" Колесо голодомору на Козельщинській землі"

Тема  « Колесо голодомору на Козельщинській землі

Учні мають навчитися :

• визначати на основі  аналізу історичних  джерел  причини, характер, масштаби й наслідки  Голодомору 1932 – 1933 р.;
• витлумачувати і доречно вживати поняття « Голодомор», загороджувальні загони», «канібалізм»  ;
• висловлювати судження про політику радянської  влади щодо українського  селянства.

Тип уроку: урок формування і вдосконалення предметних умінь .

Обладнання: матеріал для роботи в парах, спогади односельців, кольорові маркери, пелюстки квітки, зернятка пшениці( роздруковані)  зображення колеса, кольорові сектори, ілюстративний матеріал(на дошці), свічка, сніп жита, чорна хлібина.

Перебіг уроку

І. Підготовчий  етап.

1. Активізація пізнавальної  діяльності учнів.

Розповідь учителя     

Голодомор 1932 – 1933 років – одна з ключових тем в новітній історії України. Оголошений сталінським керівництвом наприкінці 1920-х років курс на форсовану індустріалізацію, поставив на порядок денний питання про фінансування цього процесу.

Історія – єдина наука, яка дає можливість поглянути на світ на двох рівнях – історії країни як макрорівень і кинути погляд на історію маленького села – як мікрорівень. І ми побачимо, що його історія вбирає у себе усе, що вібувається у державі. І сьогодні ми з вами побачимо, наскільки історія горя і страждання селян було подібним до страждань усієї України, окупованої більшовиками…

Учитель  Не звільняється пам’ять,

відлунює знову роками

Я зітхну, запалю, обгорілу свічу.

Помічаю: не замки твердині, не храми

- Скам’янілий чорнозем потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори.

Надійшли, придивляюсь:

«Вкраїна, двадцяте століттях

Ну а поряд клеймо: «Тридцять три».

Учитель запалює свічку  на столі, поряд чорна хлібина і сніп жита.

Метод “Займи позицію” 

Учитель пропонує учням  записати своє пояснення явища голодомор на пелюстках квітки – мак, і прикріпити іх на дошку у вигляді цілої квітки. Аргументація проводиться усно.

ІІ. Основний етап.  

(Оголошення теми і мети уроку;  мотивація навчальної  діяльності учнів.

Робота в парах.

Кожна пара отримує власний інформаційний блок

На дошці зображення колеса, розділене на сектори. Діти отримують кольорові сектори. На них  вони мають написати ключову інформацію з інформаційного блоку.

І пара 

Ключова інформація: причини голоду.

ОЛЕКСАНДРІВКА. КИСІЛЬ: «АБО КОЛГОСП – АБО МОГИЛА...»   

У 1929 році передвесняної пори почалася колективізація. У куркуля Колісника забрали землі сорок десятин, два сараї. В тих сараях розмістили контору й коней. Годин з чотирьох-п'яти ранку починалися збори в якійсь реквізованій хаті, і голова колгоспу Кисіль прямо казав:

«Або колгосп – або могила...» Все одно в колгосп люди записувалися мало, а ті, що записалися, через місяць-другий крали власних коней з ферми. Піймаєшся – одразу тюрма. Ларивон Гузченко попався, то два роки відсидів. Василенко Микита був бідняк з бідняків.

 Прийшли до нього у двір, вигорнули полову й почали шукати хліб – знайшли мішок кукурудзи в качанах. Кисіль на нього кричить: «Ти, куркуляка! Ти погноїв хліб!..» Діти плачуть, дружина голосить. А його за руки вхопили й ведуть з двору. Він не пручався, а тільки попросив, щоб відпустили востаннє богу помолитися в хаті. Та ні – повели його в сільраду, зачинили в холодну: хай там богу молиться й долю свою обмірковує, як від колгоспу ухилятися...

Канівець Володимир Васильович,

1912 рік народження.

Говтва, зима 1932 рік. Одного дня до хати прийшла ватага чоловіків, які шукали хліба. В селі їх називали буксирами. Ми були одноосібниками. Батько працював, а мама доглядала чотирьох діток мене і трьох братів. Приходить якось батько і говорить «Надавали план хліба». На другий день повантажив він останній хліб на підводу і відвіз до колгоспу. Ми залишилися без нічого, віддали все, бо боялися, що приїде машина і заберуть батька. Одного зимового дня до нас забрела жінка, вона ледве сунула по кучугурах снігу , та тихим голосом просила їсти . Мама винесла, що у нас було, щоб і тато не бачив. Їли спориш. листя дерев, пекли оладки з мелених качанів. Пам’ятаю на Великдень сусідський хлопчик пригостив мене шматочком чорної, як земля паски, і запитав: «Добра паска?». Бодай таких пасок в житті не бачити.

Затона Марія Тимофіївна

1924 рік народження                                                                            

ПО БРЕУСІВСЬКОМУ КУЩЕВІ

Почалася бурхлива колективізація. Заганяли людей у колгоспи, як овець у кошару. Сильні гоніння були. Хто не хотів, того забирали в тюрми, висилали на Північ, на Соловки, за Урал. По сердюківському хутору вислали Сердюка Луку Даниловича, Карнауха Дем'яна Дмитровича, Карнауха Василя Дмитровича, Іванка Петра Андрійовича, Іванка Антона Андрійовича, Чапалу Терентія. Сімей двадцять вислали. А вже проти 1932 – 1933 років і середняків переслідували. Така доля спіткала і нас.

Сердюк Трохим Трохимович,1912 рік народження

Учитель

Саме в цих причинах чітко прослідковується бажання радянської влади,  якщо не знищити повністю (українців було занадто багато, щоб їх усіх знищити), то ослабити до такої міри, щоб українці вже не могли мріяти про вихід із СРСР, про незалежність.

ІІ пара

Ключова інформація: характер Голодомору.

 

КРАСНОСІЛЛЯ. РОБИЛИ ВСЕ СВОЇ... 

У Василівці (назва, що була за Красносіллям у ті часи) голодовка забрала сто двадцять душ. З війни не повернулося сімдесят. У Шуліки Івана. Максимовича, Різниченка Петра Прохоровича, Новохатька Якова, Кучера Микити, у Чорних – усі сім'ї вимерли до єдиного чоловіка. Голодовка, я думаю, почалася неспроста, адже розкуркулювали зовсім бідних, що майже нічого не мали. Наприклад, Скрипник Микита... У нього була лише четвертина землі. Серед зими прийшли «буксири», розкрили хату і його разом з дружиною, малими дітьми вигнали на вулицю. Від Микити «буксири» подалися до Павла Ткаченка. Те ж саме зробили. Не вкладається це мені у свідомість. І робили все свої...

                                                                                Дорошенко Ганна Андріївна,

                                                                             1914 рік народження

 

Народилася в селі Юрки. Це було велике село, мало близько 200 дворів. Розташоване воно на березі річки Псел. Городи селян спускаються до самої річки, земля була дуже родюча. У Юрках колгосп був організований у 1931 році. Батько довго не хотів вступати до колгоспу, мотивуючи це тим, що там він втратить усе своє майно. Але після того, як йому пригрозили вислати до Сибіру разом із сім’єю, погодився. Голову села прислали із сусіднього села, він був із бідняків. У 1933 році був сильний голод, причому він був не по вині   народу. Навпаки, врожай був великим, найбільшим за останні 5 років.

 Але спеціальна комісія разом із місцевими «активістами» – комсомольцями – ходила по дворах і збирала все зерно. І це в той час, коли на трудодень не давали ні грама. Комісія вимітала все, і борошно і крупу. Під час «відвідин» вивертали діжки з квашеною капустою, огірками, топали картоплю.

Луценко Марія Іванівна  1914 рік народження

 

Учитель  Штучний голодомор 32 – 33 років був влаштований імперською Москвою для знищення Українського народу. Тривалий час цю найбільшу трагедію українського народу, за всю його історію, не можна було й згадувати. Документи про неї були надійно сховані в архівах за сімома печатками. Людей, які пережили голод, залишилося зовсім не багато. Свідчать же тепер ті, які були під час голодомору зовсім маленькими. Але  й дитяча пам’ять зберегла багато подробиць.

 

 

ІII пара

Ключова інформація: прояви злочину

Репресували сім’ю у 1931 році. Вигнали з хати, а в хаті розмістили сільську раду. Сім’я залишилася без домівки. Її викинули на вулицю. Голодомор став чорною смугою у житті багатьох дітей. Це був дуже страшний період. Люди їли черепашки, чорний польовий горошок, ловили різних птахів: сов, бушлів, лелек, голубів, гав а також забирали їх яйця. По селах ходили «буксири»(люди, які забирали в селян зерно та інші харчі)з шостами – залізними гострими і довгими прутами, і протикали ними комини, копиці, печі, викопували із землі харчі.

На місці теперішнього соснового лісу, був скотомогильник, куди стягали дохлих колгоспних тварин. Там їх поливали карболкою і закопували в землю. А вночі голодні селяни викопували цих тварин і їли. Інколи ще й билися, що комусь попадало менше. Фактів канібалізму в Хорішках не було помічено, але у Юрках біля річки Псел, жила жінка (прізвища не пам’ятаю), яка поїла і власних дітей і сусідських.

Лимар Іван Митрофанович

с. Хорішки 

1923 року народження 

 

Нас у батька було троє –я та дві сестри.

Останнє зерно проса батько заховав на печі, а зверху нас посадив, то забрал й це. Заставляли йти до колгоспу, хто не хотів відправляли до Сибіру.   До лісу ходили збирати дрова, то і їх забирали разом з пилкою. Мертві були скрізь: попід тином, біля річки, у дворах.

Найстрашнішим був 1932 рік. Їли все що попадалося під руки: щавель, півники, козельки, їжаків, черепашок. До річки як підеш, то тільки голови з води виглядають. У Хорішках була власна лікарня та пекарня. Дітей, які залишилися без батьків, забирали до «патронату» і там їх підгодовували чим могли. Ховали їжу хто де міг. Батько ходив до колгоспу – працював у млині, то і йому давали «пайку» їжі.     

Ходили збирати колоски на поле, цим і рятувалися. Ми з батьком вижили, а були такі сім’ї , що повністю вимерли. Тітка біля нас жила з пятірком дітей. Так їй важко було. Поки ходила по луках, збирала їжу, то і вони живі були, а тільки злягла – всі померли.

 Один випадок людо їдства був, але то жінка не тутешня була.  Дай Боже нікому не бачити такого лиха, сказав на прощання нам Олексій Денисович.

Аністратенко Олексій Денисович

с. Хорішки  

 

Батько мій і старший брат були одноосібниками. В кінці 1932 року помер брат, лишилася його дружина і двоє дітей. І ото ми жили разом в одній хаті до різдвяних свят. А вже передчували, що нас мають виганяти, і дещо приховали з одягу в людей. Одного разу пішла я до своєї подруги Швець Варі на вигін гуляти. Коли їде назустріч двоюрідний брат Беззубець Антон, каже:

– Ти, Марійко, тут гуляєш, а глянь, що з вашою хатою роблять Підбігла я до двору – дах розкритий на хаті, активісти скрізь хліб шукають. Я в хату вбігла, а за мною слідом активістки Дяченко Наталка і Соломка Марена. Скриню відкривають: а де ж, кажуть, платки поділися?.. Поруч висіла торбинка соняшникового насіння. Наталка за те насіння, й сховала. Собі забрала. Дарма, що була моєю двоюрідною сестрою. Вигнали нас з хати:

 – Ідіть, куди хочете. Нас не цікавить, де ви будете жити...

Ткаченко Марія Павлівна,

 1915 рік народження.

 

БРЕУСІВКА. ЩО ПЕРЕЖИВ...

Було у мого дідуся п'ять дочок і сім хлопців, шість десятин земельки та жатка. І зробили з дідуся куркуля. «Буксири» хату розваляли, дідуся, бабусю на Урал поправили. А в тридцять третьому налетів страшетильний голод. До нас у двір три підводи в'їжджає, а на них двадцять вісім чоловік з піками залізними. Махуча квасольку мені швиденько під спину тиць (ми її на горищі в смітті навибирали). Коли це Черкас Іван вбігає і матюхом на нас:

– А чого це ви й досі не повиздихали!.. – мене з припічка стягує. Квасолька випала додолу, а Черкас:

– Так ось чого вони й досі живуть... Слава богу, шкуру конячу не знайшли під, лаханкою. Ото ми її відрізали потроху, кидали у воду, кип'ятили, і такий суп виходив добрий, що я вам кажу. Доховалися ми до того, що вже не залишилося нічого. Зима лютує, ми в школу ходимо, щоб не так голод розморював.

Прийду на уроки – бачу Малик помер за партою; Яшенко. Куди тих учнів мертвих подіти, як у них вже й батьків немає... Вчитель Яків Петрович Олексієнко порадив нам укинути їх в колодязь запустілий, що біля школи. Вкинули. А учні мруть і мруть. Вже третини не стало, то вчитель сказав тоді в школу не приходити. Була така хата в селі, що тринадцять душ у сім'ї, – всі вимерли. Померли і два моїх двоюрідних брати – вчителі.

Хміль Федір Федорович,

 1923 рік народження

Учитель

Не можна без душевного болю читати листи, які надсилали з Полтавщини до тих чи інших високопосадовців люди різного віку і професій.

«Дорогий, золотий, милий Григорій Іванович! – писав до Г.І.Петровського учитель із села Мачухи Полтавського району Іван Лашкевич. – Не допустіть померти мученицькою смертю, якнайшвидше дайте хліба...

Якщо не можна казенного, дайте свого, дайте, візьміть де хочете, будьте добрі, поспішіть, пришліть..., а я вічно буду дякувати Вам і молитимуся за Вас».

Проте відповіді на цей лист, як і на три попередніх, цей сільський учитель так і не дочекався. Про цілеспрямованість політики комуністичної партії на знищення частини української нації свідчить масова смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні «планів хлібозаготівель».

        ІVпара  

Ключова інформація: масштаби геноциду

Термінологічна  хвилинка

Учитель: Геноцид (від грец. genos – рід, плем’я і латин. caedo – убивати) – знищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними мотивами, а також штучне створення життєвих умов, не сумісних із життям.

Канібалізм – вживання людського м'яса окремими особами, доведеними до божевілля штучним Голодомором у 1932 – 1933 роках.

 

НА БАБИЧАХ І СЕРДЮКАХ

Колись я підрахував: на кутках Бабичів і Сердюків було вісімдесят хат. З цих хат голодовка забрала сто вісімдесят душ. Це тих людей, що лише я знав. У Вітчизняну війну з цих дворів не вернулося додому сімдесят п'ять душ. Отож виходить, що від різдва і до жнив у тридцять третьому році не стало з моїх рідних кутків майже втричі більше людей, ніж за п'ять років війни...

Проскурня Леонід Павлович,

1917 рік народження

     У мого дядька Петра Корнійовича Нищити вилягло під голодовку вісім душ сім'ї. Як мухи вилягли. Дядька й бабусю сховали в труні, бо ще тесля Гаврило Пищита, родич наш, при силі був і зробив труну. Та ось і він помер. Викопали йому яму, а просять почекати, не закопувати: помер Сашко Ляшевський. Молодий, здоровий такий парубок був. йому б ще любити дівчат і світу радіти...

Хейло Тетяна Іванівна,

1910 рік народження

                                    НАЙДУЖЧЕ ПОСТРАЖДАЛИ СЛІПКИ

 Голодовка застала наше сімейство в повному складі: одинадцять душ було – двоє батьків і дев'ятеро дітей. Почали ми пухнути – то не чекати ж голодної смерті, і почали втікати з рідного села. Старшин брат Олександр у Харків утік, сестра Настя на Кубань подалася, Дуня і Фрося – у Харків. Бабуся Катерина в Дзюбанах зимувала. Іван і Наталка так охляли, що куди там їм іти: вдома померли... Бачимо, й батько наш помирає. Ми з мамою і братом Володею коло нього залишилися: може, думали, порятуємо... Коли і він помирає. Господи, що нам робити.

Ноги в мене пухлі. Ледве з ліжка піднімаюся. Добре, що брат споришем раннім та квасцем виходив. У зелені вітамінів багато – вони й подіяли.

А селом було йдеш – там людина присіла або лежить пухла там... Сидить, сидить, поки й не засне навіки...

У Олексія Андрійовича Сліпка не стало батька, матері, двох синів, трьох дочок і невістки. Лише Санька, донька єдина, вижила. Ледве-ледве її в колгоспному патронаті відходили. У Петра Івановича Сліпка чотири душі вмерло. Троє в патронат потрапило – Гриша, Надя й Оленка – порятувались. У Михайла Васильовича Сліпка чотири хлопці померли. А у Григорія Андрійовича Сліпка вся сім'я з п'ятнадцяти душ вимерла...

Лифар Галина Іванівна,

1921 рік народження.

 

ХМАРИНЕ . ПО ВІСІМНАДЦЯТЬ ДУШ...

У нас був уповноважений з Козельщини, я спрягся з ним коровою, і заходились звозити мерлих людей. Сам пухлий, годюсь, але треба – возю. По вісімнадцять душ у яму клав. Душ п'ятдесят, як не більше, у Хмарино голодною смертю загинуло... Під'їжджаю я до двору Сергія Танцюри, а – він помер, дружина його мертва лежить посеред хати, забираю їх на ход і везу на кладовище. По дорозі ще забрав Петра Савича Стовбу, Івана Шмалька, Наталку малько, Петра Шмалька та їх матір. Дістав тіла з погреба Свяченого Павла Опанасовича та його дружини, А син серед двору лежав захололий. Повіз усіх на кладовище. Ой, мерли люди... У Демченків помер Михайло – господар, його дружина. Але раз вони дитину свою з'їли, туди їм і дорога. Пимін і Пимониха Капітоненки теж обоє померли. Не стало й мого батька, лишив він шестеро хлопців і одну дочку. Я тоді залишився в сім'ї за батька і всіх до ума доводив, щоб у школу ходили. Але війна грянула – трьох братів моїх як і не було на світі...

Свячений Михайло Григорович,

1911 рік народження.

 

Учитель

Перш за все, потрібно зауважити, що наш район було утворено 7 березня 1923 року під назвою Бригадирівський, а у розпал Голодомору – 26 квітня 1933 року перейменовано на Козельщинський, який входив до складу Харківської області

Так от! Наш район був серед найбільш постраждалих у ті нелюдські жнива. Однією особливостей Голодомору на Полтавщини було те, що тут на «чорну дошку» заносилися не лише окремі села, а й цілі райони, а саме Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 р. у ці райони не дозволяли завозити навіть украй необхідних речей, таких як сірники та сіль 

V пара 

Ключова інформація:  наслідки злочину.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чисельність населення Козельщинського району за переписами

1926 і 1937 років

№ п/п	Назва	1926 р.	1937 р.	1937 у %% до 11926	Облік НКФ на 1.06.1936
15	Козельщинський	60,3 тис.	44,0 тис.	73,0 тис.	44,4тис.

Жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років рахують мільйонами. Згідно з інформацією Харківського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. лише в одному Харкові за січень-лютий 1933 року було підібрано 4476 напівживих людей; за травень – 11402, з яких 6378 (56%) – діти. Немало було і трупів: лютий місяць – 431, березень – 689; квітень – 477; травень – 992. Протягом травня 1933 року в області було зафіксовано 221 випадок людоїдства і трупоїдства . Щодо Полтави, то на її вулицях лише за одну добу наприкінці березня було підібрано 1043 трупи.

Коли ж порівняти цифри загалом закатованих голодом на Полтавщині, то одні дослідники називали цифру 1,5 млн., тоді як інші 985 тис., або до «мільйона осіб». Проте усі ці розрахунки були проведені на основі відповідних даних перепису 1939 р., який, як доведено рядом українських і закордонних дослідників, був сфальсифікований. Нещодавно науковці Інституту історії України НАНУ опублікували заборонені свого часу комуністичною владою матеріали перепису 1937 року, який дає більш точну картину демографічних втрат мешканців Полтавщини. Чисельність населення у межах сучасної Полтавщини у 1926 році складала 2244,6 тис. осіб, тоді як у 1937 році – 1749,7 тис., тобто на 494,9 тис. менше. Знаючи звичайний у нормальних умовах кінця 20-х років ХХ ст. приріст населення Полтавщини у 18 осіб на кожну тисячу мешканців, констатуємо факт прогнозованого щорічного зростання народонаселення у нашому регіоні за вищезгаданий період у межах 45 тис. У такому разі за десять років приріст повинен становити не менше 450 тис. осіб. Виходить, що на 1 січня 1937 року в 35 районах Полтавщини повинно було мешкати (2246,6 тис. + 450 тис.) близько 2, 7 млн. осіб. Таким чином, одержуємо загальну цифру демографічних втрат у межах одного мільйона.

    Здавалось би, режим досягнув свого. Українське село змовкло. «Паска... а на селі людей і не бачити. Раніше було веселилися люди. Гойдалки, гармоні, забави всілякі, а сьогодні всюди смуток і голод».

Селяни, що вижили, вступили у колгоспи, митці і вчені творили оди «вождю». Ніхто уже відкрито не протестував. У душах мільйонів українців пережитий голод залишив травму, яка сковувала їх десятиліттями. Багато хто з тих, хто вижив, усе життя ховав сухарі і побоювався розповідати, навіть, рідним дітям пережиті страхіття.

Учитель Але Голодомор не зламав Український народ. Серед мільйонів поламаних людських доль, були й мільйони тих, хто не втратив людської гідності і віри. Крізь голодоморні страждання вони пронесли любов до України та надію на краще життя.

Представлення роботи пар.

Учитель. Переплелися долі подібні й різні, переплелося і все життя. Люди однієї епохи, одного соціального класу, однієї національності.

Надворі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. І безконечна одна пісня шепотом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, ні від батька, ні від матері, а так, у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.

 Давайте  хвилиною мовчання вшануємо пам’ять померлих дітей, рідних, близьких людей, мільйонів українських селян, які щезли з лиця землі.

Хвилина  мовчання

ІІІ. Завершальний етап. 

Рефлексія

Складання сенкану  теми уроку.

       Учитель

Ось таким жорстоким колесом проїхала ця трагедія Україною, Полтавщиною, і нашою малою Батьківщиною.

Мало знайдеться в історії не тільки України, а й світу таких трагедій, як Голодомор 1932-1933 років. Він став національною катастрофою, за один рік загинула п’ята частина сільського населення України.

Знати про ті страшні роки означає для кожного з нас не допустити їх повторення. Адже і сьогодні залишається актуальною істина: «Хто забуває своє минуле, той приречений на його повторення». З цим важко не погодитися. 

Я прошу Вас взяти цю свічку і передавати один одному закінчивши  речення.

«  Ми не маємо права допустити, щоб такі події повторилися,  тому що … .» ( учні передають свічку і  доповнюють речення).

Закінчені речення учні пишуть на  зернятках  пшениці. Кріплять  на дошку  у  вигляді    колоска. 

Учитель  

Нехай цей колос  і мачинка  завжди нагадують нам  про  те, що ми повинні жити так, щоб страшні помилки  нашої   історії  більше ніколи  не повторювалися.

 

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Створити історичний колаж 

  « Історія моєї родини  крізь призму  голодомору»