Іван Драч: лірика, філософія, політика

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Департамент освіти, науки, молоді і спорту Запорізької облдержадміністрації

Запорізьке територіальне відділення МАН України

 Відділення: літературознавства,

         фольклористики та мистецтвознавства

                                                            Секція: українська література   

Іван Драч: лірика, філософія, політика

Роботу виконала:

                                                            Дудніченко Віталіна Віталіївна                                                                                      учениця 11 класу

Приморського регіонального українсько-болгарського багатопрофільного ліцею

Науковий керівник:

Вишневецький В.О.

                                                            учитель української літератури 

Приморськ - 2013

Тези

науково-дослідницької роботи

«І.Драч: лірика, філософія, політика»

учениці 11 класу Приморського регіонального  українсько-

болгарського багатопрофільного ліцею

Дудніченко Віталіни Віталіївни

керівник: Вишневецький В.О., вчитель української літератури

Актуальність дослідження полягає у тому, що питання одночасного розгляду творення поетики окремого майстра слова у зв’язку з його політичною діяльністю, філософською традицією на сьогодні вивчене недостатньо, оскільки літературна особистість письменника у різних формах проявляється у його ліричних, філософських творах, у політиці, що цілком залежать від ідейних, жанрових, тематичних та багатьох інших особливостей.

Метою нашої роботи є спроба зрозуміти головні принципи, за якими твориться художність поетичного світу І.Драча.

Завдання дослідження:

1. Вивчити ідейно-тематичні домінанти творчості І.Драча.

2. Дослідити витоки художнього слова митця у ліриці, філософії, політиці.

3. Окреслити сукупність словесного «живописання» поета.

Новизна роботи: уперше розглянуто ідіостиль поета у поєднанні з його політичними поглядами, філософією через особливості його поетики.

Об’єкт дослідження: лірика, філософія та політична діяльність видатного поета сучасності як складові його власного ідіостилю.

Предмет дослідження: засоби творення індивідуального стилю окремого поета.

Під час дослідження ми використали описовий, порівняльний та формальний методи аналізу.

Робота складається зі вступу, 3-х розділів та висновків.

Загальний обсяг роботи – 25 сторінок.

Провівши дослідження, ми дійшли висновку, що формально-стильова й інтонаційна багатоликість поезії Драча високомайстрові. Драматична поема, балада, сонет, елегія, медитація, інвектива, алегорія, сатира, гротеск, пейзаж – усе це Драч. Своєрідна лірика, вибухи політичної патетики і філософський плин величавого від масштабності роздуму, архісучасна лексика – все це в палітрі одного поета, в якого з однаковою художньою силою можуть звучати тембри трибунні і тембри камерно-інтимні.

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………......3

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ЛІРИКИ І.ДРАЧА………….……………………...6

1.           Людина і сонце у поезії І.Драча…………………………………………...6
2.           Інтелектуальне новаторство поетики І.Драча…………………………...10

РОЗДІЛ 2. СИМВОЛІКА ОБРАЗНО-СМИСЛОВИХ ЄДНОСТЕЙ У ПОЕТИЦІ І. ДРАЧА …………………………………………….........................13

РОЗДІЛ 3. ПОЕТИЧНА ФІЛОСОФІЯ КІНОТВОРЧОСТІ МИТЦЯ………....20

ВИСНОВКИ………………………………………………………….…………..25СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………...…27

ВСТУП

Мовотворчість будь-якого митця красного слова – це певна сторінка в історії української літератури. Тому сьогодні цілком актуальним є глибоке осмислення всіх аспектів творчості, зокрема аналіз поетичного мислення тих письменників, хто не втратив людської гідності в часи випробувань для всієї нації.

Про Івана Федоровича Драча останнім часом говорять більше як про політика і громадського діяча. В інтерв’ю до шістдесятиріччя поета журналісти дорікали йому за цей зв’язок, вважаючи, що це шкодить поезії. Але саме свідома громадсько-політична позиція автора у поєднанні з могутнім поетичним даром подарували читачеві поему «Чорнобильська мадонна».

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинці Тетіївського району на Київщині. У 1951 р. у районній газеті було надруковано його перший вірш.

Після закінчення Тетіївської сшколи І. Драч розпочав трудову діяльність - викладав російську мову в семирічці сусіднього села Дзвінячого, був інструктором райкому комсомолу, служив у лавах Радянської армії. Після повернення з армії почав навчання на філологічному факультеті Київського університету, але не закінчив, був виключений під тиском каральних органів. Влаштувався на роботу в «Літературну Україну». Закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, потім у редакції журналу «Вітчизна».

У літературу ввійшов енергійно, рвучко, із поезією в осяйних шатах, із вражаючою новизною форми і змісту, розкутим мисленням і новими виражальними можливостями [18, 350]. Уже перша публікація драми-феєрії «Ніж у сонці» примусила говорити про себе, а офіційну критику розпочати наступ на поета.

Як поетична сила І.Драч належить 60-им рокам, а наступні десятиліття його творчість і життєву позицію можна охарактеризувати словами М.Рильського: «життєву путь, нерівно і хитаючись, верстав я». Були кон’юктурні публіцистичні виступи з наступним «очищенням від скверни».

На початку 60-х pоків творчість поета сприймалася неоднозначно. Уже в перших своїх творах як поетичною формою, так і їхнім змістом І.Драч висловив протест проти тоталітаризму. Письменник відмовлявся жити й творити за звичками і приписами влади, утвердженими примусово — силою, кров'ю, репресіями.

Його рання поезія знаменувала бунт кращої частини української молоді, яка дізналась про жахливі злочинства сталінізму (хоча тоді було оприлюднено далеко не все). Цю незгоду Драч як поет насамперед висловив у власній поетиці.

Найбільш доцільний аспект дослідження поетики будь-якого митця підказує сама його творчість. Що головне в ній? Громадянська спрямованість, соціальна активність, зануреність у духовні проблеми свого часу. Яким поет бачить наш час? В чому пафос його поезії – тобто які цінності він відстоює, в чому їхня глибинна сутність? Що йому болить? Яким є його моральний кодекс, його моральне «кредо»? Але намагаючись дослідити творчість І.Драча, керуючись тільки виконанням зазначених вище завдань, ми зрозуміли, що ці шляхи роботи неоптимальні. Річ у тім, що І.Драч не вчений, який досліджує морально-етичні проблеми нашого часу, не соціолог і не психолог, не «чистий» публіцист, який висвітлює у своїх виступах найбільш болючі проблеми свого часу. Він – поет. І саме в цьому його сутність. Ось чому ми насамперед маємо проаналізувати естетичну природу його творчості.

Актуальність дослідження полягає у тому, що питання одночасного розгляду творення поетики окремого майстра слова у зв’язку з його політичною діяльністю, філософською традицією на сьогодні вивчене недостатньо, оскільки літературна особистість письменника у різних формах проявляється у його ліричних, філософських творах, у політиці, що цілком залежать від ідейних, жанрових, тематичних та багатьох інших особливостей.

Метою нашої роботи є спроба зрозуміти головні принципи, за якими твориться художність поетичного світу І.Драча.

Для досягнення поставленої мети було поставлено такі завдання:

1. Вивчити ідейно-тематичні домінанти творчості І.Драча.

2. Дослідити витоки художнього слова митця у ліриці, філософії, політиці.

3. Окреслити сукупність словесного «живописання» поета.

На сьогодні у сучасному літературознавстві відсутні розвідки щодо розгляду поетики І.Драча у поєднанні з його політичною діяльністю, філософією життя і творчості. Тому ми розглянули ідіостиль митця у поєднанні з його політичними поглядами, філософією через особливості його поетики.

Об’єктом дослідження стали  лірика, філософія та політична діяльність видатного поета сучасності як складові його власного ідіостилю.

Предметом дослідження є засоби творення індивідуального стилю І.Драча.

Під час дослідження було використано описовий, порівняльний та формальний методи аналізу.

РОЗДІЛ І

ОСОБЛИВОСТІ ЛІРИКИ І.ДРАЧА

Розглянемо, у яких умовах постала поезiя Iвана Драча. Поезiя, а лiрика в  першу чергу, не могла не вловити тих величезних зрушень, якi вiдбувалися в науцi й  технiцi, змiнювали уявлення людини про свiт, у якому вона живе, перебудували  людську психологiю, створюючи привабливi утопiï про блага технiзованоï  цивiлiзацiï. Хто тодi не пiддався спокусливому впливовi цих чарiв фiзики, бiологiï, хто не повiрив, що математизацiя проникне навiть у мистецтво i буде знайдено алгоритм поезiï, музики, скульптури. Але згодом прийшло розчарування. Так, людина розширила межi своєï присутностi, подаючи сигнали своєï могутностi Всесвiту. З ïï  iлюзiями довелося з сумом прощатися, лiтература поставила кардинальне питання, яке досi залишається актуальним: для чого буде використано могутнiсть знань i технiчноï могутностi людини, чому служитимуть вiдкриття фiзикiв, генетикiв, - на благо чи на шкоду, творення чи руйнування, єднання чи розлад? Саме в цьому  ключi потрібно розумiти основну думку поеми "Нiж у сонцi", яка свого часу викликала  стiльки суперечок.

3.           Людина і Сонце - наскрізні образи усієї поетичної творчості І.Драча

 Сама сюжетна основа поеми "Нiж у сонцi" проста й прозора. Лiричний герой твору, дiставши земне благословення, полетiв у космос рятувати Сонце вiд пiдступного ножа Мефiстофеля.  Цей "вiчний чорт" "у модерному костюмi" заповзявся також влити в серце героя отруту зневiри, вiдiбрати в нього iсторичну пам'ять. Але герой, iдучи на подвиг, бере з собою все земне, готовий переможцем умерти "на золотiм щитi" врятованого  ним Сонця.

Новаторство I. Драча полягало не у вiдривi вiд традицiй, навiть принципiв поетики його попередникiв, а в збагаченнi, оновленнi цих традицiй, зануренням у нову реальнiсть свiту, у прагненнi освоïти ïï прикмети, увести ïх в систему метафор [9, 18]. Саме звiдси i "сивий сум", i "тополь дiвочих золотистi стрiли", i "оранжеве шептання", i кружляння супутника "кругом чола" i багато iнших несподiваних, не раз природних, а не раз штучних i силуваних метафоричних сполучень. Настанова на те, що поезiя повинна вбирати в себе всi реалiï, поняття сучасного свiту й сучасного мислення людини, повинна гранично iнтелектуалiзуватися, оскiльки унiверсальнiсть слова здатна виразити всю повноту духовного самовираження людини,  - ця настанова найповнiше виявилася у збiрках "Соняшник" (1962) та "Протуберанцi серця" (1965).

Звiдки походять Драчеві "протуберанцi серця"? Вважаємо, що вiд тичининського "червоних сонць протуберанцi". "Повстанцiв сонця" молодий поет зняв з ïхньої космiчноï висоти i поселив у людину, в ïï серце, зробив ознакою вiчного неспокою i невтомноï дiяльностi для торжества справедливостi, щастя, добра, сонячноï сили серця:

   Летить прокльон в зимовий сон, -

   Ми розкутурхаєм в двобоï

   Людський гранiт, людський гудрон

   Багряним громом сили тоï,

   Що нас розчахує з добра, -

   Так б'ють з сердець протуберанцi -

   Повстанцi сонця... Бiль вмира

   У грандiознiм сонцетанцi... [2, 26].

Сонце тут - шкала моральних цiнностей: чисте i просте "сонце вiри", "сонце смутку - з вiжками на храпах", "сонце смутку", з якого виростає "жорстока мудрiсть", поет взамiн за сонце вимагає серце як найбiльшу спiвмiрну цiну, вимагав повноти самовiддачi людини за радiсть буття на землi. Усвiдомлення настiйноï потреби жити за вищими законами краси i правди виступає у І.Драча не просто як гасло, заклик, - воно пройняте глибоким драматизмом.

Бiль за сестер, чиє "бути чи не бути" безповоротно вмерло, посилюючись i наростаючи, вже дзвоном лунає в "Похоронi голови колгоспу" (поема-трагедiя "Нiж у сонцi").

   Прощайте, ферми!

   Й ви, воли розумнi!

   Й сторожкi конi в траурнiм вбраннi,

   I чисте сонце, й люди, й лист кленовий!

   I ви, машини, й ти, кринице вiрна!

   Прощай, дорого! Й ви, воли розумнi!

   А ти, Бетховене, прости мене за те,

   Що я не мав часу прийти до тебе,

   Що знаю я симфонiï полiв,

   Але твоєï жодноï не знаю.

   Прости менi, Бетховене, за це [3, 45].

Критик Ю. Суровцев у передмовi до книги поезiй I. Драча "Солнечный гром", виданiй росiйською мовою, справедливо писав, що в болях, гiркотi героïв, лiрично пiдкреслених автором, вiдчувається "мрiя про час, коли повинно "вистачити життя" i на "симфонiï полiв", i "на Бетховена"[5, 8]. Такий висновок пiдтверджується спiввiдношенням у творчостi поета високих загальнолюдських цiнностей з тим, що створено безiменними трудiвниками. I тут немає нiякоï нарочитостi, неспiвмiрностi величин: для поета головною є думка про те, що великi витвори майстрiв ґрунтувалися на народнiй основi й ставали загальнолюдським надбанням. Недарма в "Баладi про Сар'янiв та Ван Гогiв" такi несподiванi аналогiï:   

Пооранi вiком смаглявi лиця:

Горпини, Теклi, Тетяни i Ганни -

Сар'яни в хустках,

Ван Гоги в спiдницях,

Кричевськi з порепаними ногами [3, 57].

Вони, цi жiнки, бiлять i малюють звичайнi сiльськi хати, але поет переконаний, що без цих хат, без цих "Парфенонiв солом'яно-русих" не було б "спiвмiрноï музики гранiту", не цiлилися б у блакить "вiтражiв веселi зграï" i що забуття народних основ породжує потвори "цегли, залiза i скла", яких "Зверхньо бридиться  небо з холодними зорями" ("Архiтектурний диптих").

  Одна з найхарактернiших особливостей розвитку I. Драча як поета, найприкметнiша риса внутрiшнього "сюжету" його лiрики полягає в тому, що гострота вражень, справдi ненаситна жадоба бачення, вiдчуття, заглибленiсть у поетичну традицiю перебувають у нерозривнiй єдностi з такою ж невтоленою спрагою iнтелекту, прагненням осмислювати шляхи i наслiдки науково-технiчного прогресу. Вiрш "До джерел" пронизує та ж iдея, що й "Баладу про Сар'янiв та Ван Гогiв" та iншi твори збiрок "Соняшник" i "Протуберанцi серця" - iдея народних джерел справжнього мистецтва, iдея високоï шляхетностi душi народу, аристократизму селянського кореня. I все ж, коли порiвнюєш "Баладу про Сар'янiв i Ван Гогiв" з вiршем "До джерел", бачиш, на перший погляд, незначну, але все ж помiтну рiзницю мiж ними.

  Вона полягає у змiнi принципу пiдходу, кута зору на предмет. Якщо в перших книгах позицiя поета випливає iз сучасноï реальностi, то, починаючи вiд "Балад буднiв" (1967) та "До джерел" (1972), точка зору змiщується у бiк джерел, до природноï послiдовностi ("Корiнь i крона", 1974).

  Отже, І.Драч вiдчув справедливiсть думки, що найважче здобути визнання народу. Вiн усвiдомив, що поет не може обмежувати себе лише однією якоюсь читацькою аудиторiєю, тiльки колом iнтелектуалiв, i що вiн повинен шукати шлях до найширшого кола читачiв, а отже, своï мистецькi шукання зробити "доступнiшими людям", бо "без читача нема поета, нема поезiï" [11, 14]. Крiм цього, у поглядi на свiт крiзь призму космiчних швидкостей i синхрофазотронiв, який спершу був таким новим, незвичним, несподiваним i обiцяв стiльки вiдкриттiв у поезiï, поступово стала окреслюватися межа. Скiльки разiв, наприклад, цитувалися рядки поета, в яких так по-молодечому загонисте було висловлено  захоплення "фотонними крилами" космiчного вiку: "Але я вже скорiше помру, / Нiж з ракети в авто пересяду. /  Що це? /  Музика буйних форм /  Лама строгi тонкi пiлястри /  А чи вiку пекельного шторм /  Виробляє з прямого хвилясте?"[3, 72].

2.          Інтелектуальне новаторство І.Драча

 Воно теж має своï межi, i недовго довелося чекати, коли "орбiти" та "реторти" стали перетворюватися в такi ж  поетичнi штампи й стереотипи, якими до того були "солов'ïнi гаï" та  "журавлинi ключi". Річ, зрештою, не в штампах: вони І.Драчевi не загрожували. Просто поет усе глибше усвiдомлював, що загальнолюдський прогрес неможливий без збереження iсторичноï пам'ятi, подолання земного тяжiння не може бути корисним i плодотворним для людини без рiвновеликоï сили тяжiння до рiдноï землi, народу й того, що вiн створив, iнакше людину проковтне безодня бездуховностi [16, 28]. Так само поезiя не може успiшно розвиватися, базуючись на голому, рафiнованому iнтелектуалiзмi: мотор "сконструйованоï" метафори, хоч би якою витонченою вона не була, швидко заглухне; ускладнений образ буде мертвонароджений, якщо вiн не спирається на життєву матерiю, на людський характер, на стихiю рiдноï мови.

Книги "Балади буднiв" та "До джерел" можна назвати переламними в творчiй бiографiï I. Драча, у них виразно виявилися слiди переорiєнтацiï, кажучи словами самого автора, вiд "балад ДНК" до "балад буднiв", вiд ускладнено-асоцiативного образотворення до образностi, орiєнтованоï на фольклорну символiку. Це був значною мiрою  перехiдний, може, навiть переламний перiод [16, 43].

  Отже, як би не усвiдомлювала людина всiх парадоксiв сучасного свiту, всiх кричущих суперечностей його, всiх проявiв, коли досягнення науки були використанi проти гуманностi, вона, людина, не може iснувати поза цим свiтом, не може звiльнитися вiд нього, як вiд власноï шкiри. На що ж ïй спертися у своєму прийняттi науки, технiчноï цивiлiзацiï? Це вже питання соцiально-морального плану.  I. Драч намагався дати на нього вiдповiдь у поемi "Нiж у сонцi", вiдповiдь чiтку й переконливу.

Основні мотиви поетової лірики — ствердження миру і протест; проти атомної загрози, що нависла над людством, уславлення визвольної боротьби трудящих, краса рідної землі і талановитість. її народу, поезія праці і трудового подвигу, радощі і драми кохання, душевне єднання людей. Своє мистецьке кредо поет і сформулював в невеличкій поемі «Спрага»:

 Це спрага людяності, і краси, і змоги,

Я нею сповнений.

Мене пече щоднини

Жагуча спрага щастя для людини,

Тривоги людства—це мої тривоги [4, 19].

В "Протуберанцях серця» поряд з космічною образністю митець використовує фольклорні мотиви, створює земні ліричні поезії — вірші про радощі й драми кохання. Інтимна лірика поета, на думку Л. Новиченка, не піддається аналітичному тлумаченню. У нього палкий вогонь любові — це вічний поклик до життя.

Значним явищем в українській літературі стала книга І. Драча «Корінь і крона». У цих двох словах - діалектична суть життя. Народ, увібравши в себе досвід минулого, прагне скорити недосяжні раніше вершини, живлячись своїми соками, тягнеться до сонця.

Поет - це рух, шукання, зростання. Світ поезії І.Драча часто вражає новизною, а іноді й невдалими образами. І це все закономірно. Часом поет пише досить складні вірші ("Листи Михайла Ковалінського до Сковороди"), тематичний діапазон його розширюється, поглиблюється і збагачується. Нерідко свіжого звучання набуває літературна деталь.

  Свій ліричний талант, на нашу думку, І. Драч розкрив у збірці «Київське небо»: традиційним темам - природа і душа, дружба і кохання, діалектика життя і смерті - поет надає сучасного звучання. Ця сучасність виявляється в характері поетичного мислення, бо поет, як радар, вбирає в себе почуття сучасників і повертає їх людям у відбитті свого таланту:

 Ефір загус навкруг — його повнющий келих

Спекотний день щодень вичавлює з дерев.

Стенається жура в твоїх очах веселих

Під вітру владний рик, під моря ніжний рев [3, 85].

Основною проблемою збірки «Сонячний фенікс» є роздуми про роль і місце митця, мистецтва, зокрема поезії, в житті народу - міфологічний образ чарівного птаха, який, проживши кілька сот років, спалював себе, а потім воскресав із попелу молодим, асоціюється з образом поета, який щоразу знаходить молоді сили, щоб «цей світ змалювать», бо відчуття обов’язку не дає йому спокою: Це притяга земля. / Це кличе все до себе. / Хай наді мною сонце синьонебе, та кличе корінець, і грудка, і лозина, / І вітром кресана непрохана сльозина [2, 43].

Багато у поета справ на цій землі. І найголовніша з-поміж них це боротьба за велич, високість, чистоту людської душі. Поета цікавить і тема виховання людської душі, їй він чує (Вірш "Дума про Вчителя"). У вірші - сьогоднішній Драч з його складною еволюцією: від зухвалості (в ранній творчості) через бурливі каскади шукань до ґрунтовної врівноваженості.

 Отже, поезія І. Драча характеризується перш за все нетрадиційністю поетичної форми та стилю. Ліричні твори поета - це своєрідний метафоричний спосіб мислення, оригінальне поєднання форми і змісту, переплетення візуальних, слухових, дотикових форм та недосказаності слів. І.Драч - поет широкомасштабний, який дбає про розквіт національної культури, думає про самобутність нашої держави, збереження і розквіт нашої мови як основи духовного життя нації. Тому основні мотиви його лірики - це патріотизм, любов до Батьківщини, віра у всемогутність науки й техніки, розкриття проблем протиборства світлого і темного начал, космосу і хаосу в бутті людини. Все це робить поезію І. Драча неповторною і самобутньою.

РОЗДІЛ 2

СИМВОЛІКА ОБРАЗНО-СМИСЛОВИХ ЄДНОСТЕЙ У ПОЕТИЦІ

І. ДРАЧА

Поетична мова І. Драча сповнена найнесподіванішими асоціаціями. «Асоціативне поле» його лірики надзвичайно широке, але в самих віршових текстах, безумовно, наявні орієнтири охоплення тієї безмежності, імпульси образних уявлень, через які автором передаються суто індивідуальні думки, переживання. Критика вже вказувала на схильність поета до яскравих сонячних барв, що знайшло відбиття, зокрема, і в назвах ряду його збірок («Соняшник», «Сонячний фенікс», «Сонце і слово», «Протуберанці серця»). Привертає увагу, що місткий символічний образ сонця в поезії І. Драча тісно взаємодіє з відповідними образами серця і слова, становлячи разом з ними смислову вісь особливого авторського світосприймання. Водночас ця триєдина символічність розгортається й ускладнюється за рахунок таких образних характеристик внутрішнього стану ліричного героя, як вогонь, крила, клекіт.

Із сонцем у поета пов’язується все найсвітліше і найдорожче, все те, що стає для нього джерелом натхнення. Це насамперед такий близький трудовій людині образ хліба — сонця пахучого на столі [3, 18]. Це також чарівний і таємничий світ любові, у якому святкує сонцем срібна креш [3, 105]. У тому юному світі навіть пальці коханої — сонечок п’ятірко, а саме почуття кохання — то свято сонця (Тож нахились блакитним небом, Тож святом сонця освяти! [3, 105]. Символічне значення образу сонця І. Драч нерідко розкриває або намічає виразними епітетами вічне, щире, молоде, синьонебе та ін. Поет усе найцінніше в житті і в людині вимірює сонячністю: сонцем видніє [4, 184].

Щодо міцності емоційної основи авторського світовідчуття, то її засвідчує, зокрема, і часте звертання поета до символічного образу серця. У творчому рівнянні на височінь Шевченкового генія (світити вже йому В завірюшних, грозяних століттях, Серцем розпанахувати тьму [3, 175] особливого змісту набуває одна з вузлових образних формул І. Драча в його програмі мистецтва: диво світу світлом осяяти — потужним світлом серця [3, 82]. При всій традиційності певної частини смислових структур з домінантою серце (квітує серце, щасливе серце, палає серденько квітнево [3, 105]; серце тяжко б’є, немає серцю ради [3, 151]; билися в серці напутні слова [3, 76]; зридається серце моє [3, 113] акцент у загальному контексті ліричної поезії І. Драча зміщено на незвичність, свіжість і сучасне звучання образу. Маємо на увазі не тільки образно-смислові єдності, але й позначені авторською образністю відповідні одиниці загалом традиційного плану: серце клекотом горя ошпарено [3, 115]; серце моє розчинене, щебетом сонця наповнене, серце моє прояснене [3, 60]; Пульс прибою і серця гуркоче в єдинім ярмі [3, 162] та ін. На основі асоціативного зближення понять і пов’язаного з цим відходу від нормативної лексичної сполучуваності постали такі, наприклад, нерозкладні індивідуально-авторські утворення, як гніздов’я сердець [4, 62] або серцем вмитись [3, 202]. Близькими до них є структурно вільніші, але в образно-смисловому відношенні так само цілісні, розгорнуті символічні образи юності й високих її поривань: Спішить моє золото наздогін своєму серцю [3, 28]; Коли є серце — тримай оту пташку, бо полетить і щезне в безвість [3, 45] і под. Та особливою фразеологічністю, власне ідіоматичною концентрацією образного змісту поряд із символом глибин і висот поетичного слова до серцевини, до зорі [3, 27] характеризується символічне визначення максимального наближення до істини, справжності — на відстані серця [3, 22]. Показово, що сам поет повторює цей щасливо знайдений мікрообраз (пор.: Іноді тільки буваєш на відстані серця Від тієї єдиної озонної Правди — «Балада про дядька Гордія» і ти на відстані серця — вірш-посвята «Кайсинові Кулієву»). Даний символ відзначається як своїм семантичним обсягом у межах поняття «близько», так і яскравою образністю та емоційністю, що й забезпечує йому художньо-номінативну та експресивну функції.

В один ряд з такими традиційними поетичними символами, як сонце і серце, І.Драч ставить не менш традиційний образ слово. Промовистим фактом є назва збірки «Сонце і слово». Поетична творчість — це невтомна робота зі словом: (хто) няньчить слово [3, 70]; слово посію, слово [3, 115]. Відкидаючи нікчем’я слів (Нікчем’я слів пече мене махрово [4, 187] і слова-замацанки [3, 132], автор звертається до безсмертного слова Шевченка (Бунтують хвилі — думи і слова, І сонце генія над ним стоїть в зеніті [3, 174]. З особливою силою І. Драч підкреслює відповідальність поета перед правдою, що, на нашу думку, є його життєвою заповіддю у політичній діяльності, вічну необхідність поетичного слова: Коли узяв перо у руку, То будь правдивий. Будь як хліб [4, 116]; пісня без слів дзвінка та німая [3, 71]. А в розлогому афоризмі: Жива вода для слова — тільки кров. Вточи ж бо крові для словес полови, Тоді вони вогнем ясноголовим Засяють знову і перебудуть знов [4, 188] — знаходить образне втілення основа ідейно-естетичної програми поета.

У поетичній мові І. Драча знаходить подальший розвиток символіка вогню. «Вогняні» образи Драчевої лірики пов’язані з особливим відчуттям традиційного творчого горіння: Перекрилити і перекувати Меч вогненний на пера звогнілі: Бути Гурамішвілі! [3, 204]. Такою ж є образна основа цілісної характеристики Пушкіна низкою епітетів: палаючий, клекочучий, вогнистий [3, 74]. Звернімо увагу на поєднання символів вогню і клекоту, що зустрічається і в інших мікрообразах (напр., про силу пам’яті: вогнем клекоче у мені [3, 85]. Щодо символічних структур, побудованих на образному значенні слова клекіт, то вони звичайно символізують внутрішню напругу, рух, неспокій, тривогу: нервів клекіт [3, 113]; клекіт життя нового [3, 92]; чорний атомний клекіт [3, 138] та ін.

Одним із найбільш навантажених символічних образів у системі поетичного стилю І. Драча є образне втілення крилатості, співзвучне Тичининому верхів’ями розкриленого росту. Образ крила нерідко формує смислову єдність взаємодією з розглядуваними вище символами; сонце і серце: пливу до сонця на крилі, серце мчить крилато догори [4, 153]. Для поета крилатим уявляється не лише навколишній світ (крилате проміння; небо підіймало крила вгору [3, 105, 107], а й людське життя, творче діяння людини: Сміється розум. Аж пашить крилом [3, 112]; козацьке крило [3, 185]; тільки двосила Орла і Вола Народжує крила — Крила в стола... [4, 140]. Саме тому він підносить цей символ до рівня непорушного закону педагогіки — крила брунькуються в кожнім [3, 150], позначаючи ним усе справжнє, суттєве й високе в людині: Ми — двоє крил [3, 104]; на коромислі руки розкрилила [4, 84]; Зринай, поете, з журної журби, Зривай крило в зажмуренім польоті [3, 50]; зацвітуть крилаті покоління [3, 123] та ін. Розширення семантичного обсягу і посилення експресії відповідного слова-образу автор досягає за рахунок новотворів, які стають визначальними у смисловій структурі надслівного мікрообразу: стокрилата доля [3, 69]; (про книжки) тисячокрильно б’ючи сторінками [3, 81]. На подібному лексичному новотворі ґрунтується і заклично-спонукальна образно-смислова єдність Випростуймо ж стокрилля за спиною! [3, 62], що є однією з програмних настанов у поетичному світоствердженні І. Драча.

Наведеними прикладами, звичайно ж, не вичерпується система символів Драчевої поетичної стилістики. Є в ній чимало традиційних символічних образів (небо, зоря, гори, райдуга, блискавка, бджола, калина тощо), які вміло використовуються автором для розкриття головних проблем сучасності.

Поетична мова І. Драча — афористична, багата на оригінальні образні узагальнення і влучні вислови, що є потенційно крилатими чи стають такими, активно поповнюючи запас поетичних засобів мови: щастя й слово мають один вік [3, 167]; В небо бий і в небі бийся [4, 95]; До неба встати, 3 неба зір напитись [4, 112]; Пахне істиною хліб [4, 115]; знамена зачохлені пробиваються вгору до сонця [4, 193]; Сонцю мир на серці сниться [4, 176]; Добро твориться просто — ні за так [4, 168]; Я і душа чекаємо циклону [4, 173] тощо. Подібні образно-смислові формули відносно легко вичленовуються з поетичного тексту і можуть функціонувати як своєрідні комунікативно-естетичні знаки чи виразові мовні засоби.

Можна по-різному реагувати на пошуки і відкриття І. Драча в сфері поетичної образності, на асоціативну переповненість і внутрішню напругу його вислову, в якому важко знайти межу між простим і складним, прозорим і невловимим, але неможливо залишитися байдужим, емоційно нейтральним, невраженим. В оцій багатомірності й неоднозначності словесного образу й полягає притягальна сила лірики І. Драча, її сучасне звучання для політики й естетична значущість для народу.

   І. Драч двічі обирався народним депутатом України (1990-1994 р.р., 1998-2000 р.р.) Склав депутатські повноваження, коли прийняв пропозицію Президента України Леоніда Кучми очолити Держкомінформ України. Разом з тим І. Драч – Голова товариства "Україна – світ", тривалий час був на чолі Української Всесвітньої Координаційної Ради та Конгресу української інтелігенції. Член Центрального Проводу Народного Руху України.

   Видатний поет і політик І. Драч живе і трудиться, щоб рано чи пізно в Україні восторжествували цінності вічні і сьогочасні, національні й загальнолюдські, і щоб вони розвинулись та продовжились в реальному, а не декоративному житті народу:

Народ – це всі. Це місто і село.

Це люд, який мізкує й форму носить,

Голубить ноти й цифри плодоносить,

Хто нянчить слово й творить чересло [2, 47].

   Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним, оновлюється і самостверджується. Поет живе в політику, а політик розбурхує поета.

   Поет був головою Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіо. Саме в руках І.Драча були сконцентровані і можливості, і проблеми, і спокуси, і відповідальність за багато з того, що відбуватиметься надалі в нашому інформаційному просторі. І хоч би як ми не мали ілюзій відносно самодостатності і самостійності в рішеннях тих людей, які керували нашою інформполітикою раніше, все ж таки не можна применшувати ролі конкретної особистості на впливовому чиновницькому кріслі. Тим більш, що І. Драч - знакова фігура і для національної культури, і для національної політики. Власне, саме це, насамперед, і підкреслювалося як тими, хто схвально сприйняв це призначення, так і тими, хто ставився до нього з певною пересторогою. По суті, вперше в країні таку посаду обіймала людина, у якої є сталі і публічно проголошені ідеологічні засади, які можуть комусь подобатися, а комусь — і ні. І які, як вважає дехто, можуть стати на заваді в обов'язку держслужбовців дотримуватися одного з головних принципів нашої Конституції: жодна ідеологія не може бути в Україні визнана обов'язковою.

   З іншого боку, вперше таку посаду обіймав саме політичний діяч, а не номенклатурний фахівець, і в цьому теж були як свої плюси, так і мінуси. Так, у такої особистості і самостійність у рішеннях, і мотиви власної діяльності були якісно вищими, ніж було до цього. Але в той же час ми знаємо, що саме мало обізнаних зі всіма тонкощами галузі іменитостей апарат найбільш вправно і швидко «обламує» і перебирає процес прийняття рішень виключно у свої руки, дозволяючи першим грати лише роль весільного генерала. І, нарешті, вперше нашим інформаційним простором керувала людина, яка була призначена за ініціативою саме Кабміну, а не Президента або його оточення. Отже, доля і час перебування І.Драча в його новому кріслі були дуже пов'язані зі сталістю та самодостатністю Кабінету.

"З шістдесятих – у дев'яності" – такий підзаголовок має збірка "Вогонь з попелу" (1995). Поряд з новими тут уперше опубліковано й вірші, написані понад три десятиліття тому. Деякі з них ходили у "списках", а деякі навіть приписувалися іншим авторам. Так, В.Скрипка у своїх спогадах процитував інвективу "Пам'яті І.Вишенського", вважаючи її Симоненковою. І в цьому немає нічого дивного: стиль твору – гостропубліцистичний, "симоненківський"; але він так само і шевченківський, і "вишенський". Саме ощадливість у тропіці, номінативність, культивування канонічних форм при одночасному їх збагаченні найістотнішим із попередніх знахідок, поступово розгортаючись, знайшли закономірний вияв у збірці "Вогонь з попелу".

Символіка назви вже не потребує особливих витлумачень. Є тут соціальна, політична публіцистика ("Розмова з бабою Історією", "Демократичне", "Пам'ятник ночі", "Биківня", "Вердикт", "Росія і Україна", "Хохол – жираф!" та ін.), спрямування якої також постає вже із заголовків (у модернішому стилі письма заголовки несуть додаткове навантаження). Іронія слугує не засобом самозахисту, як у часи звинувачень у формалізмі, а радше – самовиправдання: "Я п'ять років займався політикою / І став дурнішим у п'ять разів...").

А от "Вірш, прочитаний на І з'їзді Руху", попри політизований заголовок чи навіть завдяки йому, по-новому освітлює символіку "Протуберанців серця", долучаючи до юнацького мажорно-життєствердного пафосу мінорно-песимістичну тональність: "Лиш розкутурхав чорне попелище, / Це грали океани чебрецю...".

Коли у "внутрішньому діалозі" "На дні роси..." гору брав риторичний голос декларації молодого невтоленного всеосягнення, то у вірші "Дивлюсь на слід свій небувалий" домінує сумовита тінь Танатоса: "Роса вже очі мені палить, / Важка, в пів'яблука роса. / Як все безжально мене жалить / І пропадає в небеса... ". Знову переполовинюється яблуко сцієнтичної спокуси; з'являються банальні дієслівні та іменникові рими – як свідчення втоми у крушінні стереотипів.

 Отже, поезії І. Драча - свідчення осмислення його політичного світобачення, в них - оригінальність його лірики. Поет сам вирішує, як і коли донести до читача думки про болюче. Поетика І. Драча - це погляди митця на завдання художньої літератури, це розкриття його громадянської позиції.

РОЗДІЛ 3

 ПОЕТИЧНА ФІЛОСОФІЯ КІНОТВОРЧОСТІ МИТЦЯ

Вірші "Вогню з попелу" ввійшли окремим розділом і до збірки "Сізіфів меч" (1999). А першим її розділом стала "Харизма" з новими творами. Тут знаходять подальший розвиток провідні мотиви попереднього періоду, певні самовиправлення в тому, в чому немає потреби виправдовуватися (чому, мовляв, не зберіг харизматичне лідерство). Немає потреби, бо ще у "Мовчанці Стефаника" було сказано: "Так чом же вам заціпило вуста!"[1, 36]. Бо харизма митця – то вся його творчість. Можна згадати й фільм "Пропала грамота", зокрема сцену в пеклі, де козарлюги з пістолями,сидять та й сидять у казані зі смолою, вичікуючи, поки Василь переграє (а, може ні) нечисту силу й аж тоді вже й вони герої. Можна згадати й "українську патріотичну думу" Володимира Самійленка "На печі", де є відомі гірко-саркастичні рядки: "Кожна піч українська - фортеця міцна, / там на чатах лежать патріоти". Згадати всю історію нашого письменства, яке мусило брати на себе оту харизму лідерства ("Коли у нації нема вождів, / Тоді вожді її – поети" (Є.Маланюк), вимучуватися задля народу, а то й задля ні варягів, ні греків, киселеподібного тіла, яке переливається "сюдою – туди, а тудою – сюди" (знову Маланюк), ремиґає і водночас вимагає чергових розпинань, аби вже потім обожнювати. Або, в іншому вияві, стає Чіпчиною пропащою силою, і хоч на яких рахівницях чи комп'ютерах її доплюсовуй, а "Сила не стала силою. І винен як завжди поет " ("Рахівниця"). А вірші його "не потрібні нікому / Саме тому вони найголовніше / Душу вкладай у крапку і кому – Бог ними Вічність пише". І це – не розчарування в силі Слова, а якраз щодалі більша впевненість у немарності написаного й сказаного. Попри сумну діалектику перетворення перемоги на поразку ("Ніко Самофракійська..."), попри  "Діалектику" нахабного гостя і "проблему сусіда" та масу інших клопотів, які варто б розв'язувати "миром, громадою", а поетові лишити поетове.

"Я б, напевне, помер, якби не було кіно...", – так починалася одна з "Балад буднів" – "Кінобалада". Захоплення "білим амвоном другої половини XX ст. "прийшло ще змалку – про це йдеться у творі "Чарлі та Чаплін". Ця мініновела демонструє оригінальний стиль майже прозового й водночас дуже поетичного письма, своєрідно ритмізованого (деякі сучасні теоретики називають його версою, яку пов'язують із найглибшими витоками – від Біблії і далі; додаймо сюди і фольклорну тоніку, говірну та речитативну). Вірш-новела має парадоксально-містичну кінцівку, пророчий сенс якої, зрештою, справдився: поет став і кінодраматургом.

Перша кіноповість, захищена як диплом по закінченні Вищих сценарних курсів у Москві, – "Криниця для спраглих". Сам автор у розмові з Л. Брюховецькою так характеризує твір: "У грішно-веселому, плотському, чадному, чуттєвому, можна сказати, кола-брюньйонівському стилі я намагався торкнутися серйозних проблем – зв'язків людини з рідною землею, проблем, які згодом посядуть значне місце в творчості багатьох письменників" [14, 45]. Справді, навіть фабульний хід (батько, прагнучи зібрати за одним столом синів з невістками та внуками, сповіщає всіх про свою "смерть") перемандрував багатьма творами, не кажучи вже про названі проблеми: їх розгортають І.Лендей, Гр.Тютюнник, В.Астафьєв, Ф.Абрамов, Й.Друце Г.Матевосян та ін. Щодо "плотського", "кола-брюньйонівського", то воно зводиться до того, що дід-удівець ще нівроку собі почувається, може піджартувати з дівчатами, допомогти молодиці хату перекрити тощо. Подекуди ще відчувається гіпнотичний вплив довженківської "Зачарованої Десни", хоч і баба Маройка з її прокльонами, і записаний на магнітофонну плівку ядушний кашель діда мають своїх прототипів".

Кіноповість щедра на поетичні символи: довгий дощаний стіл з дванадцятьма стільцями, на яких мали б сидіти Левкові діти; літак, що пролітає над степом і столом, зриває вихором скатертину, перекидає стільці; кінь і літак (вони ж є поетичними символами у віршах "Свічка" і "Волошка"), що йдуть у парі, накриті китайкою, під реквіємну пісню "Козака несуть і коня ведуть" (загинув третій син, пілот); криниця як джерело снаги роду, що її оберігає дід Левко. Фільм, знятий Ю.Іллєнком, втратив не тільки на "чадній", а загалом на живій плоті, натомість глобалізувавши символіку. Внаслідок цього був заборонений, та й тепер не має широкої аудиторії в Україні, хоча з успіхом демонструвався в Канаді.

На основі новел В.Стефаника "Камінний хрест" і "Злодій" І.Драч написав сценарій фільму "Камінний хрест", знятого Л.Осикою 1968 р. А до 100-річчя Лесі Українки написано кіноповість "Іду до тебе", екранізовану М.Мащенком. Під спільною назвою "Іду до тебе" (1970) вдалося надрукувати й "Криницю для спраглих". Обидві кіноповісті мають самостійну літературно-мистецьку вартість. Зокрема, психологічно переконливо розкрито стан, у якому народжувалася драматична поема Лесі Українки "Одержима". У розмовах Лесі з Ольгою Кобилянською актуалізовано й проблему нерозуміння митця "народом", в ім'я духовного розквіту якого він творить.

За мотивами творів М.Гоголя І.Драч написав два кіносценарії – "Пропала грамота" та "Вечори на хуторі біля Диканьки". Перший став основою фільма, знятого І.Миколайчуком, котрий зіграв головну роль козака Василя, чимало імпровізуючи (зокрема, у завершальній сцені). Загалом же гоголівський текст дав тільки фабульну канву, на основі якої створено цілком новий концептуально викінчений твір із діаметрально протилежною ідеєю: замість вірнопідданської - ідея волі. Мандрівка козака Василя за "грамотою" - натяк на віру в "доброго царя" і потребу власноруч здобути свободу. Наскрізь алегоричною є згадана сцена в пеклі, витримана в дусі народної демонології, але із цілковито відмінним од гоголівського сучасним трактуванням. Розпусний головний чорт виявляється тим самим, що в різних личинах перешкоджав козакові й раніше. На заваді Василевому шляху до свободи – і власна дружина, яка об'єднується з нечистою силою. Тут, у пеклі, – й косарі, які, ні на що довкола не зважаючи, косять і косять невідь-що й казна для кого; і не вельми тверді козаки, що вичікують, чиє візьме гору, і все це – ніби сон, тисячолітній наш сон, що ніяк не скінчиться. У сцені в царських палатах діє знов-таки, уже в личинах цариці Катерини та князя Потьомкіна, нечиста сила, яка, звичайно ж, ніколи не дасть волі Василевому народові, доки він сам себе не ствердить. Цінність твору – і в перейнятості народним гумором, мелосом, в оптимістичній тональності, що різко контрастувала з розпачливо-трагічним пафосом більшості фільмів українського "поетичного кіно".

Останній термін не зовсім адекватно схоплює суть явища: напевне, точніше його можна було б визначити як алегоричне чи алюзивне кіно.

"Вечори на хуторі біля Диканьки" (режисер. Ю.Ткаченко) – своєрідне дослідження фольклорних джерел творчості Гоголя в їх зіставленні з "перевагами" сучасної цивілізації. Серед іншого є тут і одна алюзія з особистою долею автора сценарію. Уві сні Іванові Федоровичу ввижається, ніби його тягнуть на дзвіницю, запевняючи, що він – дзвін. "Нет, я не колокол, я Иван Федорович!" – кричал он. "Да, ты колокол", – говорил, проходя мимо, полковник П*** пехотного полка", – так у Гоголя. Згадаймо численні уподібнення поета до дзвона – від лермонтовських до вознесенських. Віддав данину подібним асоціаціям і І.Драч ("Дзвони", "Андрію Вознесенському та Марісу Чаклайсу – дзвін дружби на віддарунок"). І не тільки асоціаціям, а й відповідній громадянській позиції. "Нет, я не колокол, я Иван Федорович!" –розпачливо вигукує Іван Федорович Шпонька. У фільмі це звучить також і прихованою авторського самоіронією Івана Федоровича Драча.

"Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини" (кіноповість у двох частинах про Миколу Віталійовича Лисенка) – таку дещо задовгу назву має твір, написаний у співавторстві з І.Миколайчуком. Життєвий і творчий шлях основоположника української класичної музики подано від дитинства до поховання. Це зумовило потребу фрагментарного композиційного об'єднання різнорідного матеріалу. Ключову роль має відігравати наскрізний образ-символ шипшини – народної душі, пісні, пізнавши яку з вуст сільської дівчини Настуні, першого свого найприроднішого, але занапащеного кохання, композитор у спокуті, у свідомому нехтуванні блискучої кар'єри підносить до найвищого розквіту, коли "шипшина" стає "трояндою".

Стиль Драча-кінодраматурга розгортається суголосно зі стилем поета, вони взаємопроникають на різних рівнях. Сюди підключається й перекладацтво, яке в багатьох випадках є творчістю за мотивами, варіаціями на теми, оскільки І.Драчем рідною мовою інтерпретуються митці, найближчі своїми стилістичними вподобаннями (П.Севак, О.Вацієтіс, О.Чіладзе, Т.Табізде, Л.Даміан та ін). Літературна критика й есеїстика здебільшого теж обертаються довкола улюблених імен і мотивів: Г.Сковорода, Т.Шевченко, Леся Українка, М.Рильський, М.Бажан, В.Земляк, Данте, П.Елюар, Е.Гемінґвей, Ф.-Ґ.Лорка, П.Неруда, сучасна література, театр, кіно...

У з'ясуванні найзагальніших закономірностей стильової динаміки/статики І.Драча неприйнятні лінійні виміри – "від" чого і "до" чого "прямує" автор. Навіть деклароване ним самим приборкання метафоризму, "декору" слід розглядати в контексті всієї творчості, де "складність" і "простота" співіснують від першої до останньої за часом збірки, хоча й справді царина загадкового та сугестивного, що зростала на піднесенні, зменшується на спаді.

Отже, ключові образи етапних творів І.Драча стають у постійно нарощуваному тексті опорними символами власного інтертекстуального коду. Це сприяє як розширенню асоціативної багатовимірності художнього світу, так і його випрозоренню, позбавленню загадковості, метафоричної свіжості. Не тільки невпинне зростання, а й неминучі перепади естетично виправдані бодай тим, що мистецьке перо їх фіксує.

А загалом він давно вже класик нашої літератури та кінодраматургії, і не лише XX століття. Не біймося казати це людині за життя.

Що перша - поезія. Друга - кіно,

Третя - політика клята...

І як нам оте задубіле вино

На трьох Мамаїв розілляти? [6, 134].

ВИСНОВКИ

      Розглянувши творчість І.Драча у поєднанні з його політичною діяльністю, філософськими поглядами, ми  дійшли таких висновків:

      І. Поезія І. Драча характеризується перш за все нетрадиційністю поетичної форми та стилю. Ліричні твори поета - це своєрідний метафоричний спосіб мислення, оригінальне поєднання форми і змісту, переплетення візуальних, слухових, дотикових форм та недосказаності слів. Все це робить поезію І. Драча неповторною і самобутньою.

      ІІ. Основні мотиви лірики І. Драча.

      1. Перша збірка лірики І. Драча, яка вийшла друком 1962 року, засвідчила, що в українську літературу прийшов молодий, талановитий, оригінальний поет зі своїм світобаченням. Бажання "повернути людину до сонця", його казковий "Храм сонця" - в цьому вбачає свій обов'язок І. Драч як поет. А звернення до жанру балади - це фольклорний підтекст, образи-символи, що єднають лірику поета з творчістю Т. Шевченка та поетами-романтиками. Форма етюду - невеличкого за обсягом, оригінального вірша - надає можливості поетові виразити свої сконцентровані думки і тим самим спонукати читача до широких філософських узагальнень.

      2. І.Драч - поет широкомасштабний, який дбає про розквіт національної культури, думає про самобутність нашої держави, збереження і розквіт нашої мови як основи духовного життя нації. Тому основні мотиви його лірики - це патріотизм, любов до Батьківщини, віра у всемогутність науки й техніки, розкриття проблем протиборства світлого і темного начал, космосу і хаосу в бутті людини.

      У творчості митця однією з основних є екологічна тема ("Самотня ластівка", "Чорнобильська Мадонна").

      3. І. Драч - поет неординарний, зі своїм баченням світу і власним самовираженням. В його ліриці багато символіки, яка допомагає йому показати своє і космічне бачення тієї чи іншої проблеми. Так, наприклад, калина - це і образ України, це і дерево-оберіг, що рятує світ від зла, це і дерево роду, тобто маленької батьківщини кожної людини. Або соняшник - це образ-символ сонця, всього світлого і радісного в житті людини.

      4. У І. Драча багато творів про мужніх лицарів совісті, братерства, милосердя, людської праці: "Балада про Батька", "Балада про вузлики", "Балада роду", "Бабусенція". З них окреслюється образ народу не як безликої маси, а як море людських характерів і доль, кожна з яких неповторна. У цих творах – органічна поетичність світобачення і світовідчуття українців, глибоке міфологічне підґрунтя самоусвідомлення української людини й української нації  у світі, пронесене з правіків до нашого часу.

      III. "Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі". Ці слова І. Драча - свідчення осмислення його поетичного світобачення, в них - оригінальність його лірики. Поет сам вирішує, як і коли донести до читача думки про болюче. Поезія І. Драча - це погляди митця на завдання художньої літератури, це розкриття його громадянської позиції.

І.Драч - один. Один і як людина, і як митець, і як політик, і як українець.

Бо має свій Божий дар, свій характер, свій шлях, своє обличчя.

Таким він постав ще з драми-феєрії "Ніж у сонці" та першої поетичної збірки "Соняшник". Таким - неповторним і знаковим - постає він і на грані століть: ніжним і безкомпромісним, романтиком і реалістом-прагматиком, закоріненим у рідну землю і вселюдським, спраглим гармонії і готовим до змагання із бурями, ніжно закоханий у правду й красу та іронічно нещадний до всього ницого і потворного.

У наші дні царицею стала політика. Тому й Івана Драча нерідко бачать передусім як політика. І тому не завжди бачать його справжнього. Але політика - лише одна грань щедро обдарованих природою натур. До того ж вона - театр, у якому потрібно грати і не свої ролі. Театр інтелекта, перевтілення.

Поезія (мистецтво) - симфонія універсуму, в якому панує Серце, а закони диктують не обставини, а творець. Тому І.Драч не тільки відображує людей і світ, а й творить їх. Постає сам собою.

Творчість І.Драча починалася із бунту проти основоположних засад соціалістичного реалізму як напряму в літературі. Його естетична позиція – пошуки і знахідки в царині реалізму. Проте, якщо говорити про ідейно-естетичні, духовні пошуки,  його реалізм романтично забарвлений і  позначений елементами модернізму, що ми й виявили, проаналізувавши його образну систему, лексико-семантичні засоби вираження авторського задуму та систему віршування. Авторському стилю І.Драча притаманна ускладнена метафоричність, асоціативність письма, наявність фабульно-сюжетної основи навіть у ліричних віршах, оригінальна образність, емоційна наснаженість, романтична піднесеність, високе громадянське звучання поетичного слова.

Іван Драч — це непересічна постать не тільки в українській, але й у світовій літературі. Протягом трьох десятиріч літературної діяльності І. Драч видав багато збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок, написав кілька кіносценаріїв. Він є лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1976 р.) та Державної премії СРСР (1983 p.), Герой України. Своїм обов'язком перед Україною вважає і надалі «творити Україну і її культуру...»

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрійченко І. З дзвіниці драматурга: [розмова з І. Драчем]/ І. Андрійченко // Український театр. – 1987. – № 5. – С. 11–13.

2. Драч І. Драматичні поеми / І. Драч. – К. : Дніпро, 1982. – 284 с.

3. Драч Іван. Соняшник. — К., 1985. — 138 с.

4. Драч Іван. Теліжинці. — К., 1985. — 200 с.

5. Драч Иван. Солнечный гром. – М., 1986 – 168 с.

6. Драч Іван. Сізіфів меч. – К., 1999. – 184 с.

7. Драч Іван. Вогонь з попелу. – 1995. – 168 с.

8. Ильницкий Н. Поэтичиская драматургия Ивана Драча / Н. Ильницкий // Радуга. – 1986. – № 10. – С. 146–154.

9. Ільницький М. Іван Драч: Нарис творчості / М. Ільницький. – К.: Радянський письменник, 1986. – 221 с.

10. Кудрявцев М. Морально-етичні колізії в поетичній драмі Івана Драча / М. Кудрявцев // Українська мова та література в школі. – 2001. – № 15. – С. 12 –17.

11. Новиченко Л. Синхрофазотрони посеред калини (Про поезію Івана Драча)// Драч І.Вибрані твори: В 2 т. - Т.1. - К.: Дніпро, 1986. - с. 33.

12. Олійник Б. Тривожні дзвони Івана Драча // У кн..: Українське слово, т.3. – К.: Рось, 1994. – 243 с.

13. Рильський Максим. Вечірні розмови. К., Держлітвидав України, 1964, - с. 187, 191, 193.

14. Сонце і слово: Штрихи до  портрета Івана Драча // Українська мова і література в школі. — 1986. —  № 10.      

15. Тихолоз Б.  Поети-шістдесятники: Іван Драч // Усе для школи. Українська література:  програми, тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести. — К., Львів,  2001. 11 клас.      

16. Ткаченко А. Іван Драч : Нарис творчості / А. Ткаченко. – К. : Дніпро, 1988. – 270 с.

17. Ткаченко А. Художній світ Івана Драча / А. Ткаченко. – К. : Знання, 1992. – 47 с.

18. Українське слово. Т.4: Культурно-історична епоха модернізму. Пізній модернізм (1961-1991). Постмодерна література дев’яностих років. – К.: Аконіт, 2003. – 799 с.