Конспект уроку "З Україною у серці"

Про матеріал

Конспект уроку зв'язного мовлення "З Україною у серці" (Україна в житті та творчості зарубіжних письменників) для 11 класу.

Перегляд файлу

Тема. З Україною у серці …

Мета: поглибити знання учнів про життя і творчість зарубіжних письменників XIX-XX століть, доля яких пов’язана з Україною, розкрити роль української культури на творчість світових митців, розширити коло читацьких інтересів учнів, розвивати навички виразного читання, естетичні смаки та інтерес до історії нашої Батьківщини, виховувати в учнів почуття прекрасного, любові до рідного краю, гордості за письменників світової літератури - вихідців з України.

Тип уроку: урок розвитку зв’язного мовлення.

Форма уроку: урок-презентація.

Обладнання: мультимедійна презентація, вислови зарубіжних письменників про Україну.

Епіграфи. Люблю, Вкраїно, я тебе, як матір син.

Ти вічно в пам’яті моїй, в житті моїм

Нестимеш пісні чарівної весноплин. Пауль Целан

Ось вона горда, як пісня,

стоїть переді мною незрівнянною

красунею. Дозволь надивитись

на тебе, знаменита Україно… Р. Рискулов

Пригорнись душею до Вкраїни...

Райнер-Марія Рільке

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми, мети, епіграфа і завдань уроку

Слово вчителя.

Сьогодні ми з вами, як не дивно, будемо говорити про Україну. До нашої батьківщини зараз прикута увага всього світу. Про неї говорять усі. На жаль, причина такої уваги, популярності – війна.

Звичайно, не хотілося, щоб таким чином пізнавали і відкривали Україну, її самобутню культуру у світі. Ми мріємо, щоб нашу країну бачили не багатостраждальною, щоб світ побачив квітучу й успішну Україну.

Семибарвна, як райдуга в небесах, -

І все ж єдина.

Вікова – у горах, зелених лісах

І при долинах…

Виноградні ділянки – потонеш,

П’янять, як дурман,

Хвилі жита – не прози –

Поезії океан…

(Єміліан Буков)

Такою бачили Україну письменники різних країн і різних епох.

Наша Батьківщина здавна приваблювала до себе світових митців. Україні поетично освідчувалися в коханні, присвячували найкращі свої рядки. І всі вони зливаються у дзвінку пісню любові до нашої землі.

Ми – українці - пишаємося, що зв’язок із нашою державою приніс всесвітнє визнання деяким зарубіжним письменникам, саме українська природа, культура та народ надихали їх на створення літературних шедеврів.

Багато видатних письменників, таких як Микола Гоголь, Шолом-Алейхем, Володимир Короленко народилися в Україні, інші подорожували нею, відвідували визначні місця та присвятили їй свої твори.

Тому сьогодні на уроці ми говоритимемо про Україну в житті та творчості зарубіжних письменників, а тема нашого уроку «З Україною у серці». Прошу записати у зошитах.

ІІІ. Сприйняття та засвоєння нових знань

Учитель. Трагічні сторінки історії нашої батьківщини спонукали відомого поета, перекладача, філософа Павла Грабовського написати рядки, які й сьогодні змушують замислитися над долею нашої країни:

Мій рідний краю, де ми, що ми?

Чи ти зірнеш коли ясніш,

Чи мовчки в темряві загаснеш?

Чи є над тебе де сумніш,

Чи є над тебе де нещасніш?

Спробуємо довести, що наш співвітчизник даремно відмовляв рідному краю у світовій славі, адже нам є чим пишатися.

Українська тема була помітним і значним явищем у розвитку світової літератури впродовж ХІХ-ХХ століть. Образ України, її природа, героїчне минуле були предметом розгляду і творчих пошуків для багатьох письменників.

Наприклад, Проспер Меріме - визначний французький письменник, мистецтвознавець, культурний діяч, член Французької Академії, виходець із високоосвіченої сім’ї художників. Проспер Меріме зміцнив культурні та духовно-історичні зв’язки між нашою країною та Францією.

Проспер Меріме виявляв великий інтерес до визвольної війни українського народу, займаючись насамперед історією запорозького козацтва, а також її популяризацією в провідних французьких виданнях. Називав українських козаків «історичним народом», а Запорозьку Січ — «республікою запорожців». Аби підкреслити пріоритет своїх українознавчих уподобань, іменував себе «козаком».

Велике значення для пізнання України, її сучасного і минулого мали для письменника історичні праці М.Костомарова, художня література: твори М. В. Гоголя, Марка Вовчка. Проспер Меріме знайомиться з окремими сторінками української історії через цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород» М. Гоголя. Тоді ж читає повість «Тарас Бульба», а «Народні оповідання» Марка Вовчка настільки його вразили, що викликали обурення з приводу існуючої в Україні соціальної несправедливості.

Важливу віху в наукових розробках Меріме позначила праця «Козаки України та їхні останні гетьмани», в якій висвітлено суспільний устрій запорожців, їх роль в історії України, Росії й Польщі, діяльність Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Згодом есе «Богдан Хмельницький», написане переважно на матеріалах однойменної монографії Миколи Костомарова. Високо оцінюючи в ній політичний і військовий талант гетьмана, Меріме поставив у заслугу «цьому великому мужу» те, що він «зумів затримати Україну вільною від іноземного ярма впродовж десяти років». Після згаданого перевидання есе про Хмельницького у книзі «Козаки минувшини», 1869 року Сенат Франції навіть розглянув петицію про запровадження вивчення української історії у французьких школах.

Меріме володів українською мовою, приятелював з Марком Вовчком та навіть робив спроби перекладу її творів, зокрема оповідання «Козачка».

Завдяки працям Проспера Меріме про історію українського народу в 70-роках ХІХ століття посилився інтерес до України французьких вчених-фольклористів, істориків, літературознавців. Але головне те, що «українські сторінки» творчості Меріме переконливо засвідчують, що наша земля перебувала (і перебуватиме) саме в європейському єдиному духовному просторі.

Згадаймо ж тих, хто своїм словом відкрив світові Україну, її історію, культуру та мову.

Микола Гоголь і Україна

Слово вчителя. 2009 рік за рішенням ЮНЕСКО було оголошено Роком Миколи Гоголя, з дня народження якого минуло 200 років. Цей ювілей широко відзначався в Україні, адже наш уславлений земляк залишив помітний слід у культурі нашого народу. Ще за життя Миколи Васильовича Гоголя розпочалися дискусії про те, яким письменником його вважати – російським чи українським. Не вщухає ця суперечка до наших днів. «Приватизація» Гоголя йде з перемінним успіхом. Більшість українських літературознавців дотримуються думки: це був український письменник, який писав російською мовою.

Незважаючи на те, що Гоголь поставив свій унікальний дар на службу російській, загальноімперській культурі, він значною мірою залишився вірним землі, яка його зростила й дала крила для могутнього злету.

Сам Гоголь на це питання дав вичерпну відповідь в одному зі своїх листів, зазначивши, що російською мовою він розповідає про Україну на весь світ.

Однак більшість вчених-літературознавців вважають, що Микола Гоголь фактично так і залишився чужим у російській літературі, незважаючи на всі зв’язки й впливи.

Багато місць на Україні пов’язано з перебуванням письменника. Вони – наша національна святиня, кожен дотик до них допомагає розумінню особи Гоголя, наближає нас до його творчості.

Усе життя Гоголя можна назвати дорогою. Як свідчать спогади сучасників лише в дорозі він захоплювався, відчував натхнення і приплив нових сил. Дороги вели Гоголя до Москви і Петербурга, Рима і Парижа, Гамбурга та Єрусалима. Однак усі шляхи починалися з його рідного дому, з України, сюди завжди повертався думкою і душею. Навіть прихід у світ майбутнього письменника пов’язаний із дорогою. Є легенда, за якою Микола Гоголь народився прямо у степу на повозці, яка застряла в березневих коліях. Мабуть, у цьому є сенс, бо, чи не все життя письменник провів у дорозі.

Учень. Народжений у глухій українській провінції в сім’ї українського письменника Василя Гоголя, Микола Гоголь був українцем етнічним і духовним. З ім’ям Миколи Гоголя найбільше пов’язана Полтавщина, де він народився і пізнавав світ. З особливою любов’ю були оспівані письменником Великі Сорочинці, Диканька, Миргород, Василівка-Яновщина.

У дванадцять років Гоголя привезли в Ніжин до гімназії вищих наук, яку ще називали ліцеєм. На майбутнього письменника значний вплив справило навчання в Ніжинській гімназії вищих наук. Її учні були із старшинсько-козацьких родин, де ще пам’ятали про запорізьку вольницю і розповідали про неї синам та онукам. Щось із цих розповідей і знайшло своє відображення у «Тарасі Бульбі», і нереалізоване Миколою Гоголем бажання написати «Історію України». Разом з Гоголем навчалися Нестор Кукольник, Євген Гребінка — майбутні поети. Тут він здружився з Олександром Дашлевським, майбутнім письменником. Україна стала для нього початком життя і творчості. Тут уперше він вийшов на сцену, зігравши роль дуже старого діда, написав п'єсу з українського життя. Ніжин став духовною і творчою колискою письменника. Не випадково, мабуть, тут встановлено перший пам'ятник Гоголю, створений ще 1881 року талановитим українським скульптором Парменом Забілою, відкрито перший музей Гоголя, зібраний у стінах ліцею студентами Історико-філологічного інституту.

Однак Гоголь завжди мріяв вирватися в широкий світ, тож у 1828 році, після закінчення Ніжинської гімназії, він виїхав служити до Петербурга.

Мріючи про літературну діяльність 1828 року Гоголь поїхав до Петербургa. Тільки ближче ознайомившись з літературним життям Петербурга, начитавшись російських літературних журналів, юний Гоголь зрозумів парадоксальну річ: поки він, корінний українець, писав про Німеччину, якої не знав, росіяни описували «поетичний край» - Україну, якої вони не знали... Звідси й запитання: «Чи знаєте ви українську ніч?»

У листі до матері Гоголь пише, що Петербург цікавиться усім українським. Мати, яка вбачала сенс свого життя в тому, щоб її син прославився, організувала в себе на Полтавщині справжню фольклорну експедицію. Усі бабусі, тітоньки та дворові кріпаки заходилися пригадувати казки й пісні, легенди й забобони. Тепер на будь-яке запитання сина щодо українських звичаїв, фольклору, обрядів мати готова була надати потрібну інформацію. Наприклад, у листі Гоголь просить її написати «декілька слів про русалок». Одержавши докладну відповідь, юний письменник приступає до роботи над повістю «Майська ніч, або Утоплена», де ми й знаходимо знаменитий ліричний пейзаж української ночі.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло.

