Казкотерапія "Дощово-кавова казка

  Дощ. Як добре  в дощ сховатися в затишній теплій кав’ярні. Запашний аромат кави віє теплом, і незатишна погода миттю стає якоюсь іншою, казковою.

  Якось точно в таку погоду в маленький підвальчик – кав’ярню зайшли троє – двоє чоловіків і одна жінка. Вони сміялися, пили каву і про щось розмовляли, та так галасливо, що дівчина за сусіднім столом мимоволі відволікалася від своїх роздумів і прислухалася до їхньої розмови:

• … У неї був капелюх, такий крислатий, чорного кольору, він так пасував до її чорного, як ніч, пальто. Так елегантно. Або іншого разу. У неї було жовте кепі, таке маленьке жовте кепі, з такою ж жовтою маленькою спортивною кофтою та коротенькими шортами. Дуже забавно. Хай там що, але найкраще я пам’ятаю її очі смарагдового кольору.
• Завжди дивувалася твоїй зоровій пам’яті. Як ти можеш запам’ятовувати такі докладні образи? Зате я добре запам’ятовую події. Пам’ятаю, погода була, як сьогодні, ми забули парасольку й бігали по всьому місту, шукали, де ж сховатися, і саме у цей день знайшли цю кав’ярню. І хоч ми вщент промокли, все одно чудовий був день.
• Так, мила, у тебе явно епізодична пам'ять. Хоча я й цим не можу похвалитись, у мене вона семантична. Я чітко пам’ятаю, що вона раніше називала себе Елліс. Їй завжди подобалося ім’я Елліс. Хоча взагалі її звати Аліса. От тільки я, скільки б не намагався, не знаю, коли й від кого це чув. Таке відчуття, що воно саме собою вийшло, пам’ятаю – та й по всьому…

 Розмова ще тривала, а дівчина перевела погляд на танок крапель дощу, які так старанно вибивали свій мелодійний ритм, немов гранули на вулицях міста, дахах будинків і неслися кудись далеко, передаючи пошепки далі й далі свою чарівну музику…