Історія одного ветерана Другої світової війни

 

Рачинська гімназія

Тараканівської сільської ради

 

 

 

 

Мета пошуково-дослідницької роботи

   Вибрана тема є актуальною, адже скільки б не проходило років від часу перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною, ті суворі дні залишаються за перевалами десятиріч, за новими подіями, але пам'ять про подвиг народів нашої Батьківщини, наших побратимів по антигітлерівській коаліції ніколи не померкне у серцях нинішнього і майбутніх поколінь людства.

Кажуть, що без минулого немає майбутнього. Дійсно, народ, що забуває свою історію, не гідний поваги, партнерського співіснування й щасливого майбуття в багатонаціональній родині країн світу. Тому учні Рачинської школи разом зі своїм вчителем досліджують малу частину історії, яка не забувається, яка не відходить в небуття, яка жила, живе і буде жити…в думках…в книгах…в пам'яті кожного свідомого українця.

 

 

 

 

 

 

Вступ

   З набуттям незалежності України не лише фахівці, але й широкі верстви населення проявляють великий інтерес до рідної історії, особливо до її трагічних сторінок, приховуваних радянським режимом подій та фактів.

У кожної держави, кожного народу є  події і дати, які золотими літерами закарбовані на скрижалях історії, є підґрунтям історичної пам'яті і національної гордості.

Ідуть у забуття усі 1418 днів і ночей Великої Вітчизняної війни. З кожним днем зменшується кількість її учасників і свідків. Але повинна залишатись історична пам'ять нащадків про тих, хто в ті роки своїм життям захистив Вітчизну від німецько-фашистських загарбників.

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина здійснила напад на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Українські землі знову стали ареною великої битви, руйнувань, жертв і страждань. Німецька окупація принесла українцям принизливі тілесні покарання, масові страти, фізичний та моральний терор, повне безправ’я людей, рабські умови праці та насильницьку відправку молоді до Німеччини.

Не обминула війна і нашу рідну Дубенщину…

Все починалося з грому небесного,
Такого жорстокого, такого нечесного.
Із ненависного, злісного грому,
Який на світанку вигнав із дому...
І шипить у ставку гаряче залізо,
І полум'я дике шугає над лісом...
І мама мовчазно-бліді, мов стіна...
І тато поволеньки кажуть: «Війна...»

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І: «Перед іменем твоїм схиляємо коліна…»

 

Людина, що не знає історії свого роду,
свого села, міста, області, своєї країни -
це байстрюк, це істота без кореня, це, як
сказав наш поет Степан Чарнецький,
“Іван без чести й без роду”.  

 

Дубенщина - перлина Волинського краю, земля славна своїм історичним минулим, історичними пам'ятками, а найголовніше людьми, які жили тут, обробляли землю, ростили дітей, боронили свій край від ворогів, примножували його багатства.

Шляхами Дубенщини ходили відомі діячі культури Герасим та Мілентій Смотрицькі, Іван Вишенський, гетьман Богдан Хмельницький, українські просвітителі Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка.

Ці відомі постаті постали в образі та граніті і лишили в пам'яті народу незабутній слід.

Одна з притч розповідає. Подорожній побачивши край села будівництво, почав розпитувати: «Що робите?». Перший будівельник пояснив: «Цеглу ношу», інший: «Розчин мішаю». Лише третій зауважив: «Храм будую». Так і в житті. Лише окремим з нас суджено Божим провидінням бачити віддалину у майбутнє ціль - будувати справжні духовні храми.

               

Ось в такому будинку по вулиці Некрасова у місті Дубно проживала людина, яка творила і працювала на благо народу, для майбутніх поколінь..

Микола Олексійович Боришкевич народився 12 серпня 1925 року в селі Велике Вербче Степанського району у сім'ї селянина, колишнього офіцера армії Петлюри. Сім'я була незаможна, 4 дітей. Старший брат Микола мав вищу освіту. Сам Микола деякий час навчався в сільськогосподарському училищі міста Рівне.

З приходом радянської влади ОУН наказала молоді легалізуватись, отримати належну освіту для наступного поширення української ідеї. У 1946 році Микола Боришкевич закінчив педагогічне училище в Костополі і вступив до Рівненського вчительського інституту. Ще в училищі познайомився з Марією Бондарець, яка стала після різних випробувань долі його дружиною та вірним другом життя.

