Історичний каталог "Українські підприємці - меценати ХIX сталіття"

Меценат (від приз віща римського діяча І ст. до н.е.,

 який уславився опікою мистецтва) – багатий покровитель наук і мистецтв.

 Українці підприємці – меценати

Мета: оцінити діяльність українських меценатів, як громадянський виклик офіційній політиці Петербурга; охарактеризувати внесок найвідоміших українськиї меценатів в культуру; розвивати в учнів навички самостійної роботи, вміння аналізувати, робити висновки та порівняння; виховувати добро та милосердя.

Підприємці українського походження назавжди ввійшли в історію як меценати та благодійники. Ці люди заслуговують на особливу увагу тому, що за умов бездержавності та пригнічення української культури їхня діяльність мала велике значення, а нерідко була справжнім громадянським викликом офіційній політиці Петербурга щодо української культури.

Серед них — відома сім'я Симиренків. Так, Василь Симиренко власним коштом утримував майже всі часописи й газети підросійської України. Він фінансував історико-етнографічні експедиції, театральні трупи, виплачував стипендії українським науковцям, письменникам, діячам культури. Своє майно вартістю в 15 млн руб. В. Симиренко заповів Фонду розвитку української науки і культури та допомоги українським митцям. Коштом Платона Симиренка було видано «Кобзар» Т. Шевченка в 1860 р.

Богдан Ханенко — український колекціонер-меценат і археолог, на базі колекцій творів мистецтва якого в Києві було засновано Музей мистецтв ВУАН. Нині він має назву Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Богдан Ханенко видавав часопис «Старожитності Придніпров'я».

Микола Терещенко активно займався благодійництвом спочатку в рідному Глухові, а потім у Києві. Він пожертвував 5 млн рублів на будівництво лікарень, середніх і вищих навчальних закладів (зокрема, його коштом було збудовано Політехнічний інститут та зразкову міську школу). Значна частина пожертв використовувалася на задоволення культурно-мистецьких потреб українського суспільства: будівництво історичного музею, театрів, храмів, пам'ятників. Підприємець займався меценатством, купував картини й матеріально підтримував молодих митців.

Художні колекції братів Миколи та Федора Терещенків стали основою сучасних зібрань творів образотворчого мистецтва Національного художнього музею України і Київського музею російського мистецтва. У колишньому будинку М. Терещенка нині діє Національний музей Т. Шевченка. Діяльність названих та багатьох інших українських підприємців засвідчила, що вони відчували себе частиною українського народу.

Відомі українські цукрозаводчики й землевласники Харитоненки збудували в рідних Сумах реальне та духовне училища, чоловічу й жіночу гімназії, дитячий притулок. Вони фінансували облаштування міського освітлення, залізниці. На їхні кошти споруджені кадетський корпус і містечко, три корпуси дитячої лікарні, училище-пансіон для дівчат, які й нині облагороджують архітектурний вигляд міста.

Яскравим прикладом успішних українських підприємців стала родина Терещенків — вихідців із старовинного козацького роду.

Терещенки — козацько-міщанський рід на Глухівщині, який 1870 року отримав дворянський статус.

Ось вони члени родини:

Терещенко Артем Якович (1794 — †1877) — перший підприємець в династії Терещенків.

Терещенко Василь Тимофійович (нар. 1943 р.) — заслужений вчитель України, член Донецького відділення НТШ, організатор освіти, публіцист.

Терещенко Каленик Мефодійович (1879 — †1969) — український скульптор, родом з Черкащини.

Терещенко Нікола Артемійович (1819 — †1903) — український підприємець та благодійник, старший син Артема Яковича

Терещенко Марко Степанович (нар. 1894 — † 1975р.см.невід.) — відомий український режисер театру і кіно.

Терещенко Микола Іванович (1898 — †1966) — поет і перекладач родом з Полтавщини.

Терещенко Михайло Іванович (1886 — †1956) — багатий український підприємець, цукрозаводчик та землевласник.

Терещенко Олександр (1806 — †1865) — етнограф, археолог і літературознавець родом з Полтавщини.

Терещенко Пелагея Георгіївна (? — †1897 рр.)

Терещенко Федір Артемійович (1832 — †1894) — підприємець, меценат, колекціонер.

Родоначальник роду є Артем Терещенко (1794—1873) розбагатів під час Кримської війни на постачанні хліба й корабельного лісу для війська, потім зайнявся цукроварством та іншими галузями промисловості.

Терещенко Артем Якович (1794 с. Локоть - † 1873 Глухів) — перший підприємець в династії Терещенків.

Свою комерційну діяльність він почав в Глухові з дрібної торгівлі, працюючи прикажчиком в магазині глухівського купця. Завдяки значним здібностям, старанності і обачності він незабаром відкрив свою справу. Спочатку він торгував возами, а пізніше відкриває невеликий магазин.

Його справа розвивалася так успішно, що в народі ще змолоду до нього приклеїлося прізвисько «карбованець».

Під час Кримської війни Артемій Якович на постачаннях лісу і хліба для армії заробив значний капітал, який пізніше вклав в цукрову промисловість, що надзвичайно швидко розвивалася.

На власні засоби Артемій Якович після 1861 року починає скуповувати або брати в оренду у поміщиків, що розорилися, невеликі заводики і модернізувати застарілі запущені виробництва, землі для вирощування цукрового буряка і будівництва нових цукрових заводів і млинів.

Артем Якович також займався добродійною діяльністю. На засоби сім'ї в Глухові було побудовано ремісниче училище, жіночу і чоловічу гімназії, вчительський інститут, банк, безкоштовну лікарню святої Ефросинії, притулок для сиріт, Трьох-Анастасівську церкву.
 Артемій Якович став купцем першої гільдії, а високим указом від 12 травня 1870 року він, за особливі заслуги і в нагороду за добродійну діяльність, зведений зі всім потомством по чоловічій лінії в потомствене дворянство Російської імперії.

Надалі вести справи йому допомагали троє його синів — Нікола, Федір і Семен.

Після селянської реформи 1861 року Артем Терещенко і його сини — Нікола, Федір і Семен, скуповуючи поміщицькі маєтки в Україні і Росії, стали на початку XX століття одними з найбільших землевласників Російської імперії (140 000 десятин землі) і цукрозаводчиків в Україні (у 1911—1912 Терещенки мали 10 великих цукроварень).

Він нажив значні капітали на постачанні продовольства і спорядження для армії та флоту під час Кримської війни. У селищі Хутір Михайлівський на Чернігівщині він побудував найбільшу тоді в Україні цукроварню. Після реформи 1861 р. купив 150 тис. десятин землі на Чернігівщині, Київщині, Поділлі, Волині. На придбаних землях Терещенко побудував цукрові заводи та великі тваринницькі господарства.

Нікола Терещенко (1819—1903) був відомим меценатом й одним з фундаторів Київського й Глухівського музеїв; мистецькі колекції Ніколи Терещенка стали основою майбутніх музеїв українського і російського мистецтва в Києві.

Ніко́ла Арте́мійович Тере́щенко  народився 14 жовтня (26 жовтня за н. ст.) 1819 року у Глухові.

У дитячі роки Ніколи родина не була заможною, тож батько не зміг дати своєму старшому синові якісної освіти. Хлопець закінчив лише міське училище.

Ще з юних літ Нікола почав займатись бізнесом. На волах він перевозив сіль, рибу та хліб з Криму до Глухова. Згодом він став головним заготівником цих товарів у місті. Великі прибутки принесла аграрна реформа 1861 року, у той час коли багато поміщиків не змогло зорієнтуватись у нових умовах, Нікола Артемійович застосовуючи свій підприємницький дар швидко примножував свій статок. Як результат, вже в 1870 році в його руках зосередилося більше 10 цукрових заводів. Серед них цукрові заводи князя Барятинського — в Крупці і Шалигині, поміщика Льовшина — в містечку Воронежі, Кочубея — на Михайлівському Хуторі та інші підприємства, розташовані навколо Глухова.

Головними бізнесовими інтересами Ніколи, як і всієї родини був цукор. Цукрові заводи стали головним джерелом його доходів, але Нікола Артемович не забував про торгівлю, залізницю, спирт, ліс, сукно.

Він був дуже зайнятий управлінням заводів і торгівлею, але займався і суспільною діяльністю, що для сім'ї Терещенко було традиційне. У 1851 році Нікола Артемійович був вибраний старшим бургомістром Глухова і посідав цю посаду впродовж 9 років, а потім впродовж 14 років займав пост міського голови. Одночасно він виконує обов'язки головного губернатора земських зборів, члена земської управи Глухова, почесного світового судді. Нікола Артемійович більше 20-ти років стояв на чолі глухівського самоврядування, що було свідоцтвом загальної пошани земляків до його діяльності. Окрім суспільної діяльності Нікола Артемійович особливу увагу приділяв добродійним справам — допомога дитячим притулкам, міській лікарні і навіть ув'язненим, очолюючи місцеве відділення піклування про в'язниці.

Ніколі Артемійовичеві належало близько 80 тисяч десятин землі, 5 цукрових і рафінадних заводів, винокурень, парових і водяних млинів, які були розташовані в Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, Курській і Тульській губерніях.

У 1870 році Нікола Артемійович Терещенко переїздить на проживання до Москви. У Москві він прожив до 1875 року. Його весь час тягнуло на Україну і в 1875 році він ухвалює рішення переїхати до Києва, зростаюча економіка якого з будівництвом залізниці і відкриттям біржі перетворила місто на справжню «цукрову столицю».

Переїхавши до Києва сім'я Терещенко поселилася в будинку №12 по Бібіковському бульвару. У Києві Нікола Артемійович активніше починає займатися добродійною діяльністю і інвестуванням в будівництво громадських будівель. У 1881 році відкривається училище для сліпих, єдиний на той час заклад в Росії. У цьому ж році Нікола Артемійович виділяє 23 тисяч карбованців на будівництво Маріїнського дитячого притулку.

Його дочка Варвара була разом з чоловіком Богданом Ханенком фундатором музею західноєвропейського мистецтва у Києві й ініціатором художньої промисловості (майстерні вишивок) на Київщині.

Тере́щенко Фе́дір Арте́мійович  народився 8 лютого 1832,  у Глухові - багатий український підприємець, меценат, колекціонер, почесний громадянин міста Києва. Помер 15 червня 1894 року Похований у родовій погребельні сім'ї Терещенків у нижньому ярусі Трьох-Анастасіївської церкви.

 Онук Миколи, Михайло Терещенко (1888—1956), російський політичний діяч, член IV Державної Думи, у 1915—1917 рр. був головою т. зв. Воєнно-Промислового Комітету в Києві, згодом міністром фінансів (березень — травень 1917 р.) і закордонних справ (травень — жовтень 1917 р.) Тимчасового Уряду; брав участь у переговорах з Укр. Центр. Радою. Після жовтневого перевороту еміґрував, помер у Монако.

Миха́йло Іва́нович Тере́щенко  народився 18 березня 1886 у Києві в сім'ї багатого цукрозаводчика і землевласника, нащадка козаків (особистий статок Михайла Терещенко оцінювався приблизно в 70 млн крб.). Батько — Іван Миколайович, мати — Єлизавета Михайлівна. Був одружений на француженці Маргарет, вродженою Ное, в цьому шлюбі народилися дві дочки і син Петро Михайлович, що жив у Франції, працював інженером в США і Бразилії. У 1923 дружини розійшлися, в 1926 Михайло Терещенко одружився з норвежкою Хорст.

Вже в ранньому дитинстві вільно володів французькою, англійською, німецькою мовами, розумів старогрецьку і латинь (пізніше вільно володів в цілому 13 мовами). Закінчив Київську гімназію, Вчився в Київському університеті, в 1905—1908 вивчав економіку в Лейпцігському університеті. Закінчив юридичний факультет Московського університету (1909, екстерном).

У 1909—1911 працював на кафедрі римського і цивільного права Московського університету, покинув його разом з іншими ліберальними викладачами на знак протесту проти звільнення ректора, помічника ректора і проректора університету по розпорядженню міністра народної освіти Л. А. Кассо. У 1911—1912 був чиновником особливих доручень (без зарплатиу) при Дирекції імператорських театрів. Став камер-юнкером. Володів разом з сестрами видавництвом «Сірін», що випускало книги літераторів «срібного століття», у тому числі роман Андрія Білого «Петербург». Підтримував дружні взаємини з Олександром Блоком. Вів світський спосіб життя, вважався балетоманом. Масон, член ложі Гальперна. При цьому активно займався бізнесом, був членом правління Всеросийського суспільства цукрозаводів, членом ради Волжсько-камського банку і облікового комітету київського відділення Азовсько-донського банку.

Після початку Першої світової війни був уповноваженим передового загону Червоного Хреста на Південно-західному фронті, потім помічником по завідуванню санітарними організаціями на цьому фронті. Входив до складу Головного комітету Союзу міст, займав пост уповноваженого Головного комітету Земського союзу. З липня 1915 був головою Київського військово-промислового комітету, в 1915—1917 також був товаришем(заступником) голови Центрального військово-промислового комітету О. І. Гучкова. Входив до складу Особливої наради по обороні. Незадовго до Лютневої революції брав участь в плануванні державного перевороту (разом з О. І. Гучковим і Н. В. Некрасовим; у змову був залучений і знайомий Терещенка генерал А. М. Кримов).

У першому складі Тимчасового уряду був міністром фінансів. Спільно з О. Ф. Керенським і Н. У Некрасовим наполягав на створені коаліційного уряду з представниками соціалістичних партій. У другому — четвертому складах уряду був міністром закордонних справ. Як міністр закордонних справ виступав на підтримку виконання Росією своїх союзницьких зобов'язань, що означало продовження її участі в Першій світовій війні, хоча формально і прийняв гасло «світу без анексії контрибуцій», відмовившись від непопулярної тези свого попередника П. Н. Мілюкова про «завоювання Константинополя і проток». У жовтні 1917 вступив в конфлікт з військовим міністром А. І. Верховським, що вважав, що армія більш воювати не може.

У липні 1917 брав участь у переговорах з Центральною Радою. Виступав за те щоб питання України було вирішене після скликання Всеросійських Установчих Зборів. Разом з Олександром Керенським підтримував Центральну Раду, виступав проти дострокового вирішення "Українського питання"

Управляючий справами Тимчасового уряду В. Д. Набоков виділяв такі якості Терещенко, як «його souplesse (гнучкість), сама його світськість, відсутність у нього твердих переконань, продуманого плану, повний дилетантизм в питаннях зовнішньої політики» (втім, ці якості дозволяли йому налагоджувати стосунки з різними політичними силами). За словами дипломата Р. Н. Михайлівського, Терещенко «прагнув, не виходячи, правда, із загальних рамок дореволюційної політики, поставити себе по-новому як представник революційного і демократичного уряду, який не може говорити тією ж мовою, що і царське». Михайлівський відзначав також, що наскільки краще в порівнянні з Мілюковим удавалося Терещенко ладнати і з союзниками, і з Совдепом, наскільки ж він був абсолютно безособовий усередині свого відомства, дедалі більше стаючи слухняним знаряддям в руках його вищого персоналу. Якщо Мілюков по балканських питаннях, наприклад по константінольському, займав свою власну позицію і заставляв відомство її приймати, то Терещенко, навпаки, дуже уважно слухав, що йому говорили, і завжди погоджувався. Всі директори департаментів і начальники відділів були їм нескінченно задоволені, оскільки він не заважав їм управляти відомством.

Разом з іншими міністрами Тимчасового уряду Терещенко був арештований більшовиками в Зимовому палаці, знаходився в ув'язненні у Петропавлфвській фортеці.

Весной 1918 за викуп у 100 000 рублів був звільнений, емігрував до Фінляндії, звідти до Норвегії, потім жив у Франції і Англії. Підтримував «білий рух». З 1921 був членом Торговельно-промислового і фінансового комітету. Втративши весь статок в Росії, він успішно займався бізнесом за кордоном, був співвласником декількох фінансових компаній і банків у Франції і на Мадагаскарі. Працював у компанії "Мадал" у Мозамбіку у 1950-хх рр. Був благодійником, створював притулки для українських та російських емігрантів і допомагав в їх облаштуванні, але не афішував цю сторону своєї діяльності.

Федір Федорович Терещенко (1888-?), небіж Миколи, був власником авіаційної майстерні і мріяв зробити Київ столицею авіабудування. Літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російської армії в І світовій війні.

Історична довідка. «Іоланда» сім'ї Терещенків в 1920-і роки була найдовшою (127 м) приватною яхтою в світі.

Червоне - невелике селище Андрушівського району Житомирської області, розташоване приблизно посередині між Андрушівкою і Бердичевом. До XVIII століття, як і вся округа, Червоне належало родині Тишкевичів. Згодом перейшло до магнатів Грохольських. Десь у першій половині XIX століття Адольф Грохольський збудував тут великий триповерховий, чотирикутний у плані, палац у неоготичному стилі за проектом невідомого архітектора. Незабаром після смерті Адольфа Грохольського його вдова продала Червоне (разом з палацом і місцевим цукровим заводом) Миколі Терещенку. Як відомо, Терещенки були не лише знаменитими промисловцями-цукрозаводчиками, але й відомими меценатами, добре зналися на мистецтві та всіляко підтримували його. Терещенки суттєво розбудували палац у Червоному.

Пам'ятник архітектури XIX століття. Десь до кінця XX століття тут містилося ПТУ. Після того як ПТУ переїхало до нової будівлі, палац швидко занепав і перетворився на руїни. Його передали Православній Церкві Московського Патріархату і тут було засновано жіночий монастир Свято-Різдва Христового. Проте нові власники відверто не поспішають відроджувати цю чудову споруду. Частину першого поверху забезпечена пластиковими вікнами, інші 90% площі будівлі знаходяться в напівзруйнованому стані.

Підприємці, науковці, експериментатори, меценати – різні гілки єдиного родинного дерева, і кожна давала найкращі плоди. Талановиті, щедрі, розкуті у своїх задумах і масштабні у своїх зачинах, послідовні і рішучі у своїх звершеннях, всі Сими- ренки були від якогось особливого життєствердного і волелюбного коріння. Вони зростали на своєму прадавньому ґрунті, де з давніх-давен зачався їхній рід. Тут їхні предки викупили свої сім’ї з неволі, але нащадків переслідували тюрми, заслання, каторга і страти – наче невблаганна відплата. Поки Симиренки будували заводи, прово- дили досліди, писали наукові праці, заквітчували цілинні землі і вирощували сади – берегли своє коріння і плекали життя, – на тій самій землі виростали дротові колючі мури, щоб усіх поневолити і знищити. Якийсь дивовижний рок... Майже на кожному – переслідування неволі. Смерть ходила за ними. А життя все одно приносило плоди, бо, вочевидь, ніщо не буває намарне. Бо дерева ніколи не вмирають остаточно – приходить час, і вони стають чимось іншим – можливо, папером, на якому годиться написати, що дерево було, і квіт його був прекрасним, і плід був життєдайним.

Крім Терещенків в ХІХ столітті є ще одна знатна родина – родина Симиренків.

Родина Симиренків:

Андрій Симиренко – останній козак роду, засновник династії Симиренків

Степан Симиренко – кріпак

Федір Степанович – підприємець, співзасновник однієї з перших комерційних фірм в Україні

Платон Федорович – ініціатор і засновник пер- шого в Україні парового пісково-рафінадного цукрового заводу

Василь Федорович – меценат, підприємець, вчений-новатор, запатентував випарювальний апарат, використання якого дозволило удвічі скоротити споживання палива під час переробки цукрового буряка

Лев Платонович – видатний вчений-помолог, дослідив и описав новий сорт яблук, назвавши його на честь батька «Ренет Зелений П.Ф. Симиренка»

Володимир Львович – вчений-помолог, створив «Помологічну Книгу України», завершив наукову організацію і систематизацію садівництва в Україні             

Симиренки походять з козацького роду Семирен- ких, тобто Семируких, від старовинного слова «ренка» – рука. Жили вони на Платоновому хуторі між Млієвом і Городищем на Черкащині. Останній козак роду – Степан – подався на Січ по народженні старших дітей і прокозакував понад двадцять років. Після повернення на хутір за участь у козацьких повстаннях за наказом Катерини ІІ його та родину позбавили маєтка і вольностей, після чого Степан пішов чумакувати, а його дружину, Василину Марчевську та вісьмох їхніх дітей закріпачили і записали під прізвищем Семеренко.

Згодом вони писались по-різному: то Семиренки, то Симеренки, а врешті стали Симиренками. Відомо, що Симиренки були кріпаками Браницьких, а згодом – Воронцових. З кріпацтва родину викупив Степанів син Федір, який працював на Вільшанських млинах і заробив на тому гроші. Саме він згодом побудував на хуторі родинну Свято-Троїцьку церкву, навколо якої пізніше з’явиться родинний цвинтар, де будуть поховані майже всі представники цього великого роду. Дружиною Федора Сте- пановича була Анастасія Яхненко, донька колишнього кріпака з роду смілянських козаків Яхно. Її батько замолоду будь-що прагнув свободи, багато працював, вичинював шкури, тримав баштани.             

Його метою було – викупити родину з кріпацтва, що він згодом і здійснив. Шлюб Федора з Анастасією був міцним єднанням двох працьовитих і волелюбних родин. Після одруження брати Анастасії, Степан і Терентій, які орендували два млини у Смілі і торгували шкірою, запросили Федора у свою спілку. Він уніс свою частку паю, і такою родинною спільнотою утворилася фірма Яхненків і Симиренків. Це сталося приблизно у році 1815- 1820-му. Офіційно ж фірму було створено 14 липня 1858 року, коли вона вже мала дуже великі обороти, і необхідність у юридичному її оформленні стала нагальною.

Фірма починала свою діяльність з торгівлі шкірою; згодом додалися оптова торгівля збіжжям, торгівля худобою, з’явилися нові млини в Умані, удосконалювалася борошномельна техніка. Коли у тридцятих роках XIX століття країну поглинула аг- рарна криза, фірма Яхненків-Симиренка на громадських засадах протягом кількох місяців забезпечувала власним борошном близько десяти тисяч селян. На початку 1840-х років капітал фірми складав більше мільйона карбованців асигнаціями і до переліку видів її діяльності було долучено торгівлю цукром, яку очолив син Федора – Платон...

Симиренки — рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.

Перші достовірні відомості відносяться до Степана Симиренка, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Помер наприкінці XVIII століття.

Його сина Федора записали у кріпаки. У спілці з своїм тестем Яхненком Федір орендував, а згодом будував млини над річкою Вільшанкою біля рідного Платонового Хутору (між містечком Городище і селом Мліїв на Черкащині) і став одним з перших українських цукрозаводчиків. Викупив себе і двох найкмітливіших синів із кріпацтва та послав їх учитися до Політехніки в Парижі.

Сини Федора Платон і Василь були відомими технологами і промисловцями та меценатами української культури; Платон захоплювався ще й садівництвом.

Син Платона Левко і син Левка Володимир були визначними помологами, засновниками раціонального садівництва не лише в Україні, а й в усій Російській Імперії, згодом в СРСР.

Син Володимира Олекса — соціолог у США.

28 листопада 2005 року Національним банком України введено в обіг пам'ятну монету номіналом 10 гривень — «Родина Симиренків» із серії «Славетні роди України». На реверсі монети зображено стилізовану гілку родового дерева, серед листків-вітів якої розміщено імена та роки життя представників роду Симиренків: Федір (1790 — 1867), Платон (1820 — 1863), Василь (1835 — 1915), Левко (1855 — 1920), Володимир (1891 — 1938) та унизу півколом напис —  родина Симиренків.

Таким чином, перебудова всього суспільного й економічного життя супроводжувалася багатьма лихами, злигоднями й нещадною експлуатацією працівників працедавцями. Проте з'являлися й такі підприємці, які пов'язували зростання свого капіталу з поліпшенням умов життя та праці своїх робітників, а свій капітал уважали частиною національного надбання. Такими були родини Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Терещенків та ін.

Харитоненки — українські цукрозаводчики й землевласники — походили із селян-чумаків. їм належали цукрові заводи й сільськогосподарські економії на Сумщині. їхні успіхи в упровадженні передових методів ведення господарства відзначені золотими медалями на виставках у Філадельфії, Парижі, Антверпені, Санкт-Петербурзі. Разом із тим Харитоненки займалися бакалійною торгівлею.

Родина Яхненків походила із селян-кріпаків м. Сміли (нині Черкаської обл.). Михайло Яхненко — чинбар і чоботар, зайнявшись торгівлею, викупив із неволі всю свою родину. Синів — Степана, Терентія й Кіндрата — він одружив з дочками Федора Симиренка — нащадка давнього козацького роду, який після ліквідації Запорозької Січі потрапив у неволю.

Викупившись із кріпацтва, Федір Симиренко разом зі своїми зятями заснував промислову фірму «Брати Яхненки і Симиренко», розквіт діяльності якої припав на 40—50-і роки XIX ст. Головною їхньої справою стало нове тоді виробництво цукру.

1843 р. підприємці спорудили перший в Україні та в Російській імперії паровий механічний цукровий завод. Незабаром до ладу стали ще два заводи. Найпотужніший із них (у с. Млієві) був грандіозною семиповерховою спорудою.

Фірмі належав також і відмінно оснащений механічний завод, який випускав не лише обладнання для цукроварень, а й споруджував річкові пароплави. Перші з них отримали назви «Українець» і «Ярослав».

Сини Федора Симиренка — Платон і Василь, — отримавши інженерну освіту в Парижі, теж долучилися до роботи. У Млієві Платон побудував ціле промислове містечко. Сімейні робітники та службовці жили в окремих будинках із городами і садками. Самотні працівники мешкали в гуртожитку. У містечку працювали крамниці, лікарня на 150 місць, аптека, лазня, школа, аматорський театр, церква. Вулиці освітлювалися газовими ліхтарями, які тоді мали лише три міста царської Росії.

Підприємство торгувало цукром, борошном (у Російській імперії та за кордоном). Підприємцям довіряли свої кошти як заможні підприємці, так і звичайні робітники. Напередодні самоліквідації фірми всім вкладникам і кредиторам повернули вклади з належними відсотками.

Історичний довідка. Яхненки та Симиренки не піддавалися загальній хвилі денаціоналізації, а завжди підкреслювали свою українську сутність. Вони не залишали своїх співвітчизників у скрутний час. Так, коли настав голодний 1830 p., підприємці безкоштовно годували 10 тис. селян.

Щоранку біля млинів їхньої фірми вишиковувалися довгі черги людей, які одержували борошно для своїх сімей. Усі інші фабриканти й поміщики, які жили довкола, виявилися байдужими до біди народу.

Діяльність названих і багатьох інших українських меценатів засвідчує, що вони відчували себе невід'ємною частиною українського народу.

Талановиті, щедрі, розкуті у своїх задумах і масштабні у своїх зачинах, послідовні і рішучі у своїх звершеннях, всі Симиренки були від якогось особливого життєствердного і волелюбного коріння. Вони зростали на своєму прадавньому ґрунті, де з давніх-давен зачався їхній рід.

Питання для перевірки:

1.Дати поняття меценатства як суспільного явища.

2. Визначити роль українських меценатів в розвитку культури.

3. Чому, на вашу думку, не всі селяни зуміли викупитися з кріпацтва і стати підприємцями?

4. Визначити родовід Терещенко, Симиренко, Яхненко.

5. Що пов’язувало братів Симиренків із Т. Шевченком.

6. Що найбільше вразило в діяльності українських меценатів.

7. Яке відношення в Петербурзі було до меценатів – українців.