«КАТЕРИНА ЗАРИЦЬКА – ЖІНКА, ЯКА ВМІЛА БОРОТИСЯ І ПЕРЕМАГАТИ»

Про матеріал

«КАТЕРИНА ЗАРИЦЬКА – ЖІНКА, ЯКА ВМІЛА БОРОТИСЯ І ПЕРЕМАГАТИ» Всеукраїнська краєзнавча акція учнівської молоді «Українська революція: 100 років надії і боротьби»

Перегляд файлу

Всеукраїнська краєзнавча акція учнівської молоді «Українська революція: 100 років надії і боротьби»

«Катерина Зарицька – жінка, яка вміла боротися і перемагати»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. Роль жінки у національно-визвольному русі………..5

РОЗДІЛ ІІ. КАТЕРИНа ЗАРИЦЬКа – представник жіночого руху..8

РОЗДІЛ ІІІ. Зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Катерина зарицька ………………………………………13

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………22

СПИСОК ВИКОРИСТАНих джерел………………………………………23

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………25

Вступ

Актуальність дослідження. Український народ пройшов довгий і складний шлях до своєї держави. З моменту її утворення наукова громадськість активно виявляє пошану до тих, хто боровся за свободу Батьківщини. У сучасній історіографії помітний значний інтерес до історії національно-визвольних змагань українства на різних етапах і проти різних опозиційних сил. Проте роль жіноцтва у таких працях розглядається не так часто, хоча заслуговує на увагу.

Вливаючись до лав борців, жінки виявляли патріотизм та спроможність мислити державницькими ідеалами, а одночасно сподівалися вирішити проблеми статевої дискримінації, оскільки вважали, що здобуття національно-державних прав автоматично забезпечить їм рівність в усіх сферах функціонування суспільства. Цей феномен особливо яскраво проявився в українському національно-визвольному русі початку минулого століття, коли жіноцтво нарівні із чоловіками виборювало незалежність українських земель та право української нації бути рівною серед рівних в колі європейських народів.

До вивчення питаннь жіночого національно-визвольного руху зверталися в своїх наукових роботах М. Дядюк, А. Косс, Л. Онишко, Т. Чопик та ін. Значно раніше участь жіноцтва в національно-визвольній боротьбі розглядалась в працях мемуарного характеру, їх авторками були безпосередні учасниці або свідки зазначених подій Г. Дмитерко. О. Залізняк, К. Малицька, С. Русова, О. Степанів. Проте ця проблема надзвичайно багатоаспектна, тому поза межами наукового аналізу залишається чимало цікавих історичних моментів.

Об’єкт дослідження – український національно-визвольний рух.

Предмет дослідження – місце і роль Катерини Зарицької в боротьбі українського народу за національну незалежність першої половини ХХ ст.

Метою дослідження – з’ясувати місце і роль Катерини Зарицької в українському національно-визвольному русі.

Відповідно до мети визначено такі завдання:

1. Проаналізувати значення жіночого національно-визвольного руху.

2. Висвітлити основні віхи життя Катерини Зарицької.

3. Охарактеризувати участь Катерини Зарицької в українському національно-визвольному русі.

Хронологічні дослідження охоплюють період від початку ХХ ст. до середини ХХ ст. Верхня межа – народження Катерини Зарицької та формування світогляду в дитячі та юнацькі роки. Нижня межа – трагічна смерть відомої постаті українського національно-визвольного руху – Катерини Зарицької.

Теоретичні рамки охоплюють західноукраїнські землі. Специфіка полягає в тому, що Катерина Зарицька є уродженцею нашого краю.

Практичне значення полягає у можливості використання наведених у ньому матеріалів на факультативних заняттях з курсу «Історія Івано-Франківщини», «Історія Галичини», «Відомі постаті рідного краю» та ін. Проаналізований і систематизований фактичний матеріал з цієї теми може бути використаний у краєзнавчій та музейній роботі.

Обсяг і структура краєзнавчо-дослідницької роботи зумовлена метою, завданнями дослідження, логікою розкриття теми. Робота складається з вступу, трьох розділів, додатків та списку використаних джерел.

Розділ І. Роль жінки у національно-визвольному русі

Сьогодні питання національно-визвольного руху викликає значний інтерес громадськості. Опрацьовуючи історичні джерела, ми звернули увагу на те, що основна увага приділяється чоловікам і їхній участі у національно-визвольній боротьбі, а про жінок написано значно менше, хоча їхня роль також була надзвичайно вагомою.

За роки державної незалежності з'явилося чимало цікавих робіт на цю тему, але роль жінки у визвольних змаганнях у них розглядається частково. Західні науковці давно займаються жіночою темою, навіть намагаються представити фемінізм у контексті філософських теорій та правових шкіл. Проте й вони залишають поза увагою участь жіноцтва у боротьбі за національні права. Включаючись у цю боротьбу, жінки не зважають на статеву дискримінацію, сподіваючись, що здобуття національних прав автоматично забезпечить їм рівність і усіх інших сферах. Цей феномен і мав місце в українському національно-визвольному русі середини минулого століття. Дослідження цього явища поряд із вивченням ідеології, організації, військової та пропагандистської діяльності ОУН і УПА доповнить картину боротьби українців за свою незалежність.

У 20-30-х рр. минулого століття молоді українки прагнули долучитися до боротьби за незалежність своєї держави, бо почувалися дискримінованими не як жінки, а як українки [2, c. 266]. На їхній вибір вплинула суспільно-політична ситуація на західноукраїнських землях, зокрема утиски з боку польської влади, переслідування українців, приниження їхньої національної гідності. Часто поляки принижували людей, які розмовляли українською мовою. Закономірно, що в таких умовах популярною серед молоді стала ідеологія українського націоналізму, яка вважала інтереси нації найвищою людською цінністю.

