Конспект лекцій з дисципліни “гроші і кредит”

Змістовний модуль 1

 

ТЕМА 1. СУТЬ І ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ

 

1.1. Походження грошей. Раціоналістична і еволюційна концепції походження грошей. Роль держави у запровадженні грошей

1.2. Суть грошей та їх еволюція

1.3. Форми функціонування грошей

1.4. Вартість грошей

1.5. Функції грошей

1.6. Роль грошей у розвитку економіки

 

1.1. Походження грошей. Раціоналістична і еволюційна концепції

походження грошей. Роль держави у запровадженні грошей

 

Гроші — це одне з найважливіших економічних явищ у житті людини. Вони уособлюють здоров'я, силу, славу, щедрість та красу, а їх нестача може стати причиною хворобливості, слабкості, жорстокості. Гроші дають ілюзорне відчуття сили і влади. Вони ніби матеріалізують почуття та енергію, якими люди обмінюються між собою. Гроші відіграють досить важливу роль у економічному і соціальному розвитку суспільства. Вони в центрі уваги усіх верств населення і, зокрема, науковців.

 Дослідження фундаментальних проблем грошей зумовили появу відомих економічних течій і, зокрема, класичної політичної економіки. Проблеми грошей розглядалися у працях родоначальників класичної політичної економіки А. Сміта і Д. Рікардо. Дослідженням проблем грошей займався також К. Маркс. Проблемам грошей значну увагу приділяли такі відомі економісти XIX і XX ст., як Дж. С. Міль, У. Джевонсон, Л. Вальрас, М. Туган-Барановський, А. Маршал, Дж. Кейнс, П. Самуельсон, М. Фрідмен та ін.

 Незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій, людство і сьогодні не має однозначної і остаточної відповіді на питання сутності грошей. Пізнання природи грошей пов'язане із з'ясуванням їх походження та причин, що зумовили їх виникнення та існування у економічному житті суспільства.

В економічній теорії виділяються дві основні концепції походження грошей: еволюційна і раціоналістична.

         Починаючи з часів Аристотеля (384—322 до н.е.) і до XVIII ст. у теорії

грошей поширеною була думка, що гроші виникли внаслідок угоди між

людьми або запроваджені законодавчими актами держави з метою полегшення обміну товарів. Таке трактування походження грошей отримало

назву раціоналістичної концепції.

       Науковий аналіз походження і природи грошей, здійснений класиками

політичної економіки А. Смітом (1723—1790 рр.), Д. Рікардо (1772-1823 рр.)

і К.Марксом (1818 1883 рр.), довів недостатню обґрунтованість раціоналісти-

чної концепції. Гроші у їх найпростіших проявах виникли на ранніх ступенях

розпитку суспільства. В той час фактор взаємної домовленості і державна

влада ще не відігравали істотної ролі у формуванні економічних відносин.

Вони не могли конституювати таку складну форму економічних відносин, як

гроші. Засновники класичної політекономіки дійшли висновку, що виникнення грошей зумовлене складностями обміну результатами праці.

        Потреба в обміні виникла в епоху розпаду первіснообщинного ладу. В

той час люди жили замкнутими общинами, в межах яких спільно працювали

і результатами праці задовольняли потреби своїх членів. У середині общини

не було обміну і тому не було потреби у грошах. Але з розвитком

виробництва і виготовленням надлишкових продуктів праці виникла потреба

у обміні між общинами. Це зумовило появу грошей і водночас започаткувало

процес руйнування самої общини.

        На найнижчих етапах економічного розвитку з виготовленням надлиш-

кових продуктів праці їх обмін відбувався досить складно. Бажання двох

суб'єктів ринку щодо обміну споживчими вартостями не збігалися.

Наприклад, власнику зерна потрібна була сокира, а власнику сокири — вівці,

а іншому необхідна була сіль. Всі власники товару не могли здійснити обмін

своїми товарами, тому що їх потреби не збігалися.

Поступово учасники обміну виявили серед продуктів обміну такий,

котрий користувався найбільшим попитом серед споживачів. Тобто вони

виявляли товар, що мав найвищу споживчу вартість. Цей продукт можна було відносно легко обміняти в певний час на будь-який інший продукт.

Таким продуктом у певному регіоні (місцевості) могли бути сіль, в іншому

— хутра звірів, худоба, різноманітні черепашки тощо. Якщо на місці обміну

власник, наприклад, зерна не міг безпосередньо його обміняти на сокиру, то

він обмінював зерно на сіль, а потім сіль — на сокиру. У цьому випадку сіль

для власника зерна слугувала не як споживча вартість, а як засіб обміну. Сіль

у цьому випадку виконувала найпростішу функцію грошей — засобу обміну.

         З розвитком і ускладненням обміну продукти, що виконували засіб

обміну, набували нової споживчої вартості — властивості бути загальним

товарним еквівалентом. У ролі загального еквівалента різні народи

використовували худобу, тютюн, рибу, метали, хутра, сіль, зерно, черепашки

тощо.

        У міру розвитку товарного виробництва, із зростанням продуктивності

праці, ускладненням і розширенням територіальних меж обміну підвищува-

лися вимоги до товару, як загального еквівалента — грошей. Підвищувалися

вимоги щодо портативності, здатності легкого поділу, тривалості зберігання,

фізичних якостей, мати свою споживчу вартість. Формування таких вимог

привело до заміни в ролі загального еквівалента таких товарів, як худоба,

сіль, зерно і деяких інших, такими товарами, що виконували роль оздоблень,

як перли, черепашки, хутро, а потім кусочки металів. Спочатку це були

звичайне олово, залізо, мідь, а потім — срібло, золото — благородні метали.

Потреби ринку у забезпеченні ефективного обміну та його вимоги до

грошей поступово набули настільки важливого значення, що відбулося

розмежування природної споживчої вартості грошового товару, тобто

здатності задовольняти певну потребу людини, і його специфічної споживчої

вартості, як грошей. Грошовий товар повинен мати здатність задовольняти

потреби ринку в засобах обігу, тобто зберігання вартості.

        Отже, виникнення грошей — це тривалий еволюційний процес. Він

зумовлений стихійним розвитком товарного виробництва і обміну. Таке

трактування походження грошей отримало назву еволюційної концепції.

Вона вважається найбільш достовірною і створює основу для з'ясування

сутності грошей.

         Із викладеного вище випливає наступне:

а) гроші за походженням являють собою специфічний товар, що виді-

лився з широкого різновиду звичайних товарів;

б) гроші — це результат тривалого еволюційного розвитку товарного

виробництва і ринку. Вони не можуть бути сталим економічним явищем.

Гроші розвиваються як за сутністю, так і за формою;

в) гроші не можуть бути ліквідовані угодою людей або рішенням уря-

дових структур держави. Вони існують доти, доки існують відповідні

суспільні відносини, що зумовлюють їх функціонування.

Визнання еволюційної концепції походження грошей не знімає питан-

ня ролі держави у їх функціонуванні. Роль держави у запровадженні грошей

проявляється в наступному:

а) держава бере на себе зобов'язання надавати грошам точно визначену

форму;

б) встановлює контроль за створенням грошей, тобто карбуванням,

фіксацією проби металу, вмісту металу в грошовій одиниці;

в) запроваджує контроль за збереженням повноцінності грошей;

г) визначає вартість (цінність) грошей і регулює масу грошей в обігу;

д) надає неповноцінним грошам сили законного платіжного засобу та

приймає їх, як платежі;

е) проводить систему заходів щодо підтримання маси грошей на рівні

потреби обігу за умови збереження сталих цін.

        Водночас держава не може вважатися регулятором функціонування

грошей. Гроші — є продукт ринку. Це зумовлено такими факторами:

а) ринок спричиняє об'єктивну потребу в грошах;

б) ринок висуває стійкі вимоги до носія грошових функцій. Держава має створити такого носія, який здатний найповніше задовольняти ці вимоги;

в) кількість грошей в обігу визначається об'єктивними закономірностя-

ми. Держава враховує їх в процесі регулювання кількості грошей в обігу.

 

1.2. Суть грошей та їх еволюція

 

        Особлива складність суті грошей не дала змоги світовій економічній

думці однозначно і повно дати їх визначення на зрозумілому рівні.

        Сучасна західна грошова теорія обмежилася визначенням суті грошей

як явищ, що використовуються у формі грошей. У такому визначенні

проглядається спроба охопити всі можливі призначення, форми прояву і

сфери використання грошей. Водночас воно не дає повної відповіді на

питання сутності грошей.

       Представники чи послідовники трудової теорії вартості визначають

сутність грошей, обмежуючись лише їх місцем у товарному обміні. З цих

позицій гроші — це специфічний товар, що має властивості обмінюватися на

будь-який інший товар, тобто як загальний еквівалент. У цьому визначенні

не враховується те важливе призначення грошей, яке використовується для

обслуговування потреб нагромадження вартості. Порівняно з першим

визначенням друге видається вужчим за перше і недостатньо повним.

        Недоліки двох перших визначень грошей спробували усунути прибіч-

ники так званого портфельного підходу у трактуванні грошей. Вони

використали умовний портфель активів економічного об'єкта, в якому всі

активи розмістили у міру зниження їх ліквідності, тобто здатності до обміну

        На першому місці у портфелі розміщується готівка грошей. Вона має

найвищу ліквідність і характеризується показником, що називається агрегат

М0. На другому місці — вклади грошових коштів в банку до запитання. Вони

мають нищу ліквідність від готівки і характеризуються показником М1. На

третьому місці розміщені строкові вклади. Вони мають ще нищу ліквідність,

за що їх назвали квазігрошима. Найнижчу ліквідність мають такі активи, як

облігації.

          За портфельним підходом визначення грошей охоплює їх призначення

як засобу обігу, засобу платежу і засобу нагромадження. Тому таке

визначення вважається повнішим за перші два. Але воно має суттєвий

недолік, оскільки тут не можна провести чіткого розмежування між грошима

і не грошима. Тому поряд з поняттям гроші з'являється поняття квазігроші1.

Маса квазігрошей визначається багатьма показниками, які відрізняються

ступенем ліквідності.

          Більшість сучасних економістів сходяться на думці про суть грошей як

загального еквівалента. У цьому статусі грошима вважаються гроші, що

мають найвищу ліквідність (агрегат М0).

        За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші являють со-

бою специфічний товар, що має властивості обмінюватися на будь-який

інший товар, тобто він є загальним еквівалентом.

        Природа грошей як загального еквівалента визначається їх походжен-

ням. Вони виникли внаслідок стихійного виділення з усього ряду товарів

одного, найпридатнішого за своїми фізичними властивостями виконувати

роль загального еквівалента. Водночас гроші самі по собі є товаром, за своєю

сутністю, що визначається їх місцем у товарних відносинах.

        Отже, гроші як специфічний товар отримують подвійний сенс існування:

1) це звичайний товар, що має відповідну споживчу вартість;

2) це загальний еквівалент, що має мінову вартість.

Так, золото, що стало монопольним носієм грошової сутності, отрима-

ло подвійний статус: як звичайний товар і як гроші. Подвійність проявляється у його споживчій вартості і в його міновій вартості, або загальній споживчій вартості.

      Між конкретною споживчою вартістю і загальною споживчою вартіс-

тю золота виникла суперечність. Якщо воно застосовується у своїй

конкретній споживчій вартості, то уже не може бути використаним у

загальній споживчій вартості. І навпаки. Якщо золото використано у

загальній споживчій вартості як гроші, то воно уже не може бути застосовано

у своїй природній споживчій вартості.

      З розвитком товарного виробництва все більше загострюється супереч-

ність між конкретною споживчою вартістю і загальною споживчою вартістю

золота. Щоб задовольнити потреби обігу у золоті-грошах, довелося б

повністю відмовитися від його використання, як конкретного товару.

Розв'язання цієї суперечності було знайдено шляхом ідеалізації грошей,

тобто поступового переходу загальної споживчої вартості від конкретного

товару — золота до його уявного знаку, який застосовується у формі

паперових грошей. Початком заміни реальних грошей-золота на уявні стало

його застосування у сфері обігу. Тимчасовий характер функціонування

грошей як засобу обігу відкрив шлях до заміщення грошей-золота на гроші-

знаки.

        У реальній діяльності існує роздвоєння вартості золота як звичайного

товару і як грошей. Вартість золота як товару формується під впливом зміни

продуктивності праці у золотодобувній промисловості і змін суспільних

потреб у золоті. Крім того, на вартість золота як грошей впливають й такі

фактори, як зміни суспільних потреб у грошах для виконання своїх функцій,

динаміка золотих запасів, що нагромаджені попередніми поколіннями та інші

фактори. Тому вартість золота як грошей є більш сталою і менш залежною

від поточних змін у золотодобуванні.

       Найбільш відчутні відмінності вартості золота як звичайного товару і

грошей виявляються в обігу золотих монет. Від тривалого руху в процесі

обміну золоті монети стираються і тому номінальний вміст золота у монеті

зменшується. Проте монети в обігу продовжують функціонувати за

попереднім номінальним вмістом золота. Отже, гроші в процесі обігу

набувають особливої мінової вартості. Вона може існувати відокремлено і

паралельно з вартістю того матеріалу, з якого ці монети виготовлені.

       Гроші, що мають товарну форму, принципово відрізняються від зви-

чайних товарів. Вони мають не лише конкретну, а й загальну споживчу

вартість. Тобто вони здатні задовольняти будь-яку з потреб людини,

попередньо обмінявшись певними благами. Тому гроші стають, по-перше,

абсолютним товаром, який протистоїть на ринку всіх інших товарів, по-

друге, вони стають мірилом всіх інших товарів і, по-третє, вони вважаються

безпосереднім втіленням багатства. Гроші пройшли тривалий і складний

процес розвитку. В результаті ускладнилася економічна сутність грошей,

підвищилась суспільна роль і урізноманітнилась їх форма.

           Розвиток форм грошей відбувався у напрямі від повноцінних грошей

до неповноцінних, якими вони є зараз. Повноцінні гроші мали внутрішню

реальну вартість. Вона відповідала вартості товару, який виконував функції

грошей. Неповноцінні гроші набувають своєї вартості виключно в обігу.

         Вартість неповноцінних грошей може істотно відхилятися від вартості того матеріалу, з якого вони виготовлені. Наприклад: банкнота, білонна монета, електронні гроші. В сучасний період усі країни світу користуються виключно неповноцінними грошима.

         Висхідною формою вартості грошей були товарні гроші. Спочатку, як

відомо, це були предмети першої необхідності: худоба, зерно, сіль, риба

тощо. На зміну предметам першої необхідності в ролі грошей прийшли

предмети розкоші. Здебільшого це були прикраси: перли, хутра, намисто з

черепашок тощо. Вони були менш громіздкими, довше зберігалися, мали

більшу і сталу ціну.

         Як гроші, предмети першої необхідності та предмети розкоші були

досить примітивними. Вони могли функціонувати поштучно, не підлягали

поділу, виступали у своїй природній формі.

       Другий великий поділ праці (відокремлення ремесла від землеробства)

розширив межі товарного виробництва і обміну. Попередні гроші не могли

задовольняти нових потреб ринку у зв'язку з їх фізичними властивостями.

       Тому їх місце на ринку зайняли метали. Ера панування металевих грошей

тривала приблизно з третього тисячоліття до нової ери.

       Розвиток металевих грошей відбувався двома напрямами:

а) набуття і вдосконалення монетної форми;

б) розвиток представницьких форм металевих грошей в обігу.

        Початковою формою металевих грошей були прості зливки чи кусочки

металу. Форма зливків зумовлювала певні незручності. У кожній платіжній

операції потрібно було зважувати зливки, визначити проби, ділити на

частини. З розвитком торгівлі виникла потреба таврування зливків, яку

здійснювала відома та авторитетна особа. Потім ця функція перейшла до

держави.

         Держава стала виготовляти зливки металу за певною формою, вагою і

за пробою та засвідчувала їх своїм штемпелем. Такі зливки отримали назву

монети.

         Щоб запобігти підробленню та обрізанню монет, по краях у їх дизайні

застосовувався рельєфний малюнок та “зубіювання” країв.

          Новий етап у розвитку монети як форми грошей настав з використан-

ням білонної монети. Це розмінна монета малої (дрібної) вартості. Її головна

відмінність в тому, що вона карбується з дешевого металу, тому є

неповноцінною. Переваги білонної монети у її дешевизні і тривалому

функціонуванні. Це допомогло їй зберегтися в обігу до сьогоднішнього часу.

        Розвиток металевих монет досяг найвищого рівня у період вільної

конкуренції. Золоті гроші настільки добре відповідали вимогам ринку, що

навіть найкритичніші дослідники того часу без будь-яких сумнівів

ототожнювали гроші з золотом, зокрема К.Маркс неодноразово підкреслю-

вав, що гроші за своєю природою — це золото і срібло.

      Подальший розвиток суспільних відносин зумовив неспроможність

золота назавжди закріпитися у ролі грошей. Це було зумовлено такими

причинами:

а) зросли вимоги до збільшення обсягів грошового товару. Тому в обіг

запроваджувалися розмінні на золото паперові банківські білети;

б) зросли вимоги щодо скорочення витрат на виготовлення грошей;

в) вартість грошей у нових умовах, що вимагали активного втручання

держави в економічне життя суспільства, повинна була стати гнучкішою.

        В результаті названих причин виникла потреба переходу до неповно-

цінних грошей. У минулому столітті відбувся процес демонетизації золота.

       Спочатку з обігу були вилучені золоті монети. Замість них сферу обігу стали обслуговувати неповноцінні гроші. А згодом повністю було зупинено обмін неповноцінних грошей на золото в будь-якій формі.

         Подальший розвиток економічних процесів, які спричинили демонети-

зацію золота, підготував підґрунтя для запровадження нематеріальних носіїв

грошової сутності, так званих кредитних грошей.

 

1.3. Форми функціонування грошей

 

      На сучасному етапі розвитку економіки залежно від форми функціону-

вання, гроші поділяються на паперові, кредитні та електронні.

       Паперові гроші являють собою нерозмінні на дорогий метал (золото)

гроші, що випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і

наділяються нею примусовим курсом. Вони законодавчо визначаються

обов'язковими для приймання у всі види платежів. Паперові гроші

виступають завершеною формою знака вартості. Вони відірвалися не лише

від субстанціональної вартості грошей, а й від реальних потреб обігу.

      Мірилом її емісії стає не потреба обігу в платіжних засобах, а потреба

держави у фінансуванні бюджетного дефіциту. Такі гроші ще називають

казначейськими. Визначальні ознаки паперових грошей такі:

а) випуск паперових грошей здійснюється для покриття бюджетного

дефіциту;

б) нерозмінність паперових грошей на золото;

в) примусове запровадження паперових грошей в обіг;

г) нестабільність курсу і майбутнє знецінення паперових грошей.

        Наведені ознаки властиві паперовим грошам, що емітуються урядом в

особі Міністерства фінансів. Вони називаються казначейськими білетами,

зобов'язаннями тощо. Таких ознак можуть набувати і гроші, які імітуються

банками, зокрема Національним банком України (НБУ), якщо їх емісія

спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту. Так, відбулося в

1991—1993 рр. в Україні. Як наслідок такого процесу — знецінення

українських грошей у 1993 р. у 100 разів.

         Білонна монета — це розмінна монета дрібної вартості. Вона друкуєть-

ся з дешевого металу, тому є неповноцінною.

        Кредитні гроші являють собою узагальнену назву різних видів грошей,

що виникають як заміщення майнових боргових зобов'язань держави та

інших приватних осіб. Кредитні гроші виникли внаслідок розвитку

кредитних відносин. До них відносяться:

        Вексель — це цінний папір, який засвідчує зобов'язання векселедавця

сплатити після настання встановленого терміну визначену суму грошей

власнику векселя, тобто векселедержателю.

        Векселі бувають прості., що виписуються боржником на ім'я кредитора

із зобов'язанням виплатити йому в зазначений термін вказану суму грошових

коштів, та переказні, які виписуються кредитором як наказ боржнику

виплатити у зазначений термін йому чи вказаній ним третій особі певну суму

грошей.

          Банкнота — це банківський білет (грошовий знак), що випускається в

обіг центральним емісійним банком. Банкнота забезпечена усіма активами

банку та товарною масою, що належить державі.

          Чек — це письмовий наказ банку власника поточного рахунку про

виплату певній фізичній чи юридичній особі вказаної в ньому суми грошей.

          Між паперовими та кредитними грошима існують такі відмінності:

а) паперові гроші виникають з функції грошей як засобу обігу, а креди-

тні — з функції грошей як засобу платежу;

б) паперові гроші випускаються державою або центральним банком, а

кредитні — банком;

в) паперові гроші наділені примусовим курсом і обов'язкові до прийому, а кредитні гроші не мають примусового курсу.

           Електронні гроші являють собою умовну назву фінансових коштів, які

використовує їх власник на основі електронної системи банківських послуг.

          Вони приводяться в рух завдяки запроваджених в сфері розрахункових

операцій комп'ютерів і сучасних систем зв'язку. Носієм електронних грошей

слугують пластикові картки.

            Пластикова картка — це іменний грошовий документ, що видається

банком власнику поточного рахунку. Вона дає йому можливість здійснювати

оплату своїх покупок і погашати борги шляхом переказу грошей по рахунку

без використання готівки чи паперових платіжних документів через

комп'ютерні мережі.

          Система електронних платежів в Україні запроваджена НБУ у вересні

1995 р. її метою було створення національної системи розрахунків за товари

й послуги за допомогою пластикових карток, а також створення необхідної

інфраструктури для обслуговування карток міжнародних систем.

 

1.4. Вартість грошей

 

          Світова економічна думка розрізняє два аспекти у питанні вартості

грошей:

а) вартість грошей як грошей;

б) вартість грошей як капіталу.

         Гроші як капітал набувають своєї вартості на ринку грошей під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Тут вартість грошей виступає у

формі відсотка.

         Вартість самих грошей формується у сфері їх обігу. Тут гроші обмі-

нюються на реальні блага і їх вартість набуває купівельної спроможності.

          Мінова вартість повноцінних грошей формується під впливом ряду

об'єктивних факторів, набуває відносної самостійності і певний час може

відхилятися від їх реальної вартості. Купівельна спроможність цих грошей

певний час залишається незмінною після зміни вартості золота як товару.

         Мінова вартість золота як грошей, що перебували в обігу, не могла

повністю відірватися від реальної вартості золота як товару. Цьому заважала

дія закону вартості у сфері виробництва і обміну золота. Якщо мінова

вартість, тобто купівельна спроможність монети, знижувалася порівняно з

реальною, то підприємства з гіршими умовами видобутку золота закривали-

ся. В результаті реальна вартість золота знижувалася до рівня мінової.

         Якщо реальна вартість повноцінних грошей знижувалася порівняно з

міновою, то в кінцевому підсумку підривалася довіра до таких грошей Це

зумовлювало виникнення розладу грошового обігу і цін. Держава змушена

була або перекарбувати монету, щоб підвищити її реальну вартість до

мінової, або відмовитися від золотомонетного обігу.

           Вартість повноцінних грошей визначається їх купівельною спроможні-

стю, тобто опосередкованим шляхом порівнювання з вартістю товарів та

послуг, які можна на них купити.

           Маса грошових знаків, що вступає у сферу обігу, у кожному циклі

відтворюється, не є випадковою величиною. Вона зумовлена сукупною

міновою вартістю товарів, які реалізовані у попередньому циклі і вийшли у

сферу споживання. Грошові знаки, що залишилися в обігу, продовжують

представляти вартість раніше проданої товарної маси. Це проявляється в

тому, що кожний власник грошей розглядає отримані в результаті обміну

гроші як конкретну реальну вартість. Тому він готовий платити за потрібний

товар не будь-яку їх суму грошей, а лише ту, яка забезпечить йому

привласнення еквівалентної вартості. Якщо в черговому циклі обміну товарів

виявиться менше, ніж було в попередньому, або в обігу перебуватиме зайва

маса грошових знаків при тій самій масі товарів, то між грошовою і

товарною масами складеться нове співвідношення. В ньому попит буде

перевищувати пропозицію. Тепер продавці вимагатимуть плати більшої суми

грошей за конкретний товар, ніж у попередньому циклі. В результаті

грошова маса знецінюється порівняно з товарною. Тому ціни на товари

будуть зростати. Тепер складеться новий, знижений рівень мінової вартості

грошей, з якою вони перейдуть у наступний цикл відтворення.

          Приклад. На 1 листопада в обігу перебувало 50,0 млрд. одиниць товару,

що відповідало 100,0 млрд. грн. Тобто середня ціна однієї товарної одиниці

становила 2 грн.  На 1 грудня цього ж року в обігу перебуло 40,0 млрд.

одиниць товару, а грошова маса залишилася попередньою, тобто 100,0 млрд.

грн. Тепер середня ціна одиниці товарної маси становитиме 2,5 грн

       Маса товарів, які можна купити за грошову одиницю, визначається

рівнем їх цін. Чим вищі ціни, тим менше товарів можна купити за грошову

одиницю. І навпаки. Чим нижчий рівень цін, тим більше товарів можна

купити за грошову одиницю. Отже, між вартістю грошей, тобто їх

купівельною спроможністю, та рівнем цін на товари існує обернена

залежність. Зміну вартості грошей за певний період можна визначити за

такою формулою:

де Ів.г. — зміна вартості грошей; Іц — індекс попереднього рівня цін.

Із наведеного прикладу видно, що індекс цін становитиме 1,25 а зміна вартості грошей — 0,8 Тобто вартість грошей знизилася на 0,2

або на 20%.

          Показник зміни вартості грошей — важливий економічний показник.

Він відчутно впливає на всі сфери економічного життя суспільства.

    Зниження вартості грошей трактується економічним терміном “інфляція”, а підвищення чи збільшення вартості грошей — “дефляція”.

 

1.5. Функції грошей

 

        Функції грошей — це процес обслуговування руху вартості у суспіль-

ному відтворенні.

       Питання про функції грошей вважається одним з найбільш дискусійних

у теорії грошей. Розбіжності стосуються не лише трактування окремих

функцій, але і їх кількості. Дискусії ведуться між представниками різних

теоретичних напрямів і всередині кожного з них. Так, більшість представни-

ків марксистської теорії грошей визнає такі їх п'ять функцій: міри вартості,

засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження вартості, світових

грошей. Водночас виявляються розбіжності щодо трактування кожної з них.

          Досить помітні розбіжності у трактуванні функцій грошей серед пред-

ставників немарксистської теорії. Більшість з них визнає лише три функції:

засобу обігу, засобу збереження вартості, одиниці рахунку.

        Зосередимо свою увагу на п'яти функціях, які виконують гроші.

        У функції грошей, як міри вартості, гроші забезпечують вираження і

вимірювання вартості товарів у формі ціни. Вираження і вимірювання

вартості товарів не може відбуватися іншим способом як порівнюванням її з

товаром, що служить загальним еквівалентом. Лише через кількісне

визначення в одиницях товару — еквівалента відбувається вимірювання

вартості товарів.

        Грошова одиниця, що застосовується для вимірювання та порівнюван-

ня вартості різних товарів і послуг, являє собою міру вартості. На основі міри

вартості встановлюються ціни на товари і послуги. Для порівнювання цін

різних товарів необхідно виражати їх вартість в однакових одиницях, тобто

звести їх до одного масштабу.

       В умовах золотомонетного стандарту масштаб цін — це кількість металу, що була прийнята в певній країні за грошову одиницю і служила

засобом для вимірювання цін всіх товарів. В умовах демонетизації золота і

запровадження нерозмінних грошових знаків на золото масштаб цін — це

рахункова одиниця, яка відображає вартість товарної маси в грошах.

     З масштабом цін безпосередньо пов'язані такі поняття, як девальвація і

ревальвація.

     Девальвація — це офіційне зниження курсу грошової одиниці.

     Ревальвація — це збільшення курсу грошової одиниці щодо валют

інших країн.

       Визнання того, що всі сучасні форми грошей служать носіями мінових

вартостей, дає можливість встановити реальну схему виконання такими

грошима функції міри вартості. Усі звичайні товари надходять до сфери

обігу. Тут вони “шукають” собі грошовий еквівалент, який представлений

готовністю суб'єктів ринку купити відповідні товари. У зіткненні сторін:

бажання продати і готовності купити — в кінцевому підсумку визначається

мінова вартість товару у формі ринкової ціни. Вона виражає суму грошових

коштів, якою товар оцінюється на ринку та яка задовольняє обох суб'єктів

операції. До цього зводиться економічний зміст вираження вартості у формі

ринкової ціни за допомогою грошей.

       Масштаб цін, як інструмент виміру грошової оцінки, функціонує не

відокремлено від визначення вартості товарів, а одночасно з ним, як єдиний

вимірювальний процес. Це зумовлено тим, що еквівалентна вартість товару

виражається в грошових одиницях. Тому функція грошей, як міри вартості,

включає процес вимірювання за масштабом цін. Рівень цін на товари лише

відображає вартість товару і масштаб цін.

       Функцію міри вартості гроші виконують уявно. Адже виробник напе-

ред, до появи товару на ринку, визначає ціну, за якою йому вигідно продати

цей товар. Але й при зустрічі з покупцем на ринку, де остаточно вирішується

ціна товару, наявність грошей у будь-якій формі (золоті монети, чеки,

банкноти тощо) необов'язкова. Реалізація взагалі може відбутися в борг, під

майбутню оплату грошей. Але ціна визначається в момент операції купівлі —

продажу.

        Гроші, як міра вартості, використовуються, як рахункові одиниці, з

метою надання кількісного виразу всім економічним процесам. Так, за

допомогою рахункових грошей у формі ціни господарські суб'єкти можуть

наперед визначити свої витрати на виробництво продукції, доходи від

реалізації і величину прибутку. Без цього неможливо виробити правильну

стратегію і тактику фінансово-господарської діяльності.

      Функція засобу обігу виражає дію, в якій гроші виступають посередни-

ком в обміні товарів і забезпечують їх обіг. Гроші у цій функції відіграють

роль посередника між продавцем і покупцем.

Обмін товарів за допомогою грошей у цій функції здійснюється за

схемою:

Т — Г — Т.

      Участь грошей в обміні товарів зумовлює розпад акту обміну на два

самостійних акти:

а) продаж товару: Т — Г;

б) купівля товару: Г — Т .

       Ці акти можуть відокремлюватися і у просторі, і в часі.

       Розрив товарного обміну на два самостійних акти завдяки грошам

відіграє важливу позитивну роль в розвитку обміну й економіки загалом за

таких обставин:

а) суб'єкти обміну можуть затримувати гроші з метою нагромадження

вартості в її абсолютній формі. Це розширює мету виробництва, виводить їх

за межі простого товарного обміну;

б) розширюються межі простого натурального обміну. Власник товару

може реалізувати його не тому суб'єкту ринку, що має необхідний йому

товар для обміну, а тому, хто має потребу в його товарі. За отримані грошові

кошти він може вільно вибрати необхідний йому товар;

в) власник грошей може перенести купівлю іншого товару на пізнішій

час або на інший ринок, чи взагалі використати грошові кошти за іншим

призначенням.

          Основою функціонування грошей, як засобу обігу, є рух товарів. Роль

грошей у цій функції тимчасова. Виконавши функцію обміну, гроші

переходять від одного суб'єкта до іншого. Самі гроші залишаються в обігу, а

товари після обміну виходять з нього.

           Для виконання функції засобу обігу необхідні реальні і сталі гроші. В

обігу завжди перебуває певна маса грошей, якій протистоять товарні маси,

що підлягають реалізації.

Тобто

 

                              (1.2)

 

де М — кількість грошей в обігу;

рі — ціна товару;

qі — кількість і-го товару.

      Кількість грошей в обігу мала б дорівнювати величині рі · qі. За умови,

якщо кожна грошова одиниця використовується не один, а декілька разів (V)

в процесі обігу, то кількість грошей в обігу буде визначатися за такою

формулою:

             (1.3)

          Наприклад, обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) становив 170

млрд. грн. Середня швидкість обігу гривні (V) становила 6,12 разів. Кількість

грошей в обігу буде 27,8 млрд. грн. (170,0 : 6,12).

       Кількість грошей, необхідних для забезпечення обігу, прямо пропор-

ційна сумі цін на товари і послуги, що реалізуються, і обернено пропорційна

швидкості обігу грошей.

        Гроші як засіб платежу. У цій функції гроші обслуговують погашення

різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин в

процесі виконання фінансово-господарської діяльності.

        Історично функція грошей, як засобу платежу, випливає з товарообігу.

її поява була зумовлена продажем товарів у кредит. Оскільки при цьому

виникає борг, то його погашення відбувається у формі без еквівалентного

руху грошових коштів. У функції засобу платежу виступають інші гроші,

відмінні від засобу обігу. їх відмінність зумовлена фактором часу, який

відділяє реалізацію товару в борг від здійснення платежу в рахунок

погашення заборгованості. За час між отриманням товару і його оплатою

можуть змінитися вартість і форма грошей, боржник, кредитор тощо. Тому

вартість платежу не завжди еквівалентна вартості товарів, реалізованих в

борг, або вартості грошей, що були надані в борг.

        У розвинутій економіці гроші, як засіб платежу, обслуговують більшу

частину всього економічного обігу. Тому сфера їх застосування досить

широка і охоплює такі грошові операції:

а) платежі між суб'єктами господарювання за взаємними борговими

зобов'язаннями за товари і послуги;

б) платежі суб'єктів господарювання своїм працівникам, ще пов'язані з

оплатою праці;

в) платежі юридичним і фізичним особам у централізовані бюджетні і

позабюджетні фонди, отримання грошей із цих фондів;

г) внески юридичними і фізичними особами своїх грошей у банки,

отримання ними грошових кредитів у банках і погашення їх у встановлені

терміни;

д) різноманітні платежі, пов'язані зі страхуванням діяльності та майна

юридичних і фізичних осіб;

е) інші платежі, тобто адміністративно-судові виплати спадщини,

дарування тощо.

        Гроші, як засіб платежу, відрізняються від грошей, як засобу обігу,

тим, що вони лише завершують акт купівлі-продажу. Вони не виступають

посередником при купівлі-продажу. Цю функцію можуть виконувати лише

реальні гроші. Роль грошей у функції засобу платежу проявляється в тому,

що вони 1) допомагають здійснювати контроль за правильністю кругообігу

виробничих фондів; 2) забезпечують безперервність процесу виробництва

продукції; 3) сприяють здійсненню контролю за своєчасністю розрахунків в

економіці.

         Гроші як засіб нагромадження. У цій функції гроші обслуговують

нагромадження вартості в процесі фінансово-господарської діяльності

юридичних і фізичних осіб. Виникнення цієї функції грошей стало можливим

тоді, коли товаровиробник виявився здатним частину виручки від реалізації

товарів у грошовій формі не витрачати на придбання інших споживчих

вартостей, необхідних для виробничого чи особистого споживання, а

відкласти на майбутнє, тобто зберегти їх.

         На початковому етапі нагромадження грошей своєю метою мало збе-

реження вартості. Для цього вартість уречевлювалася у дорогоцінних

металах. В такій формі нагромаджувалося абстрактне загальне багатство, що

називалося скарбом. Економічне призначення звичайного скарбу —

збереження нагромадженого багатства від крадіжок, пограбування і

знецінення його первісної вартості, а також створення страхового резерву

цінностей на випадок стихійного лиха, хвороби, збройних нападів тощо.

         З розвитком товарного виробництва і грошових відносин урізноманіт-

нювалися цілі нагромадження скарбу. Прагнення заховати своє багатство

змінилося прагненням продемонструвати його у формі предметів розкоші.

Так виникла естетична форма скарбу. Поряд із збереженням вартості скарб

став задовольняти потреби в самовираженні та естетичному задоволенні.

        Згодом сформувалася ще одна мета нагромадження скарбу — створен-

ня резерву платіжних засобів. Ця форма нагромадження скарбу мала на меті

відтворювальний характер і була зорієнтована на забезпечення зростання  прибутку. Щоб наблизити таке майбутнє, власники скарбу у формі грошей

надають його в борг, розміщують в банках, купують цінні папери, які

приносять їм прибуток у формі відсотків, дивідендів тощо.

        З розвитком функції нагромадження вартості послабла, а з часом і

зникла залежність функціонального призначення нагромадження грошей від

їх вартісної основи. Оскільки нагромадження втратило свою абстрактність

багатства, то зникла потреба зберігати гроші у формі запасу золота чи срібла.

Нову роль, яка передбачає конкретизацію мети і строків нагромадження

вартості, стали виконувати знаки грошей у формі паперових, кредитних та

електронних грошей.

           Нові форми грошей справили позитивний вплив на розвиток самої

функції засобу нагромадження і грошових відносин загалом. Зокрема,

з'явилася можливість вивести обсяги нагромадження за межі обсягів

видобутку благородних металів. А можливості знецінення грошових знаків

підштовхують власників нагромадження швидше їх капіталізувати. Останнє

сприяє розвитку суспільного виробництва.

    В сучасних умовах розвитку суспільства ще здійснюється нагромадження скарбів у формі дорогоцінних металів, золотих монет, предметів

розкоші (естетична форма скарбу) тощо. Великі золоті запаси зберігаються в

державних скарбницях, центральних банках, міжнародних валютно-

кредитних центрах і у приватних осіб. Наприкінці 80-х років XX ст. державні

запаси золота найбільш розвинутих країн з ринковою економікою становили

майже 30 тис. т., понад 30 тис. т. було у приватних осіб і понад 6,5 тис. т.

становили запаси міжнародних валютно-фінансових установ. Наявність

великих запасів золота викликає активні дискусії серед економістів щодо

його мети та взаємозв'язку з грошовим обігом.

          Якщо виходити з того, що нагромадження золотого скарбу виконує

одну з функцій грошей, то виявиться, що одну з грошових функцій золото

все ще частково виконує. Тому його демонетизацію не можна вважати

абсолютно повною.

      Економісти доводять, що нагромадження золота не пов'язане із функці-

єю грошей як засобу нагромадження. Зокрема:

а) державні золоті запаси називають звичайними стратегічними резер-

вами;

б) нагромадження золота трактується, як рух за історичною інерцією,

яку доцільно зупинити;

в) нагромадження золота у приватній власності пояснюється відставан-

ням розвитку сучасних цивілізованих економічних відносин в окремих

країнах;

г) нагромадження золотого скарбу намагаються довести їх грошовою

функцією.

         Наведені оцінки фактичного нагромадження золота не дають перекон-

ливого пояснення причин необхідності людству тримати поза виробничим і

особистим споживанням величезної маси золотих запасів. Воно вступає у

протиріччя за умовами надзвичайної раціоналізації суспільного життя та

капіталізації вартості. Очевидно, тепер існує об'єктивна потреба нагромаджу-

вати вартість у формі скарбу на випадок економічних чи політичних

потрясінь, як це було і в минулі віки. Таке нагромадження залишається

функцією грошей як особливого товару.

           Отже, сфера функціонування грошей, як засобу нагромадження вартос-

ті, зумовлена потребами розширеного відтворення і обігом капіталу, має

конкретну мету і є відносно короткостроковою. Це зумовлено тим, що тут

гроші виконують свою функцію у формі знаків вартості. Але та частина

функціонування грошей, де нагромадження відображає абсолютне багатство,

що виходить за межі суспільного відтворення, має форму скарбу й

обслуговується повноцінними грошима — золотом.

       Формування нагромаджень та їх збереження пов'язано з доходами або

втратами. Якщо нагромадження зберігається у формі депозитних вкладів

(довгострокових чи короткострокових), то таке нагромадження має

продуктивний характер. Суспільство використовує такі нагромадження з

метою їх капіталізації, а їх власники отримують доход у формі відсотків.

           Якщо нагромадження зберігаються у формі скарбу, тобто за межами процессу суспільного відтворення, то таке нагромадження зумовлене витратами зберігання. Величина витрат зберігання — це сума доходу, яку власник грошей не отримує внаслідок зберігання їх у ліквідній формі, тобто не вкладає фінансові активи.

       Світові гроші. У цій функції гроші обслуговують рух вартості у міжна-

родному економічному обігу і забезпечують проведення взаємовідносин між

країнами. Світові гроші виконують такі функції:

— міжнародного платіжного засобу;

— міжнародного купівельного засобу;

— засобу перенесення багатства з однієї країни в іншу.

         За своєю сутність світові гроші повторюють всі функції, що властиві

грошам на внутрішньому ринку. Це дало підстави взагалі не виділяти світові

гроші в окрему групу економічних відносин і не визначати їх функції. Але

якщо б усі національні гроші були вільно конвертовані, то потреба у

виділенні їх окремої функції відпала б.

       Сучасний розвиток ринкових відносин у світі привів до виникнення

різноманітних міжнародних засобів здійснення розрахунків. Зокрема:

а) національні валюти економічно найсильніших країн світу: долар

США, англійський фунт стерлінгів, японська єна,

б) міжнародні грошові одиниці, що використовуються міжнародними

валютно-фінансовими організаціями: СПЗ (Спеціальні права запозичень) —

розрахункова одиниця МВФ (SDR)1.

Євро, запроваджена з 1 січня 1999 р. 11 європейськими країнами з

15-ти загальної їх кількості, що входили до Європейського Союзу. Євро

базується на німецькій марці — одній з найстабільніших світових валют.

 

1.6. Роль грошей у розвитку економіки

 

         Рівень розвитку економіки вважається наслідком функціонування

грошей у суспільстві. Роль грошей визначається рівнем розвитку товарного

виробництва і відповідних суспільних відносин. Вона може бути реалізована

там, де для цього існують адекватні умови.

       Найсприятливіші умови для реалізації ролі грошей у розширеному

відтворенні були створені за капіталізму, коли товар став загальною формою

продуктів виробництва. Економічні відносини в суспільстві були переведені

на еквівалентні (ринкові) умови. При капіталізмі робоча сила отримує

товарну форму і стає об'єктом купівлі-продажу за гроші.

        Завдяки розширенню грошових відносин на всі фактори виробництва

(засоби праці, предмети праці і робочу силу) просте товарне виробництво

перетворилося у капіталістичне. Самі гроші отримали принципово нову

якість. Вони стали носієм капіталу, відкрили можливість кожному, хто має

вільні нагромадження грошей, легко і швидко їх капіталізувати. Мета

капіталістичного виробництва — одержання прибутку — отримала грошову

форму виразу. Це зняло будь-які обмеження розвитку виробництва, оскільки

нагромадження грошей у формі прибутку не має внутрішніх меж. їх можна

нагромаджувати нескінченно. Тому капіталістичні підприємства все

виробляють для продажу. На ринку розвивається конкуренція за отримання

більшої суми грошових доходів. Перемагає той, хто спроможний отримати

найкращі результати роботи і запропонувати їх покупцям. Тому гроші стають

рушійною силою науково-технічного прогресу, зростання продуктивності

праці, інтенсифікації виробництва, забезпечення високої якості продукції. Створюється могутня стимулююча сила розвитку виробництва.

     Аналіз впливу грошей на розвиток капіталістичного виробництва дає

можливість виділити два аспекти їх ролі у розвитку економіки: якісний і

кількісний.

         Якісні аспекти ролі грошей проявляються в тому, що їх наявність ство-

рює грошове середовище, в якому функціонують економічні процеси,

позитивно впливає на суспільне виробництва. Такий вплив проявляється за

наступних обставин:

а) розширюють фізичні межі обсягу виробництва за особистої потреби

виробників. Виробляти можна стільки, скільки вдасться продати;

б) замість натурального обміну відбувається реалізація виробленої

продукції за гроші. Це значно спрощує, прискорює і здешевлює доведення

товарів до споживачів;

в) завдяки грошам механізм ринку стає могутнім важелем економічно-

го прогресу. Конкуренція сприяє ефективності виробництва, стимулює

економіку виробництва, а також державного і особистого споживання.

       Здатність грошей приносити своїм власникам додаткову вартість в

умовах ринку посилила їх стимулюючий вплив на економічну діяльність

кожного суб'єкта: виробника (працівника) та споживача продукції.

      Кількісний аспект ролі грошей у розвитку економіки реалізується

шляхом зміни кількості грошей в обігу. Це дозволяє активно впливати на

економічні процеси, зокрема на діяльність виробників і споживачів та їх

поведінку на ринку. Змінюючи масу грошей в обігу, центральні банки, що

діють від імені урядів своїх країн, регулюють платоспроможний попит та

функціонування таких економічних важелів, як ціни, відсотки, валютний

курс, курс цінних паперів тощо. Цим забезпечується вплив на такі економічні

процеси, як інвестиції, зростання виробництва, рівень зайнятості, розвиток

експорту й імпорту з їх збалансованість тощо.

        Досить помітна роль грошей в розвитку економіки України. Українська

валюта (гривня) перетворилася у загальний еквівалент. Кожен, хто має гроші,

може вільно купити будь-який товар на ринку. Це підвищило зацікавленість

більше заробляти грошей і економніше їх витрачати. Гроші можна легко

капіталізувати, вклавши їх у цінні папери та банківські депозити.

           На сучасному етапі розвитку економіки України ціни на товари та курс

української гривні помітно стабілізувалися. Водночас такі зрушення не дають

відчутних результатів у розвитку суспільного виробництва. Це зумовлено

недостатньою послідовністю переведення економіки на ринкові умови,

надмірне адміністративне втручання державного апарату в економічну

діяльність суб'єктів господарювання, слабкістю грошового механізму,

зокрема банківської системи. Економічні суб'єкти недостатньо результативно

реагують на стимулюючі імпульси, що надходять з боку грошей. Тому

нерідко віддаються переваги натуральному обміну, “тіньовим” методам

господарювання, переведенню вільного грошового капіталу за кордон,

конвертації заощаджень в іноземну валюту. Такі процеси негативно

впливають на ринкові перетворення та недостатньо стимулюють позитивний

вплив грошей на розвиток економіки України.

         З метою посилення ролі грошей у розвитку економіки України доцільно:

а) здійснити максимальне переведення всіх сфер економічних відносин

на ринкові умови. Грошова форма має опосередковувати всі процеси

розширеного відтворення, забезпечувати обмін на еквівалентній основі;

б) стратегічною метою економічної політики має стати переважне

забезпечення інтересів господарських суб'єктів;

в) продовжувати оздоровлення грошового обігу шляхом утримування

сталої вартості національної грошової одиниці — гривні.

         Подальший розвиток ринкової економіки України, оздоровлення фі-

нансів і національної грошової одиниці приведуть до послаблення кризових

явищ в економіці. Одночасно зростатиме і роль грошей в економічній

діяльності суб'єктів господарювання і держави в цілому.

 

 

 

 

 

Тема 2. ГРОШОВИЙ ОБІГ І ГРОШОВА МАСА

Реалізація суті і функцій грошей здійснюється в процесі "їх постійного руху. В найбільш узагальненому визначенні цей рух грошей називають грошовим обігом.

Грошовий обіг здійснюється між усіма суб’єктами ринкової економіки і в цілому обслуговує реальний рух товарів та послуг. Але сфера грошового обігу є відносно самостійною, тому в загальному обороті матеріальних благ, послуг і грошей рух грошей виступає як такий, що не пов’язаний з рухом реальних благ. Отже грошовий обіг — це складне і структуроване явище. У ньому як певні складові частини виділяють грошові потоки, що обслуговують як рух реальних благ, так і функціонування фінансово-кредитних відносин. Усі ці грошові потоки входять у єдину систему грошового обігу, тісно взаємопов’язані між собою, і порушення, які можуть виникнути в тому чи іншому грошовому потоці, як правило, відбиваються на інших потоках. Це гостро ставить проблему збалансованості грошових потоків, яку слід розглядати як з погляду оптимізації самої сфери грошового обігу, так і з погляду зв’язку грошового обігу з тими постійними змінами, що мають місце у суспільному виробництві.

Проблема грошового обігу тісно пов’язана зі структурою самої грошової маси. Вона неоднорідна і в міру вдосконалення товарно-грошових відносин постійно ускладнюється за рахунок тих нових фінансових інструментів, які з’являються в процесі розвитку грошового обігу. Визначення структурних елементів грошової маси та їх особливостей дає змогу точніше з’ясувати питання про кількість грошей, необхідних для обігу.

Грошовий обіг постійно змінюється як в загальних особливостях своєї організації, так і у своїх масштабах. Зростання виробництва й інші чинники безпосередньо впливають на загальну масу грошей, потребуючи її постійного поповнення. Цей механізм неоднозначний, характеризується великою складністю і вимагає вдосконалення самого процесу поповнення грошей в обігу.

2.1. Грошовий обіг і його структура

У попередній темі розглянуто, як у процесі свого розвитку гроші пройшли великий еволюційний шлях від примітивної форми у вигляді випадкового товару до блискучої форми грошей з благородних металів, а згодом і до паперових грошей. Поряд з розвитком самих грошей відбувався процес удосконалення й самого руху грошей, тобто їх обігу. Якщо спочатку рух товару і рух грошей були єдиним нерозривним актом, то згодом ці процеси дещо відокремлюються один від одного. З одного боку, має місце рух товарів, а з іншого — рух грошей. Сфера виробництва і сфера грошового обігу набувають певної незалежності і кожна з них має свою власну логіку і свої закономірності розвитку.

Проте кінцевим призначенням грошової сфери є обслуговування товарного обігу, тому певна відокремленість цих сфер є лише однією стороною. Другою стороною виступає їх нерозривна єдність, їх тісний взаємозв’язок, без якого неможливе функціонування сучасної ринкової економіки. Ця єдність виробничої і грошової сфери стає дедалі тіснішою, а їх взаємодія, в якій вона реалізується, поступово ускладнюється. При цьому взаємозв’язок між сферами здійснюється постійно, бо постійним є процес суспільного відтворення. Отже, рух грошової маси, що обслуговує суспільне виробництво, є безперервним.

Безперервний рух грошей, що відбувається у суспільному виробництві, називають грошовим обігом. Він здійснюється між усіма суб’єктами виробництва. До них належать домашні господарства, підприємства, фірми, установи, населення і держава в особі своїх організаційних структур. Особливе місце за своїм значенням і за роллю в організації грошового обігу мають фінансові посередники. Це банки, небанківські кредитні установи й інші посередники, головною функцією яких виступає акумуляція тимчасово вільних коштів, які є в суспільстві, і надання їх у тимчасове користування тим, хто має в них потребу, на умовах платності, терміновості і повернення. Від рівня розвитку цього суб’єкта грошового обороту багато в чому залежить не тільки безперервність руху грошей, а й динамізм і рівень розвитку самого суспільного виробництва. Жоден суб’єкт ринкової економіки не спроможний реалізувати свої завдання і досягти мети без використання грошей, тобто поза грошовим обігом.

Грошовий обіг, як правило, розглядають на двох рівнях: на мікрорівні і на макрорівні. На мікрорівні гроші обслуговують домашні господарства й фірми, і виступають у процесі свого руху або як гроші, або як капітал. У тому випадку, коли гроші витрачаються населенням на задоволення своїх потреб, гроші функціонують як гроші, переважно у функції засобу обігу і платежу. Коли ж гроші витрачаються з метою їх збільшення, то вони функціонують як капітал.

У процесі свого руху на мікрорівні гроші мають певні особливості. Ось найбільш суттєві з них:

—На мікрорівні з точки зору суб’єкта грошового обігу гроші виступають як багатство. В умовах металевого грошового обігу це багатство є реальним, бо наявність грошей — це наявність певної маси вартості у високоліквідній формі. У сучасній ринковій економіці гроші мають кредитну природу, а значить не мають власної вартості. Тому гроші як гроші, або гроші як капітал і на цьому рівні не є багатством у повному розумінні цього слова. Якщо ж гроші розглядати як функцію, то на цьому рівні вони є багатством, бо відображаючи у своїй нетоварній формі виробничі відносини між людьми, вони здатні перетворюватись як у будь-які матеріальні блага, так і в будь-які елементи продуктивного капіталу. Отже, на мікрорівні гроші, з одного боку, не є багатством, а з іншого — вони — багатство. Наявність цього протиріччя і його гострота виявляються тоді, коли в системі суспільних відносин настає криза. Кризові явища в суспільстві тією чи іншою мірою відзеркалюються в елементах матеріального виробництва і перш за все у грошових. Найбільше своє вираження криза грошових елементів знаходить в інфляції. У період інфляції в грошах зменшується втілення багатства, яке вони представляють в дещо віртуальній формі. За певних умов воно взагалі може зникнути і призвести до суттєвих катаклізмів у суспільному виробництві. Тому стабілізація всієї системи ринкових відносин є неодмінною передумовою того, що це протиріччя залишиться потенційним, або ж не набуде загрозливих масштабів для суспільства. Найбільш чітким показником сталості всієї сукупності відносин у суспільстві є сталість грошової одиниці країни.

Рух грошей на мікрорівні має дві форми: рух капіталу і рух доходу. У першому випадку гроші є знаряддям для збільшення вартості. Цей рух частини грошової маси надзвичайно важливий як з погляду власника (індивідуального чи колективного) капіталу, так і з погляду суспільства. З огляду на позицію підприємця, рух грошей є основою для збільшення його капіталу, для отримання додаткової вартості. Чим більш організованим і вільним буде рух грошей, тим більше можливостей для самозростання вартості, адже капітал може функціонувати як капітал тільки в русі. Що ж стосується всього суспільства, то чим організованішим і ефективнішим буде рух грошей як капіталу на мікрорівні, тим більшою буде сукупність матеріальних благ, які й уособлюють урешті-решт багатство суспільства.

З іншого боку, гроші функціонують як гроші. Ця форма їх руху забезпечує оборот тієї маси товарів і послуг, що призначені для задоволення потреб людини. Значення цієї форми руху грошей важко переоцінити, адже загальний характер товарного виробництва робить практично неможливим задоволення потреб людини без грошей. З розвитком суспільного виробництва цю місію грошей реалізують усе складніші й досконаліші фінансові інструменти.

У процесі руху грошей, що використовуються як засіб платежу чи обігу, виникає можливість їх перетворення із просто грошей у гроші-капітал. Це має місце тоді, коли ці кошти акумулюються фінансовими посередниками і використовуються для надання кредиту. Отже, чим більше розвинена і розгалужена мережа фінансових посередників, тим у суспільства більше можливостей для їх використання з метою розширення виробництва.

— Особливістю грошового обігу на мікрорівні є й те, що джерело грошей, необхідних як для виробничого, так і для особистого споживання, безпосередньо пов’язано із самим суб’єктом господарювання, який виробляє товари, або надає послуги, та власником робочої сили, який продає її на ринку ресурсів. Реалізація цих товарів і є для їх власників основним джерелом надходження грошей. Що ж до додаткової потреби, то вона покривається або за рахунок власних накопичень, або за рахунок запозичень на грошовому ринку. При цьому помітна зміна попиту на гроші з боку суб’єкта господарювання або з боку населення приводить до зростання, або навпаки до зменшення відсотка, що, у свою чергу, впливає на пропозицію грошей у сфері позичкового капіталу.

На відміну від обороту грошей на рівні підприємства, тобто на мікрорівні, рух грошей на рівні всього суспільства (на макрорівні) відрізняється, передусім, такими особливостями:

—Гроші на цьому рівні не виступають як багатство. Раніше, коли в обігу були повноцінні гроші, вони ще являли собою матеріалізацію багатства взагалі. У сучасних умовах вони лише знаки, що не мають власної вартості і тому не є багатством як таким. Від збільшення маси грошей сукупне багатство суспільства не зростає.

—На відміну від руху грошей на рівні окремого суб’єкта господарювання, або населення, де вони виступають або у формі капіталу, або у формі грошей як таких, на макрорівні гроші функціонують лише як гроші. Вони забезпечують рух товарів в усьому суспільному виробництві і поєднують усі його фази. За допомогою грошей здійснюється розподіл і перерозподіл виробленого продукту.

—На макрорівні завжди існує певна, дана на кожний конкретний період часу, рівновага між грошовою масою і виробленими в суспільстві товарами й послугами. З розвитком виробництва ця рівновага порушується і це передусім пов’язано зі збільшенням масштабів виробленого продукту. Внаслідок цього виникає додаткова потреба у грошах. Певною мірою вона може задовольнятись за рахунок перерозподілу грошової маси з однієї сфери в іншу, та за рахунок того запасу еластичності, що має кожна валюта. Останнє забезпечується здійсненням центральним банком певної політики, яка найчастіше включає маневр наявними резервами, зміну швидкості обігу грошей тощо. Але можливості грошової сфери в цьому відношенні обмежені і коли вони вичерпані, тоді збільшення грошової маси на рівні всього суспільства здійснюється центральним банком за рахунок додаткової емісії грошей. Чим вище еластичність грошової маси, чим більш виваженою є політика державного емісійного центру, тим менше виникає протиріч і перешкод на шляху розвитку суспільного виробництва.

Грошові обороти на мікро- і на макрорівні тісно пов’язані між собою і залежать один від одного. Та вирішальним, з огляду на можливості глобального впливу на реальні економічні процеси та явища, є зміни у грошовій масі і в організації її обороту на макрорівні. Саме на цьому базується монетаризм як політика впливу на суспільне виробництво через зміни у сфері обігу грошей.

У процесі свого обороту гроші обслуговують усі фази суспільного виробництва і всі ринки. На фазі виробництва рух грошей забезпечує розподіл ресурсів і поєднанням робочої сили й засобів виробництва, унаслідок чого відбувається процес виробництва товарів та послуг.

Особливо важливу роль грошовий обіг відіграє на фазі обміну. Саме тут відбувається еквівалентний рух товарів, і гроші стають важливою ланкою обміну товарів та послуг. За суттю — це обмін товарних еквівалентів, а за формою — це обмін товару на грошовий еквівалент. Оскільки гроші в сучасному їх вигляді не мають власної вартості, а грошова сфера є відносно самостійною сферою суспільного відтворення, то будь-які зміни в самому грошовому еквіваленті відбиваються на самому обміні, посилюючи, або навпаки, послаблюючи обмін і його ефективність.

Вироблений національний дохід підлягає, як відомо, розподілу й перерозподілу. На цих фазах суспільного виробництва гроші є засобом як еквівалентного, так і безеквівалентного (у разі відчуження частини виробленого продукту через податки) руху товарів та послуг. У процесі обігу грошей на фазі розподілу формуються й набувають спочатку грошової форми ті матеріальні блага, які акумулює держава для забезпечення розширеного відтворення, структурних змін у народному господарстві, розв’язання соціальних проблем суспільства.

Заключна фаза суспільного виробництва— споживання. В умовах ринку воно здійснюється практично повністю за допомогою грошей. Саме тому їх рух на цій фазі є невід’ємною основою організації споживання, а також дійовим важелем досягнення оптимального співвідношення між виробництвом і споживанням.

В Україні процес формування ринкових умов і перехідний характер економіки наклали свій відбиток на загальну організацію грошового обігу. На мікрорівні рух грошей як капіталу тільки-но розпочався. Суттєвою перепоною на цьому етапі розвитку грошового обороту стає ще слабкий рівень організації банківської системи. Активна акумуляція тимчасово вільних коштів і використання їх як капіталу стримується не тільки рівнем доходів населення, але й недостатньою стабільністю банківської системи, і як наслідок, і певною недовірою населення до цих фінансових посередників.

Важливою проблемою організації грошового обігу на макро- рівні є той факт, що в державі протягом уже більше десяти років її незалежного існування має місце таке явище, як заборгованість по заробітній платі. Сягаючи величезного розміру (у 1999 році заборгованість дорівнювала 6,7 млрд. грн.), вона стримує рух товарів та послуг. І хоча з 2000 р. з початком певного піднесення в економіці загальна заборгованість по заробітній платі стала суттєво зменшуватись, вона ще залишається значною, а це помітно гальмує процес суспільного відтворення. Означена проблема посилюється низьким рівнем заробітної плати в основних галузях народного господарства і повільними темпами вирішення цієї проблеми. Так, середня заробітна плата в нашій державі в 2004 р. склала усього 590 грн.

На макрорівні грошовий обіг в Україні характеризується також недостатньо високим рівнем організації впливу держави на економічні процеси через грошову сферу. Це пояснюється як недосконалістю правового поля, у межах якого здійснюється рух грошей, так і незавершеністю ринкових перетворень. Не останню роль щодо цього відіграє й відсутність досвіду в організації державного регулювання саме в умовах ринкової економіки з урахуванням тих особливостей, які притаманні економіці України.

2.2. Загальна схема грошового обігу і грошові потоки

Грошовий обіг здійснюється між певними суб’єктами ринку і складається з певних грошових потоків.Грошовий потік — це рух грошей, який має певний напрямок, пов’язаний з обслуговуванням руху відповідного потоку товарів та послуг і характеризується певними особливостями. Загальна схема руху товарів і грошей може бути подана за допомогою моделі кругообігу продуктів і доходів (рис. 1).

Власниками практично всіх ресурсів (при певному припущенні) у ринковій економіці є сімейні господарства. Саме їм належать трудові ресурси, земля, засоби виробництва тощо. З цим товаром вони й виходять на ринок ресурсів, де й продають свою робочу силу, землю, засоби виробництва, або здають матеріальні ресурси в оренду. Як оплату за свої ресурси вони отримують гроші у вигляді заробітної плати, дивідендів, виторгу від продажу засобів виробництва, гонорарів тощо. Рух цієї сукупності доходів утворює перший грошовий потік, що є частиною руху національного доходу країни і відображає останній у фазі його розподілу (тобто до перерозподілу).

На ринок ресурсів як головні покупці виходять фірми, яким для організації виробництва необхідно отримати ресурси. За отримані ресурси фірми сплачують грошовий еквівалент, який можна визначити як потік 2. Він забезпечує безперервність надходження у сферу виробництва виробничих ресурсів, а відтак, і безперервність виготовлення продукції.

Виготовлена фірмами продукція надходить на ринок продуктів, що викликає до життя потік грошей із цього ринку на фірми, формуючи їх загальну виручку від продажу (потік 3).

На ринок продуктів з частиною своїх доходів виходять сімейні господарства. Вони формують ще один грошовий потік (потік 4), який дозволяє населенню задовольнити свої потреби в предметах споживання і послугах.

Ринкова економіка, як відомо, базується на існуванні як приватної та колективної, так і державної форми власності. У сучасних умовах держава виступає не тільки власником значних матеріальних ресурсів, але й прямим учасником суспільного виробництва. Це означає, що держава виходить на ринок ресурсів, пропонуючи ту частину ресурсів, яку вона за даних умов планує реалізувати. Продаж цих ресурсів формує грошовий потік (потік 5), який іде з ринку ресурсів і надходить до держави. Маючи своє виробництво, держава виходить також і на ринок товарів, пропонуючи продукцію державних підприємств. Це формує ще один грошовий потік (потік 6).

У сучасних умовах жодна країна не може існувати ізольовано. Різними формами економічного співробітництва її економіка пов’язана з економікою інших країн. Ці взаємозв’язки реалізуються переважно у формі міжнародної торгівлі, що здійснюється на світовому ринку. На цей ринок виходять сімейні господарства, імпортуючи необхідні їм товари і формуючи новий грошовий потік (потік 7), який через процес конвертації виходить за межі держави. Разом з тим на світовий ринок виходять також фірми, що експортують вироблену продукцію, або надають послуги. У зв’язку з цим виникає ще один грошовий потік (потік 8).

Усі розглянуті грошові потоки характеризуються тим, що вони обслуговують рух реальних товарів. Тут має місце обмін еквівалентів і тому товарна й грошова маса, яка відображає вартість усієї сукупності товарів та послуг, при даному масштабі цін збалансована з товарною масою. Ці потоки характеризують принаймні ще дві особливості. По-перше, в основі обміну лежить еквівалентність з тією лише різницею, що обмін на внутрішньому ринку здійснюється за вартістю, сформованою в даному суспільному виробництві. У той же час товари та послуги, які експортуються або імпортуються зі світового ринку обмінюються за інтернаціональною вартістю, формування якої має свої певні особливості відносно національної вартості товарів. По-друге, грошові потоки, пов’язані з експортом та імпортом, можуть бути незбалансованими (від’ємне або позитивне сальдо зовнішньоторговельного обороту) і тоді це певним чином впливатиме на рух грошей на внутрішньому ринку країни.

Окрім розглянутих потоків, ще є рух грошей, не пов’язаний з рухом реальних благ. Це так звані потоки фінансово-кредитної групи. Вони охоплюють грошові потоки у вигляді руху грошей, пов’язаних з виплатою податків. На цій основі формується потік грошей від сімейних господарств (потік 9) і потік від фірм (потік 11) до державного бюджету. Ці фінансово-кредитні потоки характеризуються безеквівалентністю, бо платник податку нічого не отримує натомість. Слід зауважити, що навіть у ринковій економіці все ж має місце і певний зворотний грошовий потік, який надходить з бюджету на підтримку сімейних господарств переважно у вигляді трансфертних платежів (потік 10), приватних і колективних підприємств та установ (потік 12). Але ці потоки нерівнозначні з потоками, які формуються на основі податкових платежів. Вони значно менші — це, по-перше; по друге, допомога держави фірмам, як правило, не набуває форми грошей, тому потік 12 існує скоріше як можливість, а не реальність. Виняток становлять хіба що випадки підтримки державою підприємств тих галузей, розвиток яких є пріоритетним. Так, скажімо, з 2001 р. держава бере на себе сплату значної частки відсотка по кредитах, які комерційні банки надають селянам на розвиток сільськогосподарського виробництва.

У системі організації грошового обігу важливу роль відіграє фінансовий ринок. Його загальна функція полягає в забезпеченні акумуляції тимчасово вільних коштів і їх надання в позику на тимчасове користування. Саме на цей ринок в основному направляються заощадження сімейних господарств, формуючи ще один фінансово-кредитний потік (потік 13). Водночас виробничий сектор, який для свого розвитку постійно потребує додаткових інвестицій, отримує позики на фінансовому ринку (потік 14). Ці потоки пов’язані з рухом грошей як товару, але специфічного. Гроші як товар не мають вартості, тому тут у цілому немає еквівалентного обміну, але є певна плата за тимчасове користування грошовим капіталом.

Дуже схожими на розглянуті потоки за своїм внутрішнім економічним змістом є грошові потоки, які складаються з руху капіталу, що надходить зі світового фінансового ринку на вітчизняний і навпаки (потоки 15 та 16). Цей рух міжнародного за характером капіталу найчастіше є спекулятивним, тобто таким, що керується у своєму русі поточною кон’юнктурою того чи іншого фінансового ринку. Тому в разі виникнення у країні якихось труднощів, наприклад, помітного спаду темпів виробництва, стійкого від’ємного сальдо платіжного балансу тощо починається відплив цього капіталу, що створює певні труднощі у функціонуванні фінансового ринку, а часто й усієї економіки в цілому.

Грошовий обіг, як уже зазначалось, тісно пов’язаний з кругообігом товарів та послуг. Це ставить проблему підтримки постійної рівноваги між суспільним виробництвом і грошовою сферою.

Її вирішення передусім пов’язано з балансуванням грошових потоків у самій цій сфері. Зупинимось на деяких найбільш загальних взаємозв’язках між окремими грошовими потоками.

За великої відкритості економіки досить часто порушення балансу в грошовій сфері пов’язується з перевищенням імпорту над експортом. У цьому разі частина грошової маси в розмірі чистого імпорту залишить внутрішній ринок і викличе недостатність платоспроможного попиту на внутрішньому ринку. Внаслідок цього в країні виникнуть труднощі з рухом національного продукту, оскільки частина національного доходу в його грошовій формі відволікатиметься на зовнішній ринок.

Досягнення необхідного балансу в такому разі можливе, по-перше, за рахунок додаткової кредитної емісії грошей, тобто за рахунок мобілізації грошей на фінансовому ринку. Цей шлях у довгостроковому періоді має певні негативні наслідки. З одного боку, це може стимулювати інфляційне зростання цін, а з іншого — може призвести до зростання вартості грошей на фінансовому ринку і тим самим зменшити стимули до інвестиційної діяльності. По-друге, досягнення балансу можливе за рахунок зовнішніх запозичень як у вигляді отримання прямої позики в іноземних банках, так і у вигляді розміщення на світовому фінансовому ринку своїх цінних паперів. Цей шлях більш прийнятний з погляду забезпечення відносно незмінних умов на внутрішньому ринку. Але його недоліком є формування зовнішнього боргу і виплата через відсоток у майбутньому частки свого національного продукту на користь країн-кредиторів.

Дещо інша ситуація складається в разі активного сальдо зовнішньоторговельного обороту. В цьому випадку на внутрішній ринок надійде додаткова грошова маса, яка може розбалансувати співвідношення попиту і пропозиції на внутрішньому ринку й викликати зростання цін унаслідок появи додаткової грошової маси. Щоб уникнути цієї негативної ситуації, найчастіше вдаються до таких заходів:

По-перше, можна спробувати стимулювати нагромадження грошей суб’єктами господарювання та населенням. Досягти зростання попиту на гроші можна тільки за наявності економічного зростання, стабільності правового поля держави і достатнього розвитку фінансового ринку та його інфраструктури. Цей шлях потребує значного часу.

По-друге, можна спрямувати частину грошового капіталу за кордон. Цей шлях балансування грошової маси досить ефективний і більш прийнятний саме в короткостроковому періоді. Але стійкий відплив валюти за кордон створює в перспективі не кращу інвестиційну ситуацію в державі і врешті-решт може призводити до зменшення динаміки економічного зростання.

Дуже важливим є балансування у сфері грошового обігу тих грошових потоків, що забезпечують процеси розподілу і використання національного доходу країни. Саме вони забезпечують баланс між національним доходом та виробленим і готовим для реалізації на внутрішньому ринку національним продуктом. Щодо цього найбільш важливим є балансування податкових надходжень (потоки 9 та 11) та потоку, пов’язаного з імпортом товарів та послуг з-за кордону (потік 7). Ці потоки в цілому призводять до зменшення попиту на внутрішньому ринку, а відтак, і до зменшення можливостей для реалізації виробленого національного продукту. Протилежними потоками щодо цього є надходження до бюджету за рахунок державних закупівель на ринку ресурсів (потік 6), витрат фірм на ринку продуктів на купівлю товарів для інвестиційних цілей (потік 2) і, нарешті, надходження грошей від експорту (потік 8). Ці три потоки забезпечують реалізацію виробленого національного продукту.

Між першою і другою групами грошових потоків мусить бути певна збалансованість, лише тоді забезпечуються найбільш сприятливі умови реалізації виробленого національного продукту. Але баланс між цими потоками може порушуватись, тому для їх балансування застосовуються різні методи.

У довгостроковому періоді на перші три грошових потоки можна впливати через проведення певної податкової політики і формування такої ситуації, за якої вітчизняний виробник перш за все буде зорієнтований на задоволення потреб вітчизняного споживача, що відносно зменшить грошовий потік, пов’язаний з імпортом. Що ж стосується потоків припливу, то тут у тривалій перспективі можна впливати на оптимізацію цих грошових потоків через створення сприятливого інвестиційного клімату в державі, забезпечення активної позиції держави на ринку продуктів передусім шляхом державної закупівлі товарів і, нарешті, через формування стабільних умов для здійснення експорту.

Балансування грошових потоків відпливу і припливу, а це, по суті, балансування між грошовою сферою, як вона представлена національним доходом, і виробленим для реалізації на внутрішньому ринку національним продуктом, з другого боку, в довгостроковому періоді не вичерпує всієї проблеми їх балансування. Певні диспропорції Між означеними грошовими потоками можуть мати місце і в короткостроковому періоді. Це вимагає їх балансування у режимі активного й ефективного впливу на ситуацію у грошовому обігу. Цей вплив найчастіше здійснюється центральним банком країни. Так, щоб зменшити витрати на імпорт і навпаки збільшити надходження від експорту (сигналом для таких дій часто стає поява від’ємного сальдо платіжного балансу), центральний банк може вжити заходів відносно курсу своєї валюти. Наприклад, для поліпшення ситуації і ліквідації, або зменшення від’ємного сальдо платіжного балансу, він може вдатись до валютної інтервенції, спрямованої на зниження курсу національної валюти стосовно інших валют. Це посилює експорт (через можливість зменшити ціну продукції, яка поставляється на експорт) і навпаки утруднює імпорт продукції. Наслідком цього буде певне балансування грошових потоків у вигляді надходжень від експорту і витрат, пов’язаних з імпортом. Проте це тільки загальний зв’язок і його позитивна реалізація залежить від дуже багатьох чинників. Скажімо, дієвість валютної інтервенції такого напрямку буде ефективною тільки тоді, коли експортні позиції держави досить сильні і вона може суттєво збільшити експорт своєї продукції, але в сучасних умовах такі дії не завжди можливі. Перепоною до їх уведення часто стає наявність глибокої міжнародної виробничої кооперації, що зводить нанівець наслідки зменшення курсу національної валюти, міжнародного антидемпінгового законодавства, політичні чинники тощо.

Розглянуті напрямки забезпечення балансування грошових потоків у цілому спрямовані на забезпечення певної рівноваги і, перш за все, між грошовим вираженням національного доходу й виробленим для реалізації національним продуктом. Проте балансування грошових потоків і всієї сфери грошового обігу в цілому повинно відзеркалювати і стратегічні цілі, що стоять перед державою. Формування такої стратегії особливо важливо для країн з перехідною економікою, де глобальним завданням є саме реформування економіки і здійснення значних змін в її організації. Серед цих країн, як відомо, й Україна, і для неї в цьому аспекті проблема балансування грошових потоків є особливо актуальною і значущою.

У цілому в стратегічному плані балансування грошових потоків з урахуванням того, що теоретичну основу регулювання ринкової економіки в переважній більшості країн складає монетаризм, має велике значення. При цьому можна виділити як кінцеву мету також балансування грошових потоків для досягнення високого рівня ефективності функціонування економіки і забезпечення на цій основі динамічного економічного зростання.

В Україні досягнення цієї стратегічної мети пов’язане з вирішенням цілої низки завдань. Для створення динамічної, соціально-орієнтованої й ефективної ринкової економіки необхідно, насамперед, здійснити структурну перебудову народного господарства, сформувати стабільний внутрішній ринок, на який би переважно й працював вітчизняний товаровиробник, і зменшити відкритість економіки до відповідних рівнів, щоб не мати такої глобальної залежності від кон’юнктури світового ринку, як сьогодні. Для вирішення цих завдань стратегічна політика у сфері балансування грошових потоків повинна передбачати такі напрямки:

— По-перше, необхідно забезпечити посилення грошового потоку, який формується внаслідок продажу ресурсів сімейними господарствами (потік 1). Це автоматично збільшить доходи населення і в процесі розподілу національного доходу збільшить потік грошей від сімейних господарств на ринок товарів, бо попит є функцією доходу. Одночасно це приведе до зростання заощаджень. І хоч вони залежать перш за все від рівня відсоткової ставки, проте й зростання доходів є дуже важливим чинником. Унаслідок збільшення платоспроможного попиту на товари та послуги стимулюватиметься вітчизняний виробник, який посилить свою орієнтацію на внутрішній ринок. Водночас збільшення притоку заощаджень на фінансовий ринок сприятиме зниженню кредитної ставки і посиленню інвестиційної складової в механізмі суспільного відтворення.

Досягнення ефекту збільшення грошового потоку між суб’єктами ринку ресурсів і сімейними господарствами може бути забезпечене за рахунок ліквідації великої заборгованості із заробітної плати (на початок 2005 р. це 0,8 млрд. грн.), законодавчого підвищення мінімальної заробітної плати і створення умов для дійсно ринкової організації продажу тих ресурсів, якими володіє сімейне господарство.

Деякі заходи в цьому напрямку зроблено. Так, за останні п’ять років заборгованість зі заробітної плати суттєво зменшилася з 6,7 до 0,8 млрд. грн. Зросла орендна плата власників землі. Якщо в 2000 р. селяни отримали за оренду землі 1,7 млрд. грн., то в 2001 р. вже 2,5 млрд. грн. Варто підкреслити, що це було пов’язано не тільки з великим (40 млн тонн) урожаєм зернових, але й з діями влади, яка, організуючи видачу державних актів на землю протягом 2001—2002 pp., поставила за обов’язкову умову переукладення вже складених раніше угод про оренду землі і встановила нижню межу орендної плати 1,5 % від її вартості. Ці дії щодо захисту інтересів 6,7 млн нових дрібних власників землі, які до цього, по суті, не мали досвіду ринкових відносин, стали своєчасними. Вони продемонстрували той факт, що при добре продуманій стратегії розвитку суспільства можна навіть в умовах перехідної економіки знаходити можливості для кардинальних рішень у сфері балансування грошових потоків.

Проте головним ресурсом, яким володіють сімейні господарства, виступає робоча сила. Цей товар в Україні коштує дуже дешево порівняно з розвиненими країнами. У витратах на вироблену продукцію частка заробітної плати в Україні сягає всього 10— 15 %, у той час, як у більшості розвинених країн вона становить до 60 %, а в окремих країнах навіть і більше. У цьому надважливому стратегічному напрямку зроблено за десять попередніх років дуже мало. На початок 2004 р. мінімальна заробітна плата становила всього 205 грн, що майже вдвічі менше прожиткового мінімуму. На 2005 р. урядом заплановано підвищити мінімальну заробітну плату до 300 грн. Що ж стосується середньої заробітної плати, то вона тільки в 2002 р. уперше вийшла за межі прожиткового мінімуму і склала в 2004 р. у промисловості 743 грн, а в сільському господарстві — усього 295 грн. Ця стратегічно важлива проблема залишається нерозв’язаною і хоч вона непроста, бо збільшення потоку грошей до домашнього господарства за рахунок суттєвого зростання заробітної плати зробить продукцію експорту більш витратною й призведе до зменшення відповідного грошового потоку, — її треба вирішувати і чим скоріше, тим краще. Новим урядом, який розпочав свою роботу за Президента В. А. Ющенка, поставлено завдання підняти середню заробітну плату до 708 грн.

По-друге, в Україні для здійснення структурної перебудови економіки, а це надзвичайне, і, по суті, доленосне для нашої економіки завдання, необхідно збалансувати фінансово-кредитні потоки і, передусім, ті, що представлені податками. Зменшення податкового тиску збільшить кошти підприємств, тобто ту частину грошового потоку, який надходить до фірм від реалізації своєї продукції і який залишається після сплати податків, перетворюючись у потік грошей, з якими підприємство виходить на ринок ресурсів. Це суттєво збільшить можливості підприємств у їх технічному переоснащенні.

Саме збільшення коштів, що залишаються на підприємстві з їх виторгу за рахунок зменшення податків, ще не призведе до автоматичної і тим більше швидкої структурної перебудови. Ця зміна в грошовому обігу має бути підкріплена науково обґрунтованою, виваженою і, що немаловажно, зрозумілою кожному суб’єкту суспільного виробництва програмою структурної перебудови народного господарства. До цієї програми слід додати чітко розроблений механізм її реалізації і тільки тоді можна мати надію на позитивне вирішення цього стратегічного для нашої держави завдання.

Реалізація завдання щодо структурної перебудови економіки, як воно може бути вирішено в напрямку зміни співвідношення грошових потоків, іде дуже повільно, а часто і просто тупцює на одному місці. Так, у державі на початок 2004 року ще не прийнято податкового кодексу. Ключові питання цього кодексу, а саме: зменшення кількості податків, зниження їх ставки, упорядкування всієї системи податків у бік створення чіткої системи зрозумілих, таких, що не вступають у протиріччя з іншими законодавчими актами, обов’язкових платежів на користь держави— це все ще завдання майбутнього.

По-третє, в Україні сьогодні співвідношення внутрішнього й зовнішнього ринків з огляду на їх значення для всього суспільного відтворення не є оптимальним. Більше того, занадто висока відкритість економіки, а вона в 2003 р. склала 42 %, є не тільки невигідною, але й загрозливою для економічної безпеки держави. Це пов’язано з тим, що такий рівень відкритості економіки робить її значною мірою заручницею кон’юнктури світового ринку. В Україні ця ситуація є відчутною протягом усього попереднього періоду існування її як незалежної держави. Досить сказати, що більше третини валютних надходжень у державу здійснюється за рахунок продажу продукції нашої металургійної промисловості. Це робить вразливим фінансову ситуацію в Україні, що й показали недавні події на ринку металургійної продукції. Так, ті захисні заходи, яких ужили на своєму ринку США та країни Європейського Союзу щодо імпорту продукції металургійної промисловості в 2001—2002 p., боляче вдарили по економіці нашої країни.

Для вирішення глобальної проблеми формування місткого й динамічного внутрішнього ринку, крім створення дійових стимулів для інвестиційної діяльності, необхідно забезпечити й відповідне формування грошових потоків. Перш за все для цього слід забезпечити приплив грошей на фінансовий ринок країни, тому необхідно довгострокове регулювання всієї валютно-кредитної політики, яка б забезпечила залучення заощаджень населення і водночас створила б сприятливі умови фінансового ринку для іноземних інвесторів. Така політика здатна збільшити потік грошей із-за кордону і тим самим сприятиме формуванню й розширенню попиту на внутрішньому ринку країни.

У вирішенні проблеми розбудови стабільного й місткого внутрішнього ринку надзвичайно важливе значення має формування й розвиток усієї інфраструктури ринку в цілому і фінансового ринку зокрема. Справа в тому, що інфраструктура фінансового ринку потребує як розвитку мережі, так і посилення якісних показників її функціонування. До них належить забезпечення стабільності всіх елементів інфраструктури фінансового ринку, формування надійних умов захисту інвестора, розбудова інформаційного середовища, яке б робило прозорим увесь фінансовий ринок і т. ін.

Таким чином, здійснення низки заходів, які б забезпечили оптимальне вирішення стратегічних завдань, що стоять у найближчій перспективі перед Україною, в процесі балансування грошових потоків у поєднанні з загальним ринковим реформуванням нашої економіки, здатно привести до удосконалення грошового обігу в нашій державі й розвитку на цій основі ринкової економіки в цілому.

 

2.3. Грошова маса та її структура. Закон грошового обігу

Усі гроші, що обертаються в грошовій сфері, становлять грошову масу, яка має свою структурну організацію. Під цим кутом зору в грошовій масі виділяють грошові агрегати, такі її структурні елементи, що розрізняються між собою рівнем ліквідності, тобто рівнем здатності перетворюватися в гроші.

Грошові агрегати наявні у грошовій системі будь-якої високорозвиненої країни, однак вони мають певні національні відмінності як за складом елементів, що входять у той чи інший агрегат, так і за їх кількістю. Проте в принциповому плані грошові агрегати різних країн ідентичні.

У більшості розвинутих країн, як правило, виокремлюють три—чотири агрегати. Так, наприклад, у США — чотири агрегати, в Німеччині та Японії їх три, а в такій країні, як Франція грошових агрегатів усього два.

У грошовій системі України виділяють агрегати: М₀; М₁; М₂; М₃. При цьому агрегат М₀ звичайно пов’язують із готівкою, що знаходиться поза банками. І хоч виділення такого агрегату має деякий сенс, усе ж, виходячи з глибинних основ розподілу грошової маси на агрегати, він відрізняється від агрегату М₁ лише кількісно.

До складу інших грошових агрегатів входять такі елементи:

Агрегат М₁. Він включає: а) гроші поза банками; б) кошти на рахунках »до запитання» і поточні депозити. Останній елемент ще визначають як трансакційні депозити, до яких належать внески, з яких гроші в будь-який момент можуть бути отримані власником внеску, або переказані іншим особам за допомогою чеків, звичайних грошових переказів та за допомогою електронних грошових переказів.

Отже, грошові інструменти, що входять до складу грошового агрегату Мі, можна без будь-яких обмежень використати для платежів, а це означає, що гроші, представлені у цьому агрегаті, найбільш ліквідні. Це є сама ліквідність. Цей агрегат за своїм функціональним призначенням є засобом обігу і платежу. Він найтісніше пов’язаний з товарною масою, тому у своєму обсягу залежить в основному від таких чинників, як обсяг товарообороту і швидкість обігу грошей.

Агрегат М₂. До його складу входить агрегат М], а також термінові депозити й ощадні вклади, покладені на певний термін. Гроші, що входять до цього агрегату, ще називають грошовими активами. На відміну від агрегату М₁ даний агрегат має менший ступінь ліквідності. Це обумовлено, головним чином, тим, що до його складу входять термінові депозити й ощадні вклади, які розміщаються в банках на певний термін. Гроші тут використовуються як високоліквідний засіб нагромадження купівельної спроможності. Дострокове вилучення цих грошей з відповідних рахунків пов’язано для їх власника зі значною втратою прибутку. Разом з тим вони, як правило, не можуть безпосередньо перетворюватися в трансакційні депозити, тобто не можуть бути переказані однією особою на користь іншої.

Агрегат Мз. До нього входять агрегат М2 і кошти клієнтів за трастовими операціями банків. Ці операції — це довірчі операції, тобто операції доручення з управління майном або грошима клієнта. Формою організації таких операцій може бути, наприклад, депозитний сертифікат, тобто грошовий документ, що свідчить про вкладення його власником у банк певної суми на термін, після закінчення якого за даним сертифікатом сплачуються відсотки і повертається вкладена сума. На відміну від термінового депозиту, за яким вкладені гроші все ж можна вилучити з банку до закінчення терміну, втративши при цьому всі відсотки по внеску або їх значну частину, то за депозитним сертифікатом достроково повернути свої гроші, як правило, не можна. Це додає даному елементу менший ступінь ліквідності, ніж той, що мають строкові депозити.

Агрегати М2 і М3 віддзеркалюють ту масу грошей, що тимчасово вийшла з обігу і виконує функцію нагромадження вартості. Обсяги цих двох агрегатів визначаються залежно від інших (ніж у агрегату М₁) чинників. Це такі чинники, як рівень капіталізації грошових доходів населення і господарюючих суб’єктів, стан розвитку кредитних відносин, рівень розвитку інфраструктури грошового ринку і таке ін.

Грошові агрегати в інших країнах відрізняються від агрегатів, прийнятих у грошовому обігу України, головним чином, за їх кількістю або за складом тих елементів, які входять до кожного конкретного агрегату. Останнє відображає, як правило, відповідний рівень розвитку грошового обігу. Так, наприклад, у США з їх рафінованими і високорозвиненими товарно-грошовими відносинами до складу агрегату М1 крім готівки та депозитів »до запитання» й інших депозитів, за якими можна виписувати чеки і за якими в українському агрегаті Мі є аналоги, входять ще дорожні чеки. У цей же агрегат входять і дрібні (до 100 000 дол.) короткотермінові вклади. В Україні чековий обіг ще не так розвинутий, як у країнах Заходу, і через це у нас немає такого елементу, як дорожні чеки. Крім того, у США існує ще й четвертий агрегат L. Він уведений у 1980 році, до його складу входить агрегат М3 а також облігації, які випускаються урядом і продаються дрібним вкладникам, акцептовані банками векселі, комерційні цінні папери (короткострокові боргові зобов’язання корпорацій), державні короткострокові (термін погашення до 12 місяців) облігації.

Серед усієї сукупності грошових агрегатів особливо виділяють той, що найбільш повно відбиває саму активну й еластичну масу платіжних засобів. Таким агрегатом, як правило, вважають агрегат Мі. Що ж стосується інших агрегатів, то вони вже містять і ті елементи, що скоріше тільки теоретично можуть бути використані як платіжні засоби. Так, наприклад, кошти за трастовими операціями банків, які вкладено в цінні папери, важко використовувати як засіб платежу. Та й їх призначення зводиться, головним чином, до довгострокового нагромадження вартості.

Маса грошей, що знаходиться в обігу в конкретній країні на кожний даний період часу, завжди має свою кількісну межу. Кількість грошей залежить від безлічі чинників, вирішальними з яких є: кількість товарів і швидкість обороту однойменної грошової одиниці. Способи регулювання кількості грошей, що знаходяться в обороті, і форми організації їх руху багато в чому визначають стан економіки країни і виступають важливими елементами, які забезпечують функціонування і розвиток усієї системи товарного виробництва. Це робить необхідним вивчення основних закономірностей, пов’язаних з визначенням кількісної характеристики грошей.

Визначальною функцією грошей, яка є квінтесенцією їх загальної ролі в системі товарного виробництва, є їх функція як засобу обігу. Реалізуючи дану функцію, гроші виконують роль посередника при обслуговуванні метаморфози Т—Г—Т. У цьому зв’язку виникає питання про кількість грошей, необхідних для обміну. Найбільш загальна відповідь на це питання міститься у вартісному обсязі самої товарної маси. Скільки вироблено товарів, стільки потрібно і грошей, тому що вони і тільки вони покликані обслуговувати рух товарів. Однак самі гроші можуть упродовж певного часу (звичайно за такий період береться рік) робити декілька оборотів. Це пов’язано з тим, що гроші (при цьому, як правило, беруть однойменну грошову одиницю, наприклад гривню), які випущені в обіг емісійним центром країни (Центральним банком), через якийсь час знову повертаються до емітента. Останній знову пускає їх в обіг і цей процес повторюється знову й знову. За рік грошова одиниця може зробити декілька оборотів. Цей показник кількості оборотів однойменної грошової одиниці на рік і є показником швидкості обігу грошей.

Між загальною кількістю грошей і швидкістю їх обігу існує певний зв’язок. Він виявляється в тому, що зі збільшенням швидкості обігу грошей їх кількість, яка необхідна для забезпечення обігу всієї товарної маси, зменшується. Для ілюстрації цього зв’язку розглянемо простий приклад. Припустимо, що в якійсь країні вся товарна маса, вироблена за рік, дорівнює 1 млрд доларів. Зрозуміло, що для забезпечення її руху необхідно мати 1 млрд доларів, але це справедливо тільки за умови, що гроші роблять один обіг на рік. Якщо ж однойменна грошова одиниця (у даному разі це долар) робить два обороти за рік, тоді грошей потрібно наполовину менше, тобто не 1 млрд, а тільки 500 мли доларів. Цей взаємозв’язок можна подати у вигляді формули:

де Кг — кількість грошей, необхідних для обігу товарів протягом певного періоду;

ΣЦ— сума цін товарів, що підлягають реалізації за певний відрізок часу, наприклад за рік.

О — швидкість обігу однойменної грошової одиниці за рік.

В узагальненій формі дана формула відбиває закон грошового обігу, суть якого полягає в тому, що кількість грошей, необхідних для обігу товарів, прямо пропорційна сумі їх цін і обернено пропорційна швидкості обігу однойменної грошової одиниці.

Наведена формула закону грошового обігу розроблена К. Марксом. Вона дійсно відбиває стійкі, повторювані причинно-наслідкові зв’язки між масою товарів, швидкістю обігу грошей і їх кількістю, яка необхідна для обігу даної товарної маси. Поряд із цією узагальненою формулою К. Маркс розробив формулу закону грошового обігу і в більш детальному варіанті, який розкриває ту саму сутність, але вже з деякою деталізацією руху грошей залежно від конкретних форм організації цього руху. Вона має такий вигляд:

де Кг — кількість грошей, необхідних для обігу товарів протягом певного часу;

ΣЦ— сума цін товарів, що підлягають реалізації за певний відрізок часу, наприклад за рік;

О — швидкість обігу однойменної грошової одиниці за рік;

К — сума цін товарів, проданих у кредит з оплатою їх за межами даного конкретного періоду;

П — сума цін товарів, що були продані в кредит раніше і за якими наступив термін платежу;

ВП — платежі, що взаємопогашаються.

Розглядаючи закон грошового обігу, як він сформульований К. Марксом, варто мати на увазі те, що автор »Капіталу», розкривши сутність даного закону, не досліджує детально проблему кількості грошей, необхідних для обігу. Він не аналізує всі нюанси, які мають вплив на визначення маси грошей в умовах того чи іншого конкретного суспільства. Це пояснюється тим, що К. Маркс виходив з тези про відсутність історичної перспективи у товарного виробництва і передбачав його зникнення вже в межах наступної за капіталізмом формації (комуністичного способу виробництва), тому він і не ставив перед собою завдання детального дослідження дії даного закону. Йому досить було розкрити сутність закону грошового обігу, щоб озброїти пролетаріат знанням основних причинно-наслідкових зв’язків між грошовою і товарною масами. Досліджувати ж деталі, пов’язані з визначенням кількості грошей, необхідних для обігу, не було сенсу, оскільки гроші як категорія товарного виробництва повинні були зникнути разом з останнім.

Однак товарне виробництво, як відомо, економічно себе ще не вичерпало і є нині загальною формою організації суспільного виробництва. Це ставить завдання детального аналізу проблеми визначення кількості грошей, необхідних для обігу. Іншими словами, на підставі пізнаної сутності необхідно розкрити все різноманіття реального прояву даного закону. Нагальність цього продиктована й тим, що сам грошовий обіг значно ускладнився. У ньому помітну роль стали відігравати заощадження населення, депозити суб’єктів господарювання, попит на гроші, викликаний обліком векселів, й інші елементи грошового обігу. В умовах капіталізму XIX ст. ці чинники ще не мали місця або відігравали несуттєву роль і тому не були взяті до уваги К. Марксом. Але згодом у грошовому обігу відбулись важливі зміни, які обумовили подальший інтерес економістів до проблеми визначення кількості грошей, необхідних для обігу товарів.

Серед тих учених, що зробили помітний внесок в аналіз грошових відносин у цілому і в дослідження проблеми визначення кількості грошей, необхідних для обігу, слід назвати американського вченого І. Фішера (1867—1947 pp.). У сучасній економічній теорії широко застосовується його формула кількості грошей. Вона може бути виведена з його так званого загального рівняння обміну

де М— маса грошей;

V— швидкість обігу однойменної грошової одиниці; Р — ціни товарів; Q — кількість товарів.

Якщо не мати на увазі різницю в позначеннях, то дана формула за своєю суттю нічим не відрізняється від формули:

З цього рівняння неважко визначити масу грошей виведеної К. Марксом. Дійсно Кг являє собою не що інше, як М у формулі І. Фішера, О відповідно означає те ж саме, що й V9 а Р помножене на Q дає суму цін товарів (ЕЦ). З урахуванням цього виведена із загального рівняння обміну І. Фішера формула кількості грошей, необхідних для обігу (А/), буде тотожною формулі закону грошового обігу, яку раніше вивів К. Маркс.

Тотожність формули І. Фішера з формулою кількості грошей, необхідних для обігу, яка виведена К. Марксом, цілком природна. Сутність закону грошового обігу одна, а звідси випливає і тотожність наукового трактування об’єктивних причинно-наслідкових зв’язків, що виражаються даним законом. Проте І. Фішер, творчий період життя якого припав уже на XX ст. (цей учений помер у 1947 p.), по-перше, досліджував даний закон в умовах більш складного грошового обігу, ніж той, що був за життя К. Маркса, а, по-друге, він виходив із наявності у товарно-грошових відносин історичної перспективи. Це висувало на перший план не тільки з’ясування сутності даного закону, а й вивченая реальних форм його прояву. Останнє, у свою чергу, вимагало врахування того, що різні складові частини грошової маси мають різну швидкість свого обігу. Урахування даної обставини знайшло своє відображення в тій увазі, яку приділив І. Фішер аналізу структуризації грошової маси та її впливу на реальні форми прояву закону кількості грошей.

Для визначення кількості грошей, необхідних для обігу, дуже важливе значення має швидкість їх обігу. У практиці, як правило, окремо визначають швидкість обігу безготівкових грошей, швидкість обігу готівки і швидкість, з якою гроші повертаються в каси банку. При цьому значну увагу приділяють тим факторам, які впливають на швидкість руху грошей. До найбільш суттєвих чинників такого порядку належать:

—зміни в структурі суспільного виробництва; —зміни в швидкості руху товарних потоків; —рівень та інтенсивність зростання суспільного поділу праці; —збалансованість між попитом і пропозицією грошей; —стан і напрями розвитку кредитних відносин; —характер і динаміка взаємозв’язків між господарюючими суб’єктами;

—політична ситуація в країні.

У сучасній економічній літературі всю сукупність грошей, що забезпечують рух товарів і послуг, визначають як грошову масу. Вона містить усю суму загальновизнаних платіжних засобів країни і включає: а) готівкові гроші; б) безготівкові гроші.

Грошова маса знаходиться у певному зв’язку з валовим внутрішнім продуктом. Цей зв’язок звичайно виражають через показник монетизації економіки. Він визначається як відношення грошової маси до валового внутрішнього продукту (ВВП).

Але часто цей показник розраховують і відносно інших грошових агрегатів, а саме М₁; М₂; М₃. Цю низку показників часто називають коефіцієнтами Маршалла.

Чим вище цей показник — тим краще. Це пов’язано з тим, що збільшення даного показника вказує на посилення мобільності економіки, яка досягається зростанням ступеня варіантності в поведінці господарюючих суб’єктів. Іншими словами, підвищення рівня монетизації валового внутрішнього продукту означає, що учасники суспільного виробництва значну частину виробленого продукту схильні зберігати не в натуральній формі (у вигляді виробничих запасів, незавершеного виробництва і т. ін.), а у вартісній.

В Україні рівень монетизації ВВП ще значно нижче, ніж у тих країнах, які успішно реформували свою економіку (Польща, Чехія). Так, у 1996 p., коли була введена гривня, рівень монетизації ВВП склав усього 11,6 %. Тому перед нашою державою стоїть завдання підвищення цього показника. І, як свідчить практика розбудови ринкової економіки в Україні, цей показник поступово зростає. Так, у 2004 р. він склав уже 33,3 %. Але вирішуючи завдання щодо підвищення рівня монетизації ВВП, не можна допустити істотного посилення інфляційних процесів.

До складу грошової маси входить грошова база, яку ще визначають як гроші підвищеної ефективності. Вона включає готівку, що знаходиться поза банками, резерви в касах комерційних банків і обов’язкові резерви цих банків у центральному банку країни. (У нашій державі — в Національному банку України).

Між грошовою масою і грошовою базою існує певний взаємозв’язок, який прийнято виражати через грошовий мультиплікатор. Ця залежність може бути виражена у вигляді формули:

де ГМ — грошова маса;

ГБ — грошова база;

m — грошовий мультиплікатор.

При цьому сам показник монетизації (Km) розраховується за формулою:

Грошовий мультиплікатор— це коефіцієнт, що визначається шляхом поділу 100 на норму обов’язкового банківського резерву. Останній— є певною сумою грошей, яку кожний комерційний банк зобов’язаний зберігати в центральному банку. Вони знаходяться на спеціальному рахунку центрального банку, або на кореспондентському рахунку відповідного комерційного банку. Вилучити ці гроші або використати їх для розрахунків (за винятком часткової можливості, що виникає у випадку знаходження даних коштів на кореспондентському рахунку) комерційний банк не може. Норму цих резервів у відсотках стосовно всіх пасивів комерційного банку або якоїсь їх частини встановлює центральний банк. У нашій державі прерогатива визначення норми обов’язкових резервів належить Національному банку України.

Таким чином, у сукупності важелів, які використовує держава в умовах сучасного ринку, чинне місце займає грошовий мультиплікатор. Він дає змогу досить оперативно змінювати загальну грошову масу для забезпечення необхідної рівноваги на ринку в умовах суттєвих змін у співвідношенні грошової й товарної маси.

Так, наприклад, якщо грошова база дорівнює 10 млрд грн, а грошовий мультиплікатор дорівнює 5, то тоді вся грошова маса (М) дорівнюватиме: М = 10 млрд грн х 5 = 50 млрд грн. За умови, що центральний банк зменшить норму обов’язкових резервів, грошовий мультиплікатор збільшиться. Припустимо, він зріс до 10. Тоді грошова маса в країні за однієї й тієї ж грошової бази в 10 млрд грн дорівнюватиме: М = 10 млрд грн х 10 = 100 млрд грн.

Цей приклад чітко демонструє ті можливості, які надає центральному банку грошовий мультиплікатор і його зміна для збільшення або зменшення грошової маси. Одначе слід підкреслити, що вплив на обсяги грошової маси через зміну грошового мултиплікатора є обмеженим, бо сам мультиплікатор має певні межі своїх крайніх значень. Останнє пов’язано з тими суттєвими обмеженнями, які не може перейти центральний банк, визначаючи норму обов’язкових резервів.

 

 

 

 

 

 

 

Тема 3. Грошовий ринок

Невід’ємною складовою частиною сучасних товарно-грошових відносин є грошовий (фінансовий) ринок. В умовах розвитку соціально орієнтованої і регульованої ринкової економіки організація цього ринку і рівень ефективності його функціонування— це один з вирішальних важелів вирішення економічних і соціальних завдань, які ставить перед собою суспільство.

Сьогодні грошовий ринок має складну внутрішню структуру, що складається з низки взаємопов’язаних між собою елементів. їх взаємозв’язок і спосіб функціонування врешті-решт і формують механізм грошового ринку. Об’єктивні основи дії цього механізму, його особливості і припустимі межі втручання держави в його роботу— усе це стає занадто значущим моментом не тільки для пізнання та формування певного світогляду, але й для практичних дій щодо забезпечення необхідного втручання держави в механізм ринкового саморегулювання. Останнє особливо важливо сьогодні з огляду на широке використання монетаризму як теоретичної підвалини організації й забезпечення ефективного суспільного відтворення та економічного зростання.

На грошовому ринку, як і на будь-якому іншому ринку, як базові виступають категорії попиту і пропозиції. Щодо цього розуміння суті цих категорій стає ключовим, визначальним для формування уявлення про механізм функціонування всього грошового ринку.

Визначення обсягу попиту на гроші, тенденцій його розвитку, вивчення мотивації суб’єктів господарювання і населення стосовно зберігання грошей — усе це має надзвичайно важливе значення для розуміння механізму реалізації попиту на гроші, а відтак, для розробки науково обґрунтованої кредитно-грошової політики.

Величезне значення для забезпечення функціонування грошового ринку має також з’ясування суті й особливостей механізму пропозиції грошей. Урахування дії банківського та кредитного мультиплікаторів і чітке визначення обсягів і динаміки пропозиції грошей має надзвичайно виняткове значення для оптимізації роботи як грошового ринку, так і всієї економіки в цілому.

Грошовий ринок на даний момент знаходиться в стані певної рівноваги, але цей стан миттєвий і сама рівновага є наслідком постійного її порушення. У цьому сенсі надзвичайно важливим стає розуміння шляхів і методів забезпечення такої рівноваги на грошовому ринку, яка б дала змогу оптимізувати його функціонування і забезпечувала б економічне зростання в нашій державі.

3.1. Суть грошового ринку

У ринковій економіці найважливішою центральною ланкою і водночас її механізмом виступає ринок. У найбільш загальному визначенні він є всією сукупністю економічних відносин, які виникають у процесі купівлі-продажу.

Ринок — це складна система, що складається з багатьох взаємопов’язаних між собою елементів, які й утворюють його структуру. Ця структура охоплює як свої елементи ринок товарів, ринок послуг, ринок робочої сили та інші складові частини. Серед цих найбільш узагальнених структурних елементів виділяють і фінансовий ринок.

З погляду сутності фінансовий ринок — це сукупність економічних відносин, які складаються з приводу купівлі-продажу специфічного товару— грошей. Саме вони виступають на цьому ринку його об’єктом. Що ж стосується суб’єктів фінансового ринку, то на ньому діють усі суб’єкти ринку. Але серед цих суб’єктів слід виділити, з одного боку, домашні господарства (населення), а з іншого — фірми. Перші — це головний власник тимчасово вільних коштів. Саме в них знаходиться основне джерело кредитних ресурсів. Що ж стосується фірм, то вони виступають переважно в іпостасі позичальників, бо саме їм необхідні гроші і перш за все для здійснення інвестиційної діяльності.

Особливістю фінансового ринку є й те, що на фінансовому ринку надзвичайно велику роль відіграють посередники. Саме вони забезпечують рух грошей і операції купівлі-продажу. Якщо на товарному ринку операції купівлі-продажу товару часто здійснюються між безпосереднім товаровиробником і споживачем, то на фінансовому ринку це скоріше виняток, ніж правило. Посередники, які діють на цьому ринку, акумулюють тимчасово вільні кошти населення і господарюючих суб’єктів і надають їх на певних умовах в користування тим, хто має потребу в цих коштах. Серед фінансових посередників можна назвати такі установи, як банки, страхові компанії, інвестиційні фонди і т. ін.

Фінансовий ринок — це сукупність економічних відносин, що складається у процесі руху грошей. Таке визначення цього ринку розкриває його суть. У більш вузькому розумінні фінансовий ринок — це сукупність фінансово-кредитних інститутів, які опосередковують рух грошей від їх власників до позичальників, і в зворотному напрямку. Головна функція фінансового ринку в тому, щоб акумулювати тимчасово вільні кошти і надавати їх на певних умовах тим, хто має в них потребу.

Фінансовий ринок має досить складну структуру. Вона визначається двома основними обставинами: по-перше, особливістю тих фінансових інструментів, які складають об’єкт купівлі-продажу, і по-друге, термінами, з якими пов’язано тимчасове відчуження вартості, представленої в грошах. З огляду на це структуру фінансового ринку можна зобразити так (схема 1):

Схема 1

СТРУКТУРА ФІНАНСОВОГО РИНКУ

Ринок капіталів і ринок грошей відрізняються між собою. Ринок грошей — це частина фінансового ринку, де здійснюються короткострокові кредитні операції. Тут представлене майже всі інструменти фінансового ринку, але переважно це, власне, гроші (готівкові, безготівкові, іноземна валюта). Що ж стосується інших інструментів, то вони, як правило, представлені короткостроковими цінними паперами (наприклад векселем). На цьому ринку найчастіше в ролі посередника виступають банки. Що стосується економічних відносин, які складаються на ринку грошей між його суб’єктами, то вони супроводжуються певними особливостями щодо руху об’єкта, відносно якого і виникають ці відносини. Вони пов’язані з тим, що тут у ролі товару виступають гроші. Формою їх руху як товару виступає позика. При цьому продавець цього специфічного товару, продавши цей товар, не втрачає власність на гроші. Він тільки передає право розпорядження ними на певний термін. Вартість, яку уособлюють у собі гроші, переміщується від кредитора до позичальника, а останній за право користування грішми сплачує певний відсоток, він і виступає як ціна грошей, але ціна визначається не вартістю грошей, а здатністю приносити їх покупцеві (позичальнику) додатковий дохід. Особливості грошового ринку проявляються також у термінах (короткострокові кредити), у рівні відсотка за кредити, у способах і формах забезпечення кредитів і т. ін.

Ринок капіталів — це та частина фінансового ринку, де здійснюються середньо- і довгострокові кредитні операції. Об’єктом цих операцій виступають як гроші, так і цінні папери (акції, облігації, інвестиційні сертифікати тощо). Поряд з банківською системою як дуже важливий фінансовий посередник виступають небанківські кредитні установи, або, як їх ще називають, парабанки. На відміну від грошового ринку, у банківській системі і особливо в системі парабанків є свої особливості оформлення кредитних відносин.

Між ринком грошей і ринком капіталів існує тісний взаємозв’язок. Він забезпечується не тільки переважною єдністю того об’єкта, який є предметом купівлі-продажу на цих ринках, а й тим, що часто одні й ті ж самі суб’єкти (наприклад комерційні банки) виступають і як суб’єкти грошового ринку, і як суб’єкти ринку капіталів. Єдність цих двох структурних елементів фінансового ринку проявляється ще й у тому, що деякі операції одночасно охоплюють і один, і другий ринок. Так, наприклад, часто короткостроковий кредит береться для того, щоб на гроші, отримані таким шляхом, придбати акції або облігації на ринку капіталів.

В Україні фінансовий ринок знаходиться в стані становлення. І якщо товарний ринок у Радянському Союзі все ж існував, то фінансового не було зовсім, тому першим завданням у напрямку розбудови цього ринку стало формування того правового поля, в межах якого він повинен функціонувати. У цьому напрямку зроблено досить багато. Прийнято закони про банки, про інвестиційні та страхові компанії, про регулювання ринку цінних паперів і багато інших нормативних актів. Це і є основною запорукою подальшого розвитку фінансового ринку.

Але констатуючи певні досягнення в становленні фінансового ринку України, треба зазначити, що за перші 14 років існування нашої держави, ми ще не змогли створити повноцінний ринок грошей і капіталів. І якщо ринок грошей у цілому вже функціонує і відіграє помітну роль у розвитку суспільного виробництва, то ринок капіталів знаходиться ще на стадії первинного розвитку. Особливо важко відбувається становлення ринку цінних паперів. Глибока криза, яка мала місце в нашій економіці майже 10 років, відсутність традицій обігу цінних паперів у нашій державі в період її перебування у складі СРСР, низький рівень ринкової культури населення та багато інших чинників стали суттєвою перепоною на шляху швидкого становлення цього ринку. Але підйом в економіці, який почався з 2000 p., і досить помітне зростання уваги як населення, так і господарюючих суб’єктів до операцій на ринку цінних паперів і ринку капіталів виступають надійною запорукою того, що в нашій державі цей сегмент фінансового ринку в недалекому майбутньому стане потужним і відіграватиме суттєву роль у розвитку ринкової економіки нашої держави.

Як ринок грошей, так і ринок капіталів, у свою чергу, складаються з певних елементів. До складу грошового ринку належать: обліковий, міжбанківський та валютний ринки.

Обліковий ринок — це ринок, на якому позичальник (господарюючий суб’єкт або банк) отримує гроші, обліковуючи свої короткострокові цінні папери, наприклад комерційні векселі. Унаслідок значного поширення короткострокових грошових зобов’язань (комерційні та казначейські векселі, бони тощо) операції на цьому ринку дуже поширені.

Проте в Україні комерційні векселі не стали ще дуже поширеним інструментом, і тому цей ринок поки що знаходиться в стадії формування. Але в цілому, з огляду на розвиток ринкової економіки в нашій країні, цей ринок має великі перспективи.

Міжбанківський ринок — це ринок, на якому суб’єктами виступають банки, а суть операцій зводиться до того, що одні банки розміщують свої тимчасово вільні кошти, а інші їх отримують на умовах платності, терміновості і повернення, тобто один банк надає іншому короткостроковий кредит. Найчастіше це здійснюється у вигляді міжбанківських депозитів. Необхідність таких запозичень часто викликана потребою в дотриманні якихось нормативів центрального банку. Наприклад, в Україні серед інших нормативів це може бути норма обов’язкових резервів. Поширеною причиною таких кредитів часто стає й необхідність певного регулювання балансу банку. Ці кредити, як правило, короткострокові (від двох днів до року) і коштують для позичальника досить дорого. Зазначена причина пояснює той факт, що кошти, залучені банком на міжбанківському ринку, рідко використовуються для кредитування господарюючих суб’єктів.

Валютний ринок — це ринок, де здійснюється купівля-продаж валют на основі попиту та пропозиції. Необхідність існування такого сектору грошового ринку пов’язана перш за все з тією обставиною, що єдиного платіжного засобу для всіх країн не існує. Тому розрахунки за міжнародними торговельними операціями здійснюються або у валюті країни-експортера, або в конвертованій валюті. Це робить необхідним операції на валютному ринку, де валюта купується і продається як на момент виникнення попиту-пропозиції на неї (касові угоди), так і через певний термін (строкові угоди).

Необхідність формування й розвитку валютного ринку в Україні не викликає сумнівів. І для його створення необхідно запровадити низку заходів, пов’язаних як із самою організацією торгівлі валютою, так і з організацією його інституціональної структури.

Ринок капіталів включає два основних елементи: ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів і ринок цінних паперів.

Ринок середньо- і довгострокових кредитів — це ринок, де фірми й установи запозичають кошти, як правило, необхідні для розширення виробництва, його модернізації, оновлення продукції і т. ін. Іншими словами, це ринок, який забезпечує інвестиційну діяльність. Для кожної країни він має стратегічне значення і якщо на цьому ринку зменшується довгострокове кредитування (або воно характеризується невеликим зростанням), то це означає послаблення інвестиційної діяльності в державі, що неодмінно призводить до певних негативних наслідків у функціонуванні суспільного виробництва.

В Україні цей ринок існує, але одна з головних проблем посилення його ролі в суспільному відтворенні — це зменшення відсотка за середньо- і довгострокові кредити. Вирішення цієї проблеми вимагає розвитку банківської системи і постійного вдосконалення тих відносин, які складаються між господарюючими суб’єктами і установами, що надають такі кредити.

Ринок цінних паперів. Цей ринок характеризується тим, що головним об’єктом купівлі-продажу на ньому виступають цінні папери. Саме через їх купівлю інвестор кредитує позичальника (емітента) своїми коштами. На цьому ринку дуже багато особливостей як у формі надання інвестором кредиту, так і в його загальній організації. Так, наприклад, гроші, вкладені в придбання акції, як правило, не можна повернути назад шляхом зворотного продажу придбаних акцій їх емітенту. Акції можна продати тільки іншим покупцям на так званому вторинному ринку цінних паперів. Є тут і певні особливості в отриманні кредитором відсотка. Якщо в комерційному банку власник внеску отримує чітко фіксований відсоток, то дохід на акцію (дивіденд) може бути дуже великим (у більшості випадків він не фіксується у своїх розмірах), або, за певних умов, може бути малим і взагалі бути відсутнім. Є на цьому ринку і багато особливостей, пов’язаних з емісією цінних паперів, організацією їх руху, контролем держави за роботою ринку цінних паперів і т. ін.

У розвинених країнах ринок цінних паперів відіграє надзвичайно велику роль. Саме за його допомогою відбувається міжгалузевий перелив капіталу, здійснюється швидка концентрація останнього, забезпечуються механізми структурних змін в економіці. Цей ринок дуже чутливий не тільки до змін у самому суспільному виробництві, але й до змін тих зовнішніх чинників (політичні, міжнародні і т. п.), які так чи інакше впливають на економічний процес окремої країни, або їх певної сукупності. Саме цим пояснюється постійна увага, яку економісти приділяють ринку цінних паперів узагалі і перш за все його найбільш важливій частині — фондовому ринку. Зміна ситуації на фондовому ринку часто виступає барометром стану економіки країни, а якщо певна зміна стану фондового ринку здійснюється на великих фондових біржах (Нью-Йорк, Лондон, Токіо), то це може бути сигналом до певних змін в економіці багатьох країн, наприклад фінансова криза в нашій державі восени 1998 р. Тоді вона розпочалась в Азіатському регіоні, перекинулась на Росію, а звідти перейшла в Україну. Правда, через невисокий рівень розвитку ринку цінних паперів у нашій державі і невеликий ступінь інтегрованості нашої економіки у світову, наслідки цієї кризи були відносно мало руйнівними, а саму кризу було досить швидко подолано.

Фінансовий ринок, як і будь-який інший, існує і функціонує для досягнення певного балансу між попитом і пропозицією на всі фінансові інструменти цього ринку і перш за все на гроші. Саме це робить необхідним вивчення таких важливих категорій цього ринку, як попит та пропозиція грошей.

3.2. Попит на гроші та його загальна характеристика

Як відомо, гроші спочатку виникають і існують у товарній формі. Цей товар, на відміну від усіх інших товарів, виконував особливу суспільну роль, а саме, був загальним еквівалентом. Без цього еквівалента в умовах товарного виробництва рух усіх інших товарів ставав неможливим. Отже, завжди у товарному виробництві для його нормального функціонування всім учасникам цього виробництва необхідна певна кількість грошей як таких. Іншими словами, саме товарне виробництво викликає до життя таке явище, як попит на гроші.

При цьому слід зауважити, що в попередній історії розвитку товарного виробництва, коли гроші були представлені товаром (якимось випадковим товаром, коли товарне виробництво тільки-но зароджувалось, або таким універсальним, для виконання всіх функцій грошей, товаром, як золото за золотомонетного стандарту), попит на гроші, по суті, був попитом на той спеціальний товар, що виконував роль загального еквівалента. Отже, у цих умовах попит на гроші призводив до нагромадження реальної вартості, яку мав сам загальний еквівалент, що забезпечувало стійкість і рівновагу системи товарного виробництва в тій його частині, що залежала від загального еквівалента і зміни його кількості. Надлишковий попит на гроші, як правило, не призводив до суттєвих порушень у системі суспільного виробництва, бо певний запас грошей завжди знаходився у вигляді скарбу і за потреби (зростання попиту на гроші) гроші переходили зі скарбу в обіг, при цьому тією мірою, яка була визначена збільшенням реального сукупного продукту.

В умовах сучасного товарного виробництва, коли товарні гроші трансформувались у нетоварні, у самому грошовому обігу відбулися суттєві зміни. Але й за цих обставин гроші у своїй найбільш суттєвій функціональній ролі призначені для забезпечення руху товарів. Без грошей товари не зможуть рухатись, а саме рух товарів — то є життя економіки, яка базується на товарно-грошових засадах. У цих умовах зберігається й така категорія, як попит на гроші, хоч цей попит набуває нових ознак, що віддзеркалюють як зміну товарної природи грошей на нетоварну, так і особливості сучасного товарного виробництва. Перш, ніж охарактеризувати попит на гроші, нагадаємо, що теоретичну базу цього явища становить кількісна теорія грошей. Її суть у найбільш узагальненому вигляді полягає в тому, що гроші призначені для руху всього виробленого в суспільстві продукту. На підставі цього можна зробити висновок про те, що кількісна визначеність сукупного попиту на гроші співпадатиме з масою грошей, необхідних для обслуговування товарного обігу. А остання, як відомо, прямо пропорційна сумі цін цих товарів (PQ) і обернено пропорційна швидкості обігу (V) однойменної грошової одиниці.

Класична кількісна теорія грошей розкриває загальні основи формування сукупного попиту на гроші. Але цей макроекономічний підхід до визначення сукупного попиту не розкриває реального процесу його формування, як він обумовлюється поведінкою головних дійових осіб попиту на гроші, а саме: суб’єкта господарювання і населення.

Як відомо, подальший розвиток кількісної теорії грошей знайшов своє втілення в теорії касових залишків, яка переносить центр ваги в дослідженні грошової сфери на мікрорівень, виділяючи при цьому попит на гроші для трансакцій і попит на гроші, як на активи. Ця теорія, безсумнівно, дає змогу більш детально визначити сукупний попит на гроші і, головне, пов’язати його з мотивацією учасників грошового обігу.

Суб’єкт господарювання, як, до речі, і населення в цілому, в умовах ринкової економіки завжди мають потребу в грошах. Ці гроші необхідні їм, з одного боку, для задоволення своїх потреб (як особистих, так і виробничих), а з іншого — вони необхідні їм для того, щоб використати гроші як актив. Отже, попит на гроші з боку юридичних і фізичних осіб формується під впливом як трансакційного мотиву, так і мотиву використання грошей як активу (у Дж. Кейнса цей мотив визначено як спекулятивний).

Трансакційний попит на гроші визначається обсягом як особистого, так і виробничого споживання. У цілому в суспільстві він являє собою сукупність готівки і грошей на поточних рахунках, які необхідні для оплати послуг та товарів. Таким чином, попит на гроші пов’язаний з їхньою функцією засобу обігу і тому обсяг попиту на гроші для трансакцій визначатиметься обсягом купівлі, яку здійснюють усі учасники суспільного виробництва.

По суті, цей попит на гроші пов’язаний з обсягом номінального валового внутрішнього продукту (ВВП). Своє найбільш повне кількісне віддзеркалення сукупний попит на гроші знаходить в агрегаті M₁.

Але другу частину попиту на гроші формує бажання індивіда й суб’єкта господарювання використати гроші як актив, як капітал, здатний принести власнику додатковий продукт. Більш докладно цю складову сукупного попиту буде розглянуто нижче, а тут зазначимо, що попит на гроші як на активи є важливим чинником формування трансакційного попиту.

Формування трансакційного попиту на гроші знаходиться під впливом багатьох чинників. Перш за все розмір цього попиту змінюється залежно від дохідності інших активів. Наприклад, якщо доходи за цінними паперами зростають порівняно швидше, ніж збільшується відсоток по заощадженнях, то трансакційний попит певним чином зменшуватиметься за рахунок збільшення попиту на гроші як на активи. У даному конкретному випадку — на активи у вигляді цінних паперів. При зростанні банківського відсотка по заощадженнях відбуватиметься той самий процес, але вже як наслідок розміщення грошей на строкові депозити і вклади. Іншими словами, можливість отримати значний дохід від розміщення своїх грошей в альтернативні види активів змушує їх власника зменшувати навіть своє особисте споживання, а це означає й зменшення трансакційного попиту на гроші.

Можливість для такого маневрування пов’язана як з певною еластичністю трансакційних витрат, так і з тим, що індивід завжди тримає частку грошей у вигляді певного резерву. Ці гроші не приносять їх власнику доходу, але вони завжди є певним засобом, за допомогою якого він реагує на конкретну поточну зміну кон’юнктури ринку.

Рішення про те, яку частку грошових заощаджень необхідно тримати в ліквідній формі (це може бути готівка або депозити до запитання) для забезпечення поточного споживання, а яку тримати у вигляді фінансових активів (цінні папери, строкові депозити тощо) значною мірою залежить від рівня відсотка. Якщо рівень відсотка зростає, то й попит на гроші як на актив зростає. Ураховуючи те, що трансакційний попит на гроші (М’) є функцією від доходу (Q), а попит на гроші як на активи (М") є функцією від норми відсотка (г), можна вивести формулу сукупного попиту (Md) на гроші.

Md = M’(Q) + M"(r)

Проте зміна дохідності альтернативних активів не єдиний чинник, що змінює трансакційний попит на гроші. На цей попит впливають й інші чинники. Серед них можна виділити такі:

— Зростання доходу. З його збільшенням збільшується й попит на гроші для трансакційних витрат. Зростання доходів або, іншими словами, збільшення реального ВВП викликає підвищення попиту на гроші. Якщо ж мало місце зменшення реального ВВП, а пропозиція грошей залишається незмінною, тоді наслідком такої ситуації стане інфляція.

— Зростання цін. За умови, що ВВП не змінився у своєму реальному обсязі, а ціни зросли — попит на гроші зросте. У цьому разі зростання попиту на гроші буде корелюватися з дефлятором ВВП. Це пояснюється тим, що населення для задоволення своїх потреб на рівні попереднього (до зростання цін) періоду мусить збільшити свої номінальні грошові залишки.

— Збільшення цін призводить і до того, що суб’єкт господарювання, так само як і населення, відчуваючи той факт, що грошова маса зростає (а це чітко відслідковується за зростанням цін), починають шукати найвигідніший варіант використання грошей. Маса останніх зростає у господарюючого суб’єкта у вигляді касових залишків, а у населення (принаймні у його частини) грошова маса збільшується у вигляді доходу. Цей надлишок вони використовують, намагаючись отримати найбільший ефект від їх використання. Іншими словами, цей надлишок може перетворюватись у різні форми багатства, бо господарюючий суб’єкт розглядає різні альтернативні варіанти використання грошей залежно від зміни рівня відсотка, динаміки зміни цін і т. ін. Усе це істотно впливає на попит на гроші.

— Зміна в періодичності виплати заробітної плати. Якщо порівняно з попереднім періодом періодичність виплати заробітної плати характеризується збільшенням часового інтервалу під час видачі заробітної плати, то це призводитиме до зростання транс- акційного попиту на гроші.

—Час, що відводиться в суспільстві в середньому на оплату рахунків. Якщо він збільшується, то його наслідком стає зростання попиту на гроші. І, навпаки, коли термін цей зменшується — попит на гроші теж зменшується. Практично такою самою за своїми наслідками щодо попиту на гроші буде зміна періодичності в термінах пред’явлення рахунків до оплати.

—Доступність кредиту для населення і господарюючих суб’єктів. Якщо ця доступність порівняно з якимось попереднім періодом збільшується, то це приводить до зменшення трансакційного попиту на гроші і навпаки.

На зміну обсягів трансакційного попиту на гроші впливає і багато інших чинників. При цьому всі вони діють не ізольовано, а в постійному взаємозв’язку між собою і це дуже суттєво впливає на попит на гроші. Скажімо, зростання попиту на гроші у зв’язку зі зростанням доходів може бути нейтралізовано зменшенням часового інтервалу під час видачі заробітної плати.

Окрім трансакційного попиту на гроші, існує й попит на гроші як на активи. Його суть, як це вже коротко розглянуто раніше, у тому, що частину грошей індивід розміщує в активи з метою отримання від них доходу. Для господарюючого суб’єкта цей мотив є альтернативним щодо розміщення прибутку. Тобто він може або вкласти гроші у власне виробництво (збільшення трансакцій, призначених для виробничого споживання), або в інші активи, наприклад, в акції, облігації, бони і т. ін. Для населення цей мотив використання своїх заощаджень реалізується, як правило, теж у певному альтернативному варіанті. Заощадження можуть бути використані або у вигляді строкового депозитного внеску в банк, або у вигляді витрат на придбання цінних паперів на відповідному ринку. Зрозуміло, що це найбільш узагальнюючі варіанти використання заощаджень індивіда. У реальному житті свої заощадження індивід може використати і на купівлю товарів виробничого призначення в разі, коли він, наприклад, починає власну підприємницьку діяльність.

Використання частки прибутку, або доходу у вигляді заощаджень на активи викликає відповідний попит на гроші. На відміну від трансакційного попиту він, по-перше, більш еластичний у своїх кількісних параметрах і більш залежний від зовнішніх чинників. Перше проявляється в тому, що цей попит у своєму обсязі може коливатись від нуля до досить великих значень у той час, коли трансакційний попит не може знижуватись до нуля, адже особисте споживання завжди має місце. Друге пов’язано з тим, що цей попит більш чутливий до деяких зовнішніх чинників, наприклад до норми відсотка.

Скажімо, коли норма банківського процента падає, автоматично зростає курсова вартість цінних паперів, бо хоч дохідність за ними (наприклад дивіденд на акції) і не змінюється автоматично, а певний час може залишатись незмінною, у цілому дохідність цінних паперів відносно відсотка зростає, що й призводить до збільшення попиту на акції і відповідно до зростання їх курсової вартості. При зростанні норми банківського відсотка все відбувається навпаки.

Ці зміни в кон’юнктурі фінансового ринку можуть не змінювати попит на гроші як на активи в цілому, але змінюють співвідношення попиту на користь тих чи інших активів. Ураховуючи зміни кон’юнктури фінансового ринку і бажаючи якомога надійніше застрахувати свої заощадження від можливих втрат, індивід найчастіше вдається до портфельного підходу при формуванні свого попиту на гроші як на активи. Суть цього портфельного підходу полягає як у намаганні диверсифікувати розміщення своїх грошей в активи, представлені цінними паперами різних фірм та установ, так і в балансуванні всього портфеля з погляду надійності розміщення своїх активів. Останнє на практиці означає, що розміщуючи свої гроші в активи, індивід якусь частку направляє на цінні папери менш прибуткові, але найбільш надійні. Це, як правило, державні цінні папери. А частку спрямовує на придбання високодохідних, але менш надійних (ризикових) цінних паперів (наприклад цінні папери молодих корпорацій).

На попит на гроші як на активи впливають й інші фактори. Як і у випадку трансакційного попиту одним з вирішальних чинників тут є дохід. Заощадження — це пряма функція від доходу і тому зі збільшенням доходу зростає й попит на гроші як на активи, бо збільшення доходу приводить до зростання заощаджень. Проте ці заощадження під впливом мотиву, влучно названого Дж. Кейнсом спекулятивним, в умовах сучасної ринкової економіки використовуються за альтернативним вибором. Інакше кажучи, використовуючи залишок грошей у вигляді заощаджень з метою отримання доходу, індивід керується їх дохідністю. Загальною формою останнього є відсоток. Це означає, що одним з вирішальних чинників, які впливають на попит на гроші як на активи з боку фізичних або юридичних осіб, є відсоток.

Залежність попиту на гроші від відсотка обернено пропорційна, тобто, коли відсоток зростає, попит на гроші зменшується, і навпаки. При цьому зниження відсотка до дуже низьких рівнів не призводить до максимального збільшення попиту на гроші, через те що частка грошей перетворюється в більш ліквідну форму (наприклад, конвертується в іноземну валюту) і в цьому вигляді зберігається у формі депозиту чи строкового вкладу.

Зміна відсотка, наприклад його збільшення, впливає й на ту кількість грошей, яку індивід воліє тримати у вигляді власне грошей (готівки). Дуже великий відсоток стимулює до перетворення і частки цих грошей в активи, зменшуючи таким чином трансакційний попит на гроші.

Отже, сукупний попит на гроші складається з трансакційного попиту і попиту на гроші як на активи. Кількісно цей попит, якщо його позначити як Md, дорівнюватиме усім трьом агрегатам Md = М₁+М₂ + М₃.

Графічно сукупний попит на гроші з урахуванням основних чинників, що на нього впливають, можна зобразити у вигляді кривої (рис. 1). На осі абсцис відкладаємо числове значення попиту, а на осі ординат — норму відсотка.

Рис. 1. Залежність сукупного попиту на гроші від процентної ставки і від зміни доходу

На цьому графіку видно, як крива Md віддзеркалює сукупний попит залежно від зміни процентної ставки. Попит зменшується зі зростанням відсотка. Проте крива попиту не пересікає осі ординат. Це пов’язано з тим, що певна частина попиту на гроші (на нашому рисунку цю частину показано вертикальною прямою D) завжди зберігається навіть за найвищої ставки відсотка. Це трансакційний попит і він не може бути зведений до нульової позначки. Водночас із графіка видно, що крива сукупного попиту Md, відображаючи зростання попиту при зменшенні відсотка, не пересікає й осі абцис. Іншими словами, збільшення попиту на гроші за дуже низької ставки відсотка не ліквідує повністю ту частину заощаджень, що перетворені в депозити і вклади. Вони зберігаються за цих умов як у національній валюті, так і перетворюючись способом конвертації і в більш ліквідну іноземну або колективну валюту.

Як уже раніше зазначалось, як трансакційний попит на гроші, так і попит на гроші як на активи залежать від доходу. Чим вище дохід, тим більше, наприклад, попит на гроші для трансакцій. Цю залежність сукупного попиту відображає крива Md₁, яка відбиває зміни в попиті за збільшення доходу. Якщо ж дохід зменшиться, то й попит на гроші зменшується. Цю ситуацію ілюструє крива Md₂.

Таким чином, ураховуючи найбільш вагомі фактори, які впливають на сукупний попит на гроші, можна зробити висновки, що характеризують основні моменти впливу цих факторів:

—Зростання ціни (інфляція) приводить до пропорційного номінального зростання попиту на гроші. Якщо ж зростання цін відбувається одночасно з певним збільшенням реального ВВП, то на величину його зростання збільшується попит на гроші.

—Збільшення норми доходу від збереження грошей в альтернативній формі посилює мотивацію індивіда до збереження грошей у вигляді депозиту та вкладу, або у вигляді цінних паперів. Це зменшує попит на гроші. При цьому він може зменшуватись як за умови відносно збалансованого перетворення грошей у банківські вклади, з одного боку, і в цінні папери, з іншого боку, і зменшуватись переважно за рахунок якоїсь із цих частин. Це пов’язано з тим, що збільшення норми банківського відсотка зменшує вартість цінних паперів і викликає відповідні зміни у використанні грошей (а відтак, і в попиті на гроші як на активи) як джерела певного доходу.

—Зміна реальних доходів (прибутків підприємців, заробітної плати найманих робітників та трансфертів у населення, яке не займається підприємницькою діяльністю і не має роботи), що проявляється в їх зростанні, приводить до збільшення попиту на реальні грошові залишки.

Розглядаючи узагальнені чинники, які впливають на зміну сукупного попиту на гроші, слід підкреслити, що економісти при цьому користуються такими поняттями, як »норма доходності» та »норма відсотка». Вони базуються на теоретичних розробках Дж. Кейнса і тривалий час уважались найважливішими змінними величинами, які суттєво впливають на функцію попиту на гроші.

Проте з розвитком товарного виробництва і постійним ускладненням виробничих відносин, що виникають між людьми у процесі цього виробництва, у попиті на гроші відбуваються певні зміни. У теоретичному аспекті ці зміни виявляються так:

—Усе істотнішого значення набуває інфляція. Вона суттєво модифікує попит на гроші. Це посилює увагу сучасних дослідників до інфляції, і сьогодні дослідники у зв’язку з цим у теоріях попиту на гроші розрізняють такі поняття, як »реальний і номінальний доходи», »реальна й номінальна форми відсотка», »реальна й номінальна величина грошової маси».

—Одним з вирішальних факторів, що викликає зміни у формуванні попиту на гроші, визначається багатство.

—Серед тих активів, у які перетворюються гроші, сучасні економісти-теоретики розглядають не тільки облігації (на чому переважно робив акцент Дж. Кейнс), а значно ширшу палітру різноманітних активів.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що ускладнення системи грошових відносин знаходить своє вираження в подальшому розвитку теорії грошей і, перш за все, теорії попиту на гроші.

В умовах України, економіку якої можна визначити як перехідну до ринкової, формування попиту на гроші має свої особливості. Вони викликані низкою факторів, притаманних саме процесу становлення ринкових відносин. До таких найбільш потужних факторів належить передусім інфляція.

Це явище в нашій державі довгий час було занадто загрозливим і тільки після грошової реформи 1996 р. інфляція стала більш-менш прийнятною за своїм рівнем. Майже десятирічний період високого рівня інфляції сформував у населення стійкий стереотип поведінки стосовно грошей. Він реалізується у бажанні перетворити гроші у високоліквідні товари, або в конвертовану валюту. Ці інфляційні очікування дуже помітно впливають на попит на гроші реально зменшуючи його.

Помітним чинником, який суттєво змінює попит на гроші в умовах нашої перехідної економіки є також те, що ми маємо ще недостатньо розвинуту інфраструктуру ринку і передусім у тій її частині, яка покликана обслуговувати грошову сферу. Суть цих змін полягає в тому, що змінюється (порівняно з найбільш типовим за своєю структурою попитом на гроші в країнах з розвинутою ринковою економікою) структура попиту на гроші. З одного боку, попит на гроші як резервного залишку (за Дж. Кейнсом — це наслідок дії мотиву застережливості, або обачливості) зростає. Останнє викликано до життя наявністю малопрогнозованого і кон’юнктурно дуже нестабільного ринку. А з іншого боку, спекулятивний мотив не може бути повною мірою реалізованим саме через те, що ринок альтернативних активів ще малорозвинений і непотужний. Така деформація структури попиту на гроші стає причиною того, що попит на гроші не може виступати потужним чинником посилення інвестиційної складової суспільного відтворення.

Перехідна економіка завжди характеризується посиленими ризиками, а для країн, які довгий час існували в умовах тоталітарного режиму, ці ризики ще більш високі і різноманітні. Криміногенна складова нашої економіки є похідною не тільки від процесу первинного накопичення, але й від насильства, що було нормою організації суспільного життя. За таких обставин попит на гроші з боку як населення, так і споживача, зменшується. У цьому напрямку діє і дуже слабкий розвиток страхових послуг, особливо в тих їх складових, які пов’язані зі страхуванням підприємницьких ризиків.

Важливим чинником, який впливає на формування та розвиток попиту на гроші в умовах перехідної економіки є й те, що відносини між господарюючими суб’єктами не набули ще високого рівня організації. Це змушує тримати певну кількість грошей саме як запас для розрахунків, покриття непередбачуваних витрат тощо, тобто значною мірою попит на гроші у перехідний період формується як попит на ресурс, що зменшує витрати. Це відповідно призводить до зменшення значення грошей як чинника багатства і тим самим обмежує позитивний вплив попиту на розвиток суспільного виробництва.

Розглянуті особливості формування попиту на гроші в умовах перехідної економіки є найбільш потужними і їх слід ураховувати під час планування в практиці реалізації кредитно- грошових відносин. І хоч з розвитком ринкової системи в нашій державі ці особливості зменшуватимуться, нехтувати ними сьогодні не можна.

 3.3. Пропозиція грошей і механізм її формування

Попит на гроші — це тільки один бік сфери грошового ринку. Зворотним і не менш суттєвим явищем є пропозиція грошей. Але вони (попит і пропозиція грошей) тісно пов’язані між собою. Так, попит на гроші в найбільш загальному вигляді пов’язаний з масою ВВП, бо гроші призначені для забезпечення руху всіх товарів та послуг, вироблених у суспільстві за певний період. З іншого боку, це означає, що пропозиція грошей у своїх загальних розмірах має визначитись попитом на них. Саме це принципове положення повинно бути висхідним, базовим при визначенні загальних обсягів емісії грошей. При цьому вітчизняні вчені, які досліджують сферу грошового обігу, висловлюють думку про те, що »визначальні компоненти пропозиції грошей формуються на кредитах— боргових зобов’язаннях держави, банківських установ, інших суб’єктів виробничого процесу та підприємницької діяльності» . Ця теза дуже важлива для розуміння внутрішньої об’єктивної єдності між попитом і пропозицією грошей.

Графічно пропозицію грошей можна зобразити у вигляді вертикальної лінії Ms (рис. 2)

Рис. 2. Пропозиція грошей

Пропозиція грошей може змінюватись під впливом різних чинників і, перш за все, під впливом змін у монетарній політиці держави. Унаслідок цього вертикальна лінія Ms, що відображає пропозицію грошей, може переміститись у положення Msi (скорочення пропозиції), або в положення Ms2 (збільшення пропозиції грошей).

У сучасних умовах теоретичні засади стосовно формування пропозиції грошей базуються на кількох визначальних моментах монетаристської концепції.

Пропозиція грошей— це незалежний від функціонування економіки показник. Проте цю незалежність не можна трактувати абсолютно. У кінцевому варіанті грошова маса, що пропонується для обігу, визначається розміром того сукупного продукту, який вироблено в суспільстві. Але з огляду на сталий процес нарощування обсягів суспільного виробництва, а в довгостроковому періоді таке зростання — це аксіома, пропозиція грошей незалежна. Маса грошей, які пропонуються до обігу в грошовій сфері з урахуванням швидкості обігу однойменної грошової одиниці, може бути більшою від обсягів ВВП.

—Незалежність, екзогенність пропозиції грошей, як уже зазначалося, не може бути абсолютною. Вона має свої певні обмеження, які полягають у тому, що »відрив» пропозиції грошей від динаміки та обсягів виробленого в суспільстві продукту, є більш-менш визначеною величиною. У теорії монетаристів пропозиція грошей щорічно повинна збільшуватись на 3—5 %, незалежно від фази циклу і поточної кон’юнктури на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей постулат відомий в економічній літературі як »грошове правило» М. Фрідмена.

—Збільшення грошової маси безпосередньо стимулює розвиток виробництва через збільшення витрат і посилення попиту на товари, що, у свою чергу, спонукає товаровиробника до збільшення обсягів виробництва.

—Держава може втручатись у регулювання пропозиції грошей, але це втручання має бути обмеженим. Вона не може надмірно збільшувати пропозицію грошей на грошовому ринку.

Слід зазначити, що основні постулати монетаристів у принципових моментах збігаються з теоретичними поглядами Дж. Кейнса та його прихильників з питання щодо пропозиції грошей. Різниця між цими двома течіями економічної думки полягає і тлумаченні механізму впливу зростання грошової маси на суспільне виробництво і у визначенні мети й місця держави у процес: балансування пропозиції грошей.

Так, Дж. Кейнс вважав, що збільшення грошової маси приводить до підвищення пропозиції грошей і викликає внаслідок цього зниження відсотка. Його падіння сприяє нарощуванню інвестиційного процесу і зростанню суспільного виробництва. Саме таким опосередкованим є процес впливу зміни грошової маси на виробництво. Що ж стосується монетаристів, то, як уже зазначалося, грошова маса в них уже своєю зміною безпосередньо впливає на суспільне виробництво.

Є певна протилежність у поглядах кейнсіанців і монетаристії на місце й мету державного втручання у сферу грошового обігу Дж. Кейнс розглядав втручання держави у пропозицію грошей як необхідний момент створення державних грошей і перетворена неефективного попиту в ефективний. Це, за його висновками створює стимули для інвестиційної діяльності й розвитку суспільного виробництва. З огляду на ті ключові проблеми, які висувала тогочасна ринкова економіка, а саме: необхідність подолання величезного спаду (зменшення) виробництва з його страхітливими наслідками (безробіттям, зубожінням значних верств населення, гострими соціальними і політичними суперечностями в суспільстві і т. ін.) — такий підхід був правильним. Загроза неминучості посилення інфляційних процесів в умовах такого зростання пропозиції грошей певною мірою відходила на другий план.

Іншим є підхід монетаристів. Вони вважають, що збільшення пропозиції грошей можливо, але повинно бути обмеженим у своїх обсягах. Ураховуючи те, що в 1960—1970 роки головною проблемою розвитку ринкової економіки у високорозвинених країнах стало вже не падіння виробництва, а саме інфляція— цей підхід і ця позиція виявились виправданими.

Увага, яку тут приділено кейнсіанському і монетаристському підходам до проблеми пропозиції грошей, їх спільним моментам і розбіжностям, виправдана тим, що рівень розвитку економіки конкретної країни й особливість тих завдань, які стоять перед тим чи іншим суспільством, можуть диктувати в організації пропозиції грошей застосування тієї чи іншої концепції, а за певних обставин і доповнення однієї теоретичної концепції деякими моментами з іншої.

У період кризи кейнсіанства в 1970 роки в розвинених країнах Заходу при розробленні політики у сфері грошового обігу почали широко застосовувати рекомендації монетаристів. У питанні про пропозицію грошей у ряді країн спирались на »грошове правило» М. Фрідмена. В реалізації цього теоретичного положення у більшості країн було зроблено певні доповнення, а саме:

По-перше, у ряді країн почали застосовувати певну »вилку» у зростанні пропозиції грошей. Ця політика стосовно щорічного зростання грошової маси отримала ще назву таргетування. Прикладом здійснення такої політики була політика уряду консерваторів Великобританії, очолюваного М. Тетчер. Ці коливання на 1976—1977 pp. встановлювались у межах 9—13%, а в 1979— 1981 pp. у межах 7—11 %.

По-друге, обсяги зростання грошової маси або її межі пов’язувались з такими важливими макроекономічними показниками розвитку суспільного виробництва, як динаміка зростання ВВП та темпи підвищення зростання продуктивності суспільної праці.

Основні теоретичні положення монетаризму стосовно пропозиції грошей певною мірою лягли і в основу грошової політики нашої держави, починаючи з 1994 р. До цього уряд проводив політику, яка не мала нічого спільного з монетаризмом. Для покриття величезного бюджетного дефіциту уряд вдавався виключно до емісії, чим спровокував величезну інфляцію, що повністю розладнала все народне господарство молодої незалежної держави.

В основу монетарної політики, яка почала формуватись на засадах монетаризму вже з кінця 1993 p., покладено основний принцип монетаризму: відповідність грошової маси виробленому в суспільстві продукту. Це було абсолютно необхідно, бо в країні мала місце величезна інфляція, а виробництво ВВП постійно знижувалось аж до 1999 р. включно. У таких умовах не можна було зафіксувати пропозицію грошей на якомусь рівні, але треба було суттєво зменшити пропозицію грошової маси. Це було зроблено в кількох напрямках, що були як безпосередньо, так і опосередковано пов’язані з пропозицією грошей.

Так, практично припинилось пряме кредитування уряду, що, за оцінками фахівців, на 90 % було причиною зростання цін. Уряд вже з 1995 р. почав випускати облігації внутрішньої державної позики, що відкрило нове джерело покриття бюджетного дефіциту. Важливим кроком у нормалізації грошового обігу і подоланні високої інфляції стало проведення восени 1996 р. грошової реформи. Усі ці кроки забезпечили нормалізацію попиту на гроші, хоч в умовах зменшення валового внутрішнього продукту зростання грошової маси призводило до помітної інфляції, яка після позначки 10 % у 1997 р. знову зросла і коливалась у 1998— 2000 pp. у межах 19—26 %.

Отже, можна зробити висновок, що грошова політика України в цілому і пропозиція грошей зокрема базувались на монетаристській концепції. Але деякою мірою в реалізації цієї політики мали місце й заходи, які більше нагадували кейнсіанський підхід до проблеми регулювання грошової сфери і пропозиції грошей. Так, з метою зменшення середньозваженого відсотка за банківськими кредитами, який у 2000 р. був більше 30 %, уряд почав досить інтенсивно збільшувати грошову масу, щоб посилити підйом виробництва. У 2000 p., а він був першим роком зростання ВВП за всі роки незалежності, зростання пропозиції грошей призвело до помітного перебільшення запланованих темпів зростання цін. Інфляція у 2000 р. склала 25,8 % проти 20 % за планом. У наступні два роки збільшення грошової маси відбувалося ще інтенсивніше. Але хоч інфляція в 2001 — 2002 pp. зменшилась (вона склала відповідно 106 % і 99,6 %) проти попередніх років, що було обумовлено перш за все досить великими темпами зростання ВВП (9,1 % у 2001 р. і 4,1 % у 2002 p.), проте середньозважена ставка щодо кредитів істотно не зменшилась. У той же час збільшення пропозиції грошей у великих обсягах створює реальну загрозу інфляційного вибуху в майбутньому.

Відзначаючи останню обставину, слід зауважити, що поряд із загрозою інфляції збільшення пропозиції грошей створювало й досить сприятливі умови для вирішення стратегічних завдань, які стоять перед нашим народним господарством. До них, як відомо, належить завдання забезпечення сталих темпів зростання суспільного виробництва і структурної перебудови економіки. Підвищення рівня пропозиції грошей стало досить потужним чинником для вирішення цих завдань.

Економіка України, як відомо, характеризується високим рівнем відкритості. При цьому наша держава за деякими позиціями (метал, зброя, а починаючи з 2001 p., і зерно) входить у десятку найбільших продуцентів цих товарів у світі. Це означає, що посилення експорту й позитивне сальдо зовнішньоторговельних операцій призведуть до припливу в державу валюти і тим самим до збільшення пропозиції грошей на внутрішньому ринку, а відтак, і до пожвавлення виробництва. Проте у практиці реалізувати це не так просто, бо наша національна валюта ще не має повної конвертованості, хоч останнє і забезпечується за поточними операціями.

Пропозиція грошей має свій механізм. Він забезпечує як сам процес формування пропозиції, так і дії щодо її регулювання, які бувають необхідними внаслідок змін в економіці. У формуванні пропозиції грошей вирішальну роль відіграє центральний банк.

Пропозиція грошей формується за рахунок певних елементів грошової маси. Першим таким елементом є грошова база, або гроші підвищеної ефективності. До складу цього елементу, як уже розглядалося в темі 2, входить готівка, що знаходиться в обігу, а також готівка в касах банків. До грошової бази входять також обов’язкові банківські резерви, норму яких, як правило, встановлює центральний банк.

Маса грошей, або їх пропозиція, дорівнює грошовій базі. Але це, так би мовити, висхідна, початкова позиція. Справа в тому, що існує ще грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор — це той коефіцієнт, що визначається способом поділу 100 на норму обов’язкових банківських резервів. Це дещо спрощений варіант розрахунку грошового мультиплікатора. Його ще можна визначити за формулою:

де m — грошовий мультиплікатор;

Кq— це співвідношення готівки (Мо) до депозитів (D),

Кр — норма ефективного резервування, яка визначається через співвідношення резервів (R) до депозитів (D), 

Розрахований таким чином грошовий мультиплікатор, помножений на грошову базу (Mh) дає нам величину грошової маси. Визначити грошову масу можна за формулою:

або

Візьмемо конкретний приклад. Припустимо, що грошова база дорівнює 1000 одиниць, а грошовий мультиплікатор дорівнюватиме 5. Тоді за формулою М = Mh * m визначимо грошову масу. Вона дорівнюватиме: М = 1000 х 5 = 5000. Отже, завдяки грошовому мультиплікатору грошова маса без зміни грошової бази зросла в п’ять разів.

Економічний сенс взаємозв’язку між грошовою базою і грошовою масою, який реалізується за допомогою грошового мультиплікатора полягає в тому, що центральний банк, не вдаючись до випуску в обіг додаткових готівкових грошей, може збільшити їх кількість в обігу. Така потреба може виникнути, наприклад, в умовах збільшення ВВП за якихось особливих обставин. Скажімо, в державі зібрано великий урожай сільгоспкультур. Це означає реальне збільшення ВВП, що вимагає і відповідного збільшення грошової маси. Проте випуск в обіг значної кількості готівки буде тиснути на ціни тоді, коли наступного року такого врожаю не буде. Отже, щоб вийти з цього становища, не створюючи собі на майбутнє труднощів, центральний банк зменшує норму обов’язкових резервів і тим самим збільшує грошовий мультиплікатор, а відтак, і грошову масу без зміни самої грошової бази.

Проте за допомогою грошового мультиплікатора маневрувати грошовою масою можна тільки в певних межах. До того ж, якщо норма обов’язкових банківських резервів визначається центральним банком, то депозити він контролювати безпосередньо не може.

Пропозиція грошей складається як з готівкових грошей (банкноти), так і з безготівкових, або як їх іще називають депозитних грошей. Ці два основних елементи і складають грошову масу.

Готівкові гроші випускає (здійснює емісію) тільки центральний банк. У нашій державі його функцію виконує Національний банк України. Розміщення таких грошей здійснюється на кредитній основі, що означає фіксацію випущених грошей на відповідному рахунку в центральному банку. Це може бути, скажімо, позика уряду, кредит комерційного банку тощо. Кредитний характер банкнотної емісії виявляється і в тому, що випущені в обіг банкноти не мають ніякого покриття золотом. Раніше, після краху золотого стандарту, випуск банкнот певною мірою прив’язувався до золотого запасу. Так, наприклад, випуск банкнот у США до 1945 р. забезпечувався на 40 % золотом. Згодом забезпечення було встановлено на рівні 25 % від номінальної вартості випущених банкнот, а з 1968 р. ця вимога була скасована. Нині тільки у Швейцарії зберігається забезпечення банкнотної емісії золотом. У цій країні випущені в обіг банкноти на 40 % забезпечуються золотом.

Оскільки Національний банк України, як і інші центральні банки має монопольне право на емісію банкнот, то це призводить до двох важливих моментів:

—По-перше, центральний банк нашої держави не має проблеми внутрішньої ліквідності своїх активів, бо має право в будь-який момент випустити банкноти.

—По-друге, саме банкнотна емісія є головним джерелом капіталу Національного банку країни.

Окрім банкнотної емісії, центральний банк здійснює пропозицію грошей ще через обслуговування державного боргу. Як відомо, державний борг зазвичай пов’язаний з дефіцитом державного бюджету. Щоб покрити цей дефіцит (повністю або частково) уряд удається до випуску цінних паперів (державних боргових зобов’язань). Ці зобов’язання держава може розмістити двома способами. Перший полягає в розміщенні поза емісійними установами. У цьому разі пропозиція грошей не зростає, бо, по суті, продаж державних боргових зобов’язань тільки змінює співвідношення в існуючих грошових потоках. Другий спосіб полягає в тому, що держава продає свої боргові зобов’язання комерційним банкам і центральному банку, а це саме і приводить до зростання пропозиції грошей.

Так, центральний банк, купуючи в уряду його боргові зобов’язання, випускає в обіг нову масу грошей, збільшуючи їх пропозицію, тобто має місце кредитування уряду під його боргові зобов’язання. Цей шлях покриття бюджетного дефіциту небезпечний, бо він є емісійним і тому може призвести до посилення інфляційних процесів. Але він досить ефективний для уряду з погляду залучення коштів для покриття дефіциту бюджету. Тому частіше уряд розміщує свої цінні папери серед комерційних банків. До речі, це часто робиться за допомогою центрального банку. Дана ситуація пов’язана з тим, що Національний банк України є представником емітента (Міністерства фінансів) щодо розміщення облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП).

Державні боргові зобов’язання, які отримали комерційні банки, можуть бути придбані і центральним банком. У цьому разі він створює певну базу для зростання депозитної емісії комерційних банків, а значить і для збільшення пропозиції грошей.

Пропозиція грошей в обігу зростає й тоді, коли центральний банк скуповує іноземну валюту. Найчастіше це пов’язано з реалізацією політики стосовно курсу національної валюти і здійснюється у вигляді валютних інтервенцій.

Таким чином, центральний банк формує пропозицію грошей за трьома каналами: випуск готівкових грошей, обслуговування державного боргу і, нарешті, через операції на валютному ринку.

Грошова маса, що складає грошову пропозицію, включає як готівкову (банкнотну) масу, так і безготівкові (депозитні) гроші. При цьому депозитні гроші часто перетворюються в готівкові. І хоч у цього процесу є й зворотний бік, коли готівкові гроші здані, наприклад, у банк, перетворюються в безготівкові, бо на відповідному рахунку господарюючого суб’єкта робиться відповідний запас, проте часто виникає додаткова потреба в готівкових грошах. У цьому випадку центральний банк змушений переказувати готівкові гроші на рахунки комерційних банків, парабанків та державної скарбниці.

Незважаючи на монополію центрального банку на емісію грошей, певну участь у цьому процесі, а відтак, і у формуванні пропозиції грошей, беруть комерційні банки. Ця емісія має назву депозитно-чекової емісії і по суті виступає вторинною емісією грошей.

Процес депозитно-чекової емісії відбувається таким чином. Комерційні банки, і це їх головне призначення, акумулюють тимчасові вільні кошти у вигляді депозитів населення і юридичних осіб і надають кредити. Залучені до банку кошти — це його кредитний ресурс. Частина цього ресурсу відповідно до встановленої центральним банком норми обов’язкового резервування резервується у центральному банку, а решту комерційний банк використовує для надання кредитів. Саме у зв’язку з цим і має місце депозитно-чекова емісія. Розглянемо це на конкретному прикладі.

Припустимо, банк акумулював у вигляді депозитів 10 000 грн. З цієї суми вилучається певна частка грошей у вигляді обов’язкових банківських резервів. Якщо норма цих резервів дорівнює, наприклад, 10 %, то тоді для надання кредитів банку залишається 9000 грн. На цю суму він відкриває кредит клієнту і виписує останньому чеки на цю суму. Отримавши чеки, клієнт розраховується ними. Припустимо, що ці чеки на всю суму надійшли до одного банку і в останнього кредитний ресурс збільшився на 9000 грн. З цієї суми цей другий банк депонує у вигляді обов’язкових банківських резервів 10 %, а під останню суму (8100 грн) виписує іншому своєму клієнту чеки. Останній розраховується ними, наприклад, з третім банком, у якого депозитний ресурс зросте на 8100 грн. Залишивши частку грошей у вигляді обов’язкових ресурсів (при 10% це буде складати 810 грн), на залишок 7290 грн, він теж може надати чековий кредит. Клієнт, який отримав цей кредит, знову передає їх в інший банк, і операція повторюється знову. Таким чином, маса грошей в обігу багаторазово зростає. У цьому й полягає емісія депозитних грошей комерційними банками. Цей ефект називають кредитним мультиплікатором. Завдяки таким операціям комерційні банки можуть суттєво збільшити пропозицію грошей на ринку.

Окрім емісії депозитних грошей, банки збільшують пропозицію грошей і завдяки операціям з борговими зобов’язаннями. Так, наприклад, якщо клієнт банку обліковує в комерційному банку вексель, то банк замість векселя видає певну суму і цей потік грошей збільшує їх пропозицію на ринку. Проте цій операції протистоїть протилежна операція, а саме та, під час якої боржник повертає свій борг у банк. У цьому разі грошова маса, а відповідно й пропозиція грошей зменшуються. Аналогічною буде й операція з купівлі комерційним банком на фондовому ринку державних цінних паперів. І в цьому випадку при їх купівлі комерційним банком пропозиція грошей зростає, і відповідно зменшується у разі продажу або погашення державою своїх боргових зобов’язань. Проте незважаючи на ці два різні за напрямками грошові потоки, вони не призводять у певному часі до балансування, тому що боргові зобов’язання випускаються все-таки частіше, ніж повертаються у вигляді грошей, тому грошова маса має певну тенденцію до зростання.

Таким чином, комерційні банки збільшують пропозицію грошей на ринку і це треба завжди враховувати. Економічний сенс цього явища в цілому пов’язаний з тим, що за допомогою такої емісії грошовий ринок реагує на зміни, які відбуваються на локальному (регіональному) ринку. Тим самим підвищується еластичність грошової сфери, її здатність пристосовуватись до тих реальних змін у суспільному виробництві, які ще не набули загальносуспільного характеру.

Як було розглянуто, депозитна емісія грошей комерційними банками може призводити до багаторазового зростання пропозиції грошей. Але за цих обставин така депозитно-чекова емісія має певні обмеження.

З одного боку, комерційний банк здійснює таку емісію під розмір своїх резервів, а вони завжди обмежені певним обсягом. З іншого — банк, емітуючи чеки, повинен на кожний момент мати певну суму грошей, аби забезпечити їх погашення. Це стосується не тільки чеків, але й інших боргових зобов’язань, наприклад, грошових сертифікатів, які випускає банк. Вони досить тривалий час можуть функціонувати, як і чек, в якості безпосереднього платіжного засобу, але через певний термін їх однаково треба покривати грішми. Тому, здійснюючи депозитно-чекову емісію, комерційний банк повинен постійно дбати про спроможність покривати свої боргові зобов’язання, тобто він повинен мати достатню ліквідність свого балансу і саме необхідність її підтримки постійно обмежує комерційний банк у його депозитно-чековій емісії. Щоправда, у разі неспроможності покрити свої зобов’язання (через низьку ліквідність свого балансу), комерційний банк може отримати кредит у центральному банку або в інших комерційних банках, проте такі позики, як правило, дорого коштують і вони можуть стати для банку проблемними.

Що ж стосується небанківських кредитних установ, то вони практично ніяк не впливають на емісійні процеси і не збільшують маси грошей, але вони включають в обіг ті гроші, що знаходяться у населення і не задіяні в розрахункових операціях. Щодо цього парабанки відносно збільшують пропозицію грошей, але це відбувається в межах тієї маси грошей, яка вже знаходиться в обігу.

3.4. Рівновага на грошовому ринку

Ринок грошей, як і будь-який ринок, залежить від попиту і пропозиції. Між попитом та пропозицією грошей завжди є певне співвідношення. Найбільш бажаною на цьому ринку є рівновага між попитом на гроші (Md) та їх пропозицією (Мз). Іншими словами, рівновага наступає тоді, коли Md = Мз. Саме за такої рівноваги створюються умови для ефективного розвитку суспільного виробництва, якщо ж така рівновага порушується, то сфера грошового обігу дестабілізується і у виробництві виникають певні труднощі. Тому в сучасній ринковій економіці держава через свою банківську систему намагається створювати таку ситуацію на грошовому ринку, яка б характеризувалась його стійкою рівновагою, або ж наближалась до неї.

Рівновагу на грошовому ринку можна зобразити у вигляді певної графічної моделі. Але при цьому слід зауважити, що сама модель і характеристика основних взаємозв’язків, які вона графічно віддзеркалює, залежатимуть від тієї теоретичної тези, що покладена в основу аналізу рівноваги на грошовому ринку.

Так, з позицій кейнсіанського підходу до попиту і пропозиції грошей та їх взаємозв’язку з нормою відсотка остання є величиною екзогенною. З урахуванням цього моменту графічну модель взаємодії попиту і пропозиції грошей можна подати в такому вигляді (рис. 3).

Рис. З

На осі ординат відкладено норму відсотка, а на осі абсцис — кількість грошей. Знаходячись е точці r₁норма відсотка визначає рівень попиту на гроші. Він дорівнюватиме кількості грошей, що визначається точкою М₁ Слід зауважити, що в кейнсіанській моделі рівень відсотка визначає й рівень пропозиції грошей. Проте це тільки загальні припущення, бо, скажімо, рівень попиту, який спирається на боргові зобов’язання суб’єктів господарювання і населення, може змінюватись залежно від фази промислового циклу і набувати положення похилої Мої (зменшення попиту) або положення М_d1 (збільшення попиту). Відповідно до цих змін і точка рівноваги (Е) буде переміщуватись у положення Е₂ або Е₁ з відповідною зміною норми відсотка. Останнє чітко демонструє наявність діалектичного зв’язку між нормою відсотка, який дано екзогенно, і який не тільки визначає рівень попиту на гроші, але певною мірою й сам залежить від останнього.

Розглянута графічна модель рівноваги на грошовому ринку базується на кейнсіанських теоретичних засадах. Вони дозволяють розглянути цю рівновагу на певному рівні. Але така модель поступається новій, яка базується на монетаристських підходах. Основна відмінність цієї моделі в тому, що пропозиція грошей є екзогенною і встановлюється центральним емісійним центром. Суть цього визначення така: центральний банк утримує пропозицію грошей у тих розмірах, які спрогнозовані раніше на даний період. Ця визначеність пропозиції, а відтак, і певна моментна незмінність пропозиції грошей не є абсолютною. Обсяг пропозиції грошей (за незмінності тих чинників, які суттєво впливають на цей показник) може змінюватись, але в передбачуваних розмірах. Так, скажімо, приріст доданої вартості обумовлює і параметри приросту пропозиції грошей. У цій моделі, побудованій на монетаристських засадах, і рівень відсотка не є екзогенною величиною. Графічну модель рівноваги на грошовому ринку подано на рис. 4.

На осі абсцис відкладено кількість грошей, на осі ординат — відсоток. Як уже було розглянуто раніше, попит на гроші (він представлений кривою Md) значно залежить від норми банківського відсотка. Чим нижче цей відсоток, тим більше попит на гроші, і навпаки. Пряма М3 зображує пропозицію грошей, яка в цілому є екзогенною величиною.

Точка перетину кривої попиту і пропозиції (точка Е) і буде точкою рівноваги. Вона означає, що за даної норми відсотка (гі) попит на гроші дорівнюватиме показнику т. З іншого боку, ця норма відсотка передбачає і відповідну масу пропозиції грошей.

 

Отже, точка Е за даних умов віддзеркалює, з одного боку, стан рівноваги на грошовому ринку, а з іншого — відображає величину рівноважного відсотка.

Рис. 4.

Якщо центральний банк вирішує зменшити пропозицію грошей, а це він може зробити, наприклад, за рахунок операцій на відкритому ринку, продаючи, скажімо, боргові зобов’язання держави, то тоді попит на гроші за відсотка п не буде задовольнятись і це викличе зростання відсотка до рівня r2. Таке його збільшення, у свою чергу, призведе до зменшення попиту на гроші і встановлення нової точки рівноваги на грошовому ринку (точка Е1).

Якщо ж центральний банк здійснює купівлю цінних паперів, то пропозиція грошей зростає. У зв’язку з цим норма відсотка зменшується. Лінія пропозиції грошей переміститься праворуч у положення М₃₂, а точкою рівноваги буде точка Е2.

Рівновага на грошовому ринку може порушуватись під дією багатьох чинників. Найбільш поширеними щодо цього є випадки, коли змінюється попит. Так, наприклад, він зростає, якщо збільшується обсяг виробництва. Зростання попиту спричинить переміщення кривої попиту в положення Md1. У цій ситуації рівноважна ставка відсотка за однієї й тієї самої пропозиції (наприклад тієї, що позначена прямою Мз) зросте (точка Ез). Попит на гроші може викликати й підвищення цін. У цьому випадку суб’єктам господарювання і населенню для задоволення своїх потреб на попередньому (до підвищення цін) рівні потрібно буде більше грошей. Графічно ця зміна попиту на гроші знайде своє відображення у переміщенні кривої Md угору праворуч і зростанні рівноважної ставки відсотка.

У разі зниження попиту на гроші, а це може бути викликано, наприклад, зменшенням обсягів суспільного виробництва, крива попиту переміститься вниз. Водночас це призведе до зменшення рівноважної ставки відсотка. На рис. 2 зменшенню попиту відповідатиме крива Md2.

У даному разі розглянуто тільки зміни в попиті на гроші і порушення рівноваги на грошовому ринку за найбільш типових змін у суспільному виробництві. В реальному житті діє значно більша кількість чинників, що впливають на рівновагу на грошовому ринку і діють не окремо, а в тісному взаємозв’язку. Так, наприклад, зменшення обсягів виробництва посилюється одночасним зростанням цін, що збільшує попит на гроші. У той же час прискорення швидкості обігу грошей, а це, як правило, неодмінний супутник при значних темпах інфляції, навпаки пом’якшує попит на гроші.

Серед вітчизняних науковців, що досліджують сферу грошового ринку, досить поширена думка про те, що цей ринок здатний до саморегулювання. При цьому останнє є основою, визначальним моментом в організації функціонування грошового ринку, хоча в цілому він більш чутливий, ніж інші ринки до дії зовнішніх чинників.

До власних важелів саморегулювання на цьому ринку, тобто до важелів, які певною мірою автоматично забезпечують рівновагу між попитом і пропозицією, слід зарахувати так званий ціновий стабілізатор. Його дія полягає в тому, що за надлишкової пропозиції грошей відбувається знецінення грошей, а відтак, на грошовому ринку встановлюється певна рівновага.

Дещо в протилежному напрямку впливає на співвідношення пропозиції і попиту на гроші кредитний мультиплікатор. Його дія розглянута у цьому розділі. Кредитний мультиплікатор дозволяє автоматично підвищити пропозицію грошей тоді, коли її помітно випереджає попит. У цьому разі депозитно-чекова емісія підвищує еластичність пропозиції грошей і тим самим сприяє встановленню рівноваги на грошовому ринку.

Дослідники вважають, що швидкість обігу грошей належить до автоматично діючих факторів забезпечення стабілізації грошового ринку (Гальчинський А. Теорія грошей. — К: Основи, 1998. — С. 160). Схематично цей важіль саморегулювання діє таким чином. При появі надлишкової пропозиції грошей, яка є екзогенною, швидкість руху грошей зменшується, а це призводить до вирівнювання співвідношення між пропозицією і попитом на гроші.

Наведені вище автоматично діючі стабілізатори грошового ринку безсумнівно мають місце. Але їх дія має свої межі як у просторі, так і в часі. Автоматичне регулювання рівноваги на грошовому ринку може бути забезпечено тільки у відносно невеликих масштабах. Це пояснюється тим, що такий ринок особливо чутливий до дії дуже великої кількості факторів, сполука яких часто призводить до непрогнозованих наслідків. Те ж саме можна сказати і про дію стабілізуючих чинників у часі. Як правило, вони спроможні дати позитивний ефект через досягнення рівноваги на грошовому ринку тільки в короткостроковому періоді.

Так, наприклад, збільшення пропозиції грошей на певному відрізку часу може і не порушувати рівноваги на грошовому ринку. Це дійсно пов’язано з тим, що певний надлишок грошової маси приводить до збільшення розрахунків готівкою, що помітно зменшує швидкість обігу грошей, а відтак, сприяє встановленню рівноваги. Окрім цього, на початковому етапі порушення рівноваги між попитом і пропозицією за рахунок зростання останньої населення і суб’єкти господарювання ще не усвідомлюють цієї ситуації і тому частка надлишкової грошової маси йде на збільшення заощаджень. При цьому ми розглядаємо певною мірою ідеальну ситуацію, за якої всі інші чинники діють сприятливо в напрямку формування мотивації до нагромадження грошей. Це можливо лише в умовах досить розвиненої ринкової економіки, де суб’єкт господарювання має широкі можливості для ефективного використання своїх грошей, тобто це стає реальним лише в потужній економіці, що характеризується пропозицією великої кількості різноманітних і якісних товарів та послуг.

 

Проте розглянута дія автоматичних стабілізаторів за наявності великих порушень між пропозицією і попитом на гроші стає малозначущою, а врешті-решт, і недієвою. Так, в умовах значного зростання пропозиції грошей і порушення на цій основі рівноваги на .грошовому ринку, швидкість обігу грошей не тільки не зменшується, а навпаки, дуже зростає. Показовим щодо цього є досвід наш* її держави. Так, тільки в період 1992—1993 pp. грошова маса (М3) зросла (у гривневому еквіваленті) з 25,22 до 481,5 млн грн, тобто більше ніж у 19 разів. І це тільки за один рік. У поєднанні з великим спадом виробництва продукції це призвело до величезної інфляції і дуже прискорило швидкість обігу грошей, бо населення намагалось якомога швидше позбутися грошей, знецінення яких було катастрофічним.

Те ж саме можна сказати і про дію цінового стабілізатора. Якщо зростання пропозиції грошей відбувається занадто великими темпами і ніяк не корелюється зі зростанням ВВП, то дія цього стабілізатора стає миттєвою, неприйнятною для економіки, бо можливості хоч якось спрогнозувати зміну цін навіть на короткий період у суб’єкта господарювання немає. Тому цей важіль саморегулювання грошового ринку якщо й спрацьовує, то вже в умовах, які не несуть ніяких позитивних наслідків для економічних суб’єктів.

Рівновага на грошовому ринку дуже вразлива щодо дії зовнішніх чинників. Це обумовлено тим, що один з вирішальних моментів її забезпечення, а саме пропозиція грошей, є екзогенною, а вона, у свою чергу, залежить від дії цілої низки чинників. Це ступінь незалежності головного емісійного центру країни (центрального банку), рівень наукової обґрунтованості кредитно-грошової політики держави, стан платіжного балансу, наявність дефіциту державного бюджету і правові обмеження щодо джерел його покриття, політичні чинники і багато інших факторів. І якщо аксіоматичним для визначення розмірів і динаміки збільшення пропозиції грошей є приріст доданої вартості в сукупному ВВП, то реальні розміри цієї пропозиції можуть досить суттєво відрізнятись від тих розмірів, що обумовлені першопричиною зростання грошової пропозиції. Це може бути обумовлено саме дією тих чинників, що вже названі і які є, по суті, зовнішніми до процесу збільшення пропозиції грошей на грошовому ринку.

У короткостроковому періоді, в умовах, коли діючі автоматично стабілізатори не можуть забезпечити рівновагу на грошовому ринку, центральний банк може вжити певних заходів з метою нормалізації ситуації на грошовому ринку. В його арсеналі досить широкий спектр дій. Це може бути регулювання за допомогою зміни облікової ставки, операції на відкритому ринку, певна політика щодо норми банківського відсотка та ін. Більш детально дії центрального банку в реалізації кредитно-грошової політики і забезпеченні рівноваги на грошовому ринку розглядатимуться в розділі 8.

Таким чином, неодмінною умовою сталого розвитку суспільного виробництва є досягнення рівноваги між попитом на гроші і їх пропозицією. Ця рівновага певною мірою є умовною, бо вона формується як наслідок постійного її порушення. Реакція на ці порушення і цільові дії центрального банку в напрямку досягнення оптимального співвідношення між попитом на гроші і їх пропозицією стають головним способом реалізації політики монетаризму, а відтак, і забезпечення ефективного функціонування суспільного виробництва і досягнення економічного зростання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 4. ГРОШОВІ СИСТЕМИ

Розвиток товарного виробництва і посилення економічних взаємозв’язків у суспільстві привели до формування регіональних, а потім і загальнонаціональних ринків. Ці об’єктивні процеси вимагали й упорядкування грошового обігу для створення гнучкої системи, яка б сприяла розвитку товарно-грошових відносин. Створення такої системи забезпечувала держава, що закріплювала відповідними законами об’єктивно сформовані елементи грошового обігу та їх взаємодію.

Процес формування грошових систем має довгу й цікаву історію. Спочатку це були грошові системи, що базувались на загальному еквіваленті, який мав товарну природу. В сучасних умовах грошові системи побудовані на базі загального еквівалента, що має кредитну природу.

Грошові системи в різних країнах мають певні загальні риси. В їх становленні й розвитку знаходять своє відображення певні об’єктивні закони й тенденції. Проте у кожної країни й свої особливості формування і функціонування грошової системи. Ці два моменти особливо важливо враховувати тим країнам, які через певні обставини не мали власної грошової системи. Розбудовуючи свою грошову систему (а це передусім стосується нашої держави) необхідно не тільки виходити з загальних закономірностей, притаманних цим системам і процесу їх розвитку, але і враховувати національні особливості країни.

У сучасних умовах розвиток грошових систем полягає перш за все в подальшому посиленні їхнього впливу на розвиток усього суспільного виробництва. Саме грошова сфера зараз стає вирішальним важелем, за допомогою якого держава втручається в ринкову економіку з метою забезпечення її рівноваги та зростання.

4.1. Поняття й типи грошових систем. Металева грошова система

Грошова система — це конкретна форма організації грошового обігу, визначена відповідним законодавством країни.

Грошові системи у своєму розвитку пройшли великий історичний шлях, що відображає як характер і динаміку становлення товарного виробництва, так і специфіку історичного розвитку того чи іншого суспільства.

Спочатку, в умовах рабовласницького ладу, грошові системи були представлені повноцінними і неповноцінними грошима, а правове забезпечення їх функціонування зводилося до регламентації процесу карбування монет і боротьби проти фальшивомонетників. Основи загальної організації руху грошей у різних країнах були різними, але подальший розвиток товарно-грошових відносин привів до певної уніфікації грошових систем. Це дає змогу класифікувати їх і виділити конкретні типи.

Типи грошових систем розрізняються між собою насамперед залежно від тієї форми грошей, яку вони мають у даному суспільстві. Якщо гроші виступають у формі товару, то цей тип грошової системи називається металевим . Металева грошова система — це така система, основу якої складають повноцінні металеві гроші. У такій системі згодом з’являються банкноти, які розмінювались на золото, і паперові гроші, але визначальним елементом залишались благородні метали. Коли ж повноцінні гроші виходять з обігу і повністю замінюються паперовими, починає діяти паперова грошова система.

У період існування металевих систем уже в середньовіччя грошові системи являють собою досить складну форму організації грошового обігу, яка включає такі елементи:

—Повноцінні гроші.

—Неповноцінні гроші.

—Банкноти.

—Казначейські білети.

У процесі розвитку грошей до появи грошової форми вартості роль загального еквівалента відігравали не тільки метали, а й інші товари (худоба, хутро, шкіри, сіль і т. ін.). Тому ці первісні, зародкові грошові системи належали до металевих тільки умовно. Але то була, по суті, ще передісторія становлення грошових систем. їх розвиток саме як систем починається з грошової форми вартості, коли роль загального еквівалента остаточно закріплюється за благородними металами.

Повноцінні гроші - це гроші, що мають свою вартість, і саме цю вартість покладено в основу виконання ними ролі загального еквівалента. Повноцінні гроші — це той товар, який завдяки своїм фізичним і хімічним властивостям найбільш придатний для такої ролі. Як відомо, у процесі історичного розвитку товарного виробництва роль загального еквівалента виконували різні товари. Однак у кінцевому рахунку це місце зайняли благородні метали — золото й срібло, а з переходом країн до монометалізму повноцінними грошима стало золото.

Золото, що є загальним еквівалентом, уже в сиву давнину потрапляло в обіг у вигляді монет, тобто певної вагової кількості металу, на якому стояв знак держави або правителя, що засвідчував кількість цього металу і його якість. У цьому сенсі карбування монет вважалося важливим моментом в організації грошового обігу, воно з самого початку здійснювалося під наглядом держави. Оскільки повноцінні гроші являлися товаром і до того ж досить рідкісним, то держава була зацікавлена в його постійному збільшенні. Унаслідок цього стосовно повноцінних грошей існувало право вільного карбування.

Це право зводилося до того, що кожний, хто мав у злитку золото чи срібло, а в часи системи золотомонетного стандарту - тільки золото, мав можливість вільно карбувати з нього відповідну кількість монет. Зацікавленість держави в збільшенні кількості повноцінних грошей в обігу виявлялася в тому, що витрати, пов’язані з карбуванням монет, держава або цілком брала на себе, або обмежувалася символічною платою. У Росії, наприклад, ця плата складала 0,2 % від вартості злитка металу.

Повноцінні гроші постійно були в обігу і тому зношувались. Це робило їхній обіг дорогим і змушувало вдаватись до заходів, які б протидіяли зношуванню. Найпоширенішим засобом боротьби з цим явищем у багатьох країнах стали домішки до грошового металу більш стійкого до зношування металу. Ця домішка називалася лігатурою, а кількість грошового металу (золота або срібла) у монеті одержала назву проби.

Вагове співвідношення між чистим грошовим металом і домішкою інших металів установлювалося державою й виражалося в тисячних частках або за каратною системою. У більшості країн використовувалася система тисячних часток. Відповідно до цієї системи монетне золото, наприклад 900 проби, являло собою монету, де на 900 вагових частин чистого золота припадало 100 частин домішки. При каратній системі чистий дорогоцінний метал відповідав 24 каратам і тому, якщо в монеті було 12 каратів, то це означало, що вона містила половину чистого дорогоцінного металу, а половину — домішки.

Наявність лігатури зменшувала швидкість зношування монет, але не могла усунути його причину. Тому монета в процесі тривалого користування могла втратити частину своєї ваги і через це вартість її була менше, ніж та, що позначена в її номіналі. Щоб упорядкувати грошовий обіг з урахуванням цього моменту, держава встановлювала межу зношування, за порогом якого монета переставала бути обов’язковою для прийому. Ця межа називалася ремедіумом і в різних країнах була різною, але, як правило, встановлювалася у межах 1 % від ваги монети.

Другий елемент металевої грошової системи— це неповноцінні гроші, тобто ті гроші, що викарбувані з негрошового металу. При золотому монометалізмі, коли роль загального еквівалента закріплена тільки за золотом, до таких металів, крім міді, бронзи й інших металів належить також срібло. Неповноцінні гроші мають власну вартість, але вона менше тієї вартості, яку вони становлять, тому стосовно до них неможливо застосування правила вільного карбування.

Походження неповноцінних грошей пов’язане з тим, що в процесі історичного розвитку такі метали, як срібло, мідь і бронза раніше за золото виконували роль загального еквівалента. Іншою причиною, що обумовила необхідність існування неповноцінних грошей, було те, що для обслуговування дрібних платежів карбувати дрібні монети з золота було технічно дуже складно. З’явилася потреба у розмінній монеті, яку й задовольняли неповноцінні гроші.

Виступаючи засобом обігу і платежу нарівні з повноцінними грошима, неповноцінні, маючи власну вартість нижче їх купівельної вартості, являли собою гірші гроші. Це викликало прагнення розрахуватися гіршими грошима і могло призвести до витиснення з обігу повноцінних грошей. Щоб цього не сталося, держава часто встановлювала межу розміру платежів, які можна було здійснювати тільки неповноцінними грошима. Так, наприклад, у Росії срібними монетами номіналом від 25 коп. до 1 крб. можна було оплатити покупки вартістю до 25 крб., а більш дрібною срібною й мідною монетою — покупки до 3 крб.

Загальна кількість випущених в обіг неповноцінних грошей визначається законами грошового обігу і при їх порушенні в результаті, наприклад, надмірного випуску таких грошей, відбувається їхнє знецінювання з усіма наслідками, що випливають із цього.

Яскравим історичним прикладом цього можуть бути події в Росії в період правління царя Олексія Михайловича (1645— 1676 рр.). У 1656 р. уряд царя Олексія Михайловича випустив в обіг срібну карбованцеву монету, яка за вагою була вдвічі меншою попереднього срібного карбованця. А невдовзі були випущені мідні монети номіналом 1 карбованець. Вони швидко витіснили цей знецінений срібний рубель. Операція з карбування мідних грошей була дуже вигідна царському уряду. Купуючи фунт міді (409,6 г) за 12 коп., він карбував із нього мідних грошей на 10 руб. і цими грошима розраховувався з купцями, вояками, та державними чиновниками. Усього було випущено неповноцінних грошей на величезну на той час суму — 20 млн руб. Це призвело до розладу грошового обігу і спричинило у 1662 р. повстання населення Москви, що одержало назву »мідний бунт». Після жорсткого придушення заколоту цар змушений був відмовитись від мідних рублів і їх було вилучено з обігу по одній копійці за рубель.

У сучасних умовах неповноцінні гроші у вигляді монет виготовляються з міді, срібла, алюмінію, нікелю й інших металів та їх сплавів.

Важливим елементом грошової системи є також банкнота. Вона виникає з розвитком товарного обміну різними шляхами, але, врешті-решт, її існування пов’язується з тим, що банкір видає її у підзвіт комерційних векселів.

Банкнота як одна з форм кредитних грошей відрізняється від паперових грошей тим, що не має примусового ходіння і забезпечується золотом та іншими активами банку. Згодом банкнота втрачає ці особливості і, по суті, нічим не відрізняється від паперових грошей.

Трансформація банкнот у паперові гроші, тобто в нерозмінні на золото, пов’язана зі складними процесами розвитку кредитних відносин. Серед безлічі причин цього явища до найбільш важливих слід зарахувати емісію комерційними банками банкнот понад реальне забезпечення їх золотом і широке використання для їх забезпеченості облігацій державних позик.

Істотне значення у грошовій системі мають також казначейські білети— нерозмінні грошові знаки, що випускаються казначейством. Держава використовує їх для покриття бюджетного дефіциту. Головна відмінність казначейських білетів від банкнот зводиться до примусового характеру їх обігу і нерозмінності на золото. Однак згодом їх відмінності від кредитних грошей (банкнот) зникають через трансформацію останніх у паперові гроші.

В умовах капіталізму, коли товарне виробництво набуває загального характеру, повноцінні гроші поступово втрачають своє значення у грошовому обігу й у XX сторіччі практично цілком виходять з обігу. Водночас банкноти втрачають свою здатність обміну на золото і перетворюються у паперові гроші. Відбувається важлива трансформація грошових систем, головною ознакою якої стає їх перетворення в паперово-грошові системи.

4.2. Види металевих грошових систем

У процесі історичного розвитку металеві грошові системи набували певних ознак і особливостей. І хоч грошові системи різних країн мали багато спільних рис, що пов’язано з об’єктивними закономірностями їх розвитку, з огляду на деякі відмінності можна виділити два основних види металевих грошових систем: а) біметалічна; б) монометалічна.

Біметалічні системи — це такі системи, в яких роль загального еквівалента виконують два грошових метали: золото й срібло.

Монометалічні — це грошові системи, в яких роль загального еквівалента закріплюється за одним металом {золотом або сріблом).

Починаючи з сивої давнини, у світі панували металеві грошові системи. При цьому вже з раннього середньовіччя і практично до середини XIX ст. переважали біметалічні системи, в яких як грошовий метал одночасно виступали і золото, і срібло, хоча в окремих країнах у певні періоди існування мав місце й срібний монометалізм. Наприклад, він існував у Росії з 1843 по 1852 p., в Індії — зі 852 по 1893 р. Однак панівною системою у період з XVI до кінця XIX ст. був біметалізм.

Наявність двох грошових металів, що істотно розрізнялись за своєю вартістю, спричинила існування двох цін товарів: у золоті й у сріблі. Це було пов’язано з тим, що кожний із цих металів виконував роль загального еквівалента, а отже, і функцію міри вартості. У свою чергу дві ціни на один і той самий товар створювали деяку незручність у процесі обміну. Проте цей недолік, що став наслідком наявності двох грошових металів, не був істотною перешкодою для розвитку товарно-грошових відносин.

Глибинним і дійсно об’єктивним недоліком біметалічної системи, який зрештою привів до її заміни монометалічною системою, виявилось те, що в такій системі постійно порушувався закон вартості. Це було викликано тим, що умови видобутку золота й срібла постійно змінювалися, а це призводило до зміни вартості цих металів. Уловлювати цю зміну і постійно відображати у співвідношенні цін, яке фіксувалося державою у золоті й сріблі, було практично неможливо. У цих умовах один метал стосовно до іншого виявлявся недооціненим, а другий— переоціненим, що спонукало суб’єктів господарювання розраховуватися переоціненим грошовим металом, а недооцінений— скуповувати. Яскравим прикладом цього служать процеси грошового обігу між Англією, Францією і Голландією, що склалися у XVIII ст.

Законами Англії у XVIII ст. співвідношення між золотом і сріблом було встановлено в пропорції 1 : 15,5. У цей же період у Франції і Голландії співвідношення даних грошових металів зафіксовано в пропорції 1:15. У цих умовах в Англії купцям із Голландії і Франції стало вигідно продавати свій товар за срібло й вивозити його в Голландію або Францію, де за нього можна було купити більше золота. Це призводило до того, що недооцінений метал (кращі гроші) зникали з обігу, витискувались переоціненим грошовим, металом (гірші гроші). Підтвердженням цього став той факт, що в Англії за 15 років у період із 1702 по 1717 р. золотих монет накарбували у 32 рази більше, ніж срібних.

Це явище увійшло в економічну літературу як економічний закон, суть його зводиться до того, що »гірші гроші» витискують з обігу »кращі». Відкриття цього закону шотландський економіст XIX ст. Г. Маклеод приписує англійському державному діячеві і фінансисту XVI ст. Т. Грешему (1519—1579 рр.), і в науці він широко відомий як закон Грешема. Однак фахівцями з історії економічної думки встановлено, що цей закон сформульовано у 1526 р. польським ученим М. Коперником, а ще раніше, у 1300 p., цей причинно-наслідковий зв’язок виявив французький економіст Н. Орезм.

Дія закону Грешема особливо чітко виявляється в умовах біметалізму. Однак він має місце і в грошових системах, в яких є вільний обмін паперових грошей на золото. Особливо це помітно під час інфляції, коли гірші гроші (паперові) витискають з обігу кращі (золоті монети), які перетворюються в скарби.

З розвитком товарного виробництва зазначене протиріччя, об’єктивно закладене в біметалічній грошовій системі, стало гальмувати товарний обмін і в підсумку привело до заміни її монометалічною грошовою системою. У другій половині XIX ст. країни почали переходити до монометалічної грошової системи.

Однією з перших держав, що перейшла до золотого монометалізму, була Англія. Однозначного визначення початку цього процесу серед учених немає. Інколи говорять про те, що цей перехід відбувся у 1816 р., коли було законодавчо встановлено золотий монометалізм, інколи називають роком початку золотого стандарту 1821 р. — коли Британська імперія зробила свій фунт стерлінгів конвертованим у золото. Називається як початковий і 1865 р. Але це вже не має суттєвого значення, бо десь на середину XIX ст. Англія перейшла до золотого монометалізму.

Єдиним грошовим металом визнавалося тільки золото. Монети із срібла переходили в розряд неповноцінних. Після цього, а саме у 1867 p., міждержавною угодою, яку укладено в Парижі кількома країнами, золото визнавалося єдиною формою світових грошей. Ця система дістала назву Паризької валютної системи. Росія перейшла до золотого монометалізму після грошової реформи 1895—1897 pp.

Перехід до монометалізму був явищем досить революційним і наштовхувався на інерційний опір окремих країн. Прикладом цього може бути створення в 1865 р. Латинського монетного союзу, до якого входили такі країни, як Франція, Італія, Бельгія та Швейцарія. Пізніше до них приєдналися також Греція і Румунія. Ці країни з метою підтримки стійкого грошового обігу на базі біметалізму, уніфікували карбування золотих і срібних монет. Вони домовилися про введення загальної грошової одиниці — франка, зобов’язалися карбувати золоту й срібну монету однакової ваги і проби й установили єдине співвідношення золота й срібла у пропорції 1 : 15,5. Однак уведення золотого монометалізму в більшості європейських країн привело до значних масштабів карбування п’ятифранкової срібної монети, потік якої заполонив країни Латинського монетного союзу і став серйозно загрожувати відпливу золота з цих країн. Тому в 1878 р. вони припинили карбування срібних монет, що означало фактичний перехід країн союзу до золотого монометалізму й розпад союзу, хоча формально він перестав існувати лише в 1926 р.

Монометалізм, заснований на використанні золота як єдиного грошового металу, привів до формування грошової системи, що дістала назву золотого стандарту. Її головні особливості можна звести до таких моментів:

—Золото вільно оберталося, а золоті монети виконували всі функції грошей.

—Неповноцінні гроші вільно і в необмеженій кількості обмінювалися на золото.

—Вивезення і ввезення золота з однієї країни в іншу було вільним.

Перехід до золотого стандарту, що називався »золотомонетний стандарт», забезпечував високий рівень стійкості національних валют і створив сприятливі умови для безперебійного функціонування золота як світових грошей. Усе це сприяло розвитку капіталістичного виробництва, становленню й укріпленню його кредитної системи, піднесенню міжнародної торгівлі та міжнародних кредитних відносин.

Золотомонетний стандарт проіснував до Першої світової війни, з початком якої в усіх воюючих країнах (крім США) був припинений обмін банкнот на золото і заборонено його вивезення з країн. В умовах війни країни почали широку емісію нерозмінних на золото банкнот. Після закінчення Першої світової війни на початку 20-х років золотий стандарт було відновлено, але вже не у вигляді золотомонетного, а у вигляді золотозлиткового й золотодевізного стандартів. Золотозлитковий стандарт означав, що розмін банкнот на золото відновлювався, але тільки в обмін на злитки. Іншими словами, можливість такого обміну могла реалізуватись тільки тоді, коли сума банкнот була достатньою для придбання стандартного злитка золота. Так, у Великобританії це був злиток вагою 12,4 кг вартістю 1700 фунтів стерлінгів, у Франції— 12,7 кг вартістю 215 тис. франків. Золотозлитковий стандарт відновили країни, що володіли, як наприклад, Франція та Великобританія, значними золотими запасами.

У країнах, де державні запаси золота відносно невеликі (Німеччина, Данія, Австрія та ін.), золотий стандарт був відновлений у формі золотодевізного. Його суть у тому, що національна валюта не обмінювалася безпосередньо на золото. Цей обмін був непрямим і відбувався через попередній обмін грошей на девізи, тобто на валюту тієї країни, в якій мав місце золотозлитковий стандарт. Золотодевізний стандарт, закріплений міжнародною угодою в Генуї в 1922 p., отримав назву Генуезької валютної системи.

Відновлений золотий стандарт проіснував, однак, відносно недовго. Світова економічна криза 1929—1933 pp. (велика депресія) привела до скасування золотого стандарту в більшості країн. У 1931 р. його скасовано у Великобританії і Японії, а США відмовилися від нього в 1933 р. Цей процес поширився і означав остаточний крах золотого стандарту.

Проте декілька країн на чолі з Францією спробували утримати золотий стандарт і утворили в 1933 р. золотий блок. До нього ввійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім до них приєдналися Італія й Польща. Однак цей блок проіснував не

 

довго і в 1936 р. розпався, а його учасники змушені були ввести валютні обмеження й відмовитися від розміну банкнот на золото.

Крах золотого стандарту, цієї найбільш стійкої грошової системи, яка існувала протягом усієї історії світу, був об’єктивним. Головна причина його в тому, що розвиток товарного виробництва вступав у суперечність з дуже стабільною, але нееластичною і дорогою системою золотого стандарту. Справа в тому, що видобуток золота не міг розвиватися такими самими темпами, якими розвивалося суспільне виробництво. Через це на тому етапі економічного розвитку, який характеризувався високим динамізмом у нарощуванні обсягів промислового і сільськогосподарського виробництва, існуюча система грошового обігу стала помітним гальмом на шляху подальшого прогресу в розвитку товарного виробництва. Звичайно, це протиріччя існувало й задовго до моменту скасування золотого стандарту. Але до цього воно долалося шляхом збільшення видобутку золота і, що особливо суттєво — розвитком кредиту.

Немаловажними чинниками, що відіграли свою роль у відмовленні від золотого стандарту, стали також:

—Дорожнеча обслуговування цієї грошової системи.

—Зростаюча потреба в золоті з боку виробництва (особливо в умовах гонки озброєнь).

—Неможливість для держави в умовах золотого стандарту проводити власну незалежну грошово-кредитну політику.

Крах системи золотого стандарту аж ніяк не означає, що золоті монети цілком зникли з обігу. У ряді країн вони випускаються й сьогодні, найчастіше це приурочено до визначних подій. Наприклад, у колишньому СРСР це був випуск золотих, платинових і срібних монет до літніх Олімпійських ігор у Москві в 1980 р.

В Україні карбування як золотих, так і звичайних монет стримувалося відсутністю власного монетного двору. Але вже в кінці 1997 р. запустили першу чергу монетного двору, оснащеного новітнім устаткуванням. Досить сказати, що матричний інструмент для карбування ювілейних і пам’ятних монет готує копіювально-гравірувальна машина "Іmpalа", яких у світі в 1998 р. нараховувалося всього чотири екземпляри. Золоті монети на нашому монетному дворі карбують із золота 900-ї і 999,9-ї проби, вагою від 3,11 до 31,1 г, номіналом у 50, 200, 250 і 500 грн. Вже випущено декілька золотих монет: "Оранта", "Т. Шевченко", "Києво- Печерська лавра", "Київський псалтир" та ін.

На більш регулярній основі золоті монети випускаються, наприклад, у Південно-Африканській республіці (крюгерранд), Австралії (коала), Канаді (кленовий лист), США (золотий орел), Англії (соверен), Франції (наполеондор). Усі ці монети мають статус законного платіжного засобу і їх зобов’язані приймати за номіналом. Однак вони, як правило, мають свою власну курсову вартість і рідко використовуються як платіжний засіб.

Випуск золотих монет вигідний державі, оскільки в даному разі йдеться, власне, про специфічний товар, що користується значним попитом на нумізматичному ринку як на внутрішньому, так і на міжнародному. Товар цього роду відрізняється тим, що його ціна із часом постійно зростає. Що ж стосується організації і функціонування грошового обігу в країнах, котрі випускають золоті монети, то вони не мають значного економічного впливу на загальну організацію грошового обігу.

4.3. Паперово-грошові системи

З крахом золотого стандарту в переважній більшості країн склався новий тип грошової системи, який дістав назву паперового, або грошово-паперового. Цей тип характеризується тим, що в ньому роль загального еквівалента відіграє вже не товар, який має власну вартість і який саме відносно цієї вартості діє у сфері обміну, а товар, який своєї вартості не має. Центральний елемент цього типу грошової системи — паперові гроші. Паперові гроші — це номінальні знаки вартості, що заміщують в обігу повноцінні гроші і випускаються державою для покриття своїх витрат.

Паперові гроші мають свою вартість, пов’язану із затратами праці на виготовлення спеціальної паперової грошової стрічки, захистом їх від підробки, друкуванням, збереженням і т. ін. Ці витрати різні в різних країнах. Чим більше захищені від підробок ті або інші паперові гроші, тим дорожче їх виробництво. Долар США, що має більше 40 ступенів захисту, потребує для свого виробництва відчутних витрат. На кожну тисячу банкнот у США витрачають по 60 доларів.

Наша національна валюта — гривня — спочатку (1992 р.) була надрукована за кордоном— у Канаді. Вона мала 17 ступенів захисту і обійшлася нам по 24,1 дол. за тисячу банкнот. Але вже в 1994 р. у Києві почала працювати власна фабрика Держзнака, що має найсучасніше друкарське устаткування і забезпечує випуск усієї необхідної кількості банкнот. А з уведенням у дію в 1997 р. у Малині фабрики банкнотного паперу одержано власний замкнутий технологічний цикл виробництва банкнот.

Однак власна вартість паперових грошей не йде ні в яке порівняння з їх номінальною вартістю, тобто з тією вартістю грошового товару, яку вони представляють. У цьому сенсі говорять про те, що паперові гроші не мають вартості.

Постає питання: У чому причина появи паперових грошей? Чому ці знаки, що самі не мають вартості, можуть виконувати функції повноцінних грошей? На перший погляд, це викликано тим, що в процесі обігу повноцінні гроші зношувались, втрачали свою вагу, їх вартість зменшувалася, але при цьому вони продовжували зберігати свою попередню купівельну спроможність. Ці обставини начебто і привели до того, що, врешті-решт повноцінні металеві гроші були замінено неповноцінними паперовими.

Дійсно, на практиці у зв’язку зі зношуванням монет відбувався процес відділення реального вмісту грошової одиниці від її номінального вмісту. Однак це не стало причиною заміни повноцінних грошей паперовими, бо цей процес завжди мав свої межі і визначався ремедіумом. У кращому разі відділення реального вмісту грошової одиниці від її номінального вмісту могло стати певним поштовхом для введення паперових грошей. Але глибинна об’єктивна причина даного явища в іншому. Вона пов’язана з особливостями функціонування грошей як засобу обігу.

У метаморфозі Т—Г—Т гроші є засобом обігу. Ця функція грошей, ураховуючи сутність товарного виробництва, є визначальною, тому що мета товарного виробництва — задоволення потреб людини. Досягти цієї мети за умови існування й постійного поглиблення суспільного поділу праці можна тільки на основі обміну різних споживних вартостей. Оскільки їх прямий обмін як споживних вартостей неможливий, то цей обмін здійснюється на основі їх вартості. Функцію виміру вартості перебирає на себе особливий товар, загальний еквівалент або гроші. У цьому сенсі міра вартості як функція грошей дуже важлива, але все ж не головна. З огляду на всю організацію товарного виробництва — це лише прелюдія до головного — до обміну за допомогою грошей різних споживних вартостей. Те саме можна сказати і про функцію грошей як засобу платежу. Тут має місце лише певна модифікація руху грошей щодо самого акту обміну споживних вартостей. Що ж стосується функції грошей як світових, то вона теж зводиться до функції засобу обігу, але тільки стосовно товарів і послуг, якими обмінюються країни. У своїй функції засобу нагромадження гроші лише накопичуються, »набирають сили», аби згодом знову пірнути в бурхливий світ обміну. Отже, квінтесенція суті грошей, їх вирішальна функція, що забезпечує реалізацію мети товарного виробництва, — це їх функція як засобу обігу.

Саме з цією функцією грошей і пов’язана поява паперових грошей. Об’єктивно вона полягає, з одного боку, у цільовій функції грошей, покликаних забезпечити обмін різних споживних вартостей, а з іншого боку, це пов’язано з першим у миттєвості самого факту обміну. Це останнє дуже чітко підкреслює К. Маркс. Пояснюючи природу паперових грошей і аналізуючи метаморфозу Т—Г—Т, він пише, що тут »фунціональне буття грошей поглинає їх матеріальне буття» (К. Маркс. — Капитал. — ТІ. — С. 140).

Паперові гроші як знак дійсних грошей одержують від держави примусовий курс, що відбиває їхній зв’язок з повноцінними грошима. Паперові гроші можуть функціонально існувати й окремо від металевої субстанції. Історія паперових грошей починається з глибини століть, з появи неповноцінних грошей. Уже мідь і бронза в біметалічних грошових системах являють собою, власне кажучи, прообраз паперових грошей з тією лише різницею, що історично ці метали на зорі становлення товарного виробництва відігравали роль загального еквівалента, були повноцінними грошима. Згодом з закріпленням ролі загального еквівалента за окремим металом, наприклад за золотом, мідні, бронзові й інші гроші стають неповноцінними. Проте розрив між їх вартістю як металу і вартістю, вираженою у їх номіналі, був менше, ніж розрив між вартістю паперових грошей і вартістю, вираженою в номіналі останніх.

Перші паперові гроші з’явилися в Китаї. Про це згадує відомий італійський мандрівник Марко Поло, який побував у Китаї наприкінці XIII ст. і залишив після себе книгу про цю подорож. Однак ці гроші не набули тоді поширення і їх ходіння припинялося щоразу, коли припинявся їх обмін на золото. Загальні умови товарного виробництва ще не вимагали тієї надзвичайно високої еластичності, яка властива паперовим грошам.

Відповідні умови для широкого використання паперових грошей склалися тільки за капіталізму. їх друге народження пов’язане з США, де в 1690 р. вони з’явилися у штаті Массачусетс. У XVIII ст. паперові гроші з’являються в Англії і Франції, а в 1769 р. за правління Катерини II вони вперше з’являються в Росії й одержують назву асигнацій. Асигнації за своєю суттю були казначейськими білетами, що мали примусовий курс і не розмі

 

нювались на золото. Тільки після реформи 1839—1843 pp. усі наявні асигнації (а це 596 млн асигнаційних карбованців) були замінені на 170 млн карбованців банкнот, які розмінювались на золото. Проте з початку 1840-х років і до реформи 1897 р. банкноти обмінювались на золото лише періодично і в цілому вони розділили долю асигнацій.

Походження сучасних паперових грошей двояке. З одного боку, паперові гроші як такі з’являються у формі казначейських білетів. їх випускала в обіг держава, яка встановлювала їхній курс і забезпечувала примусовий характер їх обігу. Казначейські білети не обмінювались на золото. З другого боку, вони виникають на основі трансформації кредитних грошей у формі банкнот у паперові гроші. Спочатку емісія банкнот здійснювалася комерційними банками і вони вільно обмінювалися на золото й інші активи цих банків. Потім емісія банкнот переходить до центрального банку, який одержує від держави монополію на їх випуск. Тривалий час вони продовжують обмінюватися на золото, але з крахом золотого стандарту цей розмін протиняється і вони перетворюються в паперові гроші. У цьому перетворенні певною мірою знайшов своє відображення загальний історичний процес розвитку грошових систем.

Таким чином, у сучасних умовах основним, базовим елементом грошових систем є паперові гроші. Окрім них, до складу цих систем як найважливіші структурні елементи входять:

—Масштаб цін.

—Порядок організації емісії паперових грошей.

—Способи встановлення і підтримки курсу національної валюти.

—Загальні принципи організації готівкового і безготівкового грошового обігу.

Кожна країна має свою грошову систему, обумовлену особливостями нормативних актів, що пов’язують елементи грошової системи в єдине ціле. Однак в їх організації є багато спільного, що відображає загальну функціональну призначеність елементів грошової системи.

Сучасна грошова система порівняно з металевою та її певним різновидом— металево-паперовою має більше елементів, вони більш різноманітні, мають складніші взаємозв’язки. Особливо це стосується грошової одиниці країни, масштабу цін та способу встановлення і підтримки курсу національної валюти.

Так, кожна країна має власну грошову одиницю. Щоправда, деякі країни користуються іноземною валютою, не випускаючи своєї власної, а в деяких угрупуваннях держав, наприклад, у Європейському союзі, певна кількість країн (12) використовує з 2002 р. спільну валюту євро.

Процес об’єднання грошових систем різних країн відображає інтеграційні тенденції у світовій економіці. Вони об’єктивні і через це таке об’єднання врешті-решт є позитивним. Але треба мати на увазі, що в кожної країни свої особисті інтереси і просте об’єднання грошових систем здатне призвести до втрати контролю держави над своєю економікою та до інших негативних наслідків. Досвід об’єднання грошових систем Європейського союзу показує, що це дуже довготривалий і занадто складний процес, який вимагає величезної підготовчої роботи. її основний сенс полягає в забезпеченні рівних умов для кожної країни з тих, хто наважується ввести єдину грошову систему, тобто без досягнення відносно рівного ступеня розвитку економіки в країнах, які об’єднують свої грошові системи, введення єдиної валюти є недоцільним.

На теренах СНД час від часу виникає ідея об’єднати грошові системи окремих країн у єдиному рубльовому просторі. І хоч ця ідея (наприклад, пропозиція Президента Казахстану Н. Назарбаєва, зроблена в 2003 p., про об’єднання грошових систем Росії, України, Білорусі та Казахстану на основі введення нової грошової одиниці — алтина), як правило, маскується під об’єднання - по суті, це сьогодні не може означати нічого іншого, як розчинення грошових систем трьох країн у грошовій системі Росії. Це призведе в Україні до втрати захисного механізму для національної економіки, яким є наша власна грошова система, а отже, і до втрати економічної незалежності нашої держави.

У віддаленій перспективі таке об’єднання грошових систем може й буде можливим з огляду на процес інтернаціоналізації господарчої діяльності. Але для цього треба вирішити багато проблем, які б урешті-решт привели до того, що таке об’єднання грошових систем стало б об’єднанням економічно високорозвинених і рівних у цьому розвитку країн. На сьогодні така ситуація відсутня, а майже десятирічне гальмування Росією ідеї створення на теренах СНД зони вільної торгівлі є дуже красномовним підтвердженням бажання окремих російських політиків бачити Україну не як рівноправного, незалежного партнера, а як економічно залежну країну, яка б повністю йшла у фарватері економічних і політичних інтересів Росії.

Як правило, держава дає назву своїй грошовій одиниці з огляду на історичні корені розвитку національного товарного виробництва. Так, в Україні грошова одиниця отримала назву гривні від назви грошової одиниці, яка була в Київській Русі. Часто назва грошової одиниці фіксує національну ознаку корінної нації, наприклад, лит у Литві, або лат у Латвії.

Масштаб цін у сучасних умовах являє собою грошову одиницю країни та її кратні частини. Так, в Україні — це гривня, яка дорівнює 100 копійкам. Вона має певну (на кожний конкретний момент часу) купівельну спроможність, що відрізняється від купівельної спроможності інших валют, наприклад російського рубля. Масштаб цін установлюється державою, а вже купівельна спроможність національної грошової одиниці визначається стихійно і залежить від багатьох чинників в економіці та від її загального стану.

Кожна валюта має свій масштаб цін, і якщо він відносно малий (наприклад, до 2002 р. в Італії), то тоді може бути відсутня навіть розмінна монета. У системі малого масштабу цін є свої недоліки і переваги. Але може бути й великий масштаб цін, наприклад у Великобританії та Канаді. У цьому випадку теж є й певні переваги, і певні недоліки. Скажімо, за великого масштабу цін широко використовується розмінна монета, а вона, як відомо, існує значно довше, ніж паперові гроші, а значить і витрати на організацію грошового обігу менші.

Валюта має свою покупюрну будову, що визначається рівнем номінальної вартості валюти. Так, в Україні випускаються купюри в 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 і 200 гривень. Як правило, держава супроводжує кожну купюру певними елементами, які віддзеркалюють досягнення національної культури, якісь визначні події, видатних представників нації тощо. Українська гривня містить на лицьовому боці портрети політичних діячів і письменників нашого народу, а на звороті — визначні пам’ятки архітектури.

Що ж стосується такого елементу сучасних грошових систем як установлення й підтримка курсу національної валюти, то тут є досить різноманітні способи визначення такого курсу. Валюта деяких країн знаходиться у вільному плаванні стосовно до валют інших країн. Курс такої валюти змінюється, головним чином, під впливом ринкового попиту і пропозиції даної валюти. Деякі країни »прив’язують» курс своєї валюти до валюти інших, як правило, провідних держав (США, Великобританії, Німеччини т. ін.) або до колективних валют, наприклад до євро.

У цілому сучасні паперові грошові системи постійно розвиваються і це відбувається, головним чином, за рахунок удосконалення того правового поля, у межах якого і здійснюється функціонування грошової системи. Об’єктивну основу цього становить подальший процес усуспільнення виробництва та інтернаціоналізація господарчої діяльності, що вимагає врахування цих змін у сукупності законодавчих норм, пов’язаних з організацією і функціонуванням грошових систем.

4.4. Створення грошової системи України

Після отримання у 1991 р. незалежності перед Україною постало завдання створення власної грошової системи. Необхідність цього була викликана не тільки появою незалежної держави, а й тим, що в умовах прозорості кордонів і майже безконтрольного переміщення товарів і грошей між Україною та її найближчими сусідами всі негаразди у системі грошового обігу сусідів швидко поширювались і на нашу країну. Так, наприклад, величезна інфляція в Росії на початку 1990-х років призвела до того, що потік рублевої грошової маси направився в Україну спустошуючи і без того дефіцитний ринок нашої держави. До того ж Україна все більше відчувала нестачу рублевої маси, бо вже з вересня 1991 р. Україна, не отримувала рублевих надходжень від Центрального банку Російської Федерації.

Слід сказати, що формування власної грошової системи гальмувалось тими силами в Україні, які прагнули до відновлення СРСР. Проте об’єктивні процеси як у політичному, так і в економічному житті суспільства призвели, хоч і з запізненням майже на рік, до початку становлення власної грошової системи. У її формуванні у нас було дуже мало історичного досвіду, хоч раніше Україна вже робила спроби розбудови власної грошової системи.

Своїм корінням грошова система України сягає ще в часи Київської Русі, грошима якої була гривня. Після татаро-монгольського ярма на значній частині нашої Батьківщини в обігу був російський рубль. У тих же частинах України, що входили до складу Польщі або Австро-Угорщини, були наявні (в обігу) національні грошові одиниці цих держав.

Становлення власної грошової системи в нашій країні почалося з проголошення Україною в 1917 р. своєї незалежності. Спочатку було введено в обіг карбованці, випущені у вигляді купюр по 100 карбованців, а в 1918 р. була випущена гривня, що містила сто шагів. Досить тривалий відрізок часу українські гроші ходили нарівні з російськими рублями і тільки після ряду законодавчих актів, спрямованих на обмеження обігу останніх, 6 січня 1919 р. було прийнято Закон Української Народної Республіки про остаточну заборону ходіння російських рублів на території нашої держави.

Грошова система нашої країни, яка вперше проголосила свою незалежність після довгих сторіч перебування під ярмом Російської імперії, була представлена тільки паперовими грошима. Малюнки на українських грошах і їх загальний дизайн було виконано відомим українським маляром-графіком Г. Нарбутом. Слід зазначити, що в цей дуже складний період у розвитку нашої держави поряд з гривнею випускалися й інші грошові знаки. В Україні свої гроші випускали окремі міста, такі, наприклад, як Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Луцьк та ін.

З проголошенням у 1991 р. незалежності України почався процес становлення власної грошової системи. На цьому шляху наша держава пройшла декілька етапів.

Перший етап почався 28 грудня 1991 р. з прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України про введення в Україні купонів багаторазового використання. Це було викликано нестачею рублевої готівки і прагненням захистити свій споживчий ринок від тиску різкого зростання рублевої маси, що сталося через потужну емісію грошей у Росії. Купони виконували роль готівки і видавались поряд з рублями. Сума виплат у купонах спочатку в середньому складала 25 % місячного заробітку, а вже через декілька місяців усі 100 % свого доходу працівники одержували в купонах.

Другий етап становлення грошової системи України почався 12 листопада 1992 р., коли купон був уведений у безготівковий обіг і наша країна остаточно вийшла з рублевої зони. Указом Президента України Л. Кравчука єдиним платіжним засобом оголошено український карбованець, який у готівковому обігу був представлений купоном. Але не маючи власної фабрики держзнака, держава змушена на досить невигідних умовах друкувати ці купони в Канаді і Великобританії.

Третій етап пов’язаний з проведенням 2 вересня 1996 р. грошової реформи і введенням національної валюти— гривні. До того часу її введення декілька разів відкладалося через загальну економічну нестабільність у країні й потужні інфляційні процеси, що досягли свого піку в 1993 р. і тільки після цього пішли на спад.

Назву наша національна валюта отримала від гривні — грошової одиниці Київської Русі, а щодо розмінно» монети, то її назву залишили за звичною копійкою. Ескізи >ивні виготовив український художник В. І. Лопата.

Уведення гривні означало завершення процесу становлення в Україні власної паперово-грошової системи. Однак це не привело до остаточного вирішення всіх проблем, пов’язаних з функціонуванням грошової системи незалежної держави. Зараз перед Україною стоїть складне завдання укріплення національної валюти, забезпечення її стабільності і досягнення як внутрішньої, так і зовнішньої конвертованості гривні. Вирішення цих завдань пов’язане з удосконаленням грошового обігу, а також розвитку і зміцнення всіх перспективних і позитивних тенденцій у ринковій економіці України.

 

Тема 5. ІНФЛЯЦІЯ І ГРОШОВІ РЕФОРМИ

Одним із неодмінних атрибутів грошового обігу в країнах, де основу суспільного виробництва складає ринкова економіка, є інфляція. Це явище, власне кажучи, супроводжувало товарне виробництво на всьому історичному шляху його розвитку, але з особливою частотою і негативними наслідками для економіки інфляція стала проявлятися у XX столітті, коли країни перейшли до паперово-грошових систем. Інфляція як явище охоплює практично всі напрямки і сфери виробництва і може призводити до дуже гострої соціальної напруженості у суспільстві. Прикладом є Німеччина початку 20-х років, Югославія — в кінці 80-х років, Україна — на початку 90-х років минулого століття. Водночас значна за своїми масштабами інфляція підриває економічні позиції держави, ослаблює її роль у світовому поділі праці.

Проте в останні десятиліття в розвинутих країнах капіталізму вдалося розробити систему заходів державного регулювання, яка, не усуваючи самого явища, все ж дозволяє стримувати інфляційні процеси і певною мірою управляти ними.

5.1. Сутність і причини інфляції

Інфляція (лат. Inflatio— роздмухування) — це порушення грошового обігу, що виявляється у переповненні грішми сфери обігу. Це явище знаходить свій вияв у знецінюванні грошей. Уперше термін інфляція відносно порушень грошового обігу було застосовано у США в період громадянської війни 1861—1865 pp.

Зовнішнім виявом інфляції є підвищення цін— пряме відображення знецінювання грошей. Як явище інфляція вже була відома в рабовласницькому суспільстві в умовах дії монетних грошових систем. Причиною знецінювання монет було навмисне зменшення в них грошового металу. Так, у Римській імперії імператором Семптимієм Севером у 198 р. вміст міді в срібних монетах було збільшено на 50—60 %, що призвело до знецінювання грошей і зростання цін.

Приклади монетно-грошової інфляції мали місце й у більш пізні періоди. Однак у докапіталістичних формаціях і в період капіталізму, аж до скасування золотого стандарту, інфляція була явищем спорадичним і найчастіше викликалася зміною в монеті співвідношення між грошовим металом і лігатурою. За відсутності масової фальсифікації монет в умовах золотомонетного стандарту інфляція практично була неможлива, тому що кількість грошей в обігу регулювалася стихійно шляхом їхнього відпливу в скарби або їх припливу звідти, хоча справедливо зазначити, що після відкриття Америки і масового напливу в XVI ст. в Європу золота й срібла, награбованого європейцями у народів Америки, ціни в Європі різко зросли. Але то було явище певною мірою особливе і воно, по суті, визначалось факторами, що лежали скоріше за межами власне самого суспільного виробництва. Але вже у XX ст. з переходом до паперово-грошових систем інфляція стала частим і грізним явищем для економіки більшості країн.

Інфляція виявляється в зростанні цін, однак це не означає, що будь-яке підвищення цін— це інфляція. Так, підвищення цін може бути викликано зміною вартості грошового металу внаслідок зниження витрат на його виробництво. Воно може стати й наслідком масового зменшення довіри населення країни до національної валюти з огляду на ті чи інші конкретні політичні події. У цих випадках має місце зростання цін, але воно не пов’язане з переповненням каналів обігу грошима.

Інфляція є складним економічним явищем і як таке не має однозначного тлумачення серед економістів. Щодо причин інфляції існує кілька теорій. Одна з найпоширеніших — теорія інфляції, засновником якої був Дж. Кейнс. Ця теорія інфляції є складовою його загальної економічної теорії, що, як відомо, базується на вивченні проблем попиту. У цьому сенсі Дж. Кейнс пов’язував інфляцію, перш за все, зі зростанням попиту і його переважанням над пропозицією. Саме це він уважав головною причиною інфляції. Такий підхід до пояснення цього явища отримав назву »теорія інфляції попиту».

Дещо інше тлумачення причин інфляції у тих економістів, які пов’язують це явище з витратами. Це так звана теорія інфляції витрат. Її суть у тому, що витрати виробництва суттєво зростають, передусім через позицію профспілок, які змушують роботодавців підвищувати заробітну плату за відсутності зміни або за меншої динаміки зростання попиту. Це, у свою чергу, змушує роботодавців підвищувати ціни. Така низка причин, на думку прихильників цієї теорії, і викликає інфляцію.

Дещо особлива позиція у монетаристів. М. Фрідмен вважає інфляцію суто грошовим феноменом, а її основну причину пов’язує з відносно надмірною масою грошей порівняно з валовим внутрішнім продуктом.

У сучасних умовах серед економістів досить поширеним є комплексний підхід до аналізу інфляції як явища. Його суть полягає в тому, що інфляція — це наслідок дії цілої низки причин, які лежать як у сфері грошового обігу, так і у сфері самого виробництва. Зрозуміло, що чинники інфляції не діють окремо, вони неоднорідні і різні за своєю спрямованістю. Проте незважаючи на їх велике різномаїття, у цілому їх можна певним чином класифікувати. До найбільш істотних причин інфляції належать:

—Емісія грошей, що викликає диспропорцію між реальною потребою народного господарства в грошах і реальною грошовою масою.

—Прискорення обороту грошей, що може бути викликано різними обставинами. До них належить, наприклад, широке впровадження системи безготівкових розрахунків, застосування нової техніки у процесах, пов’язаних з організацією грошового обігу.

—Значне скорочення товарообігу, обумовлене, наприклад, скороченням виробництва через кризовий стан економіки, неврожай або якесь стихійне лихо.

—Кредитна експансія, що стає причиною збільшення безготівкового грошового обігу, тобто емісії кредитних грошей. Вона може бути викликана депозитно-чековою емісією, здійснюваною комерційними банками. Але оскільки така емісія завжди обмежена можливостями банку, то ця причина якщо й буває, то має скоріше допоміжний характер. Головна ж причина, як правило, емісія, яка є наслідком певної політики центрального банку.

—Значне збільшення попиту (інфляція попиту), яке може бути викликане, наприклад, різким збільшенням заробітної плати, що не супроводжується таким самим або більшим за динамікою зростанням продуктивності суспільної праці. До такого ж наслідку може призвести також збільшення попиту, викликане мілітаризацією економіки, що знаходить своє вираження у зростанні військових замовлень держави.

—Кризові явища у виробництві базових матеріальних ресурсів. Прикладом може бути енергетична криза, що почалася у світі в 1973 р. і була пов’язана, головним чином, з політикою країн-членів ОПЕК з обмеження видобутку нафти.

Перелічені причини інфляції діють не ізольовано, а часто переплітаються, доповнюючи одна одну і надаючи інфляції характер затяжного і часто дуже глибокого за своїми наслідками процесу. На виникнення інфляції і особливо на її розвиток впливають також інші численні чинники. їх можна класифікувати на внутрішні й зовнішні. Так, до внутрішніх чинників, що сприяють розвитку інфляційних процесів, належать високий рівень монополізації економіки. За наявності великих монополістичних об’єднань, тобто при зосередженні виробництва того чи іншого товару на одному або кількох великих підприємствах, які зосереджують переважну частину виготовлення чи збуту товарів, у них з’являється реальна можливість штучно підвищувати ціни. До цієї групи чинників можна зарахувати і значні обсяги розміщення державних цінних паперів. їх покупці — переважно комерційні банки. Дуже часто вони реагують на це випуском кредитних грошей під забезпечення їх державними цінними паперами. Тим самим вони можуть суттєво збільшувати обсяг цих платіжних засобів у загальній грошовій масі.

До зовнішніх чинників належать, наприклад, імпорт інфляції з однієї країни в іншу. Високий ступінь інтеграції економіки багатьох країн, а це особливо характерно для країн, що входять у регіональні економічні блоки (Європейський союз, СНД та ін.), складає основу, на котрій інфляційний процес з однієї країни швидко переходить в іншу. Як правило, імпорт інфляції здійснюється через ціни імпортованих товарів, хоча при цьому можливі й інші способи її імпорту.

Інфляція в її відкритому варіанті виявляється у підвищенні цін, але їх зростання може бути різним. Тому для вимірювання інфляції використовують її показник. Він розраховується різними способами.

Насамперед рівень інфляції можна визначити через порівняння вартості валового внутрішнього продукту у звітному і базисному періоді. Але при цьому треба виходити з незмінності фізичного об’єму валового внутрішнього продукту. Розрахований у такий спосіб показник рівня інфляції називають ще дефлятором валового внутрішнього продукту.

Досить поширеним способом визначення рівня інфляції є його визначення через зміну оптових цін. При цьому беруть оптові ціни окремих товарних груп, наприклад, оптові ціни на промислову продукцію або на продукцію сільського господарства.

Однак найпоширенішим способом є визначення рівня інфляції за зміною цін на товари, що входять у так званий споживчий кошик. Цей показник має найбільш чітко виражений соціальний аспект, оскільки він відбиває зміну цін за товарами кінцевого споживання.

Рівень інфляції, що визначається за споживчим кошиком можна розрахувати за такою формулою:

де Іинф — індекс інфляції;

Рі — вартість споживчого кошика в поточному році;

Ро — вартість споживчого кошика у попередньому році.

Якщо, наприклад, вартість споживчого кошика в 1999 р. склала 70 грн, а в 1998 р. — 65 грн, то індекс інфляції становитиме: І„„Ф = 70 : 65 х 100 = 116,6 %, тобто ціни за рік зросли на 16,6 %.

У західній літературі розрахунок індексу інфляції часто здійснюють аналогічним методом через розрахунок змін у вартості життя. Для цього використовують формулу Ласпейреса:

де ро — ціни у базисному році;

qo — товари у базисному році;

Р1— ціни у звітному році.

Визначити індекс інфляції за споживчим кошиком можна не тільки способом зіставлення його загальної вартості на початок і на кінець якогось періоду. Якщо зміна цін на товари, що входять у цей кошик, не була рівномірною щодо тих чи інших товарів, або взагалі характеризувалася різнонаправленістю, то тоді індекс інфляції можна визначити, використовуючи індекси цін на кожну групу товарів. Але при цьому необхідно враховувати питому вагу витрат середнього споживача на конкретну групу товарів у загальних витратах на його споживання. Розглянемо це на конкретному прикладі.

Припустимо, що середній споживач у загальних витратах на задоволення своїх потреб 50 % витрачає на придбання продовольства. На інші товари в нього йде 40 % усіх витрат і, нарешті, залишок 10 % своїх витрат він витрачає на послуги. Припустимо, що за рік ціни на товари, які входять у цей кошик, змінилися в такий спосіб. На продовольство ціни знизилися на 10 %, тобто їх рівень наприкінці року склав 90 % від цін на початку року. Ціни на інші товари зросли за той самий період на 10%, склавши 110 % наприкінці року відносно його початку, і на послуги відповідно на 30 %, 130 % — на кінець року. Розрахуємо індекс інфляції, помноживши (зваживши) індекс цін на питому вагу витрат за кожною товарною групою.

90 х 0,5 + 110 х 0,4 + 130 х 0,1 = 102 %.

Отже, інфляція, розрахована в такий спосіб, за рік склала 2 %.

Інфляція в її відкритому вигляді завжди виявляється в зростанні цін. Прогноз їх збільшення можна зробити на основі даних середнього річного рівня інфляції. При цьому знаходження терміну подвоєння цін базується на так званому правилі 70. Це правило дає змогу визначити, через яку кількість років за даного середньо річного рівня інфляції відбудеться подвоєння цін. Для обчислення необхідно число 70 поділити на відсоткове вираження інфляції. Наприклад, якщо темп щорічного збільшення рівня цін становить 10 %, то подвоєння цін відбудеться через 70 :10 = 7 років.

Знецінювання грошей, як найважливіша форма прояву інфляції, може мати різну динаміку. Щодо цього інфляцію прийнято класифікувати, розрізняючи такі її види, як: повзуча, коли темп зростання цін коливається у межах 5—10 % на рік; галопуюча — 10—100 % на рік, і гіперінфляція з річним зростанням цін понад 100 %. Щоправда, в економічній літературі ці види інфляції іноді розмежовують і на основі дещо інших показників зростання цін, однак, це не дуже суттєво. Головне те, що різниця між повзучою, галопуючою і гіперінфляцією характеризується якісно різною динамікою зростання цін. Знецінювання грошей у рамках гіперінфляції може бути дуже великим, воно вимірюється цифрою 1000 відсотків і більше. Найбільшу у світі інфляцію зафіксовано після Другої світової війни в Угорщині, коли в червні 1946 р. були випущені банкноти вартістю в егімільярд більйонів (один мільярд мільярдів).

 

Повзуча інфляція не призводить до значного зростання цін. У цих умовах господарюючі суб’єкти і населення використовують певний надлишок грошей для нагромадження, що уповільнює швидкість їх обігу і діє як антиінфляційний фактор. До того ж така інфляція має певні позитивні моменти, стимулюючи виробництво. Вона не спричиняє помітних негативних явищ і тому може тривати протягом довгого часу. Її негативний потенціал накопичується поступово і за інших незмінних умов вона врешті-решт переростає в галопуючу.

Галопуюча інфляція характеризується стрімким зростанням цін. Воно посилюється зростанням споживчого попиту, бо споживач прагне швидше витратити гроші, поки вони не знецінились ще більше. Довіра до грошей різко падає і господарюючим суб’єктам стає невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження переходять у сферу обігу і тим самим прискорюють швидкість руху грошей, що, у свою чергу, стає додатковим стимулом до нарощування цін. Сфера грошового обігу розладнується, гроші втрачають свою купівельну спроможність, і суб’єкти господарювання переходять до бартерних операцій.

У цих умовах держава втрачає контроль над грошовим обігом і постає перед необхідністю знову й знову здійснювати емісію. Це, у свою чергу, прискорює зростання цін і врешті-решт призводить до виникнення інфляційної спіралі, унаслідок якої галопуюча інфляція переростає в гіперінфляцію.

Гіперінфляція характеризується повним розладом грошового обігу. Емісія грошей уже не покриває потребу в них і держава вдається до випуску банкнот великих номіналів, але й це не вгамовує голоду на гроші. Водночас втрачають свою вартість і активи, розміщені в цінні папери, депозити тощо. Особливо незахищеними виявляються заощадження. Вони знецінюються і втрачають свій сенс.

Повний розлад у грошовій сфері призводить до руйнування всього господарського механізму. Ринок стає хаотичним, у виробництві виникають великі диспропорції, суб’єкт господарювання втрачає стимул до виробництва.

На цьому етапі інфляція супроводжується і масштабним перерозподілом багатства. Ті, хто зумів укласти гроші в найбільш захищені від знецінення активи (у землю, нерухомість та ін.), багатіють, бо вартість цих об’єктів зростає, а ті, хто не мав змоги зробити це, бідніють і навіть можуть стати банкрутами. Помітно виграють боржники і програють кредитори. Заощадження знецінюються і цей процес робить бідними значні верстви населення.

Внаслідок названих негативних процесів у суспільстві зростає напруга, яка може призвести як до гострих соціальних конфліктів, так і до зміни політичної ситуації в країні.

Зростання цін на різні товари і товарні групи відбувається по-різному. Воно може характеризуватися відносно рівним і одно- направленим зростанням цін на всі товари. Таку інфляцію часто називають збалансованою. Утім ситуація, що припускає незмінність співвідношення цін на різні товари відносно один одного, скоріше суто теоретична. Частіше зміна цін відбувається як різнорівнева, а в окремих випадках і як різнонаправлена. Таку інфляцію класифікують як незбалансовану.

Процес розвитку інфляції, обумовлений значною емісією грошей, проходить два пов’язаних між собою етапи.

На першому етапі темп емісії випереджає темп знецінювання грошей. Найчастіше це визначається двома основними обставинами:

На початковому етапі інфляція неадекватно сприймається населенням, тому частина грошей має форму заощаджень. Унаслідок цього швидкість обігу грошей зменшується, а це, у свою чергу, призводить до відносного відставання знецінювання грошей стосовно збільшення їх випуску.

Збільшення грошей в обігу призводить до часткової заміни безготівкових розрахунків готівковим грошовим оборотом, що зменшує швидкість обігу грошей і сприяє уповільненню динаміки знецінювання грошей.

Прикладом може бути інфляція в Росії у період Першої світової війни. За два роки (1914—1915 pp.) кількість банкнот, що вже не розмінювалися на золото, зросла у 2,5 раза, а їх купівельна спроможність знизилась тільки в 1,5 раза.

Якщо процес емісії грошей супроводжується комплексом інших заходів і відбувається на тлі зростання виробництва, то цей етап може бути досить тривалим, а розрив між динамікою емісії і динамікою знецінювання грошей — дуже суттєвим. Так, у роки Другої світової’ війни в США наростаюча емісія паперових грошей супроводжувалася зростанням валового національного-продукту, що за 1941—1945 pp. збільшився в 1,5 раза, контролем за цінами і нормованим розподілом окремих товарів. У результаті за цей період емісія нерозмінних банкнот зросла в 3,7 раза, а інфляція склала всього 25 %.

Другий етап розвитку інфляції супроводжується зворотним явищем. Темп знецінювання грошей перевищує темп їх емісії. Головні причини цього найчастіше пов’язані з тим, що:

Інфляція викликає скорочення виробництва і внаслідок цього, товарообіг скорочується, що відносно збільшує масу грошей, які знаходяться в обігу.

Інфляція викликає у населення стійке прагнення скоріше перетворити гроші в товари, а це прискорює оборот грошової маси і призводить до перевищення темпів знецінювання грошей над темпами їх випуску.

5.2. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція пов’язана зі збільшенням грошової маси. У відносно невеликих межах це позитивно впливає на економіку, що обумовлено такими моментами:

—Збільшення грошової маси спричиняє зниження ставки відсотків за кредит, але викликає певне зростання курсу акцій та облігацій, а це, у свою чергу, призводить до зростання інвестицій, розширює експансію комерційних банків і збільшує обсяги інвестицій.

—Зростання грошової маси сприяє збільшенню споживання, підвищення попиту на нерухомість, що, у свою чергу, приводить до зростання інвестиційної мотивації і, врешті-решт, до розвитку суспільного виробництва.

Однак цей позитивний момент має місце тільки за відносно невеликих розмірів емісії, що не набагато перевищує реальну потребу в грошах. Коли ж емісія досягає значних розмірів, інфляція втрачає свій позитивний вплив на суспільне виробництво.

Наслідки, причиною яких стає інфляція, різноманітні і аж ніяк не односпрямовані. За певних умов інфляція вигідна окремим верствам підприємців і державі. Так, держава за рахунок інфляції покриває свої, як правило, непродуктивні витрати і фінансує державний сектор економіки. Власне кажучи, держава оподатковує все населення емісійним податком. Він дозволяє державі одержати необхідні кошти швидше, ніж, наприклад, при введенні нових податків або збільшенні державного боргу. Порівняно з традиційними методами вилучення матеріальних цінностей у населення емісія дає можливість у більш значних масштабах оббирати власних громадян та ще й зменшувати при цьому свої витрати. Справа в тому, що введення нових податків або їх підвищення викликає опір основної маси населення і не завжди досягає мети. Аналогічна ситуація і з державними позиками, де, як правило, діє добровільний принцип підписки. А додаткова емісія не пов’язана з цими чинниками, тому саме вона стає способом практично безкоштовного вилучення коштів державою у свого населення.

Певну вигоду, особливо на початковому етапі, інфляція приносить і підприємцям, оскільки попит на товари підвищується, а це збільшує ділову активність. Проте ця вигода може мати місце тільки за умови, що збільшення прибутку випереджає інфляційне зростання цін. Розглянемо це на прикладі розрахунку ефективності інвестиційного процесу в умовах певного (прогнозованого) зростання інфляції.

Припустимо, що інвестиційний проект вимагає витрат у розмірі 300 тис. грн. Його здійснення передбачає два етапи тривалістю по одному року кожний. На першому етапі передбачається отримання прибутку в розмірі 150 тис. грн. На другому — 100 тис. грн. Очікуваний рівень інфляції першого року— 15 %, а другого — 20 %.

Розрахуємо реальний прибуток за даним інвестиційним проектом, використовуючи метод дисконтування. За першим періодом прибуток дорівнює 150 тис. грн : 1 + 0,15 = 130,4 тис. грн, а за другим 100 тис. грн : 1 + 0,2 = 83,3 тис. грн. У цілому прибуток складає 130,4 + 83,3 = 213,7 тис. грн. Таким чином, через інфляцію даний інвестиційний проект не має економічної ефективності в перші два роки.

Якщо ж уявити, що на третій рік інфляція була на рівні 20 %, а прибуток сягне 200 тис. грн, то з урахуванням дисконтування він складе: 200 тис. грн : 1 + 0,2 = 166,6 тис. грн. У цілому за три роки прибуток складатиме: 130,4 + 83,3 + 166,6 = 380,3 тис. грн, а це означає, що, починаючи з третього року, даний інвестиційний проект стає ефективним.

Серед підприємців особливо виграють ті, хто займається експортом своєї продукції. Це обумовлено тим, що витрати на виробництво продукції в умовах інфляції зменшуються. Головним чином, це має місце внаслідок того, що реальна заробітна плата найманих робітників знижується. Це дає можливість експортерам знизити ціни на свої товари і зміцнити свої позиції на зовнішньому ринку.

До числа тих, хто одержує значні вигоди від інфляції, належать і боржники. Особливо вигідно це великим землевласникам, оскільки їх заборгованість, як правило, значна і практично постійна. Виграш цієї частини підприємців та власників досягається, головним чином, за рахунок перерозподілу прибутку, викликаного до життя інфляцією.

Зрозуміло, що позитивний економічний ефект інфляції для окремих верств населення і для держави досягається за рахунок втрат іншої частини громадян. У числі тих, хто найбільш потерпає від інфляції, насамперед, найменш захищені верстви населення. Пенсіонери, інваліди, студенти і деякі категорії працюючих в умовах інфляції втрачають свої заощадження, а їх пенсії, стипендії та інші виплати не зростають узагалі або збільшуються в темпі, що відстає від темпів інфляції.

Зменшення реальної заробітної плати основної частини найманих робітників у період інфляції стає повсюдним. Це призводить до змін у структурі споживання, погіршення загальних умов відтворення робочої сили, зубожіння населення.

У період інфляції погіршується становище дрібних власників і особливо фермерів. Різниця між цінами на сільськогосподарську і промислову продукцію зростає, а це погіршує економічне становище.

З розвитком інфляційних процесів відбуваються глибокі негативні зміни в економіці в цілому. Ціни на вироблені товари швидко зростають. При цьому підвищення цін відбувається нерівномірно, а це спричиняє порушення сформованих в економіці пропорцій.

Неодмінним супутником такої зміни цін стає спекуляція. Виникає величезна кількість посередницьких фірм, що займаються перепродажем вироблених товарів.

Нестійкість грошової одиниці значно збільшує підприємницький ризик і знижує ділову активність. Причиною її зниження стає скорочення всіх видів кредиту і, насамперед, комерційного.

Капіталовкладення в економіку зменшуються, а зміна структури попиту і нерівномірне зростання цін призводить до дезорганізації внутрішнього ринку.

Зниження реальної заробітної плати робить ручну працю дешевою, а це гальмує науково-технічний прогрес і впровадження нової техніки.

Прямим вираженням негативних наслідків інфляції стає розлад усієї системи грошового обігу. Один із яскравих проявів цього — витиснення національної грошової одиниці іноземною валютою.

Інфляція призводить до порушення сформованих міжнародних відносин, а можливість зниження цін на експортні товари тієї країни, де інфляція досягла великих розмірів, посилює конкуренцію на зовнішніх ринках.

Одним із важливих моментів інфляції є її вплив на стан безробіття. Аналізуючи цей взаємозв’язок, у 1958 р. англійський економіст О. Філіпс дійшов висновку, що між зміною ставок заробітної плати і рівнем безробіття існує зворотна залежність. Зображена у вигляді графіка, дана залежність увійшла в економічну літературу під назвою кривої Філіпса.

У подальшому взаємозв’язок між зміною заробітної плати і інфляцією досліджувався й іншими вченими. У цей аналіз помітний внесок зробили американські вчені П. Самуельсон і Р. Солоу. Вони замінили ставки заробітної плати на інший показник — товарні ціни. Саме в такому вигляді сьогодні і зображують криву О. Філіпса. (рис. 1).

Рис. 1.

Крива О. Філіпса показує, якщо в суспільстві (головним чином внаслідок дій уряду) стимулюється попит, то це приводить у підсумку до зростання цін. Ціна піднімається, наприклад, з рівня Р1 до рівня точки Рз. Одночасно рівень безробіття зменшується і обсяг його скорочується 3 Аз до А|. При зворотній зміні цін (їх зниженні) відбувається збільшення безробіття.

Крива О. Філіпса, безперечно віддзеркалює певний стійкий повторюваний зв’язок між зростанням цін і рівнем безробіття. Однак досвід багатьох країн показує, що можливість регулювання безробіття за допомогою зміни цін дуже обмежена і може застосовуватись з відносним успіхом тільки в короткі відрізки часу. Залежність між інфляцією і безробіттям у тривалій перспективі вже не вкладається в той зв’язок, що ілюструє крива О. Філіпса. Це говорить про те, що інфляція є дуже складним явищем і тільки протягом короткого часу може визначатися яким-небудь одним важливим фактором.

Якщо інфляція триває досить довго, то сукупність усіх її негативних наслідків призводить до різкого розладу фінансової системи держави і до важкого стану всієї економіки.

5.3. Інфляція в Україні та її особливості

Перші роки становлення незалежної суверенної України супроводжувалися значними економічними труднощами. У головному вони пов’язані з переходом від тотально-планової системи організації виробництва до ринкової економіки. Саме еволюція соціально-економічного оновлення нашої Батьківщини і викликала до життя низку об’єктивних суперечностей, які, у свою чергу, призвели до появи глобальних негативних явищ. Серед них — диспропорції в економіці, спад виробництва, безробіття, різке погіршення матеріального становища основної частини населення — усе це ще не повний перелік тих явищ в економічному житті нашого суспільства, які надовго стали ознакою розвитку України. Серед них особливе місце за своїм значенням і впливом на посилення економічної кризи в Україні зайняла інфляція.

Слід зазначити, що в умовах тоталітарної системи з її практично повним контролем за цінами інфляція мала місце у вигляді прихованої. Остання, як відомо, виявляється в дефіциті товарів і послуг, який щодалі посилювався в СРСР, віддзеркалюючи велику розбалансованість товарної і грошової сфери.

Перші роки існування України як незалежної держави супроводжувалися величезним збільшенням цін і характеризувалися високою динамікою їх зростання. Так у 1991 р. інфляція склала 390 % за рік, у 1992 р. — 2100 %, а в 1993 р. — 10 256 % за рік. Цей рік став піком інфляційного процесу. Надалі вона почала помітно падати і склала в 1994 р. — 501 %, у 1995 р. — 281,7 %, у 1996 p. — 139,7%, у 1997 p. — 110,1 %, у 1998 p. — 120%, у 1999 p. — 119,2%, у 2000 p. — 125,8.%, у 2001 p. — 106,1 %, у 2002 р. — 99,4 %, у 2003 р. — 108,2 %, у 2004 р. — 112,3 %.

Інфляція в Україні, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, викликана багатьма причинами, серед них можна виділити ті, що визначили основні особливості даного процесу в нашій державі:

—Україна в спадщину від СРСР одержала дуже деформовану економіку, в якій величезна роль належала військово-промисловому комплексу. У 1990 р. у промисловості України приблизно 40 % обсягів виробництва припадало на військове виробництво. Це різко зменшувало можливості економіки щодо задоволення потреб населення і спричиняло величезні непродуктивні витрати.

—Поряд із цим народне господарство України, як і інших країн СНД, характеризувалося високим рівнем монополізації економіки. Так, тільки серед 380 найбільших підприємств України в 1990 р. більше половини являли собою одне єдине підприємство з виробництва відповідного товару. В умовах спаду виробництва ця обставина теж сприяла помітному зростанню цін.

—Важливою причиною, що обумовила наростання інфляції в перші роки існування незалежної України, стало й те, що уряд виділяв величезні кошти на підтримку неефективно працюючих підприємств. До них належала більша частина колгоспів, окремі підприємства промисловості і навіть цілі галузі, наприклад вугільна.

—Загальний стан економіки у поєднанні зі складнощами перехідного до ринку періоду призвів до значного скорочення обсягів як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. За 1991— 1999 pp. валовий внутрішній продукт країни зменшився в 2,5 раза.

—Розвитку інфляційних процесів сприяла й сформована за роки радянської влади в населення стійка психологія споживання. У поєднанні з масовою безгосподарністю і марнотратством усіх видів ресурсів вона ставала причиною нераціонального використання наявного потенціалу і скорочувала товарну масу. Це призводило до істотного тиску на споживчий ринок і порушувало співвідношення між грошовою і товарною масами.

—Суттєвою причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. Досить сказати, що тільки за 1992 р. ціни на нафту, газ і нафтопродукти зросли в 300 разів (Урядовий кур’єр.— 1993. — №9—10.— С. 3) У зв’язку з цим Україна, яка не має великих запасів енергетичних ресурсів і насамперед нафти й газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан, і це стало одним зі значних чинників гіперінфляції в нашій державі.

—Суттєвим чинником інфляції в Україні виявилося деформування попиту. Ті групи населення, що почали отримувати великі доходи, стали пред’являти підвищений попит на іноземні товари і на вітчизняні товари підвищеної якості. Це призвело до посилення диспропорцій в економіці саме через зміну попиту.

—Усі ці явища в економіці України як у дзеркалі знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, покриття якого значною мірою здійснювалось за рахунок емісії грошей. Так, за 1992 -1995 pp. частка кредитів уряду в загальному обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам і кредити цим банкам, що розміщувались через кредитні аукціони, склала біля

 

90 %. За розрахунками фахівців у 1993 р. за рахунок збільшення грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85 %. В останньому її приріст був наслідком перш за все зміни швидкості обігу грошової маси і падіння виробництва.

—Важливою причиною інфляції став і її прямий імпорт з Росії. У 1991 р. правлячі кола Росії, намагаючись закріпитись при владі, пішли на нечувану емісію грошей. Тільки за 1991 р. Центральний банк Росії випустив в обіг грошей на 32 % більше, ніж за попередні 30 років (1961—1990 pp.). Що ж стосується нашої держави, то емісія грошей в Україні за 1991 р. була на 40 % менше, ніж за всі попередні ЗО років. Унаслідок цього грошова маса в Росії за весь 1991 р. зросла в 2,26 раза, а в Україні — тільки в 1,44 раза. За наявності прозорих кордонів цей надлишок грошей з Росії хлинув в Україну, змітаючи з полиць наших крамниць товари і посилюючи дисбаланс між товарною і грошовою масами (Экономика и жизнь. —1992. — № 10, — С. 8.; Урядовий кур’єр. — 1992. — № 6. — С. 3.)

•—Суттєвим чинником інфляції в країні стало й те, що Росія без будь-яких правових підстав оголосила себе правонаступником загальносоюзного майна багатьох державних інституцій. І серед них — активи Державного банку колишнього СРСР, що були представлені золотим і діамантовим фондами, валютними резервами, дорогоцінними металами та камінням й іншими активами. Зрозуміло, що якби Україна й інші колишні республіки Радянського Союзу відстояли своє законне право на частину тільки цього спільного майна (не говорячи вже про правомірність поділу всіх флотів, а не тільки Чорноморського), інфляція в цих республіках була б значно меншою.

Таким чином, можна констатувати, що в Україні інфляція викликана цілою низкою причин, що в поєднанні з повною руйнацією господарчого механізму призвело до дуже тяжких наслідків. Цей важкий інфляційний період тривав практично до грошової реформи 1996 p., після якої інфляція значно зменшилась.

Особливі надії на вщухання інфляційних процесів Україна отримала після припинення фази депресії і початку пожвавлення в суспільному виробництві. Вже в 1999 р. спад ВВП був найменшим за всі попередні роки і відносно невеликим, а в 2000 р. уперше ВВП зріс на 5,9 %. У наступному році він збільшився на 9,2 %, у 2002 р. — на 5,2 %, у 2003 р. — на 9,3 %, а у 2004 р. — на 12 %. Ці позитивні зміни в поєднанні з виваженою політикою монетаризму суттєво вплинули й на динаміку інфляції. Вона помітно вщухає і вже в 2001 р. становить 106,1 %, у 2002 р.— 99,4 %, а в 2003 р. — 108,2 %, хоч і зросла в 2004 р. до 112,3 %.

5.4. Грошові реформи

Тривалі і глибокі кризові явища в економіці й особливо в грошовому обігу країни завжди вимагають розробки та здійснення заходів, покликаних змінити ситуацію і поліпшити стан грошового обігу й економіки в цілому. Ці заходи можуть набувати форми часткових і подовжених у часі дій виконавчої й законодавчої влади, чи форму концентрованих за часом і місцем дій, націлених на кардинальну зміну ситуації. У такому разі звичайно говорять про господарську або грошову реформу.

Кожна грошова реформа завжди індивідуальна, бо, з одного боку, віддзеркалює конкретні історичні й ринкові умови тієї країни, в якій вона здійснюється, а з іншого — кожна окрема грошова реформа має свою мету, засоби її реалізації і, врешті-решт, свої, несхожі ні на яку іншу реформу, наслідки.

Але попри високий рівень індивідуальності та специфічності, притаманні кожній грошовій реформі, вони мають і певні спільні риси. Останнє дає змогу деяким чином класифікувати грошові реформи.

Передусім слід зауважити, що в економічній літературі часто розрізняють грошові реформи у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні — це реформи, спрямовані на те, щоб зміцнити грошову систему без докорінної зміни самої системи. Грошові реформи, розглянуті під таким кутом з огляду на їх зміст, як правило, розрізняють такі:

- Формальна грошова реформа, що зводиться найчастіше до простої заміни одного зразка купюр іншим. Приводом до цього є недостатня захищеність купюр старого зразка, або посилення масштабів її фальсифікації.

- Грошова реформа, що ставить за мету зміну існуючого масштабу цін. Це так звана деномінаційна грошова реформа.

- Грошові реформи конфіскаційного типу, тобто грошові реформи, що мають за мету безеквівалентне вилучення у населення і суб’єктів господарювання частини грошової маси. Зрозуміло, що такий тип грошової реформи здійснюється в короткі періоди часу, а її підготовка здійснюється таємно від громадян.

Ця класифікація, безсумнівно, є певною мірою умовною. У практиці проведення грошових реформ найчастіше вдаються до комплексу заходів, що призводить до здійснення складних реформ, які можуть охоплювати різні типи реформ у різному поєднанні з різними акцентами на тому чи іншому смисловому моменті реформи.

Грошові реформи, яким би змістом вони не визначались, завжди спрямовані на зміцнення грошової одиниці і суттєве поліпшення всієї сфери грошового обігу. Це, так би мовити, обов’язкові тактичні завдання будь-якої грошової реформи, якими вона, безсумнівно, не обмежується, бо передбачає і наявність певної стратегії, що пов’язана, як правило, зі створенням відповідних умов для поліпшення всього процесу суспільного відтворення. Досягнення як стратегічних, так і тактичних цілей передбачає певний механізм реалізації грошових реформ, конкретні методи їх здійснення.

За методом здійснення можна виділити такі грошові реформи:

—Реформи, що здійснюються шляхом реставрації. Суть цього методу полягає в тому, що знецінену грошову одиницю поступово зміцнюють, змінюючи співвідношення між грошовою і товарною масою, тобто акцент робиться на розвитку виробництва таким чином, щоб поступово грошова одиниця країни відображала більшу (за вартістю) сукупну товарну масу, ніж до початку реформи.

Такий спосіб є найбільш прийнятним для суспільства, але він потребує значних зусиль і така реформа, як правило, здійснюється протягом тривалого часу. Прикладом можуть бути США, що використали цей метод, відновлюючи і зміцнюючи свою грошову одиницю після громадянської війни 1861—1865 рр. На це вони витратили 14 років. Довготривалість здійснення грошових реформ таким способом досить часто спонукає тих, хто її планує і здійснює, до використання ще так званої дефляції. Остання полягає в тому, що частина грошової маси вилучається з грошового обігу і знищується. У такий спосіб це зміцнює зусилля суспільства щодо відновлення статусу грошової одиниці. Звісно, знищення частини грошових знаків може здійснювати тільки держава, а вилучити їх з обігу без відповідного еквівалента вона не може. Це робить дефляцію найбільш прийнятним прийомом грошової реформи для всіх верств суспільства.

—Складним, але таким, що мав місце в історії грошових реформ методом, є метод уведення паралельних валют. Суть цього методу полягає в тому, що введення нової грошової одиниці здійснюється поступово і вона певний час діє поряд зі старою грошовою одиницею, сфера функціонування якої поступово звужується. Це складний шлях реформування сфери грошового обігу, він завжди має конфіскаційну спрямованість, незалежно від того оголошено про це офіційно, чи ні. Справа в тому, що та грошова одиниця, яка ще діє, але вже приречена на зникнення, швидко втрачає сферу своєї дії і, по суті, частину коштів у населення таким чином конфіскують.

Прикладом успішного застосування такого методу може бути грошова реформа, що здійснювалась у Радянському Союзі в 1922—1924 pp. Тоді перебудова грошової системи почалася з емісії в 1922 р. банківських білетів у червінцях, які мали золотий уміст 7,7 грама золота. Водночас у 1922 і в 1923 рр. проведено дві деномінації радзнаків, які ще знаходились в обігу (у 1922 р. 10 тис. старих рублів прирівнювалися до 1 нового рубля, а в 1923 р. радзнаки зразка 1923 р. обміняли на нові у співвідношенні 100 руб. до одного рубля).

Таким чином, з 1922 по 1924 р. паралельно в обігу перебувало дві валюти. Перша — червінець, що мав золотий уміст, був стійкою валютою і випускався купюрами вартістю 1, 2, 3, 5, 10, 25 і 50 червінців, призначався, головним чином, для кредитування народного господарства. Друга — це радзнаки, що не мали золотого вмісту і швидко знецінювалися. Держава використовувала їх для покриття бюджетного дефіциту.

Метод подвійної валюти в тих умовах виявився досить ефективною формою проведення грошової реформи і дав змогу вже в 1924 р. припинити випуск радзнаків, замінивши їх казначейськими білетами з твердо встановленим співвідношенням — 1 червінець дорівнював 10 рублям. У результаті грошової реформи Радянський Союз отримав досить гнучку грошову систему зі стійкою грошовою одиницею.

Але слід підкреслити, що успіх грошової реформи 1922— 1924 pp. був забезпечений не тільки суто монетарними заходами. Важливим моментом стало значне скорочення державних витрат через припинення фінансування державних підприємств. За цей період збанкрутувало дуже багато підприємств. У деяких галузях їх кількість сягала 1/3 усіх підприємств.

Що ж стосується грошових реформ у широкому розумінні, то це якісні масштабні і, як правило, довготермінові зміни в усій царині грошових відносин. В умовах нашої держави вони тісно пов’язані зі структурною перебудовою економіки, формуванням і розвитком ринкової інфраструктури, удосконаленням нормативної бази суспільного виробництва, розвитком банківської системи, розробкою ринкових механізмів регулювання грошової сфери, удосконаленням організації використання різноманітних фінансових інструментів тощо.

Історія грошових реформ у нашій країні бере початок з 1917 р. Як відомо, вперше державну самостійність Україна отримала в 1917 р. Спочатку Центральна Рада своїм універсалом проголосила автономію Української Народної Республіки, а пізніше, у знаменитому четвертому Універсалі було оголошено її повну державну самостійність..

Здобуття Україною незалежності поставило на порядок денний питання про створення власної грошової системи. До цього підштовхував не тільки факт наявності державної самостійності, але й повний розвал грошової системи Російської імперії, до складу якої входила й Україна.

Кризовий стан грошової системи, викликаний наслідками Першої світової війни, різко посилився з приходом до влади більшовиків. Виходячи з теорії історичної приреченості товарного виробництва і можливості його негайної ліквідації, вони почали активно здійснювати неконтрольовану емісію грошей. їх маса вже на кінець 1917 р. зросла до 20 млрд руб., а до травня 1918 р. вона сягала 40 млрд руб.

У цих умовах потрібно було якнайшвидше створювати свою грошову систему. Однак реалізація процесу створення власної валюти здійснювалась Центральною Радою нерішуче і з явним запізненням. Тільки в січні 1918 р. був прийнятий закон про випуск державних кредитних квитків (карбованців) Української Народної Республіки. Було випущено 100 карбованцеві купюри, а пізніше з 1 березня 1918 р. введена гривня, що містила 100 шагів. Однак українські гроші перебували в обігу нарівні з російськими рублями і вільно обмінювалися на них. Тільки 14 вересня 1918 р. було обмежено ввезення російських рублів на нашу територію і взято під контроль (шляхом штемпелювання російських рублів) їх обіг в Україні. Логічним продовженням цього стало доручення, яке дав уряд гетьмана П. Скоропадського Міністерству фінансів Української Народної Республіки, від 8 жовтня 1918 р. про повне виведення з обігу російських цінних паперів. Завершити цю операцію гетьманату не вдалося, тому що уряд П. Скоропадського поступився місцем Директорії. Але вже в січні 1919 р. прийнято закон про остаточне припинення руху російських рублів та їх обмін до 26 січня 1919 р. на українські гроші спочатку за курсом 90 коп., а пізніше — 70 і 50 коп. за рубль. Після ліквідації незалежності України і з її входженням до СРСР грошова система нашої держави перестала існувати.

З одержанням Україною в 1991 р. незалежності знову постало питання про введення власної валюти і створення самостійної грошової системи. Цей процес пройшов три етапи від уведення купона до виходу з рублевої зони і введення гривні. Особливу значимість з огляду на процес становлення грошової системи незалежної держави мало введення гривні, що було здійснено в результаті проведення грошової реформи. Її підготовка відбувалася досить довго і супроводжувалася пошуком найбільш оптимальних варіантів її проведення. При цьому її оптимальність визначалася з позицій забезпечення стійкої національної валюти. Вирішення даного завдання вимагало істотного скорочення грошової маси і надання реформі різко вираженого конфіскаційного характеру.

Напередодні проведення реформи як можливий варіант розглядався досвід проведення грошової реформи 1922—1924 pp. у Радянському Союзі. Він, як відомо, був успішним і базувався на методі введення двох паралельних валют.

Однак даний досвід не було використано в Україні через різко виражений конфіскаційний характер цього методу проведення реформи. Такий спосіб проведення реформи зачепив би інтереси мільйонів громадян, які вже втратили практично всі свої заощадження у зв’язку з уведенням купона і величезною інфляцією, що супроводжувала його обіг. Цей шлях реформування грошової сфери загрожував небезпекою великих соціальних потрясінь у суспільстві.

Поряд із цим були й інші причини, які зупинили розробників реформи від використання даного досвіду, тому що конфіскаційний характер реформи викликав би прагнення населення отоварити наявну грошову масу. У свою чергу, наплив великої маси грошей спустошив би товарні ринки і призвів до різкого зростання цін. Кінцевим наслідком цих процесів неминуче стало б різке погіршення становища найбільш незахищених верств населення і могло б спричинити гострий соціальний конфлікт.

Щоправда, грошові реформи, які проводилися в Радянському Союзі (прикладом може бути грошова реформа 1947 р.) здійснювались з класових позицій і переносили (принаймні теоретично) тягар основних втрат на більш заможні прошарки населення. Однак здійснити конфіскацію переважно за рахунок власників великих коштів в Україні практично було неможливо. Високий ступінь кримінологізації нашої економіки ставив під сумнів можливість вилучення частини грошей з депозитних рахунків представників тіньового сектору економіки, оскільки вони, як правило, не тримають усі свої кошти на таких рахунках у комерційних банках. Тому було обрано неконфіскаційний спосіб проведення грошової реформи. Він ставив перед Національним банком України і перед урядом надзвичайно складне завдання: необхідність забезпечення стійкості грошової одиниці як у початковий період проведення реформи, так і в наступний. Це складне завдання в момент проведення реформи і на першому етапі після її здійснення було вирішено успішно.

Грошова реформа в Україні почалася 2 вересня і продовжувалась до 16 вересня 1996 р. Упродовж цього періоду вільно використовувались як гривні, так і карбованці. Це була найбільш успішна з усіх грошових реформ, проведених до цього часу в країнах СНД. Найважливіша її особливість — це насамперед її неконфіскаційний характер. Досить високим був і рівень її технічної організації. Реформа була прозорою і це різко виділяло її на тлі всіх попередніх грошових реформ, що проводились у республіках колишнього СРСР.

Уже за перших 15 днів проведення реформи було обміняно 95,5 % усієї готівки. Важливо підкреслити, що неконфіскаційний характер реформи став основним чинником стримування різкого зростання цін. У період проведення реформи вони мало змінилися і встановлений урядом місячний мораторій на підвищення цін уже через півмісяця достроково було скасовано.

У першу річницю проведення реформи можна було, підбиваючи її підсумки, виокремити ті позитивні моменти, до яких вона привела, а саме:

—Істотне зниження рівня інфляції за період з вересня 1996 р. по вересень 1997 р. У 1997 р. інфляція становила 110%, що стало найнижчим її показником за весь попередній період.

—Укріплення стабільності курсу гривні стосовно долара, німецької марки і російського рубля. Це дозволило вже в середині 1997 року ввести перший валютний коридор у межах 1,7—1,9 грн за долар США, а це означало введення конвертації гривні за поточними платежами.

—Зростання довіри до гривні, що знайшло своє вираження насамперед у збільшенні на 120 % внесків населення в комерційні банки. Це привело до нарощування кредитних ресурсів комерційних банків і дало змогу збільшити обсяги кредитування при одночасному зниженні середніх процентних ставок за банківським кредитом з 63 до 42 %.

—Валові резерви Національного банку України зросли з 3,8 до 5,4 млрд дол.

—Відбулися позитивні зрушення на валютному ринку, що знайшло своє відображення в збільшенні обсягів продажу валюти.

—Станом на 01.08.1997 p. видані комерційними банками кредити склали 6,5 млрд грн, що на 2 млрд грн більше, ніж рік тому до проведення грошової реформи.

Щодо загального підсумку грошової реформи 1996 p., то вона мала велике позитивне значення для розвитку нашої економіки та продовження ринкових реформ. Важко перелічити ті явища, які тією чи іншою мірою стали наслідком успішно здійсненої реформи, але найбільш важливі з них такі:

—в Україні була введена власна національна валюта, а це один з найважливіших символів незалежної держави;

—курс гривні став стабільним і в наступні роки, він хоч і коливався залежно від дії багатьох чинників, але ці коливання вже не були руйнівними для нашої економіки;

—гривня стала привабливою для громадян і господарюючих суб’єктів, а це, у свою чергу, сприяло нагромадженню, зменшенню бартеризації економіки, пом’якшенню проблеми неплатежів, послабленню рівня доларизації економічних відносин, розширенню довгострокового кредитування, припливу іноземних інвестицій тощо;

—уведення нової валюти супроводжувалось деномінацією, а це призвело до різкого скорочення в обігу кількості банкнот, значно зменшило витрати і поліпшило бухгалтерський облік, роботу суб’єктів господарювання й усіх тих, хто так чи інакше пов’язаний з організацією руху грошей.

Позитивні наслідки грошової реформи ще довгий час сприятимуть розвитку нашої економіки і ринковим перетворенням у господарському механізмі незалежної України.

5.5. Антиінфляційне регулювання

Грошові реформи, коли їх вдало здійснити, можуть призупинити інфляційні процеси або сприяти значному зниженню інфляції. Однак це не означає виключення можливості нового наростання інфляційних процесів. Тому держава розробляє цілу систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в сукупності уособлюють антиінфляційну політику.

Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції, її зникнення з реалій економічного життя. Досвід високорозвинених країн, які мають багатовікову історію еволюційного розвитку товарного виробництва, показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний супутник ринкової економіки і максимум того, чого домоглися високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контролю, який забезпечує її отримання в певних відносно невеликих межах.

Антиінфляційна політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей, які можна сформулювати так:

—розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здатний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товарною масою;

—проведення глибоко продуманої політики грошового регулювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

—скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Цілі антиінфляційної політики відбивають загальні, стратегічні завдання суспільства в плані подальшого розвитку ринкової економіки. Однак у більш близькому варіанті антиінфляційна політика передбачає набір різних заходів, спрямованих на розвиток виробництва і диригування зростанням цін. Вона здійснюється за двома основними напрямками.

Перший — пов’язаний з тим, що однією з вирішальних причин інфляції є емісія грошей, яка у свою чергу, викликається, як правило, надмірним дефіцитом державного бюджету. Звідси й антиінфляційна політика будується переважно на монетаристських методах. Вони припускають скорочення дефіциту державного бюджету, відмову від прямого кредитування уряду на покриття цього дефіциту, або зведення такого кредитування до мінімуму, регулювання грошової маси. Останнє часто здійснюється методом таргетування, тобто збільшення грошової маси, але тільки в межах, що рекомендуються монетаристами (3—5 % на рік), та з поправкою на динаміку зростання ВВП і продуктивності суспільної праці.

Серед найбільш поширених заходів, що практикують центральні банки, можна назвати проведення кредитної рестрикції та лімітування випуску готівки в обіг. Стримування кредитної експансії комерційних банків здійснюється шляхом підвищення облікової ставки центрального банку, збільшення норми обов’язкових резервів, регулювання процентних ставок та іншими подібними заходами. Що ж стосується лімітування випуску готівки в обіг, то центральний банк удається до більш жорсткого контролю за обґрунтованістю великих позик, які планують видати комерційні банки. Нерідко держава вводить пряме регулювання збільшення готівкової грошової маси в обігу.

Другий напрямок пов’язаний зі спробою регулювати заробітну плату і ціни, щоб утримувати їх у рівновазі. На практиці розробки і здійснення антиінфляційних заходів пряме регулювання цін і заробітної плати використовувалося в багатьох країнах. Це знайшло вираження у заморожуванні заробітної плати, що широко практикувалося особливо в 1960—1970 роки в США і багатьох європейських країнах. Воно знаходило своє вираження в домовленостях з профспілками про припинення зобов’язань роботодавців (як правило, зафіксованих у колективних угодах з профспілками) про підвищення реальної заробітної плати.

До досить поширених заходів антиінфляційної політики належить також державне регулювання цін. Воно може супроводжуватися ще й обмеженням прибутків торговельних посередників. До цього методу країни Заходу вдавались неодноразово і дуже поступово йшли до лібералізації цін. Так, скажімо, Франція на своєму внутрішньому ринку повністю лібералізувала ціни тільки в 1986 році.

Важливою складовою антиінфляційної політики стає й регулювання зовнішньої торгівлі. Це пов’язано з тим, що за певних умов може мати місце імпорт інфляції і держава повинна вживати відповідних захисних дій. Особливо важливе значення це має для України з її величезною залежністю від імпорту енергоносіїв і високим рівнем відкритості нашої економіки.

Антиінфляційні заходи держави стосуються не тільки тих процесів, що безпосередньо впливають на інфляційне зростання цін, але й на ті явища, які стосуються скоріше її наслідків, ніж причин. Одним із таких заходів є індексація доходів. Ця політика дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних процесів різко скорочуються. Це обумовлено тим, що індексація доходів і, насамперед, заробітної плати якоюсь мірою знижує стимули до праці, а значить і послаблює ринок як систему, яка у своєму саморегулюванні найбільш ефективно діє в антиінфляційному напрямку.

Розглянуті заходи антиінфляційного характеру базуються на економічних важелях. Водночас певне значення мають і ті заходи, що пов’язані з адміністративними діями. Вони за своєю сутністю мають антиринковий характер і за крайніх проявів, наприклад в умовах тотального регулювання цін, здатні нанести ринковому механізму значних збитків. Однак у певних ситуаціях адміністративний контроль за цінами буває абсолютно необхідним і в цьому плані не руйнує, а, навпаки, зміцнює ринковий механізм. Як правило, це пов’язано з короткочасним і нетотальним регулюванням цін.

Зазначені основні засади організації і здійснення антиінфляційної політики мають дещо узагальнений характер. Що ж стосується розробки і реалізації антиінфляційної політики, то в кожній окремій державі вона матиме свої особливості, які відображають як загальні чинники, так і ті фактори, що притаманні саме тій чи іншій країні. Це пов’язано з тим, що антиінфляційна політика — це складне і багатомірне явище, в реалізації якого треба врахувати особливості розвитку економіки країни, пріоритет конкретних завдань, що стоять перед суспільством на тому, чи іншому етапі і дію багатьох інших чинників.

Слід підкреслити, що у світі вже накопичено певний досвід боротьби з інфляцією. Цей досвід особливо помітно накопичився після 60—70-х років XX ст., коли у високорозвинених країнах почали істотно зростати ціни. І хоч рівень інфляції в країнах Заходу був, за нашими мірками, невеликим (до 10—15 % на рік), він став суттєвою перешкодою на шляху економічного зростання цих країн. Тому в кінці 1970-х на початку 1980-х років у розвинутих країнах Заходу почався період широкого застосування антиінфляційних заходів. Вони вже базувалися на теоретичних засадах монетаризму і зводились до необхідності підтримувати такий обсяг емісії грошей, який би не перевищував за своїми темпами темпи зростання продуктивності праці і валового внутрішнього продукту.

Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних заходів у країнах з розвинутою ринковою економікою стала політика президента США Р. Рейгана, яка отримала назву »рейганоміки». її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіциту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все непродуктивних витрат. Так, Р. Рейган скоротив чисельність державного апарату на 100 тис. чоловік. Одночасно було вжито низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено податкову реформу, яка дала змогу корпораціям направити значні кошти на збільшення виробництва продукції і переоснащення виробництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Усе це дало свої позитивні результати, і вже в кінці 1980-х років інфляція в США знизилась до прийнятного рівня в 4—5 % річних.

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в молодих індустріальних країнах, до яких належить і Бразилія. На початку 90-х років минулого століття президент цієї країни Ф. Коллор з метою подолання інфляції запровадив пакет надзвичайних економічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отримали назву »Нова Бразилія». В основу цих заходів покладено завдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої грошової одиниці на нову у співвідношенні 1:1. Але це торкнулось тільки готівкових грошей. Що ж стосується тих грошей, які були на рахунках у банках, то вони прирівнювались до старої грошової одиниці і їх власники мали право отримати ці гроші, але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу, або не більше визначеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному банку Бразилії і власник не мав права отримати ці гроші раніше 18 місяців. Цей захід завдав сильного удару по накопиченнях грошових спекулянтів і суттєво сприяв оздоровленню грошової сфери.

Цікавим була у цьому плані й політика щодо анонімних вкладів. їх власники повинні були для отримання грошей надати свідоцтва, що підтверджували легітимність джерел утворення таких коштів. Це відчутно відбилося на грошових нагромадженнях тіньового сектору економіки. Крім того, власники рахунків, на яких були суми, що перевищували встановлений урядом Бразилії розмір, повинні були заплатити з неї певний податок у новій грошовій одиниці.

Вказані заходи уряду Бразилії призвели до заморожування банківських вкладів. Більша частина грошової маси (до 80 %) була вилучена з обігу на цілих 18 місяців. Усе це дало позитивні наслідки. Інфляцію в Бразилії було приборкано, а в економіці почалось певне пожвавлення. Проте слід сказати, що застосування таких антиінфляційних заходів, яких було вжито в Бразилії, зустрічається досить рідко.

Цікавим є й досвід боротьби з інфляцією і нашого сусіда Польщі. У 1988 р. рівень інфляції в цій країні склав 85 %, а в наступному році він подвоївся. Для боротьби з цим уряд Польщі розробив і почав реалізовувати антиінфляційну програму, яка мала характер »шокової терапії». Ось основні заходи цієї програми:

—лібералізація цін;

—жорстка грошова політика;

—суворий контроль за зростанням доходів і особливо заробітної плати;

—зменшення норми індексації заробітної плати залежно від інфляції. Якщо спочатку (до введення програми) індексація заробітної плати становила 0,8 %, то вже у 1990 р. — 0,2 %.

Стабілізаційна програма Польщі дала свої певні наслідки хоч і не досягла мети повністю. Ціни все ж таки зростали, а спад виробництва в 1990 р. зупинити не вдалося. Але в цілому цей досвід показує, що навіть у складних умовах, які віддзеркалювали перехід економіки від тотально-планової до ринкової, можна здійснювати антиінфляційні заходи і досягати в цьому певних успіхів.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті-решт, інфляцію і подолати найбільш негативні її соціально-економічні наслідки.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

На початку 1990-х років почався перший етап антиінфляційної політики. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 р. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була проінфляційною.

Другий етап формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 р. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україні набуває певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах і маржу комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50 % від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 р. почати грошову реформу в Україні.

Третій етап антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 р. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки вже не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створенні умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 р. склала 110 %.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 р. в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.

У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.

Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 р. вона склала 40 %, то в 2000 р. — 27 %, у 2002 р. — 8 %, у 2003 р. — 7 % і тільки в кінці 2004 р. — близько біля 9 %. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевлення кредитних ресурсів для комерційних банків, вони не поспішають знижувати вартість кредитів, що надаються суб’єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 р. склала 30—35 %, а в 2004 р.— 18%. Розрив між базовою ставкою НБУ і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.

Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні— необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш-менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.

У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід — це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв’язок, який відбивається у високому значенні коефіцієнта кореляції.

З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямків. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. — усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану й динаміки інфляційних процесів.

Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже перші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно, досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким грізним явищем, як інфляція.