Конспект уроку з літератури рідного краю з української літератури 10 клас

«Додаток 20»

Тема: Леся Степовичка «Картопляне кохання». Проблема історичної пам´яті у творі

Мета: вчити учнів аналізувати прозові твори, працювати з текстом;

розвивати  вміння аналізувати твір, висловлювати власні думки, порівнювати факти і явища та доходити власних висновків;

виховувати  патріотичні почуття, любов до і стор її свого народу.

Обладнання: текст книги «Стань кольоровим чорно – білий світ» , ілюстрації картин інтимного характеру.

Тип уроку: засвоєння нових знань і формування вмінь.

Хід уроку

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Вчитель: Пропоную творче завдання  підібрати асоціації, які виникають у вас від слова «війна»

ІІІ.ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

Вчитель:Названо ті ж слова, які виникають у свідомості кожного, навіть того, хто не пережив жахів війни. Завдяки творам мистецтва, літератури, ми знаємо, що  війна – справжнє жахіття, повернення якого людство не може допустити. Саме тому проти війни боролися не тільки люди зі зброєю, а й митці.

Сьогодні ми говоримо про твір Лесі Степовички «Картопляне кохання».

На перший погляд у творі нема опису бойових дій, але в центрі твору перед нами трагедія полоненого, хоча і ворога.

ІІІ.ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ У ПРОЦЕСІ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

Еврестична бесіда з учнями

• Що спільного в письменників – авторів на антивоєнну тематику?
• Які теми, що розкриваються у творах світового письменства на антивоєнну тематику та в творі «Картопляне кохання»?

Словникова робота

Поясніть значення слова

Колоборационіст – людина, яка співпрацює з окупантами.

Робота з текстом твору. Учні переказують епізоди  оповідання, аналізують їх.

Перший епізод – знайомство з німцем Еріхом.

• Хто виступає у творі оповідачем?
• З якою метою приїздить німецький турист Еріх до Дніпропетровська?
•  Як пов’язана доля Еріха з містом?

Другий епізод – розповідь Еріха про поранення та лікування в Дніпропетровському госпіталі?

• Які спогади про українську санітарку Наташу збереглися у пам’яті Еріха?
• На які деталі звертає увагу оповідач, коли говорить про Наташу? Чому саме?
• Що для українців символізує картопля?
• Чи довго тривало щастя для Еріха та Наталі? Чому їхнє кохання було приреченим?

Третій епізод – розповідь про вшанування наших солдат за кордоном та сподівання про такі жести з боку нашої держави?

• З якою метою у творі автор акцентує увагу читачів на тому, як за кордоном шанують пам’ять про наших бійців?
• Чому ще зовсім недавно ми не могли сказати те ж саме про поховання німецьких солдат у нас на Україні?
• Чи змінилася ситуація з приводу цього питання сьогодні?
• Чому ми повинні зберігати пам’ять про солдатів усіх армій, які воювали на нашій землі?

Робота в групах. Пояснити проблеми твору

1 – ша група. Проблема історичної пам’яті.

2 – га група. Що засуджує автор у творі?

3 –  тя група. Чи  актуальні сьогодні питання, які піднімає в оповіданні автор сьогодні?

IV.УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗНАНЬ

Узагальнювальна бесіда з учнями

• Як ви розумієте назву твору?
• У яких епізодах перемагає людське начало?
• У чому полягає головна думка, гуманістична ідея твору?

V. ПІДСУМОК УРОКУ

Рефлексія

• Я вважаю, що цей твір треба прочитати тому…
• Найбільше вражають епізоди…
• Я зрозумів, що…

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Записати спогади рідних про події Другої світової війни

Додаток 1

Картопляне кохання

Палюче літо 1994-го року. Щосереди в наше місто-порт на Дніпрі прибуває величезний імпозантний чотирипалубний білий пароплав «Генерал Ватутін», на борту якого відпочивають майже три сотні іноземних туристів. Вони мандрують Дніпром і Чорним морем. З палуби корабля через місточок річного порту до заасфальтованого берега тягнеться кольорова вервечка засмаглих усміхнених чоловіків і жінок. На них вже чекають пащекуваті гіди, які запрошують німецьких туристів зайняти місця в екскурсійних автобусах агенції «Інтурист».

-  Гутен Таг!- лунає привітно звідусіль.

-  Доброго дня!

Публіка в літах, від шістдесяти до дев'яноста, більшість мандрують парами, але є й незалежні сінгли. Чемні, охайні, привітні. Голубі джинси, голубі, вицвілі очі, білі шорти, кольорові майки, русяві і сиві голови. Зручне спортивне фірмове взуття, чешки, адідасівські кросівки, у кожного фотоапарат чи відеокамера напохваті. Роздивляються на нове місто з важкою назвою - Дніпро-пропетровськ. Позаду у мандрівників Київ, Кременчук, попереду - Запоріжжя, Каховка, Севастополь, Ялта.

Наш шлях пролягає, як завжди, від річпорту коротенькою вулицею Горького спершу до вокзалу.

-  Уявіть    собі,    шановні    гості    міста,    -кажу я,  гід,  запрошений туристичним  бюро «Інтурист», узявши до рук мікрофона,  - що на цих землях раніше жили скіфи, про них писав ще Геродот.

Маршрут міської екскурсії дуже рутинний, текст, розроблений ще в совєтські часи. Головним чином, пам'ятки воєнної доби. Маршрут залежить від керівництва Інтуриста та водія, і змінити його я не можу. А от текст - тут мене ніхто не проконтролює і я його освіжаю, урізноманітнюю, доповнюю розповіддю про славних козаків-запорожців, про Дмитра Яворницького,         козака-ботаніка         Лазаря

Глобу, що посадив два величезних міських сади з екзотичними рослинами, подарував їх місту і помер у віці 104 літ.

Туристи мовчки оглядають танк Т-34, який стоїть на постаменті в натуральний розмір. Справжній танк, який першим в'їхав під проводом генерал-лейтенанта Пушкіна з визвольною місією в наше місто, тоді, у жовтні 1943-го.

Виходимо з автобусу на алеї Слави, щоб на високому пагорбі оглянути пам'ятник «матер - родіні» з мечем, воздвигнутий у 1965-му на честь 20-річчя Перемоги. Німці розглядають скульптуру біля підніжжя монумента Слави, вражені кам'яними символами «трьох сил, що перемогли у війні»: солдатом із гвинтівкою, партизаном у шапці-вушанці і підпільницею.

У туристів є кілька хвилин на те, щоб помилуватися краєвидами. З просторого оглядового майданчика у ясну погоду видно мальовничі острови, увесь лівий берег, місцину, де Самара впадає в Дніпро, і навіть ген-ген на    обрії   -   колишнє    поселення    Половиця

з дев'ятьма банями старовинного собору в стилі козацького бароко.

Мешканка з Кельну говорить, що їй подобається подорожувати Україною, що така багата враженнями подорож Дніпром варта її місячної пенсії у дві тисячі дойче марок, які вона сплатила за неї. І хоча їй доведеться по приїзду «дещо затягнути паска», адже до наступної пенсії чекати ще два тижні, та вона не шкодує. Я завжди радію цим коротеньким митям спілкування, обміну репліками у перервах між моїми інформативними монологами, коли у іноземних гостей проявляються емоції, індивідуальні порухи душі.

Із натовпу туристів до мене наближається високий худорлявий чоловік, років сімдесяти п'яти, з борідкою клином, схожий на Дон Кіхота, представляється Еріхом.

-  Вибачте, я, знаєте, учасник війни, воював у вашому місті, у мене стільки з ним пов'язаного..

-  Війни?

-  Мене тут поранено, і я лежав у шпиталі, такий, знаєте, великий шпиталь, і парк...

-  Чи    ви    не    запам'ятали    ще    якихось особливих прикмет, пане Еріху?

-  Це було на високому березі, над Дніпром. Так,   так,   я   бачив   з   вікна   палати   Дніпро... Військовий     шпиталь,     так,     так,     здається, Меізсппікой,     Мечнікофф...     У     мене     таке відчуття, що це дуже схожа місцина...

Я роззираюся навкруги, дивлюся на Еріха:

-  Ви не помиляєтесь! - кажу я. - І вам щастить! Ми зараз стоїмо на пагорбі, про який ви говорите. У п'яти хвилинах від обласної земської лікарні. У війну тут був шпиталь.

Щасливим чином саме зараз після оглядин монумента ми маємо їхати неподалік названої лікарні, але проминаючи її. Прошу водія проїхати спеціально повз лікарню обласного підпорядкування імені Мечнікова і на хвильку зупинитися.

-  Ви впізнаєте? Це той госпіталь?- питаю Еріха.

-  Дозвольте нам вийти на хвильку!- просить він пасажирів.

Ті не заперечують, зацікавлені тим, що відбувається.

Ми підходимо ближче, Еріх розгублено дивиться на центральний вхід.

-  Не знаю, все так змінилося. Якби пройти туди, до парку, униз до Дніпра...

Я дивлюся на годинника, за десять хвилин нас чекають в історичному музеї, це поруч. Еріх пояснює колегам, що хотів би скоренько спуститися трішечки униз, до лікарняного парку, чи вони не заперечують. Туристи дають

згоду, і кілька цікавих відправляється з нами шукати двоповерховий корпус лікарні. Еріх дістає стару чорно-білу світлину на якій видно невисокий будиночок, а біля нього молодого хлопця на милицях.

-  Дивіться, це я, поранений у праву ногу і в живіт, - радісно каже він.

Ми спускаємося доріжкою дедалі нижче, і надибуємо у самому низу парку, стару цегляну будівлю, оточену густими старими акаціями.

-  Тут..., тут є палати?- питає схвильований учасник   Другої   світової   війни   у   медсестри, яка вигулькнула на наші голоси. - Я тут лежав у палаті і у вікно дивився на річку.

-  Ні, - говорить молоденька медсестра. -У будиночку палат немає, тут - морг.

Ми не наважуємося увійти в сакральне приміщення, але Еріх впевнений, що це саме та будівля, бо краєвид співпадає з тим, що він зберіг у пам'яті. Він не йме віри, що таке можливо, він впізнає розташування будівель на території, і - головне!- краєвид на Дніпро. Він ввижався йому кілька десятиліть, стояв перед очима, немов живий.

-  Вид   на   Дніпро   з   вікна   палати   був найкращим  видовищем  за  всі роки війни,  -говорить він схвильовано.

-  Наташа?-  допитливо   вдивляється   Еріх в обличчя молодої дівчини.

-  Ні, Ліда, - сміється вона.

Для німців всі наші жінки - Наташі і Катюші. Наташі - для кохання. Катюші - для війни.

Клацає фотоапарат, медсестра люб'язно робить колективну знімку.

Ми повертаємося до автобуса. Тут вже дехто бурчить,  є  невдоволені,  чому це  ми,  мовляв, відхиляємося від плану заради одного туриста. Ви помітили, що всі туристи, а втім, і всі люди діляться на шукачів пригод, відкритих усьому новому й несподіваному, і на любителів В усякій добрій справі і в будь-якому товариств: знаходяться  ці другі,  такі  «правильні»   насправді,   зануди,   яким   важко   запереч; бо вони таки мають рацію. Але з ними важко поруч дихати. Такі «правдисти», в яких все завжди розписано і йде по плану, здатні вбити всю радість, бо насправді вони є глибоко нещасним людьми, яким бракує бодай маленької радості І   вони   спивають   ту  радість   з   інших.   Бонн полюють на таких радісних і з незворушнім виразом обличчя «правильних людей» спивають кисень радості з «неправильних», і в останніх може розпочатися ядуха.

Та, на щастя, є в салоні й «неправильні туристи, які цікавляться в Еріха:

-  Ну як?

-  Неймовірно, але він зберігся!- розцвітає усмішкою   Еріх.   -   Ми   знайшли   його!   Той лікарняний корпус, в якому я тоді лежав.

Радості німецького туриста немає меж, і «неправильні» мандрівники зацікавлено дивляться на нього і аплодують його вдалій пригоді.

Ми рушаємо далі згідно з маршрутом і спершу оглядаємо унікальну колекцію половецьких баб просто неба, які походять із ІХ-ІІ століть нашої ери. Далі - історичний музей, де вже непокояться через відсутність німецької делегації. У залах музею туристам показують останки древніх людей та їх знаряддя праці, гальванокопію золотої Пекторалі, віднайденої у 1970-х на теренах нашого краю. Туристи розглядають в центрі зали модель Запорозької Січі, і зламану карету одного з вельмож Катерини II, яка приїздила сюди з наглядовою функцією. Традиційно наші гіди розповідають радянську версію про російську імператрицю, яка запросила для освоєння цих плодючих земель на півдні Росії своїх співвітчизників, та ще багато різного люду, успішно освоювала нові землі Новоросійського краю, зокрема, заснувала місто Катеринослав, за що ми маємо їй бути вдячні, як засновниці нашого міста. Я викладаю точку зору українських істориків, користуючись новітньою термінологією, тому мої німці чують такий текст: «Катерина II зруйнувала Запорозьку Січ і на її руїнах звеліла своєму фавориту Потьомкіну збудувати місто на її честь».

Еріх тримається поблизу мене, помічаю його схвильований погляд, він перехоплює мій і губи його тихо ворушаться. Йому явно кортить щось розповісти.

Після огляду діорами «Форсування Дніпра у жовтні 1943 року» у німецьких туристів зазвичай трапляється спантеличений вигляд. Вони приголомшені побаченим і почутим - візуальною картиною та звуковою імітацією танкового бою, плескоту хвиль, криків поранених, голосу Левітана, який сповіщає, що 23 жовтня 1943 року Червона армія визволила місто Дніпропетровськ від німецько-фашистських окупантів.

-  Дивно. У вас в кожному місті є музей війни,  в  нас  таких немає,  -  говорить літній пан,   витираючи  спітнілу  потилицю  носовою хустинкою.

-  Скільки можна згадувати ту війну? Вже півстоліття минуло, - вторить невдоволена його супутниця.

-  А ця виставка танків, кулеметів, «катюш... «Навіщо це тепер?

Еріх теж виглядає блідим і зосередженим. Ми спускаємося автобусом на широку розкішну Набережну, їдучи якою можна досхочу милуватися широчінню голубих краєвидів Дніпра і неба. У туристів є ще година вільного часу, коли кожен йде, куди хоче, а потім збираються на тому ж місці, біля свого автобуса.

-  Саша, приділіть мені, будь-ласка, увагу! - підходить  Еріх і розгортає німецьку карту Дніпропетровська 1943 року. Схвильовано тиче пальцем:

-  Там, там, на проспекті Геббельса. Німецьке кладовище! Там ховали німецьких полонених.

Яка дивна, невідома мені топоніміка давно про минулих десятиліть. Що за проспект Геббельса? Що б це мало бути? Зупиняємо таксі, показую карту водієві. Він каже:

-  Я знаю, де було старе німецьке кладовище. В  сорок  сьомому його  розрили бульдозером. Ільмо!

Таксі привозить нас на проспект Калініна, до «Парку живих і мертвих».

-  Так,    тут,    тут,   на   пагорбі!    Це   тут!-хвилюється Еріх.

Йдемо алеєю, розглядаємо плити радянським солдатам, читаю і перекладаю Еріху надписи на плитах.

-  Так, так, бачу, дякую. Не бачу тих могил. Не бачу, - очі його гаснуть.

Я розповідаю Еріху те, що почула від таксиста. Він сумно погоджується:

-  Так, так, я розумію. Десь тут, під нашими ногами, лежать мої товариші.

Раптом очі його спалахують:

-  Скажіть,   фрау   Саша,   вам   доводилося бувати в Падерборні?

-  Так.

-  Вам сподобалося наше місто?

-  Так.     Пригадую,     я     пережила     там культурний шок.

-  Чому? Де?

-  На   цвинтарі   совєтським   солдатам   під Падерборном.    Він    був    такий    доглянутий, упорядкований.   Ніхто   з   моїх   колег   і   гадки не   мав,   що   в   Німеччині   є   такі   цвинтарі. Це перевернуло усі наші уявлення про світ.

Еріх радісно здивований почутим, киває головою:

-  Я родом з Падерборну Так, так, я живу недалеко від цього місця. Мені приємно, що ви бачили мою батьківщину. Що ви бачили цей цвинтар.  За ним доглядають мешканці цього села. Вони дуже горді, що їм довірили цю місію.

Вони занотовують у цвинтарний зошит все, що відбувається, дбають про порядок і стан могил.

-  Коли ми були в Падерборні, - згадую я, -нам розповіли, що мешканці села намагалися через міжнародний Червоний хрест розшукати родичів    померлих   совєтських   солдатів,    але до 1985 року натикалися на глуху стіну з боку СРСР.

Який гуманний жест це був, з боку новоутвореної Федеративної Республіки Німеччини, яка засудила фашизм і почала розбудовуватися на засадах демократії і гуманізму. Мені прикро, і я прошу пробачення у Еріха за те, що від часу війни проминуло вже шість десятиліть, а наша країна ще не досягла такого рівня цивілізації, щоб вшанувати усіх загиблих, бодай меморіальною дощечкою. Хоча у Жовкві на Львівщині я бачила цвинтар, де поховані і вшановані загиблі у Першій світовій вояки різних країн.

-  Сподіваюся,    що    настане    такий    час, коли на цьому місці, в цьому парку з'явиться відповідна  пам'ятна   табличка,   -  підсумовую я нашу поїздку.

Ось і річковий порт. До відходу теплохода ще півгодини. Туристи піднімаються по трапу на корабель і прямують до ресторану обідати. Еріх залишається на березі й просить мене приділити йому ще трохи уваги.

Чи є тут поблизу еіпе Віегкпеіре?

-  Так. Ось прямо в порту. Ми заходимо в пивбар.

-  Я можу вас пригостити?

Я не заперечую. Еріх замовляє два келиха пива. Сидимо на Набережній обличчям до Дніпра і корабля. Ернстові смакує місцеве «Чернігівське». Часу в нас обмаль.

-  Для мене ваше місто, - каже Ернст, -це щось особливе. Зі мною тут стільки всього трапилося. Я мушу вам дещо розповісти. Як і завдяки кому я вижив.

-  Це   дуже   цікаво,   я   не   думала,   що... Вибачте...

-  Що хтось уцілів після такої війни?

-  Це здається неймовірним.

- Мені теж. Як я вже говорив, влітку 43-го мене було поранено. Я потрапив до військового госпіталю, про Мечнікофф. Я ви знаєте. Завдяки вам я сьогодні відвідав його. Я вам дуже вдячний!-він схвильовано стискає мої руки. - Але це ще не все. У мене в госпіталі була знайома дівчина. її звали Наташа. Така сором'язлива, працювала санітаркою.   Бинтувала   мені   поранену   ногу, приносила чай. Коли я почав ходити по парку, вона інколи супроводжувала мене, підтримувала

мене, пораненого, практично інваліда, за плечі, щось щебетала своїм ніжним дівочим голоском. Я не розумів ні слова, але я бачив її очі, в них відбивалися гілки дерев, небо. І знаєте, її очі так сяяли.

Якось ми присіли на лавку, я тоді сильно шкутильгав на праву ногу, і раптом вона вийняла із кишені білого халата і простягла мені щось невеличке, пахуче, замотане в коричневий папір. Я розгорнув, там була ще тепла, така духмяна варена картоплина. Я засміявся і одразу заходився її їсти. Бо вже видужував, а коли видужуєш, і коли тобі двадцять три, то дуже хочеться їсти. Я їв, а Наташа сміялася. А потім підвелася, бо її покликав пацієнт на милицях, який упав на доріжку.

Наступного дня чергувала інша санітарка, але я думав весь час про білявку Наташу. Вона нагадувала мені мою кузину Катрін. Кортіло ще раз прогулятися парком, де ми гуляли вчора, побути в такій невимушеній обстановці, коли ми тільки удвох і вона зовсім поруч. Та Наташі там не було. Але ніби щось мені підказало, постій ще, почекай. І ось смеркло, і знайомий голос покликав мене - Ерік. Я був не Ерік, а Еріх, але, мабуть, їй так легше було мене називати. Я озирнувся і побачив Наташу по той бік металевої брами. Вона простягнула мені пакуночок, усміхнулася і сказала: «Картошка»! І ще якісь слова, я їх не розумів, але її голубі світили до мене. А може, то просто небо відбивалося в її очах. А я поїдав її очима, говорив, говорив, дякував за те, що вона така добра до мене, окупанта, така мила, і що її «картошка» дуже мені смакує.

Хтось відволік її, чи когось вона злякалася і миттєво зникла. Серце гупало мені в грудях. Розгорнув пакунок, і знову найшов там, цього разу не одну, а цілих три варених картоплини, пересипані кропом. Які вони були смачні! Мені ніколи потім, навіть вдома у мами в Німеччині так не смакувала варена картопля в кожушках.

Післязавтра зранку знову була її зміна, і вона зайшла в палату, привітала пацієнтів. Хтось ще дрімав, хтось стогнав у напівзабутті. Потайки роззираючись на інших хворих, вона підійшла до мене, знов сяйнула до шматочком осіннього неба. Сунула мені градусник під руку, витерла піт із чола. Вона це робила й з іншими, не знаю, що відчували вони. Може, й інші вважали, що вона до них ставиться якось особливо. Така вже була її робота. А от те, що вона підсунула під мою подушку ще теплий, пахучий сувертень, це було вже моє, ексклюзивне щастя. І воно відбувалося через день, щоразу, коли була її зміна. Та щастя тривало недовго. Через місяць у жовтні 1943 року стався великий бій за Дніпро.

З обох боків гинули люди, сотні і сотні людей. Німецька армія програла цей бій. У місто увійшла армія переможців. Містом гриміли танки Т-34, такі, який я сьогодні бачив у вас на алеї. Ми стояли у дворі лікарні та з-за паркану спостерігали за ними. Горе переможеним! Коли рештки війська рейху відступали, вони зовсім забули про нас, тих, хто лікувався у шпиталі. Німецькі медики всі повтікали з рештками нашого війська. А я з кількома товаришами був безпомічний, розгублений і в найгірших сподіваннях. Я поганенько міг сам вже ходити з допомогою костура, але того дня не полишав палати. Того ж вечора про нас згадали. Звістка про поразку німців і перемогу Червоної Армії постала у вигляді червоноармійця, певно, якогось командира, який з'явився у нашій палаті. Він з ненавистю і огидою глянув на наші ліжка і грізно вигукнув:

- Да что ви с ними тут панькаетесь? Колаборационисти! Всех расстрелять!

Розгублений місцевий хірург мимрив щось у відповідь. Руки його тремтіли. Я трішки вже розумів місцеву мову завдяки Наташі, і збагнув, що треба готуватися до найгіршого.

І тут нам з товаришами пощастило, доля чомусь зглянулася. Нас не розстріляли, а того ж дня перевели зі світлої палати в інше, темніше, напівпідвальне приміщення, де було волого, важко дихалося, і кілька днів до нас майже ніхто не приходив. А в наші палати привезли свіжих поранених червоноармійців. Наташа двічі ще приходила до мене і коли вона з'являлася у пройомі дверей, то здавалася мені білокрилим янголом. Вона була схвильована, сльози бриніли в її голосі, вона щось мені говорила, а я, телепень, міг розібрати лише окремі слова. За тиждень мене з кількома моїми товаришам!» вивели з лікарні, завантажили у кузов вантажівки і кудись повезли. Я крутив головою, витріщав очі, в надії побачити Наташу, але даремно. Нас везли через місто, і ми не знали, куди - можливо, на розстріл. Але привезли в сірі брудні бараки, у яких ми зустрілися з нашими полоненими співвітчизниками. Цей район міста називався «Чечеловка». Я не встиг нічого сказати своїй коханій дівчині, бо сам не знав, що далі буде зі мною. А якби й знав, то не знав українських слів. Так обірвалося моє щастя...

Еріх зупинився, перевів подих. Ми захопилися розмовою і забули про час. Почувши тривожний гудок пароплава, що ось-ось мав рушити з місця униз по Дніпру, ми одночасово глянули на годинники, обоє схопилися з місця.

Ось, моя візитівка!- вигукнув Еріх. - Адреса! Лишіть мені вашу адресу!

Я простягнула йому свою візитівку.

- Я вам напишу, Сашо! Я обов' язково мушу розповісти до кінця про Наташу!

За тиждень я отримала листа з Падерборна, обклеєного гарними поштовими марками. Еріх писав:

«Добридень, Сашо! Дозвольте продовжити мою розповідь. Отож, восени 1943-го я набув нового статусу - із пораненого окупанта став полоненим. Це страшна доля. Ми*не чекали від переможців ніякого милосердя, війна є війна. Неможливість побачити Наташу і невідомість мого майбутнього мучили мене настільки, що я шукав способу покінчити з життям. Краще піти самому, ніж бути розстріляним у мирний час.

Та все ж не втрачав надії зустріти дівчину, яка, можна сказати, підняла мене на ноги і виходила своїми гарячими картоплинами. Я роздобув карту міста. Від Чечелівки до госпіталю «Мечнікофф» - йти півміста. Це було неможливо. Якби я втік і пішов, на вулиці мене зупинив би перший же советський патруль і повернув на місце. Якщо б не розстріляв на місці. Новина про кінець війни і самогубство Гітлера застала нас у бараках, і всіх охопило передчуття близької трагічної розв'язки. Ніхто не сподівався вже побачити рідного фатерлянду. Ми проклинали фюрера, який обдурив нас усіх, і призвів до такої трагедії нашого і вашого народу. Так я ще два роки перебував у Дніпропетровську аж до 1947 року, і не знав своєї подальшої долі. Щоранку нас грубим поштовхом будили люди у військовій формі, давали шматок хліба, якийсь чай чи рідку кашу і везли на роботу. Ми брали участь у відбудові вулиць, залізничного вокзалу. Через заґратоване віконце в машині ми жадібно розглядали перехожих. Я сподівався неймовірного - побачити личко й біляві кучері моєї Наташі. Натомість по дорозі діти кричали нам вслід «Гітлер - капут!» і намагалися вцілити з рогатки у голову. Ми були майже певні, що усіх нас розстріляють.

У мене з думки не йшла дівчина, яка запала мені в душу, та ніде більше я її не зустрічав. Чи пам'ятала вона про мене ці чотири роки? Чи могла знати, куди я подівся? А може, вона подумала, що мене розстріляли. А може, за цей час вже вийшла заміж, й народила дітей, адже вона була вродлива. А, може...».

Я відписала Еріху:

«Навряд чи радянська санітарка могла володіти інформацією, куди і кого відвезли. А може, знала, та не наважилася шукати німецького полоненого...».

Надійшов наступний лист з Падерборну, в якому йшлося про продовження поневірянь полоненого німця:

«Жити в одному місті з Наташею і не бачитися було нестерпно. Але я не міг сам ходити містом, за нами наглядали конвоїри, прогулянки нам не дозволялися. На вантажівках, обтягнутих щільним брезентом, під наглядом конвоїра нас привозили на будівельний об'єкт, де ми працювали зранку і до вечора з невеличкою перервою на перекус, і знов відвозили в сірі бараки. Більше ніхто не носив мені гарячої картоплі. Мене охопив відчай, мене почало лихоманити. Я чув, що таких, як я, з інфлюенцою, просто пристрілюють. Гадаю, я вижив тоді тільки тому, що сподівався зустріти Наташу. Вона мені снилася ночами, я нею марив. Не знаю, яка доля спіткала її, того лікаря-хірурга, що дозволяв нам бачитися.... Може, їх не було вже на світі, а я ще жив...                     *~

Якимсь дивом, я й досі не розумію, як, нас, кілька десятків чоловік відпустили назовсім. Ми чули, що нібито відбувалися якісь перемовини між советським та німецьким урядом про обмін військовополоненими. І ось одного дня нас привезли на залізничний вокзал, який ми відбудували, посадили в товарний вагон і під конвоєм повезли до Москви. А вночі, з якогось аеродрому ми всього за дві години дісталися до Франкфурта-на-Майні. Я й досі не можу повірити, що я вижив. Мені вкотре п остаточно пощастило, я повернувся живим додому. Але я втратив назавжди Наташу.

Побачивши мене на порозі будинку, моя МиШ втратила свідомість, адже родина отримала на мене повідомлення «пропав без вісти». Минуло шість років, як ми з нею не бачилися, і вона вже мене поховала. Прийшовши до тями, мама підвелася, вхопила мою голову, довго тримала її своїми тремтячими руками і сміялася від щастя.

-  Меіп 5окп! Що Ьізі йи зо Іаще £еше$еп?~ вигукнула  вона.  — Сину мій,  де ти  так довго пропадав?

-  ІсН     юаг     %е/ап£еп.     Іп     йег     Іїкгаіпе. Іп    Опергореіго'озк.    -   В    полоні.    В    Україні. В Дніпропетровську.

-  \Уаз НаЬі ікг сіогі %етасШ- І що ви там робили?

-  Шг НаЬеп йеп Ва1тко//юіейегаи/£еЬаиі. -Ми відбудовували вокзал.

-  Ви Ьізі зо та%ег %еівотйті- Ти так змарнів!

-  Біе КпосНеп зіпА аЬег пісНі %еЬгоскгеп!- Зате кістки цілі!

-  Ше /йИїзі йи  Лісп,   теіп  КІМ?- Як  ти почуваєшся, мій хлопчику?

-  ІсИ/йМе тіск гооМ, Мата. - Все гаразд, мамо.

-  Меіп Кіпй, йаз ізі аЬег ип^іаиЬііск, йа_/] йи %езипй пасН Наизе §екоттеп Ьізі!- Дитино, але ж

це просто неймовірно, що ти повернувся додому! Ез зоШе Юеіп 5спиігап%еі йісН гіетііск зіагк %езскйігі ЬаЬеп. Певно, янгол-охоронець сильно захищав тебе цей час.

- Пи пазі Кескї, МиШ! Іск каЬ' іюігкііск еіпеп Зспиігащеі %екаЬі, патепз ІЯаіазска. Ти маєш рацію мамо, в мене був такий янгол-охоронець, на ймення Наташа.

Я розповів їй про мого янгола-охоронця і про гарячу українську картоплю в кожушках. Вона скрушно хитала головою...».

Ще в листі Еріха повідомлялося:

«Одразу після війни я намагався розшукати Наташу через Міжнародний Червоний Хрест, і потім ще раз пробував. Але за роки холодної війни наші службовці не отримували з Дніпропетровська ніякої відповіді на мої запити про санітарку Наташу, яка працювала в Мечнікофф-шпиталь».

Еріх висловив свою запальну мрію-прохання:

«Дорога Сашо! Допоможіть мені розшукати

Наташу, ви ж з нею живете в одному місті! Як ви

гадаєте - це можливо? А втім, про що я, наївний,

мрію? Я навіть не знаю її прізвища».

Я спитала Еріха, чи має він фото Наташі. Можна було б спробувати опублікувати його в газеті і, може, якась би 75-річна Наташа відгукнулася на розшук Еріка. Він написав: «Фото я не маю, хоча мені здається, що я й без нього пам'ятаю її обличчя, яке я навіть не поцілував ні разу. Воно схоже на рожеву картопляну квітку».

Ми листувалися з Еріхом ще деякий час. Він надіслав мені ще кілька листів, в яких розповідав про свою родину, надіслав світлини онука й онучки. Останній лист завершувався словами:

«Я ненавиджу війну. Тепер мені стало остаточно зрозуміло, що Наташин слід для мене загублено назавжди. Вона була моїм янголом-рятівником у 1940-х, а Ви стали ним- у 1990-х. Ми з дружиною запрошуємо Вас погостювати у нас в Падерборні. У будь-який час, коли Ви тільки забажаєте».

Відверта розповідь і щирість літнього німця, учасника Другої світової, антифашиста Еріха з Падерборна та його незвичайна історія розчулили мене. Та, на жаль, я нічим не могла йому зарадити. У мене не було втішних новин для Еріха, адже я ніяк би не змогла розшукати серед стареньких місцевих бабусь його незабутню кохану Наташу. Блідо-рожевий цвіт їхнього «картопляного кохання» давно зів'янув, так і не встигнувши розквітнути...