КОНТРОЛЬНИЙ ДИКТАНТ «Складні випадки правопису ненаголошених голосних», «Уживання м’якого знака» «Вживання апострофа», «Основні орфограми в коренях, префіксах та суфіксах»

Урок № 30

КОНТРОЛЬНИЙ ДИКТАНТ

Мета: з’ясувати рівень засвоєння знань, набуття умінь і навичок з тем «Складні випадки правопису ненаголошених голосних», «Уживання м’якого знака» «Вживання апострофа», «Основні орфограми в коренях, префіксах та суфіксах»; удосконалювати навички використовувати здобуті теоретичні знання при виконанні практичних завдань; розвивати орфографічну і пунктуаційну грамотність; удосконалювати логічне мислення; відпрацьовувати навички самостійної роботи.

Тип уроку: урок перевірки й обліку здобутих знань, умінь і навичок.

Обладнання: текст диктанту.

ХІД УРОКУ

І. Повідомлення мети перевірки і способів її проведення.

ІІ. Проведення диктанту.

ІІІ. Відповіді вчителя на запитання учнів (після того, як зібрано зошити).

IV.  Підведення підсумків уроку.

V.  Домашнє завдання.

 Вправа 42.

Тексти для диктанту

 Дерево брунькує ранньої весни, викидає брость, вбивається в листячко; улітку, гойдаючи у своєму зеленому затишку пташиний спів, живе гарним і вільним життям, