ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 2

 

Тема 6. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

Розвиток міжнародних економічних відносин, що виступає наслідком подальшого поглиблення міжнародного поділу праці і викликаної цим явищем інтернаціоналізації виробництва, спричиняє посилення і ускладнення міжнародних валютних відносин. Ці відносини є невід’ємною складовою міжнародних економічних відносин і формуються на основі постійно зростаючого міжнародного обміну. Останній вимагає визначення вартості товарів, які надходять в обмін, і розрахунків за обмінними операціями. В умовах, коли кожна держава має власну валюту, складно визначати співвідношення окремих валют і забезпечити еквівалентний обмін товарів та послуг на світовому ринку.

У період існування золотомонетного стандарту формування валютних відносин мало свою основу і не вимагало якихось спеціальних механізмів. Кожна валюта мала золоте визначення, паперові гроші вільно обмінювались на золото, а останнє, у свою чергу, вільно переміщувалося з однієї країни в іншу. За цих обставин товар, який виходив на світовий ринок і ставав об’єктом обміну, маючи вираження своєї вартості в національній грошовій одиниці, мав і інтернаціональну оцінку в золоті. Отже, саме золото ставало основою визначення співвідношення валют, або валютного курсу. Він установлювався на основі золотого паритету, а це забезпечувало досить чітке визначення вартості однієї валюти щодо іншої, а зміну курсу робило прогнозованою.

З крахом золотого стандарту у визначенні валютного курсу і загалом в організації і здійсненні міжнародного товарного обміну виникли великі труднощі. З розвитком міжнародних економічних відносин вони посилювались і вимагали пошуку шляхів вирішення.

Розв’язання складних питань, які ставило життя, врешті-решт призвело до формування регіональних та міжнародних валютних систем і становлення світового валютного ринку. Саме ці явища допомагають у розвитку економічних стосунків між державами і вирішенні проблем посилення взаємовигідних економічних відносин між ними.

Проте об’єктивна закономірність розвитку міжнародних економічних відносин не знімає з порядку денного ті суперечності, які виникають між країнами в процесі товарного обміну. Вони реалізуються через валютні відносини, і за певних обставин саме валютні відносини дають змогу перерозподіляти частину національного багатства однієї країни на користь іншої. Це свідчить про велике теоретичне і практичне значення аналізу та вирішення проблем, які виникають на валютному ринку.

Для України становлення й розвиток валютних відносин з іншими країнами набуває особливого значення. Воно пов’язане з новизною цих відносин для молодої незалежної держави, з величезною відкритістю нашої економіки, а також дуже сильною залежністю нашої держави від поставок енергоносіїв із сусідніх країн.

6.1. Поняття валюти. Валютний курс і способи його визначення

Валюта в широкому розумінні цього слова — це національна грошова одиниця тієї чи іншої країни. Проте в практиці грошового обігу валютою називають грошову одиницю, яка виконує функції міжнародного платіжного і резервного засобу. У цій ролі можуть виступати як окремі національні валюти, так і колективні гроші, наприклад екю або євро.

Національна валюта більшості країн, особливо тих, чия валюта не є конвертованою в процесі міжнародних обмінних операцій, повинна мати свій курс, тобто співвідношення, за яким вона обмінюється на іншу. Отже, валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни або в міжнародній грошовій одиниці. При цьому слід мати на увазі, що на практиці користуються різними визначеннями курсу. Це може бути офіційний, ринковий, аукціонний курси, курс клірингових валют та ін.

Валютний курс забезпечує зв’язок національної валюти з іншими валютами і дає змогу здійснювати порівняння основних макроекономічних показників однієї країни (продуктивності праці, темпів економічного зростання і т. ін.) з такими самими показниками в інших країнах. Валютний курс визначається купівельною спроможністю конкретної валюти. В умовах золотого стандарту він визначався досить точно завдяки тому, що базувався на золотому паритеті. Наприклад, якщо в 20-ті pp. минулого століття долар містив 1,5 г золота, а фунт стерлінгів майже 7,5 г, то золотий паритет визначався у співвідношенні 5:1. На цій основі формувався і курс валюти, який міг відхилятись від золотого паритету на відносно невелику величину. Ці відхилення мали місце в межах так званих золотих крапок, досить чітко прогнозувались і були відносно невеликими (у межах 1%). Купівельна спроможність однієї валюти стосовно до іншої досить точно відображалась у валютному курсі. При більш-менш помітному відхиленні валютного курсу від золотого паритету починалося стихійне переливання золота з однієї країни в іншу, що врешті-решт призводило до вирівнювання валютного курсу. Якщо, наприклад, за якихось умов курс фунта стерлінгів у США значно б відхилився від золотого паритету в бік завищення, то тоді вигідно було б не міняти долари на фунти, а обміняти їх на золото, а потім це золото вивезти в Англію і там виміняти на відповідну кількість фунтів стерлінгів.

Коли національні грошові системи стали паперовими, а гроші не розмінювались на золото, національна валюта втратила ту основу, що давала можливість досить точно зіставити її купівельну спроможність з купівельною спроможністю інших валют. За таких обставин виникла реальна можливість суттєвого відхилення курсу валюти від її реальної купівельної спроможності. Валюти окремих країн мають занижений курс, а інших — завищений. За розрахунками фахівців, відхилення курсу від реальної купівельної спроможності для промислово розвинених країн становить близько 40 %. Зрозуміло, що таке завищення курсу викликає відповідне заниження курсу національних валют слаборозвинених країн як їх порівняти з валютою провідних країн.

Валютний курс стає важливим елементом у механізмі міжнародних економічних відносин, і тому сучасна наука і практика приділяють велику увагу методам курсоутворення. Єдиного механізму встановлення валютного курсу немає. Крім того, на процес курсоутворення впливає багато різних чинників (попит на ту чи іншу валюту, відсоток за депозитами, політична ситуація в країні тощо).

Серед конкретних методів визначення валютного курсу слід назвати метод визначення, що ґрунтується на порівнянні вартості споживчого кошика різних країн за один і той самий період часу. Так, якщо треба визначити курс гривні, наприклад, до російського рубля, то слід узяти стандартний набір товарів та послуг і визначити вартість цього кошика в гривнях і в рублях за відповідний період

Інший спосіб визначення валютного курсу полягає у порівнянні національного валового внутрішнього продукту, виміряного в національній одиниці (наприклад у гривні) і в якійсь іноземній валюті (наприклад у рублях). Цей метод аналогічний першому, бо базується на порівнянні купівельної спроможності валют, але він значно складніший за розрахунками, бо важко обрахувати весь внутрішній продукт країни в цінах іншої держави.

Певним методом визначення валютного курсу є метод зіставлення ефективних витрат виробництва. До них зараховують заробітну плату (V), показник продуктивності праці (PR), норму відсотка (г) та земельну ренту (ЗR). Однією з формул визначення курсу валюти однієї країни (країна А) до валюти іншої країни (країна Б) може бути формула:

Досить часто валютний курс визначається на основі відношення двох валют до валюти третьої країни. Наприклад, якщо нам потрібно визначити курс гривні до російського рубля, то спочатку візьмемо відношення як гривні, так і рубля до якоїсь однієї валюти, скажімо, до долара. Наприклад, 5,33 грн дорівнюють 1 дол. CILIA. У той же час 31,98 рубля дорівнюють 1 дол. США. Тоді курс гривні до рубля буде дорівнювати: 1 гривня = 31,98 : 5,33 = 6,00 російським рублям. У такий спосіб часто визначають курс валюти в операціях на міжбанківському ринку.

З прийняттям Ямайської валютної угоди було знято заборону на приватні операції зі шляхетними металами, що привело до потужного розвитку ринку золота. Це відкрило можливість визначати курс валюти з урахуванням ціни такого товару, як золото. Розглянемо такий приклад. Ціна унції золота на Лондонській біржі дорівнює 377 дол. США, 735 фунтів стерлінгів Англії, 40 764 єни Японії. З огляду на це, якщо взяти за одиницю ціну золота в доларах, то тоді 1 дол. буде дорівнювати 1,95 фунта стерлінгів і 132 єнам. Так визначається реальний масштаб цін.

Курс валюти залежить не тільки від купівельної спроможності певної валюти на даний момент порівняно з купівельною спроможністю іншої країни. Він може помітно коливатися залежно від цілої низки чинників. Серед таких чинників слід назвати стан платіжного балансу країни, темпи інфляції, розміри та інтенсивність спекулятивних валютних операцій, норму відсотка і рівень доходів за цінними паперами, а також ті чинники, які безпосередньо не пов’язані з грошовою сферою (політична ситуація в країні, ступінь довіри населення до національної валюти тощо). Розглянемо механізм впливу деяких з цих чинників на зміни у валютному курсі.

Одним з найважливіших макроекономічних показників є показник стану платіжного балансу країни. Він, як правило, знаходить відображення або в активному, або в пасивному сальдо. За наявності і зростання активного сальдо пропозиція іноземної валюти в країні підвищується. Це може бути наслідком збільшення її ввезення національними експортерами. Збільшення пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку країни призводитиме до зменшення її курсу і підвищення курсу валюти країни зі зростаючим активним сальдо платіжного балансу. І навпаки, в умовах наявності і збільшення пасивного сальдо курс національної валюти падатиме.

Цей теоретичний висновок про наявність чіткої залежності між зміною курсу національної валюти країни залежно від наявності і змін у стані платіжного балансу є дещо загальним. Він певною мірою відображає зміни в платіжному балансі країни. Але сам стан платіжного балансу залежить, як відомо, від таких чинників, як кон’юнктура світового ринку, рівень продуктивності праці в національному виробництві, співвідношення попиту на вітчизняні та імпортні товари, конкурентоспроможність національної продукції і т. ін. А це означає, що досить значні зміни будь-якого з наведених чинників будуть впливати на курс національної валюти.

До важливих курсовпливаючих чинників слід зарахувати також динаміку зміни цін на внутрішньому ринку. Якщо ціни помітно зростають, тобто якщо в країні починається інфляція, то наслідком і проявом цього виступає падіння платоспроможності валюти. Якщо ж таке падіння (тобто рівень інфляції) буде перевищувати темп інфляції в країні, до національної валюти якої визначається курс, то це призведе до зменшення курсу валюти країни з більшими показниками інфляційного процесу.

На світовому ринку здійснюється рух валюти, який викликаний не тільки потребами в розрахунках за надані товари або послуги, але й бажанням заробити на різниці курсів. Наприклад, якщо в якійсь країні очікується ревальвація національної валюти (це явище хоч і рідкісне, але мало місце в післявоєнній Європі в деяких країнах, наприклад, у Німеччині в 1961,1965 та 1973 pp.), то в цю країну хлине капітал, що збільшить попит на національну валюту всередині країни, а якщо вона використовується і на світовому ринку, то й за її межами, що призведе до підвищення курсу валюти країни, де очікується ревальвація.

У розвинених країнах невід’ємною частиною фінансового ринку є ринок цінних паперів. Якщо на ньому відбувається зростання дохідності цінних паперів, то це викликає приплив іноземного капіталу, а відтак, зростання попиту на національну валюту країни і підвищення її курсу. До аналогічного наслідку веде й підвищення відсотка за депозитами.

На курс валюти впливають і інші чинники. Наприклад, у країнах з перехідною економікою, до яких належить і Україна, загальні умови функціонування ринкової економіки ще не дуже стійкі. Це позначається на недостатньо відпрацьованому, нестійкому правовому полі, яке визначає загальні норми організації господарської діяльності. Такі умови не сприяють руху іноземного капіталу в нашу країну, а значить і не можуть виступати чинником посилення курсу української гривні.

Валютні курси постійно змінюються. Залежно від способу зміни валютного курсу розрізнюють їх два основних види: фіксований і плаваючий.

Фіксований курс валюти — це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти. Як правило, центральний банк установлює такий курс стосовно до якоїсь провідної валюти (якщо грошова одиниця даної країни »прив’язана» до валюти іншої країни) або до колективної валюти (наприклад, до екю або євро). Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або шляхом його зниження (девальвація).

Фіксований курс може мати певні різновиди. Так, за умов дії золотого стандарту офіційні курси фіксувалися в золотому паритеті. На даний час фіксовані курси можуть базуватися на договірній основі. Так, Європейська валютна система характеризувалася тим, що згідно з угодою про її створення валютні курси країн-членів фіксувалися в межах дозволеного коливання (±2,5 %). Певним варіантом таких фіксованих курсів можна назвати систему фіксації валютних курсів, за якої курс змінюється відповідно до заздалегідь визначених критеріїв. Різновидом фіксованого курсу є режим різних курсів для окремих операцій. Такий режим застосовують країни, в яких недостатньо розвинуті ринкові відносини.

Фіксований курс має певні переваги та водночас і недоліки. До переваг фахівці зараховують таке:

1. забезпечення для фірм та підприємств чіткої основи, коли вони планують діяльність і здійснюють політику ціноутворення;

2. можливість здійснювати достатньо ефективну грошово-кредитну політику в умовах, коли в країні ринок валюти, банківська система та інфраструктура ринку ще недостатньо розвинені.

До недоліків фіксованого курсу слід зарахувати такі:

1. необхідність мати значні валютні резерви для підтримання курсу в умовах дії чинників, які ведуть до відхилення реального курсу від фіксованого;

2. можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

3. неможливість точного визначення на будь-який момент оптимального для країни співвідношення реального і фіксованого валютних курсів.

Плаваючий валютний курс — це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту і пропозиції. Цей вид курсу також має свої підвиди. Так, він може бути вільно плаваючим курсом, тобто не залежати від валютного курсу будь-якої іншої країни. Такий курс визначається співвідношенням попиту і пропозиції на дану валюту. Як правило, у вільному плаванні знаходиться тільки валюта декількох найбільш економічно могутніх країн світу.

Певним варіантом плаваючого курсу може бути валютний коридор. Цей спосіб установлення валютного курсу полягає в тому, що центральний банк установлює верхню і нижню межу можливих коливань національної валюти. В Україні після грошової реформи 1996 р. в 1997 році було введено перший валютний коридор для долара США в межах 1,7—1,9 гривні за долар. Усього в Україні було встановлено чотири валютні коридори.

Різновидом плаваючого курсу є так званий режим колективного, спільного плавання. Він означає, що країни—члени певного угрупування разом змінюють курси своїх валют щодо валют країн, які не входять у цю групу. Таке спільне плавання дає змогу країнам підтримувати певне відносно стабільне співвідношення своїх валют у межах угрупування.

Досить часто використовується режим регульованого плаваючого курсу. Він полягає в тому, що країна свій плаваючий курс певною мірою коригує. Це досягається через здійснення валютних інтервенцій з метою не допустити значних, небезпечних для економіки коливань курсу.

Плаваючі курси більше, ніж фіксовані, відповідають суті ринкових відносин. У цьому сенсі вони мають такі переваги:

1. дають змогу уникнути суттєвих загроз з боку спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

2. балансування попиту і пропозиції на валюту відбувається за відповідними змінами на ринку, а це знімає необхідність здійснювати валютні інтервенції.

У той же час політика плаваючих валютних курсів має певні недоліки. Серед них найбільш помітні такі:

- компаніям і фірмам складніше, ніж при фіксованому курсі, планувати виробничу діяльність і розробляти перспективні плани щодо ціноутворення;

- обмінний курс валюти в окремій країні може деякий час перебувати на рівні, який вже не обумовлюється ринком, і тому країна від цього може зазнавати помітних втрат;

- плаваючий курс за певних обставин може бути суттєвою перепоною для здійснення незалежної національної грошово-кредитної політики або для досягнення певних, завчасно поставлених макроекономічних показників.

Наявність як позитивних, так і негативних наслідків розглянутих режимів курсоутворення вимагає від уряду і центрального банку країни глибокого аналізу внутрішньої та зовнішньої ринкової ситуації і професійного підходу до вибору найбільш ефективного способу встановлення валютного курсу.

Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів. Це може негативно впливати на стан грошового обігу і в цілому на стан економіки. Тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу. Таке регулювання забезпечується застосуванням декількох методів. До найбільш важливих належать:

- валютна інтервенція;

- операції центрального банку на відкритому ринку;

- облікова політика і політика обов’язкових резервів;

- пряме втручання держави у процес курсоутворення.

Валютну інтервенцію центральний банк застосовує тоді, коли необхідно в короткостроковому періоді змінити курс валюти (підвищити його або навпаки знизити). Причини конкретної спрямованості валютної інтервенції досить різноманітні, але найчастіше це пов’язано зі змінами в платіжному балансі країни. Наприклад, якщо платіжний баланс має від’ємне сальдо, а у держави сильні експортні позиції, то вона може здійснити валютну інтервенцію, спрямовану на зменшення курсу власної валюти. При цьому можливості для експорту збільшуються, бо експортер може помітно знизити ціни на свою продукцію, а можливості імпорту навпаки зменшуються. Інтервенція такого характеру може бути пов’язана і з боротьбою за міжнародні ринки збуту; а здійснюється вона шляхом скуповування іноземної валюти на ринку країни. Це підвищує попит на неї, і тому курс іноземної валюти зростає, а курс національної валюти падає.

Валютна інтервенція може мати місце і в тому разі, коли держава хоче підтримати курс своєї валюти або підвищити його. У цьому випадку центральний банк пропонує іноземну валюту і скуповує таким чином власну. Це зменшує попит на іноземну валюту, а на вітчизняну, навпаки, збільшує і призводить до підвищення курсу національної грошової одиниці.

Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюють спеціальний фонд. Його джерелом можуть бути як власні резерви центрального банку, так і кредитні ресурси міжнародних валютних фінансових установ або спеціальних фондів певних валютних союзів. Ефективність впливу на зміну валютного курсу залежить від багатьох чинників, і позитивний результат досягається тільки тоді, коли ці чинники чітко враховані. Скажімо, при невеликому негативному сальдо платіжного балансу, яке викликане тимчасовими і не дуже масштабними явищами, його можна збалансувати завдяки валютній інтервенції. А коли від’ємне сальдо платіжного балансу викликано спадом виробництва, відпливом капіталів та іншими глибинними причинами масштабного характеру — ніяка інтервенція не врятує справу, і валютні резерви, використані державою для валютної інтервенції, витрачатимуться марно.

На зміну курсу валюти суттєво впливають і операції центрального банку на відкритому ринку. Вони зводяться до купівлі-продажу цінних паперів. Такі операції теж істотно впливають на зміну курсу, бо продаж на внутрішньому ринку іноземних цінних паперів, деномінованих, скажімо, в доларах, призводить до зменшення пропозиції національної валюти, а відтак, і до зміни співвідношення попиту і пропозиції на неї на користь попиту. Це підвищує курс валюти тієї держави, в якій центральний банк здійснює згадані операції. Досить помітно впливає на зміну курсу і дисконтна (облікова) політика. Якщо держава суттєво підвищує дисконтну ставку, то це приваблює іноземний капітал і він надходить у країну. Його збільшення може помітно вплинути на стан платіжного балансу, поліпшуючи його, і водночас на валютний курс, оскільки пропозиція іноземної валюти зросте.

Дещо по-іншому діє така модель впливу на валютний курс, як політика центрального банку в плані зміни норми обов’язкових резервів. Зменшення норми даних резервів приводить до збільшення грошової маси, підвищення ліквідності банківських активів і сприяє зростанню пропозиції національної валюти. Унаслідок таких дій може зменшитись курс національної валюти щодо іноземної.

Валюта має свій курс, тобто своє визначення в іншій валюті, і цим відрізняється від інших валют, які теж мають свій власний курс, не схожий на курс іншої валюти. Але між валютами існує ще й різниця в ступені можливості однієї валюти обмінюватись на інші. Ця особливість називається конвертованістю валюти, а суть її в можливості валюти однієї країни обмінюватись (повністю або частково) на валюти інших країн.

Конвертованість валюти є показником рівня розвитку економіки і певною мірою є відображенням ступеня відкритості економіки, хоча відкритість економіки звести тільки до конвертованості валюти не можна. Вона свідчить про ступінь свободи, яку має національний товаровиробник для участі в міжнародному поділі праці. Конвертованість валюти — це важливий показник рівня розвитку грошової системи та економіки країни в цілому. Там, де немає права на купівлю та продаж іноземної валюти, де існує заборона на її зберігання, ввезення і вивезення там немає конвертованості валюти. Отже, стан конвертованості або неконвертованості визначається валютним законодавством країни. Але це тільки зовнішній, поверховий прояв явища, яким є конвертованість валюти. Внутрішньою, глибинною причиною конвертованості валюти* ступеня цієї конвертованості або її відсутності є стан розвитку товарно-грошових відносин країни і рівень розвитку самої економіки. Не випадково в слаборозвинутих країнах валюта, як правило, є неконвертованою.

Конвертованість валюти може бути різною, і в цьому сенсі валюти розрізняють за ступенем конвертованості на повну конвертованість і часткову конвертованість. Повна конвертованість валюти означає можливість її вільного обміну на іноземну валюту для всіх власників (як резидентів, так і нерезидентів) і за всіма операціями. До останніх належать перш за все платежі за поточними і капітальними операціями. При цьому конвертованість за поточними операціями означає відсутність обмежень на платежі, які пов’язані з поточними міжнародними операціями, наприклад, з торгівлею товарами і послугами. Сюди входить також виплата прибутків, дивідендів тощо. Слід зазначити, що вступ країни до МВФ зобов’язує країну зняти всі обмеження щодо міжнародних платежів, які пов’язані з поточними операціями.

Конвертованість за поточними операціями може бути жорсткою, коли держава встановлює фіксований курс національної валюти щодо іноземної, і м’якою, коли національна валюта має змінний (плаваючий) курс.

Слід зазначити, що конвертованість валюти тісно пов’язана зі станом економіки та рівнем її відкритості. Так, відсутність будь-яких обмежень щодо обміну національної валюти за поточними операціями ще не свідчить про наявність конвертованості, якщо в країні існують обмеження у сфері експорту й імпорту, заборонні тарифи, вимога обов’язкового продажу валюти, кількісні обмеження торговельних операцій тощо.

Конвертованість за капітальними операціями означає відсутність обмежень на платежі, пов’язані з рухом капіталу (прямі та портфельні інвестиції, кредити тощо). Країна, яка вступає до МВФ, не бере на себе зобов’язання про забезпечення конвертованості за капітальними операціями. Деякі обмеження за цими платежами можуть мати місце. Так, країна з перехідною економікою за узгодженням з МВФ може вводити обмеження щодо платежів, пов’язаних з капітальними операціями. Це може викликатись потребою зупинити або обмежити відплив капіталу з країни. Проте ліквідація будь-яких обмежень на платежі за капітальними операціями є важливою передумовою досягнення повної конвертованості національної валюти.

На сучасному етапі розвитку повністю конвертованих валют близько 20, зокрема, це валюта таких країн, як США, Канада, Великобританія, Японія, Кувейт і деяких інших.

Частково конвертованою є та валюта, обмін якої на іноземну валюту обмежений. Ці обмеження можуть стосуватися певних операцій. Так, часткова поточна конвертованість означає, що обмін національної валюти на іноземну здійснюється тільки за зовнішньоторговельними операціями. Це означає можливість без обмежень здійснювати експорт і імпорт товарів та послуг. Розвинені країни, які сьогодні мають повну конвертацію своєї валюти, спочатку мали часткову за поточними операціями. До неї вони перейшли на початку 60-х p. XX ст.

Якщо обмеження в конвертованості валюти стосуються певних суб’єктів (власників валюти), то розрізняють зовнішню і внутрішню конвертованість. Зовнішня являє собою такий режим обміну національної валюти на іноземну, який поширюється лише на іноземців (нерезидентів). За внутрішньої конвертованості таким правом обміну валюти користуються тільки резиденти, а що стосується нерезидентів, то для них зберігається режим неконвертованості. Для забезпечення внутрішньої конвертованості країні необхідно нагромадити певні валютні резерви, наблизити ціни на внутрішньому ринку до цін світового ринку тощо.

Неконвертована валюта — це та валюта, що не обмінюється на іноземну валюту або ж має суттєві обмеження в її обміні як за поточними, так і за капітальними операціями. До найбільш поширених обмежень, які є ознакою неконвертованості валюти, належать:

- обмеження на виплату відсотків за зовнішнім боргом, обмеження на перекази за кордон заробітної плати, дивідендів тощо;

- установлення квот і розподіл валюти між імпортерами;

- необхідність попереднього дозволу з боку центрального банку на здійснення платежів за імпортними операціями.

Зазначені обмеження позбавляють національну валюту країни, де вони вводяться, статусу навіть частково конвертованої.

Процес становлення конвертованості валюти дуже довгий і складний, Україна ще тільки розпочала цей процес. Проте, можна вже говорити і про певні успіхи. У 1997 р. Україна підписала відповідну статтю статуту МВФ, згідно з якою наша країна взяла на себе зобов’язання усунути будь-які обмеження на перекази і платежі за поточними операціями. Іншими словами, починаючи з цього періоду, Україна ввела часткову конпсртованість своєї національної валюти.

6.2. Валютний ринок та валютні операції

Постійне посилення міжнародних економічних зв’язків за умови наявності в кожній країні національної валюти вимагає під час товарообмінних операцій обміну (купівлі) однієї валюти на іншу. Це і є передумовою формування й дії валютного ринку.

Але значення сучасного валютного ринку не можна звести тільки до обслуговування товарообмінних операцій. Справа в тому, що на валютному ринку відображається дуже широкий спектр економічних відносин, пов’язаний не тільки з рухом товарів, а й з рухом інвестицій, наданням послуг, рухом об’єктів інтелектуальної власності тощо, а це має велике значення для функціонування суспільного виробництва в тій чи іншій країні.

Валютний ринок — це ринок, на якому здійснюється купівля-продаж іноземної валюти за національну валюту країни. При цьому об’єктом купівлі-продажу на валютному ринку виступає іноземна валюта окремих країн (американський долар, англійський фунт стерлінгів, японська єна тощо), а також різні види колективних валют, наприклад, євро, СДР. Крім того, об’єктом на цьому ринку виступають різні платіжні засоби (чеки, векселі, сертифікати і т. ін.) і цінні папери (акції, облігації), які деноміновані в іноземній валюті.

Як і будь-який ринок, валютний ринок функціонує на основі взаємодії попиту і пропозиції та наявності конкурентної боротьби між покупцями і продавцями валюти. В основі цієї боротьби лежить бажання його агентів обрати собі найліпші умови продажу (купівлі) валюти. Вирішальним мотивом дії суб’єктів валютного ринку, як і будь-якого іншого, є отримання прибутку.

Валютний ринок — це важлива складова у структурі грошового ринку, а відтак, і невід’ємний елемент ринкової економіки. В основі його функціонування й розвитку лежить саморегуляція, яка дозволяє постійно балансувати протилежні інтереси покупців і продавців валюти і задовольняти ці інтереси з урахуванням змін як в економіці конкретних країн, так і в кон’юнктурі світового ринку.

Наявність і дія механізмів саморегуляції не означає повної стихійності валютного ринку. Цей ринок має своє правове поле, особливістю якого є те, що воно визначається не тільки законодавством тієї чи іншої країни, а й міжнародними нормами. Прикладом може бути Статут МВФ, окремі статті якого містять певні норми стосовно валюти і її руху. Так, стаття VIII цього статуту передбачає скасування валютних обмежень і забезпечення конвертованості валюти країни, яка приєдналась до цієї статті Фонду. Це, звичайно, не, заперечує, а навпаки, передбачає наявність певних національних особливостей валютного ринку в тій чи іншій країні. Утім загальна тенденція розвитку національних валютних ринків відбиває загальносвітову тенденцію до інтернаціоналізації виробництва, а це означає, що такі ринки в подальшому будуть усе більше уніфікуватись.

Як і на будь-якому іншому ринку, на валютному ринку діють певні економічні суб’єкти, які продають і купують валюту. До цих суб’єктів належать юридичні й фізичні особи, пов’язані з зовнішньоекономічною діяльністю. Серед юридичних осіб особливе місце належить суб’єктам господарювання, бо саме вони перш за все реалізують зовнішньоекономічні зв’язки. Своє місце в ролі суб’єктів посідають на цьому ринку й державні установи. Але серед діючих суб’єктів валютного ринку особливо слід виділити посередників. Справа в тому, що специфіка операцій на цьому ринку і надзвичайна його складність вимагають високого рівня професіоналізму й досвіду, якого пересічний товаровиробник, як правило, не має. До того ж прямі операції з валютою в багатьох випадках обмежені, і ліцензію на їх здійснення мають тільки спеціалізовані фінансові установи.

Валютні ринки певним чином класифікують. Найчастіше їх розрізняють за характером операцій, обсягами торгівлі та дією певних правил, і в цьому сенсі виділяють національні, регіональні та міжнародні валютні ринки.

На валютному ринку здійснюються операції купівлі-продажу валюти. Але це тільки загальне визначення його змісту. Конкретні акти купівлі-продажу відрізняються один від одного не тільки суто індивідуальними ознаками (конкретний термін, обсяг тощо), але й певними типовими умовами їх здійснення. Виділяють два основні типи валютних операцій: операції СПОТ і форвардні операції.

Операція СПОТ являє собою касову операцію і здійснюється на короткостроковій основі. Термін реалізації такої угоди не перевищує 48 годин. Цей час необхідний суб’єктам угоди, щоб звірити документи і здійснити поставку валюти. Курс, за яким здійснюється ця операція, має назву СПОТ-курсу.

Форвардні операції належать до операцій строкових. За форвардними угодами її учасники домовляються про купівлю-продаж валюти на певну дату за курсом, визначеним у форвардній угоді. Ці угоди, і це є важливим принциповим моментом, обов’язкові для виконання. Зрозуміло, що курс валюти за форвардною угодою відрізнятиметься від СПОТ-курсу, який, як правило, стає певною базою для укладання форвардної угоди. При цьому форвардний курс може бути як вищим від СПОТ-курсу (у цьому разі йдеться про продаж з премією), так і нижчим — тоді йдеться про продаж валюти з дисконтом.

Валютні курси, які коливаються на валютному ринку залежно від співвідношення попиту і пропозиції, певною мірою залежать від багатьох чинників і, насамперед, від відсоткових ставок на короткострокові депозити. Залежність між форвардним курсом і відсотком за короткостроковими депозитами на валюту, яку купують, обернено пропорційна. У практиці врахування цих відсоткових змін країни, як правило, орієнтуються на відсоток на міжбанківські депозити в Лондоні, це так звана ставка ЛІБОР (London inter Bank Offered Rate).

Процес купівлі-продажу валюти здійснюється за аукціонним методом, коли покупець указує в заявці обсяги валюти, яку він хоче придбати, і курс, за яким він її згоден купити (курс покупця). Продавець, у свою чергу, пропонує певний обсяг валюти і курс, за яким він згоден її продати (курс продавця). Оскільки головними суб’єктами валютного ринку є банки, то якщо обсяги і курс покупця збігаються з обсягом і курсом продавця, у цьому випадку валютна позиція вважається закритою. Якщо ж такої рівноваги немає, то валютна позиція називається відкритою. При цьому, якщо сума продажу валюти перевищила суму купівлі, така відкрита валютна позиція вважається короткою. Якщо ж купівля конкретної валюти перевищила її продаж, то це вже довга відкрита позиція. Наприклад, банк »Аваль», який мав до цього закриту валютну позицію щодо гривень і доларів, продав 100 тисяч гривень за 25 тисяч доларів, то його валютна позиція перейшла із закритої у відкриту. При цьому його позиція щодо гривні перейшла в коротку (бо продано 100 тис. грн), а щодо долара — у довгу (бо куплено 25 тис. дол.).

Валютні операції, як і операції на будь-якому ринку, супроводжуються певними ризиками. Валютний ризик — це втрати, що можуть мати місце тоді, коли курс валюти платежу зміниться на момент здійснення платежу. Цей ризик в умовах суттєвих і не завжди прогнозованих змін курсової вартості валют є дуже істотним і вимагає від суб’єктів валютного ринку відповідних дій. Вони в цілому можуть бути зведені до певних дій щодо запобігання цим ризикам та їх страхування.

Запобігання валютному ризику пов’язано з кропіткою роботою щодо його прогнозування, розрахунку його можливих розмірів стосовно до валютної операції тощо. Сюди ж входить і система заходів, спрямована на управління валютним ризиком. Але все це потребує високої кваліфікації аналітиків і значних витрат.

Більш поширеним є страхування валютних ризиків, яке має більш оперативний характер і може здійснюватись у різних формах. Перш за все таке страхування можна здійснити за допомогою банків, котрим, як наприклад в Україні, дозволено здійснювати операції зі страхування кредитного, відсоткового і валютного ризиків. Такою формою часто стають форвардні one- рації, коли валютний ризик для того, хто страхує валютну угоду, обмежується премією (як правило, у вигляді більш високого, ніж за СПОТ-угодами відсотка), яку він сплачує банку.

Поширеною формою страхування валютного ризику є укладання валютного опціону (право вибору). Згідно з цією угодою один з контрагентів (заздалегідь сплачену премію) набуває особливих прав, які полягають у його можливості придбати (опціон на купівлю — »колл») або продати (опціон на продаж — »пут») одну валюту за іншу в будь-який термін до закінчення дії опціонного контракту і за попередньо визначеним курсом. Ця форма страхування дає можливість більш оперативно, а відтак, і з меншими втратами реагувати на зміну курсу валют.

Досить часто використовується і така форма страхування від валютного ризику, як валютний СВОП. Суть цієї форми страхування полягає в тому, що сторони домовляються про обмін еквівалентної суми. Скажімо, клієнт укладає з банком угоду і купує у нього з доставкою через рік 10 тисяч доларів за 50 тисяч гривень і тут же укладає зворотну угоду про продаж тій" самої суми доларів банкові через той самий термін.

В організації страхування валютного ризику застосовується і така форма, як надання валютної позики. Ось її суть: експортер вивозить свою продукцію за кордон і ще до моменту її продажу отримує позику, яку він може повернути після реалізації своєї експортної продукції та отримання виторгу. Цю валютну позику надають за СПОТ-курсом, і її можна конвертувати в національну валюту.

6.3. Міжнародні валютні системи. Поняття та історія становлення

Як уже зазначалося, процес розвитку міжнародних економічних зв’язків, що відбувається на основі постійного поглиблення міжнародного поділу праці, міжнародної кооперації і торгівлі, вимагає організації системи розрахунків за поставки товарів і послуг з однієї країни в іншу. За часів золотовалютного стандарту розрахунки між країнами здійснювалися на основі валютного курсу, який визначався на підставі валютного паритету. У світі була єдина і зіставна основа загального еквівалента, і потреби в якійсь особливій, спеціально створеній міжнародній валютній системі не було. Це, однак, не означає, що система розрахунків між країнами не вимагала певної правової регламентації. Прикладом можуть бути домовленості, яких було досягнуто ще в 1867 р. в Парижі, що торкалися системи золотого стандарту, або рішення міжнародної Генуезької конференції 1922 р.

Але з крахом золотого стандарту ситуація докорінно змінилася. З переходом до паперово-грошових систем зникла і єдина база, яка дозволяла без особливих труднощів із високою точністю прирівнювати різні національні валюти одну до одної. З’явилась об’єктивна необхідність створення міжнародної валютної системи.

Міжнародна валютна система — це закріплена угодами організація міжнародних валютних відносин. Ця система формувалася історично, і метою її створення стало забезпечення розрахункових операцій між країнами та функціонування міжнародних валютних інструментів.

Організація міжнародної валютної системи базується на певних механізмах, які й забезпечують її функціонування. Серед цих механізмів, або елементів, системи слід назвати такі:

- установлення певних форм міжнародних засобів платежу (це може бути золото, національна валюта окремих країн, міжнародні валютні одиниці на зразок СДР, ЕКЮ або ЄВРО);

- формування механізму встановлення і підтримки валютних курсів;

- визначення правил розрахунків між суб’єктами міжнародних економічних відносин;

- розробка механізму балансування обсягів торгівлі, співвідношення експорту та імпорту;

- формування механізму балансування міжнародних платежів;

- утворення і функціонування міжнародних валютно-фінансових установ на зразок Міжнародного валютного фонду (МВФ) або Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР).

Створення міжнародних валютних систем має свою історію. Її початком слід уважати утворення валютних блоків, що стало певною реакцією країн на крах золотомонетного стандарту. Утворення валютних блоків відбулось на початку 30-х pp. XX ст. і мало певні особливості. Вони полягали в тому, що блоки зазвичай не набували форми утворень, які б закріплювались конкретними угодами. Найчастіше це були певні угруповання країн, які формувались на базі співвідношення сил між ними. Як правило, країни блоку домовлялись між собою про проведення певної узгодженої політики у сфері валютних відносин. У цих блоках домінувала та чи інша країна, яка спиралася на своє економічне і політичне становище серед інших країн.

Одним із перших (у 1931 р.) виник стерлінговий блок, який очолила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив’язка валютних курсів країн-учасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому випадку і американський долар у другому виконували функції резервного і платіжного засобу у відповідних групах країн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву »золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізніше Італії та Польщі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умовах, коли інші країни вже відмовились від золотого стандарту, »золотий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних труднощів у валютних відносинах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х pp. склались валютні зони. Найвідоміші і найстійкіші з них — це стерлінгова зона, зона долара і зона франка. Дещо меншу роль відігравали такі зони, як зона португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена.

Зони формувались як валютні союзи країн, які в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від відповідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи об’єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і відрізнялися ширшою й чіткішою системою регламентації валютних відносин між країнами-учасницями конкретної зони. Як правило, між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо валюти країни, яка очолювала зону. Між країнами-учасницями мав місце більший обмін валютою, а розрахунки між ними здійснювались через банки країни-гегемона, де, як правило, зберігалась і більша частина валютних резервів усієї зони.

Валютні зони, безсумнівно, давали певні переваги країні-гегемону. Прикладом може бути зона франка, яка ще в 30-ті pp. минулого століття, до отримання колоніями Франції незалежності, охоплювала Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та інші колоніальні території Франції. Остання, зосередивши у своєму банку валютні резерви цих країн, використовувала їх для своїх цілей. Курс франка стосовно до валюти цих територій установлювався метрополією і був завищеним, що давало можливість Франції отримувати підвищені прибутки від експорту капіталу і товарів у ці колонії.

Такі переваги були притаманні й іншим державам-гегемонам в інших валютних зонах. Це сприяло виникненню й постійному посиленню суперечностей між країнами, які входили до певної зони. Але головною причиною їх зникнення стало те, що валютні зони не вирішували проблеми організації міжнародних валютних відносин і тому на певному етапі свого розвитку вони себе вичерпали, оскільки вже не відповідали новому рівню економічних відносин, які склались між країнами. Ця низка причин і призвела врешті-решт до їх розпаду. Деяким винятком можна вважати зону франка, яка певною мірою зберегла своє значення. Колонії Франції в післявоєнний період отримали незалежність і почали створювати власні емісійні центри та грошові системи. Особливої трансформації зона франка зазнала з середини 1970-х pp., коли в Кінгстоні було підписано Ямайську валютну угоду (1976 p.). Це було викликано тим, що за цією угодою міжнародним платіжним і резервним засобом поряд з доларом визнавались валюти ще й інших високорозвинених країн. І сьогодні Франція продовжує використовувати зону франка у своїх інтересах.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали »Заключний акт». Його підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана, головним чином, зіткненням двох протилежних позицій. Одна була представлена американською стороною в особі начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США Г. Уайта, а друга англійською стороною в особі відомого економіста Дж. Кейнса.

Свою позицію Дж. Кейнс виклав у праці »План міжнародного клірингового Союзу» (1943 p.), в якій запропонував створити наднаціональний банк. Цей банк, який він пропонував назвати Міжнародним компенсаційним союзом, повинен був:

- випускати міжнародні гроші-банкори.

- забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик центральних банків.

Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких здійснювались би безготівкові розрахунки. Вони мали бути виражені в золоті, але на золото не розмінюватись.

Ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було прийнято американський план, хоч окремі положення плану Дж. Кейнса все ж таки використано.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились до такого:

- долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний і платіжний засіб;

- для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за ±1 %, а в Західній Європі — ±0,75 %;

- установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота — 35 дол. за тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць — право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксованим курсом.

- було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

- створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валютних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але з іншого боку, і це теж слід підкреслити, Бреттон-Вудська угода, яка ґрунтувалась на доларі, накладала на США й величезну відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки. Достатньо сказати, що, за даними статистики США, в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі, а частка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35 %. Разом з тим Сполучені Штати Америки зосередили у себе величезну кількість золота. У 1949 р. в США було зосереджено офіційний золотий запас — 21,9 тис. т золота, що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу.

Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була фіксація валютних курсів. Вона діяла так. Якщо, скажімо, встановлювався базовий курс франка до долара, наприклад, на рівні 5 франків = 1 дол., то відхилення ринкового курсу від цього базового курсу могло бути в межах 1 дол. = 4,95 франка, або 1 дол. = 5,05 франка. Якщо, наприклад, попит на долар збільшився і курс вийшов за 1 дол. = 5,05 франка, тоді повинен втрутитися банк Франції, який мусить скуповувати франки за долари, щоб стабілізувати курс. Якщо цього недостатньо, то Франція вдається до зовнішніх запозичень з метою запропонувати більше доларів і тим самим підвищити курс франка до встановленої межі коливань. Окрім цього, за Бреттон-Вудською угодою для стабілізації свого курсу країна могла використати частину свого золотовалютного резерву на валютному ринку, а також до 10 % змінити (девальвувати) масштаб цін своєї валюти. Девальвація національної валюти понад 10 % могла бути здійснена тільки з дозволу МВФ.

Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну валюту на долари за фіксованим курсом і накопичувати резерви в доларах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на золото США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило центральним банкам значну частину своїх авуарів зберігати в банках США або Європи і отримувати на них певний дохід.

Слід зауважити, що досить жорсткі межі коливання валютних курсів теж давали країнам-учасницям можливість для певного маневру. Відхилення вільного обмінного банківського курсу фіксувалося стосовно до офіційно заявленого країною паритету. При цьому уряд міг за певних економічних умов коректувати саму основу обмінного курсу, встановлюючи новий паритетний курс і навіть на деякий час вводити »плаваючий курс» щодо інших валют. Такі »плаваючі курси» вводили декілька країн. Канада, наприклад, вводила їх на кілька років, але засновники Бреттон-Вудської системи розглядали введення »плаваючого» курсу як відхилення від суті самої угоди.

Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знецінення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Зі збільшенням маси євродоларів і зміною співвідношення сил між країнами, довіра до долара поступово почала падати. Це стало помітно особливо з початку 1960-х pp. Центральні банки європейських країн усе частіше продавали золото на вільному ринку за ринковими цінами і обмінювали виручені долари на золото США за фіксованою ціною 35 дол. за тройську унцію.

Для захисту своїх золотих запасів США в 1961 р. створили »золотий пул», до якого ввійшли США, Франція, Італія, Великобританія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина і Нідерланди. Метою пулу було утримання ціни на золото, яке продавалось на Лондонському ринку в межах 34,9—35,2 дол. за тройську унцію. Механізм підтримки такої ціни полягав у тому, що центральні банки країн пулу надавали Англійському банку золото для продажу і водночас брали на себе зобов’язання не обмінювати свої доларові авуари на золото США.

Ця спроба не змогла зупинити процес знецінення долара. У період з 1960 до 1970 рр. він відбувався досить помітними темпами. Достатньо сказати, що за цей період маса євродоларів збільшилася втричі й практично досягла позначки в 50 млрд дол. У той же час золоті запаси США зменшилися з 17,8 млрд дол. в 1960 р. до 11,1 млрд дол. в 1970 р. з розрахунку фіксованої ціни золота в 35 дол. за тройську унцію.

У 1965 р. Франція зняла з себе зобов’язання, і уряд генерала Де Голля здійснив масовий обмін доларових резервів свого центрального банку на золото США. У 1967 р. Франція відмовилась від основних операцій за »золотим пулом», що означало її фактичний вихід з цієї організації. У 1968 р. »золотий пул» припинив своє існування.

Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему знайшла своє відображення в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення (Special Drawing Rights — СДР), які мали стати поряд з доларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. По суті, це була реалізація ідеї Дж. Кейнса, який запропонував у 1943 р. випуск міжнародних грошей-банкорів. Першу емісію СДР було здійснено в період з 1970 р. до 1972 р. в розмірі 9,6 млрд. Цю емісію активно підтримали США, бо СДР помітно зменшував навантаження на долар і в той же час емісія була не такою вже й великою.

Розподіл СДР здійснювався пропорційно до квот, які мали країни-учасниці в МВФ. Спочатку СДР дорівнював долару, а пізніше (після девальвацій долара) його курс дорівнював 1,2 дол. З переходом до плаваючого курсу ціна СДР визначалася на основі кошика валют спочатку 16 провідних країн світу, аз 1981 р. — 5 країн (США, Німеччина, Франція, Англія і Японія).

Проте операція з СДР не врятувала ситуацію, яка характеризувалась подальшим послабленням ключової для системи валюти — долара. І вже 3 серпня 1971 р. президент США Ніксон оголосив про заборону розміну доларів на золото США, а в грудні того самого року долар уперше за всі післявоєнні роки був девальвований. Ціна золота становила 38 дол. за тройську унцію. Ця девальвація не врятувала долар, у 1973 р. він знов був девальвований, і ціна тройської унції золота становила вже 42,2 дол. Країни — члени Бреттон-Вудської системи почали вводити плаваючі курси. Це означало крах цієї системи. Офіційно перехід до плаваючих курсів було оголошено після міжнародної конференції з грошового обігу в березні 1973 р.

Остаточний відхід від принципів підписаної в Бреттон-Вудсі угоди відбувся в 1978 p., коли почала діяти Ямайська валютна угода, прийнята в 1976 р. на Ямайці, в її столиці місті Кінгстоні. Нова угода зафіксувала ту практику міжнародних валютних відносин, яка склалась на початку 70-х pp.

Основні положення Ямайської валютної угоди:

- було здійснено повну демонетизацію золота. Скасовувалися офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валюти і було знято будь-які обмеження на приватну купівлю-продаж золота;

- було санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало вільний вибір курсоутворення кожною державою;

- золото втрачало свою офіційно фіксовану ціну і за ринковими цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

- частина золота МВФ, а вона становила 1/8 від його загальної кількості (4665 тон), мала бути продана на аукціоні, а виручка поповнювала валютні резерви МВФ. Така сама частина золота мала бути повернена країнам-учасницям відповідно до квоти кожної країни;

- як міжнародні резервні і платіжні засоби поряд з доларом було визнано валюти інших країн, а також СДР.

З 1979 до 1987 р. було здійснено другу емісію СДР у розмірі 12 млрд. Ця емісія і особливо ліквідація монополії долара в ролі міжнародного резервного і платіжного засобу суттєво потіснили долар. Але й сьогодні система міжнародних валютних відносин базується переважно на доларі.

Підписання Ямайської угоди було важливим кроком у напрямку вдосконалення міжнародної валютної системи. Ця угода більше, ніж Бреттон-Вудська, була пристосована до нестабільності платіжних балансів та валютних курсів. Але й вона не могла повністю вирішити всі проблеми валютних відносин між країнами. Особливу складність становлять проблеми, які виникли у зв’язку з офіційним уведенням »плаваючих» курсів. Вони стали визначальними, хоча відповідно до Ямайської угоди країни між собою мали змогу встановлювати фіксовані курси відхиленням курсу відповідної валюти на зовнішніх валютних ринках у межах ± 4,5 %. Головною проблемою стали пошуки оптимальних вимірювачів динаміки валютного курсу тієї чи іншої валюти. Цю проблему країни вирішують шляхом визначення так званого ефективного валютного курсу. Він розраховується на певний період (здебільшого на рік) шляхом зіставлення валюти даної країни з валютою інших країн. Ця середньозважена величина розраховується з урахуванням питомої ваги кожної з валют, які використовуються у зовнішніх розрахунках цієї країни. Ефективний курс 18 основних валют провідних країн світового товариства розраховує МВФ з урахуванням частки кожної країни у світовій торгівлі.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сформувалась Європейська валютна система. Ця система була створена за рішенням Європейської Ради у 1978 р. і почала діяти з 13 березня 1979 р. Певним стимулом до організації цієї системи стало те, що країни ЄЕС не були задоволені функціонуванням системи СДР і її тісним зв’язком з американським доларом. Ці країни були незадоволені також уведенням у зв’язку з рішенням Ямайської конференції (1976—1978 pp.) плаваючих курсів, що через механізм зовнішньої торгівлі негативно позначалось на їх інтересах і завдавало шкоди розвитку інтеграційних процесів, які мали місце в рамках ЄЕС і були досить потужними. Організатори європейської валютної системи пов’язували її створення з досягненням таких цілей:

1. забезпечення валютної стабілізації в межах Європейського співтовариства;

2. створення за допомогою цієї валютної системи умов для економічного зростання країн-учасниць;

3. посилення інтернаціоналізації виробництва та інтеграції країн співтовариства;

4. формування стабілізуючого впливу цієї системи на всю систему міжнародних економічних і валютних відносин.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Європейського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія і Данія). Механізм Європейської валютної системи складався з трьох основних елементів: європейської валютної одиниці, яка отримала назву ЕКЮ; режиму спільного коливання валютних курсів — це так звана »суперзмія», та Європейського фонду валютної співпраці. Вирішальною умовою для досягнення цілей, пов’язаних зі створенням Європейської валютної системи, стало створення європейської валютної одиниці (екю) і спільних резервів для забезпечення її стабільності.

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної країни переглядалася один раз на п’ять років. Найбільшу вагу в цьому кошику мала німецька марка (більше ЗО %), французький франк (близько 20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %).

Особливістю Європейської валютної системи стало встановлення фіксованого курсу валют країн, які входили до цієї системи. Валюти країн-учасниць могли коливатись стосовно до європейської валютної одиниці (англ. European Currency Unit — ЕКЮ) в межах ±2,5 %. Лише для Італії відхилення було встановлено в межах ±6 %, а з приєднанням до Європейської валютної системи Португалії та Іспанії їм також установили цю межу коливань. Після валютної кризи 1983 р. було прийнято рішення про допустимі коливання курсів валют у межах до 15 %. Курс кожної валюти в екю визначався щоденно, щоб виявити реальну розбіжність (якщо вона мала місце) між ринковим і центральним курсами кожної валюти. Якщо відхилення переходили встановлену межу, то включався механізм підтримки курсу.

Підтримка курсу національної валюти у встановлених межах коливань здійснювалась на основі надання кредитів. їх отриманню передувало визначення рівня коливання валюти. Рівень установлювався за двома напрямками.

Перший пов’язаний з відхиленням ринкового курсу конкретної валюти стосовно до курсу валют, виражених в екю. Це так званий перший рівень, який виступав своєрідним індикатором, що свідчив про загальну спрямованість змін у курсі валют.

Другий напрямок був пов’язаний з визначенням коливань між окремими парами валют країн-учасниць. Усі національні валюти були пов’язані попарно й утворювали валютну сітку. Наприклад, на якийсь момент 1 марка = 3 франкам. Якщо курс франка падав до нижньої межі, то країни повинні були вдатись до певних дій, здійснюючи валютну інтервенцію. Французький банк починав продаж марки, а Німеччина здійснювала операції щодо купівлі франка.

Здійснення таких операцій, як правило, вимагало значних коштів і вони могли бути надані у формі кредиту. Якщо зміни в курсі здійснювалися в межах допустимих коливань (±2,5 %), то країна могла отримати короткостроковий кредит для так званого »внутрішньомежового втручання». Цей кредит надавався центральному банку тієї країни, чия валюта виявляла тенденцію до падіння. Кредити надавали центральні банки інших країн співтовариства на термін до 3 місяців, і цей кредит можна було повторити двічі, а загальна сума позики визначалася залежно від квоти, яка встановлювалась для кожної країни радою керуючих Європейського фонду валютної співпраці. Цей кредит давав змогу подолати негативні явища, що виникали у зв’язку з тимчасовим дефіцитом платіжного балансу країни.

Якщо країна зазнавала серйозних труднощів, то вона мала змогу отримати допомогу у вигляді кредиту на термін від двох до п’яти років за рахунок спільних коштів співтовариства. Але такий кредит супроводжувався певними умовами стосовно до економічної політики країни-позичальниці.

Екю частково базувалась на золоті. Це забезпечувалось тим, що країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20 % своїх офіційно оголошених золотих резервів. Право власності на це золото з боку країни, яка його внесла, фіксувалось відповідною сумою в екю, яка зараховувалась в офіційні резерви. У спільному фонді країн Європейського союзу було зосереджено більше 2,5 тис. т золота.

Екю використовувалась як резервний засіб у валютних відносинах між країнами Європейського союзу, а також для розрахунків в операціях центральних банків у внутрішній і зовнішній торгівлі. За допомогою ЕКЮ в цих країнах надавались кредити, а з 1986 р. в екю здійснювався взаємний залік вимог через Банк міжнародних розрахунків у Базелі. Одночасно екю виконувала роль резервного активу і нагромаджувалась центральними банками країн Союзу. За депозитами в екю нараховувались відсотки, які розраховувались на базі ставок внутрішнього валютного ринку конкретної країни. Але екю не змогла повністю виконувати функції наднаціональної валюти, оскільки вона не існувала у вигляді банкнот, а це означало, що вона не була звичайним засобом розрахунків за межами центральних банків Європейського союзу.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з 1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комісія, яку очолював Ж. Делор, і тому цей проект отримав назву »План Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейського союзу єдиної для цих країн валюти. Його реалізація передбачала три етапи. Перший повинен був початися з 1990 р. і мав на меті досягнення більш тісної економічної інтеграції країн та вирівнювання коливань курсів валют для всіх країн у межах ±2,5 %. Це означало, що більш високу межу відхилень для італійської ліри, португальського ескудо, грецької драхми і англійського фунта треба було відмінити, а коливання їх курсу мали бути теж у межах ±2,5 %.

Другий етап передбачав створення системи європейських центральних банків, що означало координацію та регулювання курсів національних валют і посилення інтеграції країн-учасниць в усій валютно-кредитній діяльності. З цією метою пропонувалося створити Європейський валютний інститут у Франкфурті-на- Майні (Німеччина), на базі якого пізніше планувалося створення Європейського центрального банку. Він повинен був здійснювати різні заходи, спрямовані на зменшення дефіциту бюджетів, боротьбу з інфляцією тощо. При цьому всі дії Європейського центрального банку повинні стати незалежними від національних урядів країн Європейського союзу. Початковий капітал цього банку планувався у розмірі 5 млрд екю.

Третій етап передбачав заміну національних валют єдиною європейською валютою. Емісію цієї валюти мав здійснювати Європейський центральний банк.

Слід зауважити, що терміни не встановлювались, але експерти вважали, що перший етап буде потребувати 6—7 років, а другий етап швидко трансформується в третій.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи хоч і відбувався досить важко, але в цілому успішно. Вже в 1991 р. європейські країни підписали в м. Маастрихті (Нідерланди) »Угоду про Європейський союз», яка стала чинною після її ратифікації в 1993 p., і передбачала посилення інтеграції країн-членів Європейського союзу з подальшим розвитком валютного союзу на основі введення єдиної грошової одиниці. З початку 1990-х pp. почав діяти перший етап плану Делора. Його успішна реалізація сприяла початку другого етапу і його трансформації в третій. Останній почався з 1997 р. після наради в Амстердамі країн-учасниць Європейського союзу. Країни підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (ЄВРО).

Цей досить складний і, головне, піонерний процес, який не мав (принаймні в таких масштабах) аналогів у попередній історії людства, вимагав певної підготовчої роботи. Вона полягала в тому, що ті країни, які бажали ввести єдину валюту, мали виконати певні умови. Вони досить жорсткі й вимагають значних зусиль з боку кожної держави. Найважливіші з цих умов:

1. країни повинні тримати дефіцит державного бюджету на рівні не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

2. державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який підраховано на базі ринкових цін;

3. рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня інфляції в трьох країнах-членах Європейського союзу з найменшими показниками інфляції;

4. середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на 10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими ставками за такими кредитами.

Перелічені умови були досить жорсткими і спочатку тільки одна країна Європейського союзу (Люксембург) укладалась у »прокрустове ліжко» цих вимог. Але незважаючи на певні труднощі у виконанні цих вимог для більшості країн Союзу, процес реалізації плану введення єдиної європейської валюти поступово йшов до свого завершення. 1 січня 1999 р. було зафіксовано курс національних валют до євро, і на його основі почався перерахунок усіх фінансових та інших активів як у країнах-членах союзу, так і за його межами.

Початку цього процесу передувала велика підготовча робота, яка включала й експеримент. У 1999 р. за півроку було здійснено таке. В Італії за згодою Європейського центрального банку та Європейської комісії надрукували 1 млрд євро і завезли у поштові відділення двох маленьких міст біля Флоренції — Понтассьєве і Ф’єзоле. Громадяни цих міст могли поміняти свої ліри на євро за курсом 1 євро за 2000 лір і розрахуватись ними в усіх установах цих містечок. Експеримент викликав жвавий інтерес, особливо серед європейських нумізматів.

Підготовча робота полягала і в тому, що треба було накарбувати велику кількість монет. Тому з травня 1998 р. у французькому містечку Пессак (біля Бордо) почали карбувати монети євро. До кінця 2001 р. було викарбувано 7,5 млрд монет загальною вагою 30 тис. т, що в чотири рази більше ваги Ейфелевої вежі. А в цілому на початку існування євро було випущено 12 млрд банкнот номіналом 500, 200, 100, 50, 20, 10, 5 євро, а також 70 млрд монет номіналом 1,2 євро і в 50,20,5,2 і 1 цент.

Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія, Фінляндія, Ірландія та Люксембург) ввели як паралельну валюту (поруч з національною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця валюта використовувалася в безготівкових розрахунках. Що стосується таких країн, як Великобританія, Швеція і Данія, то вони поки що займають очікувальну позицію і за бажанням можуть приєднатись до системи євро. Таке саме право має і Греція, але за умови, що вона досягне необхідних для такого вступу економічних показників.

Процес уведення євро йшов з успіхом і до початку 2002 р. в цих країнах євро було введено в готівковий обіг. Спочатку (у першій половині 2002 р.) євро ходив паралельно з національними валютами, а з 1 липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став

тільки євро. Що ж стосується остаточних сум у національній валюті, то протягом декількох років їх можна буде поміняти на євро.

Введення євро має і суто економічне значення, бо, за розрахунками спеціалістів, з уведенням євро країни будуть економити приблизно 15—20 млрд дол. на рік, або в межах 0,5—1 % від ВВП кожної країни. При цьому в більшому виграші будуть малі країни Європейського союзу. Це важливий фактор, який сприяв уведенню єдиної валюти. Певною причиною введення євро є і те, що європейські країни завжди суперничали з США. Це суперництво пролягає і в площині валют. Зрозуміло, що екю не могло стати повноцінним конкурентом для долара хоча б через те, що ця грошова одиниця не використовувалася в готівковому варіанті. Більші перспективи у євро. Достатньо сказати, що економічна база євро досить широка і за рівнем розвитку економіки 11 країн Європейського союзу, які ввели євро, зіставна з економікою CILIA. Так у 2000 р. населення цих країн становило 291 млн чоловік (США — 268 млн), їх ВВП дорівнював 6,3 трлн дол. (США — 7,8 трлн дол.), загальний зовнішньоторговельний оборот цих країн становив 1,6 трлн дол. (США — 1,6 трлн дол.), а обсяг фінансових ринків (це капіталізація акцій, облігацій і банківських активів) становила 21,1 трлн дол. (США — 22,9 трлн дол.)

Проте глибинною причиною цього важливого процесу є інтернаціоналізація господарського життя. Шлях, яким іде об’єднана Європа, має міжнародне значення, а тому варто звернути увагу на складні проблеми, які ще необхідно вирішити країнам Європейського союзу в процесі використання єдиної валюти.

До числа найважливіших і водночас важких проблем слід зарахувати проблему наявності різних темпів інфляції, а також проблему дефіциту державних бюджетів, що за своїми показниками дуже відрізняється в різних країнах, які ввели євро. Зменшення темпів інфляції та зменшення бюджетного дефіциту — це один з головних напрямків подальшого вдосконалення сучасної Європейської валютної системи. Саме це повинно стати визначальним чинником забезпечення її стабільності принаймні на даному етапі.

З метою підтримки стабільності євро в умовах загрозливих темпів інфляції або суттєвого збільшення дефіциту державного бюджету передбачається застосовувати до країн-учасниць санкції у вигляді різноманітних штрафів, обмежень на отримання кредитів у європейському інвестиційному банку тощо до тих пір, поки не буде здійснено відповідне коригування дефіциту державного бюджету або доки не буде вгамовано інфляцію до прийнятних рівнів. Але поряд з цими каральними методами розробляються і заходи щодо надання допомоги країнам-партнерам, для котрих названі вище проблеми загострюються до масштабів, які становлять певну загрозу євро.

Уведення євро виводить цю валюту на світові фінансові ринки, що надає їй статусу значно більшого ніж статус власне регіональної валюти. Ураховуючи ці обставини і не маючи можливості найближчим часом приєднатись до цього валютного союзу, Україна вводить операції з євро на валютний ринок нашої держави. Вже на початку 1999 р. Національний банк України дозволив комерційним банкам здійснювати конверсію євровалют у євро і здійснювати купівлю-продаж євро на міжбанківських валютних біржах нашої держави.

6.4. Валютне регулювання. Валютна політика НБУ

Валютне регулювання є складовою частиною державного регулювання економіки, хоч і не може бути зведене до нього, бо пов’язане взаємодією різних країн, а ця взаємодія в цілому знаходиться за межами національного регулювання, хоч і тісно пов’язана з ним. З огляду на це валютне регулювання спирається на теоретичне підґрунтя, яке лежить в основі сучасної практики державного регулювання.

Починаючи з другої чверті минулого століття, пануючим напрямком економічної думки в теорії державного регулювання було кейнсіанство. Суть концепції державного регулювання економіки Дж. Кейнса і його послідовників базувалась на тезі про те, що сучасна ринкова економіка неспроможна до повної та ефективної саморегуляції. Цей її недолік, за висновками теоретиків цього напрямку, можна подолати за допомогою фіскальної і кредитної політики. У системі цього механізму певна роль відводилась і валютному регулюванню, але воно відігравало другорядну роль, бо провідною ідеєю була ідея забезпечення високоефективного функціонування економічного організму суспільства передусім за рахунок внутрішніх перерозподільчих процесів.

Кейнсіанство, зігравши помітну позитивну роль у розвитку економіки значної кількості держав, на кінець XX ст. вичерпало себе, і на зміну йому прийшов монетаризм. На відміну від кейнсіанства, представники цього напрямку в розвитку економічної думки вирішальним важелем забезпечення стабілізації й рівноваги суспільного виробництва вважають гроші. Відтак, монетаризм, як сучасна теорія державного регулювання економіки, відводить валютному регулюванню значно більше уваги. Це пояснюється не тільки тим, що для монетаристів гроші — вирішальний чинник досягнення збалансованості суспільного виробництва, а й тим, що кінець XX—початок XXI ст. характеризувались великими змінами в процесах розвитку економіки. На порядку денному стоять питання відкритості економік, дуже помітного впливу світової грошово-кредитної сфери на національну, глобалізації економічних процесів, яка чітко реалізується і в інтернаціоналізації валютних відносин. У цих умовах монетаризм як загальна теорія державного регулювання сьогодні не може не охоплювати валютне регулювання і валютну політику.

Сьогодні валютне регулювання є невід’ємною складовою валютної системи, яка реалізується як у межах окремої держави, так і поза нею. Виокремлюють два рівні валютного регулювання: наднаціональний (міжнародний) і національний.

Перший рівень валютного регулювання забезпечує МВФ. Саме він здійснює валютне регулювання, керуючись домовленими світовою спільнотою, і найперше членами цієї організації, принципами регулювання міжнародних валютних відносин. Цей рівень і загальні основи його реалізації буде розглянуто в заключному розділі підручника.

Другий рівень — це національний рівень валютного регулювання. Він забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної держави і виливається в поточне, повсякденне регулювання валютного ринку. Цей рівень тісно пов’язаний з першим, їхній зв’язок знаходить вираження в тому, що стратегічна складова національного валютного регулювання повинна бути якомога тісніше пов’язана з міжнародним валютним регулюванням. При цьому з огляду на значне посилення процесів інтернаціоналізації виробництва і глобалізації економічного життя всіх країн світу ця складова національного валютного регулювання буде постійно посилюватись.

Валютне регулювання, що розроблюється і здійснюється на національному рівні, визначається певними нормативними актами. Як правило, такі законодавчі акти визначають суб’єктів валютних відносин, порядок і особливості здійснення валютних операцій, механізм визначення валютного курсу національної грошової одиниці до інших валют, порядок утворення й механізм використання валютних резервів країни, особливості й загальну організацію валютного контролю в межах держави.

В Україні основні засади організації валютного регулювання вперше було викладено в Законі України »Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991), який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. Але безпосереднім нормативним актом, що стосувався валютного регулювання, стали декрети Кабінету Міністрів від 19.02.1993 р. »Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та »Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Цей документ визначав загальні принципи валютного регулювання, порядок здійснення валютних операцій і покладав на НБУ функцію організації управління й контролю за валютною сферою. У подальшому нормативна база поповнювалась новими законами, які містили норми стосовно валютного регулювання. Серед них слід назвати Закон України »Про Національний банк України» і деякі інші нормативні акти.

Об’єктом регулювання в кожній країні виступає валюта, її рух і самі валютні відносини. Але це регулювання найбільш сфокусоване, як правило, на забезпеченні курсоутворення і на відповідному регулюванні курсу національної валюти. Зрозуміло, що таким об’єктом є й відносини між суб’єктами, які вступають у ці валютні відносини. Так, держава в особі відповідно уповноважених на це органів, регламентує, наприклад, відносини між комерційними банками і господарюючими суб’єктами-резидентами країни, які проводять валютні операції. Окремо будуть регулюватись такі самі відносини з нерезидентами. Об’єктом регулювання будуть і ті відносини, які виникають між певними суб’єктами, наприклад, у процесі переміщення валюти через митний кордон держави та ін.

Суб’єктами регулювання виступають інституційні державні органи, які на це уповноважені відповідно до чинного законодавства країни. Як правило, це центральний банк, комерційні банки, Міністерство фінансів та інші спеціальні установи, яким держава надає ту чи іншу частку функцій для здійснення валютного регулювання.

У нашій державі, як і в інших країнах з ринковою економікою, головним суб’єктом, який здійснює валютне регулювання, виступає центральний банк — Національний банк України. Саме він визначає курс національної валюти стосовно до валюти інших держав, регламентує порядок і межі використання іноземної валюти на території нашої країни, нагромаджує і забезпечує відповідно до закону управління золотовалютними резервами країни, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення валютних операцій та операцій з валютними цінностями, контролює валютні операції.

Важливим суб’єктом валютного регулювання виступають комерційні банки, які згідно з чинним законодавством України забезпечують контроль за проведенням валютних операцій, які здійснюються резидентами країни.

У процесі здійснення валютного регулювання, особливо в тій його частині, яка фокусує валютний контроль, суб’єктами виступають Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба України. Кожен із цих органів виконавчої влади забезпечує валютний контроль у межах тих повноважень, які закріплені за цим органом і входять у його безпосередні функції. Наприклад, Державна митна служба контролює порядок переміщення через митний кордон України валютних цінностей, а Державна податкова адміністрація контролює виконання норм чинних законів нашої держави щодо здійснення валютних операцій на нашій території як резидентами, так і нерезидентами.

Валютне регулювання спирається на певну низку конкретних дій, що їх виконують відповідні органи. Ці дії регламентуються законодавством країни і виявляються у формі певних напрямків або елементів валютного регулювання. Вони пов’язані між собою і в сукупності утворюють механізм державного регулювання валютних відносин.

До найбільш дійових методів (елементів) валютного регулювання слід зарахувати:

1. маневрування обліковою ставкою центрального банку. Цей спосіб не тільки дає змогу регулювати грошову масу, але й сприяє або не сприяє (залежно від напрямку змін) ввозу або вивозу за кордон іноземної валюти;

2. диверсифікація валютних резервів країни. Це дає змогу (за умови його розміщення в декількох валютах) зменшити збитки, які можуть виникнути у разі знецінення тієї чи іншої валюти;

3. купівля або продаж золота з метою зміни кон’юнктури ринку шляхетних металів;

4. валютна інтервенція, котра веде до зміни курсової вартості національної валюти стосовно іноземної і викликає відповідні зміни в платіжному балансі країни;

5. девальвація, яка полягає в офіційному зниженні оголошеного курсу національної валюти країни. Це веде до збільшення експорту і зменшення імпорту. Але в сучасних умовах до цього заходу вдаються не дуже часто. Частіше він вимушений і пов’язаний з іншими загальноекономічними, а то й світовими процесами;

6. ревальвація, яка протилежна девальвації і полягає у підвищенні курсу національної валюти. Ревальвація стимулює приплив іноземної валюти;

7. посилення або послаблення валютних обмежень. Обмеження можуть стосуватися зміни правил вивозу валюти громадянами, обміну юридичними і фізичними особами національної валюти на іноземну, зміни правил вивозу валютної виручки нерезидентами країни і т. ін.

Валютне регулювання як система дій з боку держави щодо регулювання валютних відносин знаходить своє відображення у валютній політиці. Її розробкою і впровадженням у життя, як правило, займається центральний банк країни. Валютна політика виступає складовою частиною грошово-кредитної політики і у своїх цілях і засобах відбиває як поточні, так і стратегічні питання валютного регулювання на його даному конкретному етапі залежно від дії конкретних чинників.

Валютна політика Національного банку України включає такі найважливіші складові:

1. заходи, націлені на обмінні курси з метою захисту валютних резервів НБУ;

2. дії, спрямовані на стабілізацію і розвиток валютного ринку;

3. заходи щодо захисту національної валюти і забезпечення її внутрішньої та зовнішньої стабільності й конвертованості;

4. комплекс дій щодо створення сприятливих умов для припливу іноземної валюти в нашу державу;

5. накопичення золотовалютних резервів для забезпечення платоспроможності нашої держави.

Валютна політика відображає не тільки загальні, тобто стратегічні завдання, що стоять перед державою, а й ті обставини, що складаються в економіці на кожному етапові її розвитку. Ця політика має певні особливості, і залежно від них у характері та методах її реалізації можна виділити певні періоди, або етапи.

На початку становлення нашої незалежної держави в умовах емісійної монетарної політики, яка проводилась НБУ до 1994 р. і знаходила свій вияв в емісійному покритті бюджетного дефіциту, суттєво зросла інфляція, а через неї посилювався і попит на іноземну валюту, перш за все на долари. Це призвело до великого знецінення карбованця. Так, у 1992 р. інфляція за рік становила 2100 % (ціни зросли у 21 раз), а курс карбованця стосовно долара США впав у 1062,8 раза, тобто зовнішнє падіння карбованця порівняно з внутрішнім було вищим у 50,6 раза (1062,8 : 21) = 50,6.

За цих обставин НБУ вдався до адміністративно-командних заходів щодо руху валюти і її регулювання. Ці заходи зводились до такого:

1. обов’язковий продаж господарюючими суб’єктами 50 % валюти, вирученої від експорту;

2. лімітування вивозу іноземної валюти за кордон;

3. жорсткий контроль за здійсненням будь-яких валютних трансакцій і встановлення обов’язкових відрахувань від валютних надходжень;

4. обмеження закордонних інвестицій, які здійснювали резиденти України.

Цей етап реалізації валютної політики НБУ характеризувався жорсткими валютними обмеженнями і відображав надзвичайно складну ситуацію, яка склалась в економіці нашої держави в той період.

Другий етап починається з 1994 р. і продовжується до введення національної валюти — гривні (1996 p.). Він характеризується тим, що валютна політика стає більш ліберальною, а валютний ринок помітно розширюється. Вже в кінці 1994 р. валютний курс почали визначати на основі купівлі-продажу валюти на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Обсяги торгів на цій біржі поступово зростають, а сама біржа відкриває свої філії в Харкові, Львові, Донецьку та Дніпропетровську.

У 1995 р. відбулась подальша лібералізація валютних операцій. НБУ дозволив здійснювати обов’язковий продаж валютних надходжень не тільки на УМВБ, а й через уповноважені банки та на міжбанківському валютному ринку. Це було курсом на пристосування вітчизняного валютного ринку до тих традицій і положень, які склались на валютному ринку розвинених країн. Як відомо, там 85—95 % валюти купується і продається саме на міжбанківському ринку, а валютні біржі мають місце тільки в окремих країнах, і їх роль невелика. Було скасовано обов’язковий продаж валютних надходжень від господарюючих суб’єктів до валютного резерву НБУ. У другій половині 1995 р. було заборонено використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

З уведенням гривні починається третій етап у формуванні й реалізації валютної політики НБУ. Його загальна особливість полягає в подальшому зменшенні валютних обмежень. Поступово відбувається уніфікація вітчизняного валютного законодавства зі світовим. У травні 1997 р. наша країна приєдналась до VIII статті Статусу Міжнародного валютного фонду, що означає визнання нашої валюти як конвертованої за поточними операціями. Значно розширено права фізичних осіб-іноземців за операціями з валютою. Вони можуть, як і резиденти України, купувати валюту на міжбанківському валютному ринку з правом переказу її іншим суб’єктам за межами нашої держави.

Усе більше комерційних банків України отримують від НБУ ліцензії на операції з валютою. У 2004 р. таких банків було вже 158 зі 182 зареєстрованих.

Таким чином, можна констатувати, що поступово, з подоланням кризових явищ у нашій економіці і поступовим піднесенням в економіці валютна політика нашої держави стає більш виваженою, ринковою і, головне, ефективною. Це знаходить свій вияв у забезпеченні стабільності гривні, яка впродовж 2000—2004 pp. у цілому зміцнювала свої позиції і характеризувалася стабільним курсом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 7. КІЛЬКІСНА ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ І СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ

Теорії походження грошей, як зазначалося в першому розділі, повною мірою розкривають внутрішню природу грошей і їх місце в системі суспільного виробництва. Але розвиток товарно-грошових відносин сприяв появі нових зв’язків між сферою обігу грошей і сферою виробництва. Це посилювало і поглиблювало інтерес учених до природи грошей. Уже в XVI—XVII ст. з’являється металістична теорія грошей. Вона віддзеркалює новий і в гой же час глобальний процес первинного нагромадження капіталу. Цей процес суттєво посилює значення грошей як утілення вартості та уособлення багатства як такого.

У подальшому первинне нагромадження, виконавши свою історичну місію, відходить на другий план, поступаючись процесові розвитку товарного виробництва. Саме цей процес, а не накопичення капіталу стає визначальним моментом у функціонуванні суспільного виробництва. Це розставляє нові акценти в підходах до грошового феномену. Водночас із розвитком капіталістичного виробництва виникає певна суперечність між динамікою зростання суспільного виробництва і наявною грошовою масою, представленою золотом і сріблом. Ця причина, а також низька еластичність металевих і поява паперових грошей сприяли виникненню номіналістичної теорії грошей.

В умовах розвинутого товарного виробництва і трансформації товарної природи грошей у кредитну особливо важливим питанням стає взаємозв’язок грошової маси і цін. Це привертає увагу багатьох економістів, і як наслідок їхніх зусиль, виникає кількісна теорія грошей, що в процесі свого розвитку проходить кілька етапів і в сучасних умовах являє собою найбільш фундаментальну теоретичну підвалину, виходячи з якої вчені-економісти досліджують взаємозв’язок між рухом грошей і процесами, притаманними сучасній ринковій економіці.

7.1. Металістична і номіналістична теорії грошей

Визначенням раціоналістичного й еволюційного напрямків у розвитку економічної думки стосовно походження грошей не можна обмежити теоретичні підходи до з’ясування ролі грошового феномену в суспільному виробництві. Перш за все необхідно зупинитись на металістичній та номіналістичній теоріях грошей. З’ясування суті цих теорій, їхнього зв’язку з тим чи іншим станом розвитку суспільного виробництва відкриває шлях до чіткого розуміння сучасних теорій грошей, і зокрема кількісної теорії.

Металістична теорія грошей з’являється на межі XVI—ХУП ст. Суть цієї теорії полягає в тому, що гроші — це благородні метали: золото і срібло. Ці метали вже самі по собі є гроші. Золото, яке у вигляді самородка лежить у землі — це вже гроші по своїй суті.

Металістична теорія грошей виникла як складова частина меркантилізму, першої системної політекономічної теорії, суть якої зводилась до такого: багатство нації полягає в золоті та сріблі, а для його збільшення необхідно розвивати зовнішню торгівлю, при цьому більше експортувати, ніж імпортувати, що збільшить потік золота і срібла в країну.

Меркантилізм як теорія відображав певний етап у розвитку суспільного виробництва, а саме процес первинного нагромадження капіталу. Цей процес суттєво вплинув і на розвиток теорії грошей. Гроші були метою нагромадження, і тому не дивно, що меркантилісти надавали благородним металам властивість бути грішми вже за самою їх природою.

Найбільш відомим представником цієї школи був англійський меркантиліст Томас Мен (1571—1641 pp.). Як і інші представники цього напрямку в розвитку політичної економії, він акцентував увагу переважно на таких функціях грошей, як міра вартості, засіб нагромадження і світові гроші.

Металістична теорія грошей не є науковою, бо вона ототожнює гроші, їхні властивості з природними властивостями золота і срібла як шляхетних металів. Повністю ігнорується той факт, що гроші — це наслідок розвитку товарного виробництва і, за своєю глибинною сутністю цей загальний еквівалент відображає виробничі відносини, які виникають між людьми в умовах наявності товарного виробництва. Проте ця теорія, як і меркантилізм у цілому, відіграла позитивну роль, сприяючи процесові первинного нагромадження капіталу.

У більш пізній період, у XVIII—на початку XIX ст. меркантилізм вичерпав себе, а з ним і металістична теорія. Розвиток капіталізму в той час уже вийшов за межі первинного нагромадження, і тому процес накопичення грошей у вигляді золота і срібла почав стримувати розвиток капіталістичного виробництва. Не випадково вже класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо виступили з критикою меркантилізму, а заодно і постулатів металістичної теорії грошей. Так, Д. Рікардо підкреслював, що надлишок грошей має такі самі негативні наслідки для суспільного виробництва, як і їх нестача.

Розвиваючи теорію грошей, Д. Рікардо підкреслював, що грошова система повинна бути не тільки стійкою, але й економною. Він виступав за систему золотого стандарту, але розуміючи, що це досить дорого обходиться суспільству, вважав за необхідне використовувати розмінні на золото паперові гроші. Щоб трохи уповільнити цей розмін, Д. Рікардо пропонував обмінювати паперові гроші не на золоті монети, а на золоті зливки.

Металістична теорія в цілому відійшла в минуле. Але в другій половині XIX ст. вона знову поширилася. До цього доклали зусиль німецькі економісти К. Кніс (1821—1898 pp.), В. Лексіс (1837—1914 pp.) та ін. Вони вважали, що золото і срібло-за своєю природою гроші. При цьому вони, виходячи із загальної тези, що гроші- це технічний засіб обігу, припускали можливість паперових грошей, але вважали, що вони повинні обов’язково бути розмінними на грошовий метал.

Отже, металістична теорія стала досить поширеною і перетворилась на базу для здійснення практичних заходів у сфері грошового обігу. Практика, яка була реалізована в системах золотомонетного і золотозливкового стандартів знаходить своє відлуння й сьогодні в поглядах деяких учених-економістів. Справа в тому, що у другій половині XIX—на початку XX ст. в більшості розвинених країн сформувався так званий золотий стандарт. Ця грошова система виявилась найбільш стійкою і надійною з усіх систем, які знало людство. І хоча вона теж зникла, бо суперечила новим умовам суспільного виробництва, але її відгук знаходимо в теоріях сучасних представників металістичної теорії, які, щоправда, вважають золоті гроші хоч і не єдиним, але кращим видом грошей. Певний сенс у цьому є, бо коли в обігу функціонують гроші-товар у вигляді золота і срібла, то базою тих виробничих відносин, які складаються між людьми в процесі виробництва й реалізуються через гроші, виступає вартість звичайного товару і вартість самих грошей. Це дуже надійна і реальна база, яка за певних умов організації суспільного виробництва забезпечує сталість відносин, які відображають гроші.

Інша справа — сучасні, неметалеві гроші. Вони так само відображають відносини між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва, але їх базою вже виступає, з одного боку, реальний товар з його не менш реальною вартістю, а з іншого — гроші, які не мають власної вартості. Вони тільки відбивають певну вартість, яка в умовах перетворення паперових грошей у кредитні вже не підкріплюється можливістю перетворення (вільного обміну) паперових грошей на золото, а гарантується всією сукупністю кредитних відносин суспільства. Така гарантія є, але вона вже не така стабільна, як в умовах, коли гроші виступали у вигляді золота або у вигляді паперових, але розмінних на золото грошей. Тому погляди сучасних прихильників металістичної теорії грошей на золото як на один із можливих (не вичерпних, а лише часткових) варіантів посилення стійкості грошей, досягнення більш високого рівня надійності у виконанні ними своєї ролі в суспільному виробництві — цілком виправдані.

Далі проблема сутності грошей знайшла відображення в номіналістичній теорії, яка передбачає, що гроші не мають товарної природи, а являють собою умовний знак, вартість якого визначається найменуванням і встановлюється державою.

Ця теорія зародилася ще в рабовласницькому суспільстві, коли з’явились монети, а відтак, і певна розбіжність між номінальною та дійсною вартістю грошей, яка поглибилася з появою паперових грошей та розповсюдженням безготівкових розрахунків. Проте систематичного розвитку номіналістична теорія набула у XVIII ст., і це пов’язано з тим, що розвиток капіталістичних виробничих відносин вимагав створення достатньо ефективної та еластичної грошової системи, яку вже не могли забезпечити тільки повноцінні гроші.

 

Засновником номіналістичної теорії вважають англійського філософа-ідеаліста XVIII ст. Берклі (1685—1759 рр.). За його уявленнями гроші позбавлені будь-якої матеріальної субстанції. Приблизно на таких самих позиціях стояв відомий англійський економіст Джеймс Стюарт (1712—1780 pp.). Для нього гроші — це ідеальний масштаб, рахунковий засіб, за допомогою якого можна визначити, у скільки разів вартість одного товару більша від вартості іншого. У розвиток цього напрямку економічної думки певний внесок зробив і німецький економіст Г. Кнапп (1842—1926 pp.). Виходячи з раціоналістичної позиції стосовно походження грошей, він убачав їх сутність у правових нормах, які регулюють використання грошей. Гроші, за Г. Кнаппом, — це продукт права, а відтак, і держави, яка спроможна встановлювати вартість грошей і закони грошового обігу. Щоправда, в сучасних умовах ідеї Г. Кнаппа стосовно того, що держава встановлює вартість грошей, зазнали повного занепаду, і відповідь на питання про вартість грошей економісти шукають у зв’язку між масою грошей і товарною масою.

Номіналістична теорія отримала надзвичайного поширення. Практично всі визначні вчені-економісти сучасності стояли або стоять на позиціях номіналізму. Дж. Кейнс, виступаючи проти металевої теорії грошей, уважав золотий стандарт варварським. І це зрозуміло, бо його теоретична концепція забезпечення зайнятості і збалансованого розвитку суспільного виробництва базувалась на втручанні держави в економіку, що вимагало повної свободи дій держави у сфері грошового обігу. Металева теорія, яка на той час втілювалась у золотому стандарті, таких можливостей не давала. Тому Дж. Кейнс вважав гроші творенням правопорядку. Засновник сучасного монетаризму М. Фрідмен ототожнює їх з експериментальною теоретичною конструкцією, яка використовується для погашення заборгованості. П. Самуельсон вважає гроші суспільною умовністю. Приблизно таких самих поглядів дотримуються й інші сучасні економісти. Усе більше і наших учених-економістів стають на позиції номіналістів. Для цього є певна об’єктивна основа. Вона полягає в тому, що в процесі розвитку грошей їх товарна природа трансформується в нетоварну, а наслідком цього і є їх перетворення на умовний знак, на кредитні гроші, які не мають (принаймні щодо тієї вартості, яку вони представляють в обміні) власної вартості.

7.2. Класична кількісна теорія грошей

Розуміння внутрішньої природи грошей і їх генезису, безсумнівно, важливе для формування наукового уявлення про цей феномен. Актуальною стає проблема взаємозв’язку кількості грошей із цінами товарів. Теоретичні погляди на цю проблему знайшли своє відображення перш за все в кількісній теорії.

Перші ідеї щодо залежності цін від кількості грошей з’являються в XVI ст. Вважається, що першим сказав про це французький філософ Ж. Боден (1530—1596 рр.), який у праці »Відповідь на парадокси де Мальструа» констатував, що збільшення цін є наслідком збільшення кількості золота і срібла. Але засновниками кількісної теорії грошей стали француз Ш. Монтеск’є (1689—1755 рр.), англійці Дж. Локк (1671—1729 pp.) і Д. Юм (1711—1776 pp.). Особливо вагомий внесок у розробку кількісної теорії на початковому етапі її розвитку зробив Д. Юм. У своїй науковій праці »Про гроші» він стверджував, що збільшення кількості грошей за незмінності загальної товарної маси призводить до зростання цін. За його уявленням, товари входять в обіг без ціни, а золото і срібло без вартості. Гроші тільки в процесі обміну набувають фіктивної вартості і вона визначається як співвідношення між тією товарною масою, що знаходиться в обігу, і кількістю грошей, яка обслуговує їх рух.

Появі кількісної теорії грошей сприяли два суттєвих явища, що відбулися в XVI ст. По-перше, це великий потік золота і срібла в Європу, що стало наслідком відкриття Америки і масового пограбування європейськими колонізаторами місцевого населення. Саме в цей період у Європі відбувається суттєве зростання цін на товари. Протягом століть ціни в середньому зросли в 3—5 разів. Поєднання цих двох явищ у свідомості науковців підштовхнуло їх до висновку, що саме значне збільшення кількості грошей призвело до зростання цін. І хоча з позиції трудової теорії вартості це неправильно, бо зростання цін було викликано зменшенням вартості золота і срібла, зовні такий зв’язок між кількістю грошей і цінами, безперечно, існував.

По-друге, саме в цей період посилюється процес становлення номіналістичної теорії, згідно з якою гроші — це тільки умовний знак, що не має своєї внутрішньої вартості.

Поява тієї чи іншої економічної теорії, як правило, пов’язана з реальною зміною обставин у суспільному виробництві та з виникненням нових суперечностей, для вирішення яких і застосовуються нові теорії. Саме в XVII — на початку XVIII ст. меркантилізм (а відтак, і металістична теорія) як економічне вчення, що відображало період первісного нагромадження і слугувало інтересам торгової буржуазії, себе вичерпав і став певною перепоною на шляху подальшого розвитку промисловості. Суть гальмівного характеру металістичної системи як складової меркантилізму полягала в тому, що нагромадження золота у вигляді скарбу не давало змоги швидко розвивати промисловість, яка стала основним джерелом збагачення буржуазії та держави в цілому. Поряд із цим формувався потужний внутрішній ринок і зовнішня торгівля відходила на другий план. Новий етап у розвитку товарно-грошових відносин вимагав і посилення еластичності грошової системи, а металеві системи були маломобільними. На противагу цьому кількісна теорія грошей ставала ідеологічним підґрунтям для розв’язання цієї суперечності та об’єктивно сприяла подальшому розвиткові товарного виробництва. Це добре відчував Дж. Локк, який виступив проти меркантилізму. Він доводив, що нагромадження золота і срібла призводить до зростання цін і не сприяє розвитку промисловості та збільшенню багатства нації.

Засновники кількісної теорії грошей сконцентрували основну увагу саме на залежності цін від кількості грошей, але розглядали її трохи спрощено. Вони виходили з таких постулатів:

1. купівельна сила грошей, тобто їх функція як засобу визначення ціни, установлюється на ринку. Отже, представники цього напрямку кількісної теорії грошей зводили зміну товарних цін тільки до одного чинника — кількості грошей;

2. сама зміна цін характеризується як явище, котре стосується всіх без винятку товарів;

3. зміна цін відбувається пропорційно до зміни грошової маси.

Представники класичного напрямку кількісної теорії грошей вважали, що всі гроші знаходяться у сфері обігу. По суті, вони не враховували функцію грошей як засіб нагромадження й ігнорували той факт, що на кількість грошей в обігу впливають такі чинники, як швидкість руху грошей, наявність безготівкових платежів і кредиту.

Особливу позицію в тлумаченні кількісної теорії грошей зайняв Д. Рікардо. Він зробив спробу пов’язати цю теорію з теорією трудової вартості, доводячи, що гроші — це товар і вони мають свою внутрішню вартість. При цьому він висунув ідею автоматичного регулювання кількості золота, а відтак, і її впливу на ціни. За уявленнями Д. Рікардо, при збільшенні кількості золота в країні вартість грошей падає, що створює умови для його вивозу з країни. Цей відтік золота призводить до автоматичного падіння цін на товари і, відповідно, зростання ціни золота.

Ідеї Д. Рікардо цікаві й відбивають реальні явища та залежності, хоча говорити про автоматичне регулювання цін шляхом ввозу або вивозу золота можна тільки з певними застереженнями. Справа в тому, що в реальній ситуації рух золота, який впливає на ціни, не обмежується його ввозом чи вивозом за межі країни. Частина золота в певних межах його кількісного надлишку над товарною масою переходить у стан скарбу, тобто тезаврується, що пояснюється дією закону грошового обігу.

Отже, класична кількісна теорія грошей приблизно в кінці XIX ст. вичерпала себе. Її головні вади були пов’язані з певним догматизмом у тлумаченні взаємозв’язку між грішми і цінами та в ігноруванні впливу на ціни багатьох інших чинників. Подальший розвиток цієї теорії полягав у подоланні вказаних недоліків і в більш повному пристосуванні кількісної теорії до реалій постійного ускладнення товарного виробництва й усіх пов’язаних з ним явищ.

7.3. Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії

Новим кроком у розвитку кількісної теорії грошей стала теорія, яка отримала назву трансакційного варіанта кількісної теорії. Серед її прихильників слід назвати таких учених, як А. Маршалл, І. Фішер, Б. Хансен та ін. Особливо відомою стала теорія американського вченого І. Фішера (1867—1947 рр.), яка отримала назву трансакційної (лат. трансакція — означає угоду, що супроводжується взаємними поступками) — варіанта кількісної теорії грошей. У суто практичному значенні цей термін використовується для визначення грошей, які не приносять доходу і витрачаються тільки для поточних операцій, тобто для купівлі товарів та на оплату послуг). І. Фішер підійшов до аналізу взаємозв’язку між грішми і цінами більш широко, ніж попередники, ураховуючи вплив на цей взаємозв’язок і чинників з боку ринку. Такий підхід був виправданий тим, що розвиток товарного виробництва призводив до суттєвого ускладнення як самого обміну товарів, так і всього процесу ціноутворення. У цих умовах неможливо розглядати залежність між грішми і цінами в межах тільки їхньої взаємодії, спрощеної до рівноважності грошей, як це робили представники класичної кількісної теорії грошей. Це по-перше.

По-друге, усе помітнішим ставав процес трансформації товарної природи грошей у нетоварну, що робило грошовий обіг і емісію грошей надто еластичними й відносно незалежними від тієї товарної маси, яку вони обслуговують.

У праці »Купівельна спроможність грошей» І. Фішер розглядає залежність між цінами та грішми не тільки з погляду на масу грошей, що обслуговують обіг товарів, а й з урахуванням швидкості їх обігу і фізичного обсягу товарної маси. Залежність між цими факторами він виразив формулою, яка отримала назву загального рівняння обміну:

MV = PQ,

де М — грошова маса; V— швидкість обігу грошей; Р — ціна індивідуального товару; Q — кількість товарів, що знаходяться в обігу. Слід зауважити, що сама формула, відображаючи реальні, об’єктивні, повторювані причинно-наслідкові зв’язки між масою грошей, швидкістю обігу однойменної грошової одиниці і товарною масою, помноженою на рівень цін, уже була виведена К. Марксом, і І. Фішер тут нічого нового не вніс. Але принципова відмінність підходу цього дослідника полягала в тому, що він виходив не з трудової теорії вартості й товарної природи грошей, а з позицій номіналістичної теорії.

Зробивши нескладні перетворення наведеного рівняння обміну, І. Фішер виводить формулу ціни:

Отже, ціна товару, за його уявленням, прямопропорційна масі грошей, помноженій на швидкість їх обігу і поділеній на кількість товарів. Отже, на відміну від своїх попередників, Фішер уважає, що на рівень цін впливає не один фактор (кількість грошей), а декілька факторів.

Проте розглядаючи взаємозалежність між цінами й кількістю грошей у довгостроковому періоді, І. Фішер уважав швидкість руху грошей і товарну масу умовно стабільними. Це не відповідає дійсному розвитку економіки, який характеризується циклічністю.

І. Фішер зробив спробу на цій підставі знайти засіб боротьби з кризами. Він пропонував в умовах підвищення цін збільшувати золотий вміст валюти, що, на його думку, мало забезпечити стабілізацію цін і запобігання кризі. Ця теорія отримала назву теорії стабілізації купівельної спроможності грошей.

Розвиток товарного виробництва постійно ускладнював обмін, а це, у свою чергу, вимагало подальшого вдосконалення теоретичних поглядів на гроші та грошовий обіг. Цей процес торкнувся й кількісної теорії грошей, яка в трансакційному варіанті І. Фішера вже не відповідала на запитання, котрі ставила практика товарно-грошового обігу. Так, ця теорія виходила з поступової зміни швидкості обігу грошей. Але виявилось, що швидкість руху грошей може різко змінюватись. Окрім цього, на ціноутворювання суттєво впливають монополії, що теж не враховувалось трансакційним варіантом кількісної теорії. Недоліком трансакційного варіанта було й те, що взаємозв’язок цін і грошової маси розглядався на макрорівні, що не давало змоги з’ясувати мотиви поведінки господарюючих суб’єктів в умовах зміни певних грошових параметрів. Певну частку цих недоліків було подолано з появою тієї течії кількісної теорії грошей, яка отримала назву кембриджської версії. Її ще називають теорією касових залишків, які А. Пігу пов’язує з кількістю касової наявності у населення і підприємств (це готівка та залишки на поточних рахунках).

Кембриджська версія виникла на початку XX ст. Її засновниками і прихильниками стали такі відомі англійські економісти, як А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон та ін. Відмінності цього напрямку кількісної теорії від трансакційного варіанта полягають у такому:

1. проблеми взаємозв’язку між зміною грошової маси і рівнем цін розглянуто на мікрорівні;

2. деталізація цього мікроекономічного процесу досягається за рахунок аналізу суб’єктивної поведінки господарюючого суб’єкта щодо використання готівки, яка перебуває в розпорядженні господарюючих суб’єктів і утворює так звані касові залишки. їх використання визначається певною мотивацією з боку учасників господарського обороту, тобто фізичних і юридичних осіб. При цьому загальна реакція господарюючого суб’єкта пов’язується з тим, що певну частку грошей він витрачає як трансакційні гроші, тобто використовує їх для забезпечення особистого і виробничого споживання. Другу ж частину грошей їх власники витрачають для нагромадження. Отже, кембриджський варіант кількісної теорії грошей базується на врахуванні трьох функцій грошей: засобу обігу, засобу платежу і засобу нагромадження та утворення скарбів.

Важливим моментом цього варіанта кількісної теорії грошей є те, що мотивація дій господарюючого суб’єкта щодо розподілу касового залишку на трансакційну його частину і на частину, що нагромаджується, визначається на основі так званого »портфельного» підходу. Суть цього підходу полягає в тому, що гроші як найліквідніший актив у розпорядженні господарюючого суб’єкта діляться на ці дві частини в пропорції, яка залежить від рівня дохідності тих грошей, що нагромаджуються. Чим вище дохідність, тим відносно менша частка трансакційних грошей. Що ж стосується рівня цієї дохідності, то він визначається нормою відсотка, який, у свою чергу, встановлюється за межами сфери обігу.

Представники цього напрямку кількісної теорії грошей підкреслюють, що попит на гроші для трансакцій дуже чутливий до втрат від зберігання грошей в альтернативних формах активів. Якщо доходи від активів (акцій, облігацій тощо), у які розміщені гроші фізичних і юридичних осіб, зростають або досить високі, тоді власники грошей зменшують суму своїх грошових заощаджень і збільшують ту частку касових залишків, яка йде на придбання активів. Зрозуміло, що коли цей процес стає масовим, то це певною мірою стримує розвиток виробництва, бо відволікає гроші на фінансовий ринок. Це дійсно так, особливо тоді, коли гроші переважно перетворюються в державні облігації, а держава, як правило, випускає їх для покриття дефіциту свого бюджету або використовує на невиробничі витрати.

При формуванні портфеля активів інвестори (власники грошей) користуються певними правилами, найважливішими з яких є такі:

1. необхідність диверсифікації портфеля. Тобто потрібно розміщувати гроші в різні за прибутковістю й надійністю активи. Американці говорять, що не слід тримати всі яйця в одному кошику;

2. ризикове розміщення грошей інвестори здійснюють тільки тоді, коли за цими активами передбачається дуже високий рівень прибутковості.

З огляду на ці підходи представники кембриджського варіанта кількісної теорії грошей пропонують свій варіант загального рівняння обміну:

де К — коефіцієнт заощадження. Він за своєю величиною і значенням дорівнює зворотному значенню показника V в рівнянні І. Фішера, а саме К=1/V. Але показник К визначається на відміну від V дією значно ширшого кола чинників. Так, на нього впливає норма відсотка (г). Якщо норма відсотка зростає, то значення К падає, і навпаки. При умові зростання відсотка прискорюється обіг грошей.

Кембриджська версія кількісної теорії грошей має ту особливість, що вона виходить з примусового характеру емісії грошей. Емісія є екзогенною, тобто незалежною від господарюючого суб’єкта, і здійснюється державою автономно у вигляді довгострокової емісії та продажу державних цінних паперів. На думку представників означеної вище теорії, це призводить до двох принципово важливих моментів:

1. Маса грошей (М) визначає ціну (Р).

2. Власник грошей при формуванні касових залишків і їх поділу на трансакційну частину та заощадження виходить з принципу забезпечення для себе максимальної вигоди на основі альтернативності вибору між різними формами (гроші, що перетворюються в матеріальне багатство, яке не приносить доходу, і гроші як ліквідний актив, здатний принести дохід, багатство).

Означений вище підхід ставить і проблему суб’єктивної реакції власників грошей на загальну ситуацію в суспільному господарстві. Вона є суб’єктивною за прийняттям рішення і об’єктивною за своїми економічними наслідками.

Представники кембриджської школи підняли й проблему грошової рівноваги. Найбільш повне відображення це питання знайшло у формулі А. Пігу (кембриджське рівняння):

де М— маса грошей; R — фізичний обсяг виробництва за певний проміжок часу; Р — ціна виробленої продукції; г — частина виробленої продукції (RP), яку населення зберігає у грошовій формі.

Коли частина валового внутрішнього продукту, яку населення зберігає у грошовій формі (г), є незмінною і водночас незмінною є ціна виробленої продукції (Р), виникає обернено пропорційний зв’язок між купівельною силою грошової одиниці і величиною касових залишків у народному господарстві. Тобто касові залишки зростають, а купівельна спроможність грошей падає, і навпаки.

7.4. Дж. Кейнс і його внесок у кількісну теорію грошей. Монетаризм як сучасна теорія грошей. Монетаризм як сучасний напрямок розвитку кількісної теорії

 

Вагомий внесок у розвиток кількісної теорії грошей вніс Дж. Кейнс. На відміну від представників класичного напрямку кількісної теорії грошей, для яких гроші були лише нейтральними посередниками в обміні і не відігравали самостійної ролі, для Дж. Кейнса гроші виступають важливим елементом в організації суспільного виробництва. Збільшення грошової маси спричиняє збільшення кредитних ресурсів, що, у свою чергу, призводить до зменшення відсотка і тим самим сприяє зростанню інвестицій та зменшенню безробіття.

Це загальна система зв’язків у суспільному виробництві. Сам же механізм їх реалізації значно складніший і залежить від поведінки господарюючого суб’єкта, яка визначається його мотивацією. Остання виступає у трьох формах: формі трансакційного мотиву, мотиву обачливості і спекулятивного мотиву. Трансакційний мотив полягає в необхідності витрати грошей на поточні потреби як споживчого, так і виробничого характеру. Мотив обачливості пов’язаний з необхідністю мати наявний грошовий резерв на випадок зміни кон’юнктури ринку. Спекулятивний мотив реалізує намір власника грошей заробити безпосередньо на використанні самих грошей. Виділення цієї мотивації є суттєвим внеском Дж. Кейнса в розробку кількісної теорії грошей. Слід зазначити, що мотив обачливості, по суті, є трансакційним мотивом, бо нагромадження певної суми грошей призначено бути резервом на випадок зміни кон’юнктури ринку, коли, наприклад, сировина чи інші елементи капіталу подорожчають. Отже, трансакційний мотив, хіба що відображає непостійний стан ринку, в умовах якого він і реалізується. Інша справа зі спекулятивним мотивом. Визначаючи нову форму мотивації господарюючого суб’єкта, Дж. Кейнс пов’язує реалізацію цього мотиву з ціною фінансових активів (акцій, облігацій тощо). Зростання ціни фінансових активів посилює відповідну мотивацію суб’єкта і навпаки.

Таким чином, кожен із названих мотивів за умови їх зростання збільшує пропозицію грошей в обігу і натомість веде до зниження відсоткової ставки за кредитами, що, у свою чергу, сприяє посиленню інвестиційного процесу і врешті-решт веде до зростання масштабів суспільного виробництва і зменшення безробіття. При зниженні мотивації з боку суб’єкта господарювання ситуація змінюється на протилежну.

Проте Дж. Кейнс не спрощував ситуацію з дією тих чинників, які впливають на норму відсотка. За його висновками, населення частину багатства схильне втримувати у себе саме в грошовій формі. Це найбільш динамічна й ліквідна форма багатства, тому за певних умов суб’єкт намагається надати багатству грошової форми і не розлучатися з нею. Адже гроші — це така форма багатства, що має суттєві переваги порівняно з іншими формами. Головну з переваг Дж. Кейнс називає »перевагою ліквідності», а сама ця особливість залежить перш за все від психології населення і тому є психологічним феноменом. Зростання бажання віддати перевагу ліквідності зменшує кількість грошей в обігу і тим самим веде до зростання відсотка за кредитами. Останнє викликає низку певних дій господарюючого суб’єкта. Ці дії врешті-решт приводять до зменшення інвестиційної активності в суспільному виробництві.

Таким чином, Дж. Кейнс значно глибше, ніж його попередники, розглядає механізм взаємозв’язку між грошовою масою і змінами в суспільному виробництві. Головним елементом цього механізму стає відсоток, при зменшенні якого інвестиційна активність зростає і суспільне виробництво пожвавлюється. На рівень відсотка, у свою чергу, впливає грошова маса: чим більша ця маса, тим нижчий відсоток. Але просте збільшення грошової маси може й не спричиняти таких наслідків, бо на зменшення відсотка впливає не тільки збільшення грошової маси в обігу. Останнє, з одного боку, залежить від обумовленого психологією населення бажання утримати готівку в себе. З другого боку, це залежить від напрямку змін у мотивації суб’єкта господарювання щодо конкретного використання своїх касових залишків. При зростанні доходів його трансакційний мотив і мотив обачливості посилюються. Те саме стосується і спекулятивного мотиву, але він не є прямою функцією доходу, як перші два мотиви, а виступає функцією від дохідності (відсотка) за фінансовими активами (акціями, облігаціями тощо).

Дія названих вище чинників, які впливають (у протилежних напрямках) на відсоток за кредитами, веде до встановлення певної рівноваги на грошовому ринку, і вже вона врешті-решт визначає певну спрямованість розвитку суспільного виробництва.

 

Становлення теорії державного регулювання Дж. Кейнса і її складової — кейнсіанського варіанта кількісної теорії грошей — відбулося в умовах падіння виробництва в розвинених країнах Заходу, посилення кризових явищ і безробіття. Головною метою був пошук шляхів виходу з кризи, шляхів пожвавлення суспільного виробництва. Цей вихід, згідно з теорією Дж. Кейнса, пов’язаний зі зменшенням відсотка за кредитами і посиленням на цій основі інвестиційної активності в суспільстві. У свою чергу, зменшення відсотка було наслідком здешевлення грошей у зв’язку зі збільшенням їх маси. Саме на цих основних принципових постулатах базувались практичні рекомендації великого англійського економіста і вони призвели до вагомих позитивних наслідків. Реалізація низки урядових програм, побудованих на кейнсіанських постулатах, у таких країнах, як США, Німеччина, Великобританія, Швеція і багатьох інших, призвела до суттєвого піднесення суспільного виробництва і подолання або приборкання багатьох негативних явищ, що супроводжували суспільне виробництво на початку століття.

Але кейнсіанство в цілому і зокрема його тлумачення кількісної теорії грошей мали й певні негативні наслідки. Одним із них стало неминуче зростання інфляції, бо масоване збільшення грошової маси не могло не призвести до цього наслідку. Однак це не зменшує великого внеску Дж. Кейнса у розвиток кількісної теорії, а також не відкидає того факту, що кейнсіанство стало чи не першим напрямком розвитку економічної теорії, який було з великим успіхом використано у практиці суспільного виробництва багатьох країн.

Кейнсіанство від самого початку зазнало гострої критики з боку тих, хто виступив проти втручання держави в економіку. На базі цих критичних виступів сформувалася нова течія в економічній теорії — монетаризм. Свою назву ця теорія отримала через те, що в основу всіх практичних дій щодо її застосування в практиці було покладено використання кредитно-грошових важелів.

Монетаризм з’явився на тлі кризи кейнсіанських концепцій державного регулювання, а саме у США в середині минулого століття. Найбільш відомими теоретиками його були М. Фрідмен (народився в 1912 p.), А. Шварц, А. Мельцер. Саме вони започаткували цей напрямок у розвитку економічної теорії, який ще називають Чиказькою школою, бо частина представників монетаризму, і зокрема М. Фрідмен, працювали в чиказькому університеті. У 1956 р. вийшла книга М. Фрідмена »Вивчення кількісної теорії грошей».

Термін »монетаризм» не має однозначного тлумачення, але в основі цього напрямку лежить кількісна теорія грошей. Сам М. Фрідмен писав: »Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей... тепер зветься монетаризмом» (Цит. по Гальчинський А. Теорія грошей. — К., 1998. — С. 46).

Проте слід зазначити, що монетаризм як сучасна теорія наукової думки не міг обмежитись тільки вузьким колом питань суто кількісної теорії грошей. У своєму розвитку він неминуче втягнув до своєї орбіти і фундаментальні проблеми суспільного виробництва. Отже, у сучасному вигляді монетаризм містить дві визначальні та неодмінні ознаки: кількісну теорію грошей і специфічну теорію відтворення. Докорінну особливість відтворювального процесу представники монетаризму вбачають у тому, що сучасна ринкова економіка є самодостатнім збалансованим господарством. Це принципово відрізняє монетаристів від тих же кейнсіанців, для яких основним методологічним постулатом залишається теза про наявність внутрішніх структурних суперечностей, притаманних ринковій економіці як такій. Для монетаристів основним протиріччям у розвитку економіки є протиріччя між динамікою розвитку виробництва і грошовою масою, що знаходиться в обігу. Досягнення оптимального співвідношення між виробництвом і грошовою масою, що його обслуговує, — це і є головна практична мета монетаризму, бо саме оптимізація цього співвідношення виступає визначальним чинником забезпечення розвитку суспільного виробництва.

Слід зауважити, що перші п’ятнадцять років монетаризм не набув визнання. Причина в тому, що розвинені країни переживали період піднесення, і панівною була кейнсіанська теорія. Через це теорія монетаризму склалась як ідеологія невтручання держави в ринкові процеси. »Мінімум держави в економіці» — це провідне гасло М. Фрідмена відображає головну тезу цього напрямку економічної думки.

Монетаристи виходять з того, що вільний ринок дає можливість забезпечити макроекономічну стабільність. У цій площині лежить головний недолік монетаризму, для якого сфера утворення додаткової вартості, тобто сфера виробничого відтворення, залишається поза увагою. Вирішальним важелем забезпечення рівноваги виступає гнучкість, а по суті максимальна свобода цін і заробітної плати. На їх думку, кейнсіанство, заохочуючи втручання держави в регулювання цін (наприклад у сільському господарстві), установлення мінімальних ставок заробітної плати, антимонопольне законодавство, активну податкову політику тощо, створює перепони для ефективної організації функціонування підприємств і тим самим призводить до посилення циклічних коливань.

Монетаризм має певні особливості. Його основні постулати як економічної теорії зводяться до такого:

1. головним важелем, який впливає на такі макроекономічні показники, як рівень виробництва, цін та зайнятості, є гроші;

2. швидкість обігу грошей монетаристи розглядають як величину змінну. Параметри цієї змінної, на їх думку, передбачувані, а в ролі чинників, які впливають на швидкість обігу грошей, вони називають ставку відсотка і темп інфляції;

3. механізм взаємодії грошової маси й суспільного виробництва полягає в грошовій пропозиції. Збільшення грошей в обігу призводить до бажання населення витратити ці »зайві» гроші. Отже, зростає сукупний попит населення на всі види активів (як реальних, так і фінансових), а це призводить до збільшення обсягів виробленої продукції;

4. виступаючи проти практики бюджетного дефіциту і його покриття за рахунок державних позик, вони стверджують, що держава через продаж облігацій створює конкуренцію підприємцям у боротьбі за отримання фондів і тим самим позбавляє їх можливостей збільшити інвестиції. Механізм такий: держава підвищує попит на гроші, а це спричиняє зростання процентної ставки, і відтак, зменшення приватних капіталовкладень. Виходом тут, на їх думку, має стати створення нових грошей для покриття бюджетного дефіциту;

грошова пропозиція повинна бути обмеженою і коливатися в межах 3—5 % на рік (грошове правило М. Фрідмена). Такий висновок монетаристи роблять на підставі того, що середній темп виробництва для країни в довгостроковому періоді становить 3 % і тому зростання грошової маси в межах 3—5 % є найбільш оптимальним. В основу висновку про необхідність зростання грошової маси монетаристи кладуть тезу про те, що збільшення грошової маси позитивно впливає на зростання реального обсягу виробництва. При цьому останнє в довгостроковому періоді зростає швидше, ніж зростає абсолютний рівень цін. Проте практика застосування цієї тези в окремих країнах, (ця практика отримала назву політики таргетування) зводиться до збільшення грошової маси залежно від таких макроекономічних показників, як ВВП і продуктивність суспільної праці. З огляду на це представники монетаризму в своїх останніх роботах пропонують постійно збільшувати грошову масу у обігу лише на 1-2 % вище від темпів зростання продуктивності праці.

Розглянуті вище фундаментальні положення монетаризму суттєво відрізняють їх теорію від кейнсіанства в тій частині, де розглядається вплив грошей на зміну номінального і реального ВВП. У Дж. Кейнса вплив грошового обігу на зміни у випуску продукції і в зайнятості населення опосередкований зміною відсотка, який, у свою чергу, через інвестиційні процеси впливає на обсяги суспільного виробництва. Що ж стосується монетаристів, то, як це вже було зазначено, для них зміна грошової маси безпосередньо впливає на всі компоненти сукупного попиту, а не тільки на інвестиції, а відтак, і на зміну номінального та реального ВВП.

Монетаризм як наукова теорія досить суттєво відрізняється від монетаризму як певної економічної політики, що здійснює держава. Спираючись на основні теоретичні положення монетаризму як теорії, монетаристська політика, як і кейнсіанство, є політикою державного регулювання економіки. Але ця політика, що спрямована на створення найбільш сприятливих умов для забезпечення економічної свободи господарюючих суб’єктів і високоефективної організації їх діяльності, реалізується, головним чином, за допомогою регулювання кредитно-грошових відносин. Ідеологічно монетаризм спрямований не стільки на економічне зростання, скільки на забезпечення економічної стабільності.

Яскравим прикладом практики монетаризму можна назвати політику, яку у 80-ті pp. минулого століття провадив президент США Р. Рейган. Він суттєво зменшив податки на корпорації, що дало їм, за деякими підрахунками близько, 750 млрд дол. Водночас було здійснено скорочення державного апарату на 100 тис. чоловік. Активно відходячи від рецептів кейнсіанства, яке вже на початок 80-х pp. себе вичерпало, адміністрація Р. Рейгана скоротила соціальні програми. Тільки за перші чотири роки правління Рейгана соціальні програми було скорочено на 120 млрд дол. Усе це призвело до значного зростання промислового виробництва, темпи якого піднялись із 7,3 % у 1982 р. до +6,0 в 1983 р. і 11,5 % у 1984 р. Проте слід зауважити, що хоча монетаризм і став практикою більшості розвинених країн світу, однак ефективність застосування цієї теорії не скрізь висока. Це пов’язано як з недоліками організації втілення цієї економічної теорії в практику суспільного виробництва, так і з певними вадами самої теорії. Останнє, як зазначено вище, пов’язано з певним ігноруванням в аналізі саме сфери безпосереднього виробництва і з тим, що монетаризм у центр уваги ставить досягнення стабільності функціонування економіки на основі забезпечення максимальної свободи підприємницької діяльності і залишає поза увагою проблеми економічного зростання.

 

7.5. Грошова політика України у світлі монетаризму

Як свідчить практика розвинених країн, продумана економічна політика держави, побудована на теоретичних засадах монетаризму, здатна позитивно вплинути на основні макроекономі- чні показники суспільного виробництва. Цей висновок особливо важливий для України з її перехідною економікою, наявністю великих потенційних ресурсів і бажанням приєднатися до розвинених країн Європи.

З огляду на це слід мати на увазі, що сьогодні монетаризм як течія теоретичної думки є певним загальним напрямком, методологічна основа якого базується на кількісній теорії, і який охоплює у своїх підходах цілу низку фундаментальних питань суспільного відтворення. У цьому загальному напрямку можна виділити декілька відносно різних підходів до монетаризму, його місця в політиці, і головне, — до визначення тієї сукупності заходів, які й становлять монетаристську політику.

Дещо умовно в сучасному монетаризмі можна виокремити групу фахівців, які дещо абсолютизують значення монетаристських дій для забезпечення рівноваги в суспільному виробництві й досягненні економічного зростання. До них можна зарахувати Р. Дорнбуша, Дж. Сакса (США), Л. Бальцеровича (Польща). Ці економісти в монетарній (грошовій) політиці бачать єдиний шлях до подолання суперечностей суспільного виробництва.

Друга група фахівців, серед яких Е. Гайдар (Росія), В. Пинзеника, В. Ющенко (Україна), у своїх теоретичних поглядах дотримуються іншої позиції. Відштовхуючись від визначальних постулатів монетаризму, вони все ж не вбачають в останньому вичерпний механізм впливу на суспільне виробництво з метою забезпечення його динамічного розвитку. Ці економісти все більше схиляються до того, що сучасний монетаризм як політика повинен органічно вплітати в себе і деякі вже перевірені практикою висновки кейнсіанства.

Отже, в сучасних умовах відбувається певний синтез двох найбільш відомих у XX і нинішньому століттях економічних поглядів: кейнсіанства і монетаризму. Саме ця теоретична основа й повинна стати базою для розробки і реалізації сучасної політики нашої держави в грошовій сфері. Реалізація політики монетаризму передбачає такі дії:

1. Створення і розвиток незалежної банківської системи. Цей напрямок монетаристської політики занадто важливий для становлення й розвитку ринкових відносин, і на шляху його реалізації в Україні є певні успіхи. Створено законодавчу базу для функціонування банківської системи, прийнято спеціальний закон про Національний банк України, створено досить розгалужену мережу комерційних банків і їх філій. Ця банківська система вже витримала перші серйозні випробування, яких вона зазнала під час фінансової кризи 1998 р. Проблем у розвитку банківської системи ще достатньо, але можна впевнено констатувати, що в цьому напрямку монетарної політики в Україні є перші успіхи. Вони виявляються у зростанні довгострокового банківського кредитування. Якщо у 2001 р. такі кредити склали 3,3 млрд грн, то у 2004 р. вже 45,5 млрд грн Збільшився й рівень монетизації ВВП з 11,5 % у 1997 р. до 33,3 % в кінці 2004 р. Важливою віхою стало і створення фонду гарантування внесків фізичних осіб.

Забезпечення вільної конкуренції і ціноутворення. Вже з початком переходу до ринкової економіки почався процес лібералізації цін, який врешті-решт привів до формування вільного ринкового ціноутворення, і сьогодні для України це питання стоїть уже в іншій площині. Необхідно знайти оптимальні механізми державного впливу на ціни, які були б адекватні ринку і водночас відображали раціональну поведінку держави щодо регулювання ринкових відносин. Найскладнішою (з огляду на надзвичайно високий попередній рівень монополізму в нашій економіці) проблемою для нас є створення умов для вільної конкуренції. Певний прогрес на цьому напрямку вже є; розроблено і прийнято вже другий, більш досконалий, ніж перший, спеціальний закон про захист конкуренції, але в реалізації його вимог, створенні дійсно конкурентного середовища в економічному житті країни ще треба зробити досить багато.

Зменшення податкового тиску на економіку. Однією з тез монетаризму в момент становлення цієї теорії і боротьби її прихильників проти кейнсіанства було зменшення втручання держави в економіку і, насамперед, зменшення її перерозподільної функції. А перерозподіл, як відомо, здійснюється переважно через податкову систему і державний бюджет. Саме послаблення дій держави на цьому напрямку посилює вільний ринок. Для України це питання є надзвичайно актуальним принаймні з двох причин. З одного боку, в радянському суспільстві розподіл і перерозподіл виробленого в народному господарстві продукту відбувався не- ринковими заходами, переважно завдяки втручанню держави. Ця спадщина ще й сьогодні гальмує нашу ходу до ринку. А з другого боку, в нашій економіці, особливо в провідних її галузях, надзвичайно великий (у середньому 60—70 %) рівень зносу обладнання. Без його оновлення годі й думати про сучасну динамічну економічну систему. А для вирішення цієї проблеми необхідно зменшити ставки податків з підприємців і з населення, що вивільнить певні кошти, необхідні для модернізації виробництва. У підприємців збільшаться кошти, які вони можуть безпосередньо використати на оновлення основного капіталу, а у населення зростуть заощадження, які за допомогою кредитної системи можуть бути акумульовані й використані на цілі модернізації всього виробничого комплексу країни.

Зменшення бюджетного дефіциту за рахунок зменшення дотацій, субсидій та витрат на соціальну сферу. Цей напрямок у формуванні й реалізації монетарної політики обумовлений тим, що в умовах Радянського Союзу соціальна сфера в переважній більшості галузей була дотаційною і технічно відсталою. Швидкий перехід значної частини соціальної сфери (наприклад житлово-комунального сектору) на ринкові умови існування неможливий через її технічну неготовність до цього. Ще більш суттєвим моментом є те, що підвищення тарифів і відміна дотацій, які за часів соціалізму мала ця сфера, викличуть (у разі її повного переходу на ринкові методи функціонування) помітне погіршення матеріального становища громадян України. Тому цей напрямок реалізації монетаристської політики необхідно втілювати в життя обережно, виважено, аби не завдати значної шкоди матеріальному становищу основних верств населення.

Контроль за обсягом грошової маси. Як відомо, єдиним центром емісії грошей є центральний банк. Саме він, спираючись на свою незалежність, проводить самостійну політику у сфері випуску і контролю за грошовою масою. Щодо цього в період після подолання гіперінфляції, яка була в Україні, Національний банк України досяг певних успіхів. Ці успіхи стали особливо помітними після проведення грошової реформи. Підтвердженням того, що наш центральний банк у цілому здійснює виважену політику у сфері контролю за грошовою масою є те, що починаючи з 1997 p., наша держава мала відносно невеликий рівень інфляції. І хоча він піднявся з 10 % у 1997 р. до майже 26 % у 2000 p., а потім знову зменшився і протягом 2001—2002 рр. не виходив за межі 10 відсотків, ці коливання не заперечують факту подолання і певного приборкання інфляції. Вагомий внесок у ці позитивні процеси вніс Національний банк України, контролюючи грошову масу.

Стримування інфляції. У монетаристській теорії інфляції приділяється значна увага. Представники цього напрямку пов’язують її причини не тільки з надлишковою емісією грошей, але й з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок державних позик і податків. Це відволікає значні кошти від виробництва, скорочує ресурси, необхідні для його розвитку, і врешті-решт веде до суттєвого перевищення темпів зростання грошової маси над темпами розвитку суспільного виробництва. Таке явище дуже небажане.

Для нашої держави з перших років її існування проблема інфляції постала дуже гостро. При цьому до кінця 1993 р. за відсутності монетаристської концепції уряд робив спробу вирішити гострі соціальні й економічні проблеми переважно за рахунок емісії. Наслідком цієї непродуманої і хибної політики стала величезна інфляція, яка в 1993 р. досягла рівня в 10 256 % на рік. І тільки з приходом до керівництва НБУ В.А. Ющенка і його команди на озброєння було взято монетаризм спочатку в грошовій сфері, а згодом ця ідеологія стала панівною і в рішеннях переважної частини владних урядових структур, пов’язаних з функціонуванням економіки. Монетаристський підхід змінив орієнтири в поглядах на розвиток конкретних економічних процесів і поставив питання про подолання інфляції як центральне та найбільш актуальне для економіки. І вже починаючи з 1994 p., завдяки низці заходів інфляція в Україні почала вщухати і на початок нового століття вона вже не виходила за межі 10 %, що в цілому є прийнятним для країни з перехідною економікою. Цей вельми позитивний результат було досягнуто як за рахунок рішучих дій передусім НБУ та урядових структур у напрямку дотримання монетаристської ідеології, так і за рахунок таких негативних для країни явищ, як поява значної (6,7 млрд грн у 1998 р.) заборгованості із заробітної плати, зростання (до позначки 14 млрд дол. у 2002 р.) зовнішнього боргу й інших негативних наслідків виходу з інфляційної спіралі.

7. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. У процесі запровадження монетаристської концепції в організації розвитку суспільного виробництва гостро постало питання і про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності. Як відомо, перші кроки в цьому напрямку було зроблено ще в колишньому Радянському Союзі, коли спочатку частково, а з 1989 р. й повністю було дано дозвіл усім господарюючим суб’єктам займатись зовнішньоекономічною діяльністю. Україна отримала в спадок цей початковий, але важливий ступінь лібералізації зовнішньоекономічної діяльності і в перші роки зосередила зусилля на розробленні відповідної правової бази і розбудові митної системи, яка в Радянському Союзі була відсутня. У цьому напрямку було зроблено перші кроки: прийнято Закони України »Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 p.), »Про єдиний митний тариф» (1992 p.), інші важливі законодавчі акти. Активно почалась розбудова митної служби країни, яку було створено у 1992 р. У подальшому відбувався помітний розвиток зовнішньоекономічної діяльності як у напрямку вдосконалення правової бази (у 2002 р. Верховна Рада прийняла новий »Митний кодекс України»), так і в напрямку розвитку самої діяльності. Остання характеризувалась постійним нарощуванням обсягів зовнішньоторговельного обороту (якщо не враховувати деяке падіння в 1997-1999 pp. торгового обороту України з Росією), послабленням протекціоністських заходів і активною позицією щодо створення зони вільної торгівлі в межах СНД. Останнє було запропоновано Україною ще в 1991 p., і підтримано всіма країнами СНД, але до цих пір не реалізовано через деструктивну політику Росії, яка є єдиною державою СНД, що гальмує створення такої зони. У 2002 р. Україна зробила ще один крок. Було запропоновано й підписано угоду про створення зони вільної торгівлі між країнами-членами ГУ- АМ (Об’єднання країн Чорноморського басейну: Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова). Усі ці напрямки розвитку зовнішньоекономічної діяльності в Україні розглядаються як необхідні кроки для досягнення стратегічно важливої для нашої країни мети — вступу до Світової організації торгівлі.

Відзначаючи безсумнівні успіхи України в реалізації монетаристських концепцій розвитку зовнішньоекономічної діяльності, слід сказати і про складні проблеми, які ще необхідно вирішити в цьому напрямку. По-перше, наша держава має дуже велику відкритість економіки (42 %), що робить її дуже залежною від кон’юнктури світового ринку. Достатньо згадати санкції, які у 2002 р. ввели США на метал, а Росія — на труби великого діаметра, а також заходи Європейського союзу щодо імпорту українського зерна. Усе це болісно позначається на нашій економіці й вимагає орієнтації перш за все на внутрішній ринок, щоб зменшити відкритість економіки до прийнятного (приблизно 25 %) рівня. Водночас це ставить проблему покращання структури нашого експорту за рахунок готової продукції, а в ній продукції машинобудування та харчової промисловості. З іншого боку, актуальною для нашої держави є політика просування на зовнішні ринки. Це ринок Росії, Західної Європи і третіх країн. Політика на цьому напрямку повинна бути активною, виваженою, а в чомусь і агресивною.

З політикою у сфері експорту тісно пов’язана політика імпорту. Її центральним моментом повинно стати зменшення небезпечної залежності України від поставок деяких товарів, особливо енергоносіїв. Зрозуміло, що в найближчі роки наша держава не зможе за рахунок новітніх технологій, розвитку своєї нафтогазової галузі й використання нетрадиційних джерел енергії кардинально вирішити цю проблему. Проте в цьому напрямку можна зробити багато вже сьогодні. І перше завдання — це диверсифікація постачання енергоносіїв, щоб не залежати від однієї »труби» і проявів імперської політики з боку Росії. У цьому напрямку є досить широке поле діяльності й перспективи з огляду на освоєння родовищ каспійської нафти, іранського й туркменського газу тощо. На жаль усі попередні уряди і президенти України доклали до цього дуже мало зусиль.

8. Структурна перебудова економіки. Цей напрямок діяльності не пов’язаний безпосередньо з монетаристською концепцією. Але для України він лежить у площині визначальних і навіть доленосних напрямків розвитку нашої економіки. Справа в тому, що монетаризм як теорія і практика державного регулювання найбільш ефективно може бути застосований тільки за умов високорозвиненої ринкової економіки, де грошова сфера є надзвичайно еластичною і тісно пов’язаною із суспільним виробництвом. В Україні ж від її минулого в Російській імперії склалася дуже далека від оптимальної структура суспільного виробництва. Як наслідок того, що народне господарство України було часткою єдиного народногосподарського комплексу Радянського Союзу, наша держава на початок свого незалежного існування виготовляла тільки 20 % готової продукції. До того ж в Україні для потреб усього Радянського Союзу виплавлявся метал, видобувалась велика кількість залізної та марганцевої руди, функціонували надпотужні хімічні комплекси. Частка цих базових галузей у 1991 р. становила 48,8 %, що більше ніж удвічі перевищує рівень цих галузей у народному господарстві високорозвинених країн. Така структура виробництва вимагала тоді й значною мірою вимагає сьогодні величезних витрат електроенергії, газу, іншого палива. Величезної шкоди довкіллю завдали масштабні розробки корисних копалин. Постраждали багаті українські чорноземи, що в поєднанні з наслідками великих будов на зразок спорудження на Дніпрі каскаду гідроелектростанцій завдало великих втрат матеріальних ресурсів нашої держави.

У цих умовах Україні конче потрібна структурна перебудова з орієнтиром на використання її конкурентних переваг як країни багатої на ресурси, котра водночас має потужний людський потенціал, представлений висококваліфікованими робітниками і спеціалістами народного господарства. Проте для реалізації цього потенціалу потрібні не тільки великі кошти, а й (і це головне) довгострокова стратегічна програма структурної перебудови нашого народного господарства. Під час реалізації цієї програми в умовах ринкової економіки слід якомога повніше використовувати саме монетаристські важелі, бо вони, як показує досвід, можуть бути досить дієвими не тільки в забезпеченні певної рівноваги суспільного виробництва і його економічного зростання, але й сприяти досить ефективним у часі та наслідках структурним перетворенням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 8. КРЕДИТ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Кредит виступає неодмінним супутником, атрибутом товарного виробництва. Він виникає від потреби купити товар за відсутності грошей. Цю ситуацію можна вирішити двояко: або товар дається покупцеві з відстрочкою платежу, і тоді виникає товарна форма кредиту; або для придбання товару використовуються гроші, які надаються в позику тими, хто має тимчасово вільні кошти, на умовах терміновості, платності й повернення. У цьому випадку, як правило, виникає банківський кредит, оскільки в суспільстві з розвинутою системою ринкових відносин саме банки виступають фінансовими посередниками між тими, хто має тимчасово вільні кошти, і тими, хто відчуває в них потребу.

З розвитком товарного виробництва кредит набуває повсюдного поширення і виступає одним із найважливіших елементів організації суспільного виробництва. Особливо важливе значення він має для тих країн, що здійснюють перехід від планової економіки до ринкової. У цих умовах кредит сприяє оздоровленню економіки, прискоренню її структурної перебудови та інтенсифікації процесів роздержавлення.

8.1. Сутність кредиту. Позичковий капітал і позичковий відсоток

Кредит (від лат. creditum — позика) являє собою сукупність економічних відносин, що виникають між кредитором і позичальником із приводу передачі вартості (майна або грошей) у позичку на умовах повернення, терміновості й платності. Ці умови виступають основними принципами організації і функціонування кредиту.

Сукупність відносин, яку відбиває кредит, завжди привертала увагу дослідників. Це пов’язано не тільки з певною загадковістю такого феномену, як гроші, а й з тією обставиною, що кредитні відносини вже в стародавньому світі охоплювали широкі верстви населення.

Проте, як відомо, економічна теорія як система певних наукових знань сформувалась тільки в XVI ст. Саме тому і перші наукові знання стосовно такої категорії, як кредит, довго існували у вигляді окремих фрагментарних уявлень людини переважно про суть явища, яке відображає кредит. І тільки в кінці XVIII ст. сформувались перші системні уявлення про кредит. При цьому акцент у вивченні цього явища перейшов з визначення суті кредиту на аналіз його взаємодії із суспільним виробництвом. Сьогодні в теоретичному осмисленні кредиту є дві основних теорії: натуралістична і капіталотворча.

Натуралістичну теорію розробили великі англійські вчені А. Сміт і Д. Рікардо. У подальшому вона отримала розвиток у працях інших вчених, зокрема Дж. Міля, Ж. Сея, А. Маршалла. Суть натуралістичної теорії полягає в тому, що в позику надається не позичковий капітал, а продуктивний капітал, тобто капітал у його речовій формі.

Вже засновники натуралістичної теорії А. Сміт і Д. Рікардо, виступаючи проти меркантилізму і його головної тези про те, що багатство нації — це золото і срібло, а його джерело — торгівля, підкреслювали, що кредит — це явище, котре виникає саме з виробництва. Сам кредит (його зовнішньою формою був рух грошей) не здатний створювати вартість. Такий висновок був науковим і заклав ґрунтовні підвалини для подальшого аналізу кредиту.

Заслугою цих учених стало й те, що вони розглядали відсоток як частину прибутку, який створюється у виробництві. Досягненням цих теоретиків став висновок про те, що сам по собі кредит не створює реального капіталу.

Однак недостатньо високий (порівняно із сучасністю) рівень розвитку товарно-грошових відносин не дав змоги великим ученим минулого до кінця розкрити цю категорію. Незавершеність їх натуралістичної теорії полягає в такому:

79 по-перше, вони не розуміли специфіки позичкового капіталу як особливої складової промислового капіталу, що виступає в процесі свого руху в грошовій формі;

80 по-друге, в умовах ще відносно слабкого розвитку капіталістичних відносин вони не бачили потужного зворотного впливу позичкового капіталу на саме виробництво;

81 по-третє, роль банків вони зводили до простої ролі посередників, головною функцією яких було забезпечення за допомогою грошей перерозподілу матеріального багатства в його натуральній формі;

82 по-четверте, нерозвиненість грошового ринку, а відтак, і відсутність фундаментальних теоретичних досліджень, присвячених йому, не дозволили їм розглянути відсоток за кредит залежно від співвідношення попиту і пропозиції на гроші.

З розвитком товарно-грошових відносин певна обмеженість натуралістичної теорії не давала змоги зробити глибокий аналіз взаємозв’язку між кредитом і виробництвом. І тому на зміну цій теорії кредиту прийшла так звана капіталотворча теорія, яка вже з середини XIX ст. стала панівною.

Суть капіталотворчої теорії полягала в тому, що банки — не посередники в кредиті, а установи, які виступають »фабриками капіталу», бо здатні самостійно створювати капітал. Сам кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством. А це означає, що кредит сам по собі здатен збільшувати багатство.

Засновником капіталотворчої теорії вважають англійського економіста Дж. Ло (1671—1729 рр.). Він передбачав зростання ролі банків у суспільному виробництві, але явно перебільшував значення і роль кредиту, стверджуючи, що за допомогою кредиту можна швидко створити капітал і багатство. Свої теоретичні погляди на кредит він спробував утілити в практику. Перебуваючи у Франції і займаючи там посаду міністра фінансів, він перетворив свій приватний банк у державний Королівський банк, і став швидко розширювати кредитні операції за рахунок випуску не забезпечених сріблом банкнот. Ці нерозмінні на срібло банкноти швидко знецінились, а сам банк збанкрутів.

Новий поштовх у розвитку капіталотворчої теорії кредиту пов’язаний з іменем англійського економіста Г. Маклеода (1821— 1902 рр.). У своїх основних наукових працях »Основи політичної економії» та »Теорія і практика банківської справи» він стверджував, що кредит сам виступає капіталом, а не створює капітал, як про це писав Дж. Ло. Сам кредит, і це друга основна теза його теорії, є капіталом, який приносить прибуток, а відтак, виступає продуктивним капіталом. Що ж стосується банків, то вони, за його уявленням, є »фабриками кредиту». Кредит вони здійснюють через готівкову і депозитну емісію, а відтак, головними, базовими операціями банків виступають їх активні операції.

Оцінюючи внесок Г. Маклеода в розвиток теорії кредиту, зазначимо, що він просунувся у своєму дослідженні далі свого попередника, доводячи, що кредит не створює капіталу. Безсумнівно, правильно й те, що в сукупності пасивних та активних операцій визначальними все ж є останні. Проте цей учений припускався помилки, ототожнюючи кредит, гроші й капітал. Ненауковим є і його положення про тотожність кредиту й капіталу.

Послідовники і прихильники теорії Г. Маклеода, виходячи з того, що кредит і гроші — це багатство, робили практичний висновок про можливість безмежного збільшення кредиту, а відтак, і відповідного зростання багатства. Зазначену теорію за її експансіоністську ідею розширення кредиту і розвитку на цій основі суспільного виробництва часто називають експансіоністською. Її головний недолік полягає в ігноруванні того факту, що розміри банківського кредитування не безмежні, і межі його визначаються умовами суспільного відтворення.

Подальший розвиток товарно-грошових відносин характеризувався змінами в самому виробництві. Вже у кінці XIX—на початку XX ст. з’являється таке важливе економічне явище, як монополії. Вони докорінно змінюють умови суспільного виробництва і створюють стимул для подальшого розвитку теорій кредиту. Найбільш вагомий внесок в удосконалення капіталотво- рчої теорії внесли австрієць Й. Шумпетер (1883—1950 pp.) і німець А. Ган (1889—1963 pp.).

И. Шумпетер у праці »Теорія господарського розвитку», спираючись на зростання ролі банків, наголошував на їх усемогутності. Саме вони випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом. Розглядаючи банки і кредит як вирішальні фактори організації та розвитку всього суспільного виробництва, він акцентував увагу на їх тісному зв’язку з такими важливими процесами в економіці, як інфляція, безробіття, кризи тощо. Аналіз взаємозв’язку цих процесів з кредитом він розглядав під кутом зору забезпечення економічного зростання і тим самим упритул підійшов до теоретичного вирішення проблем регулювання суспільного виробництва, можливість здійснення якого він пов’язував з кредитом.

А. Ган продовжив розробку капіталотворчої теорії кредиту, зробивши спробу розкрити механізм процесу капіталоутворення, тобто його забезпечення кредитом.

Як і його попередники, А. Ган стверджував, що кредит створює депозити, а відтак, і капітал. Сам кредит є безмежним і виступає вирішальним фактором забезпечення розвитку виробництва. При цьому механізм впливу кредиту на суспільне виробництво він пов’язав з контокорентним кредитом. Кредитуючи підприємства за контокорентом, банк отримував можливість задовольняти його потреби в кредитах і давати останньому можливість залучати додаткову робочу силу й засоби виробництва, тим самим розширюючи виробництво. Останнє, у свою чергу, формувало новий попит на кредит, що врешті-решт призводило до економічного зростання. Створюючи депозити, банки отримують можливість вирівнювати й ті диспропорції, які виникають в економіці, а відтак, за уявленням А. Гана, створюються реальні можливості для безкризового розвитку економіки.

Теорія А. Гана, безсумнівно, стала певним кроком уперед, і це пов’язано з тим, що у своїй теорії кредиту він зробив спробу визначити механізм взаємодії між кредитом і розвитком суспільного виробництва. Проте традиційні недоліки цього напрямку (ототожнення кредиту з капіталом, думка про безмежні можливості кредиту і т.ін.) не дали йому змоги розкрити взаємодію кредиту і суспільного виробництва. Більше того, запровадження цієї теорії на практиці призвело до посилення інфляційних процесів.

Подальший розвиток капіталотворчої теорії пов’язаний з творчим доробком Дж. Кейнса. Цей учений вважав, що в суспільному виробництві діє основний .психологічний закон, суть якого полягає в тому, що зі зростанням доходів населення його попит збільшується меншою (ніж доходи) мірою і це призводить до виникнення неефективного попиту, а відтак, і до кризових явищ в економіці. На цій підставі Дж. Кейнс робив висновок про необхідність перетворення неефективного попиту в ефективний. Система заходів, які він пропонував застосувати державі, досить складна, вона включає кредит, який і сприяє зростанню попиту. Проте вплив кредиту на попит є не прямим (особливо стосовно попиту на засоби виробництва), а опосередкованим і діє через норму відсотка. Механізм полягає в тому, що збільшення пропозиції грошей призводить до зниження відсотка, а це стає фактором зростання інвестицій у суспільне виробництво.

Реалізація теоретичних положень Дж. Кейнса в практиці організації державного регулювання дала свої позитивні наслідки. Ах е ця теорія, як і теорії його попередників, у розробці капітало- ТВО )ЧОЇ теорії кредиту теж сприяла розвитку інфляційних процесів, хоча Дж. Кейнс уже не стояв на позиціях необмежених капіталотворчих можливостей кредиту.

Суб’єктами кредиту виступають: населення, держава і суб’єкти господарювання. Кожен із них може бути як кредитором, так і позичальником. Однак в умовах високорозвиненої ринкової економіки кредитором виступає насамперед населення, а позичальником переважно держава і господарюючі суб’єкти.

Об’єктом кредиту може бути все, що має вартість, однак головним і найпоширенішим об’єктом кредитних відносин виступають гроші як саме буття вартості.

Кредитні відносини базуються на принципах, які є невід’ємною ознакою будь-якого кредиту. Це такі принципи:

46 Зворотність (повернення) кредиту означає, що ті фінансові ресурси, які були взяті в позичку, обов’язково повинні бути повернені.

47 Терміновість свідчить про те, що позика завжди має межі, за якими кредитні відносини припиняються, бо позичальник втрачає право далі використовувати надані ресурси.

48 Платність реалізується в тому, що за використання наданих у позику ресурсів треба платити певну суму (відсоток). Цей принцип стимулює позичальника до організації найбільш ефективного використання кредиту.

Із поняттям кредиту пов’язане поняття позичкового капіталу. Останній являє собою грошовий капітал, що приносить прибуток у вигляді відсотків. Процес перетворення грошового капіталу в позичковий пов’язаний з наданням його в позику. Якщо ж грошовий капітал витрачається на придбання робочої сили і засобів виробництва, то він перетворюється не на позичковий, а на продуктивний капітал.

Позичковий капітал як одна з форм капіталу виник у сиву давнину. Його історичним попередником був лихварський капітал, що існував задовго до виникнення капіталістичних виробничих відносин. Як і позичковий капітал, він являв собою грошовий капітал, що надавався в позику і приносив його власникові прибуток у вигляді відсотка. У цьому їх визначальна тотожність, яка не виключає наявності помітних відмінностей. Коротко їх можна звести до такого.

52 Лихварський капітал виражав відносини, що складалися між власником цього капіталу, з одного боку, і переважно дрібним виробником або представником знаті — з другого боку. Що ж стосується позичкового капіталу, то він виражає відносини між позичковим капіталістом, з одного боку, і промисловою, торговельною буржуазією та населенням — з другого боку.

53 Рівень відсотка, який отримував лихвар, завжди був надзвичайно високим. Так, у Стародавній Греції в IV ст. до н. е. відсоток коливався від 62 до 9000 % річних, а в середньовічній Європі — від 30 до 100 %. Але головне полягає в тому, що відсоток за використання позичкового капіталу становить тільки частину додаткового продукту, тоді як лихварський відсоток, як правило, поглинав увесь додатковий продукт, а часто й частину необхідного.

54 Лихварський капітал, на відміну від позичкового, не сприяв розвитку суспільного виробництва. Він носив грабіжницький характер і розоряв позичальника. Позитивним моментом лихварського капіталу (якщо, звичайно, відволіктися від його методів) було тільки те, що він сприяв первісному нагромадженню капіталу.

Виникнувши на основі лихварського капіталу, позичковий капітал не усунув його цілком з історичної арени. Лихварський капітал продовжує існувати й досить поширений у країнах з недостатньо розвинутою системою ринкових відносин. Його ознакою є високий (40 % і більше) відсоток за наданими позиками.

Позичковий капітал, виступаючи однією з форм капіталу, у той же час відрізняється від інших форм капіталу цілою низкою особливостей.

42 Позичковий капітал — це капітал-власність, на противагу промисловому і торговельному капіталу, які виступають як капітали-функції.

43 Цей капітал має своєрідну форму капіталу-товару. Але об’єктом купівлі-продажу тут виступає не продукт праці, а гроші з їх здатністю приносити додаткову вартість, хоча позичені гроші позичальник може використати і просто як гроші. У цьому випадку гроші не зростають і не приносять їх власникові або позичальникові додаткової вартості. Коли ж гроші самозростають, тоді вони виступають як капітал і для його власника, і для позичальника.

44 Позичковий капітал відрізняється і формою відчуження. Якщо звичайний товар продається назавжди, то позичковий капітал відчужується тільки тимчасово, тобто на певний час передається в користування, або, іншими словами, відчужується на певний термін. Плата за цей специфічний товар визначається не вартістю грошей, а розміром тієї додаткової вартості, яку одержить позичальник цього позичкового капіталу.

45 Рух цієї форми капіталу може бути виражено формулою Г - Г’, де Г’ = Г + АГ. Вона відрізняється від формули руху промислового і товарного капіталу як скороченою (лапідарною) формою цього руху (формула руху промислового і товарного капіталу має вигляд: Г - Т - Г’), так і тим, що позичковий капітал знаходиться тільки в одній формі — у формі грошового капіталу. Що ж стосується промислового капіталу, то він у процесі свого руху послідовно набирає грошової, продуктивної і товарної форми, а торговий, відповідно, грошової та товарної.

46 Позичковий капітал — найбільш ілюзорна (фетишистська) форма існування капіталу, яка створює ілюзію зростання грошей із самих грошей.

Позичковий капітал має свої джерела. При цьому рух того капіталу, який реалізується, наприклад, у наданні комерційного або державного кредиту, практично цілком спирається на власний капітал підприємця або населення. Що ж стосується найбільш поширеної форми існування позичкового капіталу, а саме банківського капіталу, то джерела його утворення дещо інші. Власний капітал тут займає не головне місце. Основними джерелами виступають:

49 тимчасово вільний грошовий капітал, який вивільняється в процесі його кругообігу;

50 капітал рантьє, тобто тих осіб, які існують за рахунок передачі свого капіталу в позику;

51 грошові заощадження населення, які вони розміщують у кредитних установах;

52 кошти держави, страхових компаній, пенсійних фондів та інших організацій, які розміщують акумульовані в них гроші в кредитні установи або в цінні папери.

Особливості позичкового капіталу розкривають специфіку тих нових (капіталістичних) відносин, які відображає цей капітал, а сам він стає одним з найнеобхідніших і найважливіших елементів ринкової економіки. Він перетворюється в один із визначальних важелів трансформації традиційної товарно-грошової системи суспільного виробництва в товарно-кредитну.

Рух позичкового капіталу характеризується тим, що в підсумку цей капітал приносить його власникові прибуток у вигляді відсотка. Відсоток (лат. pro centum — на сто) являє собою плату позичальника кредитору за надані в його розпорядження гроші або матеріальні цінності. Відсоток виступає платою за споживну вартість позичкового капіталу, тобто за його здатність приносити прибуток. У зв’язку з цим відсоток є ірраціональною формою ціни позичкового капіталу.

Відсоток, який приносить позичковий капітал своєму власникові, становить тільки частину додаткового продукту. Другу частину становить той додатковий продукт, який привласнює підприємець, капіталіст. Розподіл додаткового продукту на дві частини закріплений у термінах: позичковий відсоток і підприємницький дохід. Співвідношення між ними в межах вартості додаткового продукту може бути різним. Теоретично позичковий відсоток може коливатись від нуля до вартості всього додаткового продукту, отриманого за допомогою використання позичкового капіталу. Але крайні межі цього співвідношення практично виключаються, бо в цьому випадку економічний інтерес одного із суб’єктів кредитних відносин нехтується (зникає), а це унеможливлює самі ці відносини.

Позичковий відсоток виник у давнину, ще до появи металевих грошей і спочатку виступав переважно у формі натуральної плати. З розвитком товарного виробництва його форма змінюється, і сьогодні в країнах з ринковою економікою він являє собою плату (як правило, у формі грошей) позичальника за використання споживної вартості позичкового капіталу.

Сутність, походження і роль позичкового відсотка постійно приваблювали і приваблюють сьогодні увагу вчених-економістів. Коротку еволюцію їхніх поглядів на позичковий відсоток можна подати так.

З розвитком капіталістичних виробничих відносин з’являються перші теорії відсотка. У працях Ж. Сея, Т. Мальтуса і ряду інших економістів засоби виробництва ототожнюються з капіталом, а він сам наділяється здатністю самостійно приносити додатковий продукт. Це, на їхню думку, властиво і позичковому капіталу, який теж здатний самостійно приносити його власникові прибуток у вигляді відсотка.

Відомий англійський економіст Н. Сеніор (1790—1864 рр.) вводить в економічний обіг поняття утримання і ототожнює його з капіталом, вважаючи ці поняття ідентичними. З погляду Н. Се- ніора, відсоток виступає винагородою капіталіста за його утримання від непродуктивної витрати свого грошового капіталу. Це положення було розвинуто представниками австрійської школи економістів (Бем-Баверк, Менгер і ін.), які посилили в трактуванні відсотка суб’єктивний момент, намагаючись відірвати походження відсотка від системи категорій товарного виробництва. Бем-Баверк уважав, що господарюючий суб’єкт більш високо цінує поточні блага, а не майбутні і тому, віддаючи гроші в позику, бере за них відсоток, який так би мовити, компенсує йому зниження цінності його блага — грошей, відданих у позику.

Теорії відсотка, що базуються на його відриві від руху позичкового капіталу і пов’язують його походження з психологічними моментами в поведінці індивіда, який утримується від поточного споживання, дуже поширені й сьогодні. Переважно, вони носять еклектичний характер і вже через це не можуть стати якоюсь теоретичною базою для організації руху позичкового капіталу.

Помітним явищем в економічній думці в цілому і зокрема в теорії позичкового капіталу і відсотка стала книга видатного англійського вченого Дж. Кейнса »Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей». У ній відсоток тісно пов’язується із системою кредитних відносин.

За Дж. Кейнсом, сутність відсотка полягає в тому, що він є платою власникові грошей за його відмову від ліквідності свого капіталу. Це явище, на його думку, суто грошове, але воно відіграє винятково важливу роль у розвитку суспільного виробництва. За своїм впливом це другий (після розширення ринку засобів виробництва) чинник, що стимулює інвестиції.

Свій підхід у трактуванні відсотка мав і відомий американський учений І. Фішер (1867—1947 pp.), який розглядав будь-який прибуток як форму вираження відсотка, а його появу він пов’язував з ризиком, якому піддається капітал, вкладений на тривалий термін.

Узагальнюючи викладені погляди на відсоток, слід сказати, що теорії Т. Мальтуса, Ж. Сея, Н. Сеніора націлені на розкриття суті і джерел походження відсотка, не можуть бути визнані науковими, бо відсоток є платою за споживну вартість позичкового капіталу, а створюють його не самі гроші, а гроші, які перетворюються в елементи продуктивного капіталу.

Теорію представників австрійської школи стосовно відсотка, в основі якої лежить суб’єктивістський підхід, не можна вважати науковою. Але незважаючи на науково хибну тезу про суб’єктивну основу природи позичкового відсотка та відрив його від системи категорій товарного виробництва, деякі моменти їх теорії все ж таки варті уваги. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах досить широкі верстви населення роблять заощадження і використовують їх як капітал. їх поведінка дійсно включає багато суб’єктивних моментів і певною мірою пов’язана з відсотком.

Більш прийнятними з наукової точки зору є теорії Дж. Кейнса і І. Фішера і саме тому, що вони спрямовані не стільки на з’ясування суті і джерел походження позичкового відсотка, скільки на його зв’язок з розвитком суспільного виробництва і посиленням його ролі у функціонуванні різних (позичкової, промислової, торговельної) форм капіталу.

Відсоток завжди має свій певний розмір, але в практиці кредитних відносин зазвичай користуються його відносним вираженням, що визначається через норму відсотка. Вона являє собою відношення суми грошей, виплачених у вигляді відсотка, до суми грошей, відданих у позику. Це відношення розраховується за певний період, але найчастіше за рік. Річну норму відсотка (Nn) можна визначити за формулою:

Наприклад, якщо протягом року позичальник виплачує 100 гривень у вигляді відсотка за позику, отриману на 1 рік у розмірі 1000 гривень, то річна норма відсотка (N„) буде дорівнювати 10 %.

Сама норма відсотка може бути різною, оскільки це залежить від безлічі конкретних умов надання позики. Проте залежно від способу визначення розрізняють два її види.

Ринкова норма відсотка — це та його норма, що складається на ринку позичкових капіталів на конкретний період часу. Вона відбиває загальну кон’юнктуру ринку, а певною мірою і очікування суб’єктів кредитних відносин.

Середня норма відсотка. Вона відображає середню норму відсотка за відносно великі відрізки часу і дає змогу виявити довгострокові тенденції зміни в кон’юнктурі на ринках позичкових капіталів та зміни в економіці країни в цілому.

На норму відсотка впливає багато чинників, серед яких можна назвати: загальний стан економіки, кон’юнктуру ринку, тенденції розвитку світової економіки, політичну ситуацію в країні та інші зміни, що відбуваються у виробництві і суспільстві в цілому. Однак, серед усіх цих чинників можна виокремити й найбільш істотні, які особливо сильно .впливають на норму відсотка. До числа таких чинників зараховують:

Загальні розміри і динаміку грошових нагромаджень населення. Цей чинник впливає на ресурсну базу кредитних установ і створює умови для зниження або підвищення процентної ставки за кредитами.

Стан економіки, обумовлений насамперед темпами промислового і сільськогосподарського виробництва. Динаміка цих змін визначає попит на капітал і тим самим істотно впливає на ставку відсотка.

Ринкова кон’юнктура і характер ринкових коливань. Даний чинник обумовлює загальні параметри змін у нормі відсотка, оскільки стан ринку істотно впливає на виробництво, а через нього і на попит на позичковий капітал.

Темп інфляції і політика уряду та центрального банку щодо забезпечення стійкості національної валюти. Рівень інфляції не тільки прямо впливає на норму відсотка, але й змінює (особливо це помітно при значних інфляційних процесах) співвідношення між короткостроковим і довгостроковим кредитуванням. При значному зростанні інфляції відсоток за довгостроковими кредитами зростає, сама ця форма кредиту скорочується, а за певних обставин може і взагалі зникнути.

Прямий вплив держави на процентну ставку. Даний чинник особливо характерний для країн з недостатньо розвиненою ринковою економікою, а також для тих країн, що здійснюють перехід від планової економіки до ринкової і мають ще не дуже досконалу систему ринкових відносин.

Стан міжнародного ринку капіталів і ступінь входження країни в цей ринок. Доступність до кредитних ресурсів світового ринку позичкових капіталів створює конкуренцію на внутрішньому кредитному ринку і прямо впливає на норму відсотка.

Як відомо, економіка будь-якої країни розвивається циклічно. А кожен цикл має свої фази, внутрішній зміст яких впливає на норму відсотка. При цьому зміна відсотка залежно від фази циклу і навіть від її початку чи завершення має свої особливості, на які варто звернути увагу.

Так, під час кризи, коли падає прибуток, а рух товарів і капіталу дуже уповільнюється через падіння попиту на них, рівень позичкового відсотка суттєво зростає. Це явище пов’язано з двома найбільш важливими причинами. Перша полягає у тому, що в момент кризи відчувається гостра потреба в грошах як платіжному засобі. Постійні позики — це норма існування господарюючого суб’єкта в умовах розвішеної ринкової системи, а оскільки збут товарів стає дуже проблематичним, то для розрахунків за борговими зобов’язаннями усі й шукають нового кредиту. Зростання попиту веде до збільшення норми позичкового відсотка. Друга причина в тому, що суб’єкти ринкових відносин намагаються отримати гроші як найбільш ліквідну форму багатства. Проте цей чинник зростання попиту на позичковий капітал діє тільки за умови незначної інфляції. У протилежному випадку зростання позичкового відсотка вже йде від банкіра, який у такий спосіб намагається зменшити ризик від інфляційного знецінення грошового капіталу.

На фазі депресії норма відсотка суттєво падає. І хоча в кінці цієї фази починається деяке пожвавлення і зростання попиту на позичковий капітал — це, як правило, не веде до зростання позичкового відсотка.

На фазі пожвавлення і на податку фази піднесення попит на товари помітно зростає, але це не спричиняє до зростання попиту на позичковий капітал. Відповідно до цього і позичковий відсоток не виявляє ознак зростання. Така ситуація обумовлена тим, що промислові й торговельні капіталісти здебільшого використовують власний капітал. Невелике зростання попиту на позичковий капітал пояснюється й тим, що в цей період суттєво посилюється продаж товарів у кредит, а ця форма кредиту характеризується низькою нормою відсотка. Розширення комерційного кредиту гальмує попит на банківський капітал як головну форму позичкового капіталу і тим самим стримує зростання позичкового відсотка. І тільки на другій стадії фази піднесення починається стрімке зростання банківського відсотка. Останнє пояснюється як зростанням попиту на дійсний капітал, так і поширенням спекулятивних операцій на фондовій біржі, та бажанням інвестора заробити на загальному піднесенні в економіці.

Розглянуті вище чинники визначають загальні параметри зміни норми банківського відсотка за позиками, що видаються. У той же час кожна кредитна установа і насамперед банк залежно від умов конкретної кредитної угоди встановлюють свою норму відсотка.

Для визначення відносного розміру норми банківського відсотка за різними видами позик у практиці західних банків використовують поняття базової ставки. Це, так би мовити, висхідна ставка, на основі якої будується система процентних ставок за іншими видами кредитів. Базисна ставка розраховується за кредитами, наданими першокласним позичальникам, тобто таким фірмам, чия платоспроможність є високою, і проблем з поверненням кредиту в них не виникає.

Відсотки, розраховані на основі базової ставки, за різними кредитами будуть істотно розрізнятися. На цю обставину впливає безліч конкретних чинників. Серед них насамперед такі:

Розмір відсотка, що сплачується комерційним банком власникам за залучені для кредитування ресурси. Це відсоток за депозитними вкладами населення і підприємств; плата за ресурси, що залучаються з інших банків, а також за ті кошти, котрі отримані в центральному банку країни.

Витрати, пов’язані з наданням кредиту. Сюди входять витрати, що виникають у зв’язку з оформленням кредитних документів; визначенням платоспроможності позичальника; аналізом окупності заходу, що кредитується; оцінкою вартості майна, яке віддається в забезпечення позики; контролем за використанням наданих у кредит коштів і т. ін.

Термін, на який видається кредит. Чим довший цей термін, тим вища процентна ставка.

Розмір суми, наданої в кредит. Як правило, тут має місце зворотна залежність. Якщо сума велика, то відсоток нижчий, а при маленьких сумах він вищий. Це пояснюється більш високими витратами на оформлення невеликих за обсягом позик і, як правило, більш високими ризиками.

Рівень інфляції. Відомо, що від інфляції виграє позичальник, тому банки враховують рівень інфляції у відсотку за надану позику, намагаючись у такий спосіб застрахувати себе від процентного та кредитного ризику, викликаного знецінюванням грошей. Однак цей чинник діє тільки в певних межах, і при дуже високій інфляції банк часто просто відмовляється від довгострокового кредитування.

До числа чинників, які впливають на рівень позичкового відсотка, належить і стан конкурентної боротьби між банками на ринку позичкових капіталів, а також характер позичальника. Найбільші постійні позичальники банку, а також його засновники, звичайно, одержують позику за найнижчими на даний момент ставками.

Відсоток становить частину того додаткового продукту, що виробляється за допомогою позичкового капіталу. Норма відсотка, розглянута за великий відрізок часу, виявляє тенденцію до зменшення. Це обумовлено двома основними причинами:

—тенденцією зменшення середньої норми прибутку, частиною якої є позичковий відсоток;

—збільшенням позичкового капіталу, викликаного зростанням доходів населення і розвитком тієї частини інфраструктури ринку, що призначена для акумуляції частини доходів населення.

8.2. Функції та форми кредиту

Суть кредиту, як і суть будь-якого явища, реалізується в його функціях. У системі сучасної розвинутої ринкової економіки кредит виконує різноманітні функції, які реалізують суть кредитних відносин як на рівні окремого господарюючого суб’єкта (мі- крорівень), так і на рівні всього суспільства (макрорівень).

1. Перш за все кредитні відносини, які реалізує кредит як певна форма угоди між кредитором та позичальником, виконують перерозподільчу функцію. її суть полягає в тому, що за допомогою кредиту акумулюються тимчасово вільні кошти всіх учасників суспільного виробництва і на умовах терміновості, повернення і платності передаються в користування тим, хто в них тимчасово має потребу. Реалізація цієї функції дозволяє підвищити мобільність капіталу, забезпечуючи його переливання з галузей із надлишком капіталу в галузі, де тимчасово відчувається його нестача.

Перерозподіл вартості в суспільстві зазвичай здійснюється не тільки таким чином. Важливим каналом перерозподілу виступає і державний бюджет. Але на відміну від нього перерозподіл за допомогою кредиту більш масштабний, бо він передбачає можливість повторної передачі вже отриманих у кредит грошей. Водночас його масштабність підкріплюється тим, що в цей процес може включатись усе національне багатство країни, а бюджетний перерозподіл щодо цього досить обмежений. Особливість надання позики і в тому, що вона є строковою і підлягає поверненню. Це обумовлює переважно продуктивний характер використання позики і, у свою чергу, сприяє ефективному використанню тимчасово вільних коштів. У цьому виявляється і така підсумкова риса цієї функції, як здатність через перерозподіл забезпечити найбільш ефективне використання тимчасово вільних коштів тими, хто має в них потребу.

2. Важливою функцією кредиту виступає і функція поповнення грошового обігу коштами. Дана функція реалізується не всіма ланками кредитної системи, а тільки банківською системою. Поповнення грошового обігу відбувається у формі депозитно-чекової емісії, що, однак, має свої межі і лише доповнює емісію грошей, здійснювану центральним банком, не порушуючи в цілому його монополії на випуск в обіг грошей; Організаційно це здійснюється у вигляді відкриття підприємству позичкового рахунка, унаслідок чого відбувається створення банківських (кредитних) грошей. Але позика видається на певний час, її потрібно повернути, у чому зацікавлений насамперед кредитор і тому це не призводить до великих порушень в організації грошового обігу. Ця функція кредиту суттєво посилює еластичність грошової системи, створює додаткові умови для забезпечення рівноваги на грошовому ринку, а відтак, у цілому сприяє зростанню суспільного виробництва і підвищенню ефективності його функціонування.

Розглянута функція доповнюється й тим, що кредит дає можливість (за певних обставин) посилити купівельну спроможність населення, тобто не тільки сприяє вирішенню надскладної для ринкової економіки проблеми реалізації, але й створює нову додаткову купівельну спроможність капіталу. Остання має місце тоді, коли видається незабезпечений кредит. І хоча він не є масовим, але використовується в розвинутих країнах і вже сьогодні відіграє, а дедалі буде ще більше відігравати роль потужного чинника розвитку економіки.

Чільне місце серед загальних функцій кредиту посідає і та його функція, яка може бути зведена до зменшення витрат, пов’язаних з обігом грошей, і прискорення руху грошових потоків. Уведення кредитних карток і вдосконалення таких форм кредитних грошей, як вексель і чек, у сполученні з новітніми формами організації платежів у підсумку сприяє підвищенню ефективності виробництва й посиленню концентрації та централізації капіталу. Кредитна система сприяє економії часу, оскільки вона дає змогу у відносно короткий термін здійснювати концентрацію капіталу. У свою чергу, концентрація капіталу веде до зменшення витрат обміну і витрат виробництва, і сприяє збільшенню прибутку.

Наступна дуже важлива з огляду на механізм суспільного відтворення функція кредиту — це його функція з перетворення заощаджень фізичних і юридичних осіб у капітал. Проблема капіталізації грошей у розвинутій ринковій економіці виступає як одна з найактуальніших, бо вона торкається питання про додаткове залучення до суспільного виробництва потужних ресурсів. Справа в тому, що і підприємець, і населення частку своїх грошей, призначених для споживання, не витрачає в момент їх отримання. До цієї частини належить та частка доходів населення, яка зберігається у вигляді відкладеного попиту або яка являє собою економію на споживанні. Сюди слід зарахувати і ту частину доходів, що відкладається для купівлі дорогих товарів довгострокового споживання, а також заощадження, призначені для здійснення страхових операцій, або для поліпшення майбутнього пенсійного забезпечення. Слід зауважити, що ця функція кредиту, яка по суті є капіталізацією грошових доходів населення, стає реальною і значущою для суспільства тільки за наявності високорозвиненої системи кредитних установ.

Ще одна функція кредиту пов’язана з можливістю і необхідністю з боку кредитора контролювати використання тих грошей, власником яких він не перестає бути. Зміст цієї функції полягає в тому, що кредитор (найчастіше — це банк) контролює процес використання й повернення наданої позичальникові позики. Ступінь контролю і його форми можуть бути різними, але самий факт такого контролю є реальністю. Контроль виступає однією з конкретних форм забезпечення ефективності використання кредиту.

Але ця функція не обмежується тільки рівнем господарюючого суб’єкта. Кредитні установи — це певна системна сукупність, і тому всі кредитні відносини виступають як система. А вона в умовах сучасної регульованої ринкової економіки є одним із найбільш важливих об’єктів державного регулювання економіки. Таким чином, контролююча функція кредиту перетворюється на макрорівні в контрольно-регулюючу функцію і реалізується в тому, що держава, цілеспрямовано впливаючи на організацію і функціонування всієї сукупності кредитних відносин, створює умови для досягнення певних цілей у суспільному виробництві.

Вплив кредит на макроекономічному рівні на розвиток економіки є різноманітним як за інструментами і способами, так і за наслідками. Головними елементами при цьому виступають гроші, капітал і власність, а підсумковим наслідком — капіталізація всієї системи виробничих відносин. Цю тезу дуже чітко формулює відомий вітчизняний економіст А. Гальчинський, який пише ».. .якщо розглядати функціональний вплив кредиту на розвиток макроекономічних процесів, то можна дійти висновку, що головними у цьому є капіталізація всієї системи економічних відносин суспільства і відповідна трансформація їх головних системоутворювальних ланок — грошей, капіталу, власності» (Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998. — С. 186).

Кредит як загальна форма руху позичкового капіталу, у свою чергу, виступає в конкретних формах, обумовлених функціональною спрямованістю руху цього капіталу, особливостями організації даного руху, специфікою суб’єктів кредитних відносин і т. ін. Розрізнюють комерційний, банківський, споживчий, державний і міждержавний (міжнародний) кредит.

Важливою і дуже поширеною в умовах високорозвиненої ринкової економіки формою кредиту є комерційний кредит. У розвинених країнах він охоплює значну частину товарних угод. Наприклад, у сучасній Італії до 85 % усіх угод в оптовій торгівлі здійснюються на умовах комерційного кредиту.

Комерційний кредит — продаж товару з відстрочкою платежу. За терміном дії цей кредит є короткостроковим. Його мета полягає у прискоренні реалізації товарів, а формою організації виступає вексель.

Об’єктом даної форми кредиту виступає товар, а суб’єктами — функціонуючі підприємці. Рух товарного кредиту пов’язаний з рухом промислового капіталу і відбиває динаміку останнього. Так, у періоди піднесення пропозиція і попит на комерційний кредит зростають, і навпаки, спад в економіці веде до зменшення цієї форми кредиту.

Важливою особливістю комерційного кредиту є те, що відсоток за ним, як правило, нижчий, ніж за банківським кредитом. Прискорюючи процес руху товарів, цей кредит сприяє розвитку виробництва. Разом з тим комерційний кредит дає змогу покупцеві маневрувати своїми фінансовими ресурсами, оскільки покупець отримує від постачальника відстрочку в платежах. Така форма кредиту дає змогу ввести в обіг новий платіжний документ — вексель. Це, у свою чергу, посилює еластичність грошового обігу, а з урахуванням поширеності векселів робить грошовий обіг менш витратним, бо зменшує кількість готівки. До того ж вексель є дуже простим і в той же час мобільним інструментом грошового обігу, що дозволяє використати його в різноманітних варіантах (передати іншій особі за допомогою індосаменту, віддати в заставу, продати, обліковувати в банку і т. ін.).

Однак дана форма кредиту має і певні обмеження. Вони пов’язані, з одного боку, з односпрямованістю даного кредиту, тому що він, як правило, надається постачальником споживачеві. З іншого боку, цей кредит має й обмеження щодо своїх масштабів, оскільки розмір кредиту визначається обсягами резервного капіталу функціонуючого підприємця.

В Україні ця форма кредиту розвинута ще слабо. Це обумовлено багаторічною забороною на підприємницьку діяльність і повною відсутністю в господарському обороті векселя як форми організації комерційного кредиту. Перші законодавчі основи для становлення й розвитку комерційного кредиту закладені в 1991—1992 pp. з прийняттям ряду законів України. Серед найбільш важливих слід назвати закони: »Про підприємництво», »Про підприємства», »Про цінні папери і фондову біржу», »Про обіг векселів в Україні», а також ряд інших нормативних актів Верховної Ради і Президента України.

Основний напрямок розвитку даної форми кредиту в умовах перехідної економіки зосереджено на розробці правової забезпеченості й технології вексельного обігу. Так, тільки останніми роками розроблено правові основи введення в обіг податкових векселів для оформлення податку з доданої вартості під час увезення товарів на митну територію України, підготовлено нормативний документ Міністерства фінансів про введення в обіг казначейських векселів, розроблено і впроваджуються інші нормативні акти, що стосуються вексельного обігу.

Банківський кредит — це кредит, що видасться банком. Його об’єктом виступає грошовий капітал, то передається позичальникові в тимчасове користування на умовах платності, терміновості її повернення.

Суб’єктами даної форми кредиту є, насамперед, підприємці, хоча ними можуть бути і представники інших верств населення. Він позбавлений тих недоліків, які властиві комерційному кредиту, і є більш еластичним. Його відмінність від комерційного кредиту полягає й у тому, що рух банківського кредиту є відносно самостійним. При цьому зміни в його русі протилежні рухові промислового капіталу. Так, у момент кризи і спаду виробництва, коли попит на товари і послуги скорочується, попит на банківський кредит навпаки зростає.

Банківський кредит долає ті недоліки, які притаманні комерційному кредиту. Він не є односпрямованим і в певному розумінні не є обмеженим. Останнє обумовлено тим, що позичковий капітал, який формується банками, тільки в незначній частині представлений власним капіталом позичкового капіталіста. Його основна частина представлена залученими коштами, і тому банк може надавати в позику ресурси, отримані не тільки від інших господарюючих суб’єктів, а й від населення.

Банківський кредит тісно пов’язаний з комерційним кредитом. Він розширює можливості останнього шляхом обліку векселів, їхньої застави, акцептування, авалювання та інших операцій. У той же час між комерційним і банківським кредитами є певні відмінності. Це має позитивний наслідок для господарюючих суб’єктів, бо вони можуть із цих двох форм кредиту обрати найліпшу з точки зору повноти задоволення своїх інтересів.

Банківські кредити розрізнюються за терміном надання позики (короткострокові, середньострокові, довгострокові), ознакою забезпеченості (забезпечені і незабезпечені, або бланкові), способами повернення і т. ін. Серед цього різноманіття видів банківського кредитування слід відзначити і такс нове явище, як лізинговий кредит. Це товарний кредит, який раніше не був характерним для банківського кредитування. Але приблизно з середини минулого століття він з’явився у США. Його поява викликана суттєвими змінами в розвитку продуктивних сил і передусім у такому їх елементі, як основний капітал. Обладнання і верстати стали дуже складними й дорогими. їх купівля вимагала накопичення великих сум, що не завжди було можливо для господарюючого суб’єкта. Водночас із посиленням науково-технічної революції зростає ризик втрат від морального старіння основного капіталу. У цих умовах банк став купувати такі елементи продуктивного капіталу і надавати їх в оренду. Щоправда, ці операції вимагають специфічних знань і тому часто здійснюються спеціальними лізинговими компаніями.

Виступаючи важливою формою акумуляції грошових ресурсів і перетворюючи їх у грошовий капітал, банківський кредит служить могутнім важелем розвитку економіки, без якого її ефективне функціонування сьогодні неможливе. Банківський кредит сприяє таким суперечливим і неоднозначним процесам, як концентрація і централізація капіталу, посилення монополізації в економіці, утворення фінансово-промислових груп. За певних обставин банківський кредит може стати і значним чинником розвитку інфляційних процесів. Найчастіше це пов’язано з масштабним наданням банківського кредиту понад суму залучених і власних коштів у результаті здійснення так званої дспозитно- чекової емісії.

У цілому банківський кредит відіграє в суспільному відггво- ренні надзвичайно велику роль. Банки акумулюють (поряд із заощадженнями населення) капітал, який у процесі кругообігу тимчасово вивільняється, і використовують його для розвитку виробництва. Отже, крім певної залежності банківського кредиту від виробництва, і саме виробництво посилюється у своєму розвитку за рахунок банківського кредиту.

В умовах становлення ринкової економіки банківський кредит в Україні поступово посилює свою роль у розвитку економіки. Однак ця форма кредиту ще далека від тих вимог, які висуває розвинуте ринкове господарство до всіх форм кредитування, і насамперед до банківського кредитування. Основні недоліки банківського кредиту в Україні на сьогодні такі:

наші банки в силу як об’єктивних, так і суб’єктивних причин ще не стали потужним важелем розвитку інвестиційних процесів в економіці;

кредити, які видають банки, є дорогими, що значно звужує можливості їхнього позитивного впливу на господарську ситуацію в країні;

банківський кредит представлений сьогодні переважно короткостроковими угодами, а їх важко використовувати для великомасштабних структурних перетворень у народному господарстві.

Споживчий кредит — продаж товарів у кредит або позику на купівлю товарів і оплату послуг.

Суб’єктами цього кредиту є банки, спеціальні установи комерційного кредиту, господарюючі суб’єкти, пов’язані з обслуговуванням населення, і саме населення. Об’єктом споживчого кредиту виступають як товари, так і гроші. Формою організації споживчого кредиту є кредитна угода або кредитна картка, яка теж з’являється внаслідок укладення відповідної угоди. Кредитну картку найчастіше видає банк. Її власник, купуючи товар, розраховується тими грішми, які виділені йому банком у кредит. При обробленні цієї картки в касовому терміналі, наприклад магазину, гроші з відкритого в банку рахунка власника кредитної картки переводяться на рахунок торговельної організації, в якій купується товар.

Споживчий кредит пов’язаний з проблемами, що виникають під час реалізації товарів і послуг. Ці проблеми, як відомо, притаманні насиченим товарним ринкам. Там, де існує дефіцитна економіка, там споживчий кредит або відсутній, або має місце за окремими товарними групами чи навіть за окремими товарами. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі споживчий кредит існував тільки для незначного переліку товарів, котрими ринок був насичений.

За термінами споживчий кредит поділяється на короткостроковий (до одного року) і середньостроковий. Максимальний термін споживчого кредиту у високорозвинених країнах зазвичай не перевищує трьох років. Що стосується довгострокового кредиту, то він існує як виняток, представлений кредитом під будівництво житла, і зазвичай виділяється в особливу групу так званого іпотечного кредиту.

Забезпеченням споживчого кредиту виступає товар, наданий у кредит, або регулярно одержуваний споживачем прибуток, наприклад у вигляді заробітної плати. Річ, надана в кредит у випадку порушення умов кредитування, може бути вилучена у його власника і продана з торгів. Утім, до цього фірми західних країн вдаються відносно рідко. Певна складність вилучення і реалізації таких товарів, а також необхідність постійної підтримки іміджу фірми диктують їм вибір інших методів захисту своїх інтересів.

Споживчий кредит належить до числа дорогих, що означає високу процентну ставку. Зазвичай вона коливається в межах 15—ЗО %, але може бути й вищою. Головними причинами дорожнечі споживчого кредиту є відносно високі витрати на його надання і великий ризик неплатоспроможності споживача.

Споживчий кредит відіграє важливу роль у вирішенні проблем реалізації товарів і послуг, і в цілому прискорює їхній рух. Разом з тим важливо відзначити і той факт, що розвиток споживчого кредиту виступає важливим чинником, який стимулює інтенсифікацію праці і підвищення рівня відповідальності працівника. Це обумовлено тим, що значна маса товарів (часто це квартира чи будинок, машина, складна побутова техніка, меблі тощо), узята в кредит, змушує працівника особливо сумлінно ставитися до роботи і працювати інтенсивніше, оскільки над ним висить »дамоклів меч» кредитів.

В Україні споживчий кредит розвинутий ще дуже слабко. Причини цього криються як у слабкій насиченості ринку товарами і низькою купівельною спроможністю населення через постійне падіння їх доходів, так і в нерозвиненій системі організацій, які забезпечують його функціонування.

Державний кредит — це сукупність кредитних відносин, в яких позичальником виступає держава. Суб’єкти такого кредиту, з одного боку, держава в особі уряду та окремих державних органів, наприклад, Міністерства фінансів і місцевих органів влади; з іншого боку — населення, а також окремі господарюючі суб’єкти, і насамперед, інституціональні інвестори.

Об’єктом державного кредиту в сучасних умовах виступають гроші. Як правило, акумульовані таким чином гроші використовуються для покриття дефіциту державного бюджету і направляються на фінансування оборони, силових структур, соціальної сфери тощо. Іншими словами, залучені в такий спосіб кошти використовуються переважно на невиробниче споживання. Часто за допомогою цього кредиту держава вилучає значну частку грошей з обігу і таким чином регулює грошову масу.

Державний кредит виник уже в рабовласницькому суспільстві, головним чином у зв’язку з війнами, які вимагали великих матеріальних витрат. Кредиторами стосовно держави виступали храми і окремі лихварі.

У середньовіччя державний кредит теж був пов’язаний, як правило, з екстраординарними подіями (ведення війн, виплата контрибуції і т. ін.) і не носив регулярного характеру. Зовні цей кредит реалізувався у вигляді позик королю або іншому правителю і дуже часто здійснювався в натуральній формі. Кредиторам (а ними, крім церков і окремих лихварів, усе частіше стають представники вільних виробників, наприклад ремісники, а також міста) видавались розписки, які потім використовувались їхніми власниками для сплати податку.

Сучасну форму державний кредит отримує в XVII—XVIII ст. У таких країнах, як Англія, Голландія і Іспанія, у цей період держава починає випускати облігації і казначейські векселі. Подальше вдосконалювання даної форми кредиту йде за двома основними напрямками. Удосконалюється правова база, що лежить в основі мобілізації та використання коштів, які акумулюються у вигляді державної позики, та розробляються інструменти даного кредиту. З’являються боргові зобов’язання держави, що розрізнюються за термінами (короткострокові, середньострокові і довгострокові), способами оплати прибутку за ними (процентні облігації та облігації, випущені з дисконтом), формами розміщення (передплата, закритий або відкритий аукціон) і т. ін. Це дає змогу сформувати ефективну структуру державного боргу, спланувати оптимальний варіант його обслуговування і розширює можливості держави в оперативному управлінні цим боргом.

Сукупність відносин, виникнення й існування яких пов’язано з державним кредитом, постійно привертає увагу економістів. Але їхні підходи до визначення сутності й особливо ролі даного кредиту в суспільному виробництві дуже різні.

Так, представники школи фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго) вважали, що держава, беручи в борг кошти, відриває їх від продуктивного використання в сільському господарстві і тим самим гальмує розвиток суспільного виробництва. З огляду на цей висновок вони рекомендували урядам уникати таких позик.

На непродуктивному характері використання коштів, що залучаються у формі державних позик, робили акцент і такі представники англійської економічної школи, як А. Сміт і Д. Рікардо. Для покриття дефіциту державного бюджету вони вважали більш прийнятною акумуляцію коштів за допомогою податків.

Дещо інших позицій дотримувався Дж. Кейнс і його прихильники (А. Хансен, С. Харріс та ін.). Представники цієї школи економічної думки розглядають державний кредит як один з найважливіших засобів вирішення таких ключових і гострих проблем ринкової економіки, як кризи, безробіття, диспропорції суспільного виробництва тощо.

У сучасній ринковій економіці державний кредит є неодмінним явищем, за допомогою якого вирішуються як поточні проблеми (покриття бюджетного дефіциту, реалізація різноманітних програм тощо), так і стратегічні завдання. До них може належати, наприклад, сприяння за допомогою залучених коштів процесові структурної перебудови економіки, вирішення проблеми відсталих регіонів тощо. Інколи держава потрапляє в скрутне становище щодо виконання своїх боргових зобов’язань. У такому випадку вона інколи вдається до конверсії своїх позик, тобто до зміни умов щодо раніше випущених боргових зобов’язань (зміна 4 відсотка, термінів погашення тощо). Ця конверсія може бути добровільною, а значить і залежати від волі власника боргових зобов’язань держави, або примусовою, коли держава здійснює конверсію без урахування думки населення.

Історія становлення державного кредиту в незалежній Україні бере свій початок з 1995 p., коли вперше були випущені облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Емітентом цього виду цінних паперів стало Міністерство фінансів України, а його представником на ринку цінних паперів — Національний банк України.

Перший випуск ОВДП був невеликим. Усього за рік у бюджет було залучено суму, що дорівнювала 304 млн грн, тоді як через два роки (у 1997 р.) бюджет отримав уже 8,5 млрд грн. Одночасно з урядом і його органами випуск облігацій почали здійснювати й місцеві органи влади. Такі випуски мали місце в Києві, Харкові, Львові, Запоріжжі та в інших містах. Однак ринок цінних паперів в Україні робить ще тільки перші кроки, і для його розвитку необхідно вирішити цілу низку проблем.

До найбільш суттєвих проблем державного кредиту слід віднести таке:

відносно великий для країн з перехідною економікою розмір внутрішнього державного боргу;

неоптимальну структуру державного внутрішнього боргу. У структурі державних боргових зобов’язань переважають короткострокові облігації;

неефективне використання державою залучених у вигляді позики коштів і дуже слабкий контроль громадськості над їх використанням.

недовіра населення до державних боргових зобов’язань;

низький рівень організації роботи з населенням із залучення державою їх заощаджень.

Вирішення названих проблем дозволить оптимізувати ті відносини, які складаються в суспільстві у зв’язку з формуванням внутрішнього державного боргу, і підвищити ефективність використання залучених державою коштів для розбудови ринкової економіки в нашій державі.

Міждержавний або міжнародний кредит — це позика, яку надає одна країна іншій, або коли держава отримує позику в міжнародній фінансово-кредитній установі (наприклад, у Світовому банку, МВФ) чи якомусь об’єднанні кредиторів (наприклад у Паризькому клубі). Дана форма кредиту бере свій початок з XIV-XV ст. Цей період увійшов в історію Великими географічними відкриттями і викликав до життя проекти, кредитування яких уже було не під силу одній державі. Але подальший розвиток такого кредиту і його становлення в сучасній формі пов’язаний з виходом виробництва за національні кордони і розвитком міжнародного поділу праці. Конкретними суб’єктами зазначеного кредиту виступають уряди, урядові установи, банки й окремі фірми, міжнародні валютно-кредитні установи. При цьому держава часто виступає в ролі гаранта за кредитами, наданими окремим господарюючим суб’єктам. До цієї форми належать кредити, які країна отримує від міжнародних кредитних організацій. Найбільш відомі серед них Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) та ін.

Об’єктом міждержавного кредиту виступає або товар, або гроші. Сам кредит може бути в різних формах. Так, залежно від суб’єкта кредитних відносин він може бути фірмовим, банківським, урядовим. Залежно від форми об’єкта і цільового призначення кредиту розрізнюють велику кількість видів кредитів, наприклад товарний, реабілітаційний, за потребою і т. ін. Залежно від терміну — короткострокові (до одного року), середньострокові (від року до п’яти) та довгострокові (більше п’яти років). З огляду на забезпеченість розрізнюють забезпечені і незабезпечені (бланкові), є й інші види кредитів, які класифікуються залежно від ознаки, покладеної в основу класифікації.

Формою організації таких кредитів звичайно виступає кредитна угода. Однак при кредитуванні на рівні окремих господарюючих суб’єктів (фірмовий кредит) можливе використання векселів.

Міжнародний кредит виконує певні функції.

По-перше, він забезпечує переміщення позичкового капіталу між країнами і тим самим призводить до певного вирівнювання норми національного прибутку на середню.

По-друге, міжнародний кредит призводить до зменшення витрат у сфері обігу, бо сприяє розвитку безготівкових розрахунків.

По-третє, рух позичкового капіталу між країнами сприяє посиленню концентрації та централізації капіталу.

В умовах високого рівня розвитку міждержавних відносин міжнародний кредит відіграє велику роль у вирішенні як тактичних, так і стратегічних завдань, що постають перед тією чи іншою країною. Яскравим прикладом цього є Україна, яка співробітничає з такими організаціями, як МВФ, Світовий банк, ЄБРР, і одержує від них значні суми кредитів. Ці кредити мають різне цільове призначення, але в нашій країні ми ще не навчилися використовувати їх з максимальною віддачею.

8.3. Поняття кредитної системи та її побудова

Розвиток товарного виробництва сприяв розвитку кредитних відносин. Поступово вони ускладнювалися і складалися у певну субординаційну сукупність, яка відіграє важливу роль у розвитку суспільного виробництва.

У широкому розумінні кредитна система — це сукупність відносин, що складаються в процесі акумуляції тимчасово вільних коштів держави, господарюючих суб’єктів і населення, та їхнього використання на умовах терміновості, повернення і платності. Однак у практиці кредитну систему визначають більш вузько, пов’язуючи її з системою кредитно-фінансових установ.

Процес становлення кредитної системи почався з появою кредиту, а він виник, як відомо, у сиву давнину. Однак цілісна кредитна система склалася значно пізніше, вже в період високорозвиненого капіталізму, коли кредит став важливою ланкою в механізмі суспільного виробництва.

В історії становлення кредитної системи особливе місце займає Англія. Саме в цій країні в XIX ст. було сформовано високорозвинену, багатофункціональну мережу кредитних установ, що стала зразком для багатьох інших країн.

Кредитна система в кожній державі має свої особливості, що відбивають специфіку організації суспільного виробництва в його конкретних історичних умовах. Однак у цілому кредитні системи країн з високорозвиненою ринковою економікою мають багато спільного. Як правило, до своєї структури вони включають банківську систему і систему небанківських кредитних установ.

Банківська система функціонально призначена для акумуляції тимчасово вільних коштів і видачі кредитів. Крім того, банки обслуговують розрахунки між господарюючими суб’єктами і надають їм і населенню різні послуги, перелік котрих зазвичай регламентується законодавством країни. У більшості країн із ринковою економікою банківська система складається з двох рівнів.

Перший рівень — це центральний банк країни. Це банк банків, він має монопольне право на емісію грошей і відіграє визначальну роль в організації функціонування всієї кредитної системи.

Другий рівень представлений системою комерційних банків, які у своїй діяльності безпосередньо пов’язані з підприємствами, фірмами, установами і населенням. Вони здійснюють касове обслуговування підприємств, організовують розрахунки між ними, надають юридичним і фізичним особам кредити і т. ін. Рівень розвитку цієї ланки кредитної системи надзвичайно важливий для функціонування всієї кредитної системи та економіки в цілому.

Ступінь розвитку або якість цього рівня кредитної системи обумовлюється багатьма чинниками, серед яких варто назвати ступінь розвитку і загальний стан товарного виробництва в країні, наявність і відпрацьованість законодавчих актів, що регулюють функціонування всієї кредитної системи, конкретні умови господарського життя в країні тощо.

У розвинених країнах, які формували свої банківські системи протягом багатьох десятиліть, а подекуди і століть, комерційні банки становлять систему, яка характеризується наявністю різноманітних форм банків, тобто первинних елементів банківської системи. У цих країнах, як правило, мають місце приватні державні банки, а також банки змішаної форми власності. Серед банків досить помітна певна спеціалізація (інвестиційні, іпотечні, сільськогосподарські, універсальні). При цьому в багатьох країнах (наприклад в Англії) спеціалізація регулюється законодавчо, тому депозитні, торговельні, іпотечні й інші банки в цій країні досить жорстко контролюються з точки зору відповідності здійснюваних операцій до спеціалізації конкретного банку. Поряд з великими банками-гігантами існують невеликі банки. Так само є різниця між банками за територією, яку вони охоплюють своїм обслуговуванням: банки можуть бути місцевими, загальнодержавними і навіть міжнародними. Така різноманітність елементів банківської системи країн з ринковою економікою говорить про високий ступінь розвитку даної системи і її здатність задовольняти найрізноманітніші потреби своїх клієнтів.

Обидва рівні кредитної системи тісно пов’язані між собою. Взаємозв’язок між ними регулюється законодавством кожної країни і тому має ряд особливостей, але при всьому цьому завжди зберігається головне — чільна роль центрального банку в банківській системі та всій кредитній системі в цілому.

Небанківські кредитні установи (їх ще називають парабанками) утворюють другу ланку кредитної системи. Система цих установ представлена інвестиційними компаніями і фондами, страховими компаніями, пенсійними фондами, довірчими товариствами, кредитними союзами і ломбардами.

Окремі ланки цієї системи, наприклад, довірчі (трастові) товариства або компанії, виникли ще в період раннього середньовіччя. Поява більшості інших належить до початку XX ст. і пов’язана не тільки з подальшим зміцненням товарно-грошових відносин, але й з розвитком ринку цінних паперів та систем, що забезпечують соціальний захист населення. Функціонально ця ланка кредитної системи націлена переважно на акумуляцію коштів населення з подальшою їхньою трансформацією в позичковий капітал. У цьому парабанки подібні до банків, однак у способах акумуляції коштів, та видачі кредитів вони відрізняються від перших.

Так, парабанки залучають не тільки ті кошти населення, які воно розміщує з метою отримання на них прибутку, а й кошти, призначені для страхування життя, майна і т. ін. (страхові компанії) або для досягнення певного пенсійного забезпечення в майбутньому (пенсійні фонди). Разом з тим окремі структурні елементи небанківських кредитних установ беруть майно, кошти або цінні папери юридичних та фізичних осіб в управління (довірче товариство). Кошти, що накопичуються небанківськими кредитними установами для цілей страхування або пенсійного забезпечення, найчастіше використовуються для купівлі цінних паперів (акцій, облігацій), які випускають господарюючі суб’єкти або держава.

Такий спосіб розміщення парабанками своїх активів спрямований перш за все на збереження акумульованих ресурсів населення і на їх захист від інфляції. З урахуванням цього держава формує правові умови існування небанківських кредитних установ таким чином, щоб виключити можливість їх зникнення внаслідок банкрутства.

У сучасній ринковій економіці кредитна система відіграє важливу роль і постійно знаходиться в розвитку. Основні напрямки її розвитку такі:

посилення концентрації банківського капіталу, що становить ядро кредитної системи;

універсалізація діяльності кредитних установ. Одночасно усередині цих установ посилюється спеціалізація на одній або декількох операціях;

зростання ролі держави в організації функціонування всієї кредитної системи.

Ці процеси притаманні всім країнам з ринковою економікою. Проте в кожному конкретному випадку вони можуть бути різними як за масштабами, так і за тим значенням, яке вони мають для економіки держави. Але певна універсальність цих тенденцій вимагає їх ретельного вивчення і використання набутого в передових країнах досвіду.

В Україні розвиток кредитної системи робить ще тільки перші кроки, хоча наша держава вже має діючу дворівневу банківську систему і певні зачатки парабанківскої системи. Останні будуть детальніше розглянуті в наступному розділі, а тут більш докладно зупинимось на становленні банківської системи України.

Становлення банківської системи розпочалося з прийняттям у 1991 р. Закону України »Про банки та банківську діяльність», хоча саме реформування банківської системи з метою її пристосування до ринкової економіки почалося ще в СРСР у період перебудови, коли й виникли перші комерційні банки.

Створена в 1991 р. банківська система незалежної України була досить слабкою, але вона вже відігравала певну роль у функціонуванні нашої економіки. З того часу в розбудові цієї системи зроблено досить багато. Так, у 2000 р. прийнято нову редакцію закону »Про банки та банківську діяльність», і відбулись певні зрушення в самій банківській системі.

На сьогодні в банківській системі (а на початок 2005 р. — це 182 банки) діють колективні й державні банки. На державній формі власності базується діяльність Державного комерційного спеціалізованого ощадного банку України (Ощадбанк) та Українського експортно-імпортного банку (Укрексімбанк). Решта банків діють на основі колективної форми власності. За організаційною формою — це переважно (близько 90 %) акціонерні банки, і трохи більше 10 % — пайові.

Банківська система України за своєю структурою певною мірою відбиває історичний процес її становлення. Так, до цієї системи входять колишні спеціалізовані банки СРСР, такі як Ощадбанк, Укрексімбанк, Промінвестбанк і Укрсоцбанк, які мають велику кількість філій та відділень по всій Україні. Досить велику роль відіграють і ті банки, які були створені в перші роки існування нашої незалежної держави. Серед них є дуже потужні, які мають розгалужену мережу своїх відділень та філій на території України. До них належать »Приватбанк», »Аваль», Перший Український міжнародний банк (ПУМБ). Ці банки поряд з колишніми спеціалізованими відіграють значну роль в економіці. Вони не тільки обслуговують велику кількість клієнтів, але й беруть активну участь у реалізації загальнодержавних економічних програм. Окрім цих великих комерційних банків, є досить численна група комерційних банків, які не мають своїх філій і розгалуженої мережі відділень на території України. Але вони теж перспективні і в майбутньому можуть стати значним чинником економічного розвитку держави, принаймні на регіональному рівні. Це важливий напрямок розвитку банківської системи, і, як показує досвід багатьох розвинутих країн, саме регіональні банки стали суттєвим важелем допомоги в розвитку відсталих регіонів.

До банківської системи України входять і банки з іноземним капіталом. 31 банк працює за участі іноземного капіталу, з них 7 банків мають (станом на початок 2005 р.) 100% іноземного капіталу. І хоча частка капіталу іноземних банків відносно невелика і становить близько 5 %, ці банки відрізняються від інших рівнем організації, великим досвідом у здійсненні банківських операцій і тому становлять помітну конкуренцію вітчизняним банкам.

З ухваленням нової редакції Закону України »Про банки та банківську діяльність» у загальній організації банківської системи починають відбуватися важливі зміни. Найбільш суттєві нововведення такі:

Вперше передбачено створення кооперативних банків. їх мета не отримання прибутку, а забезпечення взаємного кредитування. Усі кооперативні банки поділяють на місцеві та центральні з чітким розподілом функцій. Місцеві акумулюють ресурси, а центральний кооперативний банк централізує ці ресурси і перерозподіляє їх з метою посилення можливостей для забезпечення кредитування суб’єктів господарювання. Центральному кооперативному банку передається й контроль за всією мережею тих регіональних кооперативних банків, які входять у його систему.

За відповідним положенням прийнятого закону вводиться і спеціалізація банків. Це, безперечно, важливий крок у розвитку банківської системи, яка (за винятком Ощадбанку) представлена тільки універсальними банками. Передбачаються такі види спеціалізованих банків: а) ощадні; б) інвестиційні; в) іпотечні; г) розрахункові. Ознакою спеціалізації є те, що більше як 50 % активів (а для ощадних банків — пасивів у вигляді внесків фізичних осіб) — це активи (пасиви) одного типу.

Усі банки за розміром мінімального статутного фонду поділяються на місцеві кооперативні банки (1 млн євро), банки, які діють на території однієї області (3 млн євро), та ті, що діють на всій території України (5 млн євро).

Розвиток банківської системи в Україні на сучасному етапі становлення ринкового господарства обумовлено передусім подоланням кризи і піднесенням, яке переживає народне господарство країни в останні роки.

8.4. Розвиток кредитної системи України

Як відомо, в Україні вже в 2000 р. було подолано затяжну, майже десятирічну, економічну кризу і вперше відбулись певні позитивні зміни в суспільному виробництві. Вони стали основою змін і в банківській системі.

По-перше, усе помітнішим стає процес концентрації банківського капіталу. Кількість банків зменшується за рахунок того, що банки, які потрапляють у розряд проблемних, приєднуються до більш сильних.

По-друге, помітно збільшився капітал банків. Протягом 2001 року балансовий капітал банків зріс майже на 15 % і досягнув 7,3 млрд грн. На початок 2005 р. він сягнув уже 18,658 млрд грн. При цьому серед залучених ресурсів збільшились кошти суб’єктів господарювання. Особливо важливим є значний темп (48 % у 2001 р.) приросту внесків населення, котрі займають друге місце серед залучених банками коштів. При цьому як серед внесків господарюючих суб’єктів, так і серед внесків фізичних осіб строкові депозити зростали в останні роки значно швидше, ніж внески до запитання. Це свідчить про зростання довіри населення і господарюючих суб’єктів до банківської системи, і відкриває перед банками більш широкі перспективи в організації довгострокового кредитування, а відтак, і посилення інвестиційних процесів у суспільному виробництві.

По-третє, концентрація банківського капіталу і нарощування банками кредитних ресурсів, що відбувалося з 2000 р. на фоні високих темпів зростання суспільного виробництва, дали змогу помітно збільшити частку довгострокових кредитів, яка зростала у 2001—2004 pp. значно вищими темпами, ніж зростав загальний кредитний портфель. Позитивним стало й помітне зменшення середньозваженого відсотка за кредитами. Якщо у 2000 р. він становив 38 %, то на початку 2005 р. — вже 18 %. Цьому безсумнівно позитивному явищу сприяло й те, що НБУ в цей період проводив досить чітку облікову політику, спрямовану на зниження облікової ставки, яка з 30,6 % у 2000 р. зменшилася в 2004 р. до 7 %, хоча на початок 2005 р. дещо зросла і становить 9 %.

Позитивні зміни, які відбулися в банківській системі в останні роки, не відкидають і тих проблем, які притаманні цій системі. їх можна звести до таких моментів.

Рівень капіталізації банківської системи невеликий (на початок 2005 р. банківський капітал становив усього близько 5 % від ВВП). Про це свідчить і відносно малий обсяг активів наших банків. На початок 2005 р. сукупна сума активів усіх банків України становила близько 27 млрд грн, тоді як у Німеччині один, щоправда, найбільший банк (Дойчсбанк) на цей рік мав активи, які перевищили 800 млрд доларів.

Досить великий рівень відсоткових ставок за кредитами для господарюючих суб’єктів.

Наявність дуже високих ризиків при здійсненні кредитування, що відбиває як недостатній розвиток ринкових відносин у цілому, так і нерозвиненість системи страхування різноманітних ризиків.

Конкуренція між банками здійснюється переважно не в площині якісних показників обслуговування клієнтів, а в площині кількісних показників.

Названі недоліки виступають помітною перешкодою до подальшого розвитку економіки в цілому і банківської системи зокрема. Необхідність подолання цих перешкод диктується не тільки поточними цілями розвитку народногосподарського комплексу, але й стратегічними цілями, пов’язаними з прагненням нашої країни до вступу у Світову торговельну організацію та в Європейський союз. Сьогодні наша банківська система зовсім не готова до цього, і державі треба зосередити значні зусилля на даному напрямку, щоб пристосувати наш банківський сектор до обов’язкової (уже при вступі до COT) лібералізації фінансових ринків. Якщо цього не зробити, то ми при вступі до цієї організації понесемо величезні втрати.

У планах розвитку на найближчі роки намічені конкретні заходи щодо зміцнення банківської системи і вдосконалення її функціонування. Основними цілями при цьому є:

забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

збереження досягнутої фінансової стабільності;

підвищення ефективності функціонування всієї банківської системи;

прискорення на цій основі темпів ринкових перетворень у всій економіці і в кредитно-грошовій сфері зокрема.

Для успішного вирішення поставлених завдань необхідно зосередити зусилля на поширенні безготівкових розрахунків, поліпшенні якості банківських послуг, розвитку національної системи електронних платежів, підвищенні прозорості банківських процедур і технологій. Важливе значення в досягненні визначених цілей відводиться подальшому вдосконаленню правової бази, яка регламентує банківську діяльність. Зокрема, необхідно суттєво підвищити діяльність системи гарантування вкладів фізичних осіб у банки.

Успішна реалізація цих заходів буде сприяти зміцненню банківської системи і створенню нею сприятливих умов для подальшого розвитку нашої економіки й зростання ефективності її функціонування.

8.5. Роль кредитної системи в розвитку економіки

Кредитна система, виступаючи неодмінним атрибутом ринкової економіки, у свою чергу, сприяє розвитку товарно-грошових відносин і підвищенню ефективності суспільного виробництва.

У сучасних умовах роль кредиту у функціонуванні суспільного виробництва надзвичайно велика. Без достатньо розвинутої кредитної системи ринкова економаса не здатна ефективно розвиватися. Ця роль кредиту реалізується за такими основними напрямками.

Кредит сприяє акумуляції тимчасово вільних коштів підприємств, населення і держави та перетворенню їх на кредитний ресурс, доступний для господарюючих суб’єкті1.» і населення. Це стає важливою умовою інтенсифікації інвестиційного процесу і розвитку суспільного виробництва.

З метою стимулювання населення до нагромадження своїх коштів на банківських рахунках і для забезпечення захисту вкладників в Україні було спочатку видано Указ Президента, а в 2001 р. ухвалено Закон України »Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб». Цей закон гарантує повернення вкладів фізичних осіб, включаючи відсоток уже в сумі 5000 грн. І хоча ця сума помітно зросла порівняно з 1998 p., коли було видано відповідній Указ Президента, але вона ще дуже невелика. Для порівняння можна сказати, що в країнах Європейського союзу сума відшкодування на кожного вкладника дорівнює 20 гас. євро. Проте в кредитній системі нашої держави вже створено основу для захисту інтересів вкладників — фізичних осіб.

Кредитна система виступає конкретною формою трансформації різних видів капіталу (промислового, торгового, грошового) з однієї форми в іншу, що є важливою умовою переливу капіталу. Такий перелив, у свою чергу, є передумовою структурних змін в економіці, що диктуються зміною ринкової кон’юнктури і загальними тенденціями розвитку ринку.

Роль кредиту полягає і в тому, що він допомагає подолати протиріччя між необхідністю вільного переміщення капіталу з однієї сфери в іншу, і його існуванням у певній натуральній формі.

Кредит сприяє процесові капіталізації прибутку і зростанню рівня концентрації виробництва. Він також прискорює процес реалізації продукції та забезпечує безперервність кругообігу капіталу.

Концентрація виробництва, у свою чергу, в певних межах служить важливою умовою розвитку економіки. Кредит, сприяючи такій концентрації, сприяє процесові розвитку економіки й підвищенню ефективності всього суспільного виробництва.

У цілому кредитна система, реалізуючі кредитні відносини, забезпечує завершальний перерозподіл національного доходу і ВВП. Вона сприяє адекватному переміщенню ресурсів між галузями, між виробничою і невиробничою сферою, а також між підприємствами. Це, у свою чергу, призводить до структурних змін в економіці і до вирівнювання різних норм прибутку до середнього.

Управління процесом переміщення ресурсів здійснюється завдяки тому, що кредитна система виступає винятково важливою сферою, через яку відбувається державне регулювання економіки, і насамперед, за такими найважливішими напрямками, як регулювання грошового обігу, удосконалення системи розрахунків, регулювання фінансового ринку.

Надзвичайно велику роль покликана зіграти кредитна система в стимулюванні, а головне, у запровадженні досягнень науки і техніки в суспільне виробництво. Посилення цієї ролі кредиту можна досягти, зробивши кредити доступними для господарюючих суб’єктів. Якщо в економіці створені сприятливі умови для розвитку довгострокового кредитування, то це означає створення можливостей для оновлення техніки і технології, або, іншими словами, для використання у виробництві досягнень науки і техніки.

Інноваційна складова кредиту особливо успішно реалізується гам, де суспільство чітко визначилося з пріоритетами і саме на реалізацію таких пріоритетних напрямків розвитку економіки спрямовує ресурси, у тому числі за рахунок функціонування кредитної системи. У нашій державі серед найважливіших пріоритетних напрямків, які відповідають стратегічним завданням у галузі структурної перебудови суспільного виробництва, слід назвати космічну галузь, літакобудування, машинобудування і зокрема транспортне, розвиток сільського господарства. Зосередивши за допомогою кредитної системи значні ресурси на цих напрямках, можна в достатньо короткий термін вирішити ці питання, бо Україна має потужний ресурсний і людський потенціал для цього.

Особливо велике значення повинна відіграти кредитна система для формування потужного внутрішнього ринку, а також для стимулювання експорту. Так, у розвинених країнах з потужним агропромисловим потенціалом для підтримки власного товаровиробника і забезпечення стабільності на внутрішньому ринку сільськогосподарських продуктів існують системи кредитування сільськогосподарського виробника за рахунок застави продукції, і перш за все зерна. На жаль, у нашій державі при двох урожайних роках (2001— 2002) через малопродуктивні дії уряду, а то й через пряму корумпованість чиновників вищого рангу (про що говорить арешт колишнього віце-прем’єра Козаченка і звинувачення з приводу його махінацій на вітчизняному ринку зерна) ми так і не спромоглися захистити власного селянина від втрат через сезонне падіння цін. Це тим більше прикро, тому що ідею кредиту під заставу вже закріплено у відповідному правовому акті, а реалізуватися вона має через державну акціонерну компанію »Хліб України».

Розвинута кредитна система, і на це неодноразово вказували вітчизняні науковці, повинна стати важливим чинником становлення й розвитку малого та середнього бізнесу. Саме підтримка цього бізнесу кредитними ресурсами дає можливість, як показує досвід багатьох країн, досягти помітних успіхів на цьому стратегічно важливому напрямку розвитку сучасної ринкової економіки.

Розвиток кредитних відносин і системи, за допомогою якої вони реалізуються й удосконалюються, як правило, сприяє опти- мізації експортних та імпортних операцій. Справа в тому, що просування на зовнішні ринки вимагає потужних фінансових ін’єкцій з боку держави і приватного сектору. Залучити їх і спрямувати на досягнення мети без розвинутої кредитної системи практично неможливо. Аналогічну роль відіграє кредитна система і в напрямку оптимізації імпортних потоків. Створюючи умови для вітчизняного товаровиробника через доступність для нього кредитів, держава тим самим може суттєво вплинути на розвиток внутрішнього ринку і на посилення економічної безпеки країни. В умовах високого рівня відкритості української економіки це завдання є архіважливим.

У сучасних умовах однією з провідних і стійких тенденцій в економічному житті є процес інтернаціоналізації господарської діяльності. Він потребує від кожної країни пошуку свого місця в системі світового господарства і вмілого та вдалого використання власних конкурентних переваг. Для України, яка ще не є членом Світової організації торгівлі, це питання особливо актуальне. Використання конкурентних переваг нашої держави (географічне положення в центрі Європи, високий рівень інтелектуального потенціалу нації, наявність великих запасів різних корисних копалин, родючі землі тощо) вимагає концентрації ресурсів, чого не можна досягти без розвиненої кредитної системи.

У сполученні із системою державного регулювання економіки кредитна система здатна стати важливим напрямком вирішення гострих соціальних проблем. Особливе значення це має для таких країн, як наша, з її успадкованими від минулого великими негативними соціальними проблемами. Так, в Україні дуже гостро стоїть проблема забезпечення громадян житлом. І хоча запровадження в цій сфері хай не дуже досконалих, але все ж таки ринкових умов певною мірою зняло цю проблему, але вона залишилась надзвичайно гострою для молоді і людей з низькими доходами. Кредит дає змогу істотно просунутися в цьому напрямку, бо в розвинених країнах основним інвестиційним джерелом виступають власні кошти громадян. Саме за рахунок акумульованих кредитною сферою заощаджень і здійснюється житлове будівництво.

В Україні теж є певні успіхи в організації кредитування житлового будівництва. Так, досвід »Київміськбуду», діяльність якого підтримує банк »Аркада», показує, що це кардинальне для будь-якої людини питання значною мірою можна вирішити за допомогою кредитної системи. А якщо паралельно буде вирішуватись проблема підвищення доходів населення, то житлову проблему вже через кілька років можна буде зняти з порядку денного.

Важко переоцінити роль кредиту і кредитної системи у вирішенні проблем, пов’язаних з підготовкою кадрів. Кредит дає змогу акумулювати значні кошти і надати їх у користування перш за все молодим людям для отримання сучасної освіти. Цей потенціал у будь-якій державі є найважливішим, і тому значення кредитної системи у вирішенні питань, пов’язаних з розширеним відтворенням робочої сили, дуже велике.

Розвиток кредитної системи в Україні ще має цілу низку недоліків. Вони лежать як у царині загальної економічної ситуації, так і в становищі самої кредитної системи. Наприклад, у банківській системі ще досить слабко вирішено питання про забезпечення банків надійною інформацією про позичальників. Хоча згідно з Положенням НБУ »Про єдину інформаційну систему »Реєстр позичальників» (2001 р.) банки і можуть давати дані про неплатоспроможних позичальників, але ці відомості надаються добровільно, і тому відповідні угоди про участь у реєстрі на 2002 р. уклали всього 40 % банківських установ. У той же час у світовій практиці подання відомостей про платоспроможність позичальників до відповідної картотеки є обов’язковою.

Існують і інші можливості виявлення надійності отримувача позики. У багатьох країнах діють так звані кредитні бюро, які накопичують інформацію і ведуть кредитну історію своїх клієнтів, збираючи дані від різних кредиторів. У таких бюро зацікавлені боржники, бо кредит є нормою життя. З іншого боку, за відсутності такої інформації роботодавці часто навіть не беруть на роботу, не говорячи вже про укладання угоди про страхування або отримання кредиту. Чим вищий у людини рейтинг, який виставляє йому кредитне бюро, тим нижчий зазвичай відсоток за кредит. У роботі таких бюро зацікавлені й кредитні установи, бо це дає їм змогу з меншим ризиком розмістити свої активи і знизити витрати на збирання інформації про надійність позичальника. Отже, цей досвід можна активно використовувати в Україні і тим самим сприяти підвищенню ролі й значення кредиту і всієї кредитної системи в суспільному виробництві.

Назріло й питання прийняття Закону України про кредитування, який би забезпечив захист інтересів кредитора і чітко визначив обов’язки суб’єктів кредитування стосовно виконання угоди. Вирішення цих та інших проблем і поступове піднесення економіки вселяють надії на подальше вдосконалення всієї кредитної системи, подолання існуючих перешкод і побудову суспільства, в якому кожна людина буде мати гідні умови існування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 9. ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ ГРОШОВОГО РИНКУ

Кредитна система держави складається з двох ланок: банківської системи (центральний банк і комерційні банки) і небанківських фінансово-кредитних установ, які часто називають парабанками. Ядро кредитної системи становлять банки, але в сучасних умовах усе більшу роль в організації суспільного виробництва виконують небанківські фінансово-кредитні інститути. їх широкий розвиток відображає процес структурної перебудови кредитної системи, який є характерною ознакою розвитку сучасної ринкової економіки і виступає таким же особливим та важливим процесом, як і інтернаціоналізація діяльності всіх кредитно-фінансових інститутів.

Небанківські кредитні установи виступають як фінансові посередники на грошовому ринку. Вони, як і банки, акумулюють заощадження населення і надають кредити. Але на відміну від банків ці установи залучають ті заощадження, які банківська система не може прийняти, або не може задовольнити певні, часто індивідуалізовані умови інвестора щодо розміщення своїх грошових коштів. Є характерні особливості у цих фінансових посередників грошового ринку і в самій формі надання кредиту. Останній часто надається у формі купівлі цінних паперів тієї фірми, яка бажає отримати кредит.

До системи парабанків належить ціла низка різноманітних установ, серед яких перш за все слід назвати інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, кредитні спілки. На відміну від банків, вони спеціалізуються на одній або декількох операціях, тому їх часто ще називають спеціалізованими кредитно-фінансовими інститутами.

В Україні цей сектор фінансових посередників грошового ринку тільки почав розвиватись і на шляху свого становлення має суттєві перешкоди, бо значна частина структурних елементів даної системи (кредитні спілки, інвестиційні та трастові компанії") взагалі були відсутні в нашій державі в період її існування у складі СРСР. Тому сьогодні держава повинна докласти всіх зусиль, щоб створити й використовувати для вирішення своїх економічних і соціальних завдань потужну систему небанківських кредитно-фінансових установ.

9.1. Сутність і основні функції небанківських кредитних установ

Небанківські фінансово-кредитні установи — це різноманітні установи, які акумулюють тимчасово вільні грошові кошти і розміщують їх у формі кредиту. За своїм загальним функціональним призначенням вони аналогічні банкам, але все ж таки помітно відрізняються від останніх. їх відміна від банків полягає як в особливостях руху тимчасово вільних коштів, так і у формах надання кредиту небанківськими фінансово-кредитними установами.

Перше пов’язано з тим, що банківська система акумулює ті тимчасово вільні кошти, які за невеликим винятком у процесі свого руху набувають ознак руху капіталу, використовуються власником цих грошей як капітал. Дійсно, власник заощаджень (юридична або фізична особа) віддає свої гроші в банк з єдиною метою — отримати відсоток, тобто власник коштів використовує їх як капітал. Інша справа з тими коштами (принаймні зі значною їх частиною), що акумулюється небанківськими кредитними установами. Значною мірою ті заощадження, що акумулюють парабанки, не набувають у своєму русі форми капіталу. Дійсно, заощадження, які індивід розміщує, вкладаючи їх, наприклад, у страхову компанію або в пенсійний фонд — зовсім не призначені для отримання від передачі їх у користування якогось відсотка. Мета полягає в тому, щоб зберегти ці кошти і отримати їх назад у разі настання страхового випадку, або досягнення пенсійного віку.

Разом з тим парабанки акумулюють і ті заощадження, що призначені бути капіталом, але для яких банківська система не може забезпечити певні умови їх руху. Так, розміщений у банку депозит завжди має чітко визначену межу прибутковості у формі норми відсотка. Проте власник заощаджень може керуватись у своїй поведінці стосовно цих грошей іншими мотивами. Скажімо, бажанням розмістити їх таким чином, щоб межа прибутковості його капіталу не була визначена заздалегідь. Таку можливість і дають парабанки, де можна придбати, наприклад, акції і отримувати за ними дохід, який попередньо не регламентується якоюсь нормою.

Небанківські фінансово-кредитні установи відрізняються від банківської системи і тим, що розміщення акумульованих грошових коштів на відміну від банків вони здійснюють не у вигляді надання кредиту в суто грошовій формі, а у вигляді купівлі у позичальників їх цінних паперів.

Певною характерною рисою небанківських кредитних установ як водночас і їх особливістю є досить вузька спеціалізація цих установ, що, як правило, чітко регламентується державою. Це пов’язано з тим, що більшість таких установ (наприклад, пенсійні фонди, страхові компанії тощо) не можуть зникнути "і повинні функціонувати постійно. Дана обставина обумовлює вузьку спеціалізацію перш за все для забезпечення жорсткого контролю держави над їх діяльністю.

До системи небанківських кредитних установ належать інвестиційні фонди, кредитні спілки, пенсійні фонди, страхові компанії, довірчі товариства і деякі інші установи. Поява цих інститутів обумовлена низкою причин, серед яких можна назвати і деякі загальні, котрі визначили розвиток усієї системи небанківських кредитних установ. Назвемо деякі з них.

На початку XX ст. виникла як явище і постійно посилюється інвестиційна активність населення, що, у свою чергу, обумовлено зростанням його доходів і постійним перетворенням частини цих доходів на заощадження.

3 боку суб’єктів господарювання помітно зростає потреба в інвестиціях, що викликано високим динамізмом сучасного суспільного виробництва.

Залучення заощаджень населення характеризується дорожнечою, і водночас зростає складність організації ефективного управління ними.

Таким чином, у сучасній високорозвиненій ринковій економіці частина доходів, які отримує населення, набуває характеру потенційного інвестиційного ресурсу, а з боку суб’єкта господарювання постійно зростає потреба в такому ресурсі. У той же час готовність населення здати свої заощадження в тимчасове користування визначається індивідуальною мотивацією особи, що передбачає наявність різноманітних форм залучення цих заощаджень. Це різноманіття не може бути забезпечено тільки банківською системою й тому в сучасних умовах набуває стрімкого поширення система небанківських фінансово-кредитних установ.

У нашій державі така ланка кредитної системи розвинена ще досить слабо. Це підтверджується фактом дуже незначної величини їх активів у сукупному ВВП. Так, за даними звіту, зробленого Світовим банком на 2000 p., активи позабанківських кредитних установ в Україні складали тільки 1,5 % від ВВП. Це дуже замало, бо навіть у нашої сусідки Росії відповідний показник становить 4 %, не говорячи вже про високорозвинені країни, до рівня яких нам дуже далеко. Наприклад, у Німеччині цей показник склав у 2000 р. 72,2 % від ВВП, а в США — 261,8 % (Україна. Фінансовий сектор та економіка: нові стратегічні завдання. Звіт Світового банку. — К.: Козаки, 2001. — С. 43.). Розглянутий показник мало змінився і в наступні роки.

Становлення вітчизняних небанківських кредитних установ відбувається дуже повільно і зовсім не відповідає тим завданням, що стоять перед державою в період розбудови ринкової економіки. Серед найбільш актуальних проблем, без вирішення яких не можна розраховувати на формування потужної ланки небанківських кредитних установ і посилення їх ролі в розвитку вітчизняної економіки, слід назвати:

Дуже недосконале правове поле, в межах якого функціонують ці установи, а подекуди й відсутність нормативних актів прямого впливу, які б регламентували дії тієї чи іншої ланки цього сектору.

Великий рівень недовіри населення до дії багатьох установ цієї системи. Так, скажімо, непоодинокі випадки шахрайства з боку організаторів цілого ряду довірчих товариств (трастів) та фінансових компаній викликали негативну реакцію населення щодо послуг цих фінансових посередників.

У цілому сфера діяльності позабанківських кредитних установ досить слабо контролюється державою, що значно підвищує ступінь ризику всіх учасників цього процесу і, передусім, ризик головного агента-інвестора.

Зазначені проблеми найбільш нагальні для вирішення і не вичерпують усіх перешкод, які необхідно подолати на шляху розбудови небанківської ланки кредитної системи й підвищення її ролі у відтворювальному процесі.

9.2. Інвестиційні компанії і фонди

Один із найбільш важливих елементів системи парабанків — це інвестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення бере початок від межі між XIX та XX ст., хоч перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

У сучасних умовах інвестиційна компанія — це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональним призначенням є установою, що об’єднує індивідуальні заощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який забезпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних власників капіталу.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників великих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а через десять років у Америці налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвестиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інвестиційних компаній (таких, наприклад, як »Фіделіті», »Дрейфус», »Венгард», »Франкаін» та ін.), які відіграють велику роль у суспільному виробництві. До їх структури входить певна кількість інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди доларів.

Процес акумуляції дрібних заощаджень відбувався й до виникнення інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але банки забезпечували лише збереження капіталу при деякому його збільшенні, як правило, за рахунок фіксованих відсотків. Це не могло влаштовувати всіх потенційних інвесторів. Частина з них цій пасивній позиції хоче протиставити активну, пов’язану з ризиком, але водночас і з можливістю помітно примножити свій капітал. Саме цю можливість і реалізує інвестиційна компанія, яка внаслідок цього займає свою власну нішу на фінансовому ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи мобільну структуру, інвестиційні компанії володіють усіма можливостями для успішної реалізації інтересів своїх вкладників.

Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило, пов’язана з акціонерною формою, або з формою товариства з обмеженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організація, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укладається, як правило, між управляючим компанією (її менеджером, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депозитарієм (від лат. depositum — річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.

Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управляючий компанії бере на себе відповідальність і обов’язки з управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індивідуальних вкладників. Депозитарій, або довірена особа, зобов’язується зберігати активи інвестиційної компанії.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу — це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквідності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об’єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. /Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це пов’язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутством таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається. Стійкість відкритих інвестиційних компаній посилюється дією цілої низки причин, серед яких як головні і найбільш поширені такі:

зростання заощаджень населення, що дає змогу частину доходів постійно перетворювати в капітал і забезпечувати його диверсифікацію;

зростання рівня масової економічної культури населення, що дає можливість інвестору орієнтуватись у своїй стратегії з урахуванням певних закономірностей розвитку фінансового ринку;

стабільна й досить досконала (принаймні у високорозвинених країнах) система законодавства, що забезпечує досить високий рівень захисту інтересів інвестора;

розвинута система комерційних структур, що спеціалізуються на страхуванні підприємницьких ризиків;

прозорість ринку цінних паперів і наявність доступу до об’єктивної інформації про діяльність його агентів.

Названі вище причини визначили певну стійкість і прогнозованість поведінки дрібного інвестора відносно різних потрясінь, які відбуваються на фінансовому ринку, а вона, у свою чергу, укріпила основи існування відкритих інвестиційних компаній, що характеризуються високою ліквідністю своїх цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії з’явилися відносно недавно і дуже поширились після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними фондами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу розміщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому досить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці компанії не приймають до погашення випущені ними сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх коштів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов’язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довгострокової інвестиційної стратегії, бо вони змушені підтримувати високий ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збитки і втрати, пов’язані зі зміною ринкової кон’юнктури, відкриті інвестиційні компанії перекладають на власників способом зміни ціни інвестиційних сертифікатів, які погашаються відповідно до поточної ринкової ціни цих паперів. Однак висока ліквідність цінних паперів відкритих інвестиційних компаній приваблює багатьох вкладників і перш за все дрібних.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взаємного (колективного) інвестування та певна тенденція їх домінування щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обумовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов’язані з такими моментами:

зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

невеликим порогом величини вкладу, який залучається інвестиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвестування досить мобільний характер;

значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуванням) накладними витратами;

широкими можливостями інвестора щодо оперативного вирішення питання подальшого використання дивідендів. Колективні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвестувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівкових грошей.

Поряд з дрібним інвестором важливим суб’єктом інвестиційного процесу є і крупний інвестор. Це пов’язано з тим, що одним з помітних об’єктивних явищ, властивих ринковій організації суспільного виробництва, є майнова диференціація населення. Як свідчить практика високорозвинутих країн Заходу, і з боку крупного інвестора має місце тенденція до використання колективних форм організації інвестування. Це досить помітне явище обумовлене тими перевагами, які дають крупному інвестору фонди взаємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням. Найбільш важливі з них такі:

ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характеризується підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне інвестування нераціональним;

управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все більш витратним і об’єктивно робить більш вигідною організацію колективного управління ними;

диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умовою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкретних видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного вкладника до використання колективних форм інвестування.

Історія розвитку інвестиційних компаній та інвестиційних фондів розвинутих країн Заходу і сучасний стан інвестиційного бізнесу в цих країнах дають багатий матеріал для аналізу інвестиційних процесів в умовах ринкової економіки і вибору власної національної стратегії в цьому напрямі розвитку суспільного виробництва.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота проблеми інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розвитку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з’явились перші законодавчі акти, що регламентували їх діяльність. Відставання нормативної бази від реального процесу ліквідовано тільки на початку 1994 p., коли Президент України підписав Указ »Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Згодом у 2001 р. прийнято Закон України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Відповідно до указу Президента України передбачено створення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основна різниця між ними знаходилась у площині їх різних можливостей на ринку цінних паперів. Так, інвестиційні фонди створювалися як інститути спільного інвестування, тоді як інвестиційна компанія виступала як професійний торговець на ринку цінних паперів, крім того, за певних умов мала змогу здійснювати і колективне інвестування. Між ними була також різниця в припустимих формах організаційної структури, в розмірах статутного фонду і т. ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента України від 1994 p., могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювались на невизначений термін. Вони забезпечували високу ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у момент створення інвестиційного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні — це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов’язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.

Закон України регламентує і термін існування інститутів спільного інвестування. Щодо цього останні можуть бути створені як на певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті можуть бути лише строковими.

В новому законі вводиться й таке поняття, як диверсифікований, або недиверсифікований вид інституту спільного інвестування. Подаємо ознаки диверсифікованого виду:

кількість цінних паперів одного емітента в активах інституту спільного інвестування не може перевищувати 10 % від загального обсягу їх емісії;

активи диверсифікованого інституту спільного інвестування не менш, як на 80 % повинні складатися з грошових коштів, ощадних сертифікатів, а також облігацій (підприємств, місцевих і центральних органів влади), які допущені до торгів на біржі, або в торговельно-інформаційній системі.

Відкриті та інтервальні інститути спільного інвестування можуть бути тільки диверсифіковані. Це пояснюється тим, що законодавець намагається створити умови, які б унеможливлювали або робили найменш вірогідними банкрутство цих інститутів. У цьому ж напрямку діють і ті обмеження, що стосуються дивер- сифікованих інститутів спільного інвестування відносно розміщення їх активів. Так, їм забороняється:

тримати у грошових коштах, в ощадних сертифікатах, на депозитних рахунках у банках більше ЗО відсотків загальної вартості активів інституту спільного інвестування;

купувати цінні папери одного емітента більш, ніж на 5 % загальної вартості активів такого інституту;

придбавати, або додатково інвестувати в цінні папери органів місцевого самоврядування більш, ніж 10 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування;

придбавати, або додатково інвестувати акції українських емітентів більш, ніж на 40 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування.

Це тільки деякі обмеження, встановлені для диверсифікованих інститутів спільного інвестування. Інші стосуються обмежень щодо купівлі цінних паперів іноземних емітентів, емітентів; які є пов’язаними особами інституту спільного інвестування (особи, які здійснюють контроль за відповідною юридичною особою) тощо. Мета цих обмежень полягає в тому, щоб максимально забезпечити та посилити надійність і стабільність функціонування цих інститутів.

За формою своєї організації інститути спільного інвестування можуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкритого акціонерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяльність за тими нормами, що встановлені законодавством України для акціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімального (початкового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії й основних повноважень органів такого фонду (збори акціонерів та спостережна рада), порядку проведення зборів акціонерів, порядку припинення діяльності інвестиційного фонду тощо. Але при цьому в Законі України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» визначаються й певні особливості саме акціонерного товариства, що діє як інвестиційний фонд. Зокрема, такому товариству заборонено випускати будь-які інші (крім акцій) цінні папери. Тоді як звичайне акціонерне товариство може випускати, наприклад, облігації (щоправда вартістю не більше 25% від статутного капіталу). Акції корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства можуть випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та акції на пред’явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно розкриття інформації інвестиційного фонду.

Пайові інвестиційні фонди — це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходяться в управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні активами. Мінімальний розмір активів пайового фонду не може бути менше від початкового капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість займатись організацією спільного інвестування саме компанії з управління активами. Ця компанія відповідає за збитки, які були завдані діяльністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвестування.

Новий закон про інститути спільного інвестування торкається і вже існуючих інвестиційних компаній та фондів. їх в Україні вже на початок 1999 р. було зареєстровано 959. Але всі вони виявились малопотужними. їх активи склали в 2000 р. тільки 0,21 % від ВВП, тоді як в інших країнах з перехідною економікою цей рівень сягає 5—12 % від ВВП. До того ж більше 90 % їх були закритими.

Відповідно до Закону України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі закінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у пайові чи корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою діяльність. А ті, термін дії яких не закінчився, мають право функціонувати до кінця строку, а потім теж повинні бути реорганізовані або ж ліквідовані.

Що стосується відкритих інвестиційних фондів і відкритих взаємних фондів, то вони у дворічний термін мають бути або реорганізовані в пайові і корпоративні інвестиційні фонди, або ліквідуватись.

Подальша перспектива їх розвитку в нашій державі пов’язана з удосконаленням законодавства, що регулює діяльність цих компаній і фондів та всього фінансового ринку в цілому. Однак формування правового поля створює тільки загальні умови для розвитку інвестиційного бізнесу. Основу становлення й укріплення даної форми небанківських кредитних установ мають скласти зміни в матеріальному стані громадян нашої країни. Тільки за умови, що сімейні доходи для більшості населення переважати муть їх витрати, стає можливим перетворення фондів взаємного інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі посилення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування. Ця перспектива означає загальний напрям розвитку вітчизняних інвестиційних фондів. Але це, очевидно, буде тільки домінуючим напрямом, який не заперечуватиме багатогранності інших форм організації інститутів щодо акумуляції грошових коштів населення і їх перетворення в капітал.

9.3. Довірчі товариства як форма небанківських кредитних інститутів

Довірчі товариства (їх ще називають трастовими компаніями від англійського слова trust — довіряти) — товариства, що здійснюють управління майном, грошима, або цінними паперами, чи правами за дорученням власника.

Історія виникнення довірчих товариств починається з глибини століть, а саме становлення цього інституту пов’язано перш за все з розвитком відносин власності. Перші довірчі товариства з’являються в середньовічній Англії. У XII—ХШ ст. в Англії заможні громадяни часто віддавали монастирям і церквам у вигляді пожертви своє майно, гроші, нерухомість, землі. Оскільки монахи, як правило, не мали права володіти якимось майном, то воно передавалось в управління Радам громадян, які були формальними власниками. У дійсності цим майном розпоряджались монахи. Головним багатством була земля і процес передачі землі монастирям привів до того, що з розвитком феодалізму церква перетворилась у великого землевласника. Наприклад, в Англії до кінця XIII ст. значна частина земель навколо Лондона перейшла в управління монастирів.

Інститут довірчих (трастових) товариств набув в Англії значного розвитку. Останнє знайшло своє вираження як у появі нових суб’єктів довірчих операцій в особі не тільки монахів, а й корпорацій торговців та ремісників, так і в удосконаленні законодавства, що регулювало ці відносини. Воно досягло в Англії значного рівня і стало базою для становлення відповідного законодавства в багатьох європейських країнах.

Функціонування довірчого товариства передбачає досить складну сукупність відносин, що складаються між головними діючими особами, які укладають трастову угоду. До них належать:

Довіритель (принципал) — фізична, або юридична особа, яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній особі (управляючому, або менеджеру) для його використання на певних умовах.

Довірена особа — фізична або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя.

Бенефіціар — третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.

Формою організації відносин між довірителем і довіреною особою є трастова угода, основний зміст якої стосується як обов’язків і відповідальності довіреної особи, так і прав та привілеїв довірителя.

Довірчі товариства, що виникли в середні віки, поступово стали відігравати помітну роль в організації суспільного виробництва. Вирішальним фактором цього розвитку стало подальше вдосконалення відносин власності, розвиток підприємництва та ускладнення форм його організації.

Еволюція відносин власності знайшла свій прояв, насамперед, у подальшій персоніфікації прав власника, що генетично призвело до зміцнення інституту спадкоємства, а це, у свою чергу, стало базою розвитку довірчих товариств. Збереження, а з часом і примноження майна, що передавалось у спадщину, ставало визначальною функцією трастів.

З іншого боку, розвиток підприємницької діяльності теж приводив до помітного поширення трастових послуг. Водночас ускладнення підприємницької діяльності вимагало й подальшого вдосконалення трастових операцій, оскільки в управління часто приймалось не просто майно, а цілі виробничі комплекси зі своєю спеціалізацією та особливостями свого становища на ринку.

Загальному поширенню і ускладненню трастових послуг сприяв і подальший розвиток ринкової економіки, важливою ознакою якої стала поява пенсійних фондів, страхових компаній та інших подібних їм установ. Вони посилили необхідність трастових операцій, оскільки трасти вже раніше були пов’язані не тільки з управлінням майном, а й з управлінням фінансами.

У сучасних умовах довірчі товариства за своїм загальним функціональним призначенням націлені на ефективне використання майна, його фінансових форм, зменшення ризиків підприємницької діяльності та вдосконалення інвестиційного процесу.

Загальна спрямованість діяльності довірчих товариств дає можливість класифікувати трасти залежно від ступеня свободи довіреної особи відносно об’єкта, який передано в управління, тому всі трасти ділять на активні й пасивні.

Активний траст — це довірче товариство, котре може змінювати форму майна, переданого йому в управління без додаткової (попередньої) згоди довірителя.

Пасивний траст або виключає таку можливість узагалі, або передбачає отримання відповідної згоди довірителя.

Трастові операції досить різноманітні, але в цілому їх можна об’єднати в такі групи:

персональні трастові послуги, що надаються окремим громадянам;

трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої підприємницької діяльності;

послуги, що надаються пенсійним та іншим фондам для максимізації їх доходів.

Залежно від загального спрямування управління, яке здійснює довірче товариство, у світовій практиці виділяють два типи трастів — загальні і підприємницькі.

Загальні трастові компанії спеціалізуються на об’єднанні коштів дрібних власників. Ці операції досить складні щодо організації і значні за витратами, оскільки управління невеликими капіталами вимагає додаткових витрат. Через це трастові послуги інколи можуть бути й збитковими для довірчого товариства (наприклад, для банку), якщо останній надав трастові послуги, дбаючи про найбільш широкий спектр своїх послуг для клієнтів. Зменшення витрат на індивідуальні трастові операції стало можливим на початку XX ст., коли набув поширення метод об’єднання майна і коштів індивідуальних довірителів в один загальний траст.

Підприємницькі трасти відрізняються від загальних тим, що в управління передається виробничий комплекс. Мета такого трас- ту — управління підприємством для його збереження та підвищення рівня ефективності його функціонування. Він викликаний до життя потребою збереження бізнесу в умовах, що тимчасово не дозволяють власнику організувати таке управління самостійно (наприклад, унаслідок неповноліття спадкоємця). Важливою причиною появу й дії таких трастів є бажання пасивних власників забезпечити ефективне управління своїм капіталом.

Умови, що спричинили появу підприємницьких трастів, не обмежуються тільки переліченими моментами. Досить часто це наслідок особливостей тієї чи іншої ситуації, яка складається в конкретній країні. Так, наприклад, у 40-і роки XX ст. у США для корпорацій була введена заборона на операції з комерційною власністю. Це викликало створення довірчих товариств, які й брали на себе ці операції. Такою причиною можуть бути спеціальні умови, в які може потрапити підприємство на тому чи іншому етапі свого розвитку, наприклад умови, що пов’язані з необхідністю управління на етапі реконструкції підприємства, зміни структури його виробництва через загрозу банкрутства і т. ін.

Трастові операції, як правило, здійснюються спеціалізованими трастовими компаніями, котрі спеціалізуються на управлінні окремими видами майна або здійснюють свою діяльність в окремих галузях економіки. Окрім власне трастових компаній, трастові послуги надають і банки. Ці операції, як правило, відрізняються від послуг спеціалізованих трастових компаній. Різниця насамперед у тому, що банк надає ті трастові послуги, які за своїм характером найбільш близькі до основного спектра послуг, що надаються цією установою. Конкретно це може бути зберігання цінних паперів, ведення бухгалтерських записів клієнта, отримання від імені клієнта платежів, купівля чи продаж цінних паперів, консультування і т. ін.

В Україні до початку 1993 р. не було спеціального нормативного акта, який би визначав статус і функції довірчих товариств. Виникнення різних товариств, що використовували у своїй назві визначення »довірче товариство» і займались широким спектром послуг для фізичних та юридичних осіб, відбувалося згідно з Законами України »Про підприємництво» та »Про підприємство».

Регламентація і певне упорядкування діяльності довірчих товариств почалася з 1993 р., коли Кабінетом Міністрів України було прийнято Декрет »Про довірчі товариства». Відповідно до нього предметом діяльності довірчого товариства є представницька діяльність з грошовими коштами, цінними паперами та іншими документами. Довірче товариство, згідно з цим документом, має бути організоване тільки у формі товариства з додатковою відповідальністю, а додаткова відповідальність визначалася внеском, який дорівнював п’ятикратному внеску учасника довірчого товариства. Ці операції могли здійснюватись як для фізичних, так і для юридичних осіб.

Особливості діяльності довірчих товариств в Україні насамперед у початковий період їх становлення та функціонування обумовлені загальною специфікою ринку в Україні. З одного боку — це недосконалість правової бази, яка б регламентувала трастові операції, а з другого — відсутність у переважної маси населення майна (як рухомого, так і нерухомого) і цінних паперів, які б могли стати основою розвитку широкого спектра довірчих операцій. За часів Радянського Союзу десятиліття насаджувався певний стереотип поведінки індивіда, який обмежував накопичення майна, не говорячи вже про цінні папери, яких просто не було, і землю, яка не могла бути об’єктом купівлі-продажу.

В цих умовах були поширені операції щодо залучення в управління грошових коштів населення. їх популярність посилювалась бажанням населення хоч якось захистити свої доходи від знецінення в умовах гіперінфляції. Така »спеціалізація» довірчих товариств у поєднанні з недосконалістю правової бази і новизною цих операцій для населення створила сприятливі умови для широкомасштабних зловживань довірою наших громадян. Хвиля банкрутств довірчих товариств, яка пройшла по Україні, підтвердила цей факт і надовго сформувала негативний імідж трастовим компаніям та їх операціям.

З огляду на це уряд України вжив деяких заходів, що були спрямовані на посилення контролю за діяльністю довірчих товариств і захист інвесторів від зловживань з боку нечесних людей і шахраїв. Але цього було явно замало. Вирішальний напрям відновлення довіри населення до інституту довірчих товариств і забезпечення йому відповідного місця в системі небанківських фінансово-кредитних установ лежить у площині прийняття досконалих нормативних актів, що були б здатні створити нормальну правову базу для їх функціонування.

Перспектива розвитку трастових компаній у нашій країні, безсумнівно, є. Вона пов’язана не тільки з тими фундаментальними та об’єктивними процесами, що властиві ринковій економіці і знаходять своє вираження в розвитку відносин власності, підприємництва і зростання доходів населення, але й у специфіці умов, що складаються в Україні в перехідний до ринку період. До таких умов можна зарахувати поступовий розвиток ринку цінних паперів, зокрема, досить широке використання населенням приватизаційних цінних паперів. Становлення цього сектору фінансового ринку в умовах новизни даного явища для громадян нашої держави відкрило певний простір для діяльності довірчих товариств. Закінчення сертифікатної приватизації не згорнуло цю перспективу, бо в Україні продовжується процес приватизації. А дрібні і середні підприємства, що переходять у власність індивідуальних та колективних власників, потребують кваліфікованого управління, яке далеко не завжди можуть забезпечити нові господарі, котрі, як правило, не мають достатнього досвіду організації господарської діяльності в умовах ринку.

На 01.01.1999 р. в Україні зареєстровано 704 довірчих товариства. Для країни з 48 млн. населенням цього дуже замало, тому в перспективі кількість трастових компаній зросте, а якість їх роботи, безсумнівно, поліпшиться.

9.4. Пенсійні фонди

Соціальноорієнтована ринкова економіка, до якої прагне наше суспільство, як свій неодмінний атрибут має досить розвинуту систему соціального захисту у вигляді системи пенсійного забезпечення непрацездатного населення.

Пенсійні фонди почали створюватись у період після Другої світової війни, проте вперше пенсійний фонд було створено ще в 1875 р. у США.

Організаційно в розвинених країнах пенсійна система представлена як державними, так і недержавними пенсійними фондами, але співвідношення цих форм організації пенсійного забезпечення в різних країнах неоднакове. Наприклад, у таких країнах, як Іспанія, Греція, Португалія, Франція та Італія, головна роль належить державній системі пенсійного забезпечення. Вона ви- сокорозвинена і забезпечує високий рівень соціального захисту населення, що знаходиться за межами працездатного віку. У цих умовах розвиток соціального страхування за рахунок індивідуальних внесків і страхування, здійснюваного на основі певної зацікавленості підприємця, відбувається повільно.

У деяких країнах, наприклад у Нідерландах та Великобританії, система пенсійного забезпечення переважно побудована на недержавних пенсійних фондах. Перший сучасний недержавний пенсійний фонд було створено у США фірмою »General Motors» у 1950 році. Основу коштів цих фондів складають кошти, що акумулюються фондами з метою подальшої виплати додаткових пенсій. Ці кошти зазвичай накопичуються на індивідуальних рахунках клієнтів. Виплати пенсій здійснюються у межах накопичених сум і відповідно до передбаченого плану виплат. Самі виплати здійснюються, як правило, за однією з двох схем.

Так, в окремих країнах панує схема, в якій фіксованими є виплати. Вони фіксуються або у вигляді певної суми, або у вигляді відсотка від заробітної плати. Часто ці виплати індексуються у зв’язку з інфляцією. Така схема віддзеркалює переважно інтереси клієнтів пенсійних фондів. Недоліком фондів з такою схемою виплат є те, що ці фонди корпоративні і, як правило, змінивши місце роботи, працівник може втратити можливість отримувати пенсію. Іншим недоліком є те, що ризик від неефективного розміщення активів такого фонду лягає на роботодавця, оскільки виплати пенсіонерам фіксовані.

Іншими є пенсійні фонди з фіксованими внесками. Компанія вносить певну суму на персоніфіковані пенсійні рахунки працівників. Часто право поповнювати цю суму має й сам працівник. Виплати з цього фонду залежать від накопиченої суми і не є фіксованими.

Перевага такої схеми в тому, що працівник, навіть у разі звільнення, не втрачає свого рахунка і може кошти на ньому перемістити в інший фонд. Підставою для прийняття такого рішення, як правило, стає відповідна інформація про діяльність фонду і його фінансовий стан. Така схема організації недержавних пенсійних фондів найбільш повно відбиває інтереси засновників фондів, бо весь тягар ризиків від неефективного розміщення активів фонду перекладається на працівників, хоча це дещо пом’якшується правом учасників такого фонду у виборі об’єктів інвестування, тобто у вирішенні питання про розміщення активів фонду. Такі фонди досить поширені в Канаді, Японії, Австралії та деяких інших країнах.

Пенсійні фонди відіграють величезну роль у забезпеченні процесу інвестування, що забезпечується великою часткою їх активів у ВВП. Так, в 2001 р.ця частка сягнула у Великобританії — 66,4%, а в Нідерландах — 105,1 %, а в Швейцарії — 113,5%. Помітною є роль таких активів в організації суспільного життя своїх громадян. Так, вони за рахунок накопичених грошових коштів надають різні послуги, наприклад, забезпечують пільгове медичне обслуговування, ритуальні й інші послуги.

Грошові кошти, накопичені в пенсійних фондах, як уже зазначалося, є важливим і значним за обсягами інвестиційним ресурсом. Але їх використання має свої особливості. Вони обумовлені функціональною роллю даних фондів і особливою регламентацією їх діяльності з боку держави.

Специфіка функціонування недержавних пенсійних фондів як інститутів соціального захисту населення проявляється перш за все у вимозі їх постійного існування, у відсутності права на зникнення. Це обумовлено тим, що пенсійні фонди беруть зобов’язання на терміни, які вимірюються десятками років. Ця обставина призводить до суттєвих обмежень у їх діяльності. Як правило, пенсійні фонди належать до організацій, які не ставлять собі за мету отримання прибутку, а у разі його отримання він використовується на цілі, передбачені статутом пенсійного фонду. Цим фондам заборонено займатись комерційною діяльністю.

Особливості використання активів пенсійних фондів обумовлюються і роллю держави стосовно діяльності таких фондів. У країнах з високорозвинутою економікою пенсійні фонди належать до організацій, що стабільно функціонують і здатні на тривалий період у перспективі планувати свою діяльність та забезпечувати виконання зобов’язань перед вкладниками. У цих умовах держава бере на себе обов’язок щодо виконання зобов’язань фонду перед вкладниками у форс-мажорних обставинах. У тих же країнах, де ринкова економіка ще не знаходиться в стані, який би давав змогу пенсійним фондам забезпечувати сталість свого функціонування самостійно, держава, як правило, бере на себе відповідальність перед клієнтами фондів за всі зобов’язання останніх.

Практичне розміщення активів пенсійних фондів здійснюється за допомогою спеціалізованих компаній з управління активами. Накопичені пенсійними фондами грошові кошти розміщуються також на депозитних рахунках комерційних банків.

Проблема формування системи недержавних пенсійних фондів в Україні належить до найбільш складних. Це обумовлено, насамперед, відсутністю правової бази, яка безпосередньо регулювала б таку сферу діяльності. У цих умовах організація прогресивної системи пенсійного забезпечення громадян являється проблематичною. Не менш суттєвою проблемою є загальний стан економіки. Падіння виробництва, що мало місце упродовж 1991—1999 рр., недосконалість механізмів ринкового саморегулювання, низькі доходи більшості населення, відсутність стійких прогнозів розвитку виробництва на перспективу не дають змоги досить точно розрахувати зобов’язання таких фондів перед вкладниками і, таким чином, позбавити останніх великого ступеня ризику втрати вкладених ними коштів.

Важливою умовою, що визначає загальну стратегію у сфері формування системи пенсійного забезпечення, є й та обставина, що Україна взяла курс на перетворення своєї економіки на ринкову. Виходячи з цієї умови, необхідно перш за все правильно зорієнтуватись у виборі конкретної моделі організації пенсійної системи держави. Як вважають спеціалісти, пенсійне забезпечення має бути побудовано на основі значного розвитку недержавних пенсійних фондів. При цьому конкретними формами (напрямами) організації таких фондів можуть бути як корпоративні (закриті), так і відкриті пенсійні фонди.

Корпоративні фонди дають змогу створити потужний стимул для участі в них підприємців, що підкріпить фінансову базу останніх. Одночасно це створить умови вдосконалення розвитку окремих підприємств або й цілих галузей, які знаходяться в руслі визначених державою господарчих пріоритетів.

Відкриті пенсійні фонди повинні стати важливим елементом усієї системи пенсійного забезпечення як у силу своєї відкритості, так і через необхідність створення конкурентного середовища для корпоративних пенсійних фондів. Широка база для залучення відповідних коштів населення і система пільг з боку держави зробили б таку мету реальною і досяжною вже в недалекому майбутньому.

Проте для вирішення завдання створення в Україні системи пенсійного обслуговування, що ефективно працює, побудованої на основі оптимального поєднання як державних, так і недержавних пенсійних фондів, необхідно попередньо вирішити низку складних проблем. До першочергових і найбільш важливих слід зарахувати:

розробку і прийняття правових актів, які б забезпечили надійну діяльність недержавних пенсійних фондів;

організацію планування і здійснення системи заходів державного регулювання діяльності таких фондів;

визначення об’єктів, напрямів і умов розміщення активів зазначених фондів для досягнення таких цілей, як стабільність, сталість їх існування та можливість отримання ними доходів для поліпшення пенсійного забезпечення й посилення стимулів до утворення пенсійних фондів.

Ці проблеми загальні і відображають тільки основні напрямки розбудови, адекватної ринковим умовам пенсійної системи. Необхідність якомога скорішого створення сучасної системи соціального захисту в нашій державі та залучення значних інвестиційних коштів, які будуть акумульовані цією системою у розбудову ефективної ринкової економіки, роблять необхідним більш детальний аналіз стану і перспектив розвитку вітчизняних пенсійних фондів.

Перш за все слід констатувати, що наявна солідарна система пенсійного забезпечення, яка дісталась нам у спадщину від СРСР, практично повністю вичерпала свої можливості. Це підтверджується тим, що середньомісячний розмір пенсії дуже невеликий. У 2002 р. він становив усього 122,5 грн. При цьому співвідношення до середньої заробітної плати не тільки знаходиться на надзвичайно низькому рівні (34,1 % за останні п’ять років), а й виявляє помітну тенденцію до зниження. Приблизно ту ж саму картину дає і співвідношення середньої пенсії до прожиткового мінімуму.

Жалюгідний стан пенсійної системи знаходить своє вираження і в її практичній нездатності захищати населення непрацездатного віку в умовах спаду або кризових явищ в економіці. Це підтверджує той факт, що в період з 1996 по 1998 рік існувала велика (більше 1 млрд грн) заборгованість щодо виплат пенсій. У поєднанні з відсутністю їх індексації це свідчить про дуже слабкий рівень реального захисту цих верств населення в нашій державі і нагальну потребу реформування пенсійної системи.

Фінансова нестабільність пенсійної системи і її нездатність сьогодні бути важливим резервом інвестиційних ресурсів в Україні посилюється й дією низки як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. Зазначимо тільки деякі з них:

Як відомо, в Україні відбувається помітне погіршення демографічної ситуації. Одним з її яскравих виявів є досить помітне старіння населення. І хоча ця тенденція властива й усім іншим розвинутим країнам, у нашій державі вона характеризується досить високою інтенсивністю. Так, якщо частка пенсіонерів у загальній кількості населення в 1991 р. становила 25,2 %, то вже на початок 2005 р. цей показник сягнув 30 %.

Істотним недоліком пенсійної системи є й велике навантаження на підприємців у вигляді відрахувань до пенсійного фонду, що помітно послаблює їх інвестиційні можливості і конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Так, на початок 2005 р. відрахування роботодавців (ставка обов’язкових відрахувань до солідарної пенсійної системи) становили 32 %, у той час як аналогічний показник у США становить усього 12,5 %.

Пенсійна система України потерпає і від наявності великої кількості пільг, а також значної кількості привілейованих пенсіонерів. Якщо середній розмір пенсії у 1999 році становив 70 грн, то службовці тільки середньої ланки спецслужб України, Ради національної безпеки і оборони отримують пенсію в розмірі 600—700 грн, а народні обранці у нашій Верховній Раді — 1000—1200 грн. Розрив між мінімальною пенсією і максимальною більше, ніж у 20 разів. Такого немає, а головне, й не може бути в розвинених країнах.

Немає в державі й надійних способів індексації пенсій, що робить пенсію надзвичайно вразливою від інфляції, а якщо брати до уваги досить високу динаміку цього показника і те, що він часто виходить за заплановані рівні, то в разі прискорених темпів, або перебільшення рівня інфляції над прогнозованим, значна частина населення зазнає величезних втрат.

Подолання цих недоліків сучасної пенсійної системи в Україні потребує передусім прийняття першочергових законів, які б визначили принципово нову схему організації пенсійної системи нашої держави. Два таких закони, а саме: »Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та »Про недержавне пенсійне забезпечення» вже прийняті Верховною Радою.

З огляду на принципові основи розбудови нової пенсійної системи, як їх бачать вітчизняні науковці і практики, наша пенсійна система повинна мати в майбутньому три складових.

По-перше —- це солідарна система, яка функціонально повинна давати людині, котра вийшла на пенсію, той мінімум, який би запобігав її жебракуванню і суцільній бідності. Відрахування до цієї ланки пенсійної системи обов’язкові, але вони будуть значно меншими від існуючих, що полегшить навантаження на гаманець роботодавця і поліпшить його інвестиційні та інші можливості.

По-друге — це обов’язкова накопичувальна система. Кошти для її формування акумулюватимуться за рахунок обов’язкових внесків робітника зі своєї заробітної плати. Ці кошти зосереджуватимуться на персональному рахунку майбутнього пенсіонера і дадуть йому змогу суттєво підвищити розмір своєї пенсії, яку він отримуватиме з фонду солідарної системи.

По-третє — це система добровільного накопичення, фонди якої формуватимуться за рахунок добровільних внесків громадян. З настанням непрацездатності людина отримуватиме з цього фонду додаткові кошти, що складатимуться як з накопиченої вже нею суми, так і з тих прибутків, які отримані пенсійною установою за рахунок використання нагромаджених цією установою ресурсів.

Створення такої системи пенсійного забезпечення передбачає й необхідність сприяння розвитку недержавних пенсійних фондів. Перші кроки в створенні системи недержавних пенсійних фондів в Україні вже зроблено. На квітень 2005 р. у країні зареєстровано 25 недержавних пенсійних фондів, у т.ч. 19 відкритих, 4 корпоративних і 2 професійних. Усі вони створені згідно із Законом України »Про господарські товариства» і тільки у 2003 р. прийнято закон »Про недержавне пенсійне забезпечення». Розмір накопичених у них коштів склав у 2001 р. приблизно 0,01 % від ВВП. Досвід роботи таких фондів ще дуже малий, ситуація в економіці досить складна, але початок реформуванню пенсійної системи в нашій державі вже покладено.

9.5. Кредитні спілки у системі парабанків

Кредитні спілки — це корпоративні ощадні інститути, які утворюються групою осіб, об’єднаних загальними матеріальними інтересами.

Кредитні спілки створюються як установи, що забезпечують кредитування своїх членів-пайовиків. Капітал кредитної спілки використовується для видачі кредитів під придбання споживчих товарів або оплати послуг, які надаються членам кредитної спілки.

Особливістю кредитних спілок є те, що її члени, як правило, добре знають один одного, через це отримання позики не супроводжується такою самою процедурою з’ясування платоспроможності і надійності позичальника, яка є неодмінною ознакою організації банківського кредиту. Це значно спрощує і здешевлює операції щодо оформлення кредитних відносин.

Важливою перевагою кредитних спілок є .те, що кошти останніх утворюються за рахунок пайових внесків їх членів, а це забезпечує високу ліквідність їхніх активів.

Приймаючи внески своїх членів і внески за тими позиками, що повертаються, кредитна спілка одночасно видає й кредити своїм членам. Витрати з кредитних операцій спілки відносно невеликі, а в поєднанні зі звільненням цих спілок від податкових платежів, що практикується в багатьох країнах, здійснення процесу надання позики є маловитратним. Ставки відсотка за позиками, що надають кредитні спілки, значно нижчі, ніж за банківськими кредитами.

Перші кредитні спілки виникли в Німеччині. У 1849 р. німецький підприємець Ф. Райфайзе організував першу кредитну спілку, яка отримала назву »Товариство для допомоги небагатим селянам». З часом виникають нові кредитні спілки, які почали називати »райфайзенки». Вони надавали допомогу, головним чином, жителям сільської місцевості.

 

Кредитні спілки, створені Ф. Райфайзеном, базувались на певних принципових засадах. Найголовнішими серед них були:

Солідарна відповідальність усіх членів спілки. Відповідальність була необмеженою. Ці ознаки перетворювали кредитні спілки в організації з високим рівнем платоспроможності.

Позики члени спілки отримували тільки на виробничі потреби, що укріплювало спілку і створювало міцну базу для повернення отриманого кредиту.

Жредитні спілки мали локальний характер, бо створювались для мешканців села. Це зміцнювало надійність спілок, бо їх члени добре знали один одного.

Члени правління не отримували платні, а це зменшувало витрати спілок. Правлінню відшкодовувались тільки фактичні витрати, пов’язані з їх організаційною діяльністю.

Члени спілки не мали права вступати в інші кредитні товариства, а це означало, що майно членів спілки не могло стати заставою в інших кредитних установах. Тим самим посилювався фінансовий стан кредитної спілки.

Досвід Німеччини швидко поширюється й на інші країни. У Канаді родоначальником кредитної кооперації став А. Дежарден, який заснував у 1900 р. у Квебеку кредитну спілку »Народна каса».

З розвитком суспільного виробництва кредитні спілки набувають подальшого розширення. Це обумовлюється тією обставиною, що кредитні спілки можуть надавати своїм членам широкий спектр послуг, які пов’язані з різноманітними і досить часто індивідуалізованими потребами особи. Серед найбільш поширених слід назвати кредити під купівлю або будівництво житла, придбання автомобіля, оплату навчання, організацію відпочинку і т. ін. Кредитні спілки надають також різного роду консультативні послуги, часто організовують різні заходи для своїх пайовиків. Останнє пов’язано з тим, що кредитні спілки — це не тільки фінансові заклади, а й певні суспільні організації.

Держава, як правило, створює всі необхідні умови для організації і функціонування кредитних спілок, оскільки в умовах ринкової економіки вона завжди зацікавлена у системі самофінансування населення. Особливо швидко розвиток кредитних спілок відбувається на початку XX ст. Сьогодні кредитні спілки існують більш ніж у 80-ти країнах світу. Існує також Всесвітня Рада кредитних спілок, членом якої є Національна асоціація кредитних спілок України.

У країнах за часів командно-адміністративної системи кредитних спілок не було, або вони існували у формі кас взаємодопомоги при державних підприємствах, хоча це не були кредитні спілки в повному розумінні цього слова. Такий досвід був і в Україні, коли вона входила до складу СРСР.

Історія виникнення кредитних спілок нашої держави пов’язана з конкретною подією, яка відбулася в м. Гадяч Полтавської губернії у 1869 р. У цьому містечку 28 громадян отримали гроші за оренду сіножатей. Сума грошей була мізерною і її не стали ділити між орендодавцями, а вирішили створити товариство фінансової взаємодопомоги. Так була утворена в Україні перша кредитна спілка.

У кінці XIX ст. в селі Сокиринці тієї ж Полтавської губернії виникло позиково-ощадне товариство, яке об’єднувало 28 сіл і налічувало 11 тис. членів. У подальшому процес створення кредитних спілок посилювався.

1917 року Тимчасовий уряд Росії створив в Україні Центральний український кредитний комітет. Його очолив відомий український учений-економіст М. Туган-Барановський. На цей момент в Україні діяло 3300 кредитних спілок. У подальшому кредитні спілки в Україні були зруйновані. Це відбулося в 1929 р. у Східній, а в 1939 р. у Західній Україні. їх майно і кошти були націоналізовані, і вони припинили своє існування.

Набуття Україною незалежності і поступовий перехід її економіки на ринкові рейки поставили на порядок денний питання про створення кредитних спілок. Кредитні спілки в нашій державі за своєю сутністю — це об’єднання фізичних осіб, які сплачують грошові внески, стають спільними власниками об’єднаних коштів і водночас користувачами цієї власності. Як правило, кредитні спілки є неприбутковими організаціями.

У нашій незалежній державі кредитні спілки почали виникати ще до появи спеціальних нормативних актів, які мали визначати умови їх організації та діяльності. Створюючи їх, організатори спирались на закони про підприємство та підприємництво. Однією з перших стала кредитна спілка, створена медичними працівниками міста Кривий Ріг навесні 1992 р.

Перший спеціальний нормативний акт щодо кредитних спілок з’явився у 1993 р. Це був Указ Президента України, який затверджував »Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні». Відповідно до нього кредитна спілка набувала статусу суспільної організації, що мала об’єднувати не менше як 50 осіб. За мету своєї діяльності кредитні спілки визначали фінансовий і соціальний захист членів спілки на основі взаємного кредитування. Крім того, спілка мала можливість займатись видавничою і благодійною діяльністю. Порівняно з досвідом організації функціонування кредитних спілок у висо- корозвинених країнах це був досить обмежений перелік послуг, що суттєво зменшувало можливості кредитних спілок і обмежувало їх роль у ринковій економіці.

Кредитним спілкам заборонялося бути засновниками суб’єктів підприємницької діяльності, а також займатись цією діяльністю. Видавати позику спілка могла тільки своїм членам. Зрозуміло, що це законодавство мало тимчасовий характер, було недосконалим, не відповідало умовам розвитку ринкової економіки і тому невдовзі було замінено новим правовим актом.

У кінці 2001 р. Верховною Радою прийнято Закон України »Про кредитні спілки». Згідно з цим законом кредитна спілка визначена як неприбуткова організація, що на кооперативних засадах заснована фізичними особами, яка за рахунок сукупних грошових внесків задовольняє потреби своїх членів у взаємному кредитуванні та наданні різноманітних фінансових послуг.

Прибуток, який утворюється внаслідок діяльності, що здійснюють кредитні спілки, після покриття витрат і сплати податків та платежів до бюджету залишається в розпорядженні кредитної спілки й розподіляється на цілі, передбачені в статуті спілки. Частину прибутку розподіляють на внески його членів відповідно до розміру коштів, внесених кожним членом кредитної спілки.

Для забезпечення надійності і стабільності діяльності кредитних спілок вони повинні створювати резервний фонд у межах 5 — 15 % від коштів спілки. При цьому максимальний розмір кредиту обмежений 10 % коштів спілки.

На 2002 р. в Україні вже налічувалось більше 400 кредитних спілок. Позичковий портфель цих спілок сягає близько 300 млн грн, а в членами є більше 100 тис. громадян нашої держави.

Подальший розвиток кредитних спілок в Україні пов’язаний як із загальним поліпшенням економічної ситуації в країні, так і з вирішенням проблем, що безпосередньо стосуються кредитних спілок і пов’язані з організацією їх діяльності. Серед цих проблем найбільш важливими є:

—розробка і подальше вдосконалення законодавства, що регламентує діяльність кредитних спілок;

—створення стабілізаційного фонду, здатного захистити інтереси вкладників. Прикладом цього може бути досвід США, де з боку уряду є повна гарантія повернення внесків у розмірі до 100 тис. доларів.

9.6. Страхові компанії та ломбарди

Страхова компанія — це юридична особа, яка залучає кошти клієнтів під певні зобовязання і сплачує цим клієнтам визначену суму коштів у разі настання страхового випадку.

Своїм корінням страхування сягає в глибину віків; спочатку воно зосереджувалось на розподілі ризику, пов’язаного з рухом вантажів та з позиками. Один із перших страхових полісів, що дійшли до наших днів, є поліс на страхування вантажу, який перевозився з Марселя до Тріполі (Сирія). Ставка премії за цим полісом встановлювалась у розмірі 5 %.

Наступний етап у розвитку страхової справи пов’язаний з одним із перших законодавчих актів, що регламентував діяльність страхових компаній. Його прийнято 1601 р. в Англії, і він отримав назву »Закон відносно справ зі страхування серед купецтва».

Спочатку страхування здійснювалось, як правило, окремими особами, найчастіше купцями, і не було їх професійним заняттям. Але з розвитком торгівлі вже у XVII ст. відбувся процес професіоналізації цієї діяльності.

Перші страхові компанії нашої держави виникають у Західній Україні, що входила до складу Австрійської імперії, у вигляді організації суспільних зерносховищ (шпіхлерів), які забезпечували натуральний захист селянських господарств. Перші шпіхлери виникли у 1784 р. і проіснували до 1821 р.

Майнове страхування в Галичині існувало вже в XIX ст., але здійснювалось іноземними страховими компаніями, і тільки в 1892 р. виникло перше самостійне українське страхове товариство »Дністер», яке зосередилось на страхуванні від вогню. Воно успішно діяло аж до початку Першої світової війни, коли російські війська зайняли Галичину, а створена Росією окупаційна влада заборонила діяльність усіх центральних українських організацій.

Особисте страхування на землях Західної України здійснювало товариство »Карпатія», створене 1911 р. професором Чернівецького університету Стефаном Смаль-Стоцьким.

У царській Росії страхування виникло в кінці XVIII ст. і діяло до кінця 1918 р., коли страхова справа була націоналізована. Громадянська війна, викликана нею і революцією розруха зробили страхування практично неможливим і в 1919—1920 pp. анулю

<br

ються спочатку угоди зі страхування життя, а потім і майнове страхування. Відновлюється страхова справа тільки з 1922 p., а остаточно отримує нормативне оформлення в 1925 р. Цим законодавством у СРСР встановлювалась державна монополія на страхування і були утворені дві організації: Держстрах СРСР, який монополізував усе внутрішнє страхування, та Індержстрах, який спеціалізувався на зовнішньому страхуванні.

Розпад Радянського Союзу, а головне, перебудова економічної системи в молодих державах, що виникли на руїнах імперії, привели до кардинальних змін в організації страхової справи. Так, в Україні колишній Укрдержстрах було реорганізовано в державну страхову компанію »Оранта». Поряд з нею виникла ціла низка приватних страхових компаній. Серед них і досить великі, такі як »Омега», »Саламандра» та ін. Поява недержавних страхових компаній стала важливим моментом у системі ринкових перетворень в Україні.

Другим важливим і принципово новим явищем у розвитку страхування в нашій державі стала поява тих видів страхування, які раніше в Україні не існували і які конче потрібні в умовах становлення підприємництва. До них слід віднести страхування підприємницьких ризиків, перестрахування і т. п.

Правової бази, що регламентувала діяльність страхових компаній, до 1993 р. практично не було. Першим спеціальним нормативним актом став Декрет Кабінету Міністрів України »Про страхування», який було прийнято на початку 1993 р. Він виявився досить недосконалим і вже в 1996 р. був прийнятий Закон України »Про страхування».

Відповідно до цього закону страхова компанія є юридичною особою, яка організаційно існує в одній із форм, передбачених Законом України »Про господарські товариства». Особливим є те, що учасників у страховій компанії повинно бути не менше трьох, а сама страхова діяльність в Україні може здійснюватись лише резидентами України.

Значно збільшився (порівняно з положеннями Декрету Кабінету Міністрів від 1993 р.) і розмір статутного фонду страхових компаній. Вії повинен становити не менше 100 тис. екю, а для страхових ком- пан: й, у складі яких є юридичні або фізичні особи іноземної держави, с гатутний фонд повинен бути не менше 500 тис. екю.

З метою забезпечення максимальної ліквідності капіталу страхових компаній, закон передбачив таке:

частка грошових внесків в оплаченому статутному фонді повинна бути не менше 60 %;

при формуванні статутного фонду не можна використовувати кошти, отримані в кредит або під заставу, а також вносити немайнові активи.

Для контролю за діяльністю страхових компаній створено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю. В його компетенцію входить нагляд і за страховою діяльністю. Комітет може виключати окремі страхові компанії з державного реєстру страховиків у разі порушень з боку страхових компаній.

Згодом, а саме в кінці 2001 p., прийнято Закон України »Про внесення змін до Закону України »Про страхування». З метою підвищення рівня капіталізації було змінено мінімальний розмір статутного фонду, який встановлено у сумі 1 млн євро для всіх страховиків, що займаються будь-яким видом страхування, крім страхування життя. Останній вид страхування передбачає для страховика створення статутного фонду в сумі не менше як 1,5 млн євро. Для діючих страховиків встановлено термін 3 роки для виконання нових вимог.

Страхові компанії, як показує досвід їх функціонування у висо- корозвинених країнах, накопичують великі ресурси. Ця перспектива реальна в майбутньому і в Україні, що ставить на порядок денний надзвичайно важливу проблему стосовно вибору оптимальних напрямів розміщення активів цих компаній. У нашому законодавстві ці напрями окреслені досить жорстко. Це можуть бути:

Депозитні банківські вклади.

Цінні папери, що передбачають отримання доходу, в тому числі й державні цінні папери.

Нерухомість.

Права вимог до перестрахувальників.

Залишки готівки, розмір яких регламентується Національним банком України.

Гроші на розрахунковому рахунку.

Довгострокові інвестиційні проекти, призначені для кредитування житлового будівництва за рахунок резервів, сформованих на базі угод про страхування життя. Законом про страхування не зазначені в законі види кредитування заборонені і є, як правило, прерогативою комерційних банків.

Процес розвитку страхової справи в Україні поступово набирає сили. На початок 2005 р. в Україні налічувалось 260 страхових компаній. Проте потужність страхових компаній ще далека від тих вимог, які ставить ринкова економіка нашої країни. Так, на кінець 2000 р. загальні резерви всіх страхових компаній України становили близько 1 млрд грн. Із існуючих нині ризиків застраховано тільки 10%, тоді як у розвинених країнах цей показник становить 90—95 %. Обсяг страхових платежів до ВВП склав у 2000 р. усього 0,9 %.

Сьогодні у сфері страхування ще багато складних проблем. Серед них: недостатня місткість страхового ринку, нестабільність фінансового стану багатьох підприємств і фірм, відсутність досвіду в організації нових для нас видів страхування і т. ін. У перспективі ці проблеми, безсумнівно, буде подолано і страхові компанії стануть могутніми інституціональними інвесторами, які сприятимуть поліпшенню інвестиційного клімату в Україні й економічному зростанню нашої Батьківщини.

Певною ланкою в системі небанківських кредитних установ є ломбарди. Вони виникають у Франції в XV ст. Оскільки перші ломбарди заснували лихварі — вихідці з італійської провінції Ломбардія, то й ці установи отримали таку назву. Згодом ломбарди досить швидко поширюються по інших країнах.

Сучасні ломбарди, як правило, обслуговують фізичних осіб, надаючи їм кредит під заставу майна. Найчастіше предметами застави виступають ювелірні вироби, а кредит, що отримує позичальник, видається на короткий термін. Найчастіше — на 1—3 місяці.

Віддані в заставу речі, як правило, на 25—50 % за вартістю перевищують суму виданого кредиту. У разі неповернення кредиту ломбард має право реалізувати заставлені речі і покрити з виручки як втрати від непогашеного кредиту, так і отримати свій прибуток. До закінчення строку погашення кредиту власність на заставлені речі залишається за позичальником.

В Україні ломбарди не набули поширення. Причиною цього значною мірою став досить високий відсоток з кредитів, що надають ломбарди та відносна незаможність широких верств населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 10. ЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ

У країнах з ринковою організацією суспільного виробництва в сучасних умовах склалася і функціонує певна банківська система, що є сукупністю взаємозалежних і взаємодіючих елементів. їх субординація та основні функції, як правило, визначаються відповідним законом країни.

Банківська система більшості країн має два рівні. На першому рівні знаходиться центральний банк, що займає провідне місце у банківській системі країни. На другому — комерційні банки, що безпосередньо взаємодіють з підприємствами, фірмами, установами та населенням.

Центральному банку належить провідне місце не тільки в організації всієї сукупності кредитно- грошових відносин у країні, він є головною ланкою в державі, за допомогою якої остання здійснює переважну частину своїх регулюючих стосовно економіки функцій. Основні функції центрального банку щодо цього реалізуються у вигляді певних дій, які, як правило, розрізняють загальні й специфічні.

У будь-якій країні з ринковою економікою з огляду на конкретні завдання, що стоять перед суспільним виробництвом, завжди є потреба не в хаотичному, а в системному і цілеспрямованому наборі дій з боку центрального банку для вирішення конкретних проблем і досягнення поставлених цілей, тобто в кожній країні розробляється і реалізується певна кредитно-грошова політика, за здійснення якої відповідає саме головний банк країни.

10.1 Походження центральних банків. Національний банк України

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банківської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціональною роллю — це емісійний банк, тобто банк, якому належить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з’явилися у XII ст. Що ж до появи позики як певного явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають банки, то вона своїм корінням сягає в давню історію людства, задовго до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались переважно храмами, монастирями, а також різноманітними діловими будинками.

Перший банк виникає в 1171 р. у Венеції, хоча він більше відповідав цьому типу установ своєю назвою, а не функціями, бо був призначений переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Банки в сучасному розумінні суті цих кредитних установ зароджуються в середньовіччя. Однією з перших таких установ можна вважати банк святого Георгія, що виник у м. Генуї в 1407 р. Збільшення кількості банків почалося в другій половині XVII ст. з початком розвитку капіталістичних відносин. Так, у 1694 р. створено перший акціонерний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монетній конторі.

Перші банки обслуговували виробництво й обіг товарів і сформувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювалася багатьма комерційними банками. Випускаючи банкноти, вони сприяли розширенню товарного й грошового обігу. Особливо помітною ця роль була на регіональних ринках. Однак з посиленням тенденцій становлення загальнонаціональних ринків банкнотна емісія, що здійснювалася багатьма комерційними банками, стає перешкодою на шляху розвитку товарного і грошового обігу. Випуск банкнот був безконтрольним і нерегулярним. Вони не мали довіри населення всієї країни. Ситуація ускладнювалася також випуском незабезпечених банкнот і банкрутством окремих комерційних банків. Прикладом можуть бути США, де до 1863 р. емісію банкнот здійснювали близько двох тисяч банків, а в обігу було більше семи тисяч видів банкнот, серед яких траплялися і фальшиві, і банкноти вже не існуючих банків.

Істотним недоліком банкнотної емісії, що здійснювалася комерційними банками, було й те, що такі банкноти могли обслуговувати переважно регіональні процеси обміну товарів. Тому з розвитком товарного виробництва і становленням єдиного національного ринку виникла потреба в регулярній банкнотній емісії, яка б здійснювалась з єдиного центру. Таким центром став центральний банк.

Процес централізації банкнотної емісії почався у XIX ст. і продовжувався практично ціле століття. Він здійснювався різними шляхами і його суть полягала в передачі монопольного права на випуск банкнот одному банку. Іноді цьому передувало закріплення державою виняткового права банкнотної емісії за окремою групою банків. Так, наприклад, у США в 1863 р. прийнято закон про національні банки, яким і було передано виняткове право емісії банкнот. Однак підсумковим результатом цього процесу стала передача права на випуск банкнот одному банку.

Конкретні способи виникнення центральних банків у різних країнах були різними, але в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому — держава на основі спеціального законодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалося виняткове право на випуск (емісію) банкнот. Так було, наприклад у Росії, де в 1860 р. створено Державний банк. Таким же чином як єдині, емісійні центри були створені: Бундесбанк у Федеративній Республіці Німеччина (1957 p.), Система банків Федерального резерву в США (1913 p.), Резервний банк Австрії (1960 p.). У другому випадку право емісії закріплювалося за одним із комерційних банків. У такий спосіб виник, наприклад, центральний банк Англії. Заснований як приватна акціонерна компанія з фінансування військової компанії Короля Вільгельма III проти Франції, цей банк у винагороду за свою допомогу уряду отримав виняткове право емісії банкнот у Лондоні. Його привілей посилився в 1849 p., коли актом Р. Піля було заборонено всім новоствореним банкам займатись емісією банкнот, а остаточно монополія на випуск банкнот була закріплена за Банком Англії в 1921 р. З цього моменту він став єдиним емісійним центром країни.

Сьогодні центральні- банки здебільшого належать державі. Цей факт у багатьох випадках став наслідком націоналізації. Так, у 1945 р. було націоналізовано Банк Франції, у 1942 р. — Банк Японії, у 1938 — Банк Канади.

Організаційною формою центральних банків найчастіше є акціонерне товариство. Основна частка капіталу такого товариства, як правило, належить державі. Так, у таких країнах, як Німеччина, Франція, Великобританія, Нідерланди — 100% капіталу центральних банків знаходиться у власності держави. У деяких країнах основу капіталу центрального банку складає капітал комерційних банків (також у США) або комерційних банків та інших фінансових установ (наприклад, в Італії). Але й у таких випадках держава через формування органів управління цими банками відіграє провідну роль в організації їх діяльності.

Правовий статус центральних банків закріплюється у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних актів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність центрального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошову політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику центрального банку, а Німецький федеральний банк навіть не підзвітний парламенту Німеччини. Найменшу незалежність щодо цього мають центральні банки Франції та Італії, де законодавчо уряду передано право визначення кредитно-грошової політики, а центральні банки виступають лише в особі консультанта і мусять виконувати рішення уряду.

Наявність законодавчого обмеження кредитування уряду. За цією ознакою найбільш незалежним є центральний банк Німеччини, а також таких країн, як Нідерланди та Австрія. Найменш незалежними щодо цього є центральні банки таких країн, як Італія, Швеція та Швейцарія, для яких формально не існує законодавчого обмеження обсягів кредитування своїх урядів.

Характер процедури призначення або вибору керівних органів центрального банку і терміни повноважень керівництва центральним банком. Так, у Австрії, Німеччині, Франції, Великобританії та Швейцарії керівні органи (Президент чи голова правління та члени директорату) призначаються урядом, або ж обираються з числа кандидатур, висунутих урядом. В інших країнах, наприклад, у Нідерландах, рішення про призначення на керівні посади центрального банку приймає Рада Міністрів на основі запропонованих центральним банком кандидатур.

Щодо термінів, на які призначають або обирають керівників центрального банку, то вони досить різні і великі. Так, у США — це 14 років, у Німеччині — 8, у Канаді та Австралії — 7 років. При цьому дострокове відкликання керівника банку або члена правління в таких країнах, як Великобританія, Ірландія, Німеччина взагалі неможливе.

У цілому вважається, що найбільш високий рівень незалежності від виконавчої влади має центральний банк Німеччини. Він мусить підтримувати політику уряду, але в реалізації кредитно- грошової політики діє самостійно і не зобов’язаний виконувати вказівки уряду. Взаємодія з урядом забезпечується, з одного боку, тим, що цей банк виступає як радник уряду при вирішенні питань, що стосуються грошово-кредитної сфери, а з іншого боку, члени уряду можуть брати участь у засіданні Центральної ради Бундесбанку. Вони мають право вносити пропозиції, але при цьому не мають права голосу.

В інших країнах центральні банки менш незалежні у своїй діяльності. Вони підпорядковані міністерству фінансів, або казначейству і уряд може суттєво впливати на здійснювану центральним банком кредитно-грошову політику. Так, наприклад, банк Англії (він став державним з 1945 р.) знаходиться під контролем казначейства і координує свою діяльність з міністерством фінансів.

Центральний банк України, а він отримав назву Національного банку України (НБУ), створений у 1991 р. на базі колишнього республіканського відділення Держбанку СРСР та його обласних управлінь. Правова основа НБУ спочатку базувалась на Законі України »Про банки та банківську діяльність» (1991 p.), а з 1999 р. — на Законі »Про Національний банк України».

У цих законах у цілому знайшов відображення світовий досвід, накопичений у сфері розробки банківського законодавства. Основні положення, зафіксовані у цих правових актах, такі:

Національний банк України не включений у систему виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України.

Він підзвітний тільки Верховній Раді України, яка щорічно приймає звіт банку про його діяльність.

Національний банк України має право законодавчої ініціативи.

Вищим органом управління є Рада Національного банку, а безпосереднє управління здійснює Правління на чолі з Головою Правління.

Відповідно до Конституції України Голова правління НБУ призначається на чотири роки Верховною Радою за поданням кандидатури Президентом країни. Якщо враховувати, що такий порядок передбачений, крім Голови правління НБУ, тільки для Прем’єр-міністра і керівників судової влади, то стає очевидною роль Національного банку в системі організації економічного життя нашої країни.

Правова природа Національного банку України подвійна:

- з одного боку, він наділений владними повноваженнями, що реалізуються в його праві ухвалювати нормативно-правові акти, обов’язкові до виконання суб’єктами господарювання і громадянами;

- з іншого боку, він не входить у систему виконавчих органів влади і не знаходиться на держбюджетному фінансуванні. Він не функціонує заради прибутку, а все перевищення суми своїх прибутків над своїми витратами Національний банк зобов’язаний переказувати в Державний бюджет.

Свої відносини із суб’єктами господарської діяльності (насамперед із комерційними банками) НБУ здійснює на підставі укладання угод, тобто діє як самостійний суб’єкт господарювання.

Слід зауважити, що прийняття спеціального закону про Національний банк України стало помітним явищем на шляху наближення центрального банку нашої держави до такого стану, що об’єктивно вимагає ринкова економіка і процес її розвитку. Ознаками цього є передусім посилення рівня незалежності НБУ, що знаходить своє вираження в тому, що тепер НБУ:

є самодостатнім у розробці і здійсненні грошово-кредитної політики. Ні Верховна Рада, ні інші органи влади не мають права на затвердження грошово-кредитної політики (ст. 9 та 24 Закону »Про Національний банк України»), НБУ інформує Верховну Раду тільки про основні принципи грошово-кредитної політики;

є економічно незалежною установою, бо сам складає кошторис своїх надходжень і витрат (ст. 5), що має забезпечити повне виконання НБУ його функцій. Кошторис не затверджується Верховною Радою. При цьому за наявності переважання доходів над видатками сума, зазначена у кошторисі, вноситься у державний бюджет, а в протилежному випадку — покривається за рахунок державного бюджету. Для здійснення своїх функцій Національний банк України повинен мати відповідний капітал. Формування його банківських ресурсів забезпечують пасивні операції НБУ. Головними джерелами ресурсів Національного банку України є емісія банкнот, що забезпечує від половини до трьох чвертей усіх пасивів, а також внески комерційних банків і казначейства, обов’язкові резерви і власний капітал;

не має права здійснювати пряме кредитування уряду на фінансування видатків державного бюджету;

може здійснювати операції з цінними паперами тільки на вторинному ринку, щоб через цей механізм не відбувалось прямого кредитування уряду.

Подальший розвиток ринкових відносин у нашій державі вимагає посилення рівня незалежності НБУ. Необхідність і значущість цього для функціонування й розвитку ринкової економіки підтверджується світовим досвідом. Так, дослідження, проведені фахівцями західних країн, доводять, що за період 1973—1986 pp. серед 17 розвинутих країн найнижчі темпи інфляції спостерігалися в Німеччині та США, тобто в країнах, де центральні банки мають найвищий рівень незалежності. У той же час у таких країнах, як Італія та Великобританія, де центральні банки найбільш залежні від виконавчої влади, рівень інфляції в цей період був найвищим.

Сутність подальшого посилення самостійності НБУ, до якої прагне Національний банк України, полягає в тому, щоб у рамках прийнятої Верховною Радою економічної і фінансової доктрини, зафіксованої у відповідних законодавчих актах, Національний банк самостійно розробляв і використовував відповідні фінансові інструменти, визначав рівень монетизації, облікової ставки, ставку резервування і т. ін. При цьому йдеться не про якусь абсолютну незалежність Національного банку, а про те, щоб він після ухвалення, наприклад, рішення про встановлений рівень інфляції (а це відбувається у процесі затвердження бюджету країни на відповідний рік) був незалежним у діях, спрямованих на те, щоб цей рівень не був перевищений.

10.2 Функції центрального банку

Центральні банки виконують певні функції, а саме:

функцію емісійного центру;

функцію валютного центру;

функцію банку банків, яка реалізується в наданні їм позик і здійснення розрахункових платіжних операцій між банками;

функцію по обслуговуванню державного бюджету, збереження золотовалютних резервів країни та виконання розрахункових операцій для уряду;

функція кредитно-грошового регулювання економіки.

Слід зауважити, що цей перелік функцій має дещо узагальнений характер і розкриває тільки найважливіші напрями діяльності будь-якого сучасного центрального банку. Що ж до конкретних дій центрального банку в розрізі кожної з функцій, то вони регламентуються відповідними нормативними актами в кожній країні окремо. Проте в цілому перелічені функції мають певне загальне наповнення, незалежно від особливостей законодавчого поля конкретної держави.

Функція центрального банку як емісійного центру полягає в монополії цього банку на випуск банкнот. Емісія банкнот здійс- .нюється переважно у формі випуску державних боргових зобов’язань. Це означає, що й уряд, і комерційні банки отримують від центрального банку кредити під заставу державних цінних паперів або комерційних векселів, тобто банкнотна емісія здійснюється на кредитній основі, а її забезпеченням стають комерційні векселі, інші зобов’язання банків і державні цінні папери. При випуску державних цінних паперів для купівлі іноземної валюти та золота механізм банкнотної емісії забезпечується золотом та іноземною валютою.

Оскільки банкнотна емісія має кредитний характер, то це означає, що пасивні операції центрального банку залежать від його активних операцій (від надання кредитів комерційним банкам або уряду, а також від активних операцій з купівлі золота та іноземної валюти) і відносно цього активні операції передують пасивним.

Слід підкреслити, що банкнотна емісія центрального банку не вичерпує емісійних операцій банку. Центральний банк має рахунки комерційних банків і державних установ (наприклад, Міністерства фінансів). Це дозволяє йому зарахувати їх кошти на інші рахунки. У даному випадку емісія не буде пов’язана з випуском банкнот. Таку емісію називають депозитною емісією центрального банку.

Кожен центральний банк має також власний капітал, але, як правило, він невеликий і коливається в межах 4—5 % від усіх пасивів центрального банку.

Певним джерелом ресурсів є також обов’язкові резерви комерційних банків у центральному банку і внески у вигляді вкладів як комерційних банків, так і державних установ.

Емісія грошей може бути пов’язана і з необхідністю підкріплення касових резервів комерційних банків. З цією метою центральний банк може списати гроші з рахунка комерційного банку в центральному банку і на цю суму передати йому готівку.

У деяких країнах центральний банк має також монополію на емісію монет, але їх карбуванням, як правило, займається міністерство фінансів.

Національний банк України, як і центральні банки в інших країнах, має монопольне право на емісію грошей. Це право реалізується, передусім, шляхом емісії готівки. Вона здійснюється, як правило, за рахунок резервних фондів НБУ, що існують при обласних управліннях НБУ, а також при деяких філіях окремих комерційних банків, у яких зосереджуються залишки національної валюти. З цих фондів гроші переходять в обігову касу комерційного банку. Це підкріплення операційних (обігових) кас комерційних банків грошима і є операцією емісії грошей. Рішення про це приймається обласними управліннями НБУ на підставі відповідного дозволу начальника управління НБУ. Це рішення надсилається у вигляді емісійної телеграми, зміст якої кодується. Якщо понадлімітні залишки в резервному фонді відсутні або їх не вистачає, тоді банки отримують гроші з обігових кас управління НБУ. Якщо ліміти обігових (операційних) кас перебільшуються, то надлишки надходять у резервні фонди. Ця операція здійснюється автоматично, що й обумовлює вилучення грошей з обігу.

Емісія грошей доповнюється певним порядком регламентації касових операцій суб’єктів господарювання. У цілому емісійна діяльність НБУ поступово зменшується у зв’язку з тим, що готівкові розрахунки в народному господарстві скорочуються. Що стосується монет, то їх карбування здійснює Міністерство фінансів на замовлення центрального банку, який і викуповує у міністерства цей вид готівки за фактичними витратами на їх виготовлення. Різниця між номіналом цих монет і відшкодуванням з боку центрального банку витрат становить чистий дохід держави, який часто називають сеньйоражем.

Функція центрального банку як валютного центру проявляється, головним чином, у відповідних змінах курсу національної грошової одиниці. Здійснюється ця політика за рахунок так званих валютних інтервенцій. Вони полягають у тому, що центральний банк за рахунок створеного спеціального резерву купує іноземну валюту або, навпаки, продає її. Головним чином, ці операції пов’язані із забезпеченням певного курсу власної валюти, а також із впливом на експортні й імпортні операції. Останнє виявляється у тому, що зниження курсу національної валюти щодо іноземної стимулює експорт і стримує імпорт. При підвищенні курсу національної валюти все відбувається навпаки.

Центральний банк виступає також банком банків. Суть цієї функції — у наданні комерційним банкам кредитів, здійсненні розрахунків між ними, збереженні їх касових резервів, контролі за діяльністю банків. Кредити центрального банку комерційним банкам, як правило, являють собою кредити для підтримки їх діяльності. Центральний банк є кредитором останньої інстанції.

Для організації міжбанківських розрахунків Національний банк України застосовує ті принципи, що є у світовій практиці здійснення таких розрахунків, а саме:

використання міжфілійних обігів;

розрахунки способом організації кореспондентських відносин між комерційними банками;

відкриття кореспондентських рахунків комерційних банків в установах НБУ;

організація розрахунків через клірингові установи.

Технічна організація розрахунків між банками включає розрахункову палату, яка здійснює розрахунки між банками на основі електронної системи платежів, що дає змогу здійснювати такі розрахунки протягом одного операційного дня. Розрахункова палата має дворівневу будову і складається з центральної розрахункової палати і з регіональних розрахункових палат.

Переведення грошей з рахунка одного банку на рахунок іншого здійснюється за відповідними вимогами. Але якщо платежі, які здійснює конкретний комерційний банк на рахунок інших, будуть меншими від вимог, то виникає дебетове сальдо, яке можна визначити як овердрафт кореспондентського рахунка комерційного банку. По суті, у межах такого дебетового сальдо виникає несанкціонована кредитна емісія з боку комерційного банку. Це порушує монополію НБУ на емісію і тому наш центральний банк, як правило, вживає проти цього банку певних заходів: відсотки на залишок дебетового сальдо, пеня й інші заходи, передбачені чинним банківським законодавством.

Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов’язкових резервів, яка депонується на спеціальному рахунку і відіграє роль як страхового (у разі банкрутства комерційного банку) резерву, так і дієвого важеля регулювання грошової пропозиції на ринку грошей.

Досить поширеними є й наглядові та контрольні функції центрального банку стосовно комерційних банків. У більшості країн це здійснює безпосередньо центральний банк, а в деяких країнах (Австрія, Канада, Данія) цей контроль здійснюється без участі центральних банків.

Контрольні операції НБУ спрямовані на забезпечення стабільності всієї банківської системи. Це досягається шляхом створення таких умов, за яких ризики, що виникають у процесі банківської діяльності, були б мінімальними.

Щодо цього НБУ намагається перш за все зменшити зовнішні ризики, а саме: ризик ліквідності банківських активів, валютний ризик, ризики щодо операцій з цінними паперами. Значну увагу центральний банк нашої держави приділяє також зменшенню внутрішніх банківських ризиків, які пов’язані з рівнем кваліфікації банківського персоналу, ступенем досконалості систем, що забезпечують роботу банку (бухгалтерський облік, засоби зв’язку, система безпеки тощо).

Наглядові операції НБУ певним чином диференційовані і мають три рівні:

Загальний нагляд. Застосовується до найбільш надійно працюючих банків, що не мають грубих порушень.

Інтенсивний нагляд. Застосовується до банків, що періодично порушують економічні нормативи і мають певні проблеми у забезпеченні стабільності свого функціонування.

Нагляд високого ступеня. Застосовується до банків, що характеризуються незадовільним фінансовим станом і допускають систематичні порушення в банківській діяльності.

У нашій державі Національний банк України видає комерційним банкам позики. При цьому вони надаються незалежно від пасивів НБУ, тобто на емісійній основі. Іншими словами, він надає так званий операційно-технічний кредит, збільшуючи кількість грошей на кореспондентських рахунках комерційних банків. Ці гроші комерційні банки використовують для розрахунків між собою, тим самим перерозподіляючи видані грошові ресурси між банками.

Мета видачі НБУ операційно-технічних кредитів комерційним банкам не стільки у регулюванні грошового обігу, скільки в забезпеченні нормального функціонування всього платіжного механізму країни. Це досягається забезпеченням за допомогою такого кредитування певних грошових залишків на кореспондентських рахунках комерційних банків, що дає змогу підтримувати безперервність організації платежів у народному господарстві.

Зазначені вище кредити погашаються тоді, коли комерційні банки повертають до НБУ зараховані на їх рахунок гроші і відсоток, або коли вони за кошти на їх кореспондентських рахунках купують у НБУ гривневу готівку чи іноземну валюту.

Кредитування комерційних банків з боку центрального банку здійснюється, як уже зазначалося, саме на емісійній основі, оскільки він є банком першого рівня. Унаслідок цього вторинна емісія, яку здійснюють комерційні банки, приводить до збільшення грошової маси. Звідси об’єктивна необхідність регулювання вторинної емісії, оскільки вона, збільшуючи грошову масу, здатна призвести до порушення стабільності національної валюти.

Суб’єктам господарювання і фізичним особам Національний банк України кредитів не видає. Винятки становлять серед суб’єктів господарювання ті, які забезпечують діяльність НБУ, а також ті, котрі забезпечують розвиток матеріально-технічної бази для випуску національної валюти. Серед фізичних осіб такі винятки стосуються працівників НБУ, які можуть отримати кредит з фонду матеріального заохочення цієї установи.

Слід зазначити, що крім емісії депозитних (безготівкових) грошей Національним банком України, має місце і депозитно- чекова емісія грошей з боку комерційних банків. При цьому, якщо депозитні гроші НБУ осідають на рахунках комерційних банків, то депозитні гроші комерційних банків концентруються на поточних рахунках їх клієнтів.

НБУ здійснює також аналітичні і статистичні дослідження. Як правило, об’єктом таких досліджень є економічна кон’юнктура і загальні тенденції розвитку економіки, пов’язані з грошово- кредитними процесами. Необхідність таких досліджень пов’язана, головним чином, з розробкою стратегії розвитку грошово- кредитної сфери в цілому і, зокрема, з визначенням політики Національного банку на наступний період.

Важливою функцією усіх центральних банків є функція банкіра уряду. Суть цієї функції полягає в тому, що центральний банк зберігає золото-валютні резерви країни, виконує розрахункові операції для уряду, обслуговує державний бюджет, а також виступає представником емітента при випуску державних цінних паперів урядом або урядовими організаціями.

У цілому, за своєю суттю ці операції однакові для різних країн. Проте деякі особливості все ж таки є. Так, скажімо, касове обслуговування державного бюджету нарівні з центральним банком здійснюють і окремі комерційні банки. Прикладом можуть бути США, де за певних обставин казначейство відкриває свої рахунки у великих комерційних банках.

Центральний банк кожної країни з ринковою економікою обслуговує державний борг. Він же дає кредити уряду в разі потреби і в межах, передбачених законодавством країни. Щоправда, у державах з високорозвинутою ринковою економікою пряме кредитування дуже обмежене, а якщо й здійснюється — то у вигляді короткострокових позик. У деяких країнах таке кредитування взагалі заборонено. Частіше центральний банк надає кредити уряду способом купівлі ним державних боргових зобов’язань. У багатьох країнах це єдина або визначальна форма кредитування уряду. Але центральний банк основну масу цінних паперів перепродує комерційним банкам, перетворюючи їх на кредиторів уряду. Що ж стосується центрального банку, то він у такий спосіб управляє державним боргом, утвореним у результаті прямого кредитування уряду з боку центрального банку країни.

Купівля центральним банком державних боргових зобов’язань є формою, дуже наближеною до прямого кредитування уряду, і тому в деяких країнах і ці операції обмежуються. У такому випадку часто при розміщенні державних цінних паперів центральний банк виступає представником емітента цих паперів.

Для Національного банку України накопичення і зберігання золото-валютних резервів країни є одним з найважливіших завдань. В умовах нерозмінності банкнот на золото накопичення золота і дорогоцінних металів допомагає створенню певного страхового і резервного фондів, тому держава всіляко зацікавлена в їх накопиченні. Після розпаду СРСР Україна нічого не отримала з золотих запасів колишньої імперії, тому вирішення проблеми створення свого власного золотого запасу цілком лягло на плечі нашої держави.

Україна, не дивлячись на кризовий стан своєї економіки, вже в перші роки незалежності налагодила видобуток і переробку власного золота і вже в 1997 р. наша країна отримала перший зливок золота, який було відлито у формі малого герба України. Слід зауважити, що видобуток золота у нас здійснюється за допомогою так званої гравітаційної технології, яка хоча й менш ефективна, ніж хімічна технологія (за допомогою ціанідів), але екологічно безпечна. Правильність такої стратегії підтвердили великі екологічні катастрофи, що сталися на початку XXI століття на золотодобувних підприємствах Румунії. Унаслідок цих катастроф навколишньому середовищу цілої низки країн, у тому числі й Україні, було завдано величезної шкоди.

Складовою частиною цієї функції Національного банку України є також накопичення валютних резервів. Вони відіграють надзвичайно важливу роль у забезпеченні стабільності гривні та у вирішенні ряду ключових проблем організації і функціонування грошового обігу в країні. Для цього використовують валюти тих країн, які мають на сьогодні відносно надійну грошову систему і валюта яких характеризується конвертованістю й достатньою стабільністю. До таких валют нині належить долар США, англійський фунт стерлінгів і деякі інші валюти, а також колективна валюта євро.

Досить складними для НБУ є й операції з обслуговування Державного бюджету України. Загальна схема цього обслуговування до 1993 р. базувалась на технології, що мала місце в колишньому Союзі. Вона полягала в тому, що виконання місцевих бюджетів здійснювалось у межах реальних надходжень, а виконання державного бюджету здійснювалось на кредитній основі, тобто методом авансування. Це призводило до автоматизму в кредитуванні витрат Державного бюджету України з усіма негативними наслідками від дії такого принципу. З 1993 р. увесь державний бюджет став виконуватись за реальними надходженнями.

Технічний бік організації обслуговування державного бюджету довгий час полягав у тому, що комерційні банки відкривали доходні рахунки державного бюджету, на які від платників надходять платежі (податки, штрафи тощо). Частина цих доходів надходить на формування дохідної частини місцевих бюджетів, а частина — центрального бюджету. Остання щоденно переказується операційному управлінню НБУ у м. Києві. Після цього на підставі платіжного доручення кошти зараховуються на пасивні рахунки міністерств та відомств у відповідних комерційних банках. На них надходять усі кошти, необхідні державним установам, крім тих, що призначені для фінансування капітальних вкладень. Останні зараховуються на спеціальні рахунки.

Розглянута схема обслуговування державного бюджету має певний недолік, який полягає в тому, що грошові потоки рухаються один одному назустріч, тому частина їх постійно знаходиться в дорозі. Для того, щоб зменшити цей недолік і перевести вертикальний рух на горизонтальний, а також для того, щоб зменшити зловживання з боку комерційних банків, яким НБУ надає право обслуговування державного бюджету в Україні, створено й діє Казначейство Міністерства фінансів України. Його функції полягають саме в безпосередньому обслуговуванні державного бюджету.

В умовах сучасної ринкової економіки надзвичайно важливою функцією центрального банку є функція кредитно-грошового регулювання економіки. Її важливість пов’язана з тим, що головним у реалізації монетаристської політики щодо розвитку сучасного суспільного виробництва є саме центральний банк. При цьому свої основні важелі з регулювання кредитно-грошової сфери, а через неї й усієї економіки, він застосовує насамперед до комерційних банків, які вже безпосередньо впливають своїми діями на суб’єктів господарювання.

У світовій практиці щодо регулювання економіки, яке здійснюють центральні банки, нагромаджено певний досвід і,, незважаючи на деякі особливості в організації самого регулювання залежно від конкретної країни, вони досить схожі за своєю суттю. У цілому всі методи регулювання, як правило, ділять на загальні й специфічні. У сукупності загальних методів найбільш поширені такі:

Встановлення й зміна норми обов’язкових резервів.

Встановлення й зміна облікової ставки.

Операції на відкритому ринку.

До специфічних методів реалізації регулюючих функцій центрального банку належить ціла низка заходів, спрямованих на вирішення конкретних, часто вузькоспрямованих завдань. Так, центральний банк може встановлювати певну межу відсотка за кредитами, здійснювати обмеження з окремих операцій, удаватись до встановлення диференційованих обмежень для різних банків тощо. Ці методи досить ефективні, бо вони спрямовані, як правило, на вирішення конкретних проблем у кредитно-грошовій сфері. Але в той же час ці методи мають і негативний бік, бо вони так чи інакше виливаються врешті-решт у певні селективні обмеження, що стосуються не всіх, а тільки окремих банків або їх груп і тому погіршують умови для клієнтів комерційних банків, бо порушують умови конкуренції між ними.

До найбільш важливих методів регулювання кредитно-грошових відносин, які здійснює центральний банк, належить визначення норми обов’язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати в центральному банку. Ця функція виступає як одна із функцій контролю за діяльністю комерційних банків. Проте за своїм значенням вона націлена скоріше на регулювання сукупних економічних процесів, що відбуваються у суспільному виробництві. Зміна цього нормативу хоч і стосується кожного конкретного банку, однак, за своїми наслідками вона прямо призводить до макроекономічних змін, збільшуючи або зменшуючи кредитну експансію всіх комерційних банків. Тому дана функція, хоча й належить у цілому до контролюючих функцій, але за своєю значимістю вона виходить за межі регулювання самої банківської системи і виступає певним інструментарієм регулювання всього суспільного виробництва.

Обов’язкові резерви — це ті кошти комерційних банків, які вони зобов ’язані передати в центральний банк, можливість розпорядження якими для них дуже обмежена або взагалі відсутня.

Уперше норму банківських резервів уведено в практику в США ще в 1863 році, з утворенням національних банків. Але як елемент вже досить розвиненої банківської системи обов’язкові резерви було введено в цій країні в 1913 р. з утворенням Федеральної резервної системи. Спочатку ці резерви відігравали роль страхових, їх норма залишалася незмінною і тільки з 1935 р. центральним банком США була введена практика зміни нормативу обов’язкових резервів.

Досвід США досить швидко поширився і в Європі. У 1948 р. обов’язкові резерви було введено в Німеччині, у 1961 р. — у Великобританії, у 1979 р. — у Франції. Не залишилися осторонь і інші країни Європи та Азії. Норма обов’язкових резервів використовується центральним банком найчастіше для регулювання грошової маси, забезпечення певного рівня ліквідності активів комерційних банків, а також здійснення певної кредитної політики. Так, підвищуючи ставку обов’язкових резервів, центральний банк відволікає частину ресурсів комерційних банків, скорочуючи тим самим і їх можливості в кредитуванні суб’єктів господарювання. При зниженні цієї ставки відбувається зворотний процес.

Найчастіше країни використовують розглянутий вище інструмент монетаристського регулювання економіки для зменшення циклічних коливань. На фазі депресії центральний банк удається до зниження норми обов’язкових резервів, а на фазі підйому, навпаки, — до їх підвищення, щоб перешкодити надмірно небезпечним темпам зростання суспільного виробництва.

Сьогодні обов’язкові резерви використовуються практично в усіх промислово розвинутих країнах. Однак єдиної методики їх визначення немає, як немає і єдиних ставок. Найчастіше базою для розрахунків обов’язкових резервів є пасиви банку. При цьому використовуються як загальна їх сума, так і окремі частини. Досить поширений варіант — використання як такої бази термінових депозитів і вкладів до запитання.

В окремих країнах, наприклад у Франції, загальною базою для визначення норми обов’язкових резервів є обсяги кредитування, які здійснює комерційний банк.

Норма обов’язкових резервів, як правило, встановлюється у законодавчому порядку і може розраховуватись як єдина, так і така, що залежить від окремих частин банківських ресурсів. Прикладом останнього може бути Німеччина, де Німецький федеральний банк встановлює різні норми обов’язкових резервів для ощадних вкладів, термінових депозитів і т. д.

Рівень норми обов’язкових резервів може бути різним. У таких країнах, як Австрія й Італія ця норма сягає рівня 25 %. У той же час в Японії у післявоєнний період вона коливалася у межах від 2,5 до 0,1 %, а у Великобританії практично не мала значення, тому що становила в цей самий період приблизно 0,5 %. У цілому ж теоретично деякою середньою нормою обов’язкових резервів уважається їх розмір у межах 10-12 %.

В останні роки помітною стала практика зменшення норми обов’язкових банківських резервів і навіть відмови від цього інструменту грошово-кредитної політики. Так, відмовились від нього такі країни, як Бельгія, Данія, Швеція, а Франція зменшила норму обов’язкових резервів за трансакційними депозитами до 1 %, а за строковими депозитами взагалі відмовилась від встановлення такого резерву. Таку тенденцію необхідно враховувати і в нашій державі. Це важливо у зв’язку з формуванням в Україні стратегії розвитку банківської системи і вирішенням проблем розвитку державного регулювання економіки, а також пов’язано з тим, що зменшення таких резервів посилює позиції комерційних банків, робить їх більш конкурентоспроможними, що важливо в умовах високого рівня відкритості економіки нашої держави і зростання конкурентної боротьби з іноземними кредитними установами. *

Другою важливою тенденцією в розвитку такого важеля, як норма обов’язкових резервів, стає обмеження (встановлення верхньої межі) норми цих резервів. Така практика має місце в окремих європейських країнах (наприклад у Німеччині). Подібне обмеження дає можливість комерційним банкам більш упевнено розробляти стратегію свого розвитку.

В Україні загальні принципи й методи формування норми обов’язкових резервів визначаються Положенням »Про порядок формування у банківській системі України обов’язкових резервів». У нинішніх умовах формування обов’язкових резервів в Україні потребує досягнення двох важливих цілей:

забезпечення надійної ліквідності активів комерційних банків;

регулювання грошової маси за рахунок зміни грошового мультиплікатора.

Норма обов’язкових резервів установлюється і змінюється Національним банком України. Донедавна вона розраховувалась від середньої суми залучених комерційним банком коштів. їх розмір був незалежним від терміну їх укладення, форми (національна валюта або іноземна), а також характеру вкладника цих коштів.

Згодом (уже на початку 2002 р.) норму обов’язкових резервів почали визначати залежно від характеру залучених ресурсів і від форми валюти, сама норма була істотно зменшена і становила у 2002 р. у середньому 6,5 %. Обсяг коштів, що виконують функцію обов’язкових резервів, переглядається щодекади, але не пізніше третього, тринадцятого та двадцять третього числа кожного місяця. Ці кошти акумулюються на кореспондентському рахунку даного банку в Національному банку України.

Одним із важливих напрямів впливу центрального банку на діяльність, здійснювану комерційними банками, і в цілому на грошовий обіг є встановлення і зміна облікової ставки. Облікова ставка — норма відсотка, яку встановлює центральний банк і яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресурсів під облік векселів. Певним різновидом цих дій є встановлення ломбардної ставки та ставки при наданні кредитів під заставу цінних паперів.

Облікова ставка може коливатися у досить широких межах. Якщо вона підвищується, то можливість одержання комерційним банком кредиту в центральному банку погіршується. Це, у свою чергу, призводить до зниження можливостей банку в кредитуванні суб’єктів господарювання. Коли ставка знижується, відбувається зворотний процес.

Можливості регулювання, що здійснюється за допомогою облікової ставки, залежать від потреби комерційних банків у кредитах. Якщо такої потреби у них немає, або вона невелика за розмірами, то дієвість даного важеля регулювання кредитних відносин з боку центрального банку істотно зменшується.

Досить поширеним, особливо у високорозвинутих країнах, методом регулювання економіки з боку центрального банку виступають операції на відкритому ринку. їх зміст полягає в купівлі або продажу державних цінних паперів з метою впливу на динаміку кредитних операцій комерційних банків. Механіка цього впливу полягає в тому, що центральний банк зменшує (при продажу цінних паперів комерційним банкам) обсяг їх власних ресурсів і тим самим зменшує їх можливості у здійсненні кредитування. Якщо центральний банк, навпаки, купує цінні папери у комерційних банків, то це розширює їх можливості у кредитуванні підприємств.

Слід зауважити, що операції, які може здійснювати центральний банк на відкритому ринку, — дуже гнучкий інструмент грошово-кредитного регулювання. Це пов’язано з там, що завжди є можливість виправити помилку, якщо вона допущена, шляхом зворотної операції. Поширеним варіантом здійснення таких операцій є РЕПО — операція під заставу цінних паперів з їх зворотним викупом.

Безпосередньо організовуючи купівлю-продаж цінних паперів, центральний банк може регулювати даний процес і на основі зміни дисконтної ставки. Так, установивши її на рівні, що перевищує прибутковість цінних паперів, він ставить комерційні банки у невигідне становище під час одержання кредиту в центральному банку і підштовхує їх до збільшення продажу наявних у них державних цінних паперів населенню для одержання необхідних коштів.

Зворотний процес починається тоді, коли центральний банк суттєво знижує дисконтну ставку. Якщо вона встановлюється на рівні нижче прибутковості цінних паперів, то комерційним банкам вигідніше брати кредити у центральному банку і направляти свої ресурси на придбання державних цінних паперів у населення.

Специфічні, або особливі методи регулювання кредитно- грошових відносин через стосунки центрального банку з комерційними банками досить різноманітні. Серед тих, які відносно часто використовують у країнах з розвинутою ринковою економікою, слід назвати регулювання через вплив центрального банку на споживчий кредит і на біржові операції з цінними паперами. В умовах, коли загальні розміри операцій зі споживчого кредиту досягають рівня, що створює можливість необгрунтованого нарощування темпів суспільного виробництва, центральний банк може зажадати від комерційних банків скорочення термінів даного кредиту і зменшення частки банківського кредиту для придбання товарів.

В Україні операції Національного банку на відкритому ринку ще не дуже поширені, що обумовлено як нерозвинутістю ринку цінних паперів, так і практичною відсутністю потужного вторинного ринку цих паперів. Однак поступово НБУ набуває досвіду і все частіше робить спробу здійснити такі операції. Так, з 1997 р. НБУ почав проводити операції РЕПО. Здійснюючи операції на відкритому ринку, Національний банк України дедалі частіше продає свої власні папери. Серед останніх досить поширеними є депозитні сертифікати, які він активно пропонує комерційним банкам.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки споживчий кредит може стати певним чинником зростання темпів суспільного виробництва, що, у свою чергу, часто приводить до втручання центрального банку в його розвиток. Слід зазначити, що такий вплив на споживчий кредит може бути викликаний і іншими причинами. Часто скорочення споживчого кредиту здійснюється як дії, спрямовані на стримування зростання цін, бо обмеження такого кредиту гальмує зростання сукупного попиту. Ці антиінфляційні дії центрального банку особливо відчутні за своїми результатами там, де рівень розвитку споживчого кредиту досить високий.

В Україні, на відміну від високорозвинених країн, споживчий кредит ще не одержав широкого розвитку. У нашій країні немає й суттєво досвіду в його організації, оскільки в колишньому Радянському Союзі така форма кредиту була розвинута слабко. Однак у міру становлення ринкової економіки і поступового насичення товарного ринку цей кредит буде розвиватися, а в Національного банку України з’явиться можливість використовувати ще один дієвий інструмент регулювання економіки.

У сукупності методів селективного характеру слід назвати і вплив центрального банку на біржові спекуляції. За характером його здійснення цей спосіб регулювання аналогічний методам, які застосовуються у випадку регулювання споживчого кредиту. Так, коли різко збільшуються обсяги біржових операцій, що набувають спекулятивного характеру, центральний банк може вплинути на комерційні банки для зменшення частки коштів, що видаються під заставу цінних паперів. Виконуючи дану вимогу (а це може бути, наприклад, рекомендація центрального банку), комерційний банк підвищить ставку відсотка за кредитами, що видаються під заставу цінних паперів. У разі помітної зміни даної ставки спекулятивні операції на фондовій біржі можуть суттєво скоротитися.

Як відомо, в Україні вже зареєстровані три фондові біржі і відбувається поступове, хоча й дуже повільне становлення ринку цінних паперів. У цих умовах дані операції Національного банку України вже можливі. Однак нерозвиненість фондового ринку робить ці операції суттєвими за очікуваними наслідками скоріше в перспективі, хоча і не в дуже далекій.

Зазначені селективні методи впливу центрального банку на комерційні за формою є скоріше економічними, ніж адміністративними. І справа тут у тому, що центральний банк, особливо в розвинутих країнах, як правило, не вдається до примусового характеру здійснення такого впливу. Найчастіше це рекомендації з боку головного банку, які комерційні банки виконують добровільно. Безсумнівно, ступінь їх загальної залежності від центрального банку досить високий, а це завжди є основою для досягнення »слухняності» того чи іншого комерційного банку, якщо він занадто ухиляється від виконання рекомендацій.

Слід зазначити, що серед специфічних методів регулювання кредитно-грошових відносин через вплив центрального банку на комерційні є й суто адміністративні за своїм характером дії. Це, наприклад, установлення з боку центрального банку прямого контролю над банками за тими кредитами, що дає комерційний банк підприємствам або фірмам. Цей метод поширений у багатьох країнах, але найчастіше він використовується в тих країнах, де ринкова економіка ще не дуже розвинута або знаходиться в стані кризи.

10.3. Грошово-кредитна політика Національного банку України

Грошово-кредитним відносинам у ринковій економіці відведено надзвичайно важливу роль. Будь-яке їх порушення призводить до небажаних наслідків у суспільному виробництві. Саме через це в тих сучасних ринкових системах, що належать до регульованих, ці відносини перебувають під постійним контролем держави, що реалізується в його грошово-кредитній політиці. Грошово-кредитна політика — це сукупність таких заходів, що реалізуються державою і спрямовані на регулювання грошово-кредитних відносин. Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формуючи законодавчу базу, визначаючи загальну організацію функціонування кредитних структур і законодавчі основи здійснення грошової емісії та цінних паперів. Розроблена на цій основі грошово-кредитна політика з боку її практичної реалізації забезпечується центральним банком країни, який, виконуючи розроблену і затверджену політику у сфері розвитку кредитно-грошових відносин, у той же час є досить незалежним і самостійним у своїх діях.

Як обґрунтовано підкреслюють вітчизняні вчені, кредитно-грошова політика за своїми глобальними завданнями підпорядкована макроекономічним процесам і щодо цього не є автономною (Див.: Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998. — С. 263.).

З огляду на це її стратегічні цілі такі: забезпечення можливостей для ефективного функціонування суспільного виробництва, досягнення економічного зростання. Урешті-решт, стратегія кредитно-грошової політики має бути спрямована на покращання добробуту населення, стримування інфляції, забезпечення зайнятості населення.

Реалізація стратегічних цілей грошово-кредитної політики в сучасних умовах може базуватися на двох основних теоретичних моделях, розроблених західною економічною наукою. Це, насамперед, кейнсіанська модель, в основу якої покладено тезу про те, що вирішальним елементом при забезпеченні грошово-кредитної політики є рівень відсотка за кредитами, зміна якого, врешті- решт, і впливає на обсяги валового продукту.

Друга модель — монетаристська. В її основу покладено тезу про наявність безпосереднього зв’язку між пропозицією грошей і змінами у валовому внутрішньому продукті. Для цієї моделі головним інструментом регулювання стає сам рівень пропозиції грошей.

Крім стратегічних цілей, грошово-кредитна політика відображає й поточні. Головною серед них є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Досягнення цієї головної мети, через яку реалізується зв’язок макроекономічних і поточних завдань, що стоять перед грошово-кредитною політикою, пов’язано з формуванням цілої низки конкретних завдань, визначення яких залежить від певної кількості різноманітних чинників.

Насамперед ця політика повинна спрямовуватись на послаблення негативних наслідків, яких завдає економіці та чи інша фаза промислового циклу. Відносно цього центральний банк, реалізовуючи свою грошово-кредитну політику, найчастіше вдається до таких дій на грошовому ринку, які або скорочують грошову масу, або, навпаки, збільшують її.

Так, в умовах високого рівня інфляції або за дуже високих темпів економічного зростання грошово-кредитна політика набуває рис рестрекційної. Цю політику ще називають політикою »дорогих грошей», вона спрямована на те, щоб за допомогою зменшення в обігу грошової маси, обмеження обсягу кредитних операцій і підвищення норми відсотка зменшити рівень інфляції або зменшити економічне піднесення для пом’якшення гостроти коливань між протилежними фазами промислового циклу.

Навпаки, коли країна виходить з кризового стану, тоді політика центрального банку спрямована на протилежне, а саме: на збільшення маси грошей в обігу, зменшення рівня позичкового відсотка, збільшення обсягів кредитування. Така політика має назву експансіоністської або політики »дешевих грошей».

На формування тактичних цілей грошово-кредитної політики впливає також такий фактор, як ступінь відкритості економіки. Занадто велика відкритість економіки зводить, по суті, нанівець можливості країни щодо забезпечення стабільності грошей, а відтак, і щодо самостійного вирішення багатьох питань, пов’язаних з макроекономічним регулюванням розвитку національної економіки.

Важливий фактор, що впливає на розробку і вдосконалення конкретних цілей грошово-кредитної політики, — це наявність того інструментарію, який є в розпорядженні держави, за допомогою якого можна дієво реалізувати грошово-кредитну політику. Зрозуміло, що цей інструментарій не існує сам по собі і його використання обумовлюється реальним станом розвитку економіки, її сприйнятливості до дії того чи іншого важеля.

Це особливо важливо тоді, коли економіка характеризується перехідним характером і не має достатніх ознак, які б свідчили про високий ступінь її організації саме як ринкової економіки.

Розвиток суспільного виробництва в сучасних умовах уже не може бути незалежним від тих новітніх тенденцій у розвитку світового господарства, які мають місце. А це ставить країну перед певним вибором і перетворює політичні чинники у важливий фактор формування й реалізації грошово-кредитної політики. Яскравим прикладом цього може бути Україна. Не бажаючи бути осторонь потужного процесу інтернаціоналізації світового господарства, і ставлячи за конкретну мету вступ до Світової організації торгівлі (COT), наша держава мусить проводити таку грошово-кредитну політику, яка б давала можливість мати адекватну сучасним вимогам систему грошових і кредитних відносин.

Сукупність названих вище чинників у взаємодії з конкретними завданнями і особливостями розвитку економіки тієї чи іншої країни й визначають грошово-кредитну політику держави. Від того, наскільки точно й повно враховані в ній об’єктивні процеси, що відбуваються у суспільному виробництві, настільки й можна будувати свої очікування стосовно реалізації грошово- кредитної політики та позитивних наслідків від її виконання.

В Україні, як і в будь-якій країні з ринковою економікою, питання наукової розробки механізму грошово-кредитної політики, її реалізації надзвичайно актуальне для нашої держави. Стратегічні цілі цієї політики, по суті, типові і звернені у бік забезпечення ефективної організації всього суспільного виробництва і досягнення економічного зростання. Але перехідний (до ринкового стану) характер нашої економіки, наявність цілої низки економічних проблем, які дістались нам від тоталітарної системи, ставлять обов’язковою умовою розв’язання за допомогою цієї політики, перш за все, тактичних питань. Цей акцент у формуванні й реалізації грошово-кредитної політики є найбільш значущим і передує досягненню стратегічних цілей.

Визначальною метою грошово-кредитної політики Національного банку України (а саме він є головним суб’єктом її розробки та реалізації) є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Досягнення цієї мети — абсолютно необхідна передумова вирішення таких доленосних для України питань, як структурна перебудова економіки, доведення до логічного завершення ринкових перетворень і формування потужної динамічної, автономно діючої системи суспільного відтворення.

Грошово-кредитна політика НБУ в її конкретних завданнях і акцентах значно залежала раніше, як залежить і сьогодні, від сукупності тих умов, того економічного й соціального середовища, в якому вона реалізується. Тому в розробці цієї політики і в її здійсненні є характерні особливості, що визначаються особливостями того чи іншого періоду в розвитку нашого суспільства. Щодо цього доцільно розглянути грошово-кредитну політику в деякій ретроспективі, поетапно. Це дасть змогу повніше зрозуміти як особливості її реалізації на тому чи іншому етапі, так і визначити її можливості в перспективі з огляду на вже набутий власний досвід.

Починаючи розкриття цього питання, слід мати на увазі, що грошово-кредитна політика як на етапі її формування, так і в процесі її реалізації включає такі складові моменти:

- визначення загального напряму (спрямованості) кредитно-грошової політики на певний (як правило на рік) період;

- визначення сукупності основних інструментів здійснення кредитно-грошової політики;

- організацію й удосконалення бази статистичних даних, які фіксують стан та зміни грошової маси, кредитів та заощаджень;

- розробку й реалізацію конкретних програм у сфері грошового обігу та кредиту.

Перший етап у формуванні та реалізації грошово-кредитної політики НБУ починається з 1991 року. У цьому році вже в незалежній Україні було продовжено реалізацію започаткованої в останні роки існування СРСР ідеї швидкого (шокового) переходу до ринкових відносин. Це неминуче призвело до дестабілізації в усіх сферах економіки, яка наклалась на проблеми, пов’язані зі становленням незалежної держави та формуванням її економічної бази, і викликало багатократне посилення тієї глибокої економічної кризи, в якій уже перебувала економіка колишньої імперії.

В умовах наростаючої економічної кризи уряд і Верховна Рада взяли курс на гальмування ринкових перетворень. Під гаслами захисту вітчизняного виробника, зменшення кризових явищ, запобігання подальшому зубожінню населення розпочався деструктивний (з огляду на ринкові реформи) період у формуванні та реалізації економічної політики держави. Головними ознаками цього стало:

- Підтримка державного сектору економіки, навіть за умов нерентабельності функціонування державних підприємств.

- Підтримка виключно за рахунок бюджетного фінансування існування громіздкої соціальної сфери, яка була неринковою і відображала споживацький стереотип, стійко сформований за 70 років існування радянської влади.

- Заходи проти зменшення зайнятості населення, що була властива неринковій економіці в СРСР.

- Явне затягування вирішення питання про вихід з »рублевої» зони. Це рішення прийнято лише в кінці 1992 року, а це означало, що Україна, по суті, не могла проводити власної грошової політики.

Насправді це означало, що вирішальна роль в економіці належала державному сектору, який потребував усе більше й більше коштів. Стан економіки в 1991 році був дуже тяжкий. Так, дефіцит державного бюджету досяг 21,1 млн крб., або 7 % від ВВП.

В таких умовах і формувалась кредитно-грошова політика НБУ, що підпорядковувалась реалізації політики уряду на підтримку державного сектору і була емісійно-експансіоністською за своїм характером. Так, тільки в 1992 р. кредитна емісія досягла позначки 1 трлн крб., а в наступному році збільшилась у 30 разів і становила 30 трлн крб. При цьому 70 % цієї емісії поглинув абсолютно не реформований агропромисловий комплекс, який ще базувався на колгоспній та державній формах організації. У таких умовах приватний сектор та його розвиток відійшли на другий план. Для повного розуміння ситуації у сфері кредитно-грошового регулювання слід підкреслити, що й сам Національний банк України не мав належного рівня самостійності і лише виконував указівки уряду. А на певний час (6 місяців), за короткого прем’єрства JI. Д. Кучми, Національний банк України повністю (крім емісійної функції) підпорядковувався уряду.

Такий перебіг подій був наслідком двох основних причин:

- У перші роки незалежності зберігався властивий Радянському Союзу механізм виконання державного бюджету, згідно з яким автоматично фінансувався бюджетний дефіцит за рахунок прямої емісії центрального банку.

- Керівництво НБУ стояло на позиціях емісійно-монетаристської концепції і сприяло уряду в покритті бюджетного дефіциту через пряме кредитування. Ці позиції були зафіксовані в Законі України »Про банки та банківську діяльність» і тому бюджетний дефіцит 1991 року був автоматично профінансований емісією НБУ. В 1992 р. пряме кредитування уряду з боку НБУ наблизилось до позначки 90 %.

Суть кредитно-грошової політики НБУ, якщо не звертати уваги на зовні ринкові і правильні гасла, під якими вона здійснювалась (обмеження кредитної емісії, підвищення облікової ставки і т. ін.), звелась до реалізації емісійно-експансіоністської ідеї.

Так, облікова ставка НБУ в 1992 р. дорівнювала 80 % річних і тільки на кінець цього періоду була піднята до 100 %. В умовах величезної інфляції (2100 % за 1992 р.) це робило кредити дешевими й вигідними для виробників. У поєднанні з надмірною централізацією розподілу кредитних ресурсів це призвело до переливання державних коштів у приватний сектор і тіньову економіку. Низький рівень облікової ставки призвів і до відпливу капіталу з України в ту ж Росію, де облікова ставка була вищою.

Експансіоністська політика НБУ продовжувалась і в 1993 р. Якщо в 1992 р. був запланований бездефіцитний бюджет (покриття фактичного дефіциту за рахунок емісії здійснювалось, по суті, поза законом), то на 1993 р. дефіцит був уже запланований, а єдиним джерелом його покриття визнавалось пряме фінансування потреб уряду з боку НБУ. Якщо на початку 1993 р. таке фінансування становило 70 % бюджетного дефіциту, то на кінець року — вже 95 %.

Облікова ставка НБУ в 1993 р. підвищувалась удвічі, сягнувши в кінці року 240 %, але вона була від’ємною порівняно з інфляцією. При цьому ситуація суттєво погіршувалась наявністю великих пільг у кредитуванні промислового комплексу і вугільної промисловості. Реалізацію цих преференційних умов НБУ забезпечував через надання кредитів за ставками, нижчими від встановленої облікової колишнім державним спеціалізованим банкам (Промінвестбанк, Банк Україна та ін.) для здійснення державних програм.

Здійснювалась ця необдумана кредитна політика переважно адміністративними методами, що були характерні адміністративній системі. Це пільгове кредитування, пряме втручання в систему ціноутворення, дефіцитне фінансування тощо.

Узагальнюючим наслідком такої політики стала величезна інфляція, що досягла свого піку саме в 1993 p., існування маси збиткових підприємств, значний перерозподіл коштів на користь тіньового сектору.

Другий етап у формуванні й розробці грошово-кредитної політики НБУ почався вже у кінці 1993 р. З приходом до керівництва центрального банку В.А. Ющенка ця політика почала формуватись на засадах антиінфляційної монетарної політики, в якій акцент було зроблено на рестрекційний метод.

Вже в кінці 1993 р. облікова ставка НБУ стала змінюватись більш активно і коливалась у 1994 р. зі 140 % до 300 %. Антиінфляційні заходи НБУ дали свої перші наслідки і вже в 1994 р. було досягнуто позитивного значення спочатку позичкового, а згодом і депозитного відсотка. Це призвело до зміни орієнтирів суб’єктів господарювання і появи у них зацікавленості в накопиченні грошей.

Важливим кроком у формуванні нової кредитно-грошової політики стала й зміна в порядку касового обслуговування державного бюджету. Припинялось автоматичне кредитування бюджетного дефіциту, а бюджетні витрати обмежувались фактичними надходженнями. Нова антиінфляційна кредитно-грошова політика НБУ здійснювалась на фоні спаду обсягів виробництва і нерозуміння (а інколи й відкритої протидії) з боку законодавчої та виконавчої влади, бо серед представників цієї влади ще панували способи мислення минулих часів. Унаслідок цього нова політика НБУ не вийшла за межі грошового обігу і не привела до суттєвих зрушень в економіці. Але все ж таки створила важливі передумови для майбутніх зрушень, головними з яких стали зниження інфляції й відносна стабілізація національної грошової одиниці.

Після 1994 р. кредитно-грошова політика НБУ здійснювалась на фоні певної протидії законодавчої влади, яка, по суті, чіплялась за емісійний варіант виходу з кризи і тим самим реально протидіяла монетарній політиці НБУ. Зокрема, це проявилося в тому, що на 1994 р. бюджет було прийнято як бездефіцитний, що було явно нереально (фактичний дефіцит у 1994 р. склав 9,5 % від ВВП), а отже, прирікало НБУ на емісійне покриття бюджетного дефіциту, бо в бюджеті ніяких джерел покриття дефіциту не передбачалось.

У подальшому ситуація дещо змінилась. Уже на 1995 р. бюджет затвердили з дефіцитом у 7,3 %, а для його фінансування вперше було передбачено неемісійні джерела покриття: випуск облігацій внутрішньої державної позики і зовнішні запозичення. Ці зміни в законодавчо-концептуальних підходах до головного фінансового документа держави супроводжувались і певними позитивними змінами в економіці. Вони були ще слабкими, знаходили вираження лише в зменшенні динаміки падіння ВВП (зменшення виробництва ВВП у розрахунку до попереднього року склало в 1994 р. — 23 %; 1996 р. — 10 %; 1997 р. — 3,2 %; 1999 р. — 1,7%, але вони все ж були і це приводило до створення більш сприятливих умов для розробки і втілення в життя антиінфляційної кредитно-грошової політики НБУ. У період 1994-1999 pp. вона характеризувалась такими основними ознаками:

- Відбувалось зниження облікової ставки НБУ. На кінець 1997 р. вона становила вже 35 %, а на кінець 2000 р. — 27 %.

- Важливою подією було створення в 1998 р. за участю НБУ і комерційних банків фонду страхування внесків фізичних осіб, який став одним із факторів стабілізації відпливу строкових депозитів фізичних осіб з комерційних банків у період фінансової кризи 1998 р. і суттєвого збільшення вкладів фізичних осіб, починаючи з 1999 р.

Принципово новий етап у розробці й реалізації грошово-кредитної політики НБУ починається з 2000 р. Саме цей рік став переломним у розвитку нашої економіки. Уперше за всі попередні роки на 5,9 % зріс реальний ВВП. У подальшому ця тенденція збереглась і приріст ВВП становив у 2001 р. 9,2 %, а у 2002 р. - 5,2 %. Він залишився досить високим і в наступні роки: у 2003 р. — 9,3%, а в 2004 p. —12%.

Досить помітним явищем стало певне (порівняно з 2000 р.) зменшення інфляції. Якщо у 2000 р. вона становила 25,8 %, то у 2001 р. — 6,1 %, у 2002 р. — 99,4 %, у 2003 р. — 8,2 %, а у 2004 р. — 12,3 %. Зниження інфляції зміцнило курс національної валюти, а головне, зробило бажаним її накопичення як населенням, так і суб’єктами господарювання. Поступово, хоч і не значною мірою, але все ж таки починає зменшуватись безробіття. Має місце зростання реальних доходів населення. І хоча невирішених проблем у народному господарстві нашої держави ще досить багато, загальне поліпшення економічної ситуації в країні є очевидним.

У цих умовах грошово-кредитна політика НБУ за своїми основними ознаками стала суттєво відрізнятися від тієї, що мала місце в період кризи. На кожен рік Рада Національного банку України згідно зі статтею 100 Конституції України та статті 9 Закону України »Про Національний банк України» розробляє й реалізує комплекс заходів, які, власне, і складають грошово-кредитну політику центрального банку країни.

Кожен конкретний рік має свої певні особливості, а відтак, має певні особливості й політика НБУ, розроблена на той чи інший рік. Але в цілому в цій політиці можна виділити найбільш суттєві моменти й особливості її реалізації в умовах певного економічного піднесення.

На сучасному етапі грошово-кредитна політика НБУ концентрується на вирішенні таких завдань:

- забезпечення стабільності національної валюти;

- створення монетарних умов для ефективного функціонування економіки;

- сприяння структурній перебудові економіки;

- посилення надійності й ефективності функціонування банківської системи;

- підвищення рівня зайнятості населення.

Реалізація політики НБУ для досягнення означених цілей в умовах уже досить високого рівня реформованості економіки нашої держави і значного піднесення сьогодні може здійснюватись за допомогою значно ширшого, ніж раніше, набору важелів регулювання кредитно-грошових відносин. їх використання стає більш дієвим, а напрями застосування — значно різноманітнішими. До них належать:

- Встановлення кількісного контролю за збільшенням грошової маси шляхом визначення її приросту на основі обліку реальних змін ВВП та цільових показників інфляції.

- Забезпечення потреб економіки в готівкових грошах з акцентом на посилення контролю за рахунками в готівково-грошовій формі між суб’єктами господарювання, підвищення ефективності їх використання, а також децентралізація випуску готівкових грошей в обіг.

- Скорочення обсягу готівкових розрахунків через створення і широке використання національної системи розрахунків на основі пластикових карток.

- Підвищення надійності існуючої системи електронних розрахунків.

- Підтримка високого рівня ліквідності активів комерційних банків на основі їх рефінансування.

- Досягнення того, щоб найбільш важливі урядові програми кредитувались через комерційні банки.

- Посилення рівня капіталізації комерційних банків шляхом збільшення вимог до їх мінімального статутного капіталу.

- Розширення кредитної бази через подальше вдосконалення кредитних аукціонів НБУ, викуп акумульованих Ощадбанком вкладів населення для подальшого продажу цього кредитного ресурсу комерційним банкам.

- Посилення контролю Національного банку над діяльністю небанківських кредитних установ для підвищення ефективності дій НБУ з регулювання грошової маси.

Здійснення заходів, пов’язаних із загальними напрямами в реалізації грошово-кредитної політики НБУ стане новим щаблем на шляху до формування стабільно діючої, а головне, адекватної сучасним ринковим умовам системи кредитно-грошових відносин. Це, у свою чергу, закладе ґрунтовні підвалини для розвитку економіки нашої незалежної держави і посилення її ролі у світовому господарстві.

Проте виконання грошово-кредитної політики на етапі економічного піднесення (тобто починаючи з 2000 р.) показало, що на цьому шляху є досить суттєві проблеми, вирішення яких стає нагальним. Досвід показує, що в довгостроковій перспективі необхідно враховувати дію деяких чинників, які помітно модифікують як загальну економічну ситуацію, так і заходи НБУ щодо здійснення його політики і досягнення визначених цілей.

По-перше, слід зазначити, що досягнута динаміка макроекономічних показників у 2000—2004 pp. була значною мірою забезпечена за рахунок кон’юнктурних змін на світовому ринку і формуванням для нашого товаровиробника сприятливих щодо цього умов. Дійсно, у ці роки спостерігалося помітне зростання зовнішньоторговельного обороту і постійне позитивне сальдо торгового балансу. Отже, в основі позитивних змін, на жаль, ще не лежить структурна перебудова економіки, що робить її, по суті, заручницею кон’юнктури світового ринку, яка є дуже непостійною.

По-друге, можна констатувати, що через недостатній розвиток комерційного кредиту і ринку цінних паперів загалом дієвість впливу такого важливого важеля реалізації монетаристських заходів у грошово-кредитній сфері, як облікова ставка в Україні, не дуже висока. Так, якщо починаючи з 2000 по 2003 р. включно облікова ставка знизилась з 27 % до 7 %, тобто майже в чотири рази, то середньозважена ставка комерційних банків за кредитами, які вони надають суб’єктам господарювання, знизилася з 37,2 % у 2000 р. до 18 % у 2003 р. Це означає, що взята на озброєння на даному етапі розвитку нашої держави експансіоністська модель не спрацьовує на належному рівні. Як наслідок, кредити комерційних банків залишаються дорогими, що стримує розвиток кредитних відносин, а відтак, і економіки в цілому.

По-третє, у період з 2003 по 2010 pp. держава зазнаватиме величезних витрат з погашення раніше реструктуризованих зовнішніх боргових зобов’язань. Щорічні платежі коливатимуться в межах 2,1—2,6 млрд дол., а це майже третина Державного бюджету України. Зрозуміло, що розраховуючись із зовнішніми боргами, Уряд буде змушений через Національний банк скуповувати валюту, а ці валютні інтервенції неодмінно посилять надходження в обіг гривні по каналах валютного ринку.

По-четверте, загрозливою є й тенденція щодо зростання зовнішньої заборгованості. Якщо не брати до уваги уряд В. А. Ющенка, який у своїй програмі вперше серед усіх попередніх урядів увів мораторій на зростання зовнішньої заборгованості на рівні 12,5 млрд дол. станом на 01.10.2001 р. і в реальній практиці до цього періоду скоротив його до 10 млрд дол., то наступний уряд А. Кінаха не тільки не встановлював ніякого мораторію, а суттєво (до 14 млрд дол.) збільшив зовнішню заборгованість. Курс на нові запозичення взяв і уряд В. Януковича. Усе це створило загрозливу ситуацію для грошового ринку та для всієї економіки в цілому.

По-п’яте, слабкий розвиток ринку цінних паперів не дає змогу повною мірою використати його як суттєвий важіль зменшення тиску зростаючої грошової маси на грошовий ринок через валютний ринок. І хоч НБУ вдається до розширення спектру інструментів, що спрямовані на пом’якшення цієї ситуації (використання депозитних сертифікатів Національного банку України, поширення операцій РЕПО, поширення операцій з продажу процентних облігацій внутрішньої державної позики і т. ін.), їх ефективність досить низька. Непрямим доказом слабкої дієвості названих інструментів є те, що інфляція вже у 2003 р. досягла 8,2 % при запланованих на весь рік 6 %.

Варто зауважити, що політика, спрямована на розширення кредитних операцій комерційних банків, хоч і приводить до збільшення обсягів виробництва і певного зменшення безробіття, у більш віддаленій перспективі через помітне збільшення грошової маси може викликати значну інфляцію. Перші загрозливі ознаки цього вже мають місце. Так, за 2003 р. грошова база зросла до 40,1 млрд грн при запланованих 35—37 млрд грн, а грошова маса склала 95 млрд грн при запланованих 72—78 млрд грн. Уже в 2004 році інфляція склала 12,3 % при запланованих на рік 6—7 %.

Але посилення інфляційних процесів не є єдиним можливим наслідком. За ним може розпочатись відплив іноземного капіталу з країни, зростання імпорту, і як наслідок — поява негативного сальдо платіжного балансу. Усе це говорить про те, що при розробці й реалізації кредитно-грошової політики Національним банком України необхідно дуже ретельно враховувати як позитивні, так і негативні наслідки експансіоністської політики і не робити акцент тільки на забезпеченні максимально можливих темпів зростання ВВП.

Таким чином, можна констатувати, що грошово-кредитна політика Національного банку України є надзвичайно складною в розробці й реалізації системи заходів, яка в той же час визначається великою роллю в організації функціонування ринкової економіки і забезпеченні динамічного економічного зростання нашої держави.

Тема 11. КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ

У системі організації суспільного виробництва важливе місце посідає кредит. Кредитна система в країнах із ринковою економікою включає банківську систему і небанківські кредитні установи. Основною ланкою банківської системи виступають комерційні банки. Вони співпрацюють з господарюючими суб’єктами, населенням і державою та надають їм різноманітні банківські послуги. Це перетворює комерційні банки у важливий елемент організації та функціонування всієї ринкової економіки. У нашій країні комерційні банки, крім цього, стали ще й потужним важелем перетворення адміністративно-командної системи в економіку вільного підприємництва.

Комерційні банки як неодмінний атрибут високоорганізованого ринкового господарства, утворюють і таку ланку в системі суспільного виробництва, яка дуже істотно впливає на рівень ефективності виробництва. Саме тому кожна країна прагне створити надійну і сильну банківську систему, щоб, спираючись на неї, вирішувати економічні й соціальні проблеми, які стоять перед суспільством.

11.1. Основи організації діяльності комерційних банків

Банк — це установа, призначена для акумуляції тимчасово вільних коштів і їх розміщення від власного імені на умовах повернення, строковості і платності. Сучасні банки виконують багато функцій, які, дещо узагальнивши, можна звести до такого:

- акумуляція тимчасово вільних коштів населення, господарюючих установ, державних органів;

- надання позики тим, хто має в ній потребу;

- організація розрахунків між господарюючими суб’єктами;

- створення кредитних засобів обігу.

Перша функція пов’язана з тим, що банк акумулює кошти, які в процесі їх кругообігу тимчасово вивільнюються. Ці кошти банк залучає під видачу їх власникові боргових зобов’язань (депозити, ощадні сертифікати тощо). Економічний інтерес з боку вкладника полягає в тому, що за залучені до банку кошти він отримує плату у вигляді відсотка. До того ж найрізноманітніші умови угоди про залучення таких коштів дають змогу індивіду чи юридичній особі вибрати найбільш бажану форму повернення грошей у разі такої потреби. Економічний інтерес банку полягає в тому, щоб якомога ефективніше з погляду отримання прибутку розмістити залучені кошти серед тих, хто в них відчуває тимчасову потребу.

Слід зауважити, що ця функція банків прямо обумовлена самим процесом суспільного відтворення, в ході якого весь час звільняються кошти і весь час виникає потреба в їх використанні на основі повернення цих коштів власнику. Але ця функція має ту особливість, що дозволяє суспільству сконцентрувати значні ресурси і використати їх як додатковий потенціал розвитку суспільного виробництва.

Функція комерційного банку, пов’язана з видачею кредиту, є логічним продовженням першої і перетворює банк на фінансового посередника. Реалізовуючи цю функцію, банк вирішує протиріччя суспільного виробництва, яке полягає в тому, що в одних членів суспільства є тимчасово вільні кошти, а в інших їх немає, але є нагальна потреба в них та ще й чітко сформульована як у часі, так і в обсягах. Зрозуміло, що це протиріччя може бути вирішено і за рахунок безпосереднього кредитування власниками коштів тих, хто потребує таких коштів. Але цей кредит є обмеженим як за напрямом (від постачальника до замовника), так і за розмірами (залежить від розмірів резервного фонду підприємця-кредитора). До того ж він, як правило, є товаром. Що ж до кредиту грошима, особливо у значних розмірах, то власникові тимчасово вільних коштів безпосередньо надати їх у позику дуже непросто. Ця форма витратна і не може бути дуже поширеною, бо обумовлюється складнощами у визначенні платоспроможності і відповідальності позичальника. У побутових відносинах ми з цим постійно стикаємося і добре знаємо, що зовсім незнайома людина навряд чи позичить нам навіть гривню. Банк же має можливості з меншими витратами визначити платоспроможність і надійність позичальника і тим самим суттєво зменшити економічний ризик для того, хто віддає в користування свої тимчасово вільні кошти.

Третя функція банку полягає у забезпеченні взаємних розрахунків між усіма учасниками суспільного виробництва, і перш за все між господарюючими суб’єктами. Переказуючи гроші з рахунка одного клієнта банку на рахунок іншого клієнта, банк не тільки істотно зменшує їх витрати на організацію розрахунків і прискорює їх, але й гарантує виконання розрахунків, отже, зменшуються ризики для учасників суспільного виробництва. З боку держави розрахунки між клієнтами за допомогою банку забезпечують повну прозорість і контрольованість грошового обігу.

Остання функція банку полягає в тому, що в процесі депозитно-чекової емісії комерційний банк створює нові платіжні засоби, що помітно підвищують здатність грошової системи реагувати на зміни в суспільному виробництві, які не так просто врахувати і на які не завжди може відреагувати центральний банк шляхом емісії грошей. Такі обставини найчастіше складаються через зміни в окремих регіонах. У цьому випадку депозитно-чекова емісія посилює еластичність системи грошового обігу.

Перелічені вище функції комерційного банку мають загальний характер. На практиці комерційний банк надає величезну кількість послуг. Це можуть бути, наприклад, операції з цінними паперами, довірчі (трастові) операції, надання консультацій і багато інших. У країнах з розвинутою банківською системою таких послуг налічують до 200, а в Японії фахівці налічують до 300 операцій, які може надавати комерційний банк своїм клієнтам. Для порівняння зазначимо, що один із найбільших у нашій державі банк — Ощадбанк виконує для своїх клієнтів усього близько 70 операцій і послуг.

Комерційні банки мають певну типологію, яка визначається залежно від ознаки, покладеної в основу групування. Найчастіше банки групують за видами тих операцій, які вони здійснюють. Виділяють банки універсальні і банки спеціалізовані. Універсальні надають клієнтам різноманітні послуги. Якщо ж банк зосереджується на якихось окремих операціях, то він спеціалізований.

На даний час у світі має місце тенденція до спеціалізації банківських установ. Але в Україні поки що немає спеціалізованих банків, окрім Ощадбанку. Проте в новій редакції Закону України »Про банки та банківську діяльність» така спеціалізація передбачена. Це будуть ощадні, інвестиційні, іпотечні та розрахункові банки, хоча в законі ще навіть визначення останніх трьох банків немає.

Окрім класифікації за видами операцій, банки групують за територіальною та галузевою ознакою, за формою власності та розмірами. Для нашої держави з цих ознак найбільш практично значущою є ознака територіальності. Щодо цього в законі передбачаються місцеві кооперативні, регіональні і міжрегіональні банки, куди будуть входити і центральні кооперативні банки.

Банк, як і будь-яка установа, має свою організаційну структуру. До неї належать два основних елементи, а саме: органи управління банком і його функціональні підрозділи. Кожен банк має свою особливу структуру управління, але оскільки в системі комерційних банків переважають акціонерні банки (в Україні їх частка становить близько 90 %), то можна виділити і найбільш типову схему організації управління. Вона подана на рис. 11.1.

Рис. 11.1. Типова схема управління комерційним банком

Структурні підрозділи представлені тими елементами, які забезпечують організацію і управління окремою сукупністю або окремою операцією. До найбільш типових структурних підрозділів належать: кредитне управління, валютне управління, управління депозитних операцій, управління розрахунково-касового обслуговування, управління маркетингу, управління аналізу і статистики та деякі інші. Крім управлінь, у системі структурних підрозділів можна виділити також підрозділи або служби, які забезпечують функціонування самої установи. До них належать бухгалтерський відділ, відділ охорони, відділ транспорту і багато інших. За певних обставин підрозділи і відділи в певних межах можуть об’єднуватись. Це залежить від призначення, розмірів, спеціалізації та інших характеристик банку. Значну роль може відігравати етап розвитку, на якому знаходиться банк. Скажімо, в умовах становлення банку і залучення клієнтів особливе значення має робота відділу маркетингових досліджень.

Таким чином, організаційна структура комерційного банку може бути виділена як типова тільки з огляду на необхідність мати загальне уявлення про організацію управління комерційним банком. У дійсності організаційна структура може суттєво відрізнятись від типової. При цьому перший елемент — органи управління — за структурою і будовою більш детерміновані існуючим законодавством (наприклад, Закон України »Про господарські товариства» чітко регламентує структуру і функції акціонерного товариства), а структурні підрозділи (управління і служби) за організацією, а часто і за функціями, більшою мірою визначаються самим банком.

Утворення комерційних банків в Україні почалося ще наприкінці 1980-х pp., коли наша країна входила до складу Радянського Союзу. Уже тоді, з початком перетворення планової економіки на ринкову виникла необхідність створення мережі комерційних банків.

Першим кроком на цьому шляху стало перетворення спеціалізованих державних банків, що існували в умовах централізовано-планової економіки, на комерційні. Суттєвим імпульсом прискорення цього процесу було прагнення підприємств за допомогою комерційних банків задовольнити свої індивідуальні або групові інтереси. Цей чинник створення банківської системи був посилений глибокою кризою виробництва і всієї банківської системи, яка не була пристосована до нових ринкових відносин, що вже зароджувались у суспільстві.

Формування ж власної системи комерційних банків України як незалежної і суверенної держави почалося з 1990-х pp. Правову основу утворення і функціонування всієї банківської системи нашої держави було закладено в Законі України »Про банки та банківську діяльність» (1991 p.).

Відповідно до цього закону комерційний банк створювався у формі акціонерного товариства (відкритого або закритого типу) або у вигляді товариства, заснованого на пайовій участі.

Акціонерний банк створює власний капітал способом розміщення своїх акцій. Оскільки акціонери не мають права вимагати від банку повернення своїх коштів, то це посилює позиції банку, підвищує його надійність. Цим акціонерні банки відрізняються від банків, заснованих у вигляді пайових товариств, у яких внесок учасника повертається йому при виході з нього.

Особливу перевагу над товариствами з пайовою участю мають банки, створені у формі відкритого акціонерного товариства. Ця перевага полягає в тому, що за необхідності збільшення свого статутного фонду (а мінімальний рівень капіталу центральний банк постійно змінює в напрямі підвищення) такий банк може без особливих труднощів випустити нові акції і залучити кошти інших інвесторів. У той же час закрите акціонерне товариство, як і товариство з пайовою участю, обмежене потенційними ресурсами засновників цих товариств.

Створення комерційного банку — це досить складний процес, який завершується внесенням його у відповідний реєстр Національного банку України. При цьому однією з найважливіших умов реєстрації комерційного банку є виконання вимоги НБУ щодо розміру мінімального статутного фонду. Цей розмір Національний банк України періодично підвищує з метою зміцнення і розвитку банківської системи. Якщо на початок 1992 р. розмір мінімального статутного фонду дорівнював 5 млн крб., то на 1999 р. він піднявся вже до 1 млн екю. З 2002 р. НБУ вводить категорію регулятивного капіталу, який складається з основного й додаткового і встановлює мінімальний розмір регулятивного капіталу. Для діючих банків, які, до речі, поділені на місцеві кооперативні, регіональні та міжрегіональні, мінімальний розмір регулятивного капіталу повинен дорівнювати у 2003 р. відповідно 1,3 і 5 млн євро. На 2005 р. — уже 1,3; 4,0 і 6 млн євро, а на початок 2007 р. місцеві банки повинні мати регулятивний капітал 1,5 млн євро, регіональні — 5 млн євро, а міжрегіональні — 8 млн євро.

Слід зазначити, що поряд з вітчизняними банками в Україні можуть існувати і банки з участю іноземного капіталу, а також банки, капітал яких цілком належить іноземному власнику. їх реєстрація і порядок видачі ліцензій на окремі види діяльності мають ряд особливостей порівняно з вітчизняними банками. Ці особливості стосуються насамперед розміру мінімального статутного фонду. Так, для відкриття банку з іноземною участю (у випадку, якщо частина іноземного капіталу в статутному фонді становить менше 50 %) розмір статутного капіталу повинен бути не менше суми, еквівалентної 5 млн екю. У тих же випадках, коли частка іноземного капіталу вище 50 %, необхідна для утворення такого банку сума повинна бути не менше 10 млн екю на день підписання установчого договору. Розрахунок суми статутного фонду в гривнях здійснюється за офіційним курсом Національного банку України.

Банки, що не виконують даного нормативу, позбавляються можливості виконувати окремі банківські операції, на які видаються ліцензії Національним банком України.

Реєстрація комерційного банку дає йому можливість приступити до реалізації своєї функціональної ролі і досягнення цілей. Головним призначенням банку є забезпечення ролі посередника в організації руху тимчасово вільних коштів. Комерційний банк акумулює ці кошти і на умовах терміновості, платності і повернення дає їх тим, у кого виникає тимчасова потреба в коштах. Крім того, банки надають своїм клієнтам різноманітні послуги, їхній спектр постійно розширюється й удосконалюється.

Метою роботи комерційного банку є одержання прибутку. Цей стимул виступає вирішальним як для організації його діяльності, так і для забезпечення її ефективності.

Загальна організація функціонування банків грунтується на певних принципах. Найважливіші з них такі:

По-перше, комерційний банк повинен здійснювати свою діяльність у межах тих ресурсів, які він реально має. До складу цих ресурсів, які називають банківським капіталом, належать як власний капітал комерційного банку, так і тимчасово вільні кошти фізичних і юридичних осіб, залучені ним для подальшого їх розміщення. Реалізація даного принципу вимагає певного кількісного співвідношення між залученими банком ресурсами і наданими ним кредитами. При цьому важливим моментом є досягнення певного взаємозв’язку між характером і термінами залучених ресурсів та особливостями (за термінами, спрямованістю і т. ін.) кредитів, наданих комерційним банком.

По-друге, банк повинен бути економічно самостійним. Іншими словами, він повинен бути вільним як у мобілізації грошових ресурсів, так і у використанні залучених ресурсів. Таку ж свободу повинен мати банк і щодо свого прибутку, за винятком тієї його частини, яка відповідно до чинного законодавства підлягає вилученню в бюджет у формі встановлених податків і платежів. Економічна самостійність банку є неодмінною умовою його відповідальності за результати своєї діяльності перед усіма клієнтами і вкладниками.

По-третє, комерційний банк усю сукупність своїх взаємовідносин з господарюючими суб’єктами може будувати тільки на ринкових умовах. Залучаючи тимчасово вільні ресурси, розміщуючи їх і надаючи клієнтам банку різні банківські послуги, комерційний банк повинен постійно керуватися прагненням отримати прибуток і зменшити ризики, пов’язані з його діяльністю.

По-четверте, діяльність банку в системі регульованої ринкової економіки може направлятися з боку держави переважно економічними методами. Будь-яке адміністративне втручання в діяльність комерційного банку, як правило, призводить до негативних наслідків. Цей принцип особливо важливо враховувати в умовах нашої країни, де в силу специфіки перехідного періоду (від командної економіки до ринкової) адміністративні методи регулювання банківської діяльності дуже поширені.

Становлення банківської системи України відбувається не так швидко як, наприклад, в інших постсоціалістичних країнах, які багаті на сировинні ресурси і нагромадили кошти від їх продажу. У нашій країні немає таких джерел для утворення великого капіталу і тому немає особливо сприятливих умов для швидкого становлення потужної банківської системи.

На 1 січня 1999 р. в Україні зареєстровано 214 банків. У їх числі 2 державних банки і 14 банків з іноземним капіталом. Частина банківського капіталу, представленого іноземним капіталом, становила 4,1 % при нормативі 15 %. На кінець 2002 р. кількість банків становила 185. При цьому вже було зареєстровано 31 банк за участю іноземного капіталу, в тому числі 7 зі 100 %-м іноземним капіталом. На початок 2005 р. в Україні було зареєстровано 182 банки.

Банки виконують роль посередника в процесі обігу тимчасово вільних коштів. Ця місія посередника дуже важлива, бо дає змогу уникнути суперечності, яка існує між термінами й обсягами, пропонованих безпосереднім кредитором позик, і термінами, обсягами та прибутковістю тих позик, які хоче взяти безпосередній позичальник.

11.2. Ресурси комерційного банку

Для здійснення своєї діяльності комерційний банк повинен мати певні ресурси. Вони поділяються на власні й залучені. Власні ресурси комерційного банку утворюють власний капітал банку. Він складається зі статутного фонду, резервного фонду, нерозподіленого прибутку і довгострокових зобов’язань.

Власний капітал банку відіграє важливу роль у діяльності банку на початковому етапі. Він створює фінансову базу для розвитку комерційного банку. Цей капітал виступає певним страховим резервом, який гарантує інтереси вкладників, тобто йому притаманна захисна функція. Цю обставину, як правило, враховує центральний банк, встановлюючи мінімальний розмір статутного фонду банку. У подальшому власний капітал банку стає певною гарантією фінансової стійкості комерційного банку і його прибутковості. Так, якщо у банку в процесі його діяльності виникають збитки, і вони не можуть бути покриті за рахунок поточного прибутку, то вони покриваються за рахунок власного капіталу. Для виконання цих функцій банк, як правило, створює страховий фонд, фонд покриття збитків від непогашених позик, резервний фонд. Отже, чим більша частина власного капіталу банку, що призначена для страхування можливих ризиків, тим краще. Щоправда, занадто великі ресурси, відведені для цих цілей, зменшують активність банку і навіть прибутковість його операцій. Власний капітал банку виступає і певною страховою гарантією інтересів кредиторів комерційного банку на випадок його ліквідації або банкрутства.

З огляду на захисну функцію власного капіталу слід зауважити, що з розвитком ринкових відносин розвиваються також страхові послуги, посилюється надійність банківської системи і т. ін., а частка власного капіталу зменшується.

Окрім захисту, власний капітал забезпечує й оперативну діяльність комерційного банку. Цим цілям слугує частина резервного фонду, амортизаційний фонд, фонди економічного стимулювання.

На основі власного капіталу розраховуються різні показники, які відображають його стан. Наприклад, показник платоспроможності комерційного банку розраховується як відношення між власним капіталом і сумою зважених за ступенем ризику активів банку. До цих показників належать також показники, які розраховуються на основі відношення власного капіталу до активів, до активів з підвищеним ризиком, до пасивів банку тощо.

Проте в цілому в активах банку власний капітал відіграє невелику роль. Основний ресурс комерційних банків (на 85-90%) складається із залучених коштів.

Комерційний банк залучає ресурси способом здійснення відповідних операцій. Загальна їх кількість у сучасних умовах досить велика. Наприклад, найбільші банки Великобританії виконують для своїх клієнтів близько 100 операцій, банки США — до 150, а банки Японії — до 300 видів операцій. Але всі ці операції можна поділити на два основні типи: пасивні та активні.

Пасивні операції зводяться до акумуляції тимчасово вільних коштів. їх основними джерелами виступають кошти фізичних і юридичних осіб, кредити, взяті в комерційних і в центральному банках, і власний прибуток банку.

Джерела залучення коштів подано на схемі (рис. 11.2).

Рис. 11.2. Схема джерел залучення коштів

Процес формування пасивів зводиться насамперед до залучення коштів у формі внесків — депозитів (від лат. depozitum — річ, віддана на схов). Внески залучаються банком на різних умовах, але найчастіше залежно від терміну вкладу їх класифікують на безстрокові (до запитання) і термінові.

Вклади до запитання характеризуються тим, що вони за бажанням вкладника в будь-який момент повинні бути йому повернуті. Такі внески роблять як фізичні, так і юридичні особи. До них належать також залишки коштів на рахунках підприємств та інші подібні кошти. За залучені кошти банк звичайно встановлює плату. Однак відсотки за такими депозитами є найнижчими. Це пояснюється тим, що дані кошти банк може використовувати дуже обмежено, тому що клієнт може в будь-який момент зажадати повернення свого внеску.

Строкові внески відрізняються від безстрокових тим, що для них установлюється термін їхнього збереження в банку. Цей термін може бути різним (від місяця до кількох років). Дані кошти дають банкові більше можливостей для використання. Природно, що відсоток за такими внесками вищий, ніж за безстроковими.

Комерційні банки практикують також випуск депозитних сертифікатів. Вони можуть бути випущені як на певний термін, так і до запитання. Сертифікати випускаються, як правило, на певну особу (іменні), але в деяких країнах їх можна передавати іншим особам за допомогою індосаменту. Такі сертифікати вільно обертаються на вторинному ринку цінних паперів і мають свою курсову вартість. Перевага цих банківських інструментів для клієнта полягає в тому, що сертифікат водночас є і засобом обігу (ним можна розраховуватись за товари, послуги, роботи тощо), і вкладом, на який нараховуються відсотки.

Слід зазначити, що банки країн з розвинутою банківською системою постійно шукають можливості для залучення заощаджень населення. Прикладом може бути відкриття так званих now-розрахунків. Це новітнє явище в процесі формування банківських пасивів полягає в тому, що такий рахунок поєднує в собі ознаки як строкового вкладу, так і вкладу до запитання. Для такого рахунка встановлюється певна межа внеску і якщо ця межа перевищується, то на цей внесок нараховуються відсотки. Зрозуміло, що такі рахунки вигідні клієнту, бо за ними можна здійснювати розрахунки і отримувати дохід. Для банку це вигідно не тільки через те, що він має змогу залучати нові кошти шляхом універсалізації і пристосування своїх послуг щодо приймання вкладів і депозитів відповідно до різноманітної мотивації населення і господарюючих суб’єктів, а й тим, що такі рахунки відкриваються на певний термін, а це збільшує можливості банку в розміщенні залучених таким чином пасивів.

У процесі залучення кредитних ресурсів комерційний банк може не тільки перерозподіляти грошову масу без зміни її кількісних параметрів, але і впливати на розмір цієї маси. Перша ситуація має місце тоді, коли клієнт вносить свої гроші на рахунок. У цьому випадку грошова маса не змінюється. Якщо ж банк відкриває рахунок для свого клієнта без внесення грошей, то грошова маса збільшується. Така операція оформлюється як депозитна або чекова (клієнт отримує чек), що й приводить до збільшення грошової маси. Це так звана депозитно-чекова емісія, яку здійснюють комерційні банки. Але вона має певні межі і в цілому завжди може прогнозуватись.

Потреби банків у грошах покриваються не тільки за рахунок депозитів. Дуже часто, особливо коли потрібно підвищити ліквідність банківських активів, банки купують депозити, що зберігаються на резервних рахунках у центральному банку. Той банк, якому залучені кошти тимчасово, на даний момент, не потрібні, продає їх тому банку, який таку потребу має. Ці позики надаються на так званому міжбанківському ринку. Його особливостями виступає досить висока ціна (порівняно з іншими джерелами) і коро- ткостроковість. Дуже часто такі позики беруться на один день.

Різновидом залучення кредитних ресурсів виступає також переоблік векселів у центральному банку або операції під угоду про продаж цінних паперів з їх викупом через якийсь термін. Це так звані РЕПО операції. Інколи банки для покращання своєї ліквідності випускають в обіг комерційні цінні папери. Вони являють собою короткострокові боргові зобов’язання великих компаній, які покривають сезонні або інші потреби в обігових коштах. Ці комерційні папери, як правило, випускаються без забезпечення і за ними відсоток вищий, ніж за державними цінними паперами.

За ресурси, що залучаються, банк сплачує відсоток своїм вкладникам. Ці відсотки становлять основну частину операційних витрат комерційного банку. В основі політики банку щодо процентної ставки за внесками лежать як стратегічні, так і тактичні цілі. Цим пояснюється те, що банк часто застосовує різну тактику в ціноутворенні за залученими внесками. Наприклад, для залучення якомога більшого числа вкладників банк може встановити високі процентні ставки. Якщо ж завдання полягає в залученні певного вкладника (наприклад, великого), то може проводитися політика диференціації тарифних ставок залежно від розмірів внеску. Варіантів ціноутворення за вартістю депозитів, що залучаються, може бути багато, однак зміна відсотка, який виплачується за внесками, має свої межі. Нижня межа окреслена витратами на залучення даного кредитного ресурсу і мінімальним рівнем прибутку, які забезпечують доцільність залучення внесків. Верхня межа найчастіше залежить від кон’юнктури на ринку і від конкретних цілей, які на даному етапі ставить перед собою банк.

11.3. Організація і форми банківського кредитування

Залучені комерційним банком ресурси розміщуються в різні активи з метою отримання прибутків. Такі операції носять назву активних, і їх можна охарактеризувати принаймні з двох боків: з боку їх загальної організації і з боку форми, в якій надаються кредити. Перша сторона реалізує відносини між клієнтом і банком з приводу, скоріше, технологічної сторони, а саме з погляду визначення ступеня ризику і самої можливості надання кредиту. Друга сторона більшою мірою відбиває сутність економічних відносин між кредитором (банком) і позичальником (клієнтом) щодо балансування їх економічних інтересів, які реалізуються цими відносинами.

Слід зазначити, що процес кредитування, здійснюваний комерційними банками, є досить складним і вимагає добре розробленої правової основи. У нашій країні правова база для здійснення процесу банківського кредитування подана в таких законодавчих актах, як Закони України »Про банки та банківську діяльність», »Про підприємства в Україні», »Про підприємництво» та ін. Крім того, організація банківського кредитування регламентується і цілою низкою положень Національного банку України. Серед них особливе місце займає Положення »Про кредитування» (1995 p.), яке обумовлює основні принципи і форми банківського кредитування.

Конкретна технологія надання кредиту визначається кожним комерційним банком і може відрізнятися від організації надання кредитів іншими банками конкретним набором дій. Однак у цілому процес підготовки видачі кредиту і його повернення має багато спільного, і в ньому можна виокремити декілька етапів. Основні з них такі:

Перший етап настає тоді, коли банк, отримавши заявку на одержання кредиту, в якій указується мета одержання кредиту, його сума, термін і дата погашення, приступає до аналізу об’єкта кредитування з метою визначення його сильних і слабких сторін. На цьому етапі банк, як правило, пропонує позичальникові надати ряд документів. Серед них банк, звичайно, вимагає копії статуту й установчого договору, дані про кредити, які отримані в інших банках, бухгалтерський баланс і звіт про результати фінансової діяльності на останню звітну дату, техніко-економічне обґрунтування проекту, під який клієнт хоче отримати кредит, і інші документи. Метою роботи банку з майбутнім позичальником виступає вивчення реальності й ефективності проектів, під які позичальник прагне одержати кредит.

Другий етап кредитування передбачає вивчення кредитоспроможності позичальника. Для цього банк використовує насамперед ту інформацію, яку йому надає клієнт. Разом з тим банк використовує й інші джерела інформації. Це можуть бути відомості, які знаходяться в базі даних банку, а також відомості, отримані із зовнішніх джерел. У нашій країні процедура одержання зовнішньої інформації ще не відрегульована законом, що утруднює доступ до відповідних матеріалів. Це, з одного боку, знижує можливості банку у швидкій і, головне, точній оцінці кредитоспроможності позичальника, а з іншого — може невиправдано зачепити інтереси клієнта. У країнах з розвинутою ринковою економікою таку інформацію банкам надають спеціалізовані комерційні структури на підставі банківських документів, які підтверджують факт звернення за кредитом. При цьому закон чітко визначає, яку інформацію можна давати банкові, а яку ні.

Головною метою на другому етапі кредитування є з’ясування здатності позичальника повернути кредит. З цією метою банк розробляє систему показників, що дають можливість визначити поточний фінансовий стан підприємства, ліквідність його активів, акуратність при розрахунках за раніше отримані кредити і т. ін.

На третьому етапі відбувається розробка умов кредитування і укладається сама кредитна угода. Існуюче законодавство не встановлює конкретних вимог до форми такої угоди, а основою для його розробки виступають відповідні статті Цивільного кодексу України. Важливим моментом при укладанні кредитної угоди виступає визначення відсотка за кредит і умов його виплати.

Метою даного етапу виступає розробка таких умов кредитування, які б чітко фіксували права та обов’язки сторін і давали можливість банкові і позичальникові максимально задовольнити свої інтереси.

Четвертий етап банківського кредитування включає заходи щодо організації контролю за виконанням умов кредитної угоди. Форми контролю і дії банку у випадку виникнення загрози неповернення кредиту або несплати відсотків визначаються конкретною ситуацією. Однак відшкодування банкові непередбачених втрат або неотриманих прибутків, як правило, можливе тільки після відповідного судового розгляду.

Важливість даного етапу для банку важко переоцінити, тому що він є реалізацією кредитної угоди. Оперативність оцінки ситуації, яка склалася в процесі використання кредиту, і різноманітність форм і методів впливу на позичальника виступають для банку визначальною гарантією зменшення можливого кредитного і процентного ризику.

Заключний етап кредитування пов’язаний з поверненням кредиту і відсотків за ним, якщо в кредитному договорі не передбачено інший порядок сплати відсотків. У практиці дуже часті випадки продовження (пролонгації) термінів кредиту/ тоді в письмовій формі робляться зміни і доповнення до вже укладеної кредитної угоди.

Класифікація банківських кредитів визначається тією ознакою, яку покладено в основу розмежування кредитів. Насамперед усі кредити розмежовують за термінами їх використання. За цією ознакою в Україні виділяють такі кредити:

- Короткострокові — це кредити, що видаються на термін до 1 року. Як правило, вони пов’язані з необхідністю вирішення тимчасових фінансових проблем, що виникають у підприємства в процесі виробництва.

- Середньострокові кредити видаються на термін до 3 років. Як правило, ці кредити пов’язані з оплатою придбаного устаткування, фінансуванням капітальних вкладень, купівлею технологій або патентів.

- Довгострокові кредити надаються на термін більше 3 років. Зазвичай вони пов’язані з реконструкцією підприємства, розширенням виробництва, новим будівництвом і т. ін.

Друга важлива класифікаційна ознака — забезпеченість кредиту. За цією ознакою виділяють два види кредитів:

- забезпечені — видаються під заставу майна, цінних паперів, майнових прав. До них також належать кредити, забезпечені гарантіями банку, поручительством і майном третіх осіб, свідченням страхової організації тощо;

- незабезпечені (бланкові) — видаються під зобов’язання позичальника вчасно погасити взятий кредит. Такі кредити менш поширені. Вони пов’язані з підвищеним ризиком, і плата за такі кредити, звичайно, вище тих позичок, що будь-яким способом забезпечені.

Кредити розрізнюються також за методом надання і способами їх погашення. Це такі види кредитів:

- кредити, надані в разовому порядку. За ними зазвичай приймаються окремі рішення банку;

- позички, надання яких здійснюється в межах заздалегідь встановленого ліміту відповідно до кредитної лінії. Такий кредит реалізується звичайно через оплату розрахункових документів (чеків, платіжних доручень тощо), які надаються позичальником до оплати;

- гарантійні кредити, які ще називають резервними. їх відмінність від розглянутих вище полягає в тому, що заздалегідь обумовлюється дата надання кредиту, або ж банком видається гарантія про надання позичальнику позики, якщо у нього виникне така потреба.

Важлива також класифікація кредитів за термінами їхнього погашення:

- кредити, погашення яких здійснюється одночасно із закінченням терміну, на який вони були видані;

- кредити, повернення яких проходить після закінчення якогось умовного терміну (наприклад, місяця або кварталу);

- кредити, що погашаються відповідно до особливих умов, обговорених у кредитній угоді. Такими умовами можуть бути можливість дострокового погашення за вимогою кредитора або за бажанням позичальника, погашення в розстрочку, з регресом платежів і ін.

Дещо особливе місце займає класифікація кредитів, побудована за такою ознакою, як характер і спосіб сплати відсотків. Відповідно до даної класифікаційної ознаки виділяють кредити:

- з фіксованою процентною ставкою, що не змінюється протягом усього терміну дії кредитної угоди;

- змінною (плаваючою) ставкою відсотка. Умови і межі змін зазвичай обговорюються в угоді про кредит;

- зі сплатою відсотка в міру використання позички. Цей вид кредиту зустрічається досить часто;

- дисконтні кредити, тобто такі, за якими сплата відсотка відбувається одночасно з одержанням позички.

Банківське кредитування дуже різноманітне і здійснюється в різних формах. При цьому банківське кредитування може виникнути на основі вже реалізованого кредиту. Прикладом може бути комерційний кредит, що являє собою кредитні відносини, які складаються між господарюючими суб’єктами. Банк включається в цю форму кредиту вже на основі руху векселя як форми комерційного кредиту. У цьому зв’язку виникають такі форми банківського кредитування, як обліковий кредит і кредит під заставу векселів.

Обліковий кредит пов’язаний з рухом векселів і являє собою купівлю комерційним банком векселя з подальшим одержанням за ним суми вексельного боргу. Прийняття векселя на облік робиться під певну ставку, що зветься обліковою, або дисконтною ставкою.

З векселем пов’язаний і кредит, що видається під заставу векселів. Кредит під заставу векселя {або інших цінних паперів) — це така форма банківського кредитування, в якій забезпеченням виступають цінні папери. При цьому частка банківського кредиту зазвичай нижча номінальної вартості векселя і залежить від різних умов, насамперед від надійності векселя. Кредит під заставу векселя може бути вигідним як клієнтові, так і для банку. Для клієнта це може бути пов’язано з різними ситуаціями. Якщо, наприклад, у нього немає потреби в кредиті за розміром, близьким до номінальної вартості векселя, а потрібна сума становить половину цієї вартості, то вигідніше не обліковувати вексель у банку, а віддати його в заставу. Для банку застава векселя (якщо він надійний) гарантує повернення кредиту і відсотків і дає в руки банкіра інструмент з точно визначеним терміном ліквідності.

Використання векселя як застави являє собою лише один з різновидів кредиту під заставу цінних паперів, тобто акцій та облігацій підприємств, а також цінних паперів держави. Є деякі особливості надання таких кредитів, але за економічним змістом усі ці операції ідентичні.

Як застава можуть використовуватися не тільки цінні папери, але й інші матеріальні цінності. Коли кредит забезпечується високоліквідним рухомим майном або правами, його називають ломбардним кредитом. Такою заставою виступають дорогоцінні метали, високоліквідні цінні папери й інші цінності, які не вимагають великих витрат на їхнє зберігання. Ломбардний кредит зазвичай є короткостроковим і фіксованим за розмірами.

У тих випадках, коли заставою виступає нерухомість (земля, квартири, виробничі об’єкти і т. ін.), має місце іпотечний кредит. Цей вид кредиту, як правило, довгостроковий, у зв’язку з чим витрати на його організацію включають витрати на зберігання застави, забезпечення її цілісності, а також витрати, можливі у зв’язку з реалізацією заставлених матеріальних цінностей у випадку неповернення позики.

В Україні заставні операції регулюються насамперед законом »Про заставу». Він регламентує основні моменти в організації заставних операцій, однак у практиці його застосування виникають проблеми, які ще стримують дані операції. До числа таких проблем можна зарахувати, наприклад, проблему правильної оцінки застави. Це обумовлено новизною заставних операцій і відсутністю комерційних структур, що спеціалізуються на оцінці різних видів матеріальних цінностей. Угода застави складається в письмовій формі.

Поряд з обліковими і заставними операціями банку, що виникають на основі існуючої форми кредитних відносин, у банківській практиці дуже поширений кредит, пов’язаний з наданням товарів і послуг у розстрочку. Це так званий споживчий кредит, який супроводжується укладанням угоди між покупцем і дилером на придбання автомобілів, меблів та інших товарів тривалого користування. Ці угоди і стають об’єктом купівлі для банків, бо вони дають дилерам відповідний кредит. Процентна ставка за таким кредитом змінюється залежно від терміну кредитування, якості забезпечення кредиту, можливих ризиків і їх ступеня тощо. Часто банк, забезпечуючи покриття можливих збитків, резервує частину процентних виплат, що виникають при частковій оплаті (погашенні) проданих у розстрочку товарів. У міру завершення угоди частина процентних платежів, призначена дилеру і вказана в угоді, повертається цьому торговому агентові.

У практиці банківського кредитування досить широко використовуються кредити, надані на поточний рахунок клієнта. Такі кредити називаються овердрафт. Вони надаються у випадку відсутності грошей на рахунку клієнта. Банк покриває від’ємне сальдо на поточному рахунку клієнта в межах заздалегідь встановленого ліміту.

Розвиток підприємництва сприяє появі широкого спектра послуг, пов’язаних з банківським кредитуванням підприємницької діяльності. У числі найбільш поширених кредитів такого характеру можна назвати кредити під будівництво і розширення виробництва, кредити під оборотний капітал, кредити для придбання інших фірм, кредити під довгострокові проекти. Останні особливо ризиковані, тому що вони видаються на великі терміни, залежать від безлічі чинників, вплив котрих найчастіше дуже важко, а іноді й неможливо прогнозувати. Такі кредити дуже часто надаються декількома банками (консорціумні кредити).

Новим видом банківського кредитування, який набув значного поширення в західних країнах, є лізинг. Він здійснюється у формі передачі в оренду машин, устаткування, транспортних засобів, інших засобів виробничого призначення. Власне кажучи, лізинг не є банківською операцією і часто здійснюється спеціальними лізинговими компаніями. Однак банки досить широко використовують лізинговий кредит. Як правило, банк фінансує закупівлю товарів, у яких зацікавлений орендар.

До числа нових кредитних операцій комерційного банку слід зарахувати також факторингові операції і форфейтування.

Факторинг — операція з кредитування, зміст якої зводиться до купівлі банком короткострокової дебіторської заборгованості. Факторинг виник у 1960-ті pp. у Сполучених Штатах Америки і використовується для закупівлі товарно-матеріальних цінностей. Його часто застосовують у галузях, збут продукції яких залежить від сезонних коливань. Наприклад, виробник зимового одягу має потребу в додатковому капіталі в осінній період, щоб до початку зими і збільшення попиту на зимовий одяг поставити його на ринок. Як правило, факторинг має забезпеченням або товарно-матеріальні цінності, що знаходять документальний відбиток у рахунках-фактурах, або дебіторську заборгованість. Власне кажучи, має місце інкасування дебіторської заборгованості. При цьому ступінь ризику і витрати, які несе банк, відбиваються на процентній ставці за кредитом і ведуть до відносного зменшення або збільшення суми кредиту щодо банківської вартості дебіторської заборгованості клієнта.

Форфейтинг — це, власне, той самий факторинг, але пов’язаний з експортними операціями. Дебіторська заборгованість клієнта-експортера, що купується банком, звичайно забезпечується гарантіями першокласних банків. За часом це може бути як короткострокова, так і довгострокова операція, і, крім суто економічних ризиків, форфейтування (на відміну від факторингових операцій) часто включає політичний ризик.

Поряд із кредитуванням комерційний банк виконує ряд нетрадиційних операцій, масштаби яких постійно зростають, а інтенсивність збільшується.

Ці операції в цілому об’єднують у комісійно-посередницькі, бо банк виступає посередником між учасниками операції і бере за виконання певних посередницьких функцій комісію, тобто отримує обумовлену попередньо винагороду.

Серед найбільш поширених операцій цього плану слід назвати розрахункові операції. їх суть полягає в тому, що за дорученням своїх клієнтів банк переказує гроші з рахунка одного клієнта на рахунок іншого. При цьому клієнти можуть бути як резидентами, так і нерезидентами країни. Усі розрахункові операції, як правило, ділять на три групи: інкасові, акредитивні і переказні.

Інкасові в цілому являють собою процес здійснення розрахунків між клієнтами на основі отриманих банком грошових документів. Акредитивні розрахункові операції полягають у тому, що банк здійснює розрахунки з клієнтом, який указаний в акредитивній заяві, і за умов, визначених у ній. Переказні операції зводяться до переказу вказаної клієнтом суми в інше місце (регіон країни, інша країна), де ці кошти може отримати як сам клієнт, так і особа, яку він указує у своїх документах, наданих банкові.

До групи комісійно-посередницьких операцій належать також касові та валютні операції. Перші полягають у тому, що банки приймають від господарюючих суб’єктів і населення готівку, а також видають її. При цьому видача готівки громадянам часто здійснюється за допомогою банкоматів. Другі (валютні) операції полягають, головним чином, у купівлі однієї валюти за іншу. Ці операції мають форму операцій »СПОТ», коли поставка валюти здійснюється не пізніше двох днів після укладання угоди про її купівлю-продаж, або форму форвардних операцій, коли валюта поставляється через певний термін або на точно визначену дату.

До блоку операцій, які визначаються як комісійно-посередницькі, належать також операції з надання трастових, консультаційних, гарантійних послуг.

Трастові, або довірчі, операції пов’язані з дорученням банку на управління майном або коштами довірителя (власника). До трастових послуг для фізичних осіб можна зарахувати послуги зі зберігання цінних паперів, управління майном, виконання розпоряджень за договором заповіту і т. ін. Для юридичних осіб це може бути довірче управління майном, фондами та інші агентські операції.

Поширеним видом послуг, які швидко розвиваються, є різні консультаційні послуги. Вони різноманітні за своїм характером, але в цілому відбивають певні напрямки діяльності банку і його окремих служб. Найчастіше банк зосереджується на організації обліку і звітності на підприємствах, допомозі в питаннях валютних операцій і зовнішньоекономічної діяльності, наданні юридичних і маркетингових послуг тощо.

Комерційний банк як фінансовий посередник і господарюючий суб’єкт, організовує свою діяльність з метою отримання прибутку. Найбільш важливим напрямком у досягненні цієї меті є надання кредиту. Однак за всієї очевидної вигідності і прибутковості даних операцій для банку вони пов’язані зі значними ризиками.

Усю сукупність ризиків за банківськими кредитами прийнято поділяти на кредитний, процентний і валютний. Саме поняття ризику в операціях з грошима, майном, цінними паперами і подібним ототожнюється з недоотриманням очікуваного прибутку або з його неотриманням зовсім і втратою вартості. З огляду на це процентний ризик являє собою недоотримання відсотка за виданою позикою або його неотримання взагалі. Кредитний ризик — це несвоєчасне повернення, а також часткове, або повне неповернення наданої позичальникові позики. Що стосується валютного ризику, то він об’єднує кредитний і відсотковий ризик, тільки вже стосовно до іноземної валюти, а також ризик від зміни курсу валюти.

Можливість і розміри кредитного і процентного ризиків залежать від безлічі чинників. їх можна поділити на об’єктивні й суб’єктивні.

До об’єктивних чинників слід зарахувати ті події, які можуть проявитися у військових діях, страйках, стихійних лихах і їм подібних форс-мажорних обставинах. У країнах з нестійкою економічною і політичною системами, а Україну сьогодні можна назвати такою, до об’єктивних чинників слід віднести важко передбачувані зміни в оподаткуванні, у митних правилах, у валютному регулюванні тощо.

Суб’єктивні чинники пов’язані переважно з людським фактором. У країнах з недостатньо розвинутою ринковою економікою, крім цього чинника, до суб’єктивних слід зарахувати й інші чинники. Так, у нашій державі з її ще недосконалими ринковими відносинами банки не мають відпрацьованих схем та інструментарію для перевірки фінансової надійності позичальників. З іншого боку, підприємства-позичальники не завжди мають у своєму розпорядженні професійних менеджерів, здатних обірунтувати необхідність кредитів і правильно розрахувати ефективність їхнього використання. Досить поширені і такі суб’єктивні чинники, як недостатня кваліфікація банківських працівників, зловживання службовим становищем і т. ін.

Поняття кредитного ризику є загальним і використовується в практиці будь-якої кредитної системи. Воно знаходить своє організаційне втілення в класифікації кредитів залежно від ступеня ризику.

У закордонній банківській практиці на основі цього розрізняють такі види кредитів:

- кредити найвищої якості;

- задовільний кредит;

- критичний кредит;

- збитковий кредит.

У банківській практиці України класифікація кредитів залежно від ступеня ризику здійснюється на основі Положення Національного банку України »Про порядок формування і використання резерву і можливі втрати по позичках комерційних банків» (1996 р.) Відповідно до цих положень існують п’ять груп ризику і, відповідно, п’ять груп кредитів.

- Стандартні кредити, до яких належать усі кредити (незалежно від виду забезпеченості), за якими ще не наступив термін погашення або вчасно погашається заборгованість. До них належать і продовжені (пролонговані) кредити, але якщо це мало місце не більше двох разів і на загальний термін не більше 6 місяців.

- Нестандартні кредити. Це кредити, пролонговані більше двох разів або з терміном пролонгації більше 6 місяців. До нестандартних належать також забезпечені, але прострочені до 60 днів, а також недостатньо забезпечені і прострочені до ЗО днів кредити.

- Сумнівні кредити включають забезпечені, але прострочені з терміном прострочення від 60 до 180 днів; прострочені до 30 днів незабезпечені кредити, а також прострочені від 30 до 60 днів недостатньо забезпечені кредити.

- Небезпечні кредити. До них належать прострочені кредити від 30 до 60 днів; незабезпечені кредити, прострочені від 60 до 180 днів недостатньо забезпечені кредити, а також прострочені понад 180 днів забезпечені кредити.

До групи безнадійних кредитів належать прострочені від 60 до 180 днів незабезпечені кредити і недостатньо забезпечені, прострочені більше 180 днів кредити.

Наявність ризиків, з одного боку, і намагання створити стійку систему кредитування, з іншого боку, змушують банки формувати резерви. Ці часткові резерви використовуються для задоволення вимог вкладників. Вони представлені як резервами, що безпосередньо знаходяться в банку, так і тими активами, що перебувають у високоліквідній формі.

До важливих операцій комерційних банків слід зарахувати і їх інвестиційну діяльність. У цілому ця діяльність банків регламентується положеннями Закону України »Про інвестиційну діяльність», який визначає правові засади і загальні умови здійснення інвестування. Згідно з цим законом інвестиції — це всі види як майнових, так і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в підприємницьку та інші види діяльності з метою отримання прибутку.

У ряді країн, наприклад у Німеччині, Україні й деяких інших, банкам дозволено всі види операцій із цінними паперами. У цьому зв’язку комерційні банки провадять інвестиційну діяльність. Вона являє собою операції щодо придбання цінних паперів на термін більше одного року.

Інвестиційна діяльність банків дуже схожа за своєю суттю з кредитними операціями. Ця схожість обумовлена тим, що і в першому, і в другому випадку має місце використання банківських ресурсів з метою отримання прибутку. При цьому слід зауважити, що кредитна та інвестиційна діяльність комерційних банків належить до найбільш прибуткових операцій банку.

Але між інвестиційною діяльністю і кредитуванням є певні відмінності. Вони полягають у такому.

Надання позики здійснюється, як правило, на короткий термін, і прибуток у вигляді відсотка банк отримує після закінчення кредитної угоди і повернення позики. У разі ж інвестиційної діяльності банк вкладає свої ресурси переважно на довгостроковий період, а дохід за цими ресурсами отримує до повернення розміщених активів.

Отримання позики ініціює сам позичальник, який звертається до банку з проханням надати кредит. У випадку з інвестуванням сам банк виступає ініціатором такого розміщення своїх ресурсів.

Різниця між інвестуванням і кредитними операціями банку полягає ще й у тому, що при наданні позики комерційний банк виступає єдиним або головним кредитором позичальника. Інші варіанти є, але вони досить рідкісні. В інвестуванні беруть участь багато суб’єктів. Це можуть бути і інституціональні інвестори, і індивідуальні.

Банківські інвестиції мають дещо особливий характер і за загальною формою своєї організації. Вони знаходять свій вираз у цінних паперах різних підприємств і установ, які банк купує, як правило, на тривалий термін.

Здійснюючи інвестиції, комерційний банк не просто набирає певну кількість цінних паперів, а формує так званий інвестиційний портфель. Він повинен відповідати певним критеріям, до яких належать дохідність, безпечність та ліквідність.

Під дохідністю, або прибутковістю, розуміється здатність цінних паперів приносити максимальний прибуток. До таких цінних паперів належать перш за все акції та облігації нових компаній. Такі цінні папери мають високий ступінь ризику. Тому банк вибирає певне співвідношення між прибутковістю і ризикованістю цінних паперів. Рівень ризику цінних паперів в умовах розвинених ринкових відносин розраховується спеціальними установами, які визначають інвестиційний рейтинг цінних паперів. Загальний взаємозв’язок полягає в тому, що чим нижча надійність цінних паперів, тим вища їх прибутковість. Проте останнє обумовлюється дією багатьох чинників, і цінні папери високонадійних компаній теж можуть приносити високий прибуток.

Банк, який розміщує свій капітал у цінні папери, дбає і про певний рівень безпеки своїх вкладень. Під безпекою розуміється захищеність цінних паперів від різноманітних потрясінь в економіці в цілому і на фінансовому ринку зокрема. Найбільш надійними в країнах з розвинутою ринковою економікою вважаються державні цінні папери.

Формуючи свій інвестиційний портфель, комерційний банк важливого значення надає й ліквідності цінних паперів. Остання пов’язується з їх можливістю перетворення в гроші. Іншими словами, чим легше перетворити конкретний вид цінного паперу в гроші, тим ліквіднішим є цінний папір.

Інвестиційна діяльність комерційних банків певним чином регулюється державою. Так, в Україні комерційним банкам заборонено мати загальну суму вкладень у статутні фонди підприємств у розмірі більшому за 10 % від розміру власного статутного фонду комерційного банку. При цьому та частина капіталу, якою володіє комерційний банк, не повинна бути більшою за 15 % від розміру статутного фонду цього підприємства. Ці обмеження зроблено задля того, щоб певною мірою запобігти монопольному зрощуванню промислового і банківського капіталу, а з іншого боку, щоб запобігти зниженню до ризикового рівня ліквідності активів комерційного банку.

Інвестиційна діяльність і кредитна діяльність комерційного банку дуже пов’язані між собою. Ці види діяльності для банку не тільки високодохідні, але й ризикові. При цьому характер і рівень ризику за кожним із цих видів банківської діяльності різний. Тому банки зобов’язані чітко обирати і планувати оптимальну структуру розміщення своїх активів. Зрозуміло, що це залежить не тільки від ризику за операціями, а й від економічної ситуації, яка складається в суспільному виробництві.

Як за кредитами, так і за інвестиціями, що здійснює банк, мають місце ризики. Серед них слід виділити кредитний ризик, який виникає як наслідок погіршення економічного стану тих підприємств, що емітували цінні папери. Цей ризик може реалі-1 зуватись у неспроможності емітента відповідати за своїми борговими зобов’язаннями.

Поряд з кредитним ризиком існує ринковий ризик. Він залежить від зміни кон’юнктури ринку цінних паперів, а відтак, і зміни ринкової вартості цих активів. Якщо вона падає, то банк несе певні втрати. При цьому вірогідність ризику тим менша, чим стабільніший фінансовий ринок країни.

Нарешті, при інвестуванні банк повинен враховувати і відсотковий ризик. Цей ризик знаходить свій вираз у можливому коливанні доходу на цінні папери. Останнє визначається дуже багатьма факторами (зміни в економіці, фаза промислового циклу, політичні й інші потрясіння тощо), але чим довший термін, на який випущено боргові зобов’язання, тим вищий ступінь можливих втрат від зміни дохідності цінних паперів, у які банк вклав свої гроші.

11.4. Контроль і регулювання діяльності комерційних банків з боку центрального банку

Надзвичайно важлива роль банків у системі організації суспільного виробництва і в забезпеченні державного регулювання економіки вимагає постійного розвитку всієї банківської системи і забезпечення стабільності її функціонування. Досягнення цієї мети потребує регулярного контролю за їх діяльністю з боку центрального банку. Цей контроль, як і регулювання діяльності комерційних банків, в умовах розвиненої ринкової економіки забезпечується, головним чином, за допомогою економічних важелів, хоча це й не виключає використання суто адміністративних методів.

Регулювання діяльності комерційних банків з боку центрального банку здійснюється в кожній країні з ринковою системою економіки. Проте організація контролю за банківськими установами має суттєві відмінності залежно від країни, особливостей її банківської системи, рівня розвитку ринкових відносин тощо. Наприклад, у США центральний банк здійснює такий контроль разом з Федеральною корпорацією страхування депозитів та Службою контролю грошового обігу.

Головна мета цього нагляду полягає в забезпеченні стабільності всієї банківської системи і в захисті інтересів вкладників. Усі заходи, які здійснює в цьому напрямку НБУ можна звести до зменшення ризиків, які, як правило, поділяють на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх слід зарахувати ризики, пов’язані з людським фактором (рівень кваліфікації працівників банку, дисципліна тощо), з технічними умовами організації банківської справи (наявність, надійність і ступінь ефективності матеріально-технічних засобів), з рівнем організації роботи банківських відділів (бухгалтерського, безпеки, зв’язку та ін.)

Зменшення ризиків пов’язано з такими заходами з боку НБУ, як процедура реєстрації банків, видача їм ліцензій на здійснення окремих операцій, проведення аудиторських перевірок тощо. Організаційно цю роботу здійснює Управління з банківського нагляду НБУ і його регіональні відділення.

До зовнішніх ризиків слід зарахувати такі:

- кредитний ризик, що полягає в можливості неповернення кредиту;

- процентний ризик, пов’язаний з недоотриманням або з неотриманням плати за наданий кредит;

- валютний ризик, який означає втрати банку від несприятливої для нього зміни валютного курсу;

- ризик ліквідності, що означає неможливість банку в повному обсязі забезпечити вимоги своїх клієнтів;

- ризик за операціями з цінними паперами, що знаходить свій вираз у можливості втрат банку у зв’язку з несприятливою зміною курсу цінних паперів, які є у власності комерційного банку.

Контроль за зовнішніми ризиками НБУ здійснює шляхом реалізації цілої низки заходів. До найбільш поширених і систематичних слід зарахувати:

- щомісячну звітність комерційних банків перед НБУ щодо портфеля цінних паперів, ризику процентної ставки, валюти і валютної позиції;

- надання відомостей про наслідки зовнішнього аудиту;

- вимога НБУ надати іншу інформацію, навіть ту, що становить банківську або комерційну таємницю.

Найбільш суттєві моменти контролю за функціонуванням банківської системи сконцентровано в економічних нормативах, установлюваних центральним банком стосовно комерційних банків, які є, як правило, обов’язковими для останніх. Розглянемо ці нормативи стосовно до банківської системи України.

Відповідно до Закону України »Про банки та банківську діяльність» Національний банк України встановив низку нормативів, обов’язкових для всіх комерційних банків. Найбільш важливі з них містять:

- мінімальний розмір статутного фонду комерційного банку;

- мінімальний розмір обов’язкових резервів, що депонуються в НБУ;

- достатність капіталу банку;

- ліквідність балансу банку;

- максимальний рівень ризику на одного позичальника;

- мінімальний розмір резервів комерційного банку.

Мета встановлення нормативів і контролю за ними полягає в тому, щоб забезпечити фінансову стабільність банків, а відтак, і захистити інтереси вкладників.

Подальший розвиток банківської системи нашої держави знайшов своє відображення у прийнятті нової редакції Закону України »Про банки та банківську діяльність», а разом з нею і нових нормативів. З початку 2002 р. введено такі нормативи:

І. Нормативи капіталу:

- мінімальний розмір регулятивного капіталу, що являє собою базу для розрахунків економічних нормативів банку і включає як основний (1-го рівня), так і додатковий (2-го рівня) капітал;

- адекватність регулятивного капіталу;

- адекватність основного капіталу.

ІІ. Нормативи ліквідності:

- миттєвої ліквідності;

- поточної ліквідності;

- короткострокової ліквідності.

ІІІ. Нормативи кредитного ризику та інвестування:

- максимальний розмір ризику на одного контрагента;

- норматив великих кредитних ризиків;

- максимальний розмір кредитів, гарантій і поручительств, наданих одному інсайд еру;

- максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій і поручительств, наданих інсайдерам;

- інвестування в цінні папери окремо за кожною установою;

- норматив загальної суми інвестування;

- норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку.

Встановлені нормативи регулярно контролюються НБУ і в разі їх відхилення до банків застосовуються методи економічного та адміністративного впливу.

У сукупності обов’язкових нормативів висхідними виступає норматив регулятивного капіталу. З метою забезпечення стійкості комерційних банків і можливості покриття збитків у випадку непередбачених обставин Національний банк України встановлює для всіх комерційних банків мінімальний розмір статутного капіталу. Його розмір виражено у євровалюті, введеній з 1999 р. більшістю країн членів Європейського союзу. Розмір мінімального регулятивного капіталу диференційований за банками залежно від виду банку та терміну його дії з моменту заснування.

Так, НБУ встановив мінімальні розміри регулятивного капіталу на 2003—2007 pp. з розбиттям за кожним роком і залежно від виду банку. Ці нормативи наведено в табл. 11.1.

Що ж до новостворених банків, то для них встановлено такі самі нормативи регулятивного капіталу, але мінімальний розмір, який існує для діючих банків на 17.01.2003 p., для них є мінімальним розміром першого року існування. Нормативів, установлених для діючих банків на 01.01.2007 p., вони повинні досягти на п’ятий рік свого існування.

Таблиця 11.1 Мінімальний розмір регулятивного капіталу діючих банків

Вид банку	Капітал на дату формування, тис. евро
	17.01.2003	01.01.2004	01.01.2005	01.01.2006	01.01.2007
Місцевий кооперативний	1000	1150	1300	1400	1500
Регіональний, у т. ч. спеціалізований, ощадний і іпотечний	3000	3500	4000	4500	5000
Межрегіональний, у т. ч. спеціалізований інвестиційний і розрахунковий (кліринговий), центральний кооперативний	5000	5500	6000	7000	8000

До складу регулятивного капіталу банку входить як основний капітал, що включає статутний фонд банку й інші фонди, створювані банком за рахунок свого прибутку, так і додатковий капітал, що перебуває у вигляді резервів для покриття кредитних і валютних ризиків, а також резервів, утворених за рахунок переоцінки фіксованих активів банку. Встановлення високого мінімального рівня регулятивного капіталу і досить жорсткого графіка його зростання в середньому в 1,5 раза за п’ять років відбиває намагання НБУ посилити рівень капіталізації банківської системи. На початок 2005 р. він залишався ще дуже низьким і становив у цілому близько 5 % від ВВП.

Активи банку — це сукупність розміщених банком коштів. Вони подані різними за призначенням елементами. У числі структурних ланок: каса і прирівняні до неї кошти, будинки і споруди, різні кредити і т. ін. Усі ці активи розрізнюються між собою ступенем ліквідності, тобто ступенем здатності перетворюватись на грошову форму, а значить і ступенем ризику. Тому у світовій практиці при визначенні коефіцієнта платоспроможності банку активи банку визначають з урахуванням ступеня ризику за кожним видом активів.

Національний банк України з огляду на ступінь ризикованості активів комерційних банків виокремлює чотири групи активів. У першу групу входять, наприклад, такі види активів, як каса і прирівняні до неї кошти; кошти комерційних банків, що знаходяться на кореспондентських рахунках у Національному банку та в інших комерційних банках, і деякі інші активи. У другу групу входять кошти на рахунках в іноземних банках, кредити, гарантовані іншими банками, і подібні до них за ступенем ризикованості активи. У третю групу ввійшли такі активи, як будинки і споруди, а також кредити під заставу майна, страхування, гарантію або поручительство інших підприємств, організацій і установ.

Четверта група включає значний перелік активів, найбільш характерними з яких виступають кредити без забезпечення, дебітори банку й інші подібні до них за ризикованістю активи.

Для кожної групи активів установлено коефіцієнт ризику. За першою групою він буде найменший (нульовий), а за останньою — найвищий. Під час визначення суми всіх активів банку складові елементи цих активів зважуються на відповідний коефіцієнт ризику.

У кожній країні встановлюється свій показник платоспроможності банку, але зазвичай він знаходиться в межах від 4 до 8 %. В Україні мінімально припустиме значення даного коефіцієнта становить 8 %. Це означає, що перевищення активів банку, зважених з урахуванням ризику, не повинно перевищувати власний капітал банку більше ніж у 12,5 разів. Розглянемо це на конкретному прикладі.

Припустимо, що комерційний банк має власний капітал (основний і додатковий) у сумі 24 млн грн, а розмір його активів, з урахуванням встановленого коефіцієнта ризику за його окремими видами, становить 300 млн грн. Тоді коефіцієнт платоспроможності банку дорівнює:

а це означає, що розмір активів більший від власного капіталу банку в (300 : 24) = 12,5 раза.

Оскільки банк не може мати показника платоспроможності, нижче 8 %, то збільшення активних операцій банку в нашому випадку може бути досягнуто тільки за умови збільшення власного капіталу банку. Якщо ж розмір активів не зміниться, то підвищення власного капіталу банку, наприклад у 1,5 раза (до 36 млн грн) змінить показник платоспроможності банку до 12 % :

Способи збільшення власного капіталу різні. Найчастіше комерційні банки використовують випуск акцій або капіталізацію отриманого прибутку.

До числа обов’язкових нормативів належать і показники ліквідності. Вони розраховуються з метою забезпечення оптимального співвідношення між досягненням високої прибутковості операцій і одночасної підтримки безпечного для банку рівня ліквідності його активів.

Розрізнюють кілька показників ліквідності, що відображають різні особливості співвідношення між зобов’язаннями банку і його активами. Так, показник миттєвої ліквідності є особливим коефіцієнтом, що визначається за формулою:

де К1 — коефіцієнт миттєвої ліквідності; О — зобов’язання банку до запитання, зобов’язання терміном до 1 місяця, кредиторська заборгованість перед клієнтами, а також гарантії та поручительства банку на термін до 1 місяця; А — активи банку, представлені: грошима в касі банку, у тому числі в іноземній валюті; залишками на рахунках банку в НБУ; кредитами з терміном погашення до 1 місяця і коштами, вкладеними в цінні папери.

Показник миттєвої ліквідності не повинен перевищувати 1,0. Він означає, що сума зобов’язань банку, які взяті комерційним банком до запитання або на дуже короткий термін (до 1 місяця), не повинні перевищувати активи банку, що можуть миттєво, у той же момент або в термін до 1 місяця, бути перетворені на готівку.

Поряд із цим нормативом для комерційних банків установлюються й показники поточної ліквідності та короткострокової ліквідності.

Нормативи ліквідності виступають важливим елементом контролю за діяльністю банку і стимулюють комерційні банки до досягнення, з одного боку, максимальної прибутковості своїх операцій, а з іншого — до підтримки на безпечному для банку рівні ліквідності своїх активів.

Діяльність комерційних банків постійно пов’язана з ризиком. Тож необхідно враховувати ці ризики і розробляти нормативи за їх видами. Сам комерційний банк має певну систему показників ризику. До них належать, наприклад, максимальний розмір отриманих міжбанківських позик, максимальний розмір кредитів, гарантій і поручительств, наданих інсайдерам, та ін.

Розглянуті економічні нормативи достатньо жорстко фіксовані, і їхня зміна чітко прогнозована в силу їхнього обмежувального характеру. Останнє знаходить свій вираз у тому, що ці показники, як правило, встановлюють певний поріг, наприклад мінімальний розмір регулятивного капіталу, перевищення якого тільки зміцнює комерційний банк. Те ж саме можна сказати і про нормативи, що встановлюють верхню межу, з тією тільки різницею, що тут банк зацікавлений у його зменшенні (наприклад показник поточної ліквідності). Передбачуваність змін цих показників обумовлена прагненням поліпшити показники роботи банку.

Усі перелічені вище нормативи сфокусовані на діяльності самого банку і забезпеченні його надійності та стійкості. Зміна даних нормативів, яку може здійснити Національний банк, буде спрямована на зміцнення банків, а значить і банківської системи, а відтак, може викликати позитивні макроекономічні наслідки в економіці. Отже, можна зробити висновок про те, що й контрольні функції Національного банку України стосовно до комерційних банків певною мірою виступають і як непрямі важелі регулювання економіки.

До числа нормативних показників, передбачених Законом »Про банки та банківську діяльність», належить і показник норми обов’язкових резервів. Однак він відрізняється від усіх попередніх тим, що його регулювальна природа більш складна. Вона пов’язана не стільки зі впливом на стан справ у конкретному банку, скільки зі впливом банківської системи в цілому на економічне життя суспільства.

За попередні роки норма обов’язкових резервів, як, до речі, і визначення бази її нарахування, постійно змінювалися. Але визначальним напрямом змін стало помітне зменшення цієї норми, що однозначно свідчить про спрямованість політики НБУ на активізацію інвестиційного процесу в економіці, тому що він визначається банківським кредитуванням.

Розглядаючи регулювальний характер дій Національного банку України, слід відзначити й те, що ця діяльність не може бути обмежена тільки її впливом на сучасний стан банківської системи і на вирішення поточних проблем в економіці. Центральному банку нашої держави необхідно зосередити свої зусилля і на вирішенні стратегічних питань, які постають перед Україною з огляду на процеси глобалізації і на зміну місця нашої Батьківщини у світовому господарстві.

Як відомо, одним з важливих стратегічних пріоритетів для України є її намагання вступити до Світової організації торгівлі. Таке завдання вимагає рішучих і добре продуманих дій, спрямованих на пристосування вітчизняної банківської системи до нових умов, у які вона потрапить. Серед найбільш актуальних проблем у цьому аспекті слід назвати такі.

По-перше, реорганізація банківської системи в напрямі, який би забезпечив її існування в умовах неминучої (після вступу до COT) лібералізації фінансових ринків.

По-друге, підвищення рівня конкурентоспроможності наших банків, бо в новому середовищі вони можуть виявитися слабкою ланкою. Це означає, що вже сьогодні слід вирішувати такі нагальні проблеми, як підвищення рівня капіталізації банків, зменшення середньозваженої ставки за кредитами для безпосереднього позичальника, суттєве зменшення рівня ризиків при здійсненні окремих банківських операцій. Вирішення цих завдань допоможе підготувати нашу банківську систему до нового, досить жорсткого конкурентного середовища, яке стане реальністю для наших банків зі вступом України до Світової організації торгівлі.

 

 

 

 

 

 

Тема 12. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ ТА ФОРМИ ЇХ СПІВРОБІТНИЦТВА З УКРАЇНОЮ

Одним з найважливіших загальносвітових процесів є процес інтернаціоналізації господарської діяльності, який ще часто називають »глобалізація». Проте останній термін все ж таки значно місткіший, бо включає не тільки інтернаціоналізацію суспільного виробництва, а й виникнення глобальних проблем, що торкаються всіх сторін існування світової спільноти.

Процес інтернаціоналізації господарської діяльності базується на подальшому поглибленні міжнародного поділу праці, тобто на посиленні спеціалізації країн і на кооперації, бо остання — це зворотний бік посилення спеціалізації. У свою чергу, ці процеси слугують підвалинами для розвитку товарообмінних операцій між різними країнами, а відтак, вимагають і посилення зв’язків між країнами у сфері розрахункових та кредитних відносин. У сучасних умовах, коли відбулась демонетизація золота, а гроші мають кредитну природу, виникає об’єктивна необхідність посилення співпраці країн світу стосовно валютних відносин. Це, у свою чергу, висуває на порядок денний, питання про створення міжнародних валютних центрів, які б забезпечували розрахунки між країнами і здійснювали регулювання всієї сукупності валютних відносин.

Іншою стороною посилення процесу інтеграції господарської діяльності і зростаючої конкуренції на світовому ринку є необхідність відносно відкритого і демократичного доступу всіх країн до світових фінансових ресурсів. їх акумуляція й перерозподіл на умовах платності, терміновості та повернення теж вимагає створення й дії відповідних міжнародних кредитних інституцій і ринків.

Відповіддю на ці об’єктивні потреби в розвитку світового господарства стало формування міжнародного ринку капіталів. Цей процес починається вже у XVIII ст., але тільки у XX ст. набуває потужного характеру. У сучасних умовах світовий ринок позичкового капіталу — складна і дуже сильна система, від тісної співпраці з якою значною мірою залежать успіхи в реалізації національних економічних програм тих чи інших країн.

Посилення процесу інтернаціоналізації господарської діяльності вимагало подальшого вдосконалення механізму розрахунків між державами і формування таких фінансових центрів, які б не тільки були інтернаціональними за характером своїх дій, а й певною мірою брали б на себе функції з регулювання міжнародних грошово-кредитних відносин.

Наявність названих вище об’єктивних потреб привела до утворення ще в 1930 р. Банку міжнародних розрахунків у Базелі, а згодом і таких організацій, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) та ін. Саме вони сьогодні уособлюють ті міжнародні установи, що регулюють валютно-кредитні відносини між країнами і забезпечують певну стабільність та рівновагу на світовому ринку.

Україна не може стояти осторонь загальносвітових процесів в економічному житті людства, а відтак, повинна постійно шукати найбільш ефективні шляхи своєї співпраці з іншими країнами світу. Це, у свою чергу, вимагає від нашої держави участі у роботі провідних міжнародних валютно-кредитних установ. Ця потреба особливо актуальна для сьогодення, коли Україна робить перші кроки в розбудові ринкової економіки і закладає принципи її організації.

12.1. Світовий ринок і позичкового капіталу і його структура

Процес реалізації багатостороннього співробітництва між країнами супроводжується рухом грошей і грошового капіталу. Ці процеси мали місце й раніше, бо товарообмін між країнами вимагав розрахунків грошима, а надлишок грошового капіталу в одній країні шукав можливостей для свого прибуткового вкладення в іншій. Але в сучасних умовах зросли як масштаби таких грошових потоків, так і їх значення для вирішення стратегічних і тактичних завдань, що стоять перед тією, чи іншою країною. Усе це врешті-решт привело до формування міжнародного ринку капіталів, на якому акумулюються тимчасово вільні кошти різних країн і водночас має місце їх використання (на певних умовах) тими країнами, що потребують таких коштів.

Світовий ринок капіталів (у широкому розумінні цього слова) — це сукупність міжнародних економічних відносин, які складаються у зв’язку з рухом грошей і грошового капіталу між різними країнами.

На цьому ринку держава, або її суб’єкти господарювання можуть отримати позики від іноземних кредиторів. Названий ринок не виникає раптово, а поступово формується на основі розвитку кредитних операцій між окремими країнами. Вже у XVIII ст. позики в іноземців роблять окремі держави, а інколи й безпосередньо суб’єкти господарювання. Проте в ті часи такі операції були поодинокими й нерегулярними, і тільки в кінці XIX — на початку XX століття такі позики набувають регулярності й значних масштабів.

Подальший розвиток ринкових відносин, поступова інтернаціоналізація господарської діяльності привели до значного поширення угод про надання позики державі, або її резидентам з боку іноземних кредиторів. Як правило, такі операції здійснювались на території країн, суб’єкти яких давали позику. Ці операції і привели до виникнення міжнародного ринку позичкових капіталів. Спочатку він не мав певного міжнародного центру і формувався як сукупність національних ринків, на яких здійснюються операції позики в іноземних кредиторів, але такі національні ринки були ще слабо пов’язані між собою.

Ті національні ринки позичкового капіталу,, що характеризувались найбільшими обсягами позичкових операцій поступово перетворюються в міжнародні ринки. Центри таких операцій — Лондон, Париж, Нью-Йорк — стають найбільшими світовими фінансовими центрами і перетворюються в перші організаційні центри світового ринку позичкових капіталів.

Подальший розвиток світового ринку позичкових капіталів припадає на другу половину XX століття. Він знайшов своє відображення в тому, що формується єдиний світовий ринок, який не залежить від національного правового поля і характеризується певною уніфікацією здійснення позичкових операцій.

Основою саме таких процесів у становленні світового ринку стала подальша інтернаціоналізація виробництва. Цьому сприяла й необхідність подолання тих перепон, які створювало національне регулювання розвитку міжнародних позичкових операцій. Цей ринок отримав назву »євроринку». По суті, він став посередником між національними ринками і був незалежним від регулювання національними органами будь-якої держави.

Євроринок сформувався як ринок, на якому обертаються фінансові ресурси, що надійшли з інших країн і вже втратили свою національну приналежність. Це валюта як окремих країн, так і колективна (наприклад євро), що перебуває в обігу в основному в Європі. За назвою основної валюти, що перебуває в стані інтернаціональної, а це долар, такий ринок ще називають ринком євродоларів. Ті цінні папери, що випускаються на цьому ринку банками, або іншими інституціональними установами, називають єврооблігаціями.

Спочатку назва »євроринок» певною мірою відповідала географічній прив’язці цих міжнародних операцій. Об’єктом торгу на цих ринках було золото, а також євродолари, що перебували в обігу за межами США. Згодом до кредитних операцій залучаються євромарки, єврофранки й інші валюти, а сам ринок поширюється на Азію, Латинську Америку, Близький Схід, де виникають свої центри торгівлі позичковим капіталом. Проте поняття »євроринок» зберігається й донині, хоч і не має вже географічного відтінку, бо охоплює кредитні операції далеко за межами Європи.

У сучасних умовах світовий ринок позичкових капіталів характеризується, з одного боку, подальшою інтеграцією національних ринків у єдину систему світового ринку, а з другого — уніфікацією кредитних механізмів національних ринків відповідно до механізму функціонування світового ринку позичкових капіталів.

Значення світового ринку позичкового капіталу постійно зростає. Це пов’язано з тим, що в процесі розвитку тієї чи іншої країни виникає потреба у фінансових ресурсах, яку не завжди можна задовольнити за рахунок національних джерел. У цьому випадку країна може скористатись тими можливостями, які надає світовий ринок капіталів.

Позитивним моментом наявності і дії світового ринку позичкового капіталу є й те, що його ресурси, які надходять на національний ринок тієї чи іншої країни, головним чином, у вигляді капіталу, створюють конкуренцію на цьому ринку і, нарешті, дозволяють створити більш сприятливу ситуацію на ринку фінансових ресурсів окремої країни.

Проте інтернаціоналізація господарської діяльності, а разом з нею і тих відносин, що формуються в міжнародній грошовій сфері має й певні негативні наслідки. Вони такі:

- В умовах активного руху інтернаціонального або іноземного грошового капіталу в напрямі групи країн або окремої країни виникає загроза, що у разі погіршення економічної ситуації цей капітал відпливе з країни, в якій він перебуває. Особливо це стосується спекулятивного капіталу, рух якого визначається переважно гонитвою за швидкими і великими прибутками.

Підтвердженням наявності й реальності такої загрози можуть бути події в нашій державі восени 1998 р. У той період відплив іноземного грошового капіталу став однією з причин фінансової кризи в Україні.

- Інтернаціоналізація міжнародних економічних відносин посилює нестабільність внутрішніх фінансових ринків. І чим тісніше останній пов’язаний зі світовим фінансовим ринком, тим вище ступінь цієї нестабільності.

- Важливим моментом є й те, що світовий ринок позичкового капіталу через свої інституціональні структури, а серед таких слід назвати транснаціональні банки, міжнародні валютно-кредитні установи, маючи у своєму розпорядженні великі активи у вигляді грошового капіталу і капіталу, представленого в цінних паперах, можуть отримувати широкий доступ до реальних ресурсів тієї чи іншої країни і суттєво збагачуватись за їх рахунок.

Світовий ринок позичкового капіталу має досить складну структуру. У цій структурі, виходячи з особливостей об’єкта, тобто конкретного фінансового ресурсу, можна виділити ринок валюти (ринок короткострокових позик), ринок капіталів (ринок середньо- і довгострокових позик), фінансовий ринок (ринок облігацій) і ринок золота. Ці структурні елементи тісно пов’язані між собою і різкого розмежування між ними немає. Але певна специфіка в організації їх діяльності і наявність у кожному з цих елементів своїх внутрішніх структурних ланок (сегментів) робить необхідним виділення їх як відносно самостійних складових ринку позичкового капіталу.

У загальній структурі світового ринку позичкового капіталу виділяють такі сектори:

Світовий валютний ринок, що характеризується коротко- строковістю (угоди тут складаються на термін не більше одного року). Його досить часто називають ринком синдиційованих, або консорціальних кредитів, бо ці кредити надають переважно банківські синдикати та консорціуми. Об’єктом угод тут виступає іноземна валюта, а формою організації кредитів найчастіше бувають: міжбанківські депозити, депозитні сертифікати, векселі, банківські акцепти тощо.

Світовий ринок середньо- і довгострокових позик. Він характеризується тим, що кредитор надає позику часто в іноземній для кредитора валюті. Особливістю цього ринку є також те, що довгострокові кредити дуже часто надаються під гарантії держави, резиденти якої беруть позику.

Світовий фінансовий ринок — це ринок облігаційних позик. Облігації випускаються на термін від 7 до 15 років, але є позики з терміном до ЗО років. Надання таких позик, як правило, передбачає залучення до кредитування великих банків, які найчастіше утворюють міжнародні консорціуми.

Світовий ринок золота. По суті, це товарний ринок, але на цьому ринку продається й купується особливий товар, який хоч і втратив функції загального міжнародного еквівалента у зв’язку з демонетизацією золота, проте залишається важливим елементом у світовому русі валюти.

Валютні операції здійснюються на валютних ринках і являють собою угоди на купівлю, або продаж певної валюти. Ці операції супроводжуються визначенням курсу купівлі (продажу) і терміну поставки валюти.

Необхідність валютних операцій обумовлена широким розвитком міжнародної торгівлі і пов’язаною з нею необхідністю розраховуватись за поставлені товари або послуги в тій чи іншій валюті. Операції з валютою здійснюються за допомогою сучасних засобів зв’язку. У кожній країні такий ринок має свій фізичний центр.

Головними суб’єктами валютного ринку виступають банки. Вони здійснюють валютні операції переважно у вигляді:

- торговельних угод для небанківського замовника, для якого банк або купує, або продає валюту;

- торговельних угод, які здійснюються самим банком для власної вигоди.

Найбільшими у світі центрами торгівлі валютою є Лондон, Нью-Йорк і Токіо. Вони працюють переважно з 8 години ранку до 16—17 годин вечора. Але оскільки між континентами, на яких знаходяться ці центри, є суттєва розбіжність у часі, то практично в будь-який час доби один із цих центрів відкритий, тому банк, зв’язаний з усіма трьома центрами, може купити (продати) валюту цілодобово.

Крім уже зазначених центрів, валютні операції здійснюються також у Парижі, Гонконгу, Франкфурті-на-Майні, Цюріху. Валютні обмеження в усіх цих центрах мінімальні, а обсяги операцій можуть сягати 100 млрд дол. за день.

Валютні операції розрізняються за формою. Як правило, виділяють два види угод з валютою: угоду СПОТ і форвардну.

Угода СПОТ — це валютна операція з продажу (купівлі) валюти, що здійснюється в будь-який день і за курсом, який склався на день укладення цієї угоди. Такий поточний курс носить назву СПОТ-курсу. Розрахунок за СПОТ-угодою здійснюється через два дні після її укладення. День розрахунку називають датою валютування. Ці два дні необхідні для того, щоб опрацювати документи за угодою, тобто перевірити їх, виконати вимоги валютного контролю тієї країни, де вони складені, якщо такий контроль існує.

Під час визначення СПОТ-курсу спочатку, як правило, визначається курс продажу, за яким один банк хоче продати іншому, наприклад, фунт стерлінгів і курс купівлі, за яким інший банк має намір купити фунт стерлінгів, наприклад, за євро. Між купівлею і продажем багато спільного, конкретно визначають цей процес за тією валютою, проти якої здійснюють операцію купівлі.

Поточні СПОТ-курси постійно публікуються в масових засобах інформації. Коливання цього курсу знаходить своє вираження у збільшенні або зменшенні різниці СПОТ-курсу. Різницю між • найвищим і найнижчим показником СПОТ-курсу називають СПРЕД. Якщо ці коливання визначаються за конкретний день, то в такому випадку говорять про денний СПРЕД.

Поряд зі СПОТ-угодами укладають і форвардні угоди. їх ще називають форвардними валютними контрактами. Суть форвардної угоди в тому, що банки або інші суб’єкти (наприклад, господарюючий суб’єкт і банк) домовляються про купівлю-продаж валюти за фіксованим на момент укладання угоди курсом з поставкою цієї валюти на певну дату.

Коли термін контракту закінчується, настає день розрахунку (дата валютування) — через два дні після кінцевого терміну контракту. Особливістю форвардних угод є те, що вони обов’язкові для виконання, тобто від них не можна відмовитись, за винятком ситуації, коли на це буде згода обох сторін. Курс за форвардною угодою, як правило, вище СПОТ-курсу, але може бути і навпаки. Це залежить від загальних тенденцій у динаміці валютних курсів на валютному ринку.

Інструментом світового фінансового ринку є облігації. Серед найбільш типових слід назвати такі: звичайні, з плаваючим відсотком і облігації з опціоном.

Звичайні облігації найбільш поширені і відрізняються тим, що за ними встановлюється фіксований відсоток річних. Облігації з плаваючим відсотком характеризуються тим, що за ними ставка процента змінюється відповідно до ринкової ставки. За останню, як правило, беруть ставку лібор, тобто ставку процента за кредитами, що пропонуються на міжбанківському ринку в Лондоні.

Досить поширеними з 80-х років XX ст. стали облігації з опціоном. Вони дають змогу кредитору вибрати найбільш привабливий для нього варіант позики. Так, наприклад, облігація з опціоном робить можливим за певних обставин поміняти її на акцію, або на відповідну кількість золота і тощо.

Чільне місце в структурі світового ринку позичкового капіталу належить і ринку золота, хоча він є досить специфічним елементом.

Україна поступово залучається й до цього ринку, тим більше, що починаючи з 1997 р. наша держава видобуває власне золото. Проте на шляху до розвитку наших взаємовідносин із цим ринком існує ще багато перешкод. Перш за все для співпраці з цим ринком нашій державі необхідно вирішити низку питань. До них, зокрема, належить: необхідність розвитку співпраці зі всесвітньо відомими міжнародними фірмами-афінажерами, які ставлять на золотих зливках своє спеціальне клеймо. До таких належать, наприклад, компанії Dequssa і Heraeus. Відсутність філій таких компаній в Україні стримує вільний вихід на світовий ринок нашого банківського золота. Воно виготовляється в нашій державі переважно на двох великих афінажних підприємствах — Дніпропетровському хімічному підприємстві і в колишньому Дніпропетровському інституті особливо чистих речовин і металів — і має високий (з погляду світового ринку золота) рівень якості.

Світовий ринок позичкових капіталів функціонує переважно через такі організаційні установи, як банки. Але останні не тільки надають кредити, а й частково беруть на себе операції з розрахунку між державами та їх центральними банками. Серед цих установ дуже важлива роль належить Банку Міжнародних розрахунків у Базелі (Швейцарія), який було створено в 1930 р. Цей банк акумулює внески (як правило, короткострокові) центральних банків в іноземній валюті або в золоті. На основі свого статуту БМР здійснює розрахунки між країнами і забезпечує розвиток стосунків між центральними банками різних країн.

Важливими є функції цього банку щодо забезпечення сталості провідних валют. З цією метою БМР часто виступає ініціатором здійснення колективних інтервенцій на валютному ринку. Успішність цих операцій у чималому ступені забезпечується величезною інформаційною й аналітичною діяльністю стосовно євроринку, яку здійснює Банк міжнародних розрахунків.

Що ж до поточних розрахунків між суб’єктами однієї держави з суб’єктами іншої, то це здійснюється за допомогою комерційних банків, які інколи мають на це спеціальний статус. В Україні це так звані уповноважені банки. Ці банки або відкривають за кордоном свою філію, або, що буває значно частіше, відкривають кореспондентський рахунок у банках інших держав. Проте й на цьому рівні діють певні правила, які мають міжнародний характер. Стосовно цього слід назвати такі надзвичайно важливі документи, як міжнародна Женевська конвенція про чеки та векселі (1930—1931 pp.), а також »Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів» та »Уніфіковані правила по інкасуванню торговельних документів».

12.2. Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та Європейський банк реконструкції і розвитку

В умовах подальшої інтернаціоналізації господарської діяльності у світі і тих змін, що відбуваються в усій сукупності товарно-грошових відносин, все значнішою стає роль різноманітних міжнародних валютно-кредитних установ. Ця роль виявляється у посиленні регулюючого характеру цих установ, а також у зростанні їх значення щодо вирішення проблем суспільного відтворення, які час від часу виникають у тій чи іншій країні. Усе більшу роль ці організації виконують в аналізі основних тенденцій розвитку світового господарства і в розробці на базі цього аналізу рекомендацій щодо найбільш суттєвих проблем в економічному житті світової спільноти.

Особливого значення міжнародні валютно-кредитні установи набувають для тих країн, економіка яких є перехідною. Серед цих країн, як відомо, знаходиться й Україна, яка з самого початку свого існування як незалежної держави плідно співпрацює з найбільш потужними світовими валютно-кредитними установами, серед яких: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку та ін.

Міжнародний валютний фонд створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції в 1944 р. У створенні МВФ активну участь брав і Радянський Союз. Він повинен був мати третю за розмірами квоту в статутному фонді. Розмір останнього планувався у сумі 8,8 млрд дол. З них частка США — 2750 млн дол., Великобританії — 1300 млн дол., СРСР — 1200 млн дол., Китаю — 550 млн дол., Франції — 450 млн дол. і т. д.

Проте СРСР не підписав угоди з МВФ. Офіційно це було пов’язано з тим, що участь СРСР у цій організації і виконання низки її вимог призвело б до втручання у внутрішні справи Радянського Союзу. З позицій сьогодення така офіційна версія була не зовсім правдивою. Так, вимоги до країни-учасниці про необхідність публікації даних щодо видобутку золота, стан платіжного балансу країни та деякі інші навряд чи можна розцінювати, як втручання у внутрішні справи країни. Такі вимоги в цілому вкладаються в ту звичайну інформацію, яку надає позичальник своєму кредитору. Але разом з тим серед умов МВФ були й дійсно дискримінаційні стосовно Радянського Союзу. Так, СРСР, маючи третю після США і Великобританії квоту, на відміну від них не мав би (у разі його вступу до МВФ) права вето.

З країн так званого соціалістичного табору членом МВФ довгий час була тільки Югославія. Ситуація почала змінюватися з 1980-х років, коли до цієї організації ввійшли Румунія, Польща, Угорщина, а в 1991 р. і Радянський Союз подав заяву на вступ до МВФ, яка, однак, не була реалізована у зв’язку з розпадом СРСР. Пізніше, у 1992 p., на вступ до МВФ подають заявки і входять до цієї організації перші республіки колишнього СРСР. Серед них — Росія, Україна, Казахстан та ін.

МВФ функціонує на підставі свого статуту, який з моменту заснування переглядався тричі. Уперше в 1969 р. у зв’язку з уведенням СДР (спеціальних засобів запозичення). Вдруге у 1976 р. у зв’язку з підписанням Ямайської валютної угоди і, нарешті, остання поправка була введена в дію в 1990 p., вона передбачала припинення участі в голосуванні тих країн, які не погасили своїх боргів перед МВФ.

Відповідно до Статуту МВФ його головними завданнями є:

- сприяння розвитку міжнародної торгівлі і розвитку міжнародних валютних відносин;

- підтримка стабільного курсу валют;

- підтримка рівноваги платіжних балансів країн, які входять до МВФ;

- допомога в організації багатосторонньої системи платежів за поточними операціями;

- надання коштів для покриття дефіциту платіжного балансу країн-учасниць;

- відміна валютних обмежень.

Структура органів управління МВФ представлена Радою керівників. У цій раді кожна країна-учасник представлена керівником і його заступником, який, як і керівник, теж призначається на 5 років. Рада збирається один раз на рік і є вищим керівним органом МВФ. Більшу частину своїх повноважень рада передає Виконавчій раді, яка займається поточними справами. Сім членів Виконавчої ради призначаються країнами, що мають у МВФ найбільші квоти (США, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Китай і Саудівська Аравія). Останні 17 членів цієї ради обираються керівниками від інших країн. Виконавча рада (Директорат) обирає керівника, який і організовує повсякденну діяльність МВФ. Він обирається на 5 років з правом переобрання на наступний термін.

Кожна країна-учасник МВФ робить при вступі певний внесок, який визначається у вигляді квоти (частки). Квота розраховується з урахуванням експорту й імпорту країни, її золотого запасу, національного доходу та деяких інших показників. Вона переглядалась один раз на п’ять років, а з 1973 р. — один раз на три роки. Перегляд квоти може бути здійснено і на вимогу країни—члена МВФ. Кожна країна до 1978 р. 25 % своєї квоти вносила в золоті, а останнім часом у власній валюті. Нині 25 % квоти країна вносить у СДР або в іншій валюті, яку визначає МВФ, а останню частку — у національній валюті.

Квота має важливе значення для участі у рішеннях МВФ, оскільки крім 250 »базисних» голосів, які має країна-учасниця, кожні 100 тис. квоти дають додатково 1 голос. Крім того, квота визначає й можливості країни у використанні ресурсів МВФ. Зараз найбільша частка капіталу МВФ належить США, а відтак, вони мають і більшу частку голосів (близько 20 %). На країни— члени Європейського союзу припадає біля 30 % голосів. Серед країн СНД найбільша кількість голосів у Росії (2,92 %), а кількість голосів України на другому (серед членів СНД) місці (0,73 %). Країна, яка має найменше голосів у МВФ (270), — це Мальдівська Республіка. Рішення з питань приймаються більшістю у 70 % голосів, а з найбільш важливих вимагається кваліфікована більшість — 85 %.

На початок XXI ст. до МВФ входило більше ніж 180 країн, а загальна сума квот склала близько 150 млрд СДР. Квота Росії становила 2876 млн СДР, України — 997,3 млн СДР, Казахстану — 165 млн СДР.

Країна—член МВФ має перед Фондом певні зобов’язання. Вони стосуються проведення певної валютної політики та надання інформації. Останнє проявляється в тому, що кожна країна на вимогу МВФ може надавати йому ту інформацію, яка необхідна Фонду для виконання ним своїх функцій. Найчастіше це дані, що стосуються видобутку золота, його експорту та імпорту, розмірів національного доходу, стану платіжного балансу, індексу цін і т. ін.

Кредитні операції МВФ здійснює тільки з офіційними установами країни: Казначействами, Центральними банками, або ж стабілізаційними фондами. Кредити, які країна-учасниця може отримати у МВФ, лімітуються і, як правило, оформляються згодою про резервний кредит, або угодою »стенд-бай». За цією угодою країна може отримати кредит у розмірі своєї резервної частки (25 % квоти) і понад це у розмірі 100 % квоти, у цілому — 125 % своєї квоти. Заставою виступає національна валюта, яка після погашення кредиту викупається країною-позичальницею через погашення кредиту в СДР або в конвертованій іноземній валюті. Підставою для отримання кредиту може бути порушення платіжного балансу, серйозні збої у сфері виробництва, торгівлі і т. ін.

Крім того, країна може отримати кредит зі спеціальних фондів, створення яких практикує МВФ. До їх числа можна зарахувати, наприклад, Фонд компенсаційного кредитування, призначений для кредитування країн у разі дефіциту їх платіжного балансу, викликаного різким падінням світових цін, уведенням обмежень на торгівлю і т. ін. Важливу роль відіграє Фонд підтримки структурних перетворень, що здійснює кредитування країн, економіка яких переходить на ринкові засади. Підтримуючи функціонування цих фондів і створюючи нові, МВФ сприяє подальшому розвитку міжнародних валютно-кредитних відносин.

МВФ виконує великі регулюючі функції у світовій грошовій сфері. Головним чином, це регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин, що виникають між членами цієї організації у зв’язку з дефіцитом платіжного балансу тієї чи іншої країни. Основний механізм такого регулювання зводиться до надання коротко- і середньострокових кредитів.

Механізм регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин з боку МВФ включає і його дії щодо усунення валютних обмежень. Це досягається способом регулювання режиму валютних операцій і механізму їх здійснення. Валютні обмеження можуть мати місце тільки за умови дозволу МВФ і тільки на певний період, такі обмеження ще можуть бути дозволені новим членом МВФ на певний перехідний період.

Міжнародні кредитні відносини ця організація регулює і через свої дії щодо тієї чи іншої країни. Якщо МВФ співпрацює з країною і надає їй позики, то це є певним сигналом для державних і приватних кредиторів та сприяє розширенню їх кредитної діяльності. Співпраця країни з МВФ є підтвердженням платоспроможності країни.

Свої регулюючі функції МВФ здійснює на базі величезної аналітичної роботи, яка включає збір і опрацювання величезного масиву інформації всіх країн-членів цієї організації. Така інформація стосується значної кількості макроекономічних процесів, а саме: динаміка ВВП, розвиток і співвідношення експорту й імпорту, стан платіжного балансу, зміни в золотовалютних резервах та ін.

В Україні у червні 1992 р. прийнято Закон України про її вступ до МВФ, а також до Міжнародного банку реконструкції та розвитку і трьох його філій (МФК, МАР та БАГІ). У вересні того ж року Україна вступила до МВФ. Наша квота становила 997,3 млн СДР. Оскільки Україна у момент вступу до МВФ знаходилась у стані глибокої кризи і не мала змоги зразу внести ці кошти, то вона скористалася Позичковим фондом при МВФ, з коштів якого країнам, що переживають певні фінансові труднощі, видають безстроковий, безвідсотковий кредит, який поступово треба погасити.

Після вступу до МВФ наша держава розпочала активне співробітництво з цією міжнародною валютно-кредитною організацією. Це співробітництво, як показує досвід багатьох країн, може бути як позитивним, так і негативним. Безсумнівно, що співпраця з МВФ може сприяти структурній перебудові економіки, досягненню макроекономічної стабілізації й інших позитивних зрушень в економіці. Але водночас співпраця з цією організацією може призвести і до негативних наслідків. Ідеться, насамперед, про ті рекомендації, що дає МВФ і виконання яких може бути небезпечним для країни і її населення. Так, наприклад, МВФ часто наполягає на скасуванні пільг для окремих верств населення, а в умовах зубожіння основної маси громадян нашої країни це може бути дуже небезпечним. Вимоги МВФ можуть стосуватись також видатків державного бюджету, здійснення певної монетарної політики тощо.

Зі вступом у МВФ Україна взяла на себе великі зобов’язання як країна—член фонду з валютного регулювання. Ці зобов’язання полягають у тому, що наша держава не може здійснювати будь-які маніпулювання валютним курсом для забезпечення власної переваги перед іншими країнами. Сюди ж належить і зобов’язання при здійсненні валютної політики суворо дотримуватись основних положень МВФ і не допускати таких дій, які були б руйнівними для інших країн.

У цілому співпраця України з МВФ є перспективною і нині зосереджена на таких напрямах:

- надання різноманітних послуг і фінансової підтримки приватизованим підприємствам;

- підтримка фінансового сектору країни для посилення стабільності банківської системи й укріплення небанківських кредитних установ;

- розвиток сільськогосподарського виробництва і розбудова інфраструктури села.

Для реалізації цих напрямів МВФ надає нашій державі кредити. Вони використовуються для покриття дефіциту державного бюджету та інших цілей. Починаючи з кінця 1994 p., Україна отримує фінансову підтримку від МВФ при вирішенні багатьох своїх економічних проблем. Спочатку це була допомога, спрямована на подолання величезних труднощів, викликаних зростанням цін на енергоносії, які Україна імпортувала з Росії. Потім у 1995—1999 pp., коли наша держава мала дефіцит рахунка поточних операцій платіжного балансу, цей дефіцит на 66,3 % покривався за рахунок кредитів МВФ. Загальна сума такого кредитування з боку МВФ за цей період досягла 3,3 млрд дол.

У 1998 р. між Україною і МВФ підписано угоду про надання їй кредиту розширеного фінансування загальним розміром 2 млрд 266 млн дол. Цей кредит, розрахований на 10-річний термін з пільговим періодом 4,5 роки, був наданий під відносно невисокий (до 7 %) відсоток. Він надавався Україні певними траншами, хоч і не завжди обіцянки про надання нам позики дотримувались МВФ.

Оцінюючи в цілому значення кредитів МВФ як позитивне для України явище, що дозволило подолати досить суттєві труднощі на шляху становлення ринкової економіки, слід зазначити й певні негативні моменти. Серед останніх головне місце посідає суттєве зростання нашого боргу перед МВФ. Загальна заборгованість України перед МВФ досить велика і продовжує збільшуватись. Так, якщо в 1994 р. Україна заборгувала МВФ 249,3 млн СДР, то в 1998 р. — вже близько 2 млрд СДР. Це ставить питання про розробку стратегії наших відносин з цією організацією. Її сформульовано у посланні Президента України до Верховної Ради: »Концептуальні засади економічного й соціального розвитку України на 2002-2010 роки: європейський вибір». Згідно з цим документом центр ваги у співробітництві України з МВФ переміщується з площини суто кредитних стосунків у площину консультаційних. Мета здійснення останніх — поступове узгодження головних параметрів нашої макроекономічної політики з політикою провідних європейських країн.

Потужним міжнародним фінансовим центром є організація, і що неофіційно називається Світовим банком. Він об’єднує Між

народний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції в 1946 p., і ще три фінансові установи:

- Міжнародну фінансову корпорацію — МФК; (Міжнародну асоціацію розвитку — МАР;

- Багатостороннє агентство гарантій інвестицій — БАГ1.

- Найбільш потужною ланкою тут виступає МБРР. Він об’єднує

- більше 180 країн, а його капітал складає близько 200 млрд дол.

- МБРР постійно отримує прибуток (він сягає більше 1 млрд дол. на рік), який використовується на розвиток банку. Акціонерам дивіденди не виплачуються.

За своєю організаційною структурою МБРР дуже нагадує МВФ. Його структура управління приблизно така сама, як у МВФ. Рада керівників, а це вищий орган банку, складається з міністрів фінансів або з голів центральних банків. Рада керівників щорічно разом з МВФ проводить засідання. Більшу частину повноважень ця Рада передає Раді виконавчих директорів, постійно діючому органу, що складається з 24 членів, і під керівництвом голови щотижня проводить засідання. З цих 24 членів ради виконавчих директорів 5 призначається такими країнами, як США, Великобританія, Німеччина, Франція і Японія, а останні — обираються.

Рішення у МБРР приймаються більшістю, а з найбільш важливих питань більшістю у 85 %. Кількість голосів залежить від квоти, яку має країна-член. Квота оплачується кожною країною на 20 %, при цьому 2 % у конвертованій валюті, а 18 — у національній. Решта квоти складає гарантійний фонд, що забезпечує емісію цінних паперів (облігацій), які МБРР розміщує на світових ринках. Найбільше голосів у США (17 %). Якщо порівняти з голосами інших країн, то це стільки, скільки мають у сукупності ! 140 країн, які належать до тих, що розвиваються. Штаб-квартира МБРР знаходиться у Вашингтоні.

Як спеціалізований фінансовий інститут ООН, МБРР призначений для інтеграції усіх країн-членів у систему світового господарства. Це головне завдання МБРР.

Кредити, що надає МБРР, як правило, спрямовані на розвиток різноманітних галузей і сфер суспільного виробництва (сільського господарства, транспорту, міського господарства, охорони навколишнього середовища, виробництва електроенергії, охорони здоров’я, освіти тощо). Ці кредити, як правило, довгострокові. При цьому надання позик може супроводжуватися певними вимогами до країни позичальника, що можуть стосуватися фінансової політики держави і спрямовуватися на підвищення ефективності функціонування економіки країни. Позики надаються під гарантії держави. Термін надання кредитів в основному 15—20 років під відносно невеликий (у межах 7—7,5 %) відсоток. Але відсоток змінюється залежно від ціни тих кредитних ресурсів, які МБРР залучає зі світових ринків капіталу.

У загальній спрямованості кредитної політики, яку здійснює МБРР, можна виділити два основних напрями. Перший — цільові кредити, що є довгостроковими і спрямовані на вирішення конкретних інвестиційних завдань. Це може бути будівництво шляхів, електростанцій тощо. Це комерційні кредити, але бідним країнам вони надаються на пільгових умовах (головним чином це стосується рівня позичкового відсотка). Другий — надання кредиту державі під структурні реформи. Такі кредити йдуть на підтримку державного бюджету, за умови його спрямування на таку реформу.

У цілому надання позик здійснюється на основі певних принципів, а саме:

- Кредити МБРР видає тільки під ефективні капіталовкладення.

- Рішення про надання кредиту враховує різні ризики, але головним є можливість повернення позики.

Кредит надається тільки під гарантії уряду.

Наданий кредит (у процесі його використання) не обмежується тільки межами країни-позичальника.

У перші роки свого існування, а це були роки післявоєнної розрухи, МБРР надавав позики країнам Західної Європи. Після відновлення економіки цих країн акцент у діяльності Банку було перенесено на слаборозвинені країни Азії, Африки, Латинської Америки, а згодом і на країни Східної Європи. За 50 років своєї діяльності МБРР надав кредитів на загальну суму 300 млрд дол., що в 2 рази більше від кредитів, наданих МВФ.

Міжнародна фінансова корпорація, створена у 1956 p., є складовою Світового банку і має фінансову й організаційну незалежність. Але в той же час МФК має і спільні органи зі Світовим банком. Головне призначення цієї корпорації — надання кредитів суб’єктам господарювання тих країн, що розвиваються. Середній термін дії таких кредитних угод від 3 до 7 років, але нерідко кредитування здійснюється і на термін до 15 років. Дана організація, на відміну від МБРР та МАР, не вимагає при наданні кредиту гарантій з боку уряду. Друга особливість полягає в тому, що МФК може здійснювати прямі капіталовкладення, купуючи акції та інші цінні папери акціонерних товариств. Але при цьому в подальшому передбачається продаж цих акцій приватним інвесторам. Це здійснюється для того, щоб не створювати конкуренції приватному сектору в країні, де реалізується проект.

Проте МФК має в інвестуванні й певні принципові обмеження. Ця корпорація фінансує не більше 25 % від вартості проекту і купує не більше 35 % цінних паперів того підприємства, що кредитується МФК. За період своєї діяльності МФК надано кредитів на здійснення різноманітних проектів на суму більше 20 млрд дол., а нині майже 130 країн світу використали можливості, які надає МФК.

Для допомоги найменш розвиненим країнам організовано Міжнародну асоціацію розвитку (МАР). Вона створена у 1960 р. Ця організація видає безвідсоткові кредити на 35—40 років. Пільговий термін становить 10 років. За цими кредитами країна-позичальник не платить відсотків, але мусить покривати ті накладні витрати, які пов’язані з організацією надання кредиту. Для отримання такого кредиту країна має бути членом МБРР, а оскільки бідних країн у світі багато, то МАР надає такі пільгові кредити спочатку тим країнам, у яких на душу населення припадає не більше 650 дол. ВВП на рік.

Головною метою кредитів, які надає МАР, є сприяння експорту товарів, виготовлених у розвинених країнах, у країни, які належать до найбідніших у світі. При цьому МАР координує свою діяльність з МБРР, що часто підключається до кредитування цих проектів.

Філією МБРР є Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), яке було створено у 1988 р. Членами цього агентства можуть бути тільки країни—члени МБРР. Призначення БАГІ полягає в тому, щоб стимулювати прямі інвестиції в економіку країн, що розвиваються. Робить це БАГІ способом страхування капіталовкладень від некомерційних ризиків. Гарантії, які надає це агентство, становить 15—20 років. При цьому гарантії покривають до 90 % від загального розміру інвестицій.

До ризиків, які страхує це агентство, належать зміни в соціально-політичних умовах у країні-позичальниці, несприятливі для кредитора рішення уряду, наприклад, відміна конвертованості національної валюти, перепони або заборони щодо вивезення отриманих інвестором прибутків за кордон і т. ін. Для запобігання втрат інвесторів від таких некомерційних ризиків БАГІ надає потенційним інвесторам різноманітну інформацію, що стосується урядових програм, політики й організації здійснення іноземних інвестицій у країні-позичальниці тощо. До функцій цієї агенції входить також проведення різноманітних зустрічей з урядовими та діловими колами різних країн, надання консультацій і здійснення низки інших заходів, які можуть сприяти зменшенню некомерційного ризику, або принаймні його прогнозуванню.

Україна активно співпрацює зі Світовим банком, який, починаючи з 1995 p., надав нашій державі кредитів на загальну суму млрд дол. (2000 p.). У подальшому це співробітництво розвивалось по-різному, але Україна продовжує співпрацювати з цим банком, бо то є визнання нашої держави (де факто) як країни з ринковою економікою.

Слід зазначити, що співпраця України з групою Світового банку не повинна зосереджуватись тільки на кредитних відносинах. Наша держава в міру підйому економіки все більше повинна використовувати консультаційні й інформаційні можливості цього банку. Ідеться про поступове реформування всієї економіки, розбудову її інфраструктури, а головне, пристосування й адаптацію всієї сукупності ринкових процесів, а відтак, і економіки в цілому до тих норм, що існують і становлять базу функціонування всієї економіки Європейського союзу.

Важливий міжнародний фінансовий центр, з яким співпрацює Україна, — це Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Цей банк засновано в 1991 р. за ініціативою тодішнього президента Франції Ф. Міттерана. До складу акціонерів увійшли всі країни—члени тодішнього Спільного ринку і Європейської асоціації вільної торгівлі. Крім цього, засновниками банку стали також СРСР, НДР, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Румунія й інші держави. Початковий капітал банку склав 12 млрд доларів,

яких 51 відсоток належав дванадцяти країнам—членам ЄЕС та Європейському інвестиційному банку. Внесок США склав 10, а СРСР- 6 % від статутного капіталу. До речі, США й деякі інші країни заперечували проти входження в банк СРСР на тій підставі, що СРСР не хоче відмовитись від тих воєнних програм, які не влаштовували західних стратегів. Але завдяки підтримці Парижа цю перепону було подолано.

Сьогодні до ЄБРР входить 60 членів (58 країн, а також Європейський союз і Європейський інвестиційний банк). Штаб-квартира банку і сам банк розташовані в Лондоні. Усі його активи і фінансова звітність розраховуються в євро.

Європейський банк реконструкції і розвитку, на відміну від інших міжнародних валютно-кредитних установ, ставить перед тими, хто з ним співпрацює політичні умови. Вони зводяться до трьох основних моментів. Країна повинна бути прихильником багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки. Саме з урахуванням цього і для посилення ринкових засад організації суспільного виробництва ЄБРР видає кредити тільки за умови, що не менше 60 % цих коштів піде на недержавний сектор і переважно на підтримку малого й середнього бізнесу. Розміри кредитів відносно невеликі — у межах 15—150 млн дол. При цьому ЄБРР може кредитувати і проекти в державному секторі, але такі, що зорієнтовані на підтримку ініціатив приватних підприємств.

Такий підхід не є випадковим, бо цей банк створено для сприяння переходу до ринку країн Центральної та Східної Європи і країн—членів СНД та приватній підприємницькій ініціативі.

Європейський банк реконструкції і розвитку має функції:

- світової міжнародної організації, яка має право укладати міжнародні угоди;

- інвестиційного банку, який бере на себе гарантії з розміщення цінних паперів підприємств, а також виконує функцію консультанта під час розробки інвестиційних проектів;

- комерційного банку, бо має право залучати ресурси світового фінансового ринку і надавати на цій основі кредити.

Маючи значний капітал (20 млрд екю на початок 1997 p.), ЄБРР проводить активні операції у 26 країнах. У кожній з них він має своє представництво, а це робить можливим відслідковувати операції банку і знати особливості конкретного регіону.

Як комерційна установа, ЄБРР надає кредити за ринковими ставками з урахуванням ризиків. За базу, як правило, бере ставки лібор (лондонська міжбанківська ставка відсотка) з надбавкою у вигляді кредитної маржі, що відображає страхові і комерційні ризики. Кредит надається на термін 5—10 років, як правило, під заставу у вигляді активів проекту, рухомого й нерухомого майна, виручки компанії у твердій валюті і т. ін. Погашення кредитів зазвичай проводиться рівними частками кожні півроку.

Крім кредитування, ЄБРР здійснює й інвестування в акціонерні капітали. Але при цьому банк не купує контрольного пакета акцій. Важливим напрямом діяльності банку є надання гарантій, які б полегшували доступ до джерел капіталу.

При кредитуванні ЄБРР бере на себе не більше 35 % тих витрат, які здійснює компанія за конкретним проектом. Якщо ж операція

ЄБРР пов’язана з купівлею цінних паперів акціонерного товариства, то цей пакет не повинен перевищувати 35 % усього капіталу акціонерного товариства. Ці обмеження не стосуються тих учасників операції з кредитування, які залучаються ЄБРР до спільного інвестування тієї чи іншої компанії. А відтак це означає, що в останніх є можливість (на відміну від ЄБРР) отримати за певних умов контрольний пакет акцій компанії, якій надається фінансова допомога.

Досить суттєвим моментом є й те, що ЄБРР має екологічний мандат, а це означає, що банк підтримує проекти, спрямовані на охорону довкілля. Крім того, у кожному проекті, який підтримує ЄБРР, екологічній складовій, у тому числі зменшенню відходів, використанню найменш шкідливих технологій, ресурсозбереженню тощо, цей банк приділяє велику увагу.

В Україні ЄБРР здійснив ряд проектів. Серед них кредити під створення бездротового телефонного зв’язку у м. Львові та у Львівській області; кредити на модернізацію виробництва на кондитерській фабриці »Світоч» та ін.

Потужною світовою валютно-кредитною установою є також Міжнародний інвестиційний банк (МІБ). Відповідно до свого статуту він призначений для середньо- і довгострокового кредитування. Його кредити спрямовані на посилення світової економічної інтеграції. З огляду на це МІБ видає кредити під проекти, пов’язані з розвитком кооперації виробництва, з посиленням його спеціалізації, з проектами, спрямованими на розвиток сировинних та енергозабезпечувальних галузей країни.

У функціонуванні світової системи валютно-кредитних відносин значне місце відводиться діяльності з координації і регулюванню цих відносин. У здійсненні цих функцій велика роль належить таким організаціям як Паризький та Лондонський клуби країн-кредиторів. На засіданнях Паризького клубу, як правило, розглядаються питання, що стосуються державного боргу. Це можуть бути питання відстрочки, реструктуризації і взагалі всілякого регулювання такого боргу. На засіданнях Лондонського клубу вирішуються питання, пов’язані з урегулюванням заборгованості приватного сектору тієї чи іншої країни.

Крім цих, певною мірою загальносвітових валютно-кредитних установ, існують і регіональні установи такого типу. До них належать такі організації, як Азіатський банк розвитку (створено у 1968 p.), Міжамериканський банк розвитку (почав функціонувати у 1959 p.), Африканський банк розвитку (заснований у 1963 р.)

Ці установи створені за ініціативою високорозвинених країн для допомоги в розвитку країн відповідних континентів. Свою стратегію (від залучення ресурсів до надання кредитів) ці банки будують відповідно до дій МБРР, але кожен із цих банків ураховує особливості відповідного регіону і тісно співпрацює з інституціональними установами країн регіону.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список рекомендованих джерел

1 Гальчинський А. Теорія грошей: Навч. посіб. — К.: Основи, 1998. — 415 с.

2 Міжнародний бізнес: Конкуренція на глобальному ринку / Пер. з англ. А. Олійник, Р. Ткачук. — К.: Вид-во Соломії Павличко »Основи», 2001. — 856 с.

3 З .Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасів. — К.: КНЕУ, 1999. — 404 с.

4 Долан 3. Д., Кемпбел К. Д., Кемпбел Р. Д. Деньги, банковское де- ло и денежно-кредитная политика. — СПб.: Оркестр, 1994. — 408 с.

5 Економічна енциклопедія: У 3 т. / Відп. ред. С. В. Мочерний та ін. — К.: Академія, 2002. — Т. 3. — 952 с.

6 Лагутін В. Д. Гроші та грошовий обіг. — К., 1999. — 86 с.

7 Луцишин 3. О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації. — К.: Друк, 2002. — 320 с.

8 Маркс К. Капітал: В 3 т.; К. Маркс и Ф. Знгельс. Соч. т. 23, Гл. 3. — М.: Политиздат, 1960. — 906 с.

9 Мирун М. І., Савлук М. І., Пуховкіна М. Ф. та ін. Гроші та кредит: Навч. метод, посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 1999. — 76 с.

10 Михайлов Д. М. Мировой финансовьій рьшок: тенденции и инст- руменш. — М.: Зкзамен, 2000. — 768 с.

11 Мороз Ю. Н. Вексельною дело. — К.: Наукова думка. — 1996. — 472 с.

12 Петруня Ю. Є. Непрофесійні суб’єкти ринку акцій України. — К.: Знання, 1999. — 264 с.

13 Руденко Л. В. Розрахункові та кредитні операції у зовнішньоекономічній діяльності підприємства: Підручник. — К.: Лібра, 2002. — 302 с

14 Сазонець І. Л., Джусов О. А., Сазонець О. М. Міжнародна інвестиційна діяльність: Навч. посіб. — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2002. — 178 с.

15 Сміт А. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй / Пер. з англ. О. Васильєва, М. Межевікіна, А. Ма- лівський. — К.: ЗАТ »ВІПОЛ», 2000. — К. 1, Розд. 4. — 594 с.

16 Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. — К.: Либідь, 2002.-470 с.

17 Шлях України до економічної безпеки. Матеріали наук.-практ. конф. — Харків: Національний університет внутрішніх справ, 2004. — 156 с.

18 Шнирков О. І., Кузнєцов О. В., Кульпінський С. В. Європейський валютний союз: Навч. посіб. — К., 2001. — 198 с.

19 Юрчишин В. Монетарні та валютні ризики країн з перехідною економікою: Навч. посіб. — К., 2000. — 215 с.

20 Ющенко В. А., Мітенко В. І. Валютне регулювання: Навч. посіб. — К.: Знання, 1998. — 444 с.

21 Ющенко В. Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. — К.: Скарби, 1998. — 286 с.