Виникнення Української Військової Організації (УВО), згодом Організації Українських Націоналістів (ОУН) було продиктоване необхідністю представити силу, що змогла б чинити дійовий опір польській окупації. Дівчата, які в інших умовах поповнили б жіночі організації, стали ревними націоналістками. Своїм головним завданням ОУН вважала об'єднання всього українського народу для боротьби проти поневолювачів, не акцентуючи уваги на статевій приналежності У період становлення організації її керівництво заохочувало національно свідому молодь до професійного військового навчання, намагаючись таким чином підготувати міцну базу для майбутнього повстання. Було створено молодіжний підрозділ Юнацтво, яке складалося з юнацьких та дівочих секцій. Для роботи ретельно добиралися національно свідомі юнки із сильним характером, організаторським хистом. У класі була одна, зрідка дві п’ятірки. Сходини часто відбувалися в парку на лавках. Поза сходинами дозволялося говорити «не з ким можна, а лише з ким треба». Звертатися одна до одної тільки по псевдонімах. На сходинах дівчата вивчали історію України, читали нелегальну літературу, проводили дискусії на політичні теми, вчилися працювати в умовах конспірації, передавати зашифровану інформацію, знайомилися з військовою справою. Усе робилося для того, щоб якнайкраще підготувати молодь до вступу в Організацію Українських Націоналістів. Дівчатам доручали завдання розвідувального характеру, збір необхідної інформації, налагодження контактів із потрібними людьми, стеження, а також виманювання, або, як тоді говорили, «зваблення» осіб, яким ОУН винесла смертний вирок.

Загалом, початок 30-х років минулого століття характеризується посиленням впливу ОУН на політичне життя Західної України. Варшавський і Львівський судові процеси, що відбулися в середині 1930 х рр., довели, що ОУНівці становлять реальну силу, яка готова нелегальними методами вести боротьбу за державницькі права української нації. Жінки в ОУН були не тільки вірними подругами, але й рівноправними партнерами у революційній боротьбі. Доступ до гімназійної освіти, участь у молодіжних організаціях («Пласт», «Сокіл», «Луг», "Просвіта", Союз українок, "Українська бесіда" та ін.), демонстраціях, політичних дискусіях виробили в жінок почуття солідарності. Ці головні тенденції збереглися й у 1940-1950-х роках, змінювалися тільки політичний фон та умови боротьби.

На початку 1940-х рр. перед ОУН постало завдання залучити до революційної боротьби якнайширші маси. З цією метою було організовано жіночу мережу, якій доручили пропагандивно-роз'яснювальну роботу, розповсюдження літератури, листівок, збирання та магазинування продуктів, одягу, канцтоварів, техніки. До компетенції жінок також входила політико-освітня робота з членами ОУН, згодом також УПА; проведення релігійних свят у націоналістичному дусі; організація національних свят тощо. Для роз'яснення ролі жінки в національно-визвольному русі проводилися бесіди на теми жінка - сестра-жалібниця, санітарка, розвідниця, зв'язкова, кухар, кравець, канцеляристка та ін. [30, c. 32].

Вирішальну роль відігравало жіноцтво в роботі підпільного Українського червоного хреста (УЧХ), які було організовано для надання допомоги пораненим бійцям УПА Крайові референтури підпільного УЧХ теж очолювали жінки [30, c.32]. Новостворена референтура опікувалася хворими, яких відправляли на лікування крайові лікарі фельдшери військових округ чи сотенні санітари, дбала про систематичне поповнення запасів ліків і харчів; проводила агітаційну роботу серед населення і медперсоналу, організовувала вишкільні курси для лікарів і санітарів, допомагала родинам загиблих упівців.

Розділ ІІ. КАТЕРИНа ЗАРИЦЬКа – представник

жіночого руху

Катерина Зарицька належить до того покоління людей, яке у важких умовах підпільної боротьби пожертвувало собою задля відродження України. Її сенсом життя була перша заповідь українця націоналіста: «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Вперше ім’я К. Зарицької з’явилося у пресі під час Варшавського і Львівського судових процесів проти членів ОУН у 1935-1936 роках, безпосереднім учасником яких вона була (Додаток А).

Майбутня діячка національно-визвольного руху зростала у сім’ї освічених українців, які походили з давніх священичих родин. У кінці ХІХ століття українська еліта Галичини поповнилася світською інтелігенцією, більшість якої становили вихідці зі священичих династій. Родина Зарицьких належала саме до таких.

Катерина народилася 3 листопада 1914 року в м. Коломия Івано- Франківської області (тоді Станиславівщина) в сім’ї професора математики (Додаток Б). Народження дівчинки збіглося з початком Першої світової війни, тому ще в материному лоні дитина відчувала неспокій, страх, тривогу, які панували довкола.

Навчалася Катря у Тернопільській українській державній гімназії, а згодом, коли 1925 року сім’я переїхала до Львова, продовжила студії у приватній жіночій гімназії СС Василіянок, яку утримувала українська громада за сприяння митрополита Андрея Шептицького. 24 травня 1932 року дівчина успішно склала іспит зрілості і вступила до Львівської політехніки на відділ земельної і водної інженерії (спеціальність “Мірництво”) [25].

Ще ученицею записалася до 2-го пластового куреня ім. Марти Борецької у гурток “Пчілки”. Скаутська організація “Пласт” була на той час найдійовішим молодіжним об’єднанням на західноукраїнських землях (Додаток В). Старше покоління пластунів відзначилося у підрозділах Українських Січових Стрільців (УСС) та Української Галицької Армії (УГА). Зв’язковою другого пластового куреня, до якого належала Катерина Зарицька, була Олена Степанів-Дашкевич – хорунжа УСС, професор історії та географії гімназії СС Василіянок.

Поза “Пластом” Катря активно займалася спортом. У той час її можна було бачити разом зі спортивними гуртками гімназисток на площі “Сокола Батька”, де вона виконувала гімнастичні вправи і брала участь у різноманітних змаганнях: кидала ядро, метала диск, бігала, стрибала [25]. Юначка намагалася завжди бути в добрій фізичній формі, ніби відчуваючи, що це знадобиться їй пізніше.

Оточення й атмосфера гімназії плекали в дівчини почуття національної гідності, прагнення здобути незалежність для своєї держави, бажання і готовність віддати всю себе на службу рідному народові. Вроджений розум, організаторський хист, життєва енергія, добрі фізичні дані, помножені на незламну волю, наполегливість і працелюбність дозволили Катрі згодом стати визнаним лідером ОУН.

Навчаючись у гімназії, Зарицька належала до “Юнацтва” – підпільної молодіжної організації, що була підпорядкована ОУН і об’єднувала молодь віком від 15 до 18 років. Кадри до “Юнацтва” добиралися з-поміж учнів гімназії. У класі була одна, зрідка дві п’ятірки. Сходини часто відбувалися на лавці у парку. Там дівчата обговорювали нелегальну літературу, вивчали історію України, вели дискусії на політичні теми, вчилися працювати в умовах конспірації, передавати зашифровану інформацію, оволодівали основами військової справи. Таким чином юні українки готувалися до майбутньої боротьби [25].

У 1931 – 1932 роках було організовано дівочу бойово-розвідувальну п’ятірку на чолі з Марією Кос. Діяльність боївки, до складу якої увійшла і Катерина Зарицька, підпорядковувалася Крайовій Екзекутиві (КЕ) ОУН. 8 листопада 1934 року дівчину заарештували в будинку її батьків. Підставою для затримання стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, сенсаційна звістка про яке облетіла шпальти не лише польських газет, але широко обговорювалася світовою громадськістю. Причетність Катерини Зарицької до вбивства Б. Пєрацького не викликала сумнівів у польських суддів. У ході слідства було доведено причетність дівчини до вбивства донощика Я. Бачинського. Завдяки старанням адвоката доктора Олександра Павенського її засудили тільки до чотирьох з половиною років ув’язнення.

Відбуваючи покарання у станиславівській в’язниці, Катря зустріла товариша своїх дитячих років Михайла Сороку (Додаток Г), із яким згодом одружилася. Та подружнє життя виявилося коротким. 22 березня 1940 року їх обох заарештував відділ НКВС як прихильників ідеології націоналізму та членів ОУН. Михайла відправили в Сибір, а Катерину, яка очікувала дитину, залишили у Львові. Там 2 вересня вона народила сина Богдана. Навесні 1941 року сина відібрали від матері й передали її батькам (Додаток Д). Мирон і Володимира Зарицька займалися вихованням хлопця. Відтоді їхні життєві шляхи розійшлися назавжди.

Подальша громадська діяльність Катерини Зарицької тісно пов’язана з ОУН. Уникнувши вислання на Сибір, молода жінка дивом 12 вирвалася з більшовицької тюрми на початку радянсько-німецької війни і незабаром долучилася до політичного життя Львова. Спочатку працювала в легальному українському товаристві “Січ”, потім за дорученням Дарії Ребет відновила зв’язок із керівником Галицького крайового проводу ОУН “Юнацтво” і через деякий час була призначена керівником курсів інструкторів-пропагандистів жіночої та юнацької мережі у Львові. Заняття відбувалися періодично і поширювалися зі швидкістю блискавки. Незабаром жіночі та юнацькі сітки ОУН, окрім Львівської, були організовані в інших областях західноукраїнського регіону. З 1942 року Зарицька “Орися” працювала інструктором крайового проводу “Юнацтва” і жіночої мережі. Вона проводила практичні заняття з референтами пропагандистами обласних осередків ОУН Тернопільської, Станіславської, Дрогобицької та Львівської областей [25].

На початку листопада 1943 року Катерину Зарицьку було введено до складу Галицького крайового проводу ОУН і призначено референтом УЧХ (Українського червоного хреста). Потреба в такій організації виникла після утворення Української Повстанської Армії. Катерина створила крайовий провід УЧХ, що мав свою структуру і систему розгалужень. До того часу існували окремі санітарні пункти в селах, але їхня робота не була централізованою і узгодженою. Структура УЧХ ґрунтувалася на територіальному принципі: кожна провідниця УЧХ була одночасно провідницею жіночої сітки ОУН і входила до складу проводу певного рівня – району, округи, області чи краю. УЧХ, організований Зарицькою, складався з чотирьох головних відділів. Перший, медично-санітарний, відповідав за організацію невеличких лікарень, бункерів, перев’язувальних пунктів, добирав медичний персонал, опікувався пораненими і хворими. Другий, фармацевтичний, займався заготівлею медичних препаратів, виготовленням ліків та їх маґазинуванням. Третій, суспільної опіки, піклувався про родини членів ОУН, УПА. Четвертий відділ, господарський, влаштовував вишколи медиків і дбав про технічне забезпечення. За активну роботу в організації УЧХ Президія Української Головної Визвольної Ради нагородила Катерину Зарицьку Срібним хрестом заслуги, а згодом Бронзовим хрестом заслуги.

У березні 1945 року Провід ОУН у Бережанському районі Тернопільської області організував курси пропагандистів. Ними керував член Проводу ОУН Яків Бусел. Пройшла їх і Катерина Зарицька. По закінченні курсів вона була скерована в підпорядкування Головного провідника підпілля Романа Шухевича. Відтоді Катерина (псевдо “Монета”) стала особистою зв’язковою Шухевича. Вона виконувала 13 особливо важливі завдання зі зв’язку й контактування між членами Проводу, контролювала виконання доручень Шухевича, організовувала криївки, слідкувала за надходженням пошти, брала участь у вирішенні нагальних проблем краю.

У зимовий період 1946 – 1948 років Катерина Зарицька проводила серед населення західноукраїнських земель пропагандистську роботу, мета якої полягала в роз’ясненні основних засад і положень ОУН та викритті істинних умислів радянської влади, яка хотіла різними шляхами перетворити простір України в сировинний придаток “країни рад”. Підпільниці доручили писати пропагандистські матеріали з метою широкого розповсюдження серед населення. Під псевдами “У. Кужіль”, “Професор Кужіль” вона написала кілька брошур і статей, зокрема “Науковість діалектичного матеріалізму”, “Найбільш демократичні вибори”, “Большевики і національне питання”, “Шляхи російського імперіалізму”, “Чи большевики ведуть до комунізму”.

Громадсько-політичну діяльність К. Зарицька припинила 21 вересня 1947 року, коли була схоплена на залізничній станції у м. Ходорів. Під час арешту жінка чинила опір, навіть спробувала вжити отруту, але її врятували. У майбутньому підпільницю чекало слідство, в’язниці, камера-одиночка, а пізніше – концтабори Мордовії. Спочатку Катерина Зарицька відбувала покарання у верхньоуральській тюрмі Челябінської області, згодом – у володимирській в’язниці, що у Володимирській області [25].

У 1961 році було прийнято новий кримінальний кодекс, за яким 25-річний термін ув’язнення скасовувався, зокрема щодо жінок. Проте для Зарицької і ще двох її товаришок – Галини Дидик і Дарії Гусяк – спеціальним указом було зроблено виняток і вирок щодо них залишено без змін. Через 22 роки тюремного життя, 3 квітня 1969 р., Катерину Зарицьку перевели до табору суворого режиму в с. Лісне, а потім – у с. Барашево Мордовської АРСР. Після звільнення Катерина Зарицька не отримала волі, на яку так довго очікувала. Їй було заборонено жити у західних областях України, за нею постійно стежили, її цькували. Незважаючи на це, К. Зарицька знаходила в собі сили допомагати іншим, особливо політв’язням, відшукувала кошти на перекази, посилки, бандеролі для тих, хто залишався за ґратами. Однак пережиті фізичні й душевні страждання не минули безслідно. На 72-му році життя серце мужньої українки перестало битися. Вона померла вранці 29 серпня 1986 року, а 30-го її поховали на Личакові в родинному гробівці. Згодом Катерина Зарицька була перепохована поруч зі своїм чоловіком Михайлом Сорокою, тіло якого вдалося перевезти з Мордовської АРСР 28-го вересня 1991 року (Додаток Е).

Розділ ІІІ. Зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Катерина зарицька

Після реорганізації УЧХ Катерина Зарицька разом зі своїм штабом залишилася без роботи, але не надовго. Нові умови боротьби вимагали ще більшої конспірації з огляду на масові облави і тотальну перевірку населених пунктів та лісових масивів. Зважаючи на це, головнокомандувач УПА створив групу зв’язкових, які підпорядковувались йому особисто. Їх очолила Катерина Зарицька. Початок 1945 року ознаменувався широкомасштабними акціями комуністичної влади проти ОУН і УПА. Радянський Союз, що опинився серед держав-ереможниць, кинув усі сили на ліквідацію внутрішніх фронтів.

Тому необхідні були зміни в армії повстанців. На перше місце вийшла безпека керівного складу національно-визвольного руху, великі охоронні боївки яких не могли протидіяти численним і добре укомплектованим загонам НКВС, що застосовували найбрудніші методи ведення війни. З огляду на це Роман Шухевич створив групу особистих зв’язкових, які відповідали за безпечність місць постою, щоб він міг спокійно там жити і працювати. Катерина Зарицька і Галина Дидик за погодженням із Романом Шухевичем відходили в його розпорядження. Очевидно, Романові Шухевичу імпонували риси характеру Катерини Зарицької, її відданість справі, якій обидва присвятили життя. Керівника й підлеглу зближувала й те, що вони виховувались і зростали в одному середовищі. Родинні зв’язки, пластове минуле заклали основу подальшої успішної співпраці [6, c. 414].

Провідник з великою теплотою, любов’ю й повагою ставився до цивільного населення, яке хоч і залишилося безборонним перед лицем ворога, але з готовністю взяло на себе всі удари і беззастережно підтримувало учасників визвольного руху [12, c. 367]. У таких умовах підпільний зв’язок був надзвичайно важливим. Успішне його функціонування було питанням номер один в умовах радянської дійсності. Для цього використовували зв’язкових, які проходили інструктаж і ретельну перевірку СБ. «На зв’язківців давати людей певних, вартісних, що почуваються до обов’язку”, – наголошувалося в інструкції. Окрім цього, були розроблені спеціальні правила, як обмінюватися інформацією, пакетами і посилками, як облаштовувати пункти зустрічей. Такі заходи забезпечували постійне функціонування ліній зв’язку і дозволяли, на скільки це було можливо, уникати провалів.

Кожна окрема оунівська ланка прагнула засекретити себе не тільки перед місцевим населенням, а передовсім перед іншими такими ж ланками ОУН, “тому зв’язок між ними здійснювався, як правило, тільки через “мертві пункти” (місця зустрічей незнайомих підпільників – Л. О.)” [13,c. 157]. Необхідно було перевіряти всі провідні кадри на надійність та активність. Перевірені члени ставали професійними революціонерами, не зв’язаними з якимось постійним місцем перебування, родиною і т. д. Їх іменували “вірними (ідеї самостійності)”.

Р. Шухевичу потрібні були спеціально підібрані довірені особи для виконання важливих організаційних завдань і його особистих доручень. До кола обов’язків підпільниць входило: підтримання зв’язку з іншими членами Проводу ОУН; підшукування необхідних підпіллю квартир, що одночасно слугували б місцем проживання і зустрічей підпільників, і забезпечування цих квартир продуктами; виконання окремих доручень, наприклад постачання необхідної літератури і періодичної преси, медикаментів тощо, навіть з’ясування причин арешту учасників ОУН [19, c. 111].

Від березня 1945 р. Катерина Зарицька стала особистою зв’язковою Р. Шухевича. Відомо, що зв’язкові відігравали дуже важливу роль у діяльності національно-визвольного руху. Від їхньої вправності і навичок залежав поступ у роботі, бо зв’язок у підпіллі – це наче кров в артеріях людини. Очевидно, Катерина Зарицька відповідала всім вимогам професійної зв’язкової. Як довірена особа головнокомандувача УПА, вона разом з Галиною Дидик була в курсі всіх важливих подій, підтримувала контакт із членами керівного складу ОУН. З кримінальної справи Зарицької відомо не тільки про діяльність Романа Шухевича, місця його перебування, механізми зв’язку, але й тактику збройного підпілля. Проте СБ не оминуло своєю увагою К. Зарицьку. Зазвичай учасники збройної боротьби підлягали ретельній перевірці, особливо після того, як потрапляли у відділки радянських спецорганів унаслідок численних чекістсько-військових операцій із виявлення членів “бандгруп ОУН і УПА” [3, c. 162]. Такі облави почалися ще влітку 1944 року після перенесення лінії фронту за межі України.

Під час однієї з таких облав було заарештовано Катерину Зарицьку. Це сталося 24 серпня 1944 року поблизу містечка Олесько Львівської області. Підпільницю утримували шість днів, допитували. Уранці шостого дня, очунявши після безперервних нічних допитів, жінка виявила, що залишається в кімнаті одна. Вилізши через вікно (воно було незаґратоване), покотилася, бо побиті п’ятки не дозволяли нормально пересуватися. У полі Зарицька зустріла дівчину 14–15 років, що вела до ветеринара хворого коня, і попросила допровадити її до села Валуйки Олеського району Львівської області, до оселі Галини Турчиняк, дружини, крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях Романа Кравчука-“Петра” [16, c. 26]. Дівчина (нею виявилася мешканка с. Валуйки Антоніна Мандюк) не вагаючись виконала прохання. Незабаром “Монета” опинилась у безпеці. Керівником СБ Проводу ОУН на українських землях був Микола Арсенич“Михайло”. Тільки він міг проводити допит “Монети”, члена крайового проводу. Оскільки на той момент “Михайло” був відсутній, то перевіркою К. Зарицької займався Роман Кравчук“Петро”, якому безпосередньо підпорядковувалася “Монета”. Провівши невелике розслідування, він переконався, що розповідь Катрі не легенда (підпільницю завзято розшукували в Олеську й Валуйках, до того ж вона мала побиті ноги, які довго не гоїлися), і звільнив її від підозр.

Коли К. Зарицька повернулася до виконання обов’язків, перед нею було поставлено завдання налагодити зв’язок між Р. Шухевичем та іншими членами Проводу ОУН на українських землях – Дмитром Маївським-“Тарасом”, Яковом Буселом-“Галиною” та Василем Куком-“Лемешем”. Попередня лінія зв’язку стала ненадійною, тому Р. Шухевич прагнув через довірених осіб підтримувати постійний контакт між членами Проводу. А для цього були потрібні люди інтелігентні, розумні, які б могли точно виконати те чи інше доручення. Крім цього, вони повинні були організовувати криївки для особистої безпеки головнокомандувача УПА. Перше завдання Катерини Зарицької полягало в організації надійного “схрону” (криївки, бункера) для Р. Шухевича [1, c. 444]. Згідно з вимогами конспірації, схрон мав розташовуватися, по-перше, в абсолютно безпечному місці, по-друге, біля лісу, щоб у разі небезпеки можна було там заховатися, по-третє, недалеко від інших членів Проводу. Це мала бути криївка в населеному пункті, а не в лісі. На осінньо-зимовий період Р. Шухевич волів переселятися з лісових бункерів у т. зв. хати, влаштовані на квартирах. А щоб головнокомандувач перебував у центрі подій, такі криївки мали розміщуватися поблизу обласних центрів або районних містечок, гамірні вулиці й торгові точки яких використовувалися для обміну “ґрипсами” – маленькими записками на цигарковому папері, які в разі небезпеки можна було проковтнути, а також для організації “мертвих точок” – місць зустрічі незнайомих учасників підпілля [15, c.5]. Командуванню УПА необхідні були надійні хати-сховища як центри тимчасового постою й обміну інформацією, а також як місця зустрічей. У такій хаті підпільникові доводилося жити і працювати. Там часто влаштовували і добре замасковану криївку, де зберігали запасну зброю й амуніцію, а також медикаменти, гроші, нелегальну літературу, канцелярське приладдя, харчові продукти тощо. Доля таких хат залежала від організаторів та від їхнього вміння працювати в у екстремальних умовах. Першу хату для “Тараса Чупринки” (Р. Шухевича) Катерині Зарицькій разом з Галиною Дидик вдалось організувати в селі Заболотівка Чортківського району Тернопільської області, у будинку селянки Рузі [27, c. 74].

На початку літа 1945 р. Катерина Зарицька отримала від Р. Шухевича наступне завдання. Вона мала зв’язатися з “Тарасом” і переказати йому, аби він підготував статтю, де була б викладена позиція ОУН щодо переходу греко-католицької церкви у православ’я. Сама ж мала роздобути фальшиві документи для подальшої легалізації в УРСР [4, c. 87]. 28 травня 1945 року було створено ініціативну групу, якій уряд УРСР надав повноваження керувати греко-католицькою церквою в західних областях України і здійснити “возз’єднання” з російською православною церквою.

У кінці липня 1945 року розпочалась агітація за входження до РПЦ. Підпілля спробувало призупинити діяльність ініціативної групи. З цією метою Р. Шухевич направив К. Зарицьку до шефа пропагандивної служби ОУН і УПА Дмитра Маївського-“Тараса” із завданням підготувати статтю, у якій висловлювалося б негативне ставлення підпілля до цієї справи. Священиків, які відмовлялися переходити у лоно РПЦ, радянська влада виганяла з парафій, церкви ж або закривала, або закріплювала за священиками, що прийняли православну віру. Останні носили зброю, а їхні будинки були з’єднані телефоном із райцентрами міліції.

Тимчасово був перерваний зв’язок “Монети” з головнокомандувачем УПА. Наступна їхня зустріч відбулась у листопаді 1945 р. в лісі поблизу села Підвинне Рогатинського району Станіславської області. “Монета” відзвітувала перед Р. Шухевичем про виконання доручень [29, c. 77].

По-перше, була підготовлена стаття в різко негативному дусі про ставлення Організації до переходу греко-католицької церкви у православ’я. У статті він зобразив українську греко-католицьку церкву духовною опорою, яку більшовицькі зайди прагнули зруйнувати і використати це як ще один засіб підкорення українського народу.

По-друге, Катерина Зарицька подала у Стрийське відділення міліції для легалізації фальшиві документи на ім’я Гаванчук Анни Михайлівни. Однак паспорт громадянки УРСР їй вдалося отримати лише в серпні 1946 р. Зиму 1945 – 1946 років Катерина Зарицька провела в с. Пуків (Рогатинщина), на квартирі місцевого священика Миколи Паснюка [8, c. 414]. Там вона офіційно була прописана за фіктивними документами переселенки з Польщі. “Монета” (К.Зарицька) і “Молочарка” (Г. Дидик) проводили там організаційні зустрічі з керівником Рогатинського проводу ОУН “Зеленим”, районним референтом СБ “Зеноном” і його бойовиками, а також підрайонним референтом СБ “Коханим”. У кінці 1945 року туди прибув Р. Шухевич з охоронною боївкою. У цьому селі для головнокомандувача було організовано конспіративну хату. Там Шухевич перебував з листопада 1945 р. по травень 1946 р. [22, c. 148].

За дорученням Р. Шухевича “Монета” у цей зимовий період підбирала матеріал і готувала статті для кадрового складу ОУН.

Перебуваючи у с. Пуків, Роман Шухевич доручив Дидик-“Анні” протягом осінньо-зимового періоду 1945 – 1946 років підшукати йому квартиру у Львові. Р. Шухевич перебував там із березня по травень 1946 р. – до того часу, коли до них приїхала “Монета”, щоб супроводжувати командира УПА в Рогатинський ліс.

Враховуючи нові тенденції, Р. Шухевич поступово залучав К. Зарицьку до роботи в осередку пропаганди проводу ОУН на українських землях [5, c. 17]. Улітку 1946 року Катерина Зарицька, проживаючи за фіктивними документами на ім’я Вирюк Марії Йосипівни в с. Грабовець Стрийського р-ну Дрогобицької обл., намагалася підшукати чергову конспіративну хату для свого провідника. Там Р. Шухевич“Марійцуня” [7, c. 413] готував організаційні матеріали, отримував і розповсюджував інформацію, накази, листівки, статті, а також часто обговорював з “Монетою” різні питання. Вона доповідала коротко про події в світі з газетного матеріалу, читала йому свої статті, рукописи. Говорила пристрасно, її мова була багатою, думка – розвиненою. Катерина і Роман часто обговорювали і вирішували справи. Вони щось писали, а часом і дискутували.

Охоронець Шухевича, у своїх спогадах відзначав організаторські здібності Катерини Зарицької та її швидку реакцію [23, c. 335]. У критичні моменти, коли над криївкою нависала загроза розконспірації, жінка блискавично знаходила вихід, на каверзні запитання сусідів негайно придумувала правдоподібну відповідь. Наприклад, якщо дивувалися, чому так швидко поїли пироги (у квартирі лише жінки і маленька дитина), “Маня” відповідала, що в неї діабет, і тому вона багато їсть; коли цікавилися, чому використовуєте багато води, жінка пояснювала, що Оля щодня купає дитину і сама миється і т. ін.[26, c. 60]. Провідник доручив їй підготувати матеріали для ідеологічного вишколу членів ОУН і УПА. Для цього вона опрацьовувала різні політичні журнали і книги радянського видання, а також використовувала українську національну літературу: твори Грушевського, роботу Липинського “Релігія і церква” тощо. У зимовий період 1946 – 1947 років вона підготувала дві статті [11, c. 20].

Узимку 1947 року стан здоров’я Шухевича погіршився: далися взнаки тяжкі умови проживання останніх років. “Монета” через свою зв’язкову організувала йому візит до лікаря у Львові. На початку березня “Василь”, озброєний гранатами, пістолетом та ціанистим калієм, під виглядом робітника млина, вбраного у ватяний одяг, стару дідівську шапку та з вимазаними сажею руками [10, c.16], поїхав до Львова разом із “Монетою”.

Уранці 21 вересня 1947 року підпільниця взяла портфель, набитий паперами, і виїхала до Ходорова на організаційну зустріч зі зв’язковою “Севера” “Надею” (М. Савчин). “Монета” привезла велику кількість оунівських документів, серед яких були особисті нотатки Шухевича. На початку вересня в Стрию на останній зустрічі зі “Світляною” (Б. Світлик-Литвинко) “Монета” передала для “Севера” листівки з нагоди 5-річчя УПА, відкоректовані Шухевичем [20, c. 127].

Не дочекавшись “Мані” (підпільне псевдо К. Зарицької, під яким вона була відома у Княгиничах), “Тарас Чупринка”, який 21 вересня перебував у Княгиничах, наступного дня відрядив Ольгу Ільків у розвідку. Повернувшись із Ходорова, вона розповіла, що нічого не довідалася про “Маню” на відомій їй конспіративній квартирі. Однак повідомила, що в місті ходять чутки, начебто 21 вересня на залізничній станції кадебісти намагалися затримати якусь жінку; вона відстрілювалася, але зрештою її вбили [14,c. 5].

Як свідчить Любомир Полюга, провідник “Василь” дуже занепокоївся, коли Ольга Ільків повернулася з такими новинами. Він припустив, що це, напевне, вбили “Маню”, оскільки за інших обставин вона б обов’язково повідомила про себе. Після цих слів Роман Шухевич мовчав, наче вилитий з каменю, а тоді коротко й твердо сказав: “Так умирає українська жінка” [9, c. 433].

24 вересня “великий провідник” заявив усім, що дуже сумує за “Манею” і більше не може залишатися в цьому будинку. “Спалив усі свої папери і 25 вересня 1947 року, озброївшись пістолетом, двома гранатами і автоматом, зі всіма попрощався, і, коли стемніло, попросив мене супроводжувати його в напрямку до села Дегова Рогатинського району Станіславської області [ 21, c. 137].

Р. Шухевич разом після гаданої смерті Катерини Зарицької упродовж тижня перебував у Грімному, а потім у супроводі бойовиків перебрався до лісу. Згодом Катерина Зарицька розповіла рідним деталі свого арешту. З її слів відомо, що після зустрічі зі зв’язковою “Севера” “Надею” вона по дорозі до залізничної станції відвідала кравчиню, яка шила для неї спідницю [18, c. 279]. Незабаром у хату ввійшов незнайомий чоловік і попросив позичити сокиру. “Ну який порядний українець у таке свято (21 вересня – свято Різдва пресвятої Богородиці – Л. О.) буде рубати дрова? Отже, я зрозуміла, що мені кінець”, – розповідала Зарицька [28]. На вулиці до неї підійшли незнайомці й наказали пройти до місцевого відділу міліції. Вона відстрілювалась і поранила одного з них.

Катерину Зарицьку оточили коло залізничного насипу. Один із переслідувачів ударив її прикладом по голові. У непритомному стані жінку сфотографували. Десь у кінці вересня 1947 року світлини начебто мертвої Зарицької підкинули підпільникам (Додаток Ж). Таким чином радянські каральні органи смали на меті притупити пильність вищого керівництва підпільної армії та кадебісти намагалися отримати якнайточнішу інформацію про діяльність самої Катерини Зарицької [17, c. 33]. Цей план зазнав поразки.

Перебуваючи у Ходорівському райвідділі міліції, підпільниця вжила ампулу ціанистого калію, яку постійно носила з собою [24, c. 129]. Жінку врятували, але це відтермінувало початок слідства. Як досвідченому в’язню, Зарицькій вдалося протриматися близько шести місяців. Допомогла вдало обрана тактика: жінка розповідала про “мертві” пункти зв’язку, викриті явочні квартири, членів Проводу, які загинули, називала відомі їй псевдо тощо. З іншого боку, підпілля було поінформоване про долю Зарицької.

Десь у кінці травня 1948 р. у слідчих органів з’явився повний “послужний список” Катерини Зарицької-Сороки як членкині Організації Українських Націоналістів і довіреної особи головно-командувача УПА. Подальша доля жінки була пов’язана зі слідством, тюрмами у Верхньоуральську і Володимирі, а згодом – із табором у Мордовії. Попри жахливі умови в’язничного побуту Катерина Зарицька не лише зберегла людяність, але й завоювала авторитет як серед друзів, так і серед ворогів.

Висновки

Український національно-визвольний рух є невід’ємною частиною історичної пам’яті, тим джерелом натхнення, що дає сплеск патріотизму в українському суспільстві в умовах протистояння України зовнішній агресії. Проблеми національно-визвольних рухів на сьогоднішній день викликають значний громадський та науковий інтерес

Участь жінок у воєнних діях під час національно-визвольних дій висвітлена в незначній кількості історичних наукових праць. Хоча тема надзвичайно актуальна, адже з 2014 р. триває російсько-українська війна, в якій від перших днів були залучені жінки. Сьогодні важливо віднаходити й систематизувати імена та біографії жінок, історія і досвід яких будуть важливим інформаційним матеріалом для просвітницької та аналітичної роботи істориків, психологів, соціологів, педагогів.

Серед багатьох визначних діячів національно-визвольного руху першої половини ХХ століття Катерині Зарицькій належить одне з чільних місць. Вона – з того покоління людей, які у важких умовах підпільної боротьби пожертвували своїм життям задля відродження України. Її доля – це доля багатьох українських жінок і чоловіків, для яких сенс життя становила перша заповідь українця – націоналіста “Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї”. На життєвому прикладі Катерини Зарицької ми краще можемо збагнути наше минуле, відчути отой нерозривний зв’язок поколінь, що єднає нас в українство і віддати належну шану борцям за незалежність нашої держави. Вона горіла мрією про справжню волю й кращу долю України та цю світлу мрію пронесла крізь неймовірні страждання й випробування.

Зв’язковій Р. Шухевича – Катрусі Зарицькій було доручено вести пропагандистську роботу серед населення західноукраїнських земель, розтлумачувати основні засади і положення ОУН, пояснювати головну мету радянської влади, що прагнула різними методами перетворити територію України в сировинний придаток “країни рад”.

Мужньо подолавши терня терпінь і мук, Катерина Зарицька своїм незгасним оптимізмом і життєрадісністю надихала й може надалі надихати українців зробити національну ідею найважливішим своїм пріоритетом і осяювати нею морок зла, який все ще покриває Україну. Здається, сам Всевишній Творець доручив їй особливу місію – місію незгасної любові до України та боротьби задля її порятунку.

Список використаних джерел

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917 – 1953. К., 1994. Кн. 2. С. 443 – 445.
Богачевська-Хом’як М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884-1939. Київ, 1995. С.266
Бондаренко К. Ще один документ з часів боротьби УПА. Україна в минулому. Київ – Львів, 1995. Вип. 7. С. 162.
Гук В. Безстрашний месник “Крук” . Перевал. 1998. № 1. С. 87.
Дашкевич Я., Кук В., Бойко В., Посівнич М. Про генерала Тараса Чупринку (Романа Шухевича). Львів, 2006. С. 17.
Ільків О. Роман Шухевич у моєму житті. Літопис УПА. Торонто – Львів, 2007. Т. 45: Головний командир УПА Генерал Роман Шухевич – Тарас Чупринка. С. 414.
Ільків О. Роман Шухевич у моєму житті. Літопис УПА. Торонто – Львів, 2007. Т. 45. С. 413.
Ільків О. Роман Шухевич у моєму житті. Літопис УПА. Торонто – Львів, 2007. Т. 45. С. 414.
Ільків О. Роман Шухевич у моєму житті. Літопис УПА. Торонто – Львів, 2007. Т. 45. С. 433.
Іщук О., Ніколаєва Н. Доля та спогади охоронця Романа Шухевича – Михайла Зайця – “Зенка”. К., 2007. С. 16.
Іщук О., Ніколаєва Н. Доля та спогади охоронця Романа Шухевича – Михайла Зайця – “Зенка”. К., 2007. С. 20.
Козак І. З політичного і людського профілю Генерала “Тараса Чупринки”. Літопис УПА. – Торонто Львів, 2007. Т. 45. С. 367.
Кокін С. Анотований покажчик з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. К., 2000. Вип. 1. С. 157.
Косик В. Історична роль ОУНУПА в боротьбі за Українську Державу. Шлях перемоги. 1992. 17 травня. С. 5.
Кузик С. Конспіративна “хатаквартира” головного командира УПА в Княгиничах. Шлях перемоги. 2001. 31 січня. С. 5.
Кук В. Штаб-квартири Головного командира УПА. Визвольний шлях. 2002. Кн. 10. С. 26 – 27.
Літопис нескореної України. Львів, 1997. Кн. 2. С. 33.
Літопис УПА. Торонто – Львів, 1992 – 1993. Т. 23. С. 279.
Марущак М. Ліквідація УГКЦ – ідеологічна диверсія Москви проти визвольного руху на західноукраїнських землях. Державність. 1992. № 4. С. 111.
Масловський В. В боротьбі з ворогами соціалізму. Львів, 1984. С. 127.
Мизак Н. Південне галицьке Надзбруччя у визвольній боротьбі ОУН, УПА у 1939 – 53 роках. Чернівці, 1999. С. 137.
Мизак Н. Південне галицьке Надзбруччя у визвольній боротьбі ОУН, УПА у 1939 – 53 роках. Чернівці, 1999. С. 148.
Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942 – 1952). Документи і мате ріали. Львів, 1991. С. 335.
Нескорена Берегиня. Жертви московськогокомуністичного терору ХХ століття. Торонто – Львів, 2002. С. 129.
Полюга Л. Шляхами спогадів (1944 – 1956). Львів – Київ, 2003. С. 60 – 61.
Онишко Л. «Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати…». Торонто-Львів. 2007. 929 с.
Полюга Л. Шляхами спогадів 1944–1956. Львів – Київ, 2003. С. 73 – 74.
Спогади Люби та Богдана Сорок, записані Лесею Онишко 07.10.1998 р. // Зберігаються у домашньому архіві Лесі Онишко.
Українська жінка у визвольній боротьбі 1940 – 1950 рр. Біографічний довідник. Львів, 2004. Вип. 1. С. 77.
Український визвольний рух. Збірник 3. До 75-ліття Організації Українських націоналістів. Львів, 2004. С.32-38.