Із історії Великобурлуцької середньої школи.

Із історії Великобурлуцької середньої школи. (Нині комунальний заклад «Великобурлуцький ліцей Великобурлуцької селищної ради»)

Ніколенко Микола Михайлович.

Старше покоління великобурлучан добре пам’ятають цю добру, привітну людину - Миколу Михайловича Ніколенка. Не одне покоління пройшло через його руки, багатьом   він дав путівку в життя. Завжди привітний, тактовний, але водночас і вимогливий, справедливий. Таким його запам’ятали учні. Таким його пам’ятають вчителі. Своє життя назавжди зв’язав з Великобурлуцькою  середньою школою. По життю йшов з посмішкою, і ніхто не здогадувався, яким складним був початок його життя.

Народився  Микола Михайлович 7 травня (22 травня по старому стилю) 1916 р. в селі Боромля Тростянецького району Сумської  області  в сім’ї селянина-хлібороба. Хоч і жив в селянській сім’ї, але мріяв стати вчителем.

Закінчив семирічну школу, потім Сумський педагогічний робітничий факультет. І ось мрія його здійснилась. Він студент природничого факультету Сумського педагогічного інституту (1932-1936).

  З 1936 р. по 1937 р. працював викладачем в Білопільському педагогічному робітничому факультеті, а потім став  директором Білопольської СШ №2. (Серпень 1937 р. – листопад 1937 р.) А потім служба в армії (Грудень 1937 р.- січень 1939 ). Звільнений в запас в званні молодшого лейтенанта.

І ось Микола Михайлович у Великому Бурлуці. Приїхав в 1939 році і назавжди залишився. Обласний відділ освіти призначив Миколу Михайловича директором 2-ої Великобурлуцької семирічки, а потім - новозбудованої «Білої » школи. На його долю випали всі роботи всередині школи: штукатурка, настил підлоги, обладнання класних кімнат. У цьому році на районній педагогічній нараді прийняли рішення надати 2-й Великобурлуцькій семирічці статус середньої школи. Але попрацювати в школі вдалося недовго. (Січень 1939 р. – жовтень 1941 р. 22 червня 1941 року Микола Михайлович привіз з пологового будинку 8-денну донечку. Від радості хотілось співати. Але водночас змінилося все. З репродуктора пролунав голос Левітана… Війна… Його сімейне щастя потонуло у всенародному горі… На фронті точилися жорстокі бої, в тилу створювалися загони самооборони. Такий винищувальний батальйон був створений і у Великому Бурлуці, командиром зводу було призначено Миколу Михайловича.

В кінці вересня над станцією Великий Бурлук був збитий ворожий літак. Микола Михайлович отримав завдання затримати ворожий екіпаж, який міг спуститися на парашуті. Цілу ніч взвод Миколи Михайловича прочісували район в напрямку Микольського. Ранком довідалися,що ворожий екіпаж був затриманий за допомогою учня Великобурлуцької школи Володі Рильцева.

      У жовтень 1941 р. Миколу Михайловича  призвали до військової служби. Був командиром взводу управління 3-ої батареї окремого артдивізіону. У січні - лютому 1942 року у складі 34 кавалерійсьої дивізії довелося йому брати участь у Барвінківсько-  Лозівській операції, згодом реорганізованої в 5 кавкорпус, а дивізіон, де служив Микола Михайлович став окремим 16-м.

Після успіхів під Москвою, радянське командування поставило завдання провести Харківську наступальну операцію. Радянські війська на правому березі Сіверського Дінця зайняли 38 плацдармів - Барвінківський виступ. Німецьке командування планувало вирівняти фронт, ліквідувати Барвінківський виступ. Командування радянських війсь планувало здійснення «Харківської операції», суть якої полягала в одночасному наступі з району Вовчанська і з Барвінківський виступу в напрямі Харкова. Здійснення операції покладалось на Південно-Західний фронт. У цій операції приймав участь і Микола Михайлович. Йшла підготовка до неї. Стояла зрадлива тиша, яка віщувала велику бурю. На світанку 12 травня 1942 року німці провели шалену артпідготовку, а зі сходом сонця при підтримці авіації рушили танками на радянські позиції. Довго їм не вдавалося прорвати оборону, Але о 12 годині ворожі танки увірвалися в радянську оборону. Наші війська зазнали поразки і відступали в напрямку Ізюм – Боровля - Сватово. В одному із загоні відступав і Микола Михайлович. Метою відступаючих було вийти до переправи через Сіверський Донець в районі села Шахти, що вище Ізюму по течії річки.

«Очевидно, Ця операція не була глибоко продумана, бо біля переправи, яка тільки наводилася було величезне скупчення людей, коней і техніки. Це було доброю мішенню для ворожої авіації, яка вже займалася цим. Десь о 12 годині, коли переправа була завантажена від берега до берега, 12 юнкерсів зробили свою чорну справу. Донець клекотів від людського крику, ржання коней і розриву бомб та снарядів. Я перевів свій взвод, перепливши річку. Цим я зберіг людей, коней і техніку»,- згадував про ці події Микола Михайлович. Дивізіон Миколи Михайловича вів ар’єргардні бої, стримуючи наступаючого ворога. Шлях відступу лежав через Борову, Сватове,   Біловодськ на Богучар. Німці перейшли в наступ вздовж правого берега Сіверського Дінця. Шлях відходу радянських військ, що діяли на Барвінківському виступі, був відрізаний. В липні 1942 року радянські війська були повністю оточені ворогом. Потрапив в оточення і Микола Михайлович зі своїми бійцями. Що робити? Вирішили спробувати вийти з оточення, переодягнувшись в цивільний одяг. Але де його взяти? Неподалік було село Тарасівка, прийняли рішення йти туди, розжитися одягом, переодягнутися і спробувати  спробувати вийти з оточення. Але тут їхня група і потрапила в полон. Це був початок життя в пеклі. Спочатку морили голодом, щоб фізично були немічні, не могли чинити опору, й щоб зламати психічно. А потім напівживих, що ледве пересували ноги, погрузили в товарні вагони і повезли… Куп’янськ. Полтава. Дарниця. Новгород-Волинський табір. А далі-чужа земля.

Микола Михайлович опинився за 12 кілометрів від Нюрнберггу. Помістили в табір для військовополонених. На полонених одягли спеціальну форму і закували в дерев’яні колодки. Всі полонені мали свої номери. Номер Миколи Михайловича-924.Знущання, приниження, голод були постійними супутниками  Микола Михайловича. Примушували працювати. Працював на електродній фабриці Ротенбаха. Постійно думки не давали спокою-думки про втечу, про родину, про перемогу. Думка про втечу не полишала його ні на хвилину. Але куди тікати? Чужа країна, чужа мова. І як втекти? Привезли на роботу-постійна охорона,забрали з роботи в табір-ще сильніша охорона: собаки, автоматники, електричний струм. Харчувалися в основному « руським хлібом», який виготовляли за розробленим німцями рецепту, що складався наполовину із очистків буряка з добавлянням целюлозного борошна, борошна із листків або соломи. Лежачи в бараці, подумки переносився на Вкраїну, до родини, і ні жодної хвилини не сумнівався в перемозі над ворогом.    Це дало йому можливість вижити в німецькому пеклі.

При підході радянської армії в квітні 1945 року всіх полонених за наказом Гімлера, під сильною охороною конвоїрів і собак, повезли в напрямку Мюнхена. Німці планували їх стратити в Дунайській ущелині. Але в Айхштадті їх перехопили американські війська. Закінчилася німецька неволя. В травні 1945 року був репатрійований. Опинився в таборі для репатріантів. Пройшов дві перевірки.  В листопаді 1945 року був демобілізований з відновленням звання молодшого лейтенанта.. Скоріше б додому, скоріше б на роботу.

І ось нарешті Великий Бурлук. Спочатку працював завідуючим районним педагогічним кабінетом при Великобурлуцькому райВНО (10.11.1945 р.–15.8.1946 р.) У серпні місяці 1946 року був призначений директор Великобурлуцької середньої школи та вчителем хімії. У роки війни дві Великобурлуцькі школи були зруйновані. Заняття учнів проходило в приміщенні колишнього будинку Задонських.

Школи злилися в одну - Великобурлуцьку середню школу.

В 1949 році перейшли у відремонтовану «Білу» школу.  У 1948 році почав працювати заступником директора з навчальної частиною своєї школи. На цій посаді Микола  

Михайлович пропрацював 10 років. А в 1958 році-знову директор школи. 5 років очолював педагогічний колектив, а потім - робота завуча. 11 років Микола Михайлович очолював навчальну частину школи. Працював на цій посаді до виходу на пенсію в 1976 році.

40 років свого життя Микола Михайлович віддав учительській праці. І жодного разу про це не пожалкував.

Уже не має Миколи Михайловича серед нас, але пам'ять про нього продовжує жити.

Уроки праці. 1947 рік.

«Біла» школа.