Історико-дослідницька робота " Повстанськими стежками "

Історико-дослідницька робота

« Повстанськими   стежками »

                                                                                             Виконала:

                                                                                       педагог-організатор

                                                                                 ЗОШ  І-ІІ ст. с. Розжалів

                                                                                          Бойко Оксана

                                                         2018 р.

                        Боротьба за незалежність в 1939-1941 рр.

1 вересня 1939 року почалась друга світова війна. Гітлер пішов війною на Польщу, розбив її і розділив. Польща попала під Німеччину, а Галичина і Волинь- під Радянську владу. Радянський уряд почав насаджувати свої права. В селі була утворена сільська рада, головою було обрано Пишка Дмитра Йосафатовича, секретарем Огінського Федора Олександровича. Село Розжалів належало до районного центру село Шевченково (сьогодні Межиріччя), а потім до Сокальського району. Було проведено конфіскацію церковної землі і володінь поміщика Слотвінського з села Корчина, площі якого знаходились біля села Розжалів. Свідомі українські хлопці- студенти ходили по селах, агітували людей, відроджували в їх душах стремління до волі незалежності.

Впродовж багаторічного поневолення українських земель, український народ не дав задушити себе ні національно, ні політично і боровся весь час за відбудову української самостійної соборної держави. Не зламався і не зложив зброї. В сотнях, а то й у тисячах місцевостей відбувалися бої, з яких були деякі відомі, а деякі невідомі, бо в поневоленій Батьківщині їх приховано і лише довколишнє населення даної місцевості знало про ці події.

В жовтні 1940 р. на сіножатях Тертини (так називають цю місцевість жителі), що розположена в трикутнику сіл Андріївка-Розжалів-Тоболів зараз Радехівського району. В оборогах сіна скрилися члени ОУН з Підгаєцького та Бережанського повітів, котрі мали завдання перейти тодішній кордон  по  річці  Буг і дістатися з відповідними дорученнями на західні землі тодішньої Холмщини, котра була під німецькою окупацією. Раненько 23 жовтня, коли ще тільки сіріло, зі сторони сіножатей Тертинидонеслось кілька пострілів.

Мешканці цих  сіл зрозуміли, що сталося щось надзвичайне, бо за якої півгодини приїхало кільканадцять вантажних машин з частинами військ НКВД і доносився клекіт кулеметів, револьверних пострілів і навіть вибухи гранат.

І почався нерівний бій між членами ОУН і військами НКВД. Ворог оточив сіножаті Тертини, де знаходились підпільники, які ночували в кількох оборогах сіна.

Після двогодинного бою, більшовики побачили, що їхні лави рідшають і їм не вдається  взяти живими цих повстанців, взялися на інший спосіб. Вони запальними кулями підпалили обороги сіна, щоб знищити хлопців-підпільників. Бачучи безвихідність, підпільники починають наступ у сторону лісу, частинно проривають лінію і втікають у ліс. Декотрим пощастило вирватися і сховатися у лісі. Зі сторони членів ОУН упало 14 хлопців, а 7 дісталися в руки ворога. Ворожих втрат не можна взнати, бо ворог забрав своїх на машини  мертвих і поранених. Немає сумніву, що більшовики мали поважну кількість вбитих  і поранених.

Цих сім підпільників, що взяли живими забрали і повезли кудись.

Після обіду НКВД забрало з Андріївки двох господарів з підводами, щоб вони викопали дві ями і звезли тіла вбитих членів ОУН у ями і закрили, щоб замести свої сліди. Цим господарям було строго наказано не розповідати нікому, що вони бачили.

21 жовтня 1940 року в селі заарештували Забільського Миколу і Ведмедика Дмитра, дальша доля їх невідома. У війну їх ще бачили в Житомирі, (нібито їх москалі, як відступали, замурували в стіну).

З приходом німців дві могили розкопали і кожного покійного окремо покладено в домовину та врочисто з усіма почестями перепоховали та на громадському цвинтарів селі Розжалів. Але тому, що у тих чотирнадцять жертв не було ніяких документів, прізвищ і імен не можна було встановити. Згодом побудували великий пам’ятник, на якому вирізьблено напис:  «Борцям з Бережанщини і Підгаєччини, що загинули за волю України в боротьбі з більшовицьким окупантом 23.Х. 1940 року»

Наше село в роки ІІ світової війни і терор фашистсько-більшовицьких     загарбників .

 1. Село в час німецької окупації

     В нашому селі часто бував Іван Климів(«Легенда»)-крайовий –референт ОУН. Він мав зв'язок із хлопцями , які були членами ОУН , зокрема з Пахолком Богданом, який йому сказав йти в армію, бо ОУН на той час мала зв'язок з Східною Україною. Пахолок служив  в Кіровоградській області. Там до нього на зв'язок приходив зв’язковий і давав йому завдання проводити агітацію  серед бійців, щоб вони не воювали проти німців, а здавались в полон, бо спочатку німці обіцяли самостійну Україну. В тій частині переважно були хлопці із Західної України. І коли в 1941 році почалася війна він попав в німецький полон. А в 1942 році втік із полону і повернувся додому ледь живий.  В 1941 році в травні до армії взяли Шевчука Петра, Шумського Луку, Грицину Петра,Томашевского  Олександра,  Максимця Михайла і Ведмедика Василя.

     22 червня 1941 року німці пішли війною на Радянський Союз. Зразу ж під вечір наше село захопили фашисти . Німців в нашому селі вітали, яквизволителів. Біля церкви насипали могилу смерть більшовизму ”Німці обіцяли, що Україна буде самостійною і незалежною”  . Але скоро люди зрозуміли , що німці - то злі вороги. Вони забирали в людей збіжжя, худобу, свиней і курей. Накладали на людей великі контигенти і видавали на них пункта(такі папірці, як марки ) щоби на них можна було дещо купити. Селянам на мелево видавали картки, щоб можна було змолоти у млині лише малу кількість зерна. Муки не вистарчало, так що люди таємно мололи зерно на жорнах і з такої муки пекли хліб. Молодих людей забирали до Німеччини на примусові роботи. З нашого села забрали Гнатюка Івана і Гнатюк Анастазію, Іванчину Івана, Мельника Семена , Мельничука Івана, Покиньброду Степана, Покотило Івана, Гаєвського Миколу, Волошин Ольгу, Покиньброду Йосифа, Грицину Івана. Один лише Іванчина Іван не повернувся . За підпільну працю були арештовані з нашого села Шульган Петро та Фарина Федір. Фарина Федора замордували у тюрмі на Лонського у Львові, а Шульгана Петра розстріляли в Сокалі. В зелену суботу 1943 року німці забрали 95 мужчин в армію СС Галичина: Їх гнали через ліс до Виткова. Багато з них втікли у ліс, бо німці йти до лісу боялися . Не вернулися і загинули в армії Мельник Іван і Пристанський Іван. Восени 1943 року на наших теренах виникла УПА . Молоді хлопці вступали в боївки, кущі і сотні , щоб вести підпільну боротьбу проти окупантів. В кінці 1943 року через село проходили більшовицькі партизанські частини загону Медведєва . Серед населення села вони хапали мужчин , як провідників для переходу через річку Буг. Червоні партизанизабирали в людей теплий одяг, чоботи, їжу і коней. В 1943р. із Карпат привезли до нашого села дітей,бо там на той час був голод. Хоч нелегко було селянам переживати німецьку окупацію, але співчували голодним дітям , багато господарів одвезли дітей до себе, щоб прогодувати їх на час голоду .

2. Трагедія в селі Розжалів            

   На теренах Галичини було 18 сотень, великі боївки і кущі. 17 липня 1944 р. верталися до нас знову “ червоні визволителі “На зміну одним загабрникам прийшли другі і почали  робити  на повстанців облаву. Перша облава була 28 листопада 1944 р. В цей день забрали Баляса Павла і Лаха Василя пізніше їх етапом відвезли ц Воркуту. Місяць листопад був дуже холодний і дощовий, тому хлопці з лісу ертались в село і тут переховувались в криївках. Цей час в селі вже були відновлені органи влади, головою сільради був Пишко Дмитро, котрий дуже переживав, щоб не було облави, бо  у селі було багато хлопців УПА і ОУН, бо після розгрому під Бродами зі сторони траси Бишів-Сокаль поверталися сотні, дві з них проходили через наше село. Одна відійшла перед облавою, інша сотня «Черемоша» залишилася у селі. Один боєць із сотні «Черемоша « - Кармелюк став зрадником і доніс НКВД-истам про те, що сотня закватирували в Розжалові.

   На цей день ще в селі були члени боївки Галайди і місцевий кущ, також 12 парашутистів, хлопців-українців, які були закинуті німцями, як фальшивка.

     Крайові з Тернополя на псевдо Чиж і Самур приїхав розібратися в даній справі. З давніх-давен в нашому селі на випадок пожежі чи іншого лиха, в селі несли варту. 13 грудня 1944 року цю службу несли Ковальчук Іван і Фарина Лука. Коли світало, то вони побачили що село обложено. Через годину на вулиці появилися озброєні більшовицькі військові. Вони забігали в кожен двір і кричати: «Бандери єсть». Зрадника «Кармелюка» вони водили в плащ-палатці, щоб ніхто не впізнав. Він завів їх до криївки в обійсті Івана Жеребецького. Повстанці не здавалися, а відбивалися, викинули гранату а поранили майора і собаку. Розпочався нерівний бій. Сотник «Черемош» невідомий повстанець загинув у хаті Ковальчука Онуфрія, а в Гуменюковій стодолі  загинув доктор «Кривоніс». Потім бій перекинувся у садибу Василя Григоренка. Була ще сутичка коло Цвіркової стодоли. Розлючені енкаведисти вирішили нищити людей найтяжчим способом- палити. Майор Маденцов начальник Комарівської застави дав наказ палити все село. Вже до обіду село перетворилося на вогненну кулю. Вили собаки, кричала худоба, плакали діти, вибігаючи зі школи. Їхні домівки були вже вкриті вогнем і димом. Скрізь чувся зойк, крики, тріск скорострілів, вибухи гранат. Вогонь огорнув все село. Вибіг з хати рятувати свою палаючу стодолу Іван Покиньброда та його батько Яків. Їх зупинили кулі на пів дорозі. В цей день Василь Томашевський і ще з трьома хлопцями з боївки були в бункері у свого батька Івана Томашевського. Криївка була під хатою, коли згоріла хата вони подушилися від диму. Своїх убитих більшовицькі варвари забирали на авта, а з наших знімали взуття, одяг та зволікали у садибу Ведмедика Василя. Вночі, коли вщухла стрілянина, боївка Галайди пробилася до лісу в напрямі на захід.

    14 грудня 1944 року енкаведисти продовжили свою чорну справу. Вбили старого дідуся Петра Баляса та Івана Ковальчука. По-варварськи знищили Покотила Павла біля будинку «Просвіта», поранили Марію Коваль та Семена Волошина .

    В садибі Покотила Івана (Возняка) був центральний бункер, де був крайовий «Чиж», Микита Дацюк (Готур)- референт надрайоновий, слідчий СБ Лесь Бабський (Сергій)- провідник надрайоновий, Марія Лиховид- секретарка і ще два члени окружного Проводу Самур і Гриць, бойовик житель с. Спасова Прокопчук та інші односельчани Василь Павлюк та Лука Ведмедик-члени боївки СБ. Стодола згоріла і москалі штиками натрапили на криївку, почали розкопувати, всі, хто були в ній пострілялися, пам’ятаючи  слова клятви: « Здобудеш Українську державу, або згинеш за неї у боротьбі». Всіх мертвих погрузили на машину і все, що було у криївці повезли в Сокаль. Це було 16 грудня 1944 року. Де похоронені невідомо.

   Облаву проводила Комарівська застава. Начальник застави Меденцов, котрий одержав за це велику нагороду і повишення в чині. Потім прибула ще підмога з Ванова і Глухова.

   В селі був знайдений ще один бункер в садибі Ковальчуків, де загинули брати Ковальчуки Василь та Лука подушилися від диму Василь Фарина член боївки, Лука Кульпак та напівживий Павло Решетарський, котрого повезли у Сокаль. По  дорозі Павло помер. Парашутисти і всі воїни УПА загинули, їх зволікали кіньми в догоряючу стодолу Василя Ведмедика і запалили, поклавши на них солому, солома була мокра і  не хотіла горіти, чим скористалася Павлючка. Прибігла, розкидала солому, шукаючи свого сина. Зі слізьми на очах прибігла сюди Марія Покотило шукаючи свого брата. Загинуло в облаву 45-50 чоловік, згоріло 60 дворів. Одну єдину криївку, яка знаходилась на городі Пишка Дмитра, НКВД не знайшли. Земля була замерзта  і винесли від вогню всякі речі, котрі стояли на вході до криївки. В ній засишилися  живими два слідчі СБ Пахолок Богдан «Сокіл» і Марцинюк «Зіновій» Марко а також два хлопці зв’язкові із села Пишко Петро і Іванечко Іван, ще три хлопці із с. Зубкова. Нелегка доля залишилася тим, яким Бог подарував життя. П’ять днів по селу сновигали кагебісти і збирали людей, кидаючи їх у льох до Гардзелєвича. Потім вивели на поле і тримали як заложників. Положили їх на мокрій землі і так тримали цілу ніч, загрожуючи смертю. Потім повезли їх у Сокаль, пізніше у Львів в Замарстинівську тюрму. Всі 36 чоловік сиділи там до 13 січня 1945 року. Знайшовся генерал Грушко, який їх відпустив у переддень Нового року. Люди пішки вирушили додому, але нарвалися на засідку. Деяких забрали на пересильний пункт чоловіків відправили на фронт. Це були Баляс Федір, Пура Максим , Покиньброда Іван, Коваль Василь , Грева Василь, Мельник Андрій, Жеребецький Федір (Жеребчуків), Жеребецький Федь, Грицина Гриць, Покотило Іван ,Ведмедик Ярослав, Кончук Василь. Дівчата та старі дідусі повернулися додому.

   Після цієї облави в селі була страшна біда, жили в льохах, хлівах, одні в одних. Марія Баран та її брат Василь сиділи  цілу зиму в льосі. Там і спали  і їсти варили.

    Цей день 13 грудня 1944 року став днем довічної трагедії нашого села.Тому, кожного року цей день є траурним днем , відправляємо за упокій Загиблих героїв Службу Божу, відбувається траурний мітинг біля символічного пам’ятника на згадку страшної трагедії нашого села.

3. Спогади очевидців, близьких та рідних. 

  Спогад Петра Пишка

      Молодь нашого села була ворожо настроїна проти фашистсько-більшовитських загарбників нашої  Неньки-України. Старше покоління йшло у підпілля ,а молодші вступали в товариство «Юнацтва» і допомагали підпільникам. Майже вся молодь молодшого віку брала участь у визвольній боротьбі проти окупантів . Працювали зв’язковими хлопці і дівчата. Дівчата ще в’язали бойовикам УПА теплі шкарпетки , светри та рукавиці. Хлопці переносили  “грипси”, тобто якісь таємниці повідомлення із свойого села вдруге, а також і дівчатам приходилось носити. Дуже було страшно, бо можна було попасти на зісідку “москалів”, котрі робили по селах облави на “бандерівців”. Мені приходилось ще й виконувати таку роботу , як копати криївки. Ще були зі мною такі хлопці, як  Іванечко Іван , Павлюк Іван, Коваль Іван Якимович , Коваль Василь . Ми  підводами   возили землю у ями, де впала бомба, а копали зовсім чужі хлопці. Та робота виконувалась лише в ночі. Чужі хлопці навіть знали де вони знаходяться. Питали нас, але ми їм не відповідали .

   Також ми були і зв’язковими, на кожне село було по два хлопці. Я і Мельник Юліан ходили до Переспи і повині були знати пароль, щоби переконатися, чи віддаєм в надійні руки ,і ще звязковою була Пишко Юлія.

    Я пригадую такий випадок. Це було в 1944 році. Мій тато, на той час був головою сільради. Але він також мав зв'язок із повстанцями. То був вечір. До нас прийшов головний референд СБ Дацюк Микина «Ботур» і слідчий СБ « Сокіл» Пахолок Богдан сиділи за столом і вечеряли, і в той момент прийшли до хати з НКВД. Тато тихенько їм сказав, хлопці тихо. Він представляє НКВДистам, що це один з них директор Бишівського спиртзаводу, а другий директор- спиртзаводу з Борку, що за Тартаковом. Вони НКВД подали їм руки і сіли за стіл. Таким чином, тато врятував їм життя і спокій в селі..

Спогад очевидця Софії  Покиньброди

     Ми щорічно відсвятковуємо той трагічний день- 13 грудня. То так було страшно, що ми його ніколи не можемо забути. З історії біблійної ми знаємо, як Господь спалив Судому і Гомору, так наше село палало в огні і димі. Довкола було обложено енкаведистами, що не можна було втекти. Молодих ловили і вивозили до тюрми. Наші герої боролись, але були зрадники, котрі водили енкаведистів до їх криївок, де їх нищили.

     Не одна мати плакала за сином, не одна жінка плакала за чоловіком, не одні діти осталися сиротами, а півсела людей  залишилися без даху над головою. Ця страшна картина стоїть мені перед очима по сьогодні. Наші герої боролися за Україну, але її не діждалися.

Спогад Євгенії Ковальчук

    13 грудня 1944 року наша сім’я жила повсякденним життям. В цей час мені було лише чотири роки, а сестрі 6. Мій тато був кравцем, ввечері шив одяг. В нас переховувався один повстанець з села Поториця, котрий часто вів розмову з моїм батьком.

   Ранком дізналися, що в селі облава, всі ховалися, куди хто міг, бо село було обложене кругом солдатами. Село почало горіти. Вороги ходили від хати до хати з вогнем і нічого не щадили, а людей, хто попався, забирали до тюрми.

    До нас прийшла сестра мого тата, Солдат Катерина, і повідомила, що в них вже була перевірка і їх обістя не горить. Батько з тим повстанцем пішли до них і заховалися у скирді на подвір’ї. За деякий час енкаведисти повернулися назад і підпалили скирду. Коли дим почав їх душити, вони вийшли з піднятими руками, бо в них зброї не було. Незважаючи на це,вороги пустили на них автоматну чергу. Скошені кулями, вони попадали. Мама гірко плакала, бо все бачила, стоячи неподалік, тримаючи нас за руки. Тоді був вітер з морозом, страшенно холодно, і мама з нами пішла під стодолу Коваля Кіндрата. Почало темніти, ми плакали від холоду і голоду, не було де подітись, бо все було у вогні, а тут і ще солдат із кулеметом і каже: « Тікай, бо вб’ю.» Тоді нас мама повела до Берізки. В них хата мурована там посходилося багато людей. Всі молилися. А нас, дітей, позапихали під ліжко, де ми просиділи всю ніч. Вікна позакривали подушками, щоб куля не пройшла. На другий день всіх погиблих прив’язали коневі до ноги і позволікали до хліва Ведмедика Василя, поскидали на купу і там запалили. Між ними  був і мій тато.

     Коли облава відступила, то моя бабуня і дядько Солдат Григорій, принесли тата на носілках додому мертвим, у якого лице і одяг були обгорілі. Ще того було їм замало, взяли на список ті родини, в яких були повбивані і готовили до висилки в Сибір. То нам прийшлося переховуватися по чужих хатах і називати чужу жінку мамою, бо мама теж ховалася.

    В ті страшні після воєнні роки випало наше дитинство без батьківської опіки, і позбавили на все життя того слова « тато» якого ми не могли проводити на протязі всього життя.

Спогад Євгенії Великопольської

    Вже у 40-х роках минулого століття Павла Решетарського добре знали у Розжалові. Молодь любила його він мав авторитет серед друзів як надійний, добрий і щирий товариш. Поважали його і люди старші за розум, розсудливість, ввічливість. Ворогів у нього не було.

    Родина, з якої походив, була небагата. Але по при бідність Павло завжди був охайно, чепурно взутий- одягнений. Був гарний на вроду. Поставний, середнього росту з хвилястим темним волоссям, розумними карими очима. Брав активну участь у гуртку «Просвіта» та і в інших гуртках, де молодь тоді вчилася культури, тверезості.   

 Та найбільше Павло Решетарський любив своє рідне село,Україну,намагався робити все для того,щоб вільно жилося його землякам.

   Наближалися грізні дні  другої світової війни. І ось прийшов той час,коли війна зачепила наше село. Надходило 13 грудня 1944 року-найжахливіші для Розжалова дні. Мій батько і його друзі готувалися до приходу москалів. Їх ідеологія була ідея вільної незалежної України. Патріоти добре знали місця, де можна було сховатися, якщо прийдуть «совєти». Розмірковували, що прийдуть і підуть непрохані гості. Не так судилося, як думалося. У той роковий для хлопців- патріотів день 13 грудня 1944 року в селі почалася велика облава. Москалі безжально палили село, вбивали українських хлопців-партизанів,які потрапяли до їх рук.

     Спалахнуло і обістя, у бункері якого схоронилися брати Ковальчуки Лука і Василь, Кульпак Лука, Василь Фарина і Павло Решетарський. Вони вирішили не здаватися. А вогонь і чадний дим робили свою смертоносну справу. Коли москалі відкрили бункер, вже всі, крім Павла Решетарського, були мертві. Тато, як знаю із спогадів очевидців, ще дихав. Його потрібно було рятувати. Але це не входило у плани катів. Всіх затриманих грузили на машину, куди й кинули мого напівживого батька. По дорозі до Сокаля він помер. Тіло поклали під паркан. Більше ніхто не бачив мого тата і ніхто не знає місця його поховання. Дружина і дочка його були на засланні у Якутії вісім років. І батьки та єдина сестра настраждалися у застанні в Казахстані, куди їх висилали двічі. Пам’ять про батька і брата живе у наших серцях.

Спогад Христини Корпанюк

    Ми мешкали на хуторі Лозові. Зранку коло 10 години десь із Сокальського району йшли солдати і підводи в напрямку на Розжалів. Як я пригадую,тоді був похмурий день і було велике болото.за якийсь час роздалися вистріли і було видно диму над селом. Ще через трохи часу із села почали вибігати коні,стада овець. Вівці були затримані на нашому хуторі і закриті на подвір’ях. Село почало горіти зі сходу. На другий вечір,коли село горіло зі заходу,то на дворі було видно,як вдень. Всі боялися виходити на двір, тільки сиділи в хаті і молилися. Мені на той час було чотирнадцять років.

   Через кілька днів ми всі йшли до церкви і бачили, що кругом села були окопи і вся земля була вкрита порожніми гільзами. Одного разу було зрозуміло, що совєти не дали нікому втекти зі села.

   Господарі які вижили після облави,їздили по сусідніх селах і шукали свою худобу. Ще просили зерна,щоб засіяти поле, бо згоріло все обійстя. Цей день я пам’ятатиму довіку.

Спогад Марії Грицай

   Я була в Розжалові в той страшний день- 13 грудня 1944 рокую тут я пройшла вишків в садибі Ковальчука Онуфрія( Лобових). Я зустріла чудову людину- лікаря Кривоноса, з яким працювала медсестрою. Чудом вижила, тому доки буду жити, буду приїжджати сюди на могили моїх друзів, що загинули за волю України.

Спогад 94 –річної жительки с. Розжалів  станичної Захарко Катерини

    Після німецьких окупантів до нас прийшли «червоні визволителі». Молодь нашого села, як і всієї галичини подалася на боротьбу проти більшовицьких окупантів. Були організовані боївки, сотні УПА. В 1944 р. в нашому селі переховувалась Служба Безпеки, а також приходили і відходили боївки. Я на той час працювала станичною. Мені давали, завдання переносити «грибси» на друге село. В селі майже всі дівчата імолоді хлопці були зв’язковими. Коли треба було далеко добиратися до другого села вночі чи вдень нам давали коні. Саме найбільше приходилося мені і Жеребецькій Анастасії виконувати ці доручення. Не раз були такі випадки, що чуть- ми мали попасти в руки більшовиків.

   Референди і слідчі СБ більше користувалися своїми бойовиками СБ або ішли під їхньою охороною і заводили на друге село, або висилали їх. Бойовиками СБ були Мороз Іван, Сарчук Лука- Григорій, Фарина Василь, Ведмедик Лука та інші. Коли мали прийти із лісу хлопці із сотні, чи з боївки, ми готували їм їжу. Давали дівчатам в селі завдання в'язати вовняні светри, шкарпетки, рукавиці щоб було хлопцям зимою тепло. Хоч приходилось тяжко переживати бо в кожний момент чекала тебе ворожа куля, але ми всі хотіли мати свою самостійну, соборну і незалежну Україну.

Спогад Марії Мельник (Демкова)

    В 1944 році мені було 17 років .Наша сім’я жила в центрі села.Життя було неспокійне,в воєнні роки .Мій тато Жеребецький Іван був знаною людиною в селі і до нього часто ходили повстанці .Брат Василь був членом ОУН,служив в боївці , мав зброю .

    В сім’ївитав український дух . В переддень облави до нас прийшли два хлопці по дуже секретному завданню . Вечером повечеряли , помилися  , я їм попрала одежу . Один каже :” Нам би ще посповідатися .” На ніч пішли в бункерпо сусідству в садибі Возняка. Потім ще прийшов Ведмедик Лука . Я його провела в бункер . Щось не мав він бажання туди йти , ніби відчував біду. А на ранок облава . Село було обложено збоку загуменків в три ряди , тому хлопцям з підпілля практично неможливо було втекти. І хоч всі криївки були замасковані закриті , навколо посипані тютюном все одно собаки знайшли ту центральну криївку ,в якій було 9 чоловік . Всі вони загинули , але не здалися москалям.

      Дальше я жила в плебанії . Помагала їмості варити їсти , бо там жило багато людей в яких хати погоріли . Нас водили пізнавати повстанців , але всі мовчали.  Мого тата дуже били , а потім забрали в тюрму. Але на щастя, вижилиі тато , і брат Василь. За те потім в роки Радянської влади дуже натерпілися, з них знущалися , дивилися,як на ворогів народу.

Спогад Ганни Ковальчук (санітарка «Черемшина»)

    Вже минуло 60 років, як в нас в селі була велика облава. В нашому селі тоді переховувались бійці із сотні Черемоша, боївки  Галайди і інші повстанці. Один боєць із сотні Черемоша земельної КГБ і сюди з’їхалися більшовики назвала.В ту ніч на варті був мій тато і Фарина Лука вдосвіта вони побачили, що село обложено. Тато прийшов до хати і сказав, хлопцям що облава, вони схопились і побігли до криївки, а я їх закрила. За деякий час я побачила на дорозі більшовиків з собакою і повперід один накритий палаткою, вони пішли на подвір’я Жеребецького Івана. Почулася стрілянина, спалахнув вогонь. Там була криївка де той зрадник жив раніше там і загинув Черемош і ще два вояки.Зрадник потім завів на город Жеребецької Юлії,де скирті соломи були поховані повстанці, зав’язався бій .Повстанець на псевдо Вітрогон поранив більшовицького старшину.Той розлючений дав приказ палити село, тоді вони пішли від цвинтару, запаливши каплицю,хата в хату переносили вогонь і палили. Почала горіти наша стодола, сестра побігла відкривати криївку,але не добігла її зловили більшовики і забрали. А в стодолі погоріли доктор Кривоніс і парашутист Мстислав.

    Так горіло день і ніч. Хлопці, які залишилися живими вечером перебралися до лісу. У нас все погоріло і ми сиділи в рівчаку, а біля нас клунки і подушки. Тато підвівся і в той час його прострілила ворожа куля, ми з мамою вже не могли надати рятунку, тато захропів і скінчив життя. Затиснуло в грудях,покотились гіркі сльози.  А тут кущова Надя і станична Леся промовляють:”Черемшина”, витріть сльози, згадайте Батурин,там була одна Мотря а нас багато .Пізніше мені і справді сльози висохли. На другий день по згарищах йшли солдати із штирами і шукали криївок.А як знайшли розкопували і звозили до хліва Василя Ведмедика і там ще палили. То була дуже страшна картина .На п’ятий день , як облава вийшла із села наші старші господарі викопали на цвинтарі велику яму, до котрої звозили всіх повстанців. Я вийшла на дорогу, як саме Покотило Лука віз на санях обгорілих мертвих людей.Я його попросила щоб завіз тата. Коли ми приїхали на цвинтар я побачила велику яму, в кутку якої лежали кістки доктора Кривоноса. Хай сплять вічним сном а їм земля буде пухом. Слава Україні.

Спогад  Анастасії Ведмедик (Грева)

    На той час в село заквартирувала сотня партизанів. Вони були щмушені прийти до села. Були поранені, хворі.Вже було холодно, приморозки,туман. Майже в кожному дворі були криївки(бункери). В них ховались навіть сільскі хлопці,дівчата від наскоків енкаведистів.

    В селі була чутка,що має бути облава.І люди зі страхом чекали того страшного дня. В ніч з 12 на 13 грудня мій тато ,Грева Василь, на той час він був господарем ,заготовляв продукти харчування для партизанів, вийшов вночі на двір і побачив вогники від ліхтариків на кладовищі. Він зразу догадався,що то облава.Пішов по своїх товаришах,що треба ховатися,бо вже облава.Деякі послухали,дехто казав:"Як я покину жінку з малими дітьми?".

    Їх п'ятеро непомітно вийшли із села до своєї криївки. Вона була десь з 1-2 кілометри в тернах, добре замаскованих.Та можна було переховатись. А вже на дев'яту годину ранку село було обложене двома лініями більшовицьких солдатів так,щоб із села ніхто невийшов.Було дуже хмарно,сіяла мжичка. Але ми діти пішли до школи. Я була в третьому класі. Почалося навчання. Пройшло якихось 15-20 хвилин.Заходить учителька і таким стурбованим голосом каже:"Діти ідіть додому,горить наше село,ми вчитися не будемо!".Ми вийшли зі школи і побачили дим,великий вогонь.Горіло зі східного боку в селі,там де були хати моїх подруг.Вони пішли зі мною,наша хата ще негоріла.

    Горіло обістя Жеребецького Івана і Григоренко Насті.Там були два бункери - в двох господарі.Зрадник добре знав криївки партизан.Він привів до бункера в якому був сотник Черемош і ще кілька партизанів.Почалася стрілянина,вороги кидали гранати,запалили хлів.У диму повстанці втекли до хати Ковальчука Онуфрія.Там їх було вбито,а по смері їх кинули в горящу стодолу.

   Один повстанець на псевдо "Чайка" Горбай Степан непомітно вдимі вибрався до сусідського садка.Там була купка соломи і він в ній заховався.І так просидів до вечора.Вночі добрався до лісу. А пізніше в 1945 році в квітні місяці якраз перед Великоднем у сутичці з енкаведистами в селі Волсвин загинув.Там він і похований.

    Нас було шестеро дітей. Перелякані.Мама нас нагодувала,і заспокоювала аж тут може за якусь годину ми почули стрілянину,вибух гранат.Напроти нашої хати на відстані може яких 40 метрів на Цвірковому городі горіла скирта.Під скиртою була криївка.Там були повстанці.Зрадник знав про цю криївку і видав енкаведистам.Повстанці кинули гранату,ранили майора і вбили собаку.Тоді більшовики закидали повмтанців гранатами запалили скпирту. Майор дав приказ палити все село. Розлючені більшовики з факелами вогню бігли від хати до хати запалювали стайні, стодоли, хати під стріхами. Прибіг до нашої хати більшовицький солдат з таким факелом і запалив нашу хату. Почала хата горіти. Мама просили, благали змилуватися над дітьми. А хто їх слухав? Мама винесли з хати перину, кинули на кіпець з картоплею. Нам казали тут сидіти. Але ми не сиділи. Ми хотіли втекти до Переспи. Нас солдати не впустили. Зробили спробу йти до Бишева. Нас не впустили. Деж подітися. На полі стояла скирта з необмолоченим зерном. Там і сховалися. Так досиділи до вечора. Було дуже холодно. Брав мороз, сидіти було неможливо. Ми вилізли з скирти ,повернули до села.Все село було в огні,все горіло.Горіли стодоли з зерном.То було пекло.До наз бігли ворожі солдати з автоматами,хотіли стріляти.Але моя мама нас невиглядала.Вона побачила цю картину і почала кричати:"Не стріляйте!То діти!".Солдати нас лишили.Хати нашої вже небуло. Ще стояла стодола велика скирта цегли,яка була нашим сховком,від морозу і вітру. Вночі з ракет запалили стодолу з хлівом. Мама якось вигнала корову,коня і вівці,свині,кури,кролики згоріли.

    На ранок все стихло. Село догоряло,снувався сивий дим.Бігала перелякана худоба. А ми сиділи за скиртою цегли в мішках з вовною. Землю снував мороз.Біля нашої хати на полі виднілися сліди людей,були згублені черевики. З того видно, що повстанці вийшли з села.

    Люди залишилися без житла,одягу,їжі.З одної сторони села залишилося вісім хат.Все,що було під стріхами згоріло.В хатах що залишило житло по 10-15 родин. Хто мав родичів в сусідніх селах переїзджали до них. Ми жили в селі Переспа.

Спогад Уляни Мельник  (Лесива)  Мені було 10 років. Ранком,як завжди,  ми з братом Павлом пішли до  школи. Щодня нас зустрічали вчителі Кулинич Микола і його дружина Володимира Галя Кулинич, Уляна Кулинич. Коли скінчився перший урок,нам вчителька повідомила , в селі облава і горить в Жеребецького Івана хата. Іванові дочки Марія та Євгенія почали плакати всіх дітей відпустили додому. По обіді горіли вже багато хатів, запалили і нашу хату. Коло читальні назганяли людей, були там і наші мама, тато, брат Павлою думали розстрілювати,але почався бій у вільшині і солдати побігли туди. Потім ми жили у плебанії. Пам’ятаю як розкопували криївку у Возняка, кричали:”Бандьори , здавайтесь “. Але вони пострілялись, їх витягли конем. Потім привели сусіда Жеребецького Івана , щоб пізнавав, били його до смерті,а він мовчав. Цих мертвих погрузили на машини ї повезли в Сокаль.  Нашу стодолу запалили аж на третій день, тому парашутисти, що там жили встигли втікти один з них звався Мирон.

     15 грудня в плебанії була перевірка молодих забирали. Навіть хвору Покотило Катерину хотіли забрати, але лікар заборонив ще знайшли в церкві в льосі двох людей, але їх не вбили, бо були без зброї.

 Ту страшну подію бачу по нині: тріск вогню, рев худоби, стогін людей.

                                 Історія хутора Волисків.

     27 жовтня  1944 року відбувся бій біля хутора Волискова бій куреня «Летуна» з підрозділами  Н К В Д, які наступали з села. Ось як описує цю подію учасник цього бою пропагандист-виховник сотні «Черемоша» Михайло Леськів (псевдо «Ярема»),який зараз проживає в Польщі. Літом 1995 року побував він в Андріївці на місті бою куреня «Летуна», в Розжалові,де поклонився останкам свого славного командира сотенного «Черемоша».

    Михайло Леськів «Ярема» народився 17 липня 1921 року на Закерзонні в селі Корчмині Томашівського повіту (тепер Польща). В 1940 році вступає в ОУН,а через рік по лінії підпілля направляється на пропагандивні курси,які проводилися під керівництвом пропагандистів Максимовича та Кордуби в селі  Щерп’ятині. Після їх закінчення направляється військовим референтом в селі Корчмині. В січні 1944 року вступає  до лав УПА,де під керівництвом політвиховників В.Ваврика та С.Вітика проходить повторний курс пропагандистів і направляється в лоївку «Тихого», а опісля до сотні «Орла»,яка в той час була розташована біля села Соколя.

     За час перебування в відділах УПА Леськів- «Ярема» брав участь у боях з поляками села Річиці, Жуличі під Посадовим. Відтак рейдом разом з сотнею перейшов у Карівські ліси. І знову пропагандивні курси політвиховників на цей раз при сотні «Лиса», де викладачами були «Ярополк» і «Гуцул». Через місяць після закінчення курсів Леськіва направляють в сотню «Черемоша» на політвиховну роботу і восени 1944 року бере участь у бою в селі Андріївці з підрозділами НКВД.

     Від весни 1945 року і до кінця 1946 року в теренах Сокальщини, Белзчини і Угнівщини, де працював під керівництвом визначного пропагандиста-політовника В.Банахха-Берези.

    На початку 1947 року, коли боротьба на Закерзонні згасала остання група повстанців із 5-чоловік,серед яких був і «Ярема» розійшлися кожен своєю дорогою.                                                                                           

                                      Бій куреня «Летуна»

   На початку жовтня 1944року курінь Михайла Сенюка  - «Летуна» прийшов з-під Кам’янки –Бузької на Сокальщину і розташувався біля сіл Яструбичі та Розжалова .В склад куреня входило дві сотні: «Черемоша» і «Дорошенка» , що розо налічувалось біля 280 стрільців-повстанців.Доки дозволяла на це гарна осіння погода  ми перебували в лісі і тільки вечорами заходили до близьких сіл .Приймали нас там щиро,годували,дбали за нас, як за своїх синів.

    З настанням перших приморозків ми покинули ліс і перейшли  до малого хутора Волисків, що біля села Андріївка  та заночували у стодолах на сіні . Однак  спокій  довго не тривав .Третього дня 27 жовтня піднявся «Алярм».Наші стежі повідомили , із Розжалова  їдуть  большевики.

    По кілька хвилин ми вже в повному озброєнні стояли на подвірї і швидко провіряли свої  лаштунки . До нас долітало уже гудіння машин . В той час курінний «Летун» провів коротку бойову нараду з сотенними і чотовими.Вирішено,що сотня «Дорошенка» займе позицію на правому крилі,на краю ліса від села Андріївка,а західне крило буде боронити сотня «Черемоша».

    По кілька хвилин ми вже йшли розстрільною,віддалені один від одного 4-5 кроків.І тільки сухе листя шелестіло під нашими ногами.Тут зупиняємо большевицьку навалу,що іде на нас. Вони спочатку намагалися окружити нас,але на перешкоді їм став сильний вогонь стрільців «Черемоша»; з першої чоти «Грізного», що билися на лівому відтинку.

    Посередині і на правому крилі тривав завзятий бій. Тут вирізнялася чота «Гордієнки»,та чота «Бджоли»,які раз-у-раз відкидали большевицькі атаки.

     Бій з хвилини на хвилину посилювався. В певному моменті курінний «Летун»,які разом з курінним політвиховником «Чорнотою» керували боєм стоячи при дереві з далеко видом посередині фронту,дав наказ сотні «Черемоша»: «Вперед!». Всі ми одночасно кинулися до переду в кількадесят кроків,але сильний вогонь большевиків,які  де-не-де почали вилазити на дерева,щоб з висоти пускати на нас серії,атаку призупинив. Я кличу: «Хлопці! По деревах-большевики! Дивіться вгору». А то на дереві прив*ячався большевик і стріляє на нас з фінки. В цьому моменті командир роя «Борис» зі своєї десятизарядки пускає коротку серію на ворога-одною,другою і большевик уже перегнувся на гілляці. Але і ройовий «Борис» у цьому завзятому бою гине. Большевики пробували ще кілька разів атакувати,але стримувані нашим вогнем не рішалися йти дальше.

     Бій тривав уже понад три години.Багато втрат завдали їм бійці сотні «Дорошенка»,які підпустили ворога на малу відстань і аж тоді змушували його панічно тікати. Хлопці пустились за ними і тут між корчами стрілець С. Новосад – «Рудий» схопив за ковнір одного большевика розброїв та передав командирові.

   Але гинули і наші хлопці. Зв’язкові повідомили,що у сотні «Дорошенка» десять вбитих друзів,а в сотні «Черемоша»-тринадцять,між ними бунчужний «Зелений». Поранених було більше.

    Бій тривав уже понад чотири години. Большевики майже розбиті,як почало підходити нове підкріплення для них: мабуть з Радехова чи з Сокаля. Тому.щоб уникнути непотрібних жертв, курінний «Летун» дав наказ відступу.

    Сотня «Дорошенка» вирушає на схід,а сотня «Черемоша» на південь. Безсилі большевики за нами не тільки не пішли, лише з досади спалили хутір. Ми бачили, як він горів. По дорозі я зустрів друга з простріленою ногою В.Гнідика «Хороброго» з сотні «Дорошенка». Разом м взялись за підруки і пішли за сотнею. Так дійшли ми до санітарного пункту в селі Витків,що на Радехівщині, де він залишився до видужання.

   Весною 1945 року він загинув в боротьбі з польським військом біля села Ріплин на Холмщині. Похоронено його в селі Василеві Великому.