У своїй творчості Микола Гоголь протягом всього життя повертався до теми про Україну. А коли було важко він сам приїздив на свою малу батьківщину.

Він уперше відкрив широкому світовому загалу Україну в її історії та етнографії, побуті й народних звичаях, природі й героїці. І хоча писав російською мовою, це забувалось, і не раз за кордоном у наукових літературознавчих працях його називають українським письменником, як скажімо, ірландським називаємо Дж. Джойса, котрий писав англійською мовою.

Митцеві часто закидали, що він не вивчив добре російської мови, вказані йому помилки свідомо не виправляв, тому в українських творах наявна двоплановість, переплетення українських і російських слів, на якому засновані більшість його стилістичних прийомів. Однак і в пізніших його творах, не пов’язаних з українською тематикою, є багато українізмів.

У творчих задумах Гоголя було створення свого варіанту «Історії Малоросії», виклавши її, за його словами, «всю від початку до кінця».

Микола Гоголь був суперечливою особистістю. Головний його конфлікт – це конфлікт між російською та українською культурою. Конфлікт двох середовищ –

внутрішнього, українського, й зовнішнього, петербурзького, – витворив генія, який у недосяжному прагненні до високого романтичного ідеалу дозволив побачити світові велич «малої людини» й незмірні глибини свого справжнього духовного середовища – України.

Творчість Миколи Гоголя досліджували чимало українських літературознавців, переважно діаспорних, чиї праці з’явилися в Україні лише після набуття нею незалежності. Серед них Євген Маланюк, який був переконаний: сучасники Гоголя обдурювали і себе і його, коли говорили, що він російський письменник; насправді –

український: українські в нього не тільки «Вечори» і «Тарас Бульба», «хлестаковщина» – це суто українське явище, у «Мертвих душах» зображено українську еліту.

Учитель. Для України ім’я Гоголя дороге тому, що він приніс з собою у світову культуру мальовничі образи талановитого і волелюбного українського народу, його життєрадісний характер, правдиві картини життя народного, його легенди та історичну героїку. Твори Гоголя стали потужним стимулом для глибокого дослідження Г.Квіткою-Основ’яненком, Є.Гребінкою, Панасом Мирним та іншими письменниками фольклору, історії, етнографії України і використання цього надбання у художній творчості.

«Знаю, що ім’я моє після смерті буде щасливішим від мене...», – писав свого часу М. Гоголь. І він не помилився.

Запитання. А ви як уважаєте: справдилися слова Гоголя чи, може, помилився? (Відповіді учнів)

Учитель. Тарас Шевченко присвятив Гоголю своє послання.

Тарас Шевченко «Гоголю»

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

В кайданах… байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже...

Шолом Алейхем і Україна

Вчитель. Щедра переяславська земля. Вона виплекала багатьох письменників, поетів, художників. Але місто чи не найбільш відоме іменами особистостей, які тут народилися чи творили, уславивши не лише Переяславську землю, а й усю нашу країну. Саме у Переяславі народився класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (що в перекладі означає «мир вам»). Вибір цього псевдоніма був невипадковим, адже твори Шолом-Алейхема – повісті, романи, новели, оповідання, п'єси – із щирою посмішкою йдуть до читачів, як слова вітання і доброзичливості, вчать людей стійко переборювати найважчі випробування в житті.

Учень. Доля видатного єврейського письменника ШоломАлейхема (справжнє прізвище, ім’я, по батькові – Рабинович Шолом Нохумович) тісно пов’язана з Україною.

У своїх творах він увіковічнив рідне місто під узагальненою назвою «Касрилівка».

У ранньому дитинстві Шолома захоплював світ казкового і фантастичного. Він любив українські народні перекази. Глибокий вплив на вразливого хлопчика мали казки та легенди про Мазепу, Богдана Хмельницького. Брат письменника згадує, що молодий Шолом цікавився українським пісенним і казковим фольклором. Із Софіївки Шолом привіз у 1879 році до Переяслава українські народні пісні й вірші Тараса Шевченка, «пісні богом благословенного поета України Тараса Шевченка».

«Коли я писав свої вірші, – згодом розповідав Шолом-Алейхем, – я вдень з вогнем шукав «Кобзаря», цю пісню пісень Шевченка, і не міг знайти...». Особливо близьким був йому образ Катерини, тому що доля скривдженої української жінки дуже скидалася на долю тих нещасних жінок, які не раз привертали до себе увагу й співчуття письменника.

Письменник добре знався і спілкувався з видатними українськими діячами культури, своїми сучасниками – письменником Михайлом Коцюбинським, композитором Миколою Лисенком та іншими.

Більшість подій, про які пише Шолом-Алейхем, відбуваються в Україні. Проте українські міста та їх населення у творах Шолома-Алейхема відіграють роль декорацій, на тлі яких розгортається драма єврейської громади. Шолом-Алейхем писав: “Я – єврейський народний письменник”. Адже Шолом Алейхем, життєрадісний філософ, товариш знедолених і скривджених, прийшов в єврейську літературу саме тоді, коли це було необхідно. Ніхто не був так потрібний народу, як він. Це були тяжкі часи в житті єврейського народу.

“Письменник, народний письменник, художник, поет, справжній поет є для свого часу, для своєї доби своєрідним свічадом, в якому відбиваються промені життя, як в чистому джерелі – промені світлого сонця. Між народом і письменником існує міцна, вічна спілка, тому кожен такий письменник є для свого народу і слугою, і жерцем, і пророком, поборником правди і справедливості, тому кожен народ любить такого слугу Божого, жерця, пророка, борця, який втішає народ в його горі, радіє його радощам і висловлює його мрії ”

Наприкінці життя доля зле посміялася над письменником: коли почалася Перша світова війна, він перебував на німецькому курорті, звідки його вислали як підданого Росії. Але повернутися додому, знову-таки через воєнні дії, письменник не зміг. Тоді він подався до Америки, де 13 травня 1916 року тихо пішов з життя. На той час йому виповнилося лише 57 років, і найбільше, чого бажав Шолом-Алейхем, — це по закінченні війни з першим же пароплавом повернутися на батьківщину. Останнім побажанням Шолом-Алейхема було прохання поховати його в Києві, поряд із батьком… Але не судилося. Шолом-Алейхем помер у Нью-Йорку. Його поховали у чужій землі. Передбачалося, що після війни прах перевезуть до Києва. Та ці наміри в той час не могли здійснитись. Через п’ять років відбулося перепоховання на іншому нью-йоркському кладовищі між простих людей, як і заповів митець у своєму заповіті: «Хай мене поховають не поміж аристократів, вельмож чи багатіїв, а серед звичайних людей, робітників, разом зі справжнім народом, щоб пам'ятник, який згодом спорудять на моїй могилі, прикрасив непоказні надгробки навколо мене, а непоказні могили прикрасять мій пам'ятник, як простий і чесний народ за мого життя був окрасою свого народного письменника».

Український народ шанує великого єврейського письменника Шолом-Алейхема. Деякі його твори екранізовано, п’єси ставляться на сценах багатьох театрів України. У Переяславі-Хмельницькому відкрито будинок-музей Шолом-Алейхема, поблизу якого в 1984 р. встановлено пам’ятник письменникові. У 1998 році урочисто відкрито пам’ятник митцю у центрі Києва, неподалік Бесарабського ринку. Здається щойно вийшов він з дому, усміхнений, доброзичливий і підняв капелюха у приязному вітанні.

Учитель. Реаліст, майстер великого мистецтва людинознавства, який живе тільки правдою, вірою в людину, ненавистю до всього нелюдського – таким був Шолом-Алейхем, таким є його внесок у світову мистецьку скарбницю. Ніколи почуття відданості і любові до своєї батьківщини, до української землі, до Києва не згасало в серці великого майстра слова.

Володимир Короленко і Україна

Учитель. Життя відомого російського письменника В. Короленка було пов'язано з Україною з самого народження, бо саме в Житомирі з'явився на світ автор “Дітей підземелля”.

Володимир Короленко, це, напевно, єдиний (крім Гоголя) великий письменник, якого справедливо вважають «своїм» два народи: український та російський. Доля розпорядилася так, що був нерозривно пов’язаний із російською культурою, у той же час майже 40 років мешкав в Україні. Причому половину свого життя провів у Житомирі та Полтаві. Дві губернські столиці тодішньої Малоросії стали «альфою і омегою» життєвого шляху письменника, багато в чому вплинули не лише на його літературну творчість, а й передусім на абсолютну і безкомпромісну громадянську чесність.

Учень. Житомир, де побачив світ майбутній письменник 15 липня 1853 року, був тоді столицею Волинської губернії – унікального на той час регіону з хитросплетінням політичних, національних та релігійних особливостей. Тут проживали українці, поляки, росіяни, євреї.

«Інтернаціоналізм» панував і в родині Короленків: батько був українцем, мати – полькою. Тож, зростаючи у такому поліетнічному середовищі, Володя ще в ранньому

дитинстві познайомився з розмаїттям культурних традицій Полісся та Волині. Домінуючим був вплив українського чинника. Залишивши разом у 13-річному віці із родиною Житомир, Короленко більше не був у рідному місті. Але письменник часто звертався до спогадів поліського дитинства у творах, так само і житомиряни уважно

стежили за літературними успіхами земляка.

У 1871 році, закінчивши зі срібною медаллю Рівненську реальну гімназію, Короленко через Київ їде до Петербурга, аби вступити до вищого навчального закладу.

Одружившись, Володимир Галактіонович ще кілька разів із сім’єю проїжджає через місто над Дніпром. Але справжнє його відкриття відбулося у серпні 1897 року, коли письменник на деякий час затримався в Києві. В листі до дружини він пише : «Не можу собі простити, що проїжджаючи з тобою і дітьми двічі через це місто, я не зупинився з вами днів на два, щоб разом помилуватися цим чудовим містом, найкрасивішим і найпривабливішим серед усіх наших міст...». Безумовно, на гостинній київській землі Короленко почував себе як удома. Він відвідав Володимирський собор, де захоплювався васнєцовською Богоматір’ю, милувався чудовими розписами у бічних нефах.

Восени 1900 року Короленко остаточно повертається в Україну і до останніх днів мешкає в Полтаві, у мальовничому будиночку на вулиці Мало-Садовій. Проте було одне місце, куди часто навідувався Володимир Галактіонович. Це Київ.

У жовтні 1913 року Короленко знову приїжджає до Києва у зв’язку зі скандальним процесом Бейліса. Після закінчення цього процесу Короленко виїжджає до Полтави,

але не пориває зв’язків із Києвом, час від часу навідуючись до міста своєї любові. У творах Короленка образ Києва висвітлюється не тільки як осередок духовної культури, але як місто найвідоміше та найпопулярніше серед різних верств населення.

Шанується пам'ять письменника в Україні. Ім'я Короленка надано Полтавському національному педагогічному університету, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці, школам у Полтаві, Житомирі. 1928 року в Полтаві, 1973 року в Житомирі відкрито музеї Короленка. Також у Полтаві є Народний дім імені Володимира Короленка.

1990 року Спілка письменників України встановила літературну премію імені Короленка за найкращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

Екранізовано повість «Сліпий музикант» (1960 рік, Київська кіностудія імені Олександра Довженка, режисер-постановник Т.Лукавневич).

За його повістю «Діти підземелля» створено фільм К.Муратової «Серед сірого каміння» (1983). Йому присвячено документальну стрічку «Пам'яті В. Г. Короленка» (1956).

Учитель. Письменник гаряче бажав, аби його твори було видано й українською мовою. Але – парадокс – після 1914 року жодного разу не було видано повне зібрання творів Короленка. Зрозуміло, що багато статей Короленка-публіциста (особливо періоду 1915–1920 рр.) були «незручними» як для імперської, так і для радянської влади. Є надія, що сьогодні в Україні твори цього видатного письменника будуть і надалі вивчатися.

Пауль Целан і Україна

Учитель. Пауль Целан - митець, що його критика називала чаклуном поезії другої половини XX ст., творцем «абсолютного вірша» і винахідником «мови оніміння», «сліпучою кометою Галлея» і «поетом III тисячоліття», - його світові подарувала Україна.

Учень. Пауль Целан - справжнє ім'я поета — Пауль Анчель, народився 23 листопада 1920 р. у німецькомовній єврейській родині. Місце народження поета - Чернівці.

Пауль навчався у Франції на лікаря, а з початком війни мусив повернутися у рідні Чернівці. Тут він навчався в університеті

У 1941 році Чернівці окуповують німецько-румунські війська, сім'я Целана потрапляє до єврейського гетто. Через деякий час батьки поета були депортовані до концтабору, звідки вони вже не повернулися. Сам Пауль Целан потрапляє до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи, де, незважаючи на страшні умови, залишається живим. Події цих років стали трагедійною основою всієї подальшої творчості поета.

Саме в роки війни Целан вдруге народжується як поет, як творча людина, яка має і хоче сказати щось дуже важливе, донести до людства ту істину, яку він збагнув у тяжкі часи воєнних випробувань. Вірші Целана стали "знаменням XX століття». А трагедія Голокосту і досі відбивається тяжким передзвоном у пам’яті мільйонів людей.

Чи знає ще хвиля Південного Бугу,

Яку тобі, мамо, чинили наругу?

Чи відають ще вітряки серед поля,

Як серце твоє знемагало від болю?

Чи ж ні осокір, ні верба не спроможні

Розвіять твій сум, твої думи тривожні?

Чи з посохом квітучим ходить ще Бог

Між пагорбів світлих і темних відрог?

Чи стерпиш, матусю, як в давні роки,

Ці тихі, німецькі, болючі рядки?

Після війни поет опинився у Парижі. В Україну він ніколи більше не повертався, надто тяжкими були його спогади, але у віршах він часто згадує рідні місця.

Люблю, Вкраїно, я тебе, як матір син.

Ти вічно в пам'яті моїй,

В житті моїм

Нестимеш пісні чарівної весноплин.

Побачене у фашистських катівнях наклало відбиток на вразливу душу поета. Вірш "Фуга смерті " про страту євреїв у таборі вважається одним з кращих у поетичній спадщині Целана.

Чернівці вшановують пам’ять свого видатного земляка. Так у 2001 році у місцевому видавництві вийшла друком перша антологія поетичних шедеврів цього неперевершеного німецькомовного майстра в перекладах українською. В тому ж році на сцені Чернівецького обласного театру відбулася прем’єра драматичного інтермецо «На шляху до себе» – сценічних доторків до життя поета. Також у 1992 році в Чернівцях було встановлено монументальне погруддя поета (скульптор Іван Салевеч).

Українською мовою твори П.Целана перекладали Микола Бажан, Леонід Череватенко, Марина Новикова, Марко Білорусець, Мойсей Фішбейн, Петро Рихло. Кілька поезій Целана переклав Василь Стус.

Слово вчителя. Україна завжди цікавила сучасників своєю неповторною природою, краєвидами, цікавими людьми. Вона бачила Оноре де Бальзака. Письменника спочатку причарувала до себе наша землячка Евеліна Ганська, а згодом і сама Україна. А Райнеру Маріє Рільке, непересічному австрійському письменнику розповіла про Україну його кохана жінка. Адама Міцкевича теж закинула сюди доля, та краса і неповторність України назавжди полонили поета.

До вашої уваги презентація міні-проекту «Їх доля завела на Україну»

Адам Міцкевич і Україна

Учень. Адам Міцкевич — засновник романтизму в польській літературі. Доля закинула його в Україну, краса і неповторність якої навіки полонили поета. "Країна розкоші прослалась наді мною, вгорі - блакить ясна, тут - лиця чарівні", - писав про Україну Адам Міцкевич, якого Іван Франко назвав "найбільшим поетом польської нації і одним із найгеніальніших людей, яких видало людство".

Пізня осінь 1824 року. Покараний за причетність до діяльності віденських студентських гуртків і одержавши дозвіл служити в Одеському Рішельєвському ліцеї, Міцкевич здійснив тривалу подорож від Балтійського моря до Евксину в санях, їхав безкрайнім степом, де немає нічого, крім землі та неба на триста верст... Стугоніла віхола. А він на повну груди дихав повітрям України...

Чи на Вкраїні я ту лупу упізнав

Що сотню панночок і сотню хлопців бравих

Ховала в холодку при танцях і забавах

Я вечір пробивав блакитноводну Рось? - читаємо в поемі "Пан Тадеуш".

На шляху до Одеси поет зупинився в Києві. "Я здоровий. Їду з півночі на другий кінець Європи в доброму настрої. Сьогодні, 5 лютого, був у Києві. Мені сподобалося стародавнє українське місто. Я оглянув Лавру та інші визначальні місця".

Адам Міцкевич закохався в українську мову: "Я був вражений українською мовою. Українські простори є столицею ліричної поезії".

В Україні він залишався понад дев'ять місяців, постійно цікавлячись суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, в тому числі «Кримських», балада «Воєвода», «Дозор».

«В Україні я вперше побачив гори і скелі, про які знав лише з книжок. Ця новизна мене завжди полонила. Величні гори й похмурі провалля між ними, які переходили в рівнину. Замріяні ліси й гаї вражали. Згодом ще не раз зі щемом у серці згадуватиму їх».

Наприкінці 1825 року Міцкевич залишає Одесу і повертається в Росію. Він хотів поїхати через Київ, але не отримав на це дозвіл. Тому помандрував на Херсон і Перекоп, а далі на Харків.

У грудні 1825 року під час перебування у Харкові, поет познайомився з відомим українським письменником П. Гулаком-Артемовським, який потім зробить переспів польської балади "Пані Твардовська" українською мовою.

Оноре де Бальзак і Україна

Учитель. Відомо, що про життя і творчість Бальзака написано багато. Усім нам відомий і роман Натана Рибака «Помилка Оноре де Бальзака», що дістав визнання не тільки в нас, але й на батьківщині французького класика. Саме в цьому творі описано маршрут Бальзака в Україну, який виглядав так: Париж – Бельгія – Кельн – Ганновер – Бреславль – Краків – Відень – австрійсько-російський кордон в районі Радзивилова – Броди – Дубно – Бердичів. Насправді цей маршрут є дещо помилковим, оскільки, перетнувши кордон в Радзивилові, письменник через бюрократичні формальності опинився не в Бродах, а в Вишнівці – містечку на Тернопільщині.

Що саме спричинило приїзд Бальзака в Україну?

Учень. Причарувала видатного французького письменника до себе наша землячка Евеліна Ганська, володарка маєтку у Верхівні. За словами В. Мельника, «це була історія справжньої любові, із пристрастю і невигаданими суперечностями характерів, самопожертвою і вірністю».

Захоплюючою є історія кохання Бальзака і Евеліни Ганської. У 1832 р. письменник отримав листа, що надійшло з Одеси за підписом «Іноземка» з приводу його роману «Тридцятирічна жінка». Авторка послання була багата польська поміщиця Евеліна Ганська, власниця маєтку у Верхівні, поблизу Бердичева. Письменник почав листування з жінкою, а згодом зустрівся з нею у Швейцарії. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між письменником і нею зав'язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в справжнє кохання.

Кільканадцять разів у різних містах Європи Оноре Бальзак зустрічався із «Зорею Півночі», як він називав свою кохану Евеліну, але довгих 16 років видатному письменникові довелося чекати, щоб здійснити омріяну подорож.

Оноре де Бальзак сподівався одружитися з Евеліною Ганською. 1 серпня 1847 року в листі до неї писав: «В мене нема більше сил чекати наступного року. У мене все

вмерло. Тільки щастя зможе повернути мені життя і здатність творити». І ось 5 вересня 1847 року О. Бальзак виїхав в Україну. Його давній задум, нарешті, здійснився. Письменник був вражений природою України. Він писав: «Це царство хлібів, це прерії Купера, з їхнім спокоєм і тишею...».

«Україна - безмежне поле, царство хліба на благодатному чорноземі, який не треба удобрювати, а лише-засівати. Такі ж привітні, щедрі, як земля, хлібороби», - писав автор «Людської комедії».

Бальзак любив Україну. Він називав її „прекрасним краєм, мешканці якої самі не знають, серед якої краси живуть”. Під’їжджаючи вперше до маєтку Ганської, стомленому нелегкою дорогою поглядові парижанина відкрилася дивовижна картина: до білосніжного палацу, відтіненого вечірнім малиновим світлом, вела широка брукована дорога, наприкінці якої біля парадного входу під розкішним кленом стояла графиня Ганська, одягнена у фіялкові шати…

«Я побачив малий Лувр, грецьку святиню, позолочену призахідним сонцем, що височіла над долиною, третьою долиною по дорозі від кордону», - таке залишив нам враження про село Верхівня Оноре де Бальзак.

Перебування Бальзака у Верхівні, одруження з Евеліною у Бердичеві - найромантичніший період його життя. У Верхівні він працював у кабінеті з каміном. Крізь велетенські вікна він бачив українські пейзажі. Божественна аура чарівної природи сприяла творчому натхненню. Тут він написав «Листи з Києва», драму «Мачуха», повість «Зворотний бік сучасної історії».

Разом з тим його вразила бідність українських сіл, безправність знедоленого люду – кріпаків, жорстокість панських управителів. В одному з листів письменник занотовує: «Поруч з величезною розкішшю відчуваєш нестачу звичайнісіньких предметів європейського комфорту».

З Верхівні Оноре Бальзак кілька разів приїжджав до Києва. Його вразила велич міста, неповторна краса, Дніпро. Цікавими були його зустрічі з діячами культури, мистецтва, літератури. Високі посадові особи Києва шанобливо ставились до Бальзака: приймали на урочистих обідах, супроводжували під час мандрів містом, яке справило велике враження передусім своєю архітектурою. Водночас за ним пильно стежила таємна канцелярія, з його листів робили копії.

У Києві Оноре де Бальзак отримав цінний дарунок – альбом видів міста роботи відомого художника Михайла Сажина, друга Тараса Шевченка. «Київ та його бані церков, – писав письменник, – Київ та його пагорби разом зі своїми садами і скарбами мені посміхнеться, розвіє нудьгу від літературних праць... Я скажу: Так, це був відпочинок, це був прекрасний час».

Під час другого приїзду в Україну у вересні 1848 року Оноре де Бальзак знову побував на Крем’янеччині, відвідавши містечко Вишнівець (нині Збаразького району, а колись входило до Кам’янецького повіту). Дочка Евеліни Ганської Анна була одружена за графом Юрієм Мнішеком, який на той час володів маєтком князів Вишневецьких. Цей маєток, зокрема його портретна галерея та бібліотека, надзвичайно вразили Бальзака. Справили враження на письменника й величезні володіння родини Мнішек,

Ганських. «Цей неосяжний маєток, – писав Бальзак до Парижа, завбільшки як департамент Сени і Марни, зрошуваний трьома ріками: Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом».

2 березня 1850 року в містечку Бердичеві о 7 годині ранку відбулося вінчання Оноре де Бальзака і Евеліни Ганської. Свідками були граф Георгій Мнішек і поет Густав Олізар, а також донька Ганської Анна. В листі до сестри письменник засвідчує, що вони «обидві були в дуже радісному настрої». В кінці квітня 1850 року подружжя виїхало з Верхівні до Парижа. Оноре де Бальзак прощався з Україною назавжди. А тут він провів майже два роки. Однак щасливе подружжя тривало недовго. Переїхавши в Париж, Бальзак невдовзі тяжко захворів, і в ніч з 18 на 19 серпня 1850 року його не стало. Похований Оноре де Бальзак на цвинтарі Пер-Ляшез. Там же поруч – могили Евеліни Ганської, Анни і Георга Мнішеків. Видатний романіст закінчив свій життєвий шлях там, де й багато персонажів його «Людської комедії».

Україна береже світлу пам’ять про великого письменника. У Бердичеві зберігся костьол, у якому вінчався майстер слова. У Верхівні в колишньому палаці Ганської – сільськогосподарський технікум. Тут є книги, якими користувався колись письменник, деякі меблі того часу, а в одній з кімнат, де він жив, створено музей О. де Бальзака. Зберігся палац у Вишнівці, яким так захоплювався письменник. Але найкраща пам’ять, яку залишив він, це його безсмертні твори, якими зачитуються мільйони шанувальників таланту Оноре де Бальзака в Україні.

Твори Бальзака в Україні перекладали такі відомі письменники та громадські діячі як І. Франко, Леся Українка, М. Подолинський та ін.

Райнер Марія Рільке і Україна

Учень. Райнер Марія Рільке, видатний австрійський поет, прозаїк, драматург і перекладач, один із найвизначніших ліриків ХХ століття. Про Україну дізнався з вуст коханої, чарівної жінки Лу Андреа Саломе, а, побачивши нашу країну, полюбив її назавжди.

Земля без меж, вітри, рівнини,

Лісів там тіні старовинні

Й незмірна неба височінь.

Пливуть тобі назустріч села

І знов зникають в далині,

Немов прожиті щойно дні

Чи пісня дзвонів невесела.

Такою Райнер Марія Рільке побачив Україну в 1900 році.

Рільке зустрів в Україні дивних людей — кобзарів, перед якими схиляв голову. І тоді народився рядок: "Пригорнись душею до Вкраїни..."

"І ось нарешті я побачив Північний Рим, татарське місто з трьомастами церквами, багатствами Лаври і Святою Софією... А навкруги — українське степове безмежжя. Київ — то "місто, близьке до Бога". Тут Рільке відкрилася "одвічна руська сутність", насамперед пам'ятки давньої культури. А які тут церкви і собори! Скільки в них старовинних фресок, ікон, коштовних реліквій! Рільке був вражений Софіївським собором, Києво-Печерською Лаврою, їй він присвятив кілька поезій і найбільш захоплено розповідав про свої враження від неї:

«Сьогодні кілька разів мандрував підземними ходами. Це найсвятіший монастир. В моїх руках палаюча свіча. Я пройшов усі ці підземелля раз на самоті, раз з людьми».

Саме тут, на цій землі, він знайшов жаданий приклад гармонійного єднання людей і природи, стихій і Бога. «Тут мені вперше відкрився власний шлях. Українська земля викристалізувала в мені поета».

Дух України, її сутність виявились у творчому спадку Рільке: це переклади і мистецтвознавчі статті, вірші й прозові твори, навіяні перебуванням на українській землі.

Серед перекладів вирізняється «Слово про Ігорів похід», над яким Рільке працював кілька років. Цей переклад вважається найкращим з німецькомовних. Твори української тематики: «Як старий Тимофій співав помираючи», «Пісня про Правду». У вірші «Буря» поет оспівує Мазепу. Українські мотиви лунають і в «Книзі картин». А у «Сонетах до Орфея» Рільке оспівує полтавські степи. Повернувшись додому, поет записав до щоденника: “Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, й охоплює душу сум, що мене там немає. ”

Генріх Белль і Україна

Учитель. Генріх Белль – один з найвідоміших письменників повоєнної Німеччини. Йому довелося жити у складний період історії його країни, коли жорстокі війни визначили буття багатьох поколінь німців. До останньої хвилини Генріх Белль виступав проти війни як людина, німець і письменник, долучаючи свій голос до протестів Р. Роллана, С. Цвейга, Е. Хемінгуея, Е.-М. Ремарка, В. Фолкнера та багатьох інших митців, які викривали її злочинну, антигуманну суть.

Учень. Особливе місце в житті та творчості письменника посідає Україна. Як солдат Східного фронту влітку 1943 року Белль перебував на території України. У його пам`яті назавжди залишилися назви географічних місцевостей України, її міст і сіл: Галичина, Волинь, Львів, Одеса, Херсон, Коломия, Стрий та багато інших. У Галичині, біля міста Стрия, гине Андреас – головний герой повісті «Поїзд приходить вчасно». Якесь передчуття підказує Андреасу, що саме тут він незабаром помре - «у неділю рано між Львовом і Чернівцями». Трагізм долі героїв Белля багато в чому визначає їх ставлення до місць, де відбувається дія творів: «Галичина – темне слово, страшне слово і водночас воно вабить до себе. Щось в ньому є від ножа, який поволі ріже… Галичина». Набагато кращим, навіть дещо ліричним є враження героя від Львова: «Львів гарний. Львів він може собі уявити. Гарні, похмурі і важкі ці міста, криваве їх минуле, а тепер їхні провулки тихі, тихі й занедбані… Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими, а на вулицях повно людей».

Війна, на думку письменника, робить людину своєю жертвою, нищить її фізично та морально. Г. Белль намагається розкрити минулі події крізь призму нових поколінь німців. З-під його пера виходять повісті «Очима клоуна» (1963) і «Кінець одного відрядження» (1966), також звернені до часів війни.

Пізніше він зізнається: «Я був солдатом тієї армії, яка напала на вашу країну. Як німецький солдат я входив у Київ, Одесу, Крим. І я усвідомлював особисту відповідальність за всі злочини гітлерівського вермахту. Із усвідомленням цієї відповідальності я і пишу».

Як бачимо, Україна міцно вкарбувалася в свідомості Генріха Белля, вона дала йому матеріал для творчого осмислення вагомих проблем тогочасного життя.

ІV. Осмислення одержаних знань.

Бесіда.

- Чому Україна, її історія, мова, культура вабила зарубіжних письменників?

- Якою бачимо нашу країну в їхніх творах?

- Хто ще з вивчених письменників писав про Україну? (Розгадування кроссенсів)

V. Підсумки уроку.

Учитель. Сьогодні ми змогли згадати тільки деяких майстрів слова, які віддзеркалили у своїй творчості тему України, побували на Україні. Недаремно в часі і просторі відчували митці її присутність у своєму житті.

І сьогодні чимало сучасних зарубіжних письменників підтримали Україну у війні з Росією.

Письменник Стівен Кінг запостив твіт, де він у футболці «Я з Україною». Письменники Маргарет Етвуд (канадська письменниця, авторка роману-утопії «Оповідь служниці») і Аксель Шеффлер (німецький ілюстратор з Лондона, картинки до дитячої книжки «Груффало») відвідали мітинги на підтримку України. Фредерік Беґбедер (французький письменник) записав відеозвернення, де звернувся до росіян з проханням не мовчати й протистояти диктаторській владі. Марія Парр (норвезька дитяча письменниця, «Вафельне серце»), Йоанна Яґелло (польська письменниця) та Ольга Токарчук (польська письменниця, Нобелівська премія 2018) висловили свою підтримку Україні на фейсбук-сторінках. Джоан Ролінґ запустила звернення щодо допомоги 100 тисячам дітей, які потрапили в дитячі будинки в Україні під час війни.

Міжнародна літературна організація PEN оприлюднила листа «Нашим друзям та колегам в Україні», підписаного понад 1000 письменниками по всьому світу, в якому висловлює солідарність із письменниками, журналістами, художниками та народом України, засуджує вторгнення Росії та закликає до негайного припинення кровопролиття.

Франкфуртський та Лондонський книжкові ярмарки та Болонський ярмарок дитячої книги відмовилися приймати російські національні стенди.

Можна повчитися у зарубіжних письменників умінню захоплюватись багатством української природи, побутом і традиціями, фольклором і культурою, пишатися ними, долати нашу обмеженість, пам’ятаючи слова Т.Г.Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

VІ. Рефлексія

Прийом «Приріст знань та досягнень» (учні по черзі за принципом прийому «Мікрофон» називають 2 факти, продовживши фрази)