Інформаційно-тематичні матеріали "Волонтерство – це стан душі, це спосіб життя"

Про матеріал

Волонтерство – це можливість дарувати своє тепло тим, хто потребує його найбільше. Волонтерство – це не хобі, це те, без чого уже себе не бачиш, не відчуваєш. Така основна ідея безпосередніх авторів-оповідачів даної методичної розробки, учасниць волонтерської благодійної діяльності під час гібридної війни з російськими окупаційними військами на сході України. Місто Гірник знаходиться майже на лінії розмежування, в безпосередній близькості від зони проведення бойових дій. Але більшість педагогів Гірницького відділення Селидівського професійного ліцею не розгубилися. Ще з перших днів війни розпочали активну діяльність у ствердженні, що Донбас – це Україна, в посильній допомозі українським військовим. Дані матеріали стануть у нагоді викладачам, класним керівникам, майстрам виробничого навчання при підготовці і проведенні виховних годин з учнями закладів професійної (професійно-технічної) освіти.

Перегляд файлу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ

У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Олена Богодарова, Любов Довгоброд

Волонтерство – це стан душі,

це спосіб життя

(інформаційно-тематичні матеріали)

Краматорськ – 2022

Олена Богодарова, викладач української мови та літератури Гірницького відділення Селидівського професійного ліцею

Любов Довгоброд, викладач предметів спеціальних дисциплін сільськогосподарського напрямку Гірницького відділення Селидівського професійного ліцею. Волонтерство – це стан душі, це спосіб життя (інформаційно-тематичні матеріали), Краматорськ: 2022 рік, 17 стор.

Дані матеріали стануть у нагоді викладачам, класним керівникам, майстрам виробничого навчання при підготовці і проведенні виховних годин з учнями закладів професійної (професійно-технічної) освіти.

Відповідальний за випуск: Тетяна Васюхно, методист кабінету загальноосвітньої підготовки Навчально-методичного центру професійно-технічної освіти у Донецькій області

Розглянуто та схвалено навчально-методичною радою

Навчально-методичного центру професійно-технічної

освіти у Донецькій області

(протокол №___ від «___»_____________2022 року)

ЗМІСТ

Тема	стор.
Вступ ………………………………………………………………..….	4
Волонтерство – це стан душі, це спосіб життя Як все починалося… …………………………………………………..	5
Проєкт «Моя допомога воїну АТО/ООС» …………………………...	9
Вклоняємось до землі українському солдату ……………………….	11
Додаток 1 ..……………………………………………………………..	13
Додаток 2………………………………………………………………..	14
Додаток 3 ………………………………………………………………..	15
Додаток 4 ………………………………………………………………..	16
Додаток 5, 6 …………………………………………………………….	19
Додаток 7 ………………………………………………………………..	20
Додаток 8, 9 …………………………………………………………….	21
Додаток 10 ………………………………………………………………	22
Використані джерела ………………………………………………….	24

ВСТУП

Слово «волонтер» походить від французського слова volontaire (доброволець), яке в свою чергу запозичене з латинської мови voluntarius (voluntas – вільне волевиявлення, volō – бажання, намір). Отже, волонтерство – добровільна безкорисна суспільно важлива діяльність. Може здійснюватись і окремими людьми, і організаціями.

Волонтер діє за покликом душі, з почуття потреби реалізувати свою громадянську позицію, з позиції людяності. Діяльність волонтерів безкорислива, неприбуткова. Вони не отримують ні зарплати, ні жодної матеріальної вигоди, все роблять безкоштовно.

З 1985 року щорічно 5 грудня відзначається Міжнародний день волонтера.

Закон України «Про волонтерську діяльність» визначає її як добровільну неприбуткову соціально спрямовану діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги (безоплатних робіт та послуг). Згідно з цим законом, волонтерська діяльність є формою благодійної діяльності і ґрунтується на принципах законності, гуманності, рівності, добровільності, безоплатності та неприбутковості. Вона не включає діяльність, що здійснюється на основі сімейних, дружніх чи сусідських відносин.

Про волонтерство в Україні сьогодні з захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним. Розквіт волонтерської діяльності у нас припав на час Революції Гідності і початок війни на Донбасі. У надзвичайно складний період саме цей рух об’єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій, груп людей, готових взяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем держави.

У грудні 2014 року компанія GfK Ukraine провела загальнонаціональне дослідження стану волонтерства в Україні. Згідно з висновками дослідження, майже чверть українців (23%) мали досвід волонтерства. Основним напрямом діяльності волонтерів у 2014 році стала допомога українській армії та пораненим – цим займались 70% волонтерів.

Саме завдяки волонтерам у 2014 році наша країна зберегла свій суверенітет, зупинила російську агресію на сході та відновила боєздатну армію з високим моральним духом.

Волонтер – це людина, яка за власним бажанням готова витратити свої сили, час і талант на користь суспільству або конкретній людині, не чекаючи винагороди.

Отже, Волонтерство – це доброчинна діяльність, яка здійснюється фізичними особами на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної плати, без просування по службі, заради добробуту та процвітання спільнот і суспільства в цілому, це діяльність на основі доброї волі, це небайдужі, які обрали нелегкий шлях допомоги.

Бути волонтером – це талант бути потрібним людям, це:

- відповідальність за своє рішення та вчинки;

- енергійність, оптимістичний погляд на життя;

- любов та співчуття до скривджених долею;

- охорона прав дитини;

- надія на перемогу, радість спілкування!

Волонтерство – це стан душі, це спосіб життя

Як все починалося…

Богодарова Олена Сергіївна,

Довгоброд Любов Василівна,

викладачі Гірницького відділення

Селидівського професійного ліцею

Страшенно страшно, що, не очікувано, на свободу нашої країни після фашизму зазіхнув з небаченою жорстокою силою «старший брат-сусід». Це страшний збройний конфлікт, неоголошена війна. Роками ми жили в мирі і не очікували нападу. Але так сталось…

Збройний конфлікт на Донбасі створив чимало нового, небаченого і нечутого, а ще й неологізми, одним з яких став «сіра» зона, або буфер. І у цій буферній зоні у маленькому місті Гірник проживаємо ми…

Ми пережили і бачили багато. Ніколи не думали, що побачимо війну не по телевізору, не прочитаємо в книжках, а будемо її свідками. Спочатку ми чули лише відлуння війни, але 13 лютого 2015 р. було найстрашніше – гради долетіли до нашого міста.

Але, як все починалося…

Весна і літо 2014 – важкий і заплутаний час. Сьогодні вже всі звикли, що йде війна. А тоді всі думки про те, що відбувається, що буде, чим це завершиться. Це була якась напруженість та невідомість. Постійно на роботі та вдома вслухались в новини, аби знати ситуацію.

Починалася весна 2014 року з проросійських сепаратистських мітингів. В нашому місті з’явився триколор, було проведено «референдум», більшість жителів нашого міста вірили у прихід «руського миру». «Руська весна» захопила місто: зі шкіл, підприємств та адмінбудівель зникли синьо-жовті прапори. Зник прапор і з фасаду нашого училища... Його вкрали.

Наш маленький колектив викладачів з самого початку виступав проти всього безладу, ми не зламалися. З донецького НМЦ ПТО надійшов лист від представників «ДНР», в якому наголошувалося на виконанні їх розпоряджень, приходили якісь молодики і вимагали техніку для блокпостів… Ми не здалися, не покорилися.

На парканах нашого закладу з’явились ганебні заклики. Їх потрібно було прибрати. Викладачі взяли в руки фарбу. Долучати до такої справи учнів було небезпечно, але тих, хто виявив бажання допомогти, ніхто не проганяв.

Всі разом, викладачі, учні, майстри виробничого навчання, які самі висловили бажання, малювали синьо-жовті прапори на парканах та навчальному корпусі.

Ми замальовували і зафарбовували гасла «ватників» синьо-жовтою фарбою, вивішували наш рідний прапор, проводили бесіди з учнями.

Відтоді фасад нашого училища прикрашав Прапор, який ніхто вкрасти не зможе. Ми відкрито заявили місту, що не погоджуємось із правилами, які диктує нам незаконна «влада». Неодноразово наші стіни паплюжили ганебними написами,

але від того прапорів на наших огорожах ставало все більше і більше. (Додаток 1).

На початку літа 2014 року в місто увійшли військовослужбовці Збройних Сил України. Наш навчальний заклад весь час працював згідно з наказами Міністерства освіти та науки України.

Кожен вболіває за Україну по-різному, одні обороняють її із зброєю в руках, займаються волонтерством, але ми також вирішили не стояти осторонь і вирішили робити добру справу. Ніщо так не єднає, як спільна біда, горе, яке несе ця війна. Воюють, стріляють, і найжахливіше – вмирають від куль, снарядів наші мужні хлопці захисники. Ми зрозуміли, що якщо ми будемо стояти осторонь, то ця війна може розтягнутися на роки. Треба рятувати країну, життя. Ми не втратили віри і вирішили робити все можливе.

Це були перші кроки до перемоги. Допомога воїнам може бути різною, але головне – мати бажання. Бо якщо не ми, то хто?

І наступила мить, коли ми вирішили підтримати військових з 93 окремої механізованої бригади (93 ОМБр), що стояли неподалік нашого міста (Додаток 2).

Це був перший візит викладачів Гірницького ПТУ до військових. Спочатку ми не знали як себе поводити, що казати…. Але вже через десять хвилин після того як нас тепло зустріли хлопці, ми почували себе як дома, серед рідних і близьких людей. Ми пригостили вояків домашніми смаколиками, вони запросили до себе в гості. Це справді було вражаюче – ми дякували їм за те, що вони були поряд, захищали нас. Ми вислухали кожного, бо ми були першими місцевими, які прийшли до них. Нам та їм потрібна була підтримка одне одного. Тоді з’явилася надія на перемогу! Ми не одні! Нас захищають!

Літо було спекотним. Йшли бої і поблизу нашого міста. Але ми вже не боялися! Наші захисники були поруч!

У вересні 2014 року, на початку нового навчального року, ми познайомились із прикордонниками, які жили неподалік (Додаток 3).

Солодощі, чай, кава – перші знаки підтримки для наших друзів.

Тоді, восени 2014 року, вперше запросили військовослужбовців на бесіду до наших учнів.

Патріотичне виховання серед учнів, під час вибухів за вікном, впроваджувати дуже складно. Скільки б зусиль не докладали викладачі, російські засоби масової інформації були сильнішими. Учням необхідно було показати інший бік війни. Краще ніж військові, зробити це не міг ніхто.

Бесіди відбувались у теплій дружній атмосфері. Військові спокійно та терпляче відповідали на всі запитання. А їх було дуже багато. Ворожа пропаганда зробила свою чорну справу. Деякі запитання були дивними, але військові, іноді не приховуючи посмішок, відповідали на них.

Осінь 2014 року – початок величезної справи – готувати домашні страви для воїнів АТО. Не знаю скільки кілограмів вареників, пиріжків було зліплено. Але це було того варто!!!

Нам завжди були раді. Військовим, які знаходились на лінії зіткнення, була необхідна підтримка місцевого населення. Ми їздили до солдатів на свята, та просто

так. І навпаки, коли наші друзі були неподалік училища, вони обов’язково заїжджали до нас.

Блокпост... Серйозні чоловіки… Але коли ми привозили до них гарячі пиріжки, домашні, то їх очі світлішали та з’являлися посмішки на обличчях. Вони тепер знали, що поряд є люди, які думають про них, яким потрібний їхній захист. І нам це було важливо. І всім, хоч трішечки, але ставало легше.

Дружба із прикордонною службою тривала довгий час. Пройшло вже декілька ротацій. Тепер знайомих дуже багато по всій Україні, кожен запрошував до себе в гості.

З метою надання можливості поділитися з іншими про те, що у кожного на душі, викладачі української мови та літератури Олена Богодарова і Наталя Шафієва пропонували учням написати есе про життя в сірій зоні. Підлітки з нашого міста писали залюбки про своє життя (Додаток 4). Все життя змінилося. Вони, як і всі інші, не знали, що їх очікує далі.

Грудень 2014 року. На території філії Гірницького ПТУ в селі Архангельське зосередився 20-й окремий мотопіхотний батальйон (20 ОмпБ) (Додаток 5).

Це неподалік міста Авдіївки.

Ми знайшли можливість познайомитись і з цими бійцями. Адже з деякими воїнами 20 ОмпБ ми підтримували зв’язок до їх ротації.

У лютому 2015 року ми відвідували ДУК ПС (Правий сектор) (Додаток 6). На той час запеклі бої вже тривали у Пісках. Але ми були невгомонні: напекли пиріжків – і поїхали. Туди – до хлопців, на блокпости, пригощати домашніми смаколиками.

Найдовше дружили із 28-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ (28 ОМБр). (Додаток 7). Пізніше вони стали нам рідними.

А познайомились ми в грудні 2014 року, коли під обстрілами їхали привітати ще незнайомих бійців з Новим роком. На першу зустріч ми везли із собою аромат Нового року – салат «олів’є» та прикрашену ялинку. Зустріч відбулася неподалік їх позицій, під гучні звуки війни.

Наступна зустріч була навесні 2015 року. Традиційно поїхали до хлопців із своєю фірмовою стравою – варениками!

Під час літніх канікул наш колектив не зупинився і продовжував відвідувати друзів із двадцять восьмої.

Бійці та офіцери цієї бригади були частими гостями на урочистих заходах в нашому училищі.

Ми мали можливість відвідати бійців безпосередньо на лінії зіткнення. Мар’їнка й нині залишається однією з найгарячіших точок на карті України.

20 лютого 2016 року викладачі відвідали блокпост в Мар’їнці та познайомилися з бійцями 14 окремої механізованої бригади (14 ОМБр) (Додаток 8). Учні та викладачі в черговий раз приготували для бійців домашні смаколики: печиво, смачні пиріжки, торти, варення, чай. Все це від щирого серця та з вірою в перемогу було передано воїнам і вручено український прапор. Ця маленька моральна підтримка допомагає наближенню миру на Донбасі.

Бійці зустріли нас щиро, подякували за піклування і подарували від себе прапор – символ єдності армії та народу, поділилися своїм оберегом-талісманом – дитячою іграшкою.

Карлівка. Тут ми потоваришували з військовими 21 бригади НГУ (Додаток 9). Часто ми їздимо туди до наших друзів з Національної гвардії України. А вони в свою чергу, також відвідують наші виховні заходи в училищі. Коли мають час і можливість.

Ми, звичайно, не узаконені волонтери. Діємо не на державному рівні. Тепловізори та берці не возимо. Але ми проживаємо поряд з нашими захисниками. І від щирого серця все, що ми приготуємо нашим друзям (навіть незнайомим, все одно друзям), ми привеземо ще гарячим. Або охолодженим, наприклад, як окрошка або заморожена питна вода в літню спеку.

Нас небагато, але все, що ми робимо, ми робимо від душі. Що ми тільки не готували за цей час!!! Вареники. Пельмені. Фарширований перець та кабачки. Борщі. Так. Хазяйки всієї України сушать борщі, а ми возимо їх гарячими. Млинці. Тони консервації. Сотні, навіть тисячі пиріжків. Стільки вареників ми не ліпили за все своє життя разом взяті, скільки наліпили за цей час. І робимо це із задоволенням. І коли від хлопців чуєш: «Оооо, ми всі дуже любимо ваші пиріжки», розумієш, що все це не дарма.

Наш колектив не афішує своїх патріотичних вчинків, а просто допомагає воїнам, чим може. А це є зразком для наслідування молодшому поколінню. Допомога військовослужбовцям може бути різною. Головне – мати бажання. Навіть ті листи від учнів надихають їх, дають наснагу далі жити і воювати.

Приємно чути щирі слова подяки за наші маленькі, але від щирого серця добрі справи (Додаток 10).

Ми не опускаємо руки, віримо у наших героїв-захисників і готові пліч-о-пліч йти з ними до перемоги. Їх посмішки, вдячність надихають робити добрі справи і надалі. Ми не повинні очікувати чуда. Ми повинні самі робити чудо!

Волонтерський рух – це мобілізація милосердя та безкорисливої доброти. Ми пам’ятаємо, що доброта – це ознака сили, а не слабкості. І нехай завжди супроводжують нас слова геніального поета Т. Г. Шевченка «Раз добром зігріте серце – вік не прохолоне». Наш девіз: «Самі вирішили, самі зробили, самі відповідаємо». Ми вважаємо себе патріотами. Хто ж такий патріот на Донбасі?

Патріот України з Донбасу – це людина що усвідомила себе особистістю, стала особистістю і живе особистістю. Людина, що не дає собою «помикати», не дозволяє зробити із себе раба, людина, що любить Україну, має характер і волю, щоб жити своїм життям, а не перетворюватися в сіру «безлику масу».

Сьогодні український народ власноруч творить новітню історію. Ми наново пізнаємо притуплене почуття патріотизму. Ми гостро відчуваємо невидимий зв'язок із землею, яку завжди вважали непорушною. Сьогодні по-іншому сприймаємо і переживаємо моменти асоціації й ідентифікації себе з українською символікою – прапором, Гімном, як чимось потужним, дорогим, значимим.

Сьогодні патріотичне виховання в умовах війни набуває іншого сенсу.

Майбутнє Донецького регіону залежить від населення, від патріотизму дорослих і їх дітей. Проукраїнські громадяни стали заручниками фейкових референдумів. Гірник – містечко прифронтової зони, сірої зони. Тому в нас на першому місці – допомога воїнам.

Допомогти дуже легко, бо це допомога іншим. На наші акції відгукуються гарячі серця наших учнів, місцевих мешканців. Ми вже не уявляємо наше життя без допомоги воякам. Ми вдячні цим людям, тим, хто зараз на війні, хто стійко тримає кожен клаптик рідної землі. Ми благаємо їх: «Не залишайте нас!». І хочеться всім землякам прокричати: «Народе мій, будь гідним, свідомим своєї національності, мови, виборюй свої права».

Але війна продовжується і має величезний вплив на формування свідомості молодого покоління, тому в Гірницькому професійно-технічному училищі створено Проєкт «Моя допомога воїну АТО/ООС», девізом до якого якнайкраще підійшли слова видатного австрійського письменника Стефана Цвейга:

«Хочеш миру – готуй, не шкодуй своїх сил

кожен день свого життя,

кожну годину твоїх днів» С. Цвейг

Усвідомлення учнями того, що великі справи починаються із маленьких вчинків (допомога ближньому), приводить до набуття позитивного досвіду громадської співучасті. Залучення учнів до практичної діяльності дає можливість реалізувати патріотичний потенціал, змінюючи на краще стан справ малої і великої Батьківщини.

«Нехай буде мир», «Допоможемо бійцям», «Обігрій воїна», «Повертайтесь додому живими» – ці лозунги ми чуємо скрізь, щодня на вулиці, у соціальних мережах. Збираються кошти, речі, пишуться листи воїнам, зустрічають радісно героїв, що повертаються зі Сходу.

Ситуація на Донбасі залишається напруженою, вона вимагає подальших дій, то ж залишаються не байдужими й серця наших учнів та педагогічних працівників.

Розроблений колективом проєкт «Моя допомога воїнам АТО/ООС» сприяє патріотичному вихованню учнівської молоді. В рамках проєкту проводяться акції «Солодощі для солдата», «Національний оберіг», «Зігрій солдата», «Домашні смаколики», «Подаруй солдату свято», збір художньої літератури, дисків, виготовлення стрічок-оберегів.

Мета проєкту:

- надання допомоги воїнам-патріотам, моральної підтримки воякам, налагодження партнерських зв’язків між училищем, Збройними Силами, Національною гвардією, громадською організацією «Щире серце».

- формування всебічно розвиненої особистості, що своїми вчинками будуватиме, створюватиме, відроджуватиме заради миру в Україні;

- виховання почуття обов’язку перед Батьківщиною.

Очікувані результати:

- виховання доброти у молоді;

- прищеплення людяності, небайдужості до чужих проблем, безкорисливості;

- прищеплення бажання захищати слабких та немічних;

- надати можливість кожному, хто бажає, спробувати себе в ролі волонтера.

У рамках проєкту проводяться заходи національно-патріотичного спрямування: «Молюсь за тебе Україно», свято української пісні: «Наша пісня солов’їна» загальноучилищні заходи до Дня захисника, профорієнтаційна зустріч з представниками Одеської військової академії, інтелектуальна гра «Я люблю Україну», зустрічі з воїнами АТО/ООС.

Колектив учнів та викладачів своїм прикладом показує, що допомога воїнам – це прояв патріотизму і відданості країні, віра в силу, в кращу Україну, та її майбутнє. В училищі створений стенд, де розміщені фото героїв-земляків – воїнів АТО.

Працюючи над проєктом, учні одночасно є учасниками становлення громадянського суспільства.

Війна – страшне і, здавалось, таке далеке слово. Але варто було одної миті, і всі ми, українці, пізнали вповні жахи та неймовірні наслідки – руїни війни. Вже сьомий рік Україна і Донбас в очікуванні перемоги. Тисячі українських солдатів зазнали поранень, тисячі згорьованих дітей, матерів, батьків, дружин.

Тисячі солдатів на передовій, на бойових позиціях готові до бою, знаючи, що він може бути останнім. Ми з повагою говоримо про тих, хто став справжнім патріотом, захисником держави. Сьогодні важко воїнам на передовій, важко всім у очікуванні найгіршого, що може бути. З вірою в перемогу кожен свідомий українець намагається чимось допомогти, підтримуючи морально наших героїв.

І наше училище вносить маленьку часточку допомоги воїнам на передовій. Для моральної підтримки від імені учнівського колективу передавались листи-звернення до захисників. Акція «Напиши лист солдатові» – пробудила в учнів почуття розуміння важливості захисту кордонів рідної держави.

Навіть у найтяжчі часи, незалежно від віку, душа щемить, коли згадуються мирні часи. В час неймовірно патріотичного піднесення українців і тяжкого випробування, колектив учнів та педагогічних працівників училища не стоїть осторонь та надає посильну допомогу. І, як правило, добро не залишається непоміченим. Воїни передавали в дарунок для пам’яті бойові прапори зі словами побажання берегти їх як зіницю ока, гільзи від набоїв, військову форму та інші речі зі слідами ворожих обстрілів. Все це ретельно зберігається в училищі і є частиною музейного куточка.

Ми знаємо, що захисники наші поруч, ми вдячні сучасним героям, а вони знають, що у них за спинами надійний тил. Це важливо, адже всіх нас об’єднує одне спільне бажання, одна віра в перемогу, мир, в збереження цільності України. То ж

сіймо добро, даруймо любов, щоб в нашім житті лиш добрі плоди Господь віднайшов.

Ми з радістю йдемо до училища і, з задоволенням від зроблених сумісно добрих справ, повертаємося додому! В училищі ми – єдине коло однодумців, що живуть за принципом «Не будь байдужим!»

Вклоняємось до землі українському солдату

…Не думайте, що ми не патріоти, Ми з вами помираємо щораз…

Зараз у серці кожного українця запеклася рубцем, кровоточить та не дає спокійно жити, мислити, дихати – ця біда усієї країни – війна на Донбасі. Вона зламала долю багатьох: жінок, дітей, чоловіків. Навіть у найтяжчі часи, незалежно від віку, душа щемить, коли згадуєш мирні безжурні світлі дні.

Весна і літо 2014 – важкий і заплутаний час. Сьогодні вже всі звикли, що йде війна. Йти на ринок, відводити дітей в дитсадок, школу під залпи і канонаду пострілів – нормально.

Ще сім років тому ми не знали багатьох слів пов’язаних з війною. Ще сім років тому ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні! – Героям Слава!». А тепер ці слова зазвучали по-новому, набули нового змісту.

Слова «Слава Україні! – Героям Слава!» – перестають бути просто вітанням – це найважливіші слова нашої держави, це вже віддання пошани і поваги найкращим представникам українського народу, котрі не злукавили і пожертвували собою заради своєї Батьківщини. Сьогодні десятки патріотів захищають свободу, незалежність, територіальну цілісність України.

Коли перед очима постають нові фото поранених, загиблих героїв, дивлячись їм у вічі ми розуміємо, що вислів «душу й тіло ми положим за нашу свободу» став для української нації не просто словами з Гімну, це стало станом душі.

«Будуючи своє життя та свою сім’ю, ти будуєш Україну, – говорить Малкович Іван – Кожен із нас мусить робити все можливе, аби підтримати тих, хто захищає нашу країну на сході. Правильно чинять ті, хто наразі робить все для того, аби допомогти тим людям, які захищають країну. Якщо ти можеш надати матеріальну допомогу чи будь-яку іншу, то обов’язково зроби це».

Україну збудують ті люди, які не злякались і на здалися в цю важку для кожного годину. Бути осторонь не може ні одна людина, яка вболіває за долю України. До перемоги над ворогом треба йти разом!

Починаючи з 2014 року майже щотижня ми – викладачі та учні Гірницького професійно-технічного училища збираємо посильну допомогу нашим захисникам: продукти, смаколики, теплі речі, звичайно сотні малюнків і листів підтримки. І, як правило, добро не лишається непоміченим. Воїни-визволителі передали прапор, а на словах пообіцяли, що не відступлять, не віддадуть ворогові й метра української землі, вони прийняли нас до своєї великої та дружньої родини. І ми віримо їм, але для цього вони повинні знати, що ми поруч з ними, що у них за спинами надійний тил.

Ось це і є порив душі людської. Є порив, а є переконання. На пориві можна під танк лягти, зробити щось неймовірне. Ми впевнені, що Україна варта того.

Варто жити далі, не дозволяючи собі боятися. Людина, перш за все, повинна залишатися людиною, не дивлячись на погляди і переконання. Благо, наше суспільство не без добрих людей. Є серед нас люди, які майже як медики, лише не присягали.

Наше рішення допомагати воїнам почалося непомітно і поступово. Просто ми вирішили один раз допомогти людям. Потім ще раз, ще. Потім побачили, що те, що відбувається в нашому рідному краю, вже можна назвати катастрофою. Просто тому, що по-іншому ми вже не могли. Ми всі дуже різні люди. У нас дуже різні

характери, смаки, звички. Мабуть, нас всіх об'єднує лише одне: невміння спокійно дивитися на те, що комусь зараз ще гірше, ніж нам. А це дуже сильне відчуття. Перед ним відступають і страх, і втома, і відчай, і розпач. Ми відчуваємо себе відповідальними за тих, хто захищає нас.

Армія має силу, коли в неї надійний тил. Ми маємо таким стати. Головне стояти один за одного. Лише згуртування, тільки взаємопідтримка допоможуть нам перемогти. І якщо ми будемо стояти осторонь, ця війна може розтягнутись на роки. Завтра можуть на фронт піти вже наші чоловіки, брати, сини. І знову багато смертей. Завтра, можуть опинитись під обстрілами вже інші міста і села. Треба рятувати країну, треба рятувати життя. Не втрачаймо віри і зробимо все можливе. Зараз ми повинні показати свою підтримку тим, хто живий. Тим, хто не бачить ні сну, ні відпочинку. Тим, хто кожен день чує свист куль і снарядів, бачить смерть своїх друзів. Лише відчуваючи нашу підтримку, вони продовжують боротьбу, бо знають, що за ними стоїть народ України.

Додаток 1

Додаток 2

93 Окрема механізована бригада (93 ОМБр)

Додаток 3

Державна прикордонна служба України (ДПСУ)

Додаток 4

Есе про життя в сірій зоні

Життя до і після

До початку військових дій на Донбасі в мене було безхмарне та безтурботне життя. Я проживав у Авдіївці. Але цей референдум докорінно змінив моє життя. Я був свідком того, як активісти ДНР брали штурмом міліцію, і як міліціонери швидко здалися, а деякі перейшли на іншу сторону; як люди в масках віджимали машини, гроші; як люди пропадали безвісти.

Ця неоголошена війна показала мені багато чого: я навіть не міг уявити, що при мені будуть літати міни та снаряди, що буду надавати допомогу людям, які постраждали від осколків, вибухів. Що буду бачити розкидані частини тіл людей, які п’ять хвилин тому йшли собі безтурботно та раділи життю. Знайомі військові навчили мене, що треба робити при обстрілі, я навчився по входженню снаряду розраховувати звідки вівся обстріл, по ямах від снарядів можу сказати з чого стріляли. В мирний час, я б не навчився кидати гранати, або стріляти з автомата, і не їздив на БМП.

Ось що відбувалося зі мною в прифронтовій Авдіївці. Зараз я проживаю в Гірнику і навчаюсь.

Ростислав С., учень ІІІ курсу

***

Життя до конфлікту на Донбасі було чудовим та яскравим. Наш рідний край процвітав та був дуже гарним. Які чудові парки, алеї були в нашому українському Донецьку. Донбас-Арена, Аеропорт – вражали красою та величністю. Вони були одними з найкращих в Україні. А зараз життя змінилось – Донбас став схожий на руїну. Ви подивіться на степи, поля – вони стали непрохідні та небезпечні. Я хочу, щоб мій рідний край знову став яскравим і квітучим.

Олександр М., учень І курсу

***

В рідний дім, в Україну квітучу,

Найрідніше якої нема,

Із сходу ворог прийшов, як звір лютий,

Щоб зламати мирне життя.

У новорічні свята я завжди в особливому настрої. Так у всіх, напевно, трохи щастя, трохи веселощів, крихта надії. Що ще нам потрібно для умиротворення?

Коли сім'я збирається разом, обговорює минуле та планує майбутнє, здається, все завжди буде так. Але життя як річка, невідомо, що чекає на нас попереду. І якщо життя порівняти з річкою, напевно, період життя, який я зараз переживаю – це водоспад.

Я згадую Новий 2014 рік. Стандартна картина: веселощі, надії, юнацький максималізм. У новий рік я загадала, щоб моє життя змінилося, щоб я швидше стала

дорослою, хотіла полетіти з батьківського гнізда. Як то кажуть: «Обережніше з бажаннями, вони мають властивість збуватися…».

Знаєте, адже ніхто не очікував чогось подібного. Я бачила мітинги в Донецьку, прибували військові, панувала плутанина, навіть після вибухів та захоплення обладміністрації, люди були стурбовані, але вірили у краще. А що казати про мене? Я тоді жила студентськими проблемами, парами, новими знайомствами… Ви думаєте, що молодь замислюється над проблемами, які не стосуються її особисто??? – НІ!

Зима пролетіла швидко, на жаль, проблеми наростали також. Але розуміння проблеми все ще було далеким від мене. Перші звістки, які змусили мене замислитися: «А що ж відбувається?» – це стрілянина на Грушевського. Резонанс, газети, інтерв'ю, новини – ні, я дізналася про це не звідти. Згадуючи, як прийшовши додому і, зазирнувши в мамині розгублені очі, я злякалася, це була точка відліку майбутньої катастрофи.

Далі атмосфера у моїй сім'ї змінилася. Задумлива бабуся, вічно серйозний вітчим, мати, яка стала менше посміхатися, наводили мене швидше на думки про фінансову кризу, ніж на роздуми про війну. Я думала, що це, як і криза, обов'язково пройде мимо, ми ж не в серіалі живемо! Ми звичайна сім'я, таких багато…

Все змінилося після поетапного захоплення міст Слов'янськ, Єнакієве, Макіївка, Маріуполь, Горлівка… Це було подібно до цунамі, хвиля змивала все на своєму шляху, і ніхто не міг нічого зробити. Ми дивилися на жах, який показували нам новини та не могли повірити: як так? У нашій мирній країні?

Але й це не допомогло мені тверезо дивитися на речі… Знаєте, я фанат телебачення, і як усі сучасні діти знаю: «Ну хто ж вірить новинам? У них усі утрирують і спрощують!»

Але це літо відрізнялося, кидалося у вічі напруження настрою населення, вічної теми в усіх на вустах «Війна, конфлікт, сепаратизм, шпигунство». Я любила порівнювати людей зі струнами різного калібру, хто ж не витримає напруження буднів і зірветься першим?

Я досить врівноважена людина. Про перші бомбардування я, як і всі, почула по телевізору, і навіть коли до нас долітали глухі звуки вибухів, була спокійна. Зі мною не може цього відбуватися, я часто дивлюся передачі про зони бойових дій, волонтерство, постраждалих, але це все далеко, це в телевізорі, такого точно не станеться зі мною! Думаю, такими надіями тішила себе не тільки я, але хто зараз зізнається?

Повсюди йшли бої за Донецьк і Луганськ, а я жила своїм розміреним життям, з поправкою на воєнний стан, на занепокоєння матері, на відлуння війни під боком. А що тут поробиш – я звичайна людина!

Перша пташка паніки залетіла до мого будинку, коли я дізналася, що у зв'язку з

воєнними діями 1 вересня я не поїду на навчання. Ви скажете, дурепа, як можна не

помітити війну і засмутиться через уроки? Легко, скажу я! Адже улюблена професія та сім'я – це єдине, чим я володію у цьому житті.

Далі ситуація загострилася. На навчання до Донецька мене не пускали, вчитися в іншому місті я не могла…

Переломний момент у моєму житті, остання подорож до Донецька. Це було більше, ніж страшно. Тоді я дізналася, що таке блокпост, ями від мін на дорозі, обстріли по годинах. Виявилося, зброю, яку я бачила тільки в кіно, зараз може дістати будь-хто, і що людина зі зброєю подібна до Бога, її треба слухати беззаперечно, і ніхто не знає, що в неї в голові…

Коли ми виїжджали, я вперше в житті дізналася, як це молитися не лише за себе. Як це боятися втратити життя.

Потім був мій переїзд в іншу область на навчання, акліматизація. Переїхала до сусідньої області, а звикала дуже довго… Я відкрила для себе багато нового. Наприклад, принизливий статус переселенця, нас, виявляється, не так вже й сильно чекають на новому місці проживання.

Я не любила розповідати звідки я, але коли доводилося, реакції були різні – від відвертої жалості (яку я не просила), до огиди через стереотипи та нерозуміння (яке я, думаю, не заслуговувала). Але я дуже рада за всіхукраїнців, ми добрий і доброзичливий народ, у мене з'явилися друзі та знайомі, які бачили в мені не лише біженця чи донецького бандита, а насамперед людину та особистість.

Але це не найстрашніше, на жаль, обстріли не оминули моє місто. Мої рідні регулярно виїжджали з міста на ніч, день, два... Але завжди поверталися, адже куди нам іти? Хто дбає про нас, крім нас самих?

Величезним потрясінням для мене став той факт, що моя улюблена мама мало не загинула серед нашого міста під час обстрілу. На жаль, деяким іншим городянам пощастило менше… Ця подія викликала паніку та жах у моїй душі, адже я ніяк не можу вплинути на ці події. Я стала почуватися мурахою, на яку зараз наступлять...

Спогади зазвичай приходять без попередження, вони не мають календарних свят і вихідних. Останнім часом на свята я не гуляю з друзями, не ходжу гуляти, не будую райдужних замків у своїх мріях. Я прошу Бога лише про одне – нехай мої близькі будуть здорові, нехай у них буде дах над головою. Я втомилася хвилюватися, дивлячись новини, і здригатися при кожній згадці про стрілянину на Донбасі. Я благаю долю: «Нехай закінчиться війна… нехай батьки повернуться до родин, нехай країна, яка зазнала бід, живе і процвітає…»

Напевно, бути дитиною простіше, я з тугою згадую той час, коли я дивилася на світ через рожеві окуляри… Виявляється, знявши їх, стає не тільки важко, а й бридко, від того, що зараз відбувається у світі.

Але, я впевнена, попереду тільки добре. Як говорив Л. Толстой «Щоб бути щасливим, треба вірити у можливість щастя». Я можу з упевненістю сказати – Я ВІРЮ!

Ольга, м. Гірник

Додаток 5

20-й окремий мотопіхотний батальйон (20 ОмпБ)

Додаток 6

ДУК Правий сектор

Додаток 7

28 окрема механізована бригада ЗСУ (28 ОМБр)

Додаток 8

14 окрема механізована бригада (14 ОМБр)

Додаток 9

21 бригада НГУ

Додаток 10

Подяки військових

93 ОМБр. Іванов Володимир: «Величезне дякую! Ви наша опора! Мирного неба! Добра!»

Мар’їнка. ALEX: «З вдячністю чудовим дівчатам від нас! Разом до перемоги!»

3 БОП НГУ. Бабкін Сергій: «Бажаю: ніколи не здавайтесь; максимум оптимізму; щоб ваша праця була відзначеною. Нехай ваш заклад цвіте і процвітає! Слава нашому народові, слава нації – смерть ворогам!»

Троїцький Артем: «Мы победим, иного не дано. Правда на нашей стороне и Бог с нами. Мирного вам неба над головой. Мы всегда с вами».

Республіка Міст. 46 ОДШБР. Лисий: «Дякуємо за підтримку Української армії! Особливо дякуємо за вареники! Сильні люди завжди стають сильнішими! Дякуємо, що любите Україну!»

Ухман Михайло: «Гірницьке ПТУ – справжній осередок української культури на Донбасі. Дякуємо викладачам за громадянську позицію. Ми єдина Українська родина! Разом до перемоги!»

Відгук Андрія Сербіна: «Ще раз дякую Вам особисто і колективу викладачів Гірницького ПТУ за підтримку і МУЖНІСТЬ. Так... мужність. Бо знаходитись фактично на лінії розмежування і так відкрито відстоювати свою громадянську позицію, незважаючи на оточення обманутої сірої та переважно агресивної людської маси – треба мати саме мужність. А на додаток до того, ви фактично заряджуєте підлітків (в дуже чутливому віці) любов’ю до їх Батьківщини і здатністю мислити і аналізувати. Це ваша особиста війна і вона ні на крихту не легша ніж наша з автоматами. Навіть після закінчення військового протистояння, після нашої перемоги, війна в умах на цій території

буде, нажаль, тривати ще досить довго… Тому сил вам і впевненості в тому, що наше діло – праве. Тепер відносно нашої взаємодії: ви приносите хлопцям частку домашнього тепла і найголовніше – підкріплюєте впевненість бійців в тому, що ми на своїй землі і місцеве населення нас підтримує. Цей фактор є надважливий. Нам довелося нести службу на маріупольському, на донецькому і на луганському напрямках, тому я можу порівнювати... Донецький – найскладніший, з точки зору сприйняття місцевим населенням української армії (масовий скритий, та й чого скривати – порою відвертий сепаратизм), тому ви знаходитесь «на передку» ідеологічного протистояння. Тримайтеся!!!

Тримайтесь, братики! Ми з вами

У цей страшний, болючий час.