Конспект уроку "Історія України" 10 клас Тема: " Узагальнення знань за темою «Українська державність у 1917—1921 рр"

Про матеріал

Конспект уроку з формування медіаграмотності .

Тема " Узагальнення знань за темою «Українська державність у 19171921 рр.».

Інформація, яку одержують учні із різних медіа-джерел, на відміну від учбового матеріалу , володіє рядом привабливих для учнів властивостями: вона емоційно забарвлена, актуальна, доступна для розуміння, не вимагає заучування, не підлягає оцінюванню. Але водночас і містить багато ризиків .

Одне з завдань педагогів -навчити працювати з будь-яким джерелом інформації, розвивати здібності інтерпретувати повідомлення засобів масової інформації, розуміти різні медіа тексти, розвивати навички самостійної творчої роботи, пов'язаної з пошуком, обробкою і презентацією інформаційного матеріалу

Використані методи - словесні, наочні, практичні, метод групової роботи –«спільний проект» (рішення всіма групами однієї проблеми, але кожна група розв'язує її певний аспект), який формує уміння працювати колективно, допомагати один одному, робити висновки.

Перегляд файлу

ПРИКЛАД УРОКУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» З ФОРМУВАННЯ МЕДІА ГРАМОТНОСТІ

 

Тема: Узагальнення знань за темою «Українська державність у 19171921 рр.».

Мета: розвивати вміння використовувати знання про розвиток української державності в 1917—1921 рр. для набуття нових знань, систематизації та поглиблення існуючих, вчити працювати  самостійно  з   підручником,   історичними   документами,   електронними   носіями, візуальними джерелами;

формувати в учнів якості полемістів, співрозмовників, які мають навички доводити, аргументувати, відстоювати власну точку зору формувати навички  виконання випереджаючих  й  пошукових завдань,  вміння з’ясовувати  значення понять і термінів, аналізувати і критично оцінювати факти, події, діяльність політичних осіб на основі отриманих знань;

виховувати почуття патріотизму, інтерес і повагу до історичного минулого України, сприяти вихованню в них толе­рантного ставлення й поваги до думок своїх опонентів.

Очікувані  результати:

1.Аналізувати й  оцінювати історичні умови та обставини революційні події  в Україні 1917-1921рр.

2. На основі аналізу різних джерел інформації:

а)визначати причинно-наслідкові зв’язки між подіями, явищами та процесами періоду української революції;

б) робити висновки, захищати власну точку зору,

3.Давати визначення  ряду нових понять і термінів, розуміти їх зміст, використовувати їх в усній мові.

4. Знаходити правильну відповідь на проблемне питання уроку, робити узагальнення та висновки.

5. Сформулювати власне уявлення і вміння давати оцінку вивченим подіям, діяльності історичним діячам.

6. Відчувати почуття національної гідності

Обладнання: підручник, ектронні карти, документи,  що використовувалися впродовж вивчення теми, матеріали для проведення дидактичної гри, архівні документи сайту Українського інституту національної пам’яті.

Методи,які використовувалися під час проведення уроку –словесні, наочні, практичні, метод групової роботи –«спільний проект» (рішення всіма групами однієї проблеми, але кожна група розв’язує її певний аспект), який формує уміння працювати колективно, допомагати один одному, робити висновки.

Основні поняття і терміни: визвольні змагання, гетьма­нат, Директорія УНР, отаманщина, ЗУНР, УГА, «червоний терор», воєнний комунізм, продовольча диктатура, продрозкладка, комне­зами, націоналізація, соборність, махновщина, білий рух, ревком.

Персоналії : М.Грушевський, П.Скоропадський, В.Винниченко, С.Петлюра.

Тип уроку: закріплення набутих учнями знань, умінь та навичок з елементами інтерактивних технологій.

Форма проведення: дидактична гра.

Вид уроку : відеоурок

 

 

ХІД УРОКУ

  1.                       ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему, завдання уроку та інформує про заплановані форми роботи.

Мотивація навчальної діяльності: пояснення важливості теми, представлення її змісту та очікуваних результатів.

  1.                      ДИДАКТИЧНА ГРА
    1.                        Учні об'єднуються у чотири команди  доповідачів-істориків і команду рецензентів.
    2.                         Кожна команда доповідачів після нетривалого обговорення висловлює власну думку з поставленого питання (не більше ніж 7 хв).
    3.                         Команда рецензентів дає оцінку виступів  команд доповідачів-істориків, і підбиває підсумки обговорення.

 

ІІІ. Ведучий (його роль виконує вчитель)

Усім відомий вислів: «Історія не має умовного способу». Але всу­переч цьому твердженню спробуймо поміркувати, використовуючи як завжди сайт Український інститут національної пам’яті,( http://www.memory.gov.ua/) , складіть розповідь про декларовані рефори Української Центральної Ради, спираючись на Уріверсали УЦР.

Але перш ніж готуватися до обговорення, переглянемо навчальний фільм за темою уроку.

https://www.youtube.com/watch?v=3TnLmkvp-lc

 Виступ першої команди доповідачів-істориків.

І учень

23 (10) червня 1917 р. в останній день Всеукраїнського військового з'їзду В. Винниченко, за дорученням УЦР, оголосив універсал Української Цен­тральної Ради «До українського народу на Україні й поза нею сущого», названий пізніше І Універсалом. У ньому явочним порядком проголошу­валася автономія України.

Робота з документом сайту Інституту національної пам’яті

     Витяг із І Універсалу:

«Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розрива-

ючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має

право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші українські збори». Українська Центральна Рада. Документи

і матеріали. – Т. 1. – К., 1996. – С. 101.

     У І Універсалі Центральна Рада оголошувалася органом, правомочним приймати акти конституційного значення – універсали. Висловлювалася надія на співпрацю з іншими народами, які живуть в Україні. Українським організаціям доручалося прийти до згоди з демократичними організаціями інших національностей.

    ІІ учень

Уривок з тексту ІІ Універсалу:

«Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Укра-

їну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та до-

бробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням при-

ймаємо заклик правительства до єднання… Ми рішуче ставимось проти

замірів самовільного здійснення автономної України до Всеросійського

Учредительного зібрання».

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – К., 1996. – С. 164-165.     У ІІ Універсалі від 16(3) липня 1917 р.  зазначалося, що Центральна Рада мала поповнитися представниками інших народів і стати єдиним найвищим органом революційної демократії України. Відповідальний перед Радою виконавчий орган, Генеральний секретаріат, мав бути представлений на затвердження Тимчасовому урядові. У згоді з національними меншинами Центральна Рада мала підготувати закон про автономний устрій України для його подальшого затвердження Установчими зборами. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючому Росії Рада повинна була мати своїх представників, які зайнялися б комплектуванням окремих військових частин виключно українцями.

     Разом з тим Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому урядові. Вона зобов’язувалася самочинно не проголошувати автономії України. Не окреслювалася територія, на яку поширювалася влада Ради та Генерального секретаріату. Не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з органами влади Тимчасового уряду.          

ІІІ учень

За ІІІ Універсалом, 20 (7) листопада 1917р., Україна проголошувалася Українською Народною Республікою.

Робота з документом сайту Інституту національної пам’яті

Уривок з тексту ІІІ Універсалу:

 «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів... Іменем Народної Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зі всяким безладдям і руїнництвом».

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. -Т.1.- К., 1996. - С. 398-401.

До Установчих зборів уся влада в Україні переходила до УЦР і Ге­нерального Секретаріату.

Територія УНР визначалася в межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Хер­сонщини, Таврії (без Криму). Остаточні кордони УНР, а також при­єднання частини Курщини, Холмщини, Воронежчини та суміжних областей, де більшість населення українське, «має бути встановле­не по згоді зорганізованої волі народів».

Скасовувалося право власності на землю поміщиків та інших не­трудових господарств, а також на удільні, монастирські, кабінетні та церковні.

Земля проголошувалася власністю народу та передавалася йому без викупу; УЦР зобов'язувалася негайно прийняти закон про по­рядок користування земель обраними Земельними комітетами до Українських Установчих зборів.

Установлювався 8-годинний робочий день для робітників. Запроваджувався державний контроль над продукцією в Україні, її виробництвом і розподілом.

Давалася обіцянка негайно розпочати мирні переговори: «Через Центральний уряд примусити й спільників, і ворогів негайно роз­почати мирні переговори». Проголошувалося скасування смертної кари.

Надавалася повна амністія всім політичним в'язням і засудженим. Декларувалася реформа судочинства: «привести його до згоди з правними поняттями народу».

Закріплювалися й поширювалися права місцевого самоврядування. Проголошувалися свободи слова, друку, віросповідань, зібрань, страйків, недоторканність помешкання, можливість уживання різ­них місцевих мов у відносинах з усіма установами. Надавалася національно-персональна автономія росіянам, євреям, полякам тощо.

Приділялася особлива увага проблемам продовольства. Днем виборів до Українських Установчих зборів призначалося 9 січ­ня 1918 р. (27 грудня 1917 р.), їх скликання 22 (9) січня 1918 р.

Таким чином, ІІІ Універсал, крім проголошення УНР та визначення її території, устрою, оприлюднював і програму соціально-економічних пере­творень.

ІV учень

22 (9) січня 1918 р. відбулося закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал.

Робота з документом сайту Інституту національної пам’яті

Уривок з IV Універсалу:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Ту­реччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Влада у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву - Рада народних міні­стрів».

Українська Центральна Рада. - К., 1997. -Т.2.-С. 103

В умовах війни 22 січня 1918 р. з'явився ГУ Універсал УЦР, який проголошував Українську Народну Рес­публіку.

Текст Універсалу було розроблено на основі проек­тів М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала.

Проголошувалося також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконав­чий орган, який дістав назву Ради Народних Міністрів.

Одним із найголовніших завдань, які потребували розв'язання в найближчий час і знайшли своє відображення в IV Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест бу­ла відправлена мирна делегація.

Крім того, в універсалі містилася низка соціально-економічних по­ложень. Щодо аграрного питання повідомлялося: «Земельна комісія... вже виробила закон про передачу землі трудовому народу без викупу, прийняв­ши за основу скасування власності і соціалізацію землі». Проект закону планувалося розглянути та прийняти на найближчому засіданні УЦР, «щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулася ще до почат­ку весняних робіт». Усі ліси, води й надра конфісковувались у попередніх власників і переходили у власність держави. Уряду приписувалося «при­ступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироб­лення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам».

У IV Універсалі також ішлося про необхідність ужити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалі­дів, сиріт, людей похилого віку й усіх тих, хто постраждав від війни. Проголошувалася націоналізація «найважливіших галузей торгівлі», установлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю. Усі банки мали контролюватися державою.

Підтверджувалися всі демократичні права і свободи громадян, рів­ність представників різних націй УНР. Усвідомлюючи нестійкість і не­певність свого становища, УЦР проголошувала: «Все, чого не встигнемо зробити ми, те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі збори».

Прийняття IV Універсалу стало визначною подією в житті україн­ського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результа­том — проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відсто­яти самостійну Українську державу і сприятлива нагода відродження й закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної со­борної України жила в головах кращих представників українського на­роду, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому по­лягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Ведучий.

Назвіть найвідоміших діячів сього періоду і їх здобутки.

 

Виступ другої команди доповідачів-істориків.

 

І учень

Грушевський Михайло - Громадсько-політичний і державний діяч, історик. Очолював кафедру історії Львівського університету.

Був одним з керівників Товариства українських поступовців.

Стояв у витоків національно – визвольного руху на Україні.

З березня 1917 по квітень 1918 р. – голова Української Центральної Ради.

Все своє життя присвятив ідеї – обєднання українських земель в єдину незалежну Україну.

Перший президент України.

ІІ учень

Винниченко Володимир

Український політичний діяч, письменник.

Від 1901 р. займався революційною діяльністю, за яку неодноразово був заарештований. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до України і взявся до активної політичної роботи. Перший голова Генерального секретаріату УЦР, голова Директорії. Автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.

ІІІучень

 

Павло Скоропадський (18731945 рр.) військовий, державний і політичний діяч. Нащадок славного козацького роду Скоропадських. Здобув військову освіту. Брав участь у російсько-японській війні (1904— 1905 рр.), де отримав чин полковника й у нагороду золоту георгієвську зброю. Далі П. Скоропадський швидко просувався службовими сходами.

 Революція 1917 р. круто змінила до­лю генерала. Він став командувачем першого Українізованого корпусу російської армії, що став найбільш боєздатною частиною армії. Саме час­тини цього корпусу врятували УЦР від наступу збільшовизованих час­тин на Київ. Дії П. Скоропадського сприяли зростанню його авторитету. У жовтні 1917 р. на з'їзді Вільного козацтва його було обрано гетьманом Вільного козацтва, яке стало вагомим чинником політичного життя.

П. Скопадський був прихильником ідеї від­новлення Української держави, формування українського війська. За допомогою та підтримки німецького командування П. Скоропадський здійснив перево­рот і став гетьманом проголошеної Української Держави. Проте за дев'ять місяців свого правління він не зумів створити міцну опору своєму режи­му, який був повалений у результаті повстання, організованого Дирек­торією.

ІV учень

Симон Петлюра  — громадсько-політичний, військовий і державний діяч.

Займав  посаду голови Генерального Військового Комітету, що був створений при Центральній Раді. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії УЦР призначає його міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу з розбудові української армії.

Через розбіжності з В. Винниченком та протестуючи проти Брестського миру, С.Петлюра, як прихильник Антанти, подає у відставку.

Після повалення гетьманату , а він був одним із керівників повстання і членом Директорії , він знову очолив армію УНР. 11 лютого 1919 р. після відставки В. Винниченка С. Петлюра стає головою Директорії, а згодом — головним отаманом.  С.Петлюра підписав угоду з Ю. Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків – Варшавська угода у квітні 1920 р.

3. Ведучий.

Чим відзначився П.Скоропадський в ідеї відродження української держави?

Виступ третьої команди доповідачів-істориків.

Внутрішня політика гетьмана характеризувалася широкою рефор­маторською діяльністю. За час існування гетьманату було підготовлено понад 400 законодавчих актів, які стосувалися всіх сфер життя. Одним із найважливіших став закон про громадянство, який набирав чинності від 1 липня 1918 р. Згідно з ним громадянами України визнавалися «всі російські піддані», що перебували наїї території на час ухвалення доку­мента. Керуючись «територіальним», а не «національним» розумінням держави, П. Скоропадський ліквідував закон про національно-персо­нальну автономію національних меншин.

Важливим у діяльності гетьмана стало формування вертикалі вла­ди. Створений ним уряд очолив полтавський поміщик Ф. Лизогуб. Особливість уряду гетьмана полягала в тому, що він форму­вався не за партійною, а за професійною ознакою, а у своїх діях керував­ся не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реаль­ними потребами часу.

Головним завданням було створення дієздатної державної адміні­страції, ліквідація анархії, налагодження державного життя. У прове­денні цих заходів П. Скоропадський спирався на заможні верстви су­спільства: поміщиків, промисловців, заможних селян.

Усі державні службовці складали урочисту обітницю, у якій прися­галися «вірно служити державі Українській, визнавати державну владу, виконуючи її закони, і всіма силами охороняти інтереси й добробут».

Великої уваги П. Скоропадський приділив формуванню місцевих органів влади. Замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолю­вали місцеві адміністрації. Але на місцевому рівні став розгортатися кон­флікт із місцевими органами самоврядування — земствами та міськими зібраннями, які доволі часто саботували дії центральної влади з різних причин. Спробу реформувати ці органи влади реалізувати не вдалося.

Одним з елементів, який мав підтримати реалізацію внутрішньо­політичної лінії на місцях, сприяти дотриманню законності та правопо­рядку, стала Державна варта (створена у травні 1918 р.), яка виконува­ла поліційні функції.

Керуючись прагненням створити на селі про­шарок землевласників середньої руки, які мали б стати опорою режиму, П. Скоропадський намагається реалізувати аграрну реформу. У її основу бу­ло покладено прагнення відновити приватну власність на землю й увести її в товарно-грошові відносини. Для підготовки реформи на місцях створюва­лися земельні комісії, які усували земельні комітети, створені УЦР.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх про­дажу селянам на виплат. Розмір приватного землеволодіння обмежував­ся 25 десятинами на одну особу. Після жнив 1918 р. передбачалося про­вести перерозподіл землі, щоб у 1919 р. кожний господар уже працював на власній землі. До проведення реформи земля залишалася власністю колишніх господарів.

На момент приходу П. Скоропадського до влади українська промис­ловість уже майже занепала. Війна, революція, більшовицька окупація, роз­рив економічних зв'язків спричинили різке падіння продуктивності праці, зниження рівня промислового виробництва. У повному занепаді перебував залізничний транспорт. Працювали лише поодинокі промислові об'єкти. Виплавка чавуну порівняно з 1913 р. скоротилася в 11 разів, сталі у 13 разів, видобуток залізної руди — у 17 разів, вугілля — у три рази. Із 63 доменних печей працювали лише дві, а зі 107 мартенівських лише сім. Масового характеру набуло безробіття. Так, на криворізьких рудниках безробітними стали 90 % робітників. Процвітали спекуляція та дефіцит.

Уряд гетьмана намагався відновити роботу промисловості. Першо­черговими були заходи з налагодження трудової дисципліни, які вили­лися уфактичне скасування всіх соціальних завоювань робітництва. Робочий день було збільшено до 12 годин, заборонялися страйки та проф­спілки, ліквідовувався робітничий контроль, поверталися колишні влас­ники, скорочувалася заробітна плата. Поряд із цим запроваджувалися нові норми виробітку, нові тарифи оплати праці, якими згодом користу­валися всі наступні режими, що існували в Україні.

Суворими заходами вдалося стабілізувати ситуацію в про­мисловості. Цьому також сприяв і приплив капіталів в Україну з Росії. Заможні люди тікали від більшовицької влади. Проте цей капітал пере­важно вкладався в індустрію розваг та торговельно-закупівельні опера­ції, які давали швидкі прибутки.

Стабілізації ситуації сприяла й удала валютно-фінансова політи­ка. Була створена національна банківська система, а грошова одиниця карбованець — виявилася досить стабільною (основним забезпеченням карбованців став цукор, який був стратегічним товаром у воєнний час, а також інші ресурси). Гетьман залишив своїм наступникам повну дер­жавну скарбницю. Сприятливою виявилася й торговельна політика з кра­їнами Четверного союзу. У вересні був укладений новий торговельний договір. Переважно з Австрії до України постачалися промислові товари (щоправда, третина їх так і не досягла пункту призначення).

Політика гетьмана майже на рік відтягнула крах економіки України.

П. Скоропадський багато уваги приділяв розбудові армії, але його широким планам не судилося здійснитися. Формуванню українських вій­ськових сил перешкоджала Німеччина, яка боялася створення сильної української армії. Щодо планів створення 300-тисячної армії, оснащеної за останнім словом техніки, удалося реалізували лише незначну частину. Загалом сили гетьмана налічували близько 60 тис. осіб Запорізька, Синьожупанна (була розпущена німцями), Сірожупанна, Сердюцька диві­зії, бригада січових стрільців та окремі офіцерські дружини.

Сердюцька дивізія мала стати національним формуванням. Згідно зі статутом дивізії передбачалося, що бійці «повинні бути набрані із селян- хліборобів, які мають велике земельне господарство... усі повинні бути українцями, православними».

Головним резервом армії, опорою режиму, за задумом гетьмана, мав стати козацький стан. Формування козацтва відбувалося на основі розпущеного Вільного козацтва. На кінець існування гетьманського ре­жиму в стадії формування перебувало вісім кошів козаків.

Більш успішною виявилася національно-культурна політика П. Ско­ропадського. Хоча не все позитивне, що було здійснено, удалося зберегти у майбутньому.

       У зовнішньополітичній діяльності Українська Держава мала значні обмеження. Незважаючи на це, уряд П. Скоропадського головним завдан­ням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відносин із дер­жавами світу. Він установив дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австро-Угорщини, зі Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Ту­реччиною й навіть із більшовицькою Росією. Завдяки дипломатичним зу­силлям до Української Держави було приєднано: Гомельський повіт Моги- левської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини (Суданський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії до Харківської губернії. Рі- чицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об'єднано в окремий округ (староство) у складі Української Держави. Також до неї увійшли Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Було розв'язано територіальну суперечку із Донським урядом — до України відійшов Маріуполь з околицями.

Завдяки активній політиці гетьманату юридично було оформлено вхо­дження до складу України Криму, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилася через загострення військово-політичної ситуації. Налагодив­ся українсько-румунський діалог щодо розв'язання проблем, пов'язаних з українськими землями Бессарабії, окупованими Румунією. Розроблялися проекти входження Кубані до складу Української Держави.

Робота з документом сайту Інституту національної пам’яті

«ФЕДЕРАТИВНА ГРАМОТА» ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО

(14 листопада 1918 р.)

На... принципах федеративних повинна бути відновлена давня мо­гутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю, і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії. На тих принципах, які — я вірю — поділяють усі союзники Росії, Держави Згоди (Антанта), а також яким не можуть не співчувати без винятку інші народи не тіль­ки Європи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі утворення всеро­сійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності.

 

Ведучий

Чи можна стверджувати, що цією грамотою П. Скоропадський зрікся ідеї незалежної України?

 

Прогнозована відповідь

Проголосивши можливість федерації з небільшовицькою Росією в майбутньому, П. Скоропадський сподівався перехитрити як союзників, так і проросійські сили в Україні, і таким чином зміцнити незалежність України ще до              того, як Росія позбудеться більшовиків. Але допомоги від Антанти та проросійських сил так і не надійшло.

13 грудня 1918 р. гетьман змушений був зректися влади.

Ведучий

Про що йшлося у Варшавській угоді?

Виступ четвертої команди доповідачів-істориків.

 

Весною 1920 р. за дорученням С. Петлюри дипломатична мі­сія УНР у Варшаві вела переговори про формування спільного антибільшовицького фронту в Україні. 21 квітня між Поль­ською Республікою і Українською Народною Республікою було підписано політичну і торговельно-економічну конвенції.

 

Робота з документом сайту Інституту національної пам’яті

ПОЛІТИЧНА КОНВЕНЦІЯ МІЖ ПОЛЬСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ ТА УКРА­ЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ (ВАРШАВА, 21 квітня 1920 р.)

Уряд Речі Посполитої Польської, з одного боку, й уряд Української Народної Республіки, з другого, у глибокому переконанні, що кожний народ має природне право на самостійне вирішення своєї долі та визнан­ня своїх відносин із сусідами, однаково натхненні бажанням утвердити принцип миролюбного, дружнього співіснування з метою благополуччя й розвитку обох народів, погодилися на такі рішення:

1. Визнаючи право України на незалежне державне існування в кор­донах, які на півночі, сході й півдні визначаються на основі дого­ворів між УНР і відповідно сусідами, що з нею межують, Річ По­сполита Польська визнає верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки з головним отаманом паном Симоном Петлюрою на чолі.

  1. Кордони між РПП та УНР визначатимуться таким чином: на півно­чі від Дністра вздовж річки Збруч, а далі вздовж колишнього кор­дону між Австро-Угорщиною та Росією до Вижгрудка, а від Виж- грудка на північ по Кременецьким пагорбам, а потім по лінії на схід від Здолбунова, уздовж східних адміністративних кордонів Ровен- ського повіту, а далі на північ уздовж кордону колишньої губернії Мінської до перетину його річкою Прип'ять, а потім Прип'яттю до її гирла. Що стосується Ровенського, Дубенського й частини Креме­нецького повітів, які тепер належать РПП, то щодо них пізніше бу­де укладено більш точну угоду.
  2. Уряд польський визнає за Україною території на схід від кордону, зазначеного в п. 2 цього договору, до кордонів Польщі 1772 р. (до поділу), які Польща вже займає або здобуде від Росії шляхом зброй­ним або дипломатичним.
  3. Український уряд зобов'язується не укладати будь-яких міжнарод­них договорів, спрямованих проти Польщі. Ці ж зобов'язання бере на себе уряд РПП стосовно УНР.
  4. Національно-культурні права, які польський уряд надає своїм гро­мадянам української національності, які мешкають на території РПП, будуть тією ж мірою надані громадянам польської національ­ності, які мешкають у межах УНР, і навпаки. [Ідеться про поль­ські маєтки на Правобережжі.]
  5. Аграрна справа на Україні буде розв'язана Установчими зборами. До часу скликання УЗ становище землеробів польської національ­ності визначається угодою між РПП та УНР.

8. Договір залишається таємним.

 

Польський уряд визнав право УНР на незалежне існування. Кордони між Польщею і УНР встановлювалися по лінії, яку вже зайняли війська Ю. Пілсудського. У межах Польщі зали­шалися Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Захід­на Волинь, частина Полісся до Збруча та Горині і вся Галичина. Одночасно Польща відмовлялася від претензій щодо розширен­ня своєї території до кордонів Речі Посполитої 1772 р.

         С. Петлюра заявив про відсутність претензій УНР на захід­ноукраїнські землі. Для польської сторони це мало принципове значення: адже окупована в 1919 р. Східна Галичина не нале­жала Польщі, а мала статус «міжнародної території», визначе­ний після війни державами Антанти. Відмова ж уряду Ю. Піл­судського від історичних прав на частину українських земель натомість була суто символічною.

     Згідно з військовою конвенцією 24 квітня збройні сили УНР підпорядковувалися польському командуванню. Утримання польських військ на території України покладалося на україн­ський уряд, а озброєння петлюрівських дивізій - на польський. Крім того, С. Петлюра давав згоду на підпорядкування поль­ському уряду українських залізниць. Підписані конвенції складали Варшавську угоду. Вона трималася в таємниці і не підлягала ратифікації.

 

ІЗ ВІЙСЬКОВОЇ КОНВЕНЦІЇ МІЖ ПОЛЬЩЕЮ ТА УНР (ВАРШАВА, 24 квітня 1920 р.)

  1. Ця військова конвенція є інтегральною частиною політичного до­говору.
  2. Польські й українські війська діють разом як війська союзні.

6. Із метою початку спільних дій проти більшовиків український уряд зобов'язується постачати продукти польській армії, яка оперує на українській території. У разі ненадання українським урядом необ­хідної продукції цивільний комісар України за домовленістю з ін­тендантом дивізії (армії) здійснює реквізицію продуктів у місцево­го населення.

  1.                      На польській території продовжується організація українських час­тин. до того часу поки це не буде можливим на власній території.
  2.                       Командування польських військ зобов'язується постачати україн­ські війська зброєю, амуніцією, спорядженням та одягом у кіль­кості, необхідній для трьох дивізій. [Після початку бойових дій Ю. Пілсудський не виконав цього пункту.]

 

Ведучий

Чи можна вважати Варшавську угоду, укладену С. Петлюрою, зра­дою інтересів України?

Прогнозована відповідь

     Залежність УНР від Варшави засуджувалася багатьма укра­їнськими політичними партіями та діячами. У травні ЦК пар­тії есерів прийняв постанову, в якій спроба відновити україн­ську державність за допомогою Польщі оголошувалася такою, що не відповідала інтересам українського народу і могла привести до катастрофи. Підписані С. Петлюрою акти визнавалися недійсними і необов'язковими для виконання, «як такі, що розділяють українську територію та порушують єдність її  трудових мас». М.Грушевський теж визнав Варшавську угоду не правочинним актом.

 

Виступ п’ятої  команди доповідачів-істориків.

 

Команда рецензентів дає оцінку виступів  команд доповідачів-істориків, і підбивая підсумки обговорення робе висновки.

         Визвольні змагання українського народу 19171920 рр. заверши­лися поразкою. Державну незалежність, здобуту внаслідок національно- демократичноїреволюції 1917 р., зберегти не вдалося. Утрачено було й певні соціальні здобутки, залишилися нерозв'язаними найважливіші соціально-економічні проблеми.

Історичне значення визвольних змагань 1917—1921 рр. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державо­творення, який бере початок від часів Київської Русі. Українці знову на­гадали всьому світу про себе як про окрему націю, що має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці та Західноукраїн­ській Народній Республіці не судилося відстояти та зміцнити незалеж­ність і стати до лав європейських держав. Набутий досвід та уроки ста­ли надбанням наступних поколінь борців за Українську державу.

Боротьба українського народу за незалежність засвідчила, що од­нієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головно­му, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння за­хищатися від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, бо­ротьба за владу та внутрішні чвари, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до по­разки Української революції.

 

ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Підготувати індивідуальні роботи «Лідери Української революції».

 

2. Випереджальне завдання. Підготуйте доповіді за темами «Воєнний комунізм (причини впровадження, зміст, наслідки)», «Селянський повстанський рух у 1918—1920 рр.».

 

 

 

docx
До підручника
Історія України (рівень стандарту, академічний) 10 клас (Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г.)
Додано
5 лютого 2018
Переглядів
3424
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку