Літературно-музична композиція присвячена Лесі Українці «МІЙ ТИ ЄДИНИЙ, МІЙ ЗЛАМАНИЙ КВІТЕ!»

Звучить тиха мелодія. Під її акомпанемент Леся читає уривок.                 С.Мержинський сідає за стіл, щось пише).

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

 Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

 Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

 Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і загубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

 І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

 Ведучий.  Сьогодні поговоримо про почуття, про яке здебільшого мовчать, а коли говорять, - то напівголосно. На світі не знайдеться людини, яка була б байдужою до нього, яка б не переживала його солодких мук і гірких радостей. Отож, поговоримо про кохання. Хоч у коханні і немає порадників, але, переживаючи будні і свята, сум і радість, розлуки і зустрічі, ми подумки звертаємося до тих, хто своєю силою любові, терпінням і мудрістю дає зразок величі цього почуття.

Ведуча.  Леся Українка – жінка, яка вміла любити і пережила у своєму житті нерозділене кохання. Давайте зануримось у її творчість, пізнаємо втаємничені струни людської душі.

ВЕДУЧИЙ : Струни поетичної ліри Лесі Українки не раз озивалися ніжними, сокровенними тонами, – була вона не тільки „співачкою досвітніх огнів”.

 Інтимна поезія Лесі складає цілий цикл.

 З яких же сердечних імпульсів народжувалися Лесині любовні поетичні одкровення ?

ВЕДУЧА: Адресат цілої низки віршів Лесі Українки – Сергій Мержинський – її сильне, велике , перше й останнє кохання, безжально обірване смертю коханого.

ВЕДУЧИЙ : Леся Українка і Сергій Мержинський…Трагічна, безмежно сумна, але й водночас духовно висока історія кохання…Багато в чому різні люди: геніальна жінка, чиї твори не були належно оцінені сучасниками, і не прочитані повною мірою і зараз, через багато років, і інтелігентний , сповнений благородних поривань син армійського офіцера.

 Доля подарувала їм зустріч улітку 1897-го у Ялті, де поетеса тоді лікувалася.

Ці люди не могли не зустрітися.

(Леся Українка і Сергій Мержинський . Виходять назустріч один одному).

МЕРЖИНСЬКИЙ : Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: „тонке скорботне лице”, „прекрасний, тонкий, профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровими рум’янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою”. Таким молювали портрет Сергія Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною .

 (Цілує руку Лесі, дарує троянду).

Леся Українка: Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння, він був людиною освіченою, інтелігентною, надзвичайно милою і симпатичною. Тонкою, лагідною вдачею Леся і Сергій були подібні одне до одного. Нескінченні , невичерпні розмови з ним відкривали нові світи незнаних уявлень і почуттів, будили нову мрію життя.

МЕРЖИНСЬКИЙ : Він той, хто умів рятувати ЇЇ від самої себе. Він той, хто тремтячою рукою міг зняти все, що мучило й томило.

Коли він говорить про неї, то в його словах звучить велике захоплення і глибоке почуття. Але не таке , якого вона очікувала. Адже Сергій був закоханий в іншу жінку. Тому в його словах і біль, і сум.

ЛЕСЯ: Коли Олена Пчілка запитала у доньки: «Се – дружба чи щось інше?», то Леся відповіла: «Не питай мене про се, мамочко. Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю – без міри, без краю, що те кохання – ніж у моєму серці.

Поезія - Дружба чи кохання.

ВЕДУЧИЙ: Після Ялти вони листувалися .

ЛЕСЯ: Твої листи…

 (Лесі сідає за стіл , схилившись у задумі).

(на фоні спокійної музики)

«… Милий мій…. Ні, не так, зовсім не так. Ти не мій. Але ти такий милий моєму серцю. Любила тебе… Ні, не так…, зовсім не так. Люблю тебе й нині… Як можна? Як можна вдавати байдужого, коли в душі вулкан кохання не згасає, а розпечена лава пристрасті сповнює кожну заглибину зболеної душі? А я можу. Можу бачити, чути тебе, розмовляти з тобою, відчувати твою присутність, залишаючись зовні байдужою. Ти поряд, але ти далеко…

Ти високо, і ніколи не зможу я зрівнятися з тобою. Ти такий хороший…

Птах кохання дарує мені свою пісню. Вона не має кінця. І нехай цей спів самотній, але він є. І більшого мені не треба.

Ти живеш, і я поряд з тобою. Я так боюся, боюся за тебе. Єдине, чого прошу у тебе, - живи, будь ласка, живи. Єдине, чого прошу у Бога, - звільнити твій життєвий шлях від страждань. І більше мені не треба…

Пишу тобі листа, але ти його не прочитаєш. Навіщо? Навіщо турбувати твою душу? Хоча я рада, бо маю дар – кохати. Не кожна жінка має таке щастя. Якщо кохати – це щастя, то я  - щаслива? Так, я щаслива. Дякую тобі за це…»

ВЕДУЧИЙ : Не хотілося вірити, що 30-літній (!) Сергій помирає . Згадувала зустріч з ним – у Криму, в Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися … Кілька разів бачилися в Мінську…

ЛЕСЯ: Але зустрічі ті були короткі, обривалися, як нескінченна розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самоті, в кімнаті, де поруч – його подарунки : томик Гете німецькою мовою, „Сікстинська мадонна”(Рафаеля), 4-томник поезій Гейне …

 (Перебирає на столі книги).

 Восени 1900-го вона отримала лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано …

Леся пише до сестри Ольги : „Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно їду …”.

ВЕДУЧИЙ :Леся у січні 1901-го року їде у Мінськ – доглядати за тяжко хворим Мержинським.

Читець

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

МЕРЖИНСЬКИЙ: У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучко жбурляв великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі… Тануло й Сергієве життя…

Сергія Мержинського не стало 3березня 1901 року.

ВЕДУЧИЙ  : Біль щойно пережитої драми вилився у Лесину найпечальнішу поезію .

 (Знову звучить сумна мелодія).

ВЕДУЧИЙ  : Поети частіше пишуть про любов, як про троянди квітучі, духмяні, а в Лесі вона – зів’яла троянда.

ВЕДУЧА: У декого любов – як сонячний ранок, як весна барвноцвітна, а в Лесі – як розпачливий зойк пораненого птаха, як осінній шелест опалого листя…

ВЕДУЧИЙ : Щастя… Хто знає, що таке? Для Лесі ж коротке, як спалах, кохання було щастям, нехай трагічним, болючим, - все-таки щастям.

ВЕДУЧА: Іноді здається, що кохання немає, що це звичайна гра. А насправді…

Ведучий. Лісова пісня” – це казка ? Так, казка. Це історія кохання ? Звичайно ж …Може, „Лісова пісня” ,перш за все, про те, як народжується і росте душа ? О,так !

Ведуча. Вірно все .Тому що „Лісова пісня” – це перш за все пісня любові, тої великої любові, яка керує сонцем і зірками, і всім сущим, і все об’єднує, поки є життя і творення .

"Т о й,  щ о  г р е б л і  р в е"
З гір на долину 
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю, 
всі гребельки зриваю, 
всі гатки, всі запруди, 
що загатили люди, - 
бо весняна вода,
як воля молода!
Шукаю тую Русалку,      
що покохав я змалку, 
бо водяній царівні 
нема на світі рівні!
Збігав я гори, 
долини, яри, ізвори, -  
милішої коханки 
нема від озерянки. 
Зіб'ю всю вашу воду, 
таки знайду ту вроду!

Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні.
Р у с а л к а 
Се ти, мій чарівниченьку?!

"Т о й,  щ о  г р е б л і  р в е" (грізно) 
Що ти робила?

Р у с а л к а  (кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
Я марила всю ніченьку про тебе, мій паниченьку! 
Ронила сльози дрібнії, збирала в кінви срібнії, 
без любої розмовоньки сповнила вщерть коновоньки...
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає).
Ось кинь на дно червінця,  поллються через вінця!
(Дзвінко сміється). 
"Т о й,  щ о  г р е б л і  р в е" (з'їдливо)
То се й у вас в болоті кохаються у злоті?

Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї.
Р у с а л к а
(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився? (Лукаво). 
А я щось знаю, любчику, 
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться).
Де ти барився? 
Ти водяну царівну 
зміняв на мельниківну! 
Зимові - довгі ночі, 
а в дівки гарні очі, -  
недарма паничі 
їй носять дукачі! 
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється).
Добре я бачу 
твою ледачу вдачу, 
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом).
На цілу довгу мить тобі я буду вірна, 
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю! 
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так як твоя люба
або моя журба!
"Т о й,  щ о  г р е б л і  р в е" (поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Р у с а л к а 
(береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку, на жовтому пісочку, 
в перловому віночку зав'юся у таночку!
Ух! Ух!

Пісня «Щоранку милий то весна, то осінь»

Одночасно танець Русалок.

Виходять з різних сторін Лукаш і Мавка.

Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш? 
Хто ж ти така?
М а в к а 
Я - Мавка лісова. 
Л у к а ш  (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей 
про мавок чув не раз, але ще зроду 
не бачив сам.
М а в к а 
А бачити хотів?
Л у к а ш
Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така, 
як дівчина... ба ні, хутчій як панна, 
бо й руки білі, і сама тоненька, 
і якось так убрана не по-наськи... 
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється).
Та ні, тепер зелені... а були, 
як небо, сині... О! тепер вже сиві, 
як тая хмара... ні, здається, чорні 
чи, може, карі... ти таки дивна!
М а в к а  (усміхаючись) 
Чи гарна ж я тобі?
Л у к а ш (соромлячись)
Хіба я знаю?
М а в к а  (сміючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш  (зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
М а в к а  (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати? 
Он бачиш, там питає дика рожа:
"Чи я хороша?" 
А ясень їй киває в верховітті:
"Найкраща в світі!"

Звучить сопілка.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов'їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.
М а в к а  (скрикує з болем щастя) 
Ох!.. Зірка в серце впала.
Голосно музичний акорд.
Л у к а ш 
Що се таке?
М а в к а
Мені дарма 
про все на світі!
Л у к а ш
То й про мене?
М а в к а
Ні, ти сам для мене світ, миліший, кращий, 
ніж той, що досі знала я, а й той 
покращав, відколи ми поєднались.
Л у к а ш 
То ми вже поєднались?
М а в к а
Ти не чуєш, 
як солов'ї весільним співом дзвонять?
Л у к а ш
Я чую... Се вони вже не щебечуть, 
не тьохкають, як завжди, а співають:
"Цілуй! цілуй! цілуй!"
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).
Що ж ти мовчиш?
М а в к а
Я слухаю тебе... 
твого кохання...
(Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно дивиться в вічі).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно, 
як ти очима в душу зазираєш... 
Я так не можу! Говори, жартуй, 
питай мене, кажи, що любиш, смійся...

М а в к а
У тебе голос чистий, як струмок.
М а в к а 
(Схиляється головою йому до серця і замирає). 
Л у к а ш
Ти зомліла?
М а в к а
Цить! Хай говорить серце... Невиразно 
воно говорить, як весняна нічка.
Л у к а ш
Чого там прислухатися? Не треба! 
М а в к а
Не треба, кажеш? То не треба, милий! 
Не треба, любий! Я не буду, щастя, 
не буду прислухатися, хороший! 
Я буду пестити, моє кохання! 
Ти звик до пестощів?
Л у к а ш
Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, 
що любощі такі солодкі!
Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.
Мавко! ти з мене душу виймеш!
М а в к а
Вийму, вийму! 
Візьму собі твою співочу душу, 
а серденько словами зачарую... 
Я цілуватиму вустонька гожі,
щоб загорілись,
щоб зашарілись, 
наче ті квітоньки з дикої рожі! 
Я буду вабити очі блакитні,
хай вони грають, хай вони сяють, 
хай розсипають вогні самоцвітні!

Звучить сопілка.

Виконується пісня «Вічний мандрівник»

Ведучий І.

Два з половиною місяці, забувши про свої болі, Леся доглядала Сергія. Це був час надзвичайно трагічного напруження. На хвилі чи не найбільшого розпачу кохання вона пише одну із найсильніших своїх драм  « Одержима  » , в якій зрослися воєдино безмірне щастя і безмірний відчай.

Ведуча ІІ

Пізніше вона так скаже про цю свою роботу, написану за одну ніч біля помираючого Сергія «Визнаю, що я писала в таку ніч, після якої, вірно, довго буду жити, якщо вже тоді жива залишилася.

Якби мене хто-небудь запитав, як я з усього цього жива вийшла, то я б могла відповісти – «я створила з цього драму».

Ведучий І

 Міріам ходить за Мессією і бачить, як він допомагає людям, як зцілює їхні душі, як робить щасливими. А чи сам щасливий? Ні, бо він -  самотній. Месія не хоче прийняти любов Міріам, бо вона не погоджується возлюбити ворогів. Не своїх ворогів, а його. Коли ж Мессію розпинають, Міріам шле прокляття не тільки ворогам, а й друзям Мессії за те, що не розділили його долі. Сама ж страждає від того, що не може за коханого віддати душу.

М і р і а м
(Входить,пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь).
Чого ж се я слідом за ним блукаю? 
Чого? Сама не знаю. Певне, дух 
мене сюди завів на певну згубу. 
(Розхитується під тужливу мелодію чи пісню).
Він нікому 
не відмовляв потіхи і поради. 
Кому що бракувало, він давав.
(Співає)
А що ж мені бракує? О Месіє, 
ти, може, знаєш?!

Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.

М е с і я. Знаю, Міріам!

М і р і а м (жахнулась) Учителю!

М е с і я   Не бійся, жінко, спокій я хочу дать тобі.

М і р і а м О, я не хочу, не хочу я спокою!

М е с і я (лагідно і разом суворо)
Міріам,
Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш? 
Спокою прагне всякий.

М і р і а м
Але ти, учителю, покинув той спокій, 
що був у тебе в тихім Назареті.
М е с і я
Ти дорівнятись хочеш...
М і р і а м (з поривом)
Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! 
Я знаю те, що я нещасна жінка.
М е с і я
Так нащо ж ти зрікаєшся спокою, 
єдиної потіхи всіх нещасних?

М і р і а м (з раптовою одвагою)
Бо ти його не маєш, сине божий! 
М е с і я
Яке тобі до мене діло, жінко?
Міріам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом і повертається йти геть.
М е с і я
Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш?
М і р і а м (не одкриває лиця)
Я вірю, що ти божий син, Месіє, 
і всім, окрім мене, даси рятунок.

М е с і я
Усім, крім тебе, жінко? 
М і р і а м
Ти сказав.

М е с і я

Я не сказав того.
М і р і а м
Та я те чула. 
Прости, учителю, я мушу йти.  (Відступає). 
М е с і я
Куди ти йдеш?
М і р і а м
Не знаю. Так, на безвість.
М е с і я
Чого ж та йдеш?
М і р і а м
Бо мушу йти. 
М е с і я
Навіщо? 
М і р і а м
Ти знаєш. Ти - Месія! Я не знаю. 
М е с і я
Зостанься тут.
Міріам мовчки спиняється.
М е с і я
Скажи мені, ти чула, що говорив я людям?

М і р і а м
Так, Месіє.

М е с і я
Ти прийняла мої слова?

М і р і а м
Ніколи я не забуду їх.
М е с і я
І віриш їм?

М і р і а м
О, я вірю, 
без краю вірю в тебе, сине божий, 
та я не вірю в себе! Я не вірю, 
щоб я могла твої слова прийняти.
М е с і я
Таке смирення гірше від гордині. 

М і р і а м
О, сто раз гірше, я те добре знаю, 
і з того розпач мій.

М е с і я
Ти не наводь 
обмови зайвої на власну душу, -  
такою чорною вона не може бути.

М і р і а м
О ні, учителю, вона чорніша…
М е с і я
Та що тобі спалило душу, жінко? 

М і р і а м
Не знаю: чи ненависть, чи любов.

М е с і я
Кого ж ненавидиш ти?

М і р і а м
Ворогів.
М е с і я
Своїх?
М і р і а м
Твоїх.
М е с і я
Я їх казав любити.
М і р і а м
я любить не вмію ворогів. 
М е с і я
Чи ти й мене ненавидиш так, жінко?
М і р і а м (з докором)
Учителю!
М е с і я
Ти, може, скажеш - любиш?
М і р і а м
Ти се сказав.
М е с і я
Я так сказав: хто мовить, 
що любить господа, а брата ненавидить, 
неправда то.
М і р і а м
Хіба ж і той не любить, хто душу віддає?
М е с і я
Що значить, жінко, віддати душу?
М і р і а м
Значить - буть готовим 
загинуть за любов.
М е с і я
То се ж би звалось - 
віддати тіло. В тім душі нема.
М і р і а м
О, що мені робить? Немає сонця 
в моїй душі. Ніч, ніч, понура ніч.
М е с і я
Ще, може, зійде сонце і для тебе.

М е с і я відходить.  Міріам сама.

М і р і а м
Учителю! Єдиний!
О світочу моїх очей! Невже ти 
не бачиш, як я гину тут від туги, 
від болю, від тривоги? І нічим, 
нічим потішити тебе не можу! 
...Я обірвусь.... 
Прощай!.. 
О горе…

В той час, як всі громадою зберуться 
згадать того, кого я так любила, 
я буду всім чужа і одинока, 
не признана ніким, бо сам Месія 
не признавав мене... О сине божий! 
Нехай в моїм житті все, все неправда, 
та вір мені, що я тебе любила. 
Чи ти гадав, -  я не зреклась себе? 
Зреклась! я прокляла себе і душу, 
ту душу, що не хтів прийнять Месія 
собі на жертву. Де ж ще більше горе, 
як не могти віддать за друга душу?..

Звучить голосно музика, стихає
Месіє! коли ти пролив за мене... 
хоч краплю крові дарма... я тепер 
за тебе віддаю... життя... і кров... 
і душу... все даремне!.. Не за щастя... 
не за небесне царство... ні... з любові!

Звучить музика голосніше.

 Пісня – діалог Питання- відповідь про кохання.

Камінний господар. Сценка.

Пісня про любов.

Ведучий І.

А тим часом для поетеси життя грало останні акти її власної драми. Леся  знову полюбила людину, що на її почуття відповіла не менш щирою і глибокою прихильністю – Климента Квітку. Він був м’яким за характером, замкнутий, сором’язливий. Але Квітка так жагуче прив’язався до тендітної хворої жінки з великими сумними очима, що навідріз відмовився її залишити.

Ведуча.  «Я пройшла прекрасне і складне життя. Мені доля подарувала щастя – залишити свій слід на землі, на якій народилася та яку прославила. Мене називають: Одержимою, Співачкою досвітніх вогнів, Квітка Ломикамінь, Дочкою Прометея!

А я  - зірка, повірте, зірка, яка спалахнула і згасла.

Читці у залі читають поезію під тиху музику.

Піаніст за роялем починає грати вступ і мелодію "Стояла я і слухала весну" К.Стеценка.

 З початком тексту читця музика поступово стихає.

І.

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

ІІ.

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати:
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені.
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати:
Я часто питаю себе: чи кохаю? - Одказую: "Ні":
Тільки ж як сяду край тебе, серденько, мов птиця, заб'ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей.
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива, твоя постать і кожнеє слово з речей
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, то зорі сумні...
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу -
Коли б ти спитав: - "Чи кохаєш? - Чи я б тобі мовила:
"Ні"?

.

ІІІ.   Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
то було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.


ІУ.    Надто так мало жила я на світі,
Хочеться ще хоч би весну прожить.
Дайте востаннє побачити квіти,
Дайте побачить небесну блакить.
Ой, коли б я та й раніше те знала.
Милий, чого в тебе сльози течуть.
Годі, не треба! Тебе я кохала...
Пролісків, пролісків хай принесуть.

У.    Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.

УІ.  Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…

II

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

III

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

УІІ.    Горить моє серце, його запалила
Гаряча іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

УІІІ.   Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі!
Хіба тремтить моя рука,
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, -
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени... яка журба,
чи хто цвіте, чи в'яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіт й, -
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

Ведучий. Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість.

Ведуча.( Під тиху музику.)

 Уста говорять: "Він навік загинув!"

А серце каже: "Ні, він не покинув!"

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б`ється враз зі мною:

           "Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Ведучий.

Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься
Струна бринить лагідною луною:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Ведуча.

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Тремтять  і промовляють враз зі мною:

«тебе нема, але я вся з тобою!

Виконується пісня «Ти вернешся колись».                                                                                        На сцену виходять всі учасники вистави, співають приспів разом.