            *

III курс Костопільського педагогічного училища, 1946 рік

 

В 1947 році студентом був заарештований за так звану націоналістичну діяльність. Причиною арешту став написаний Миколою вірш про Україну, який він зачитав своїм хлопцям. Вірш закінчувався словами «Україна, твою славу і волю розтоптала проклята Москва...» Та не всі присутні у цій кімнаті, як пізніше з'ясувалося, були друзями. Миколу Боришкевича в листопаді 1947 року садять в Рівненську тюрму. Батьки Миколи починають переховуватись, щоб не потрапити у заслання. У серпні 1948 року з Рівненської тюрми переправляють у Львів. Допити, вирок суду - розстріл, але смертний вирок замінюють 25-ма роками суворого режиму.

Як пригадує дружина - Марія Боришкевич: «Від Миколи передали записку:

« Не знаю, куди нас везуть?»

Ось так опинився Микола Олексійович на шахтах Колими. А Марію за розповсюдження націоналістичної літератури також засуджують на 10 років відправляють в Караганду. Про Миколу, після чотирьох років, Марія дізнається, що він живий і здоровий.

На чужині Микола Боришкевич познайомився з відомим нині поетом Іваном Гнатюком та вже покійним патріархом Мстиславом.

Ось як пише Іван Гнатюк в своїй книзі «Стежки-дороги»: «Я дуже близько зійшовся з Миколою Боришкевичем та Федором Шаганом; обидва родом з Волині: Боришкевич - з Рівненщини, а Шиган - з Крем'янеччини. З Миколою Боришкевичем чогось особливого не трапилось, - жив у таборі, як і всі в'язні, хіба що виділявся своєю принциповістю, начитаністю, чесністю; я з ним міг говорити дні і ночі, - пригадую, якось не стало електроенергії, і нас зо два дні не виводили на роботу; я ночував у нього й ми цілу ніч проговорили пошепки; він розповідав мені про своє навчання, молодість, про Марійку, яку дуже любив і був би з нею одружився, якби їх обох не заарештували за приналежність до підпільної організації. Боришкевич користувався загальною повагою в таборі, за що начальство люто ненавиділо його. Чи не йому, коли його посадили в карцер, я декілька разів, пролазячи у другій годині ночі попід дротяною огорожею біля самої вишки, передавав через густі грати карцерного віконця нарізані грубиною в палець шматочки хліба і, зробивши з паперу лієчку, по жменьці цукру, - за такого друга, як Микола Боришкевич, варто було й життям ризикувати.

 

Ще тільки сіріє, а рання синиця,

Присівши на ґратах, вже будить мене, -

Аж дивно: чого їй так рано не спиться,

Коли ще надворі й вітерець не війне.

 

Як дома, бувалу ухопився спросоння,

Два кроки - і вже притаївся у вікні:

Ні сну, ні синиці - лише підвіконня

І грати, що світ заступили мені.

 

На сході світає - і хмарки барвисті

Зливаються в гаму далеких суцвіть,

А тут за вікном - загорода й на вишці

Нічний вартовий з автоматом стоїть.

 

 

Можливо, мені та синиця присниться?

Так стукає серце - надворі ж весна...

Не зчувся, як сльози з очей полились,

І я відвернув од вікна.

І. Гнатюк

                                               

1956 рік — далека чужина

 

 

 

 

Розділ 2: «Пам'ять стукає у серце»

   Війна, прихід фашистів. В 1939 р. Західна Україна була окупована Червоною Армією. В 1939 – 40 рр. «визволителі» почали свою діяльність у Західній Україні з ліквідації усіх ознак громадянського суспільства: політичних партій, культурно-просвітницьких організацій «Луг», «Січ», «Сокіл», «Просвіта». Одразу розпочалися масові репресії і депортації населення у східні регіони імперії.

Складовою частиною антифашистської боротьби в Україні стали дії УПА (Української повстанської армії). Перші партизанські загони, що потім увійшли до її складу, виникли на Поліссі й Волині і не були пов'язані з ОУН (Організацією українських націоналістів). Невдовзі, як розпочалася війна, Т. Бульба-Боровець, близький до уряду УНР (Української Народної Республіки), що перебував у Варшаві, сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» і розпочав партизанську війну з німцями. Учасником організації був і Микола Боришкевич. Як відомо, “Поліська Січ” у 41-му минулого століття зародилася саме у Сарненському краї, а точніше у селі Немовичі, де уродженець костопільщини Василь Боровець на псевдо “Тарас Бульба ” видав свій перший наказ 28 червня 1941 р., яким оголосив про створення Української повстанчої армії «Поліська Січ», повертаючи назву повстанських загонів Ю. Тютюнника 1921 року і елемент козацького минулого…

Але ця “Поліська Січ” аж ніяк не була “партизанською”, а звичайним поліцейським підрозділом. Ось як про це пише сам Боровець -”Бульба”:

“… Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червної Армії, а полювали головним чином на банди НКВС”. І далі: “Ми переставляємо військо УПА на офіційну “міліцію”, організуємо в Сарнах Окружну команду української міліції. Я обіймаю посаду окружного коменданта міліції… Загальним чином наша “міліція” (Боровець-”Бульба” сам ці слова бере в лапки – В. М.) в усьому Поліссі перевищує 10 тисяч вояків…”.

В рідній домівці нашого героя бував засновник «Поліської Січі» Тарас Бульба Боровець, який вплинув на погляди Миколи... Дядько був членом ОУН, Микола зв'язковим, розповсюджував літературу. Наближався 1944 рік, горезвісне визволення. З друзями брав участь у роззброєнні фашистського відділку в селі. Маючи на озброєнні лише один револьвер, оточили будинок з ворогами, імітували напад великого загону. Склали ультиматум:  «Викиньте зброю у вікно, то лишитесь живими». Німці погодились, кілька автоматів, гвинтівок гармат стали здобутком хлопців. Гестапо лютим терором намагалося знищити підпільні загони, але заходи були марні: боротьба наростала. Літо 1944 року запам'яталося великим піднесенням повстанської боротьби проти більшовицько-московських поневолювачів. У Шумських лісах, на Кременеччині та кругом на Рівненщині не вщухала битва не на життя, а на смерть. Самопожертовно гинули й воїни УПА та місцевих підпільних організацій: чорним крепом, здавалося, закутувалося й сонце, коли гинули в боротьбі люди.

Усі, кому пощастило вижити в сталінських спецтаборах, найчастіше згадують голод, що мучив довгими роками, ні вдень, ні вночі не даючи спокою. Звичайно, те страшне переживання голоду з літами притуплюється, заживає, зарубцьовується в пам'яті. Всі зусилля спрямовуються на те, чим би поповнити шлунок, аби не так смоктало під ложечкою; важко себе уявити ситим, спомини й ті нав'язливо поверталися до колишнього їдження, як найбільшого щастя.

Забрати чи вкрасти чиюсь пайку хліба - вважалося найтяжчим злочином, за який не раз каралося смертю. Не всі, проте, однаково піддавалися голоду: одні переносили його терпляче, інші нишпорили по столах в їдальні, порпалися по смітниках, збираючи всякі недоїдки, переважно зіпсуті головки оселедців, їли їх без хліба, пили сиру воду і, захворівши на червінку, вмирали.

На ніч в бараках світла ніколи не гасили: по - перше, мабуть, тому, щоб видно було, чи всі в'язні на місці, і по-друге: при світлі не так заїдали блошиці, яких у бараках завжди кишіла тьма-тьмуща, - проведеш долонею по тілі - із десяток роздушиш, задихаючись від їхнього смороду. Траплялося, що були й воші, але їх виводили у відповідних камерах — прожарках.

Найбільше запам'яталося в'язням день 6 березня 1953 року. Гучномовці захлиналися похоронною музикою, а радіодиктор мало не плакав, сповіщаючи про смерть тирана. Одні раділи, інші сплакували за своє довголітнє страждання. Колимський час випереджає московський на сім чи вісім годин, тому звістка була почута не 5 березня ввечері, а шостого вранці.

У 1956 році після XX з'їзду КПРС, Микола Боришкевич був звільнений із сталінських таборів і повернувся у Степань Рівненської області. У вересні того ж року одружився з Марійкою Бондарень, родом з Придорожнього, їх поєднувало велике кохання, яке пройшло випробування далекими сталінськими таборами. |Микола з Марійкою не бачились 9 років, але зуміли зберегти своє щастя і прожити разом 44 роки.

Переїхавши до Дубна, Микола багато працював. Пройшов шлях від робітника до завідувача художньої майстерні у міжгосподарському комунгоспі.

Коли Миколу запитували, коли він почав малювати? Казав у відповідь: «Після того як вірші мене посадили». Микола Боришкевич величезну увагу приділяв поверненню доброго імені і затаврованим комуністичною пропагандою борцям за волю України, впорядкував розкидані по урочищах могили. Рештки заборонених досліджували експерти, щоб визначити стать та провести відповідний ритуал перезахоронення. Якщо серед заборонених виявилася жінка, то рештки накривали хусткою.

Микола Олексійович допомагав ветеранам боїв за Україну, організовував Товариство ветеранів Другої світової війни, досліджував розстріли сталінськими енкаведистами в'язнів Дубенської тюрми у червні 1941 року.

Господь нагородив Миколу Боришкевича талантом художника, і він використовував його на благородну справу: ікони ним написані, прикрашають Миколаївський, Іллінський собори, Спасівську церкву Дубна, церкви у селах та помешкання гарних друзів.

 

                

Микола Боришкевич малював багато, майже у кожному селі прихожани церков згадують його роботящі руки. Відновлював давні розпис, це ним знята багаторічна кіптява зі стін Спасівської церкви; виготовлені і розписані хоругви Миколаївської церкви. Як пригадує Марія Боришкевич: «Микола з товаришами використали 150 відер води, щоб відмити Миколаївську церкву всередині».

Перебудова і перші подихи свободи покликали Миколу Боришкевича до активних дій. Микола Олексійович брав участь у народному публічному винесені національного синьо-жовтого прапора на вулиці Дубна у жовтні 1988 року, та організував живий ланцюг у річницю Злуки українських земель зі Львова до Києва. Боришкевич був одним з організаторів Руху Волинського козацтва «Волинська Січ», невтомно боровся за незалежну Українську Церкву, відроджував Козацькі могили біля Берестечка, Козацький редут в Семидубах, увічнював пам'ять вояків УПА.

                            

1993 рік — Любарські гори с. Майдан на місці колишнього штабу УПА є 1943 році (з архіву КДБ)

Подружжя  Боришкевичів мріяли побудувати капличку. Як пригадує Марія: «.. казав Микола відсидівши в камері смертників, молімося за те, що залишилися живими. Ні, ти знаєш, Марусю, виправив себе, побудуємо капличку, як пам'ять про тих, хто загинув за нашу державу, за її незалежність. У нас хоча родичі є, діти, внуки, а в них нікого. Хто поставить свічечку за упокій їхніх душ? і хтозна чи мали б ми Україну, як би не ці мільйонні жертви».

                                  

Капличка біля будинку, про яку мріяв Микола

Пан Микола за життя не дозволяв писати про себе - вважав за зайве. Він так і не залишив спогадів. Все не мав часу ....

Народна мудрість каже: «Людина за життя має збудувати дім, посадити сад та виховати дітей». Микола Олексійович Боришкевич все це втілив у життя, та лишив нам яскравий приклад порядності, чесності та доброти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

   Так швидко плине час… Змінюється все: люди, природа, історія. Соціальне становище впливає на думки, настрої, поведінку людей, і вони стають жорсткими, не люблять і не шанують рідний край. Та хіба ми можемо забути, що Україна – наша рідна земля, яка має чим гордитися.

Ми повинні вчитися у наших дідів і батьків, як треба захищати свою Батьківщину. Справжні герої не вмирають – нетлінна  пам'ять дарує їм безсмертя. Наш народ свято шанує своїх визволителів. Там, де кипіли кровопролитні бої – стоять обеліски, на п'єдесталах височать гармати і танки. Світла пам'ять про захисників Вітчизни завжди житиме у наших серцях.

   Наше дослідження ще не завершене, воно триває. Бо так велять елементарні людські закони, так велить сам час, так велять душі убієнних. Так велить Україна. Вона – мужня..

Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.

Україна моя починається
Там, де палуба грізно хитається,
Там, де в клекотах Чорного моря,
Б'є панцерник у царство горя.

Україна моя починається
Там, де панство навіки кінчається,
Де смереки у вільних Карпатах,
Як ракети, стоять на чатах.

Україна моя починається
Там, де доля моя усміхається,
І, як небо, як даль солов'їна,
Не кінчається Україна.
П. Осадчук

   Додатки:

 

Підрозіл «Волинської Січі»

 

 

 

                  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                      СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ткачук Р., Ганжелюк Л. Села Дубенщини. В народних легендах і переказах. – Дубно, 2000.

2. Камінський П. Перлина Волинського краю. – Дубно, 2003.

3. Пура Я.О. Наш край у назвах. – Рівне, 1991.

4. Пура Я.О. Походження назв населених пунктів Ровенщини. – Львів: Світ, 1990.

5. Дубно і світ. Міжнародна ювілейна науково-теоретична конференція, присвячена 900-річчю міста Дубна. – Дубно, 2000.

6. Сербін Г.П. Ровенщина. – Львів: ’’Каменяр’’, 1970.

7. Історико-культурна спадщина Дубна: правові, історичні, мистецькі та музейні аспекти. – Дубно, 2008.

8. Мисан В.О. Оповідання з історії України, рідного краю., 1992.

9 Гавриленко О., Шевчук Є. Скарби наші духовні. З колекції Державного історико-культурного заповідника міста Дубна. – Рівне, 2000.

10. Географічна енциклопедія України. – К., 1990.

11. Семенюк А. Літопис Дубенського краю. Історико - краєзнавче видання. – Рівне, 2007.

12. Войцешко Я., Катеринчик Н. від Туви – до України, від Кизила – до Рівненщини. – Рівне, 2004.

13. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской Епархии, 1888.

14. Моліс Миколай 900-ліття православ’я на Дубенщині. – Дубно, 2000.