18 травня о 18:00Вебінар: Інтерактивний урок математики: алгоритми та приклади створення дидактичних матеріалів

конспект уроку 32 для 11 класу з теми "Гравюра на дереві, міді. Українська парсуна. Народний живопис: Козак Мамай. Портрети Д. Левицького і В. Боровиковського (класицизм)"

Про матеріал
Мета: 1) формувати мистецькі компетентності учнів у розгляді тем про живопис України XVI- XVIІІ ст.; 2) розвивати вміння самостійного пошуку матеріалу, порівнювати твори мистецтва; 3) виховувати ціннісне ставлення до зразків українського живопису минулих століть
Перегляд файлу

                                                            Урок 32

Тема: Гравюра на дереві, міді. Українська парсуна.  Народний живопис: Козак Мамай. Портрети Д. Левицького і В. Боровиковського (класицизм) 

Мета: 1) формувати мистецькі компетентності учнів у розгляді тем про живопис України  XVI- XVIІІ ст.;

2) розвивати вміння самостійного пошуку матеріалу, порівнювати твори  мистецтва;

3) виховувати ціннісне ставлення до зразків українського живопису минулих століть

Тип уроку: комбінований

Очікуваний результат: визначати жанр парсуна з-поміж інших портретних зразків, описувати риси творів класицизму, вміння знаходити й систематизувати інформацію

                                                              Хід уроку:

1.Організаційний етап

Українська графіка бере свій початок з глибини віків. Поява рукописної книги в Київській Русі в XI—XII ст. дала плідний ґрунт для розвитку книжкової графіки

2.Мотиваційний етап

Художники Київської Русі в XI—XII ст. оздоблювали книгу орнаментальними заставками, вигадливими заголовними літерами (ініціалами), сторінковими ілюстраціями (мініатюрами), а також численними дрібними малюнками на берегах сторінок.

Найдавнішими витворами книжкової графіки, що збереглися до нашого часу, є книги XI—XII ст.: “Остромирове Євангеліє” (1056—1057), “Ізборник Святослава” (1073), “Трірський псалтир” (або “Кодекс Гертруди”; 1078—1087), “Юр'ївське Євангеліє” (1120—1128) та “Добрилове Євангеліє” (1164).

Яким був розвиток портретного жанру в українському живописі XVI- XVIІІ ст.?

3. Етап засвоєння нових знань

  У книжковій графіці пам'яток XIXII ст. знайшли вияв самобутні риси творчості майстрів Київської Русі, стильові ознаки давньоруського мистецтва — величність у вирішенні композиції й умовно-площинне зображення. Звичайно, у названих пам ятках помітні й індивідуальні особливості творчості кожного з авторів. Але разом вони дають нам уявлення про характер і стиль мистецтва Київської Русі, оскільки книжкова мініатюра й орнаментика наслідують прийоми тогочасного іконопису, фрески, мозаїки, декоративно-ужиткового мистецтва.

    У XVI ст  інтенсивного розвитку набуває книгодрукування, а разом з тим і гравюри. Над оздобленням та ілюструванням книг на Україні працює багато граверів. Для творчості київських граверів першої половини XVII ст. характерно те, що вони не обмежуються лише релігійними сюжетами. Навіть біблійні ілюстрації вони насичують світськими сценами, взятими з місцевого народного побуту. Книги ілюстрували гравюрами. Так, у книзі Касіяна Саковича “Вірші на жалісний погреб гетьмана Петра Сагайдачного”  присутні кінний портрет Петра Сагайдачного, герб Війська Запорозького і сцена взяття запорожцями турецької фортеці Кафи (1616 р.) під проводом гетьмана. В цих гравюрах прославляється козацтво як збройна сила українського народу, що піднялася на захист батьківщини. На жаль, автор цих гравюр залишається невідомим.

Наприкінці XVII — початку XVIII ст. у київській і чернігівській друкарнях працював у техніці гравюри на міді й офорті чималий колектив обдарованих художників, які своєю творчістю підняли українську різцеву гравюру на вищий щабель. Серед них, зокрема, були такі майстри різця, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, які пройшли вишкіл у західноєвропейських майстрів, були добре обізнані з кращими досягненнями світової гравюри.

Високого мистецького рівня гравюра на міді досягла у творчості видатного київського художника середини XVIII ст. Григорія Левицького. Він гравірував ілюстрації для релігійних і світських видань Києво-Печерської друкарні, плідно працював над естампною гравюрою, особливо над академічними тезами та подарунковими гравюрами великого розміру.

Г. Левицький виконував багато гравюр орнаментально-декоративного характеру для Київської академії, з якою він мав творчі зв’язки. Гравюри Левицького відзначаються досконалістю, чистотою рисунка, м'якістю манери штрихування, майстерністю у відтворенні пластичних форм.

Велику увагу художник приділяє у своїх творах образу людини. У його складних композиціях помітне прагнення до урочистості, монументальності, барокової пишності. Художник завжди широко використовує у своїх композиціях різні символи, алегоричні та біблійні сюжети.

4. Групова робота: інформувати про основні жанри живопису періоду (1 група), образ козака Мамая в українському мистецтві (2 група), живопис укр. класицизму (3 група)

Особливим явищем українського барокового мистецтва є парсуна – живописний твір, який поєднує в собі елементи середньовічного іконописного канону й західноєвропейського портретного мистецтва. До живопису парсунного типу належать ікони цього періоду, а також світський живопис – портети державних діячів, отців церкви, представників козацтва.

1) Основними видами портретів парсунного типу є:

 1. Сарматський портрет (назва походить від войовничого племені сарматів, а традиція написання таких портретів – із Польщі. Польські шляхтичі, пишаючись своїм родоводом, влаштовували у себе вдома цілі галереї портретів своїх предків. Цю традицію перейняли представники козацької верхівки, прагнучи довести своє родовите походження. 2. Ктиторський портрет (ктитори – це люди, які надали матеріальну допомогу церкві, за що вдячна церква їх вшановувала). 3. Портрет-епітафія (написаний на згадку про померлу людину).

Оскільки парсуна створювалася в епоху Бароко, художник як представник цієї епохи втілював у своєму творі барокове світовідчуття, яке ми можемо простежити, аналізуючи композицію твору, його колорит, особливості зображення зовнішності людини, розкриття її внутрішнього світу. Парсуна – це портрет людини, яка жила безпосередньо в епоху Бароко. Отже, парсуна уособлює людину доби Бароко – і в образі портретованої особи, і в образі самого художника, який цей образ створив і сам незримо присутній на картині.

       Портрет Василя Дудіна-Борковського – один із кращих зразків втілення козацького ідеалу. Перед нами – не рядовий козак, а саме козацький старшина (обозний – командувач артилерії, друга особа після гетьмана й нерідко – його замісник). Заслужити таку високу посаду могла тільки винятково хоробра й мудра (але не стара) людина, яка користувалася повагою й авторитетом усього війська. Саме таким зобразив обозного художник. Обозний виглядає спокійним і впевненим. Він жив достойно, йому немає чого соромитися. Про його діяння й помисли відає сама Богородиця, чий образ ми бачимо у верхньому куті картини. Для прикрашення цього образу Борковський зробив за свій кошт золоту корону з коштовним камінням, а також пожертвував золоті ланцюжки та інші дорогі речі (саме тому цей портрет є ктиторським).

        Окремий різновид живописних творів парсунного типу становлять портрети-епітафії. Такі твори писалися на згадку про померлу людину, тому такий відчутний тут настрій печалі, скорботи, а конфлікт між життям і смертю відчувається особливо гостро. Для портретів-епітафій характерна така композиція: померла людина стоїть з молитовно складеними руками, звертаючись з молитвою до Богородиці чи Іісуса, які зображені у верхньому куті картини. Портрет Євдокії Журавки з дітьми не був задуманий як епітафія, це був портрет вагітної жінки, яка чекала четверту дитину. Однак жінка померла під час пологів, і художнику довелося переробити портрет на епітафію, дописавши маленькі фігурки дітей. Крім згаданих вище контрастів, на картині простежується ще й контраст почуттів: діти тягнуться до матері, а вона їх зовсім не помічає. Простір картини є умовним, ілюзорним, незвичайним – це ніби якась темна кімната, причому глибини простору майже немає, але розп’яття в рамці на стіні нагадує вікно, через яке розкривається безмежний простір. Можливо, це своєрідний натяк на обмеженість людського життя порівняно з вічністю. У такому сенсі життя реальних людей видається ілюзією, а ілюзорна безмежність – реальністю.

Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері.

У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтва. школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі.

Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах( 1698 – 1705 рр. Іовом Кондзелевичем). Іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів.Досить рано в іконописанні з’являються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах з’являється більше легкості і галантності, характеристичних дрібних деталей.

 

           2)  Образ козака Мамая – один з найпоширеніших і найзагадковіших в українській міфології. З одного боку, типове сюжетне зображення Мамая вважається мало не єдиною не канонічно християнською, а народною іконою. Ще у ХІХ та на початку ХХ століття картини з його зображенням були поширені серед найрізноманітніших верств суспільства майже на всій території українського етнічного розселення. Їх можна було зустріти і в селянських хатах, і в розкішних панських та дворянських садибах. Зображували Мамая не лише на папері та полотні, а й на гравюрах-дереворитах, деталях житла та побуту.

      В історичних джерелах зафіксовано чимало реальних осіб, які могли б бути прототипами Мамая. Це, зокрема, син киятського темника Мамая, який у 1361–1380-ому роках захопив владу у Золотій Орді, потіснивши законних нащадків Чингісхана, Мансур-Кият Мамай. Після поразки батька у боротьбі за золотоординський престол він з понад десятитисячним воїнством половців, киятів, черкесів, ясів перейшов на службу до Великого князівства Литовського й осів в українських лісостеповій і степовій зонах.       Михайло Грушевський згадує Івана Мамаєвича – осавула Війська Запорозького, чий підпис є серед підписів козацьких ватажків під декларацією гетьмана Петра Сагайдачного до сейму Речі Посполитої 1618 року.  А ще Мамаєм називали козацького ватажка, який по смерті Богдана Хмельницького діяв поблизу Суботова. Мамаєм був і один з гайдамацьких ватажків у XVIII столітті. А поблизу Черкас місцеві українці довгий час, ще й у ХІХ столітті, вшановували старезного всохлого дуба, якого називали дубом розбишаки Мамая, котрий начебто сховав десь тут скарб тощо.

     Разом з тим «мамаями» називали взагалі відчайдушних козаків, ймовірно, характерників. Сказати про когось, що він «мамаює» – це те ж саме, що мандрує, не будучи до чогось прив’язаним. А вираз «піти на мамая» означав «відправитися на удачу». Колись «мамаями» також називали стародавні скіфські та половецькі кам’яні скульптури в українських степах. А ще на околицях Запорізької Січі протікала невелика річка Мамай-Сурка. Тож найімовірніше, що образ Мамая збірний і не має єдиного історичного прототипу.

      Що дивує: не збереглося, здається, жодної автентичної народної пісні чи думи про козака Мамая. Уявлення про нього ми можемо нині скласти виключно зі скупих свідчень про реальних козаків на ім’я Мамай та за його художнім образом. При цьому, попри велику кількість присвячених Мамаю народних картин, його завжди зображували більш-менш за єдиним сталим каноном: козак з бандурою сидить, схрестивши по-східному ноги. З часом на картинах почали також зображати його коня, списа, дерево, що росте поруч, та інші, менш обов’язкові елементи.

    Зрозуміло, що образ Мамая – це передусім ідеальний образ українського лицаря-козака. Можливо також, і мандрівного бандуриста чи кобзаря. Але про що свідчить традиційна композиція його образу та супутніх елементів на народних картинах?

     Насамперед звернімо увагу на постать самого Мамая, якого зображують чомусь у позі зі схрещеними ногами, з розфокусовано-мрійливим поглядом, на відміну від християнських святих, які часто на іконах наче уважно спостерігають за тим, хто до них прийшов, або ж дивляться на інших персонажів ікони. Підсилює враження відстороненості Мамая також люлька, яку на деяких картинах він недбало тримає у роті і щось там курить.

      На картинах же із зображенням козака Мамая присутність не лише коня, а й дерева майже обов’язкова. Як і деяких інших чисто народних світоглядних елементів другого плану, які могли варіюватися. Адже даний український образ просвітленого воїна не був обмежений церковними канонами. Однак, немає на ньому й властивого не лише християнському, а й язичницькому світоглядам дуалістичного протиставлення небесних та хтонічних сил і лицарської войовничості, як на іконі святого Георгія Змієборця. Мамай же, на диво, зображений як мирний воїн, вочевидь, таки під впливом духовної культури Сходу. Спис позаду нього ввіткнутий в землю, як певний символ зречення від цього суєтного тлінного світу. Адже списи часто застромлювали на козацьких могилах. Навіть якщо позаду Мамая на пізніших картинах розміщували різних персонажів, які були підпорядковані певним сюжетним діям, сам він при цьому завжди залишався в незворушно-медитативній позі. Тому це ще більше підсилювало враження його довершеної цілісності самого себе, якогось трансцендентного просвітлення духу.

    2008 року започатковано історико-культурологічний фестиваль ”Мамай-fest”, присвячений козакові Мамаю. Його образ дуже поширений у нашій культурі. Фактично, він не залишає байдужим жодного митця. Це підтверджують проведені в рамках фестивалю колективні виставки сучасного мистецтва, присвячені образу Козака Мамая й, зокрема, персональні виставки Ореста Скопа (2009) та Олександра Чегорки (2010)

    Сакральний образ Мамая нині часто використовують українські митці, які у своїй творчості звертаються до національної тематики.

3) Середина й друга половина ХVІІІ ст. в живописі присутні елементи класицизму. Майстрами українського класицистичного живопису були Левицький і Боровиковський, обидва родом з Полтавщини. Обидва художники народжені і виховані на традиціях української, козацької образності, глибоко відрефлексували європейський сучасний досвід і зуміли виробити нову парадигму портретного жанру, що відповідала вимогам і духу часу. Стилістично їхні роботи співвідносяться з класицистичними, у деякій мірі сентименталістськими, мистецькими пошуками, а техніка і манера письма демонструють надзвичайно високий рівень власне професійної художньої майстерності. Дмитро Левицький став одним з найуспішніших художників свого часу, а його майстерність постійно зростала, вдосконалюючись протягом усього творчого життя. Першу мистецьку освіту Левицький здобуває, навчаючись у свого батька — знаного київського гравера. Відомо також, що разом з батьком він допомагав А. Антропову в його праці над іконостасом Андріївської церкви у Києві. В основу майбутніх досягнень Дмитра Левицького у жанрі портрета лягла традиція, сформована на ґрунті українського портретного малярства барокової доби. Їм властива героїзація й історична масштабність у зображенні як самої постаті портретованого, так і в антуражі, водночас відсутня штучна бутафорність і декоративний надмір. У роботах Левицького відчувається щире захоплення людиною. Можливо, у пізні роки палітра його холодніє, манера пригладжується, проте художник не дійшов у стилістиці своїх портретів до пуританської чистоти і класичної простоти. Він залишився виразником свого часу.

     Мистецтво Володимира Боровиковського стало яскравим віддзеркаленням культурних процесів кінця XVIII — поч. ХІХ ст. Він народився в Миргороді, в родині полкової старшини. Відомо, що батько Володимира, Лука Боровик, також був іконописцем. В юності Володимир переймав майстерність іконопису від свого батька. Так, ікони у збірці Київського Національного музею та відомий портрет полтавського бургомістра Павла Руденка (Дніпропетровська картинна галерея) зв’язують Боровиковського з традиціями українського мистецтва. Очевидно, в портреті П. Руденка відсутній сентиментально-поетичний настрій, що вже вирізнявся в ранніх іконах, однак у ньому дотримано традиційних засобів портретування. Але в даному випадку така прив’язка до старовини, без сумніву, надходила від замовника, як і зображення монумента на тлі на честь визволення рідного брата Руденка зі шведського полону. До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.                                                                                                                                                                              

     Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях Росії та України.

5. Етап закріплення засвоєних знань

 

-Перегляд відеороликів про козака Мамая

https://www.youtube.com/watch?v=gXwxdJ3UBqA

https://www.youtube.com/watch?v=evxiLgF9NQg

-порівняти риси живопису бароко й класицизму

6. Етап підсумків і висновків

Український живопис протягом свого розвитку подарував світові справжні відкриття та шедеври творчості людства. Сплеск національної самобутності властивий живопису України  козацько-гетьманської доби. Деякі ікони цієї доби за манерою виконання наближаються до світських картин (увага дрібній деталізації).

Жанр парсуна – тісний зв'язок світського портрета з іконою. В основі козацького портрета – потреба піднесення суспільного престижу, поєднання з гуманістичним уявленням про гідність людини та її станову належність.

Популярний образ козака Мамая в різних видах мистецтва – популяризація національного героя країни з притаманними рисами характеру, зашифрованими у зовнішніх деталях; своєрідний оберіг.

Живопис класицизму – героїзація й історична масштабність у зображенні як самої постаті портретованого, так і в антуражі, щире захоплення зображуваною людиною.

 

Середня оцінка розробки
Структурованість
5.0
Оригінальність викладу
5.0
Відповідність темі
5.0
Загальна:
5.0
Всього відгуків: 1
Оцінки та відгуки
  1. Кузьменко Элина Петрівна
    Загальна:
    5.0
    Структурованість
    5.0
    Оригінальність викладу
    5.0
    Відповідність темі
    5.0
docx
Додано
25 березня 2020
Переглядів
1645
Оцінка розробки
5.0 (1 відгук)
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку