Конспект лекцій "Наука у сучасному світі"

Наука у сучасному світі

 

1. Поняття «наука»: виникнення та еволюція.
2. Фундаментальні та прикладні науки, їх значення у суспільстві.
3. Наука ХХ-поч. ХХІ ст.: характерні особливості.
4. Наукова ідея та наукові поняття та принципи.
5. Організація наукової діяльності в Україні.

 

1. Наука є складною й багатомірною, тому однозначно номінувати її практично неможливо. Найбільш поширеними є два визначення науки, першим з яких є розгляд її як особливого виду пізнавальної діяльності, що спрямований на вироблення об'єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ, а другим — розгляд її як соціального інституту, що забезпечує функціонування наукової пізнавальної діяльності.

Наука — це особлива форма людської діяльності, яка склалася історично і має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти,гіпотези, теорії, закони й методи дослідження. Слід мати на увазі, що наукове мислення є по суті запереченням того, що на перший погляд здається очевидним. Науковими слід вважати будь-які дослідження,теорії, гіпотези, які припускають перевірку.

Наукова діяльність існує в різних видах, таких як: науково-дослідна діяльність;науково-організаційна діяльність; науково-педагогічна діяльність;науково-інформаційна діяльність; науково-допоміжна діяльність та ін.

Історія народження й розвитку науки налічує багато тисяч років.

Перші елементи науки з'явилися ще у стародавньому світі узв'язку з потребами суспільної практики й носили суто практичнийхарактер.

Найбільш віддалені пізнавальні передумови науки пов'язуютьсяз інтелектуальним стрибком, що відбувся приблизно між VIII-VIстоліттями до нашої доби у результаті завершення процесу переходу«від міфу до логосу», коли в Давній Греції сформувалися ті раціо-нальні структури, якими ми оперуємо й донині. Саме в Давній Греціївиникли такі форми пізнавальної діяльності, як систематичне доведення, раціональне обґрунтування, логічна дедукція, ідеалізація, зяких надалі могла розвиватися наука.

Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя зарахунок пізнання і певного перетворення навколишнього світу. Сто-літтями, тисячоліттями досвід нагромаджувався, відповідним чиномузагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм на-слідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався зарахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім — і писемності.

Зазначені зміни сприяли утворенню нового соціального статусузнання: знання стає необхідним елементом, визначником соціальнихдій, поведінки людей. У суспільстві з'являється потреба в духовнихпосередниках, які переносили б знання від одного соціального про-шарку до іншого «по горизонталі» (від учителя до учня), на відмінувід шляхів трансляції знань «по вертикалі» (від батька до сина, якийуспадковує ремесло). Розшарування традиційного суспільства по-силюється діяльністю перших філософів. Разом з тим, їх діяльністьробить соціально значущою раціональну практику — навички логіч-них міркувань, визначення понять, прийоми доведення й спростуван-ня, побудови аргументації, умовиводів, інтелектуальні змагання тощо.Новий статус знання знаходить своє вираження й у ставленні давньо-грецьких філософів до знання, його утворення та використання.

Саме зміна соціального статусу знання є однією з передумов ви-никнення нового типу знання — протонаукового. Ця передумовапосилювалась і набувала дійсного характеру на шляху формуванняособливих суспільних форм виховання, що передбачали навчаннярізним знанням, успадкованим або відкритим заново. Формування йрозвиток протонаукових знань в Давній Греції значною мірою зале-жали від діяльності тих, хто впливав на зміни самих методів мислен-ня, способів підходу до предмету.

Так виникла історично перша форма науки — наука античногосвіту, або протонаука, предмет вивчення якої була вся природа в ці-лому. У цей період з'являються першооснови хімії, необхідні для ви-добування металів з руд, фарбування тканин. Потреби у відліку часу,орієнтування на Сонце, Місяць, визначення порядку зміни сезоннихявищ заклали підґрунтя для астрономії. Дещо раніше виникли осно-ви математики, які включали в себе водночас елементи арифметикий геометрії.

Первісна (антична) наука ще не поділялася на окремі галузі ймала риси протонауки, що була дуже близькою до філософії. При-рода розглядалася цілісно, з висуванням на перший план загально-го нехтування частинами, які, за необхідності, виводилися із цілогонекоректними методами. Натурфілософії відповідали метод наївноїдіалектики й стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки пере-плітались із фантастичними вимислами про навколишній світ.

У V ст. до н.д. з натурфілософської системи античної науки в са-мостійну галузь пізнання починає виділятися математика, яка поді-лялася на арифметику й геометрію. Усередині IV ст. до н.д. виокрем-люється астрономія.

У науково-філософській системі Арістотеля означився поділ на-уки на фізику й метафізику (філософську онтологію). Далі всерединіцієї системи починають формуватися як самостійні наукові дисци-пліни логіка й психологія, зоологія й ботаніка, мінералогія й геогра-фія, естетика, етика та політика. Таким чином, розпочався процесдиференціації науки й виділення самостійних за своїми предметом іметодами окремих дисциплін.

Новий переворот у системі культури відбувається в добу Відрод-ження, що охоплює XIV - початок XVII століть. Відродження — добастановлення капіталістичних відносин, первісного нагромадженнякапіталу, підйому соціально-політичної ролі міст, буржуазних класів,утворення абсолютистських монархій і національних держав, епохаглибоких соціальних конфліктів, релігійних війн, ранніх буржуазнихреволюцій, відродження античної культури, виникнення друкарства,епоха титанів думки і духу. Соціально-історичною передумовоюкультури Відродження було становлення буржуазного індивідуаліз-му, що приходить на зміну станово-ієрархічній структурі феодальнихвідносин. Середньовіччя завершує той тривалий період історії люд-ства, в перебігу якого людина була ще прив'язана прямими або опо-середкованими ланцюгами до колективу певного типу. Цей відривостаточно здійснився саме в добу Відродження.

У добу Відродження була проведена основна інтелектуальна робота, що підготувала виникнення класичного природознавства. Цестало можливим завдяки світоглядній революції, що відбулася в Ре-несансі й полягала в зміні системи «людина-світ людини». Дана сис-тема розпалася на три самостійних відношення: відношення Людинидо Природи, до Бога і до самої себе.

В епоху середньовіччя визначальним відношенням до світу буловідношення людини до Бога як вищої цінності. Відношення людинидо природи, що розглядалась як символ Бога, і до самої себе як покір-ного раба Божого, були похідними від цього основного відношення.На основі індивідуалізації особистості, формування нових цінностейі настанов у добу Ренесансу відбувається світоглядна переорієнтаціясуб'єкта. На передній план поступово висувається відношення люди-ни до природи, а відношення людини до Бога і до самої себе висту-пають як похідні. Таким ідейним рухом Ренесанс переборов дуалізмземного і небесного світів. У людині на передній план висувається те,що є в ній божественного: одна людина сама здатна перетворюватисядля іншої на деяке божество.

Однією з істотних особливостей культури доби Відродженняможна вважати культ діалогу, відродження бесіди, яка була характер-ною для античності. Ця особливість також впливала на становленнянаукового знання — пошук істини в безпосередньому живому спілку-ванні. Відродження не просто запозичує цей тип наукової комунікації, а суттєво його модифікує відповідно до нових культурних ціннос-тей та ідеалів наукової роботи.

Гуманісти переглянули схоластичну картину світу і схоластич-ні методи пізнання природи й людини, вираженням чого стало новеосмислення людини, перехід від середньовічного (теоцентричного)до нового (антропоцентричного) бачення світу, хоча й у вигляді опи-су та критики.

Офіційна наука, яку викладали в університетах, себе вичерпалай почала гальмувати прогрес. Тому учений доби Відродження вихо-дить за межі університетських корпорацій, внаслідок чого не займаєпевного офіційного положення в ієрархії соціальних ролей. Знанняоцінюється як особисте надбання мислителя, що досягається влас-ним пошуком.

Інтелектуали нового типу гуртуються навколо нових культурнихцентрів. Ними стають академії, що утворюються в XV столітті, тадрукарні. Двома видатними здобутками цієї епохи були зрозумілийвиклад «системи небес», у центрі якої розміщується Сонце (системаМ. Коперника), та перша детальна анатомія людського тіла, наведенав працях А. Везалія. Обидві праці були опубліковані 1543 року.

З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починаєтьсяперший період значного розвитку природознавства як науки, поча-ток якого (середина XV ст. — середина XVI ст.) характеризуєтьсянакопиченням великого фактичного матеріалу щодо природи, якийбуло здобуто експериментальними методами. У цей час відбуваєтьсяподальша диференціація науки, в університетах починається викла-дання основ фундаментальних наукових дисциплін — математики,фізики, хімії.

Перехід від натурфілософії до першого періоду в розвитку приро-дознавства тривав досить довго — майже тисячу років. Фундамен-тальні науки в цей час ще не набули достатнього розвитку. Майжедо початку XVII ст. математика являла собою науку лише про числа,скалярні величини, порівняно прості геометричні фігури й викорис-товувалася переважно в астрономії, землеробстві, торгівлі. Алгебра,тригонометрія й основи математичного аналізу ще тільки зароджу-вались.

Наука в сучасних її формах почала складатись у XVII-XVIII ст. ів силу головної закономірності свого розвитку перетворилася в нашуепоху на безпосередню продуктивну силу, яка суттєво й всебічновпливає на життя суспільства.

Другий період у розвитку природознавства, що може бути оха-рактеризований як революційний у науці, обіймає час від серединиXVI ст. до кінця XIX ст. Саме в цей період було зроблено видатнівідкриття у фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії,геології. Геоцентрична система побудови світу, створена Птоломе-єм у II ст., замінюється геліоцентричною (М. Копернік, Г. Галілей —XVI-XVII ст.); було відкрито закони всесвітнього тяжіння (І. Нью-тон — кінець XVII ст.), збереження маси в хімічних перетвореннях(М. В. Ломоносов, А. Лавуазьє — друга половина XVIII ст.), основнізакони спадковості (Г. Мендель — кінець XVIII ст.). У другій полови-ні XIX ст. Д. І. Менделєєвим було сформульовано періодичний закону хімії. Справжній переворот у природознавстві зробили еволюційнатеорія (Ч. Дарвін) і закон збереження та перетворення енергії.

Такий суттєвий стрибок у розвитку науки сприяв подальшомупроцесу її диференціації. Наприклад, у математиці виникають і само-стійно розвиваються аналітична геометрія, диференціальні та інте-гральні числення, теорія диференціальних рівнянь, диференціальнагеометрія. Аналогічні явища відбуваються і в інших галузях науки,що привело до появи наприкінці XIX ст. груп окремих дисциплін —природознавства, суспільствознавства, технічні науки, науки про лю-дину та її духовну культуру. Але ці групи та окремі дисципліни булитісно пов'язані між собою.

Для багатьох явищ природи було встановлено раніше невідомівнутрішні зв'язки і притаманні цим явищам закони. І природознав-ство практично стає наукою, що спирається на правильні, зрозумілітлумачення цих спостережень.

Другий етап революції (кінець XIX ст.) призвів до краху поглядів,за якими природа з її предметами та зв'язками вважалася незмінною ітакою, що рухається вічно в одному й тому самому колі. Вирішальнуроль у цьому відіграли І. Кант і П. Лаплас, які створили космогонічнутеорію.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. революція у природознавстві увійшла в нову, третю, специфічну стадію. Фізика переступилапоріг мікросвіту: було відкрито електрон (Дж. Томсон, 1897 р.), за-кладено основи квантової механіки (М. Планк, 1890 р.), виявленодискретний характер радіоактивного випромінювання.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризувався винят-ково високими темпами. На основі досягнень математики, фізики,хімії, біології та інших наук набули розвитку молекулярна біологія,генетика, хімічна фізика, фізична хімія, кібернетика, біокібернетикатощо.

У сучасних умовах різко змінився характер наукового дослі-дження, підхід до вивчення явищ природи. Місце попередньої ізо-ляції окремих дисциплін заступає їх взаємодія, взаємопроникнення.Тепер будь-який об'єкт природи або явище вивчаються в комплексівзаємопов'язаних наук.

Слід мати на увазі й те, що інтеграційні процеси є однією з харак-терних рис сучасного етапу розвитку науки. Далекосяжні процеси їїдиференціації та інтеграції взаємно переплітаються, трансформують-ся один в одного. Диференціація є переходом до більш глибокої інте-грації, широка інтеграція зумовлює якісно нові форми диференціаціїнауки. На основі взаємодії цих процесів відбувається становленнянових наукових дисциплін. При цьому перевага процесів інтеграціїнад процесами диференціації приводить до формування принциповонової, міждисциплінарної сутності науки.

Однією з головних рис розвитку науки є її зближення із суспіль-ною практикою, виробництвом. На ранніх стадіях техніка і виробни-цтво суттєво випереджали розвиток науки. Вони давали науці вжеготовий матеріал для аналізу та узагальнення, ставлячи перед неюзавдання, які диктує практика.

Швидкі темпи розвитку науки у XX ст. стимулювали створеннянаукознавства, яке вивчає закономірності функціонування й розви-тку науки, структуру та динаміку наукової діяльності, економіку йорганізацію наукових досліджень, форми взаємодії з іншими сфера-ми матеріального та духовного життя суспільства.

Виникнення науки в Європі сягає 6-5 століття до н.е. Одним з головних ареалів її виникнення була Давня Греція. Соціально-економічні, культурні, духовні умови, що склалися у містах-державах, сприяли зруйнуванню міфологічних систем. Рівень розвитку виробництва, соціально-економічних відносин спричинив розділення розумової та фізичної праці. Окремі елементи наукових знань існували і в більш давньому суспільстві, але вони мали розрізнений характер.
       Соціальні функції науки змінювалися й розвивалися протягом історії людства, як і сама людина. Можна виділити три групи соціальних функцій науки:

 - культурно-світоглядна;
 - функція науки як безпосередньої виробничої сили;

- функція науки як соціальної сили.

У різні епохи ці функції були представлені по-різному, наприклад, у середньовіччі культурно-світоглядні проблеми в суспільстві обговорювалися у теології. В епоху Відродження право формування світогляду у значній мірі стала відвойовувати наука. Для сучасного виробництва характерним є широке застосування наукових знань.

Складність науки обумовила розмаїтість визначень її предмету. Вихідною основою розуміння науки є сама наукова діяльність, наукова творчість, а також вивчення загальних та специфічних законів природи і суспільства.
       Поняття наука формується на основі єдиного гносеологічного і соціологічного підходу до розкриття її природи. З огляду на принципове значення цього поняття в методології наукового пізнання наведемо деякі типові визначення науки.
       Наука - це сфера дослідницької діяльності, що спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і процеси мислення. Вона містить у собі всі умови і моменти цього виробництва. А саме: учених з їх знаннями і здібностями, кваліфікацією і досвідом, з поділом і кооперацією наукової праці, наукові установи, експериментальне і лабораторне устаткування, методи науково-дослідної роботи, поняття і категоріальний апарат, систему наукової інформації, а також усю суму знань, які виступають як попередні посилання, або засоби чи результати наукового пізнання.

 Характерні риси науки:

чергування екстенсивних і революційних періодів її розвитку; діалектичне поєднання процесів диференціації та інтеграції наукових знань; розвиток фундаментальних та прикладних досліджень.
       Функції науки

пізнавальна — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства, мислення;
практично-дієва — постійне вдосконалення виробництва і системи суспільних відносин як безпосередньої виробничої сили;
культурно-виховна — розвиток культури, гуманізація процесу виховання та формування нового покоління, сприяння подальшому розвитку і самовдосконаленню людини як індивіда і суспільства в цілому.
       В історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокійних» і революційних періодів розвитку науки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбувалися та відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.
       Принципи діалектико-матеріалістичного підходу складали методологічну основу класифікації наук третього етапу і визначали нерозривну єдність принципів об'єктивності (координації) і субординації, а також методологічних, гносеологічних і логічних боків загального зв'язку наук.
       Для вирішення проблеми класифікації наук застосовують такі підходи, як методологічний, гносеологічний і логічний.

      Вищими формами організації науки в Україні є Національна Академія наук (НАН), та галузеві академії (Академія сільськогосподарських наук, Академія педагогічних наук, Академія медичних наук та ін.).
       Наука має складну ієрархічну систему структурних підрозділів, що забезпечують виконання її внутрішніх і соціальних функцій. У рамках зазначених організаційних форм науки здійснюються такі функції, які пов'язані з керуванням науковою діяльністю.

      Суттєвими пізнавальними елементами науки є наукові ідеї, гіпотези, факти, а також засоби матеріалізації наукових ідей – книги, карти, графіки, креслення, таблиці, методики і відповідні матеріальні засоби спостереження у процесі проведення експерименту, методи фіксації результатів дослідження тощо.
       Символічні засоби науки утворюються за допомогою наукової термінології, системи мір, наукової символіки, різноманітних форм «технічної мови» (графіки, таблиці, інтернетівські «сайти» тощо).
       Зростання ролі науки в суспільстві пов'язане з ускладненнями її внутрішньої структури, диференціацією на велике число конкретних дисциплін, інтеграцією, індустріалізацією наукової праці, зростанням капіталовкладень на ЇЇ розвиток, збільшенням чисельності науковців, створенням нових наукових підприємств тощо. За такими обставинами виникла необхідність створення нової соціальної дисципліни – науки про саму науку, що одержала назву – наукознавство.
       Наукознавство – це одна з галузей досліджень, що вивчає закономірності функціонування та розвитку науки, структуру і динаміку наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального і духовного життя людства. Наукознавство всебічно відбиває ті загальні і суттєві процеси, явища, які характерні для різноманітних сторін науки, їх взаємозв'язку, а також для визначення співвідношення між наукою, з одного боку, і технікою, виробництвом і суспільством – з іншого.
       Наукознавство, як і будь-яка інша галузь знання, виконує функції, що пов'язані з одержанням і накопиченням матеріалів, фактів, їх систематизацією і теоретичним узагальненням, прогнозуванням і розробкою практичних рекомендацій.
       Наукове дослідження є основною формою здійснення і розвитку науки.
       Наукове дослідження – це особлива форма процесу пізнання, систематичне, цілеспрямоване вивчення об’єктів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке завершується формування знання про досліджуваний об’єкт.
       В загальному наукові дослідження поділяються на дві категорії: фундаментальні і прикладні.

Наука виникла з практичних потреб людей, пов'язаних з розвитком землеробства, будівельної техніки, мореплавства, ремесел. В античну епоху вже:

складаються перші теоретичні системи знання в   галузі геометрії, механіки, астрономії (Евклід, Архімед, Птолемей);

розвивається натурфілософська концепція атомізму (Демокріт, Епікур);

робляться спроби аналізу закономірностей суспільства і мислення (Арістотель, Платон, Геродот).

За середньовіччя з появою феодалізму розвиваються (особливо в країнах арабського сходу, єврейської громади Кордови й Середньої Азії) позитивні наукові ідеї в галузі математики, астрономії, фізики, медицини, історії та інших наукових дисциплін (Ібн Сіна, Ібн Рушд, Аль-Біруні та ін.). У Західній Європі, долаючи опір богослов'я, йде процес нагромадження фактичного матеріалу в біології, робляться спроби розвитку елементів математики і дослідного природознавства (Роджер Бекон, Альберт Великий та ін.). На високому рівні були наукові знання вКиївській Русі.

Виникнення капіталізму, розвиток промисловості й торгівлі, мореплавства і військової техніки стимулювали бурхливе зростання науки вже в епоху Відродження. Наука пориває з теологією, сприяючи утвердженню матеріалістичних ідей (Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Френсіс Бекон). Великого поширення набуває експериментальне вивчення природи, обґрунтування якого мало революційне значення для науки. Справжній переворот відбувається в астрономії (Микола Коперник, Галілео Галілей).

У XVII—XVIII століттях створюються класична механіка, диференціальне й інтегральне числення, аналітична геометрія, хімічна атомістика,система класифікації рослин і тварин, стверджується принцип збереження матерії і руху (Ісаак Ньютон, Г. В. Леибніц, Рене Декарт, Джон Дальтон, Карл Лінней, М. В. Ломоносов та ін.). В цей же час відбувається дальше оформлення науки як соціального інституту, створюються перші європейські академії, наукові товариства, починається видання наукової періодичної літератури.

У зв'язку з промисловим переворотом кінця XVIII століття почався новий етап у розвитку науки. В XIX столітті виникли нові фізичні дисципліни (термодинаміка, електродинаміка класична), створюються еволюційне вчення і клітинна теорія в біології, формулюєтьсязакон збереження і перетворення енергії, розвиваються нові концепції в астрономії і математиці (Дж. К. Максвелл, М. Фарадей,Ж. Б. Ламарк, Ч. Дарвін, Т. Шванн, М. Шлейден та ін.).

У кінці XVIII—XIX століть плеяда видатних учених працювала в Росії (О. М. Бутлеров, П. М. Лебедєв, М. І. Лобачевський, Д. І. Менделєєв,О. С. Попов, К. А. Тімірязєв, О. Г. Столєтов, К. Е. Ціолковський та інші).

З першої половини XVIII століття починається піднесення науки й в Україні (Ф. Прокопович, Г. С. Сковорода), працює Київська академія. В XIX столітті визнаними науковими центрами стали Харківський і Київський університети та Новоросійський університет вОдесі, де успішно працювали видатні російські вчені І. М. Сєченов, І. І. Мечников, М. І. Пирогов, О. О. Ковалевський, В. В. Докучаєв та інші, а також відомі українські вчені М. О. Максимович, В. О. Бец, О. С. Роговин, О. О. Потебня та інші.

Подальшого розвитку в XIX столітті набули й суспільні науки. Соціалісти-утопісти закликали до заміни капіталістичного суспільства соціалістичним. Класики політичної економії заклали основи трудової теорії вартості. Праці в галузі діалектики й матеріалізму була видатним досягненням філософської думки. Закономірним наслідком революційної класової боротьби трудящих стало виникненнямарксизму Карла Маркса і Фрідріха Енгельса.

На рубежі XIX—XX століть великі зміни в науковій картині світу і ряд нових відкриттів у фізиці (електрон, рентгенівське випромінювання,радіоактивність тощо) призводять до кризи класичного природознавства і насамперед його механістичної методології. У XX значних успіхів досягли математика і фізика, виникли такі галузі техічних наук, як радіотехніка, електроніка. З'явилась кібернетика, яка збільшує свій вплив на подальший розвиток науки і техніки. Успіхи фізики і хімії сприяють глибшому вивченню біологічних процесів у клітинах, що стимулює розвиток сільськогосподарських і медичних наук. Відбувається тісне зближення науки з виробництвом, зростають і зміцнюються її зв'язки з суспільним життям. Сучасна наука становить важливу складову частину науково-технічної революції.

 

2. Основною ознакою поділу наук на фундаментальні і прикладні є відношення окремої науки до пізнавальної і практичної функцій науки вцілому, тобто ступінь, форма зв'язку з матеріальним виробництвом. Проте ознака ця, за якою пізнавальну і практичну функції науки приписують різним наукам, не може служити вичерпним критерієм при визначенні відмінності фундаментальних наук від прикладних.

Безумовно, фундаментальні науки вцілому пов'язані із завданнями матеріального виробництва більш опосередковано, і тому вони можуть бути більш віддалені від цих завдань, ніж науки прикладні. Але дані науки складаються з окремих досліджень, і ці окремі дослідження можуть знаходитися в різних відносинах із задачами матеріального виробництва. Тому деякі автори (А. Ф. Зотов, Дж. Уїрт, А. Либерман і ін.) вважають за краще говорити не про фундаментальні і прикладні науки, а про фундаментальні і прикладні дослідження, вважаючи тим самим, що носіями практичної і пізнавальної функцій в науці є саме дослідження, а не науки як такі. Але, по-перше, далеко не всі дослідження, що не мають практичних цілей, є фундаментальними. Можна привести достатню кількість прикладів "чистих" досліджень, які зовсім не мають фундаментального значення. А по-друге, не всі дослідження, що ведуться в рамках якої-небудь фундаментальної науки, є фундаментальними дослідженнями. Виявлення якої-небудь раніше невідомої комети в Сонячній системі або нового, раніше не поміченого астероїда і подальший розрахунок їх орбіт є прикладами "чисто" наукових інтересів, але дослідження ці фундаментальними не є. В той же час наука астрономія, в рамках якої ці дослідження проводяться, була і залишається наукою фундаментальною.

Виявлення серед небесних світил планет, відкриття Н. Коперником центрального положення в нашій планетній системі Сонця і побудова ним геліоцентричної системи, закони руху планет, встановлені Кеплером –– все це відкриття фундаментального характеру. Вони здійснюються в астрономії і тепер.

Наука є фундаментальною, якщо вона постійно націлена на такі відкриття, які призводять до поповнення або зміни знань про природу, до правильного розуміння оточуючого нас світу і нас самих. Фундаментальними прийнято називати дослідження, завдяки яким досягається така мета, тобто поповнюється запас знань про основні природні процеси, відкриваються властивості і закономірності, які раніше не були відомі і які в тій чи іншій мірі визначають картину світу (будучи в цьому значенні "базисними" для розуміння природи вцілому). Характерними прикладами таких досліджень в історії науки були теоретичні роботи Дж. К. Максвелла по формулюванню законів електромагнетизму; формулювання А. Ейнштейном спеціальної і загальної теорії відносності.

Наукові праці можна підрозділити на наступні вади: фундаментальні дослідження та прикладні дослідження.

Фундаментальне дослідження являє собою пошук за допомогою експериментальних і теоретичних методів нових закономірностей дійсності з метою їхнього пізнання і практичного використання, фундаментальне дослідження звичайно не ставить яких-побудь практичних цілей прикладного характеру, їх задачею є пошук повою, незвіданого. Згідно з деякими даними тільки 5-10 % фундаментальних досліджень є результативними, але вони і забезпечують загальний науковий прогрес.

Фундаментальні дослідження нерідко називаються пошуковими і наголошується, що в процесі цих досліджень відбувається не стільки вживання і модернізація спеціалізованих методів, що існують, скільки розробка істотно нових. Фундаментальними знаннями вважають поволі старіючу частину наукової інформації. За кордоном фундаментальну науку часто називають "чистою". Останнє знайшло своє закріплення і в назвах наукових об'єднань: ІЮПАП –– Інтернаціональне об'єднання чистої і прикладної фізики, ІЮПАК –– Інтернаціональне об'єднання чистої і прикладної хімії і т.п. Походження терміну "чистий" дещо претензійне, практично тут маються на увазі наукові дослідження, не залежні від практицизму і меркантильності. Поза сумнівом, що під фундаментальними дослідженнями мають на увазі ту гілку в наукових дослідженнях, яка безпосередньо не пов'язана з прямими запитами виробництва і суспільної практики. Згідно з цим вважають, що фундаментальні дослідження розвиваються, перш за все, через внутрішню логіку розвитку науки.

Фундаментальні дослідження направлені, перш за все, на внутрішні потреби і інтереси науки, на підтримку її функціонування як єдиного цілого, і досягається це шляхом розробки узагальнюючих ідей і методів пізнання, що характеризують глибинні підстави буття. Саме тому говорять про "чисту" науку, теоретичну науку, про пізнання заради пізнання.

Фундаментальні дослідження поділяються на вільні (чисті) і цілеспрямовані.

Вільні (чисті) дослідження, як правило, мають індивідуальний характер і очолюються визнаним вченим - керівником роботи. Характерною особливістю цих досліджень є те, що вони наперед не визначають певних цілей, але в принципі спрямовані на отримання нових знань і більш глибоке розуміння навколишнього світу.

Цілеспрямовані дослідження мають відношення до певного об'єкта і проводяться з метою розширення знань про глибинні процеси і явища, що відбуваються в природі, суспільстві, без урахування можливих галузей їх застосування.

Прикладне дослідження проводиться відповідно до запланованої програми і спрямоване на досягнення конкретної, заздалегідь визначеної практичної мети. Базою для проведення прикладних досліджень є результати фундаментальних робіт. Але і навпаки, результати прикладних досліджень нерідко визначають проведення фундаментальних досліджень.

Ціль прикладних досліджень –– поліпшення якості виробів, розробка нових матеріалів, технологічних процесів машин або пристроїв, підвищення ефективності устаткування, зниження собівартості.

Історія науки свідчить про те, що фундаментальні дослідження –– це не завжди дослідження теоретичного характеру: ними можуть бути як теоретичні, так і експериментальні роботи. Більш того, сучасні фундаментальні дослідження вимагають все більшою мірою експериментального забезпечення, розвитку експериментальної бази. Проте вони у будь-якому випадку припускають або створення нових теорій, що пояснюють результати досліджень, або "вписування" цих результатів у вже існуючі теорії з переробкою останніх. Фундаментальні дослідження вносять істотний внесок в створення картини світу, яка у міру їх розвитку стає все більш повною і цілісною, так що її кожна риса, здобута такими дослідженнями, стає органічною, невід'ємною і необхідною складовою частиною цього цілого. Через єдину задачу, що стоїть перед фундаментальними науками в створенні якнайповнішої і цілісної картини природи, з розвитком цих наук виявляється тісний зв'язок між ними як між окремими сторонами єдиного цілого, що є одним з найважливіших результатів інтелектуального прогресу людства.

Історія науки достатньо багата на розробки фундаментальних напрямів дослідження. До таких відносяться: класична механіка –– як наука про основні властивості і закономірності руху макротіл; термодинаміка –– як наука про початкові закони теплових процесів; електродинаміка –– як наука про електромагнітні процеси; квантова механіка –– як наука про основні закони будови і поведінки матеріальних систем атомного масштабу; генетика –– як наука про загальні закони спадковості біологічних систем і ін. Вельми істотно, що розробка практично кожної фундаментальної науки призводила до сплеску прикладних наукових досліджень.

Отже, фундаментальна наука –– це не сукупність тільки одних фундаментальних досліджень, як і прикладна наука –– не сукупність лише досліджень прикладних. Прикладний характер можуть мати і окремі дослідження, які ведуться в рамках фундаментальної науки, і не кожне дослідження фундаментальних наук має фундаментальний характер. Більш того, генеральна лінія розвитку сучасної науки така, що зіставлення "чистого" (фундаментального) і прикладного дослідження все більш згладжується. Це твердження не означає, що відмінності між прикладними і фундаментальними дослідженнями повністю ліквідовуються. Зв'язок між фундаментальними і прикладними дослідженнями стає більш органічним, але "розчинення" одних досліджень в інших не відбувається. Тому можна впевнено стверджувати, що при сучасному рівні розвитку наукового пізнання фундаментальні дослідження можуть проводитися лише за наявності фундаментальної науки, а прикладна наука може вести тільки прикладні дослідження, хоча в ході них і можуть бути одержані фундаментальні результати, пояснення яких можливе, проте, тільки на базі фундаментальної науки.

Фундаментальні науки в процесі пізнання прагнуть максимально глибоко зрозуміти природні явища, пізнати закони природи в найчистішому вигляді, незалежно від їх корисності або шкідливості для людини.

Фундаментальні дослідження ставлять перед собою завдання

1.      пізнання існування,
2.      пізнання закономірностей природного або суспільного об'єкту або процесу,
3.      пізнання методу, за допомогою якого найкоротшим шляхом досягається найглибше пізнання згаданих закономірностей, відкривається людині "необхідність" об'єктивного світу.

Фундаментальні дослідження, що ведуться в рамках фундаментальних наук, називають "точками росту" організму науки. Руйнування цих точок росту не призводить до загибелі організму науки вцілому, і тому таке руйнування спочатку може бути і не помічене, але розвиток науки через це незабаром припиниться. Навпаки, постійне стимулювання фундаментальних досліджень супроводжува-тиметься бурхливим зростанням прикладних досліджень, бо фундаментальні дослідження живлять фундаментальну науку новими ідеями, нові ідеї знаходитимуть своє місце в загальнотеоретичній частині прикладних наук, а останні стимулюватимуть постановку багатьох прикладних задач. Цим і пояснюється необхідність в першу чергу стимулювати розвиток фундаментальних наук, вкладати в дослідження фундаментального характеру більше засобів, ніж в дослідження прикладних, бо тільки в цьому випадку наука даватиме максимальну практичну віддачу.

Практичні наслідки окремих фундаментальних відкриттів можуть бути такі різноманітні, що передбачати їх наперед виявляється неможливим, як неможливо негайно ж і оцінити їх ефективність. Проміння лазерів знайшло своє ефективне вживання при обробці найтвердіших металів і лікуванні сітківки людського ока. Успіхи фізики низьких температур відкрили шлях до вдосконалення технології зберігання і переробки продуктів харчування. Тому об'єм фундаментальних знань неминуче повинен бути набагато більшим, ніж знань, що використовуються безпосередньо на практиці, складати як би "запас міцності" прикладних знань. Всяке скорочення фундаментальних досліджень на догоду вузькому практицизму рано чи пізно призведе до упущення якихось важливих, кардинальних можливостей, які відкриває наука для технічного прогресу, для становлення себе як продуктивної сили.

При розгляді дії фундаментальних наук на розвиток пізнання основна увага звичайно звертається на радикальні революційні перетворення в базових моделях пізнання, стилів наукового мислення і наукових картин світу.

Фундаментальні науки впливають на розвиток структури пізнання тим, що в їх основі лежить розробка базисних моделей буття. Моделі є базовими саме тому, що на їх основі можлива розробка більш конкретних і детальних моделей досліджуваних процесів. Ця "деталізація" і виражає прикладну гілку наукового пошуку. Базисна (базова) модель –– це початкові, первинні уявлення про принципи будови і функціонування матерії і її фрагментів, що безпосередньо спираються на завдання відповідних найпростіших закономірностей. У випадку класичної фізики початкова базова модель –– це найпростіші уявлення про атомістичну будову речовини плюс закони руху окремого, індивідуального макротіла (закони механіки).

Розглядаючи функціонування фундаментальних наук, слід підкреслити, що дія фундаментальної теорії на розвиток пізнання не є просто процесом виведення нових наслідків з основних постулатів теорії. Поняття і закони фундаментальної теорії служать основою для вибору напряму і обґрунтовування прикладних досліджень. Більш того, кожна фундаментальна наука спричиняла істотну дію на всю систему світогляду своєї епохи, на вироблення основних понять філософського мислення. Абсолютизація особливостей деяких фундаментальних наук історично призводила навіть до появи цілих філософських напрямків. При аналізі дії фундаментальних наук на розвиток прикладних досліджень вельми важливо враховувати і зворотні зв'язки. Розширення прикладних наук не залишається непоміченим для самих фундаментальних наук. Навпаки, таке розширення стимулює і розробку фундаментальних наук. Розробка нових фундаментальних наук на базі розвитку прикладних досліджень породжує труднощі теоретико-пізнавального характеру. Звичайно, фундаментальні теорії мають масу додатків, і на якому з них відбудеться новий прорив в розвитку фундаментального знання, наперед передбачити надзвичайно важко.

Розвиток фундаментальних наук, як вже наголошувалося, прямо не пов'язаний із запитами практики, їх випереджаючий розвиток слугує необхідною передумовою розвитку науково-технічного прогресу. У такому разі, постають вельми відповідальні запитання –– які ж джерела, рушійні сили розвитку фундаментальних наук? При розгляді таких питань досить часто наголошується, що діями людини в цих випадках керує її цікавість, внутрішньо властивий їй інтерес переступити межі невідомого. Можна сказати, що розвиток фундаментальних наук направлений не тільки на пізнання оточуючого світу, але і на задоволення однієї з найважливіших духовних потреб людини, потреби пізнання, в структуру якої входить цікавість людини.

У побудові суспільства на знаннях найважливіше значення мають фундаментальні науки, які утворюють саму основу наукового пізнання. Становлення нових досліджень фундаментального порядку знаменує наукові революції і впливає на розвиток світогляду. На базі фундаментальних наук відбувається інтенсивний розквіт прикладних наук, розвиток яких безпосередньо замикається на розробці нової техніки і нових технологій. В загальні процеси розвитку включаються питання вдосконалення соціальних структур. Нарешті, дана лінія розвитку замикається на розвитку людини, її потреб, здібностей, духовних і етичних якостей. Все вищесказане дозволяє затверджувати, що наука і, перш за все, фундаментальні дослідження, виступають як стратегічний ресурс розвитку суспільства. Фундаментальні науки є не лише джерелом концептуального розвитку, але і являють собою основу для синтезу знань. Відповідно, як іноді говорять, "як показник національного багатства виступають не запаси сировини або цифри виробництва, а кількість здібних до наукової творчості людей". З огляду на вищесказане, без подальших перетворень у фундаментальних дослідженнях і їх дії на різноманітні види життєдіяльності людини неможливо уявити успішну побудову суспільства, заснованого на знаннях.

 

3. У другій половині ХХ ст. людство вступило в епоху науково-технічної революції (НТР). В усіх галузях науки були зроблені численні відкриття. Одна з новітніх галузей науки — фізика атмосфери — зробила прорив в галузі загальних уявлень людини про Всесвіт. З’явилися нові наукові галузі: космічна медицина, космічна біологія й ін.

Відкриття в оптиці, механіці й радіофізиці, фізиці твердого тіла, магнетизму спричинилися до комп’ютерної революції, стали підґрунтям для подальшого розвитку таких галузей науки, як кібернетика, автоматика, для вдосконалення новітніх технологій. У 1947 р. американські вчені винайшли транзистор, що замінив електронні лампи. У 1957 р. була винайдена перша у світі мікросхема. Мікросхеми знайшли найважливіше зі всіх своїх застосувань у комп’ютерах — машинах, що зберігають й обробляють інформацію. У 1946 р. у США був уведений у лад один з перших електронних комп’ютерів. У 50-ті роки були створені нові комп’ютери, що працюють на транзисторах. Епоха масової комп’ютеризації почалася в середині 70-х років, коли в продаж надійшли комп’ютери, що працюють на дуже маленьких і швидкодіючих процесорах. Незабаром комп’ютери стали невід’ємною частиною сучасного способу життя.

Визначні успіхи в післявоєнні роки були досягнуті в біології та медицині, у тому числі трансплантації людських органів, створення штучних апаратів, які їх заміняють й інші. У 1967 р. хірургом К. Барнардом (ПАР) була проведена перша операція з трансплантації людського серця.

Ученим удалося виділити ДНК, що служить ключем до генетичного коду організму. Це відкриття проклало дорогу генній інженерії — технології зміни властивостей організму шляхом трансформації його генетичного коду.

У другій половині ХХ ст. майже вдалося покінчити з інфекційними захворюваннями, від яких раніше масово гинули люди: чумою, холерою, віспою. Але, незважаючи на успіхи медицини, окремі хвороби сьогодні залишаються невиліковними.

Яскравим прикладом видатних наукових досягнень у другій половині ХХ ст. є успіхи в дослідженні космосу. 4 жовтня1957 р. у Радянському Союзі був запущений штучний супутник Землі. Ця подія ознаменувала початок епохи освоєння людиною космічного простору. Перший американський супутник був виведений на орбіту 1 лютого 1958 р. 12 квітня 1961 р. у Радянському Союзі був запущений перший космічний корабель із людиною на борту. Радянський космонавт Ю. Гагарін уперше зробив орбітальний політ навколо Землі. 5 травня 1961 р. був здійснений запуск пілотованого космічного корабля в США. У березні 1965 р. радянський космонавт А. Леонов уперше вийшов у відкритий космос. У 1969 р. американські астронавти Н. Армстронг й Е. Олдрін висадилися на Місяці, де пробули 2,5 години, провели необхідні спостереження й взяли зразки ґрунту, відкривши епоху всебічного вивчення супутника Землі. У 1975 р. уперше відбулося стикування в космосі кораблів «Аполлон» (США) і «Союз» (СРСР). З 1981 р. у США почали запускати кораблі багаторазового використання — «човники» («Шаттли»). У дослідженні космосу беруть участь й інші країни. Так, у 2004 р. відбувся політ першого китайського космонавта. Протягом 70­80-х років були здійснені запуски космічних апаратів для вивчення інших планет — Венери, Юпітера, Марса, Меркурія.

Сучасна наука робить реальний внесок у вирішення глобальних проблем сучасності: активно ведуться пошуки нових джерел енергії, розробляються енергозберігаючі й ресурсозберігаючі технології, упровадження яких сприяє більш ефективному використанню природних ресурсів. Провадяться дослідження в галузі медицини в пошуках нових ліків від тих хвороб, які раніше вважалися невиліковними. Почався активний процес екологізації всіх галузей наукового й технологічного знання.

У другій половині ХХ століття значно розширили сферу своїх дослі­джень гуманітарні науки. У центрі уваги гуманітаріїв усіх країн перебувають питання про ставлення до загальнолюдських цінностей: прав і свобод особистості, рівності людей, незалежно від раси, національності, статі й релігійної приналежності, розуміння добра й зла тощо. Гуманітарні науки відіграють особливу роль у формуванні світогляду людини.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризувався винят-ково високими темпами. На основі досягнень математики, фізики,хімії, біології та інших наук набули розвитку молекулярна біологія,генетика, хімічна фізика, фізична хімія, кібернетика, біокібернетикатощо.

У сучасних умовах різко змінився характер наукового дослі-дження, підхід до вивчення явищ природи. Місце попередньої ізо-ляції окремих дисциплін заступає їх взаємодія, взаємопроникнення.Тепер будь-який об'єкт природи або явище вивчаються в комплексівзаємопов'язаних наук.

Слід мати на увазі й те, що інтеграційні процеси є однією з харак-терних рис сучасного етапу розвитку науки. Далекосяжні процеси їїдиференціації та інтеграції взаємно переплітаються, трансформують-ся один в одного. Диференціація є переходом до більш глибокої інте-грації, широка інтеграція зумовлює якісно нові форми диференціаціїнауки. На основі взаємодії цих процесів відбувається становленнянових наукових дисциплін. При цьому перевага процесів інтеграціїнад процесами диференціації приводить до формування принциповонової, міждисциплінарної сутності науки.

Однією з головних рис розвитку науки є її зближення із суспіль-ною практикою, виробництвом. На ранніх стадіях техніка і виробни-цтво суттєво випереджали розвиток науки. Вони давали науці вжеготовий матеріал для аналізу та узагальнення, ставлячи перед неюзавдання, які диктує практика.

Швидкі темпи розвитку науки у XX ст. стимулювали створеннянаукознавства, яке вивчає закономірності функціонування й розви-тку науки, структуру та динаміку наукової діяльності, економіку йорганізацію наукових досліджень, форми взаємодії з іншими сфера-ми матеріального та духовного життя суспільства.

 

 4. Наукова ідея — інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі.

Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в науці її називають теорією або законом.

Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:

накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної теорії;

перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези.

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Закон — внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.

Судження — думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу.

Умовивід — розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вихідним.

Наука — це сукупність теорій. Теорія — вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалізоване відображення дійсності. Теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;

можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

повнота опису певного явища дійсності;

 можливість пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах даної теорії;

внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.

Наукова концепція — система поглядів, теоретичних положень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єднані певною головною ідеєю.

Концептуальність — це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова.

Під принципом у науковій теорії розуміють найабстрактніше визначення ідеї. Принцип — це правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду.

Поняття — це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а також взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують сукупність слів — термінів. Розкриття змісту поняття називають його визначенням. Останнє має відповідати двом найважливішим вимогам:

вказувати на найближче родове поняття;

вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття, як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт — подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об'єктивні властивості явищ та процесів. На основі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.

Рух думки від незнання до знання керується методологією. Методологія наукового пізнання — вчення про принципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження — це спосіб застосування старого знання для здобуття нового знання. Він є засобом отримання наукових фактів.

 

 5. Організацією науки в Україні займається Державний комітет у справах науки і технологій України, який визначає разом з науковими установами напрям розвитку наукових досліджень та використання їх у народному господарстві. Державний комітет подає плани розвитку науки Уряду або Верховній Раді України на затвердження та забезпечення фінансування із державного бюджету або інших джерел.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю будується за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:

-   науково-дослідні та проектні установи й центри Академії наук України (НАН);

-   науково-виробничі, науково-дослідні, проектні установи, системи галузевих академії;

-   науково-дослідні, проектні установи і центри міністерств і відомств;

-   науково-дослідні установи і кафедри вищих навчальних закладів;

-   науково-виробничі, проектні установи і центри при промислових підприємствах, об´єднаннях;

-   ієрархічну вершину цієї сукупності установ, центрів, підприємств завершує Державний комітет України з питань науки і технологій, який забезпечує єдину державну політику в галузі науки та її використання в практиці.

Вищим державним науковим центром є Національна академія наук України (НАН). Вона очолює і координує разом з Державним комітетом у справах науки та технологій України фундаментальні і прикладні дослідження в різних галузях науки. НАН є державною науковою установою, яка об´єднує всі напрями науки та підтримує міжнародні зв´язки з науковими центрами інших країн. При Національній академії наук України створена міжвідомча рада з координації фундаментальних дослід-Очолює НАН України Президент, який обирається загальними зборами вчених. Вони ж обирають трьох віце-президентів, вченого секретаря, Президію і ревізійну комісію. НАН України має в своєму складі відділення з відповідних галузей науки, зокрема, математики, інформатики, механіки, фізики і астрономії; наук про землю; хімії, загальної біології, економіки, історії, філософії, літератури, мови та мистецтва тощо.

До складу НАН входять наукові інститути з відповідних галузей, є територіальні відділення (Донецьке, Західне, Південне та ін.) і територіальні філіали.

Відділення НАН об´єднують науково-дослідні інститути (НДІ), які очолюють розвиток науки у певній галузі знань. У них зосереджені провідні наукові сили

Крім НАН в Україні функціонують галузеві академії, наприклад: Академія педагогічних наук України, Українська академія аграрних наук, у складі якої є НДІ з економіки; Академія медичних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України. В туризмі, згідно з Постановою Кабінету Міністрів №1132 від 17 серпня 2002 року та наказом Держтурадміністрації України №219 К від 23 жовтня 2002 року, в м. Києві створено Науковий центр розвитку туризму, функціонує науково-громадська організація - Академія туризму України та науковий центр з туризму при КУТЕП. Результати наукових досліджень в індустрії туризму публікуються в спеціальних журналах.

Видається науковий фаховий журнал «Наукові записки КУТЕП», спеціальні журнали «Отель», «Турбізнес», «Курортные ведомости», «Гостиничный бизнес», «Туризм в Україні», «Отдых» та «Міжнародний туризм» тощо.

У галузевих НДІ окремі підрозділи здійснюють наукові дослідження за темами профілю, переважно прикладного характеру, в яких має потребу галузь, до якої вони входять.

Науково-дослідну діяльність прикладного характеру на нижчих рівнях здійснюють в НДІ відділи, лабораторії, сектори, а також вищі навчальні заклади (університети, академії, інститути). Останні мають спеціальні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Проводять дослідження науково-педагогічні працівники із залученням студентів, а також молодих учених, здобувачів кандидатських і докторських дисертацій за науковою тематикою вищих навчальних закладів.

Науково-дослідну роботу в КУТЕП організує науковий відділ, який підпорядкований проректору з наукової роботи. Структурними підрозділами наукового відділу є аспірантура, наукове аспірантсько-студентське товариство «Синергія», редакційна рада щорічника «Наукові записки КУТЕП», видавництво «КУТЕП», а також кафедри університету. За ініціативи наукового відділу КУТЕП започатковано «Дослідницький комітет з проблем соціології туризму» соціологічної Асоціації України.

Наукова діяльність КУТЕП спрямована на розробку загально університетської науково-дослідної теми: «Туризм як суспільний феномен: проблеми теорії (туризмології) і практики», що досліджується в розрізі філософії, соціології, економіки, психології та педагогіки.

За останні два роки (2001-2002) викладачами КУТЕП підготовлено та видано близько 250 наукових та науково-методичних праць, в тому числі: монографії, розділи енциклопедичних видань, підручники та навчальні посібники. Щорічно проводяться міжнародні та всеукраїнські науково-практичні конференції, семінари, «круглі столи» з проблем розвитку туризму, в тому числі Міжнародні семінари Всесвітньої туристської організації (ВТО).

Наукові розробки вчених, пошуки аспірантів, здобувачів публікуються у щорічнику «Наукові записки КУ-ТЕП», який є фаховим виданням із філософських наук (філософія, соціологія, політологія).

Магістри, аспіранти, здобувачі, молоді науковці є членами аспірантсько-студентського товариства «Синергія», беруть участь у постійно діючих аспірантських та професорських читаннях, а також у студентських науково-практичних конференціях.

Бібліотека університету має широкий спектр науково-методичної літератури, як вітчизняної так і зарубіжної - з проблем туризму.

Університет плідно співпрацює з міністерствами (Міністерство закордонних справ, Міністерство юстиції України та ін.), академічними інститутами НАН України: філософії, історії України, соціології, політичних і етнонаціональних досліджень, археології; а також Академією педагогічних наук України, Національною бібліотекою ім. Вернадського, із зарубіжними партнерами - Росією, Німеччиною, Білорусією, Бельгією, Польщею, Канадою, Китаєм.

Наукові розробки вчених університету втілюються в практиці, зокрема у діяльності провідних готелів і туристських фірм України: ВАТ «Готельний комплекс «Русь», ВАТ «Готельний комплекс «Братислава», Готель «Прем´єр Палац», ВАТ «Готельний комплекс «Либідь», ЗАТ «Супутник-Україна» та ін.

Науково-педагогічні працівники у вищих навчальних закладах можуть займати посади: асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, зав. кафедрою. Співробітникам НДІ присвоюються звання молодшого наукового співробітника, наукового співробітника, старшого наукового співробітника, провідного наукового співробітника, головного наукового співробітника, зав. науковим відділом, зав. лабораторією. Найвидатніші вчені обираються зборами НАН України, галузевими і громадськими академіями - членами-кореспондентами і дійсними членами-академіками.

Для підготовки наукових кадрів в Україні діє аспірантура, докторантура, а також самостійна робота спеціалістів по написанню дисертації без відриву від виробництва (здобувачі).

Отже, суб´єктами наукової діяльності є: науковці, вчені та науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та науково-технічної діяльності.

На сьогодні для України пріоритетними є такі напрями приклад-них наукових досліджень: нетрадиційні джерела енергії.

Основи методології та організації наукових досліджень

дослідження космічного простору, астрономія і астрофізика;

медицина і медична техніка;

дослідження в галузі аграрних технологій і сучасних біотехно-логій;

ресурсо- й енергозберігаючі та екологічно безпечні технології;

нові матеріали та хімічні продукти;

екологія та раціональне природокористування;

нові інформаційні технології.

Державне регулювання і управління розвитком науки здійсню-ють Президент України, Верховна Рада України і Кабінет Міністрів України. Вищим органом організації науки є Національна академія наук України (НАН України).

Президент України відповідно до Конституції України та законів України:

визначає систему органів виконавчої влади, які здійснюють дер жавне управління у сфері наукової і науково-технічної ді-яльності в Україні;

забезпечує здійснення контролю за формуванням та функці-онуванням системи державного управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності;

для здійснення своїх повноважень у науковій і науково-технічній сфері створює консультативно-дорадчу раду з питань науки і науково-технічної політики, яка сприяє формуванню державної політики щодо розвитку науки, визначення пріо-ритетних науково-технічних напрямів, вироблення стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, розглядає пропозиції щодо ефективного використання коштів Держав-ного бюджету України, які спрямовуються на розвиток науки, технологій та інновацій, щодо удосконалення структури управ-ління наукою, системи підготовки і атестації кадрів.

Верховна Рада України:

визначає основні засади і напрями державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності;

затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та загальнодержавні (національні) програми науково-технічного розвитку України;

здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.