Історико-геоекологічна стежина "Козацькими шляхами"

Про матеріал

Дана розробка дозволяє поширити знання про свій край, ознайомитися з об'єктами живої і неживої природи своєї місцевості. Сприяє формуванню наукового світогляду, екологічному та краєзнавчому вихованню.

Розвиває спостережливість, пізнавальну активність, самостійність, пізнавальний інтерес завдяки використанню цікавої, практично значущої, нової інформації.

Під час подорожі маршрутами формуються уміння природокористування у природному середовищі та туристичні уміння.

Перегляд файлу

Історико-геоекологічна  стежина

Козацькими  шляхами

Моє село для мене – рай!

І я оспівую свій край,

Завжди до нього серцем лину.

Т. Коваленко

Паспорт

Розташування:       с. Жовтоолександрівка П’ятихатського району

                                   Дніпропетровської області

Землекористувач:  Пальмирівська сільська рада

Короткий опис маршруту: маршрут починається у Жовтоолександрівській ЗШ І-ІІІ ступенів, веде на околиці с. Жовтоолександрівка: до сільського ставка, лісу, Шарівського трактиру, балки Княжі Байраки, Ровеньського ставка, пам’ятника, присвяченого 350-річчю битви на Жовтих Водах.

Протяжність: 5 км.

Загальний стан стежини: задовільний.

Метою створення стежини є: дослідження історії рідного краю, його рослинного і тваринного світу, ландшафтної структури території, водних об’єктів, виховання в школярів свідомого ставлення до охорони і збагачення природи.

Маршрут розробили вчителі історії Савченко Геннадій Вікторович та географії Савченко Оксана Юріївна.

 

 

Село  Жовтоолександрівка

Село Жовтоолександрівка є одним з найчарівніших куточків Дніпропетровщини. З давніх-давен наш край захищали козаки для того, аби сьогодні ми примножували його красу. У селі, на тлі прекрасного краєвиду на балку Княжі Байраки, встановлено пам’ятник на честь 350-річного ювілею перемоги козацького війська під проводом Б. Хмельницького та кримсько-татарської кінноти Тугай-Бея над польською армією у битві під Жовтими Водами. А далі дивною мережею переплітаються степи, ліси, сади...

Географічні координати с. Жовтоолександрівка: 48°33'39'' пн. ш. і 33°33'22'' сх. д. Село знаходиться в межах Українського кристалічного масиву на Придніпровській височині, середня висота над рівнем моря – 181 м.

На місці села колись був ліс, що тягнувся по схилах балки Княжі Байраки аж до Дніпра (до нинішнього с. Мишурин Ріг). Сама балка – це русло одного з рукавів р. Омельник. З часом ліс вирубали, джерела замулились і річки не стало. Тепер на її місці низка ставків, що тягнуться по руслу колишньої річки.

Після знищення Запорізької Січі у 1775 р. козаки селились біля ставків, річок, поблизу лісів. Було облюбовано козаками і місце східніше лісу і ставка у розі балки Княжі Байраки. Спочатку з’явилися всього декілька хат, хутірець. Хати-мазанки, сади, городи – справжній український пейзаж. Займались хуторяни городництвом, мисливством, рибальством.

Фрагмент карти Катеринославської губернії 1865 року

Село, що виникло пізніше на місці хутора, було назване на честь російського царя Олександра ІІІ та волосного села Жовте, але поряд з офіційною назвою побутувала і народна назва села – Рублівка. Була тут і маленька церква для місцевого люду, при якій піп навчав азам науки кількох дітей. Школи як такої не було, просто в сторожці біля церкви у період затишшя польових робіт священик навчав дітей читати і писати. У 1876 році у селі було започатковано школу.

До 1885 року тут була економія поміщика Маслова. Сам він жив у м. Орел. На місці двору, де тепер проживає Табакар А.Д., був його маєток, поряд стояла клуня, через дорогу – комора і вітряний млин, нижче маєтку – колодязь-журавель і ставок. У Маслова було два ліси: малий, що знаходився на північному сході від садиби, і великий ліс на північному заході, який зберігається до цього часу. Коли поміщик надіслав у Київ повідомлення, що він продає економію, з Києва повідомили про це в різні губернії, а ті – у повіти. Селяни Рублівського повіту Полтавської губернії уповноважили кількох чоловік, серед яких був і повітовий писар Козина Михайло Хомович, домовитися з Масловим про купівлю цих земель. Уповноважені поїхали в Орловську губернію до поміщика і в 1885 році оформили купчу. У цьому ж році селяни з Полтавської губернії почали переселятися на землі нашого краю.

У сучасній Жовтоолександрівці проживає 359 осіб. У селі є поштове відділення «Дмитрівка», медпункт, сільський клуб, 2 магазини, дитячий садочок «Сонечко» та загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. Село газифіковане у 1985 році, всі вулиці асфальтовані, в центрі села – парк.

На території села річок немає, але є невеличкий ставок. Питною водою населення забезпечується шляхом копання колодязів з прісною водою, придатною до споживання. Грунтові води знаходяться на глибині 5 – 18 м. Грунтовий покрив с. Жовтоолександрівка складають чорноземи звичайні, що за вмістом гумусу є найкращими у П’ятихатському районі. Свого часу це зумовило високі врожаї зернових і технічних культур і славу колгоспу ім. К. Маркса. Грунти сформувались на лесах та лесовидних суглинках під різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю.

Тут спостерігаються погоди, типові для клімату степів, характерною особливістю якого є помірна континентальність, добове коливання температур.

Зупинка 1

Шкільне  подвір’я

 


Жовтоолександрівська ЗШ І-ІІІ ступенів має 2 навчальні корпуси, що розташовані навколо просторого подвір’я площею 5 га. Корпус № 2 ( зараз це корпус початкової школи) був побудований у 1937 році. Тоді це була семирічка, з 1961 р. – восьмирічка, з 1966 р. – середня школа. Загальноосвітня школа – корпус № 1 - була урочисто відкрита 1 вересня 1972 р. Виходячи зі школи, ми бачимо гарні клумби, за якими постійно наглядають учителі та учні школи. Клумби, квіти асоціюються з красою та добробутом. Це не просто краса, вони для нас і маленькі «лікарі», що зцілюють від втоми і дарують гарний настрій. Клумби, на яких ростуть як однорічні, так і багаторічні квіти, радують з ранньої весни до пізньої осені. Навесні милують очі різнокольорові тюльпани, нарциси, а влітку – чорнобривці, один із символів нашої країни, помаранчево сяє календула, різнокольоровими барвами виграють майори та айстри. Багаторічні квіти на наших квітниках: ромашка, очиток, морозець, іриси, хризантеми та інші.

Шкільний двір просторий, світлий та гарний. Перед школою ростуть берези та тополі. Берези добре поглинають свинець поблизу дороги. Всім відомі цілющі властивості бруньок берези, її листя, березового соку. На деревах учні розміщують навесні шпаківні, а взимку – годівниці для інших птахів. Тополі та клени також є гарними очищувачами повітря.


У 2013 році на шкільному подвір’ї закладено кленову алею. За школою росте горобина, каштани, є алеї з акації білої. На шкільному подвірї дуже багато кущів бузку, який навесні зачаровує своїм пянким ароматом усіх жителів села. Не виходячи за межі шкільного двору, можна потрапити в сад, у якому насаджені молоді фруктові дерева: сливи, вишні, яблуні, груші, алича, черешня.


На території школи знаходиться братська могила танкістів Александрова І.Л., Звягінцева І.А. та Панкратова В.Р., які загинули 18 жовтня 1943 року, визволяючи наше село. На честь Александрова І.Л. та Звягінцева І.А. названі вулиці села. За впорядкуванням території навколо памятника, встановленого у 1965 р., постійно слідкують працівники школи та учні. На день визволення села та день Перемоги тут відбувається покладання квітів. Також на території школи встановлено меморіальну дошку з іменами загиблих у роки Другої світової війни жителів села. Іменем односельця Л.П. Волошина, який загинув на фронті, названа вулиця села. Матеріали про загиблих танкістів і земляків зберігаються в шкільному історико-краєзнавчому музеї.

У школі з 1996 року діє історико-краєзнавчий музей, керівником якого є учитель біології Зелена Валентина Миколаївна. Він налічує 4 експозиції:

  • історія села;
  • місцеві народні промисли;
  • наш край у роки Другої світової війни;
  • битва на Жовтих Водах (1648 р.).

У музеї постійно проводяться екскурсії для учнів школи та учнів і вчителів шкіл П’ятихатського району.

Зупинка 2

Сільський  ставок

Посеред села, у балці, між вулицями Волошина та Александрова, простягнувся невеличкий ставок – ще один затишний куточок нашого села.

Довжина ставка 275 м, ширина – 95 м. Береги ставка низинні та пологі з однієї сторони, і круті з другої, вода стояча, глибина від 1 до 3 м., дно замулене з невеликими мулистими відкладами. Вода в ставку добре прогрівається, провокуючи дітей на купання. Вода мутна, зелена. Взимку ставок повністю промерзає, навесні рівень води піднімається до 20 см, а в засушливе літо обєм води значно зменшується.

У водоймі знаходяться рослини: очерет, осока, ряска, дрібні водорості. Уздовж берега ростуть верби, лози, ясени, тополі, які очищують повітря та підтримують рівень води, закріплюють береги.

Тварини є у водоймі скрізь: на поверхні, і в товщі води, і на дні: клопи-водомірки, жаби та їх пуголовки, вужі, водяні пацюки, а з риб – карась, окунь, короп. У ставку мешкають раки.

Люди тут відпочивають, деякі купаються, приймають сонячні та повітряні ванни, ловлять рибу, використовують воду для поливу рослин, напувають худобу.

А ще люди кидають у водойму сміття, пляшки, консервні банки, миють машини. Все це шкодить не тільки мешканцям ставка, але і людям, які в ньому купаються. Джерелами забруднення водойми також є стічні стоки з полів з різними хімікатами, комунальні стоки. Теперішній екологічний стан ставка представляє небезпеку. В останні роки із-за великого вмісту у воді органічних і мінеральних речовин (попадання навозу, добрив, відходів) відбувається масовий розвиток 2-3 видів планктонних водоростей, які викликають «цвітіння» води. При цьому вода набуває зеленого кольору.

«Цвітіння» води негативно впливає на мешканців ставка, зникають деякі види рослин і відбувається замор риби. Так, в останні роки значно зменшилось кількість риби, а раки – на межі зникнення, хоча зовсім недавно їх було так багато…

На жаль, робота з виховання раціонального ставлення до природи в більшою мірою підтримується школою, меншою – батьками і дорослими односельцями учнів. Їх ставлення до природи в основному споживацьке – людина повинна тільки брати від неї.

Зупинка 3

Жовтоолександрівський  ліс

Ліс – вічний друг людини, щедрий і безкорисливий. Ніколи людина не обходилась без лісу, завжди він залишався невідємною частиною її існування. Ліс – це не тільки матеріальні блага. Головне призначення лісів – зменшувати вплив негативних природних явищ, захищати грунти від ерозії, регулювати стік вод, попереджувати забруднення навколишнього середовища і очищати його, сприяти оздоровленню населення та його естетичному вихованню. Ліс – це краще місце відпочинку, його повітря густо насичене ароматом цілющих рослин, корисних для нашого здоровя. Ліс – це ще й домівка для диких тварин, птахів. Людина має життєву потребу у спілкуванні з живим світом, рослинами і тваринами.

Жовтоолександрівський ліс є останнім залишком природних лісів у степовому Правобережжі України. Незважаючи на невелику площу лісу, в ньому зростає чимало дерев, рослин, які у наш час перебувають у небезпеці,  зменшуючи свою чисельність через негативний вплив людської діяльності. Завітавши до лісу, можна почути як пахне дубом, кленом, ліщиною, осикою. Ліс прекрасний в різні пори року. Дуже гарний ліс ранньою весною, коли починають розпускатися бруньки на деревах та кущах. З-під мерзлої землі пробиваються сині проліски, голубі дзвіночки, розпускається травичка, встеляючи ліс зеленим килимом.

Яка ж рослина дає нам справжній, з точки зору науки, горіх? Виявляється – всім відома ліщина. Всі ми знаємо два хліби – злаки і картоплю, а третім хлібом, що годує людство, видатний вчений І.Мічурін вважав горіхи. Лише зійде сніг, а ліщина вже цвіте. Недаремно у давніх німців ліщина була символом весни, життя і безсмертя.

В ясні літні дні приємно відпочивати під розлогим кленом. І спостерігати, як по теплій, нагрітій сонцем землі швидко бігають мурашки, пурхають над квітами метелики. Особливо красивий осінній клен. В промінцях сонця виблискують пурпурні і золотаві кленові листочки. Щось святкове, веселе, романтичне є в цім дереві.

Небагато дерев користуються такою повагою і любовю, як дуб. Нашим предкам діброви були годувальницями. Перший хліб випікали із розтертих на борошно жолудів. Латинська назва дуба «кверкус робут» означає «красиве, міцне дерево». Довго і непросто виростити дуб. Лише на 30 році життя дуби дають перші нечисленні жолуді. Жуки-олені, які занесені до Червоної книги, дуже гарно почувають себе на цих дубах. Дуб – дерево ніжне, боїться морозів. Є в нашім лісі дуб-велетень, який має ім’я «Столітній». Обхопити такого дуба зможуть, узявшись за руки, не менше 4 чоловік. На вершині розлогого дуба птахи в’ють гнізда.

Також у нашому лісі зустрічаються стрункі стовбури осики із зеленувато-сірою корою зверху і попелясто-сірою знизу. Ботаніки називають це дерево «тополя тремтяча»: листя її постійно труситься і шелестить. З осикових дерев виготовляють сірники. Під цими деревами ростуть підосиновики з червоними шляпками.

Цікаво спостерігати, як мешканці лісу займаються своїми справами. Їжаки завжди в роботі. Знайде купу листя, пірне в нього, вийде, а на голках уже наколоті листочки. Так зранку до вечора, доки не вистелить собі зимову мяку постіль. У лісі також мешкають лисиці й косулі, чути, як стрибають зайці попід кущами. А де-не-де пробіжить сіренька мишка, ховаючись під листям.

Наш ліс приваблює не тільки красою, а й дарунками. Він – справжня комора природи. Під ніжними променями сонечка блищить чорна бузина, червоніють соковиті плоди шипшини, глоду. У підліску росте терен. На початку осені синьо-сизі ягідки терпкі, а як тільки вдарять перші морози, стають солодкими і смачними. Мешканці села збирають ягоди та роблять х них сушку, наливки, компоти.

У вересні можна збирати ліщину. Нею охоче ласують дорослі й діти.

Дарунки ліс розкидав і під ногами. Нахилившись, натрапиш на цілі поляни опеньків, які не дають ступити ногою. А ось і стежечка лисичок зовсім не криється від людей, також зустрічаються маслюки та багато інших грибів.


Повними кошиками своїх багатств зустрічає нас ліс. Тож і ми повинні завжди пам’ятати, що можна брати в лісі гриби, ягоди, горіхи, квіти, не руйнуючи грибниць, гілок, коріння. Відвідувачі лісу можуть допомогти перезимувати всім мешканцям лісу, приготувавши їм корми: пташкам – зерно, косулям - зелені віники з гілок дерев та сіно. Така робота буде дуже корисна для лісу та його мешканців, а нам, людям, вона принесе хороший настрій, радість, насолоду, здоровя.

Зупинка 4

Шарівський  трактир

Вздовж і впоперек запорозьких земель пролягали «шляхи» – великі торговельні второвані дороги (тракти). Вони слугували для руху обозів з різними товарами для торгівлі в запорозьких землях, Україні та Польщі. Ці тракти слугували і для поштових сполучень, які в Запорожжі існували на тій же основі, що й в усій Європі в середні віки – через гінців. На території Запорожжя давати коней та варту гінцям було обовязком козаків, які жили у зимівниках.

Так було до 1768 р., коли вирішили заснувати постійні пошти, щоб прискорити їзду курєрів та зміцнити сполучення. Генерал-губернатор Київської і Новоросійської губерній генерал Воєйков Ф.М. доручив Запорозькому Кошу заснувати поштові станції від Січі до Княжих Байраків або до Жовтенької. Г.М. Ісаков, управитель Новоросійської губернії, створив 4 станції, серед них у Княжих Байраках та у Жовтенькій. Запорожці зі свого боку також влаштували 4 пости, в тому числі із Саксагані (від мосту Похилівського, зимівника) до Жовтенької. На кожній станції утримувалося по шестеро коней і троє козаків з настановою возити посланців і пошту, беручи за кожного коня і версту по 1 копійці.

Пошта, що знаходилась у верхів’ї балки Княжі Байраки у Шарівському трактирі (заїжджому дворі – комплексі будівель готельного типу при дорозі), лежала на так званому Коржовому шляху, що з’єднував Кизикерменський і Микитинський шляхи. Крім споруд для житла і кухні тут були службові й господарські будівлі для коней, фуражу тощо). Аналіз картографічного матеріалу дозволяє зробити висновок, що Шарівський трактир – це те ж саме, що і заїжджий двір В.П. Вишневського на карті Катеринославської губернії 1869 р. Цей пункт добре відомий місцевим старожилам, які точно вказують його місцезнаходження.

За відомостями місцевих жителів, тут в різні роки знаходили монети XVIIXVIII ст. У 2006 р. здійснено дослідження цієї території Віктором Тітовим, інспектором з охорони культурної спадщини Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей. При обстеженні з’ясовано, що площа поширення знахідок складає близько 150-200 м. По всій обстеженій ділянці трапляються різноманітні знахідки:

  1.    Фрагменти кераміки.
  2.    Уламки скляного посуду і круглих шибок непрозорого скла.
  3.    Залізні вироби.


Найчисленнішими є знахідки фрагментів керамічних виробів: фрагмент кахлі з рослинним орнаментом, фрагменти горщиків, мисок і тарелей, прикрашених мальованим і штампованим орнаментом різнокольоровою поливою, фрагмент покришок та ручок. Датуються ці фрагменти XVIII-ХІХ ст. На сусідній частині ділянки спостерігається невелике підвищення діаметром до 20 м, у районі якого зустрічається багато уламків цегли. При його шурфовці виявлено глинобитний майданчик (долівку приміщення).

Карта Катеринославської губернії 1869 р.

Шарівський трактир – це перша археологічна пам’ятка, пов’язана із заснуванням пошти та функціонуванням торговельних шляхів на Запорожжі, знайдена на Дніпропетровщині.

Зупинка 5

Балка  Княжі  Байраки

Усіх балок, ярів і байраків у степах запорозьких козаків була незліченна кількість. Однією із найвідоміших була балка Княжі Байраки. Вона починається від лівої притоки Інгульця – річки Жовтої і виходить до правої притоки Дніпра – річки Омельник. Загальний напрямок – з південного заходу на північний схід, загальна довжина – більше 16 км, найбільша глибина – 90 м.

За переказом, ця балка отримала свою назву від котрогось із князів Вишневецьких, який висушив усі водяні джерела у власній землі, щоб заморити спрагою своїх селян і мучив їх ще довго, навіть після своєї смерті.

В історії запорозьких козаків балка Княжі Байраки стала дуже відомою як місце першої битви гетьмана Богдана Хмельницького з поляками на Жовтих Водах у травні 1648 року.

Повстання Б. Хмельницького, яке він підняв проти польської влади на початку 1648 року, сприймалося урядом Польщі як чергове козацьке повстання. У польської шляхти не було сумніву, що воно, як і попередні повстання, буде придушено. При цьому про перемогу повстання над армією такої могутньої держави, як Річ Посполита, не допускалося навіть думки. І раптом – мов якесь диво – Богдан Хмельницький отримує блискучі перемоги над польською армією на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями...

Сучасники тих подій, а пізніше історики шукали відповіді на питання: що забезпечило Богдану Хмельницькому такий успіх? Вперше на це питання дав відповідь сучасний польський воєнний історик В. Маєвський, а його ідею детально розробив український воєнний історик І. Стороженко. Польська армія завжди мала оперативно-стратегічну перевагу над повстанцями в ударній силі своєї кавалерії, оскільки українське козацьке військо було піхотним. Через цю польську перевагу козацько-селянські повстання були приречені на поразку. Богдан Хмельницький вжив заходів, щоб ліквідувати перевагу польської армії у кавалерії шляхом укладення союзу (лютий – березень 1648 р.) з Кримом і включення до складу української козацької армії татарської кінноти. Оскільки поляки не мали піхоти, рівноцінної українській (козацькій), а польська кіннота поступалася перед татарською у маневреності, то поєднання на полі бою козацької піхоти з татарською кіннотою обернулося для польської армії катастрофічними поразками.

У другій половині квітня 1648 року на допомогу Б. Хмельницькому на Запорізьку (Микитинську) Січ прибуло 20 тисяч кримськотатарського війська, очолюваного кримсько-татарським полководцем і політичним діячем Тугай-беєм. Напередодні битви, під час просування української армії по Микитинському шляху назустріч ворогові, попереду головних сил (піхота, артилерія і обоз) на відстані 20 км. рухався передовий 20-тисячний загін татарської кінноти, очолюваний Тугай-беєм. Він мав завдання зустріти ворога. 29 квітня 1648 року Тугай-бей атакував польське військо, яке зупинилось на привал у верхів’ї річки Жовтої південно-західніше сучасного села Жовтоолександрівка, а 30 квітня війська Богдана Хмельницького і татар оточили табір і почали його штурм. 14 травня Стефан Потоцький розпочав переговори, в ході яких Хмельницький висунув вимогу здачі всієї артилерії і клейнодів, натомість надаючи полякам право на відступ. Не досягнувши домовленості, вночі з 15 на 16 травня поляки спробували вийти з оточення, здійснивши марш до урочища Княжі Байраки. Подолавши близько 8 км, вони були атаковані татарською кавалерією, а з тилу – козацьким загоном Максима Кривоноса. Не отримавши підмоги, польське військо було розбите.

Сьогодні, ідучи вздовж балки, милуємося її вражаючою красою: немов веселка загубила тут трохи своїх кольорів. Балку обсаджено лісозахисною смугою для закріплення схилів та зменшення ерозії грунту, її дно повністю задерноване, схили заросли деревцями дикої груші, айви, яблуні та кущами терну, глоду, шипшини. Місцями в балці спостерігається вихід грунтових вод на поверхню.

Схили балки вкриті безсмертником, тут його цілі озерця. Росте собі й зовсім не боїться пекучих променів сонця, бо й сам такий же золотавий. Ще одна махрова квітка, яка росте по балці – це піжма. Яка вона гарна та корисна! Біля метра заввишки, ця рослина може відганяти мух, комарів своїм гіркуватим запахом, тому її можна вішати на клітки з кроликами, а також можна давати їм їсти цю рослину. Польові ромашки – всім знайомі квіти. Вони такі тендітні, маленькі, тягнуться вгору, ніби стають навшпиньки і заглядають у небесну блакить своїми личками. Ромашка має протиалергійну, протизапальну дію.

Особливо вабить до себе ніжно-голубої казкової краси витвір природи – барвінок. До квітучої гами приєднуються і волошки. Неначе прислухаючись до бриніння безлічі бджолиних крил, похилились серед смарагдових трав свої синьо-бузкові квіти – різні види дзвоників.

Повітря наповнене ароматом квітів, серед яких чебрець, материнка, деревій, шалфей, звіробій, мати-й-мачуха.

Використовують багату балкову рослинність для випасу овець та корів. Коли дивишся із самого низу балки вгору, видно, як похитуються на прилеглих полях стрункі колоски ячменю, жита, пшениці. А невгамовні цикади оспівують усю цю красу…

Зупинка 6

Ровеньський  ставок

Мандруючи балкою, доходимо до Ровеньського ставка, де верби, схиливши віти до води, милуються своїм віддзеркаленням. З густого очерету та з килима ряски випурхують дикі качки, а посеред ставка плавають білі лебеді.

Здавна відомо, де ростуть верби: там чисті джерела води. Споконвіку вербу обожнювали за ніжність і витонченість. У словян вона вважалася символом сімейного вогнища, оберегом від нечистої сили. Гілки її і зараз у Вербну неділю освячують у церкві і бережуть весь рік, бо захищають вони від усіх негараздів. Але мало хто знає, які цілющі властивості має верба. Використовують бруньки, гілки, листя і особливо кору, відвар якої має знеболюючі, заспокійливі, протизапальні, жарознижувальні, потогінні, антисептичні, кровоспинні, ранозагоювальні, протималярійні, в’яжучі і навіть протиглисні властивості. При яких же захворюваннях вживали відвар? При головному болю, різних формах неврозу, ревматизмі, простудних захворюваннях. Допомагає верба при розладах шлунково-кишкового тракту, отруєннях, проносах, запаленні сечовивідних шляхів, при гінекологічних та інфекційних захворюваннях, кровотечах. Зовнішньо відвар кори використовують для полоскань при різних запальних процесах ротової порожнини, носоглотки та горла. Промивають ним рани й виразки. Із відвару кори роблять ванни для ніг, використовують навіть від облисіння та пітливості. Та про що говорити – верба завжди була під рукою і, головне, діяла добре, рятуючи і дітей, і дорослих від недуг. Саме з вербової кори в першій половині XIX ст. було добуто саліцилову кислоту, або аспірин.


Навколо ставка можна побачити цілі поляни кульбаби і подорожника. Це лікарські рослини. Кульбаба використовується як жовчо-гінний, збуджуючий апетит і поліпшуючий травлення засіб, а подорожник – як від-харкувальний засіб та для загоєння ран, зупинки кровотечі.

Зупинка 7

Памятник,  присвячений  350-річчю  битви  на  Жовтих Водах

На схилі балки Княжі Байраки, якраз на природному узвишші мальовничої околиці с. Жовтоолександрівка, споруджено пам’ятник на честь 350-річчя перемоги козацького війська та кримсько-татарської кінноти над польською армією у битві під Жовтими Водами.

Доктор історичних наук, професор кафедри історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Іван Сергійович Стороженко встановив, що перший етап битви на Жовтих Водах (29 квітня – 15 травня 1648 р.) окреслюється сучасними селами Пахарівка (Олександрійський р-н Кіровоградської обл.), Дмитрівка, Жовтоолександрівка і Жовте (П’ятихатський р-н). Другий, заключний, етап битви – розгром польського війська – відбувся 16 травня 1648 року під час виступу поляків паралельно балці Княжі Байраки у районі сучасних сіл Попельнасте (Олександрійський р-н Кіровоградської обл.) та Грамівка, Холодіївка і Григорівка (П’ятихатський р-н).


У 1998 році на схилах Княжих Байраків встановлено пам’ятник, присвячений цій події. Його автори – архітектор Шульга В.М. і скульптор Жиляк С.В. Поєднання на полі бою української піхоти з кримськотатарською кіннотою було вирішальним чинником в забезпеченні перемоги української армії над польською під час битви. Ця ідея вирішена за допомогою двох стел (червоний граніт), розташованих поряд на зрізаному (у верхній частині) кургані, що символізує давній зріз історичної події. Кожна стела символізує народ і армію, які взяли участь у Жовтоводській битві. Для визначення національної приналежності стел, на тій, що розташована ліворуч (на лицевій її стороні) викарбуваний абданк - герб Богдана Хмельницького, а на тій стороні, що розташована праворуч – тара-тамга – герб роду Гіреїв. На тильній стороні кожної стели викарбувані зображення відповідно Богдана Хмельницького і Тугай-бея під час битви. Ширина і товщина стел 1,4 м, висота – 5,13 м. З вершини української стели уздовж лівої грані спадає рушник (бронза), на якому зображена богоматір «Свята Покрова», покровителька Запорізького козацтва, а також розміщена історична довідка наступного змісту: «У цьому районі – на річці Жовті Води та біля балки Княжі Байраки з 29 квітня по 16 травня 1648 року силами війська Запорізького під командуванням Богдана Хмельницького та за допомогою кримськотатарського війська, очолюваного Тугай-беєм, було розгромлено польську армію і покладено початок Визвольній війні українського народу за встановлення державності».

 

Верхній кінець рушника спадає з вершини української стели і під впливом «вітру історії» перетворюється на бойовий прапор, символізуючи поєднання двох сил на полі бою: української козацької піхоти і кримськотатарської кінноти. У нижній частині рушника в його орнамент включено зображення «дерева життя» (три гілочки), що символізує зв’язок часів минулого, сучасного і майбутнього, тобто зв’язок сучасної та майбутньої України з часами Богдана Хмельницького. Для створення композиційної рівноваги, яка порушується рушником на українській стелі, уздовж правої грані кримськотатарської стели викарбуваний національний народний орнамент татар (вязь). Між стелами проростає паросток калини (бронза), що символізує пробудження  національної самосвідомості українського народу та України як держави, що було започатковано тут, у Княжих байраках, Жовтоводською битвою.

Споруджений пам’ятник на честь Жовтоводської битви символізує велич духу української нації і її геніального полководця Б. Хмельницького, а також є проявом подяки кримськотатарському народу від українського за надану військову допомогу у цій битві.

doc
Додано
20 вересня 2018
Переглядів
373
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку