історія України 5т клас "Українська хата"

Про матеріал

Кіровоградський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського

Урок історії у 5 класі за новою програмою на тему

«Житло і побут давніх українців»

Автор: Заболотна Юлія Владиславівна

слухач курсів підвищення кваліфікації

вчитель історії

Червонокам'янської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Кіровоград 2013 рік

Тема: Житло і побут давніх українців

Мета:

-познайомити учнів з тим де, як і чому будували хату на Україні, які звичаї з цим пов'язані;

-розвивати вміння розрізняти хатні атрибути та їх призначення;

-виховувати культуру поведінки в українській оселі, дотримання традицій пов'язаних з українським житлом, пошану до хатніх святинь та оберегів.

Обладнання: Світлиця школи, музичне оформлення.

Тип уроку: гра-екскурсія.

Хід уроку

І Активізація опорних знань учнів

Як називається місце, де зберігаються історичні джерела? (музей)

А як називається відтворення побуту української оселі? (читаємо на вивісці куди підійшли) (Світлиця)


ІІ Вступне слово вчителя

Не шукайте, не питайте

Того, що немає і на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

Якщо є світло у душі,

буде краса в людині,

Якщо є краса, буде гармонія в домі,

Якщо є гармонія, буде порядок у нації,

Якщо є порядок, буде мир у світі.


ІІІ Екскурсія з елементами гри

На фоні пісні «Хата моя, біла хата»

(муз. Д.Луценка – сл. А.Пашкевича)


Господиня

Добрий день вам, люди добрі!

Щиро просим до господи!

Раді вас у нас вітати,

Щастя і добра бажати!

Хлібом-сіллю вас вітаєм

І здоров'я всім бажаєм,

Під веселий рідний спів

Посилаєм вам уклін!

Господар

Обійдіть весь світ безмірний

І скажіть, в якій країні

Так зберігся скарб безцінний,

Як у нас на Україні.

Просим всіх у нашу хату,

Превелику, пребагату.


Перший екскурсовод Українська хата

Хата пройшла довгий шлях розвитку – від приземкуватої землянки до чепурної оселі з біленькими стінами, вишневими садками, пломеніючим різнобарв'ям квітників і терпким запахом любистку, рути - м'яти й чебрецю на долівці.

В давнину люди власноручно зводили хату. На будівництво йшло більше року. І була вона не цегляною, а дерев'яною або глиняною. Будиночки були невеликими, зате теплими, чепурними, завжди вікнами до сонця. Навколо хати – призьба, на якій і працювати можна, і відпочити, а дітям – погратися. Там сушили груші, цибулю, мак, соняшники, часник, м'яту тощо.

А чи знаєте ви прислів'я та приказки пов'язані з українською хатою?

« Хата – як писанка, - казали в народі. Та й у двірку – як у вінку.»

Перш як будуватися, майбутні поселенці запитували дозволу у сусідів на поселення і лише в разі його отримання звозили на те місце необхідну деревину чи глину.

А ще з давніх-давен існував звичай: на місці, де мала стояти нова хата, ввечері, напередодні будівельних робіт, господар розкладав на чотирьох забитих кілках спеціально випечені перепічки або хліб. За народним повір'ям, якщо протягом ночі одна з них зникала, то тут можна будувати житло, якщо ж ні – у господарстві не вестиметься худоба, обсідатимуть злидні. Так як хліб завжди символізував достаток, то якщо котрась із тварин полас3увала ним, - буде в обійсті вестися живність.

Важливі місця хати:

Поріг – символ рідного дому,

Сволок – захист від усього злого.

Давня українська хата поділена на три частини: сіни, світлиця, комора.

Сіни – невеличка вхідна кімнатка.

Комора – приміщення для зберігання продуктів і речей побутового чи господарського призначення.

Світлиця – чиста, світла, парадна кімната у хаті.

Другий екскурсовод Світлиця

У народі кажуть: «Хата хоч і бідненька, але чистенька і чепурненька».

З одного боку біля входу до світлиці висів на стіні мисник, тобто відкриті полиці для святкового посуду. Коло мисника – віник, відро з водою.

Мисники робили з дерева, гарно вирізьблювали. А на поличках…і глечики, і горнятка і тарілки… - все це розмальоване і аж світиться чистотою.

Поряд стояла зроблена з дубових дощок діжа, де зберігалася питна вода, в якій плавав кусочок хрону (щоб вода дезинфікувалася).

Прямо перед входом прикріплювали під стіною лаву. Друга лава - навпроти полу (настил для спання, розміщеного між піччю і протилежною до печі стіною). Їх накривали домотканим рядном або килимами. Лавка служила місцем для спання.

У куті, де сходилися лавки, - найпочесніше, найважливіше місце – покуть, або покуття. На покуті вішали ікони, які прикрашали вишиваними рушниками. Біля них клали пучки цілющих квітів і зілля. У цих травах купали немовлят.

А ще на покуті завжди стояв стіл, застелений скатертиною. На нього клали хліб і сіль, які теж є символами і оберегами українського народу, і накривали вишиваним рушником. Наші бабусі прикрашали рушником не лише образи, стіл, а й вішали їх над вікнами, дверима. Кінці рушників вважалися оберегами.

На покуті завжди сидів господар. Коли приходив гість, його також садили на покуті. Це було великою честю.

Третій екскурсовод Колиска

У сиву давнину колиску вішали на рівні грудей матері, що слугувало своєрідним природним барометром. Коли у грудях було холодно, колиску піднімали вище грудей, якщо гаряче – нижче опускали. Для слабенької доньки готували калинову колиску, для бадьорої, здорової – з ясена чи верби. Маленьких, неспокійних хлопчиків клали в колиску з тополі. Здорової, спокійної вдачі – з дуба, явора.

Матрацики набивали соломою, під подушку клали квіти м'яти, чебрецю, материнки, деревію, сухоцвіту. І мами та бабусі виспівували:

Прийди, сонку, в колисоньку, приспи мою дитиноньку.

Та щоб спала, не плакала,та щоб росла, не боліла

На голівку і все тіло, та щоб личко не марніло.

Четвертий екскурсовод Українська ікона

Ікона – грецьке слово, перекладається як «образ», «зображення». Тому в Україні часто називають її образом. Це особливе, витончене і натхненне зображення головних осіб або подій християнської релігії, передусім Ісуса Христа, Богородиці Марії і святих. Ікона докорінно відрізняється од звичайного малярства на релігійні теми. Вона є неначе тінню живого Бога і святих, спрямована з неба на землю. Тому ікони площинні, майже не мають виміру вглиб, фарби покладаються локально, кожна окремо від іншої, не змішуючись. Дуже ретельно і збільшено малюють очі – вони немов вивчають і аналізують духовний стан віруючої людини. Всі кольори символічні, кожний щось означає: золоте – це світ небесного царства, пурпурне – царська влада Господа, блакитне – чисте і благородне життя на землі.

Чесного Хреста, на якому був розп'ятий для нашого спасіння Господь наш Ісус Христос, шануємо найбільше. Це істота православ'я, пам'ять якої призначена Неділя Хрестопоклонна, третя неділя Великого посту, коли всі співають: «Хресту Твойому поклоняємось, Владико». Цього дня кожен має бути у церкві, щоб вклонитися Чесному Хресту. В Українській церкві з давніх віків ведеться так, що жінки стають ліворуч, а чоловіки праворуч на схід до святого вівтаря. Але в разі потреби подружжя може стояти разом. Зайшовши до оселі, чи то гість, чи господар, член сім'ї накладали православний хрест: три персти з'єднані у пучечок переносяться по тілу людини зверху вниз і справа на ліво, з легким нахилом тулуба до ікон. (екскурсовод показує).

П'ятий екскурсовод Український рушник та сорочка

З давніх-давен рушники не тільки символізували естетичні смаки, вони були обличчям оселі та господині. Були рушники у ролі оберегів, що, за поетичною уявою українців-язичників, захищали від злих сил – Кикимори, Трясовиці та багатьох інших. Український рушник пройшов крізь віки. «Дати рушники» - означає згоду на шлюб. А тому скриня, де підростала дівчина повинна була повнитися рушниками. З рушником йшли у світи, на рушничок ставали молодята для благословення матерів. Рушник щедро стелився близьким та далеким друзям, гостям. У його візерунках та кольорах пульсує щедра любов до того, кому він посилається, насамперед – до дітей.

Основою жіночого строю була полотняна довга сорочка: тунікоподібна, з поликами і на кокетці. Жіночі сорочки не відрізнялися за кроєм від чоловічих. Вони були іншими за довжиною і багатшими на оздоби. Жіночі сорочки шили додільні, тобто довгі (до кісточок ніг) і з підточкою. Підточка – це нижня частина сорочки з іншого, грубшого, полотна. В українському Закарпатті у жінок побутувала коротка сорочка; замість підточки тут носили білу полотняну спідницю. Сорочки були з відлогими комірами (західні області України) і з обшивкою горловини. Біля коміра або обшивки робили рясне морщення. Розріз-пазуха у сорочці знаходився спереду. Рукави на уставці й манжетах прикрашали вишивкою або тканням. Іноді декорували усю площину рукава – від плеча до манжета. Крім рукава, в жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху, долішню частину одежі. Колорит, розміщення орнаменту залежали від традицій, які склалися у тій чи іншій місцевостях України.

Т. Питнюк


З дитинства пам'ятаю рушники,

Що так любовно їх творила мама.

По-українськи хата на святки,

Сіяла вишитими рушниками.

На полотні співали солов'ї

І красувались кетяги калини,

Зелений хміль в'юнився по гіллі,

Зоріли в колосках волошки сині.

Неначе долю вишили свою,

Заплівши в неї промінь світанковий,

Кохання і пісні, молоду зорю…

Світи мені повік, матусина любове!


Шостий екскурсовод Скриня

З давніх часів у хаті важливою річчю була бабусина скриня. За звичаєм скриню ставили на видному місці. Вона стояла застелена веселковим вовняним рядном, повна таїни, розмаю, стояла міцно й урочисто. Поряд з вишиваними рушниками та килимами вона була окрасою хати. Чого тільки не було у тій скрині?

Євген Гуцало так розповідає про скриню


Дерев'яна синя скриня

В хаті – справжня господиня.

Синя скриня всіх взуває, синя скриня й зодягає.

В дерев'яній синій скрині

Є намисто старовинне.

Голки є. і є наперсток.

Є маленький срібний хрестик.

В дерев'яній синій скрині

З торочками є хустина,ця хустина, мов жар-птиця,

Жаром грає та іскриться.

Ця небачена хустина –

Ще бабусі Катерини.

В синій скрині є намисто,

Самоцвітне, променисте.

Рушники у синій скрині,

Мов птахи, - зелені й сині.

Плахта є, є і запаска –

Теж з бабусиної ласки.

В синій скрині дерев'яній

Скатертина є прадавня.

Скатертина ця прадавня –

Про бабусю пам'ять славна.

Про бабусю Катерину,

Бо її ця скриня синя.

То бабуся все надбала –

Й нам у спадок передала.


Ще років сорок тому неодмінним атрибутом українського сільського весілля була скриня, куди складали одяг, рушники, рядна, подушки, сорочки, намисто, полотно – увесь посаг молодої. Їх виготовляли переважно з липи, тополі, берези, вільхи чи верби – з весни і до середини літа, бо вже після Спасівки починалися весілля. До скрині ховали «спомини про дівування» та скарби, надбані за самостійного господарювання, рушники весільні, повивальні, сорочки шлюбні та великодні, скатертини святкові та «на щодень». Готувати його починали невдовзі після народження дівчинки. Вишивані сорочки, спідниці, корсетки, пояси, рушники, намисто – усе це мати спочатку зберігала у своїй скрині. А років з п'ятнадцяти дочці справляли власну:

Скрине ж моя мальована! Да не рік, не два пряла, Да не зимоньку ткала,

Да не літо білила, - Весь рід обдарила.

Весільна скриня не лише зберігала майно нареченої – вона таїла в собі дівочі мрії про майбутнє, про заміжжя. Скриня з її вмістом символізувала працьовитість молодої та її родини. В одній з народних пісень парубок, захоплюючись дівчиною, порівнює її з панною, на що вона з гідністю відповідає:

А я не панна – я господиня, В мене полотен – повная скриня.

Під час весілля, звичайно в неділю після обіду, скриню з усім добром перевозили в дім нареченого. У багатьох місцевостях відомий був обряд «пересувин» і «викупу» скрині, пов'язаний з перевезенням її в дім свекрухи. При «пересуві» на неї дивилося усе село і обговорювало його якості. Він відбився і в народній пісенній творчості:

Ой зятю, зятю хороший, Не віддамо скрині без грошей.

Або:

Вийди, матінко, подивися, Що тобі бояри привезли.

Привезли скриню із замком, Молоду невістку із вінком.

Нині вже не виготовляють весільних скринь – їх місце посіли фабричні шафи та чемодани. Але у весільному обряді і піснях скриня ще оспівується як символ достатку і працьовитості поряд з іншими предметами давнього побуту. Так, як скриня була невід'ємною складовою інтер'єру селянського житла, то ж стояла на почесному місці. Розписи, оздоблення українських скринь мають на настрій світлий, життєрадісний. Саме так народ намагався прикрасити своє життя, втілюючи в нього своє одвічне прагнення до краси, щастя.

Сьомий екскурсовод Піч

«У хаті, - пише Іван Франко, - піч трохи не в пів кімнати, з запічком і причіпками із глини. Вічно тепло. То жолудок хати.» Василь Земляк у романі «Зелені млини» про піч говоре «… для справжнього українця однаково, що алтар для віруючого: то і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо іще й гарно змайстрована, тоді й насолода для ока».

Назва «піч» – загальнослов'янська. Вона пов'язана із словом «печера», «попеченіє». Колись перший вогонь палав у самому центрі печери, в якій жили люди. Перейшовши з печери до хати люди забрали найсвятіше – вогонь і розмістивши його біля стіни визначили чільне місце. Біля печі збиралася родина, сусіди, які оповідали про минувшину, ділилися думками, складали та розповідали казки, легенди, думи. Окрім того, що піч обігріває оселю, в ній ще й хліб печеться. За народним повір'ям, хліб слід випікати у середу та у п'ятницю, - тоді він краще вдається. Тиша і лад повинні панувати у хаті коли випікається хліб.

Біля печі не можна лихословити: «Сказав би, та піч у хаті».

Піч з вогнем – річ родинна. Це асоціація непорушної сім'ї. молодятам під час заручин бажали «Нехай вас вогонь поєднає».

Траплялося, що під час сватання дівчина ховалася на піч, не бажаючи одружуватися. Й сиділа , аж поки не підуть свати, або викочувала із-за печі гарбуза.

Піч служила українському селянинові тричі:

-для опалення житла і тепле спальне місце;

-для приготування їжі;

-для випікання хліба.

Отже була центром народного мікрокосмосу. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. І протягом віків створилася ціла система звичаїв, обрядів, ритуальних дійств. Піч і хатні предмети (кочерги, коцюба, рогачі, хлібна лопата) за народними повір'ями могли відводити зло, очищати, нести добробут. Майже четверту частину хати займала розмальована чи оздоблена кахлями піч. Побутує багато прикмет і повір'їв, пов'язаних з нею:

- якщо запалений уперше вогонь горів ясно, то життя буде радісне, якщо тьмяно, дим ішов на хату, то ладу не буде в ній.

Наші предки вірили:

-щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на піч;

-під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина й колупати глину (вона просила у печі – сімейного вогнища – дозволу виходити заміж; вчені вважають, що під нігті дівчини потрапляла не просто глина, а часточка батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім майбутнього чоловіка);

-щоб сватання вдалося, свати виламували з печі цеглину й тримали її в кишені;

-хлібна лопата й коцюба, викинуті з хати на подвір'я під час сильної зливи так, щоб упали навхрест, відводили град;

-часто на Василя хазяйка ходила «лякати» кочергою курей, щоб добре неслися;

-а зібране на Івана Купала зілля підвішували на ніч у комни, щоб набрало цілющої сили;

-коли поверталися з похорон, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин;

-аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на Вербну неділю верби.

Олександр Довженко в оповіданні «Хата» писав: «…І добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням…»

Лиже полум'я жовте листя, важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево, піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги – щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги засмаглі горшки й чавуни.

А наша піч регоче, короваю хоче.

Челюсті всміхаються, короваю сподіваються.

І запам'ятай народну мудрість

-Хочеш їсти калачі, не сиди на печі;

-Зі своєї печі і дим солоденький;

-З однієї печі, та не однакові калачі;

-На печі гаряче, а на лаві тісно;

-На печі і баба хоробра.

Відгадайте:

Ходять, ходять, а в хату не заходять? (двері)

Підсмикане, підтикане всю хату оббігло, під припічком сховалося? (віник)

У хлів іде без шкіри, а виходить з шкірою? (хліб)

Людей годує, сама готує, часом гаряча, часом холодна? (піч)

Восьмий екскурсовод Ткацтво

Покровителькою прядіння та ткацтва до прийняття християн­ства в Київській Русі вважалася богиня Мокош, яку князь Воло­димир Святославович залучив до пантеону поганських богів.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата й підлітки. Ткацький верстат був у кожній оселі. Згідно з тра­дицією, жінка зобов'язана була вміти виконувати ткацькі робо­ти. Займатися цим видом промислу можна було протягом усього тижня, крім п'ятниці. Копіткі процеси ткання, відображені в на­родних повір'ях і обрядах, дійшли до наших днів.

Використовують два види ткацьких верстатів — горизонталь­ний та вертикальний. Вироби за сировиною поділяються на льня­ні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані.

За призначенням тканину, яку виготовляли, поділяли на три групи: для одягу, для впорядкування житла, для господарських потреб.

Дев'ятий екскурсовод Гончарство

Біжить швидка гірська річка Латориця в Закарпатті. Вона була свідком тих подій, які сталися на її узбережжі. Хлопчики з плаю пасли вівці неподалік річки. Йшла велика злива, змила на березі ґрунт. Один із хлопчиків послизнувся і мало не впав – руками обперся на землю. Земля виявилася м'якою, податливою. Хлопчик взяв до рук землю та почав скачувати клубки, а далі пласкі кружечки. Потім зліпив якесь звірятко і показав товаришам. Ті й собі захопилися ліпленням. Надвечір у село діти нанесли в руках багато виробів з того м'якого ґрунту – то і була глина, що і стала основою гончарних виробів. Спочатку це були іграшки, згодом – посуд, будівельні матеріали. Стали виготовляти фарбу і добавляли її для оздоблення. Українські гончарі виготовляли різноманітний посуд для зберігання, приготування і подачі на стіл їжі – горщики, миски, полумиски, глечики, гладущики, тикви, барильця, довбанки, баньки, куманці, а також декоративний посуд. Кахлі, черепиця, дитячі іграшки, цеглу, димохідні труби, скульптуру майстри вважали за витвір мистецтва. А кольори, що підбиралися до виробів – вони були неперевершеними, самобутніми, оригінальними.

Спочатку вони були сірими, чистими. Але згодом розписи, що з'являлися дивували своєю неперевершеністю і неповторністю. Декор глиняних виробів складався із різноманітних геометричних елементів у вигляді косих, прямих смуг, хвилястих та спіральних ліній. Кожен регіон мав свій колорит, свою барву.

Десятий екскурсовод Писанкарство

Масове розписування яєць в Україні побутує протягом століть. У багатьох народів збереглися перекази, у яких яйце виступає джерелом життя, світла, тепла, пробудження, відродження. Писанки виготовляють до Великодніх свят.

Із писанкою пов'язані й магічні дійства. Для забезпечення майбутнього врожаю весною на Юрія писанки котили по зеленій пшениці й закопували в землю.

Розрізняють такі види писанок: крапанка, крашанка, шкрябанка (дряпанка), писанка, мальованка. Усі три види декоративно-прикладного мистецтва мають спільні риси. Усі вони оздоблювалися символами-оберегами. Вироби народних майстрів були закодованими, і кожний обе­рег мав своє призначення. Якщо ви виготовляєте виріб, у якому бажаєте багатого врожаю, зображуєте зернятка, грабельки, землю, воду, безконечник. Якщо ви бажаєте довголіття, зображуєте сон­це, ружу, рибу, оленя, сосну, вербу, сонях. Якщо це виріб для зако­ханих, ви зображуєте квіти, смереку, зозулю, повну ружу, з поба­жаннями сили — дубовий та калиновий листи, вербову гілку. На своїх виробах майстри також зображували символи-попередження — заячі вуха, ведмежі лапи, зуби вовка, вовчі ребра. Велику роль вони відводили християнським символам: хрестові, церкві, Святій Трійці, Божому оку.

Гра «Я дарую тобі»

В центрі кола дітей горить свічка. Вони стоять тісним колом і передають з рук в руки дерев'яну писанку з власними побажаннями (щастя, здоров'я, благополуччя…).

І.Гнатенко


Я люблю свою хату

І подвір'я, й садок,

Де і сонця багато,

І в жару – холодок.

Тихо й затишно, квіти

Коло хати цвітуть,

І невтомно все літо

Бджоли у цвіті гудуть.

Все для мене тут рідне:

Стіни – білі, як сніг,

І віконце привітне,

І дубовий поріг.

Рідна казка про гномів,

Рідна стежка і сад…

Всюди добре, бо вдома

Краще, кажуть, стократ.


Дитяча присяга

(ведучі по черзі говорять – присутні повторюють)


Ми є діти українські,

Хлопці і дівчата,

Рідний край наш Україна,

Красна і багата.

Рідне небо, сонце ясне,

Місяць, зорі срібні,

Рідний нарід – українці,

Рідний прапор злото-синій,

Як сонце на небі.

Ми за нього все, що маєм,

Віддамо в потребі,

Рідна віра – світа трійця

І Пречиста Мати.

Рідна мова – нею вчились

Бога прославляти.

Присягаєм: наш край рідний

Над усе любити,

Рідний нарід шанувати

І для нього жити.


Присягаюсь! Присягаюсь! Присягаюсь!

Усі присутня разом виконують пісню

Червона Кам'янко моя

О.Тараненко – В.Коровнік


Червона Кам'янко моя,

Дитинства лагідна колиско.

Там осінь щедрістю буя

І Шлях Чумацький близько-близько.

Приспів

На варті пам'яті стоять

Під яворами обеліски.

Червона Кам'янко моя,

Тривог і радощів колиско.

Я знаю і твій біль, село,

Повік невигойну судому.

Пів батальйону не прийшло

З війни останньої додому.

Приспів той же

Там батько степом весь пропах,

Там серпень міряє гектари.

Несуть в обжинкових снопах

Свою надію хлібодари.

Приспів той же


ІІІ Домашнє завдання ( пам'яточки на листочках у вигляді писаночок)

Розкажіть, що у вас збереглося вдома від традиційної української хати.

Як ваші рідні шанують українські традиції.

Розпитайте у старожил села про наші хатні обереги.

Використана література

Культура та побут населення України: Навч. Посібник / Наулко В.І. К.; Либідь, 1993.

Олекса Воропай Звичаї нашого народу. К АВПТ «Оберіг», 1993.

Українські прислів'я та приказки. С. Мишанич - К.: Дніпро, 1983.

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
Перегляд файлу

Кіровоградський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського

 

 

 

Урок історії у 5 класі за новою програмою на тему

«Житло і побут давніх українців»

 

 

 

 

Автор: Заболотна Юлія Владиславівна

слухач курсів підвищення кваліфікації

вчитель історії

 Червонокам’янської 

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

 

 

 

 

Кіровоград 2013 рік

Тема: Житло і побут давніх українців

Мета:

  •    познайомити учнів з тим де, як і чому будували хату на Україні, які звичаї з цим пов’язані;
  •    розвивати  вміння розрізняти хатні атрибути та їх призначення;
  •    виховувати  культуру поведінки в  українській оселі, дотримання традицій пов’язаних з українським житлом, пошану до хатніх святинь та оберегів.

Обладнання: Світлиця школи, музичне оформлення.

Тип уроку: гра-екскурсія.

                                                 Хід уроку

І Активізація опорних знань учнів

Як називається місце, де зберігаються історичні джерела? (музей)

А як називається відтворення побуту української оселі? (читаємо на вивісці куди підійшли) (Світлиця)


ІІ Вступне слово вчителя                                                        

Не шукайте, не питайте

Того, що немає і на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

Якщо є світло у душі,

буде краса в людині,

Якщо є краса, буде гармонія в домі,

Якщо є гармонія, буде порядок у нації,

Якщо є порядок, буде мир у світі.


ІІІ Екскурсія з елементами гри

На фоні пісні «Хата моя, біла хата»

(муз. Д.Луценка – сл. А.Пашкевича)


Господиня 

Добрий день вам, люди добрі!

Щиро просим до господи!

Раді вас у нас вітати,

Щастя і добра бажати!

Хлібом-сіллю вас вітаєм

І здоров’я всім бажаєм,

Під веселий рідний спів

Посилаєм вам уклін!

Господар 

Обійдіть весь світ безмірний

           І скажіть, в якій країні

     Так зберігся скарб безцінний,

Як у нас на Україні.

Просим всіх у нашу хату,

Превелику, пребагату.


Перший екскурсовод                Українська хата

Хата пройшла довгий шлях розвитку – від приземкуватої землянки до чепурної оселі з біленькими стінами, вишневими садками, пломеніючим різнобарв’ям квітників і терпким запахом любистку, рути - м’яти й чебрецю на долівці.                                                                                                                                                     

В давнину люди власноручно зводили хату. На будівництво йшло більше року. І була вона не цегляною, а дерев’яною або глиняною. Будиночки були невеликими, зате теплими, чепурними, завжди вікнами до сонця. Навколо хати – призьба, на якій і працювати можна, і відпочити, а дітям – погратися. Там сушили груші, цибулю, мак, соняшники, часник, м’яту тощо.

А чи знаєте ви прислів’я та приказки пов’язані з українською хатою?

« Хата – як писанка, - казали в народі. Та й у двірку – як у вінку.»

Перш як будуватися, майбутні поселенці запитували дозволу у сусідів на поселення і лише в разі його отримання звозили на те місце необхідну деревину чи глину.

А ще з давніх-давен існував звичай: на місці, де мала стояти нова хата, ввечері, напередодні будівельних робіт, господар розкладав на чотирьох забитих кілках спеціально випечені перепічки або хліб. За народним повір’ям, якщо протягом ночі одна з них зникала, то тут можна будувати житло, якщо ж ні – у господарстві не вестиметься худоба, обсідатимуть злидні. Так як хліб завжди символізував достаток, то якщо котрась із тварин полас3увала ним, - буде в обійсті вестися живність.

Важливі місця хати:

Поріг – символ рідного дому,

Сволок – захист від усього злого.

Давня українська хата поділена на три частини: сіни, світлиця, комора.

Сіни – невеличка вхідна кімнатка.

Комора – приміщення для зберігання продуктів і речей побутового чи господарського призначення.

Світлиця – чиста, світла, парадна кімната у хаті.

Другий екскурсовод                   Світлиця

У народі кажуть: «Хата хоч і бідненька, але чистенька і чепурненька».

З одного боку біля входу до світлиці висів на стіні мисник, тобто відкриті полиці для святкового посуду. Коло мисника – віник, відро з водою.

Мисники робили з дерева, гарно вирізьблювали. А на поличках…і глечики, і горнятка і тарілки… - все це розмальоване і аж світиться чистотою.

Поряд стояла зроблена з дубових дощок діжа, де зберігалася питна вода, в якій плавав кусочок хрону (щоб вода дезинфікувалася).

Прямо перед входом прикріплювали під стіною лаву. Друга лава -  навпроти полу (настил для спання, розміщеного між піччю і протилежною до печі стіною). Їх накривали домотканим рядном або килимами. Лавка служила місцем для спання.

У куті, де сходилися лавки, - найпочесніше, найважливіше місце – покуть, або покуття. На покуті вішали ікони, які прикрашали вишиваними рушниками. Біля них клали пучки цілющих квітів і зілля. У цих травах купали немовлят.

А ще на покуті завжди стояв стіл, застелений скатертиною. На нього клали хліб і сіль, які теж є символами і оберегами українського народу, і накривали вишиваним рушником. Наші бабусі прикрашали рушником не лише образи, стіл, а й вішали їх над вікнами, дверима. Кінці рушників вважалися оберегами.

На покуті завжди сидів господар. Коли приходив гість, його також садили на покуті. Це було великою честю.

Третій екскурсовод                      Колиска

У сиву давнину колиску вішали на рівні грудей матері, що слугувало своєрідним природним барометром. Коли у грудях було холодно, колиску піднімали вище грудей, якщо гаряче – нижче опускали. Для слабенької доньки готували калинову колиску, для бадьорої, здорової – з ясена чи верби. Маленьких, неспокійних хлопчиків клали в колиску з тополі. Здорової, спокійної вдачі – з дуба, явора.

Матрацики набивали соломою, під подушку клали квіти м’яти, чебрецю, материнки, деревію, сухоцвіту. І мами та бабусі виспівували:

Прийди, сонку, в колисоньку, приспи мою дитиноньку.

Та щоб спала, не плакала,та щоб росла, не боліла

На голівку і все тіло, та щоб личко не марніло.

Четвертий екскурсовод            Українська ікона

Ікона – грецьке слово, перекладається як «образ», «зображення». Тому в Україні часто називають її образом. Це особливе, витончене і натхненне зображення головних осіб або подій християнської релігії, передусім Ісуса Христа, Богородиці Марії і святих. Ікона докорінно відрізняється од звичайного малярства на релігійні теми. Вона є неначе тінню живого Бога і святих, спрямована з неба на землю. Тому ікони площинні, майже не мають виміру вглиб, фарби покладаються локально, кожна окремо від іншої, не змішуючись. Дуже ретельно і збільшено малюють очі – вони немов вивчають і аналізують духовний стан віруючої людини. Всі кольори символічні, кожний щось означає: золоте – це світ небесного царства, пурпурне – царська влада Господа, блакитне – чисте і благородне життя на землі.

Чесного Хреста, на якому був розп’ятий для нашого спасіння Господь наш Ісус Христос, шануємо найбільше. Це істота православ’я, пам'ять якої призначена Неділя Хрестопоклонна, третя неділя Великого посту, коли всі співають: «Хресту Твойому поклоняємось, Владико». Цього дня кожен має бути у церкві, щоб вклонитися Чесному Хресту. В Українській церкві з давніх віків ведеться так, що жінки стають ліворуч, а чоловіки праворуч на схід до святого вівтаря. Але в разі потреби подружжя може стояти разом. Зайшовши до оселі, чи то гість, чи господар, член сімї накладали православний хрест: три персти з’єднані у пучечок переносяться по тілу людини зверху вниз і справа на ліво, з легким нахилом тулуба до ікон. (екскурсовод показує).

П’ятий  екскурсовод               Український рушник  та сорочка

З давніх-давен рушники не тільки символізували естетичні смаки, вони були обличчям оселі та господині. Були рушники у ролі оберегів, що, за поетичною уявою українців-язичників, захищали від злих сил – Кикимори, Трясовиці та багатьох інших. Український рушник пройшов крізь віки. «Дати рушники» - означає згоду на шлюб. А тому скриня, де підростала дівчина повинна була повнитися рушниками. З рушником йшли у світи, на рушничок ставали молодята для благословення матерів. Рушник щедро стелився близьким та далеким друзям, гостям. У його візерунках та кольорах пульсує щедра любов до того, кому він посилається, насамперед – до дітей.

Основою жіночого строю була полотняна довга сорочка: тунікоподібна, з поликами і на кокетці. Жіночі сорочки не відрізнялися за кроєм від чоловічих. Вони були іншими за довжиною і багатшими на оздоби. Жіночі сорочки шили додільні, тобто довгі (до кісточок ніг) і з підточкою. Підточка – це нижня частина сорочки з іншого, грубшого, полотна. В українському Закарпатті у жінок побутувала коротка сорочка; замість підточки тут носили білу полотняну спідницю. Сорочки були з відлогими комірами (західні області України) і з обшивкою горловини. Біля коміра або обшивки робили рясне морщення. Розріз-пазуха у сорочці знаходився спереду. Рукави на уставці й манжетах прикрашали вишивкою або тканням. Іноді декорували усю площину рукава – від плеча до манжета. Крім рукава, в жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху, долішню частину одежі. Колорит, розміщення орнаменту залежали від традицій, які склалися у тій чи іншій місцевостях України.

Т. Питнюк


З дитинства пам’ятаю рушники,

Що так любовно їх творила мама.

По-українськи хата на святки,

Сіяла вишитими рушниками.

На полотні співали солов’ї

І красувались кетяги калини,

Зелений хміль в’юнився по гіллі,

Зоріли в колосках волошки сині.

Неначе долю вишили свою,

Заплівши в неї промінь світанковий,

Кохання і пісні,  молоду зорю…

Світи мені повік, матусина любове!


Шостий екскурсовод Скриня

З давніх часів у хаті важливою річчю була бабусина скриня. За звичаєм скриню ставили на видному місці. Вона стояла застелена веселковим вовняним рядном, повна таїни, розмаю, стояла міцно й урочисто. Поряд з вишиваними рушниками та килимами вона була окрасою хати. Чого тільки не було у тій скрині?

Євген Гуцало так розповідає про скриню


Дерев’яна синя скриня

В хаті – справжня господиня.

Синя скриня всіх взуває, синя скриня й зодягає.

В дерев’яній синій скрині

Є намисто старовинне.

Голки є. і є наперсток.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Є маленький срібний хрестик.

В дерев’яній синій скрині

З торочками є хустина,ця хустина, мов жар-птиця,

Жаром грає та іскриться.

Ця небачена хустина –

Ще бабусі Катерини.

В синій скрині є намисто,                                                                                                                                                                                                      

Самоцвітне, променисте.

Рушники у синій скрині,

Мов птахи, - зелені й сині.

Плахта є, є і запаска –

Теж з бабусиної ласки.

В синій скрині дерев’яній

Скатертина є прадавня.

Скатертина ця прадавня –

Про бабусю пам'ять славна.

Про бабусю Катерину,

Бо її ця скриня синя.

То бабуся все надбала –

Й нам у спадок передала.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  


Ще років сорок тому неодмінним атрибутом українського сільського весілля була скриня, куди складали одяг, рушники, рядна, подушки, сорочки, намисто, полотно – увесь посаг молодої. Їх виготовляли переважно з липи, тополі, берези, вільхи чи верби – з весни і до середини літа, бо вже після Спасівки починалися весілля. До скрині ховали «спомини про дівування» та скарби, надбані за самостійного господарювання, рушники весільні, повивальні, сорочки шлюбні та великодні, скатертини святкові та «на щодень». Готувати його починали невдовзі після народження дівчинки. Вишивані сорочки, спідниці, корсетки, пояси, рушники, намисто – усе це мати спочатку зберігала у своїй скрині. А років з п’ятнадцяти дочці справляли власну:

Скрине ж моя мальована! Да не рік, не два пряла,        Да не зимоньку ткала,

Да не літо білила, -              Весь рід обдарила.

Весільна скриня не лише зберігала майно нареченої – вона таїла в собі дівочі мрії про майбутнє, про заміжжя. Скриня з її вмістом символізувала працьовитість молодої та її родини. В одній з народних пісень парубок, захоплюючись дівчиною, порівнює її з панною, на що вона з гідністю відповідає:

А я не панна – я господиня,     В мене полотен – повная скриня.

Під час весілля, звичайно в неділю після обіду, скриню з усім добром перевозили в дім нареченого. У багатьох місцевостях відомий був обряд «пересувин» і «викупу» скрині, пов'язаний з перевезенням її в дім свекрухи. При «пересуві» на неї дивилося усе село і обговорювало його якості.   Він відбився і в народній пісенній творчості:

Ой зятю, зятю хороший,      Не віддамо скрині без грошей.

Або:

Вийди, матінко, подивися,  Що тобі бояри привезли.

Привезли скриню із замком,  Молоду невістку із вінком.

Нині вже не виготовляють весільних скринь – їх місце посіли фабричні шафи та чемодани. Але у весільному обряді і піснях скриня ще оспівується як символ достатку і працьовитості поряд з іншими предметами давнього побуту. Так, як скриня була невід’ємною складовою інтер’єру селянського житла, то ж стояла на почесному місці. Розписи, оздоблення українських скринь мають на настрій світлий, життєрадісний. Саме так народ намагався прикрасити своє життя, втілюючи в нього своє одвічне прагнення до краси, щастя.

 Сьомий екскурсовод  Піч

«У хаті, - пише Іван Франко, - піч трохи не в пів кімнати, з запічком і причіпками  із глини. Вічно тепло. То жолудок хати.» Василь Земляк у романі «Зелені млини» про піч говоре «… для справжнього українця однаково, що алтар для віруючого: то і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо іще й гарно змайстрована, тоді й насолода для ока».

Назва «піч» – загальнослов’янська. Вона пов’язана із словом «печера», «попеченіє». Колись перший вогонь палав у самому центрі печери, в якій жили люди. Перейшовши з печери до хати люди забрали найсвятіше – вогонь і розмістивши його біля стіни визначили чільне місце. Біля печі збиралася родина, сусіди, які оповідали про минувшину, ділилися думками, складали та розповідали казки, легенди, думи. Окрім того, що піч обігріває оселю, в ній ще й хліб печеться. За народним повір’ям, хліб слід випікати у середу та у п’ятницю, - тоді він краще вдається. Тиша і лад повинні панувати у хаті коли випікається хліб.

Біля печі не можна лихословити: «Сказав би, та піч у хаті».

Піч з вогнем – річ родинна. Це асоціація непорушної сім’ї. молодятам під час заручин бажали «Нехай вас вогонь поєднає».

Траплялося, що під час сватання дівчина ховалася на піч, не бажаючи одружуватися. Й сиділа , аж поки не підуть свати, або викочувала із-за печі гарбуза. 

Піч служила українському селянинові тричі:

  •                            для опалення житла і тепле спальне місце;
  •                            для приготування їжі;
  •                            для випікання хліба.

Отже була центром народного мікрокосмосу. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. І протягом віків створилася ціла система звичаїв, обрядів, ритуальних дійств. Піч і хатні предмети (кочерги, коцюба, рогачі, хлібна лопата) за народними повір’ями могли відводити зло, очищати, нести добробут. Майже четверту частину хати займала розмальована чи оздоблена кахлями піч. Побутує багато прикмет і повір’їв, пов’язаних з нею:

- якщо запалений уперше вогонь горів ясно, то життя буде радісне, якщо тьмяно, дим ішов на хату, то ладу не буде в ній.

 Наші предки вірили:

  •                            щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на піч;
  •                            під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина й колупати глину (вона просила у печі – сімейного вогнища – дозволу виходити заміж; вчені вважають, що під нігті дівчини потрапляла не просто глина, а часточка батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім майбутнього чоловіка);
  •                            щоб сватання вдалося, свати виламували з печі цеглину й тримали її в кишені;                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    
  •                            хлібна лопата й коцюба, викинуті з хати на подвір’я під час сильної зливи так, щоб упали навхрест, відводили град;
  •                            часто на Василя хазяйка ходила «лякати» кочергою курей, щоб добре неслися;
  •                            а зібране на Івана Купала зілля підвішували на ніч у комни, щоб набрало цілющої сили;
  •                            коли поверталися з похорон, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин;
  •                            аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на Вербну неділю верби.

Олександр Довженко в оповіданні «Хата» писав: «…І добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням…»

Лиже полум’я жовте листя, важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево, піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги – щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги засмаглі горшки й чавуни.

А наша піч регоче, короваю хоче.

Челюсті всміхаються, короваю сподіваються.

І запам’ятай народну мудрість

  • Хочеш їсти калачі, не сиди на печі;
  • Зі своєї печі і дим солоденький;
  • З однієї печі, та не однакові калачі;
  • На печі гаряче, а на лаві тісно;
  • На печі і баба хоробра.

Відгадайте:

Ходять, ходять, а в хату не заходять? (двері)

Підсмикане, підтикане всю хату оббігло, під припічком сховалося? (віник)

У хлів іде без шкіри, а виходить з шкірою? (хліб)

Людей годує, сама готує, часом гаряча, часом холодна? (піч)

Восьмий екскурсовод Ткацтво

Покровителькою прядіння та ткацтва до прийняття християн­ства в Київській Русі вважалася богиня Мокош, яку князь Воло­димир Святославович залучив до пантеону поганських богів.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата й підлітки. Ткацький верстат був у кожній оселі. Згідно з тра­дицією, жінка зобов'язана була вміти виконувати ткацькі робо­ти. Займатися цим видом промислу можна було протягом усього тижня, крім п'ятниці. Копіткі процеси ткання, відображені в на­родних повір'ях і обрядах, дійшли до наших днів.

Використовують два види ткацьких верстатів горизонталь­ний та вертикальний. Вироби за сировиною поділяються на льня­ні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані.

За призначенням тканину, яку виготовляли, поділяли на три групи: для одягу, для впорядкування житла, для господарських потреб.

Дев’ятий  екскурсовод Гончарство

Біжить швидка гірська річка Латориця в Закарпатті. Вона була свідком тих подій, які сталися на її узбережжі. Хлопчики з плаю пасли вівці неподалік річки. Йшла велика злива, змила на березі ґрунт. Один із хлопчиків послизнувся і мало не впав – руками обперся на землю. Земля виявилася м’якою, податливою. Хлопчик взяв до рук землю та почав скачувати клубки, а далі пласкі кружечки. Потім зліпив якесь звірятко і показав товаришам. Ті й собі захопилися ліпленням. Надвечір у село діти нанесли в руках багато виробів з того м’якого ґрунту – то і була глина, що і стала основою гончарних виробів. Спочатку це були іграшки, згодом – посуд, будівельні матеріали. Стали виготовляти фарбу і добавляли її для оздоблення. Українські гончарі виготовляли різноманітний посуд для зберігання, приготування і подачі на стіл їжі – горщики, миски, полумиски, глечики, гладущики, тикви, барильця, довбанки, баньки, куманці, а також декоративний посуд. Кахлі, черепиця, дитячі іграшки, цеглу, димохідні труби, скульптуру майстри вважали за витвір мистецтва. А кольори, що підбиралися до виробів – вони були неперевершеними, самобутніми, оригінальними.

Спочатку вони були сірими, чистими. Але згодом розписи, що з’являлися дивували своєю неперевершеністю і неповторністю. Декор глиняних виробів складався із різноманітних геометричних елементів у вигляді косих, прямих смуг, хвилястих та спіральних ліній. Кожен регіон мав свій колорит, свою барву.

Десятий  екскурсовод                         Писанкарство

Масове розписування яєць в Україні побутує протягом  століть. У багатьох народів збереглися перекази, у яких яйце виступає джерелом життя, світла, тепла, пробудження, відродження. Писанки виготовляють до Великодніх свят.

Із писанкою пов'язані й магічні дійства. Для забезпечення  майбутнього врожаю  весною на Юрія  писанки котили по зеленій  пшениці й закопували в землю.

 Розрізняють такі види писанок: крапанка, крашанка, шкрябанка (дряпанка), писанка, мальованка. Усі три види декоративно-прикладного мистецтва мають спільні риси. Усі вони оздоблювалися символами-оберегами. Вироби народних майстрів були закодованими, і кожний обе­рег мав своє призначення. Якщо ви виготовляєте виріб, у якому бажаєте багатого врожаю, зображуєте зернятка, грабельки, землю, воду, безконечник. Якщо ви бажаєте довголіття, зображуєте сон­це, ружу, рибу, оленя, сосну, вербу, сонях. Якщо це виріб для зако­ханих, ви зображуєте квіти, смереку, зозулю, повну ружу, з поба­жаннями сили — дубовий та калиновий листи, вербову гілку. На своїх виробах майстри також зображували символи-попередження — заячі вуха, ведмежі лапи, зуби вовка, вовчі ребра. Велику роль вони відводили християнським символам: хрестові, церкві, Святій Трійці, Божому оку.

Гра «Я дарую тобі»

В центрі кола дітей горить свічка. Вони стоять тісним колом і передають з рук в руки дерев’яну     писанку з власними побажаннями (щастя, здоров’я, благополуччя…).

І.Гнатенко


Я люблю свою хату

І подвір’я, й садок,

Де і сонця багато,

І в жару – холодок.

Тихо й затишно, квіти

Коло хати цвітуть,

І невтомно все літо

Бджоли у цвіті гудуть.

Все для мене тут рідне:

Стіни – білі, як сніг,

І віконце привітне,

І дубовий поріг.

Рідна казка про гномів,

Рідна стежка і сад…

Всюди добре, бо вдома

Краще, кажуть, стократ.


Дитяча присяга

(ведучі по черзі говорять – присутні повторюють)


Ми  є діти українські,

Хлопці і дівчата,

Рідний край наш Україна,

Красна і багата.

Рідне небо, сонце ясне,

Місяць, зорі срібні,

Рідний нарід – українці,

Рідний прапор злото-синій,

Як сонце на небі.

Ми за нього все, що маєм,

Віддамо в потребі,

Рідна віра – світа трійця

І Пречиста Мати.

Рідна мова – нею вчились

Бога прославляти.

Присягаєм: наш край рідний

Над усе любити,

Рідний нарід шанувати

І для нього жити.


Присягаюсь! Присягаюсь! Присягаюсь!

Усі присутня разом виконують пісню

Червона Камянко моя

О.Тараненко – В.Коровнік


Червона Камянко моя,

Дитинства лагідна колиско.

Там осінь щедрістю буя

І Шлях Чумацький близько-близько.

Приспів

На варті пам’яті стоять

Під яворами обеліски.

Червона Камянко моя,

Тривог і радощів колиско.

Я знаю і твій біль, село,

Повік невигойну судому.

Пів батальйону не прийшло

З війни останньої додому.

Приспів той же

Там батько степом весь пропах,

Там серпень міряє гектари.

Несуть в обжинкових снопах

Свою надію хлібодари.

Приспів той же


ІІІ Домашнє завдання ( памяточки на листочках у вигляді писаночок)

Розкажіть, що у вас збереглося вдома від традиційної української хати.

Як ваші рідні шанують українські традиції.

Розпитайте у старожил села про наші хатні обереги.

Використана література

Культура та побут населення України: Навч. Посібник / Наулко В.І. К.; Либідь, 1993.

Олекса Воропай Звичаї нашого народу. К АВПТ «Оберіг», 1993.

Українські прислів’я та приказки. С. Мишанич - К.: Дніпро, 1983.

 

doc
До підручника
Історія України (Вступ до історії) 5 клас (Власов В.С.)
Додано
26 грудня 2017
Переглядів
71
Оцінка розробки
Відгуки відсутні

Отримайте безкоштовний сертифікат про публікацію авторської розробки

Кожна публікація гарантує участь у конкурсі для вчителів

Додати розробку