Інтимна лірика Лесі Українки крізь призму особистого життя.

                       
Учень-офіціант 1.

Струни поетичної ліри Лесі Українки не раз озивалися ніжними, сокровенними тонами, - була вона не тільки "співачкою досвітніх огнів". Інтимна поезія Лесі складає цілу збірку (в 1991 році така книжка, укладена львівським літературознавцем Леонілою Міщенко, побачила світ під назвою "Хвилі моєї туги" у видавництві "Каменяр").

Учень-офіціант 2.

І хоч сама поетеса з острахом думала про майбутніх своїх біографів, намагаючись "боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати", - все ж неминуче настає час, коли доскіпливий читач починає цікавитися, з яких сердечних імпульсів народжувалися Лесині любовні поетичні одкровення.
Мусимо визнати той інтерес закономірним і зрозумілим.

Учень-офіціант 3.
Є серед інтимної лірики поетеси низка віршів ("Як я умру...", "Так прожила я цілу довгу зиму", "Не дорікати слово я дала..."), звернених до Нестора Гамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням деяких біографів, "були більш ніж дружніми". Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.

 Нестор Гамбарашвілі (заходить у кав’ярню і говорить).
Я, Нестор Гамбарашвілі, був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 р. мене виключили з Московського університету. Я продовжив навчання в Києві. У 1895-му разом із ще одним студентом, Сергієм Френкелем, знімав кімнату в Косачів.

Учень-відвідувач 2.

Коли дивлюсь глибоко в любі очі, 
в душі цвітуть якісь квітки урочі, 
в душі квітки і зорі золотії, 
а на устах слова, але не тії, 
усе не ті, що мріються мені, 
коли вночі лежу я у півсні. 
Либонь, тих слів немає в жодній мові, 
та цілий світ живе у кожнім слові, 
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, 
та вголос слів тих вимовить не вмію...

Якби мені достати струн живих, 
якби той хист мені, щоб грать на них, 
потужну пісню я б на струнах грала, 
нехай би скарби всі вона зібрала, 
ті скарби, що лежать в душі на дні, 
ті скарби, що й для мене таємні, 
та мріється, що так вони коштовні, 
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала, 
то я б на барву барву накладала 
і малювала б щирим самоцвітом, 
отак, як сонечко пречисте літом, 
домовили б пророчистії руки, 
чого домовить не здолали згуки. 
І знав би ти, що є в душі моїй... 
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй... 
І те, що в ній цвіте весною таємною, 
либонь, умре, загине враз зо мною.

Учень-офіціант 1.
Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської...
Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.

Учень-офіціант 2.
У свого "учня" Леся вперше познайомилася з "Витязем у тигровій шкурі". "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою", - сказала якось Леся.

Розмови про Грузію будили думки про долю рідного краю. Влітку 1896 р., проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал - "як емблему для боротьби з ненависним ворогом"... Він виконав це прохання.

Учень-офіціант 3.
Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.

Учень-офіціант 4.
1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі.

У кав’ярню завітала сама Леся Українка(у руках тримає лист)

У листі я писала: "Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова... Привітай його від мене, як побачиш, конечне, скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не здивує..."

Леся.

Не жаль мені, що я тебе кохаю, 
Та в нас дороги різно розійшлись. 
Ні не кажи, що зійдуться колись! 
Не зійдуться,мій друже,я те знаю.(Леся і Нестор підходять один до одного)

Моє кохання--то для тебе згуба: 
Ти наче дуб високий та міцний, 
Я ж наче плющ похилий та сумний,-- 
Плюща обійми гублять силу дуба.

Нестор.

Та без притулку плющ зелений в'яне, 
Я не зав'яну, я знайду руїни, 
Я одягну обдерті, вбогі стіни, 
Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине 
І принесе мені луну розмови 
Від мого дуба любого з діброви,- 
І спогад любих літ повік не згине.

Учень-офіціант 1.
Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана гіркота, хоча, напевно, Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: "Не дорікати слово я дала..."

Леся Українка (одягнута у темну сукню, читаючи вірш, підходить до вікна і з сумом дивиться у даль)
Не дорікати слово я дала,
І в відповідь на тяжку постанову
Ти дав колючу гілочку тернову,
Без жаху я в вінок її вплела.
Рясніше став колючий мій вінок...
Дарма, я знала се!
Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла
безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові.

Учень-офіціант 2.
Стоячи біля вікна у своїй київській кімнатці, вона думала про "світ інакший", не той, який обмежений чотирма стінами: з людськими голосами, дзвоном трамваїв, паровозними гудками... У вірші "Так прожила я цілу довгу зиму" це головний мотив: усвідомлення свого трагічного відторгнення від "шумливого світу за вікном", від простих радощів життя. Вступала в силу весна, у Києві стояв квітень 1897-го, а Леся, борючись із відчаєм, почувала себе обкраденою лихою долею.

Учень-відвідувач 3.

 …Так прожила я цілу довгу зиму.

Зима минула, і весна настала, –

Для мене все однакова пора.

Мій час пливе собі так тихо-тихо,

Як по ставку пливе листок сухий.

Чудне життя… якби часами серце

Живим жалем і болем не проймалось,

Не знала б я, чи справді я живу,

Чи тільки мріється мені життя крізь сон.

Стіни чотири тісно оточили

Мене навколо: се ж увесь мій світ.

Там, за вікном, я чую, світ інакший

Шумить-гуде, веде свою розмову.

І туркіт повозів, і людські голоси,

Дзвінки трамваїв, гомін паровозів

Зливаються в одну тремтячу ноту,

Мов тремоло великої оркестри.

І день і ніч гуде ота музика.

Який шумливий світ там за вікном!

Та я його не бачу. Тільки й видко

Мені з вікна шматок різьби на брамі

Та ще тополю із міського саду,

Крізь неї часом зіронька світила.

Ще видко неба стільки, що в вікні.

Тепер я знаю, що весна надворі,

Бо соловейки здалека щебечуть,

Лунає гомін листя молодого,

І крізь тополю вже зорі не видко.

Леся Українка(читаючи поезію, підходить до столика).

Раніш я знала, що була зима,

Бо миготіли за вікном сніжинки

Та срібні візерунки на шибках.

Оце мені уся пори признака…

І жаль мені, і думаю я з жалю:

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання, й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

Учень-офіціант 3
Те, що для інших було звичайним, само собою зрозумілим, для неї виявилося недосяжним... Адресат другої, пізнішої за часом, групи інтимних віршів Лесі Українки - Сергій Мержинський.

Сергій Мержинський( заходить у кав’ярню, підходить до столика Лесі).
Познайомилися ми влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, мене - сухоти. Я приїхав з Мінська: служить там на залізниці; соціал-демократ. Лесі мене рекомендував Петро Тучапський, київський знайомий Косачів. Сама Леся в цей час зайнята влаштуванням у театрі своєї драми "Блакитна троянда".

Учень-офіціант 5.
Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: "тонке скорботне лице", "прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою". Таким малювали портрет

С. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.
Після Ялти вони листувались..

Учень-відвідувач 5.
Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.
Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? 
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? 
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою. 
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... 
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! 
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди. 

Учень-офіціант 1.
Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним - у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську...

Учень-офіціант 2.
Але зустрічі ті були короткі і обривалися, як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самотині, в кімнатці, де поруч - його подарунки: томик Гете німецькою мовою, "Сікстинська мадонна" Рафаеля, 4-томник поезій Гейне...

Учень-офіціант 3.
Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. З листа Лесі Українки до сестри Ольги: "Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша (брат Лесі.) будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить".

Учень-офіціант 4.
Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла 
доньку - як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте Леся поїде в Мінськ  у січні 1901-го доглядати за хворим.

Леся Українка.
Все, все покинуть,
до тебе полинуть, 
Мій ти єдиний,
мій зламаний квіте! 

Учень-відвідувач 6.
Все, все покинуть,
з тобою загинуть, 
То було б щастя,
мій згублений світе! 
Стать над тобою
і кликнуть до бою 
Злую мару,
що тебе забирає, 
Взять тебе в бою
чи вмерти з тобою, 
З нами хай щастя і горе вмирає.

Учень-офіціант 1.
У вільну часину, затамувавши біль душі, сиділа над книжками: мала зобов'язання перед журналом "Жизнь". Жила - як в облозі. В листі до батьків так і написала: "Треба жити так, як живуть люди в осаді, - поставити варту і проводити всю роботу так, мов у нор-мальні часи".

Учень-офіціант 2.
У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучко жбурляв великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі... Тануло й Сергієве життя. Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського, написала поему "Одержима". Згодом зізналася І. Франкові: "Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею".

Учень-офіціант 3.
Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена і фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним.

  Учень-відвідувач 6.

    Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

Учень-офіціант 1.
До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, "на зелену Буковину". Там трохи відійшла душею. Але - думки про покійного друга не покидали її.

Заходить Климентій Квітка(підходить до столика Лесі).

Там, на Буковині, я вперше познайомився з Лесею. Я  молодший на дев’ять років юрист, любитель фольклору та музики Климентій Квітка. Кльоня (так пізніше називатиме мене Лариса) відразу захопився харизматичною жінкою. Але було ще зарано, Лесине серце все ще належало Сергієві.

Я виявився терплячим. Цілих шість років минуло, поки “братерське почуття” до мене переросло у кохання.
У 1907 році ми одружуюємося.

Учень-офіціант 6.

Климентій Квітка, був її однодумцем, товаришем, порадником і— законним чоловіком.

 Можливо, почуття Лесі до Квітки не були такими пристрасними та самовідданими, як до Мержинського, але Климентій був закоханий у дружину безтямно.

Учень-відвідувач 7.

Є свідчення, що Квітка одного разу мало не шугонув у прірву, аби довести Ларисі своє кохання. Здоров’я Лесі не дозволяло подружжю мати дітей, і вони заповнювали цю порожнечу активною спільною працею.

Учень-відвідувач 8.
Із Квіткою Леся залишалася завжди спокійною, він турбувався про неї та оберігав від негараздів. Саме під час заміжжя Українка створила свої найвідоміші твори. Разом з чоловіком вони подорожували, записували пісні, видавали фольклорні збірки.

Звучить музика «Дихання весни»

====Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося  з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу,

впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах.

Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.

Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задумливої поліської краси.

Провесна.

Мавка

                          Ох, як я довго спала!

Лісовик

                                                        Довго, дочко!

                          Вже й сон-трава перецвітати стала.

                          От-от зозулька маслечко сколотить,

                          В червоні черевички убереться

                          і людям одмірятиме літа.

                          Вже з вирію поприлітали гості.

                          Он жовтими пушинками вже плавають

                          на чистім плесі каченятка дикі.

Мавка

                          А хто мене збудив?

Лісовик

                         Либонь, весна.

Мавка

                          Весна ще так ніколи не співала,

                          як отепер. Чи то мені так снилось?

                               Лукаш знов грає.

                          Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?

                              Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.

                                                 Лісовик

                          На ті, то хлопець на сопілці грає.

Мавка

                          Який? Невже се “Той, що греблі рве”?

                          От я не сподівалася від нього!

Лісовик

                          Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,

                          Лукаш на ймення.

Мавка

                                                      Я його не знаю.

Лісовик

                          Бо він уперше тута. Він здалека,

                          не з сих лісів, а з тих борів соснових,

                          де наша баба любить зимувати;

                          осиротів він з матір’ю вдовою,

                          то дядько Лев прийняв обох до себе...

Мавка

                          Хотіла б я побачити його.

Лісовик

                          Та нащо він тобі?

Мавка

                                                       Він, певне, гарний!

                                                 Лісовик

                          Не задивляйся ти на хлопців людських.

                          Се лісовим дівчатам небезпечно...

Мавка

                          Який-бо ти, дідусю, став суворий!

                          Се ти мене отак держати будеш,

                          як Водяник Русалку?

Лісовик

                                                            Ні, дитинко,

                          я не держу тебе. То Водяник

                          в драговині цупкій привик одвіку

                          усе живе засмоктувати. Я

                          звик волю шанувати. Грайся з вітром,

                          жартуй із Перелесником, як хочеш,

                          всю силу лісову приваб до себе,

                          але минай людські стежки, дитино,

                          бо там не ходить воля, — нам жура

                          тягар свій носить. Обминай їх, доню:

                          раз тільки ступиш – і пропала воля!

Мавка

(сміється)

                          Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?

                          Се так колись і вітер пропаде!

Лісовик хоче щось відмовити, але виходить  Лукаш із сопілкою. Лісовик   і Мавка ховаються.

Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається  і хапає його за руку.

Мавка

                          Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

   Лукаш

                          Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

                          Я тільки хтів собі вточити соку

                          з берези.

Мавка

                                                        Не точи! Се кров її.

                          Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш

                          Березу ти сестрою називаєш?

                          Хто ж ти така?

Мавка

                                  Я – Мавка лісова.

Лукаш

(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)

                          А, от ти хто! Я від старих людей

                          про мавок чув не раз, але ще зроду

                          не бачив сам.

Мавка

                                        А бачити хотів?

       Лукаш

                          Чому ж би ні?.. Що ж, ти — зовсім така,

                          як дівчина.. ба ні, хутчій як панна,

                          бо й руки білі, і сама тоненька,

                          і якось так убрана не по-наськи...

                          А чом же в тебе очі не зелені?

                                        (Придивляється.)

                          Та ні, тепер зелені... а були,

                          як небо, сині... О! тепер вже сиві,

                          як тая хмара... ні, здається, чорні,

                          чи, може, карі... ти таки дивна!

Мавка

                                             (усміхаючись)

                          Чи гарна ж я тобі?

Лукаш

(соромлячись)

                                                            Хіба я знаю?

  Мавка  (сміючись)

                          А хто ж те знає?

Лукаш

                                       (зовсім засоромлений)

                                                     Ет, таке питаєш!..

Мавка

                                      (щиро дивуючись)

                          Чому ж сього не можна запитати?

                          Он, бачиш, там питає дика рожа:

“Чи я хороша?”

                          А ясень їй киває в верховітті:

“Найкраща в світі!”

 Лукаш

                          А я й не знав, що в них така розмова.

                          Я думав — дерево німе, та й годі.

Мавка

                          Німого в лісі в нас нема нічого.

                                                 Лукаш

                          Чи то ти все отак сидиш у лісі?

Мавка

                          Я зроду не виходила ще з нього.

                                                 Лукаш

                          А ти давно живеш на світі?

Мавка

                 Справді,   ніколи я не думала про те.  (Задумується.)

                          Мені здається, що жила я завжди...

Учень-відвідувач 9

Сумує й тужить, мов душа сопілка,

І Мавку викликає край села,

Шепоче вітру, мов сестриця, гілка,                                                                     Любов і пам’ять – вічні два крила.

Учень-відвідувач 10 ( під музику)

Як бідну первістку,
Дочасну, морози поб’ють
І кущик любистку
Холоднії роси поллють, –
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!