ІСТОРІЯ ТА ТЕОРІЯ ВИВЧЕННЯ ПЕДАГОГІЧНИХ ЗАДАЧ ТА ЇХ РОВ’ЯЗАННЯ.(Частина II)

ІСТОРІЯ ТА ТЕОРІЯ ВИВЧЕННЯ ПЕДАГОГІЧНИХ ЗАДАЧ ТА ЇХ РОВ’ЯЗАННЯ

Малахова А.В.

Малахова Ангеліна Валеріївна/Anhelina Malakhova- студентка I курсу Мелітопольського Державного Педагогічного Університету.

Зміст:

1. Професіоналізм та готовність вчителя до педагогічної діяльності та у вирішенні педагогічних задач.
2. Шляхи підвищення професійної компетентності вчителя у вирішенні педагогічних задач.

1. Професіоналізм та готовність вчителя до педагогічної діяльності та у вирішенні педагогічних задач.

    Модель сучасного спеціаліста поєднує високий професіоналізм із  усебічним розвитком особистості. Вихователь, проектуючи процес виховання, добирає зміст й адекватні йому форми організації виховної роботи, спеціальні засоби для мобілізації інтелектуальних, творчих, морально-вольових зусиль вихованців на досягнення конкретних освітніх цілей. Саме професіоналізм вчителя у всіх його проявах сприяє позитивній динаміці навчально-виховного процесу, а також усіх процесів пов’язаних зі шкільним та позашкільним життям. Настанови вчителя учнів на правильний шлях, розкриття їх талантів, стимулювання на досягнення цілей – все це лиш мала частка того, що повинен вкладати вчитель у свою професію.

    Коли виникає педагогічна задача, вчитель повинен активізувати всі свої уміння та навички її вирішення. Тому готовність вчителя має бути на вищому рівні. Дослідниця Н. Б. Шмельова зробила висновок, що “готовність” може бути інтерпретована як цілісне утворення, “змістом якого виступає морально-психологічна, змістово-інформаційна й операційно-діяльнісна готовність, будучи одночасно одним із показників у професійно-особистісному розвитку студента і спеціаліста” .

     На думку К. К. Платонова, готовність – це суб’єктивний стан особистості, яка усвідомлює себе здатною і підготовленою до тієї чи іншої діяльності і прагне до її виконання. Він розглядає готовність до професійної діяльності як результат трудового виховання, професійного навчання, психічної підготовки .

    Я погоджуюсь з розумінням готовності як інтегрального особистісного утворення, системи якостей особистості, яка забезпечує результативність діяльності фахівця (В. Ільїн, Б. Ломов, В. Мерлін, А. Петровський, В. Ядов, П. Якобсон).  Слід погодитись із судженням науковців (В. А. Сластьонін [9] та ін.), що існує взаємозв’язок між професійною та особистісною готовністю, яка може бути розглянута з позиції особистісного і функціонального рівнів – ланкою взаємозв’язку може виступати психологічна готовність.               Фундаментальною внутрішньою умовою формування професійної готовності є мотивація, яка вказує на ставлення суб’єкта до професійної діяльності як суспільно значущої, спонукає і підтримує стабільну спрямованість діяльності, визначає і пояснює поведінку суб’єкта у професійно-особистісному самовизначенні.

    Отже, в цілому, готовність до педагогічної діяльності науковцями досліджується за її компонентним складом. З’ясовано, що вони найчастіше виокремлюють наступні компоненти готовності до педагогічної діяльності: мотиваційний, виконавський, теоретичний та практичний; перетворюючий, пізнавальний, ціннісно-орієнтаційний та комунікативний; орієнтаційний, пізнавально-операційний, емоційно-вольовий, психофізіологічний; педагогічний, змістовий та технологічний тощо.

     Здійснений та описаний вище аналіз дозволяє зробити висновок, що поняття “готовність” може розглядатися як поєднання двох взаємопов’язаних і взаємообумовлених різновидів, а саме:

 – готовність до професійної діяльності;

 – готовність особистості до розвитку та саморозвитку (самовдосконалення).

    Відтак, наявність умінь розв’язування педагогічних задач означає сформованість практичного компоненту готовності, який у низці деяких досліджень, як зазначалося вище, визначається як операційно-процесуальний, виконавчий або конструктивний.

2. Шляхи підвищення професійної компетентності вчителя у вирішенні педагогічних задач.

   «Учитель живе доти, доки він вчиться, тільки-но він перестає вчитися, у ньому помирає вчитель» К.Д.Ушинський

    На сучасному етапі розвитку України актуальності набуває проблема створення умов для формування особистості, яка має високий рівень самосвідомості, творчої активності, відповідальності, дотримує у своїй суспільно корисній діяльності й поведінці гуманістичні цінності. Таку людину може виховати школа, для якої пріоритетом є розвиток активно-творчих можливостей особистості, її індивідуальних потенцій. У зв’язку з цим постає проблема підвищення професійної компетентності вчителя.         Педагогічна майстерність це є право та обов’язок вчителя.  Це право, бо кожен учитель здатний розвивати свою майстерність і донести її до учнів. Це обов’язок, адже без педагогічної майстерності неможливо виховати творчу, обдаровану особистість. Це талант, це щохвилинна праця, це постійний творчий пошук, це бажання стати майстром. Можна створити “ситуації успіху” для творчої самореалізації вчителя. Підтримувати все найкраще в особистості, змусити повірити в себе, у свої сили і можливості, дати можливість вибору,  створювати персональні виставки, залучати до участі в конкурсах, творчих проектах,  проводити інтегровані, бінарні уроки, уроки-конкурси тощо. Безпосередньо окрім базової вищої освіти вчителя вагоме місце займає самоосвіта. Самоосвіта – безперервний процес саморозвитку та самовдосконалення вчителів. Вона є основною формою підвищення професійної педагогічної компетентності, яка складається з удосконалення знань та узагальнення педагогічного досвіду шляхом цілеспрямованої самоосвітньої роботи. Ефективності самоосвіти педагогів сприяє робота методичного об’єднання, перед яким окреслені завдання: створити вчителеві умови для інтелектуального, соціального чи духовного розвитку, самореалізації особистості;  досягти оптимальної реалізації впливу самоосвіти на розвиток вчителя та учня; забезпечити максимальну мобілізацію психічних ресурсів особистості з метою забезпечення самореалізації. В.Сухомлинський зазначав:“Один із секретів педагогічної творчості полягає в тому, щоб збудити в учителя інтерес до пошуку, до аналізу власної роботи. Хто намагається розібратися в хорошому й поганому на своїх уроках, у своїх взаєминах з вихованцями, той уже досяг половини успіху”.

     Якість навчально-виховного процесу школи, його результати певною мірою залежать від учителя, його теоретичної підготовки, педагогічної та методичної майстерності. З метою поліпшення фахової підготовки педагогічних кадрів у школах проводять спеціальну методичну роботу, яка спонукає кожного вчителя до підвищення свого фахового рівня; сприяє взаємному збагаченню членів педагогічного колективу педагогічними знахідками, дає змогу молодим учителям вчитися педагогічної майстерності у старших і досвідченіших колег, забезпечує підтримання в педагогічному колективі духу творчості, прагнення до пошуку. У процесі методичної роботи здійснюються підвищення наукового рівня вчителя, його підготовка до засвоєння змісту нових програм і технологій їх реалізації, постійне ознайомлення з досягненнями психолого-педагогічних дисциплін і методик викладання, вивчення і впровадження у шкільну практику передового педагогічного досвіду, творче виконання перевірених рекомендацій, збагачення новими, прогресивними й досконалими методами і засобами навчання, вдосконалення навичок самоосвітньої роботи вчителя, надання йому кваліфікованої допомоги з теорії та практичної діяльності. У всіх своїх проявах вчитель повинен показувати свій професіоналізм. Педагогічна задача – це той випадок, те русло в якому можна найбільш показати свої уміння, навички та педагогічну майстерність. Педаогічна майстерність – це поняття дуже складне і в різних науково-методичних джерелах трактується по різному. В «Українському педагогічному словнику» педагогічна майстерність розглядається як характеристика високо рівня діяльності педагога, ознаками якої є гуманність, науковість, педагогічна діяльність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість. Педагогічна енциклопедія дає визначення педагогічної майстерності як високого мистецтва виховання і навчання, що постійно удосконалюється і доступне кожному педагогу, який працює над собою і любить дітей.

Поняття педагогічної майстерності вчителя є складною нелінійною системою, що має свій науковий апарат, інтегруючи знання багатьох наукових дисциплін, а саме: філософії, культурології, етики, педагогіки, педагогічної творчості, психології та їн.

    Видатний педагог А.С.Макаренко професійно – педагогічну майстерність пов’язував з високим рівнем вихованості вчителя, його авторитетністю і моральними якостями, наявністю чіткої спрямованості, особистого кредо, глибоких професійних знань і умінь, а також з сильним характером, твердою волею, моральним ставленням до дітей у поєднанні з вимогливістю і повагою до них. Він заперечував думку про вирішальне значення таланту у педагогічній професії і вважав, що майстерність вихователя – це спеціальність, якої треба навчатися. І це повинні усвідомлювати вчителі.

Тож, професійна компетентність вчителя відіграє визначну роль у формування навчально-виховного процесу у школі, а також визначає рівень кваліфікованості майбутніх поколінь.