КАЗКА З БІОЛОГІЇ "ХЛОРОФІТУМ".

Казка  «Хлорофітум»

                                                           ****

Напередодні Різдва, морозний ранок, кружляв обабіч пустих і ще не заповнених вулиць. З самого ранку, йшов лапатий, м’якесенький сніжок, який, у поєднанні з вітром, перетворювався на казкову феєрію. Молодий місяць, який сидів на своїй зручній хмаринці, радо плескав в долоні, від того чуда, яке коїлося в цім місті. Місяць любив сніг.

Разом із дитинчатами-зорями, він намагався якомога краще освітити поверхню землі однак, на сьогодні, їхня зміна йшла на спочин. Уривки вранішнього світанку, вже розкладали  свій погляд на спляче місто, яке ось - ось повинно було встати зі своїх пригрітих подушок.

Ну і холодно ж сьогодні – промовило жваве сонечко. Треба хоч трішки піддати тепла. І як завжди, золотаве коло, розкинуло свої проміння, змахнуло теплою посмішкою, і невеличкі промені тепла, побігли по місту. Веселі промінчики, бігли на всі усюди, і дібралися до однієї багатоповерхівки, зоставшись біля фіранки вікна, на другому поверсі. Почали зазирати промінці у вікно, яке було гарно прикрашено різдвяними наліпками, і казковими малюнками. Вікно було таке гарне, міць його вигляду, давала певність в тому, що тут живуть чудові господарі.

Зазирнувши на підвіконник, сонячні помічники, побачили на нім три вазони кімнатними квітами, які були такі різні, і не схожі один на одного.

Першою, до погляду теплих гостей, потрапила фіалка. Вона була така гарна, але, чомусь схвильована. ЇЇ фіолетові квіточки, споглядали на сонечко з усмішкою, раділи життю, вистрибували цимбалів на місці свого проживання.

Щораз поглядаючи на своїх друзів на підвіконні, вона мріяла, аби лише вона залишилася тут, аби не було поєднання різкостей, а лише її цвіт манив погляд людини. Її поливали в потрібний термін, доглядали за нею, бо цвіт її торкався до струн людських сердець, вимальовуючи там життєздатний візерунок веселки. Фіалка нічого не помічала. Байдуже їй був вигляд за вікном, кружляння різдвяного снігу, лише її егоцентричний симбіоз свого Я, і свого світовідчуття.

Другою квіткою, була каланхое.  Цей цвітучий вид, був схожий на відбиток кольорової плями. Норову у цієї квітки було менш, аніж у фіалки, але відчуття своєї першості, майоріло в погляді очей. Любили господарі і цю квітку.  Доглядали, як за дитиною, і щораз посміхалися, при вигляді її цвіту.

Третя ж квітка, стояла у самому кутку підвіконника. ЇЇ живі корінці, давно не знали водиці, а в очах був несамовитий розпач. Його звали Хлорофітум.

Це була витончена листяно-декоративна розеточна  з довгими, схожими на стрічки, вигнутими, блідо-зеленими із кремовими або жовтими смугами, зібраними в пучки листками і довгими квітконосами, на яких розвиваються дрібні білі квіточки.

Його матуся називала його «рослиною–павуком ».

Його батько казав, що рід їхніх квітів, пишається білим соковитим Корінням, потовщеним, іноді бульбовидним.

Чомусь, саме Хлорофітум господарі не дуже любили, і щодень забували його поливати. Він, як той бравий солдат, щоранку прокидаючись, споглядав у віконечко, думаючи:» А може, проміння сонечка прийдуть, і хоч зігріють мене теплом?».

Його великою мрією, було потрапити в казку квітів, де всі рослини будуть рівними, і краплинки води, потраплятимуть до кожного корінця.

В цій казці, він бажав бачити сонечко, грайливий вітер, і безліч сміху. Всі ці думки грайливо переплітались в голові квітки, коли погляд на зимовий сніжок, зачарували його.

Йому, як ніколи в житті, забажалося загадати бажання на Різдво, і потрапити в казкову країну. Квітка, що є сили, прижмурила очі, і промовила бажання серця.І чи то чудасія, а чи ні, та сонячні промінчики почули бажання, і перенесли Хлорофітум в країну щасливих квітів.

Так, справді, взимку, а особливо, на Різдво, трапляються дива. Живе тепер квітка далеко, і лише іноді згадує про минуле місце перебування. Господарі ж, лише згодом помітили зниклу квітку. Щось на зразок жалю, промайнуло в їхніх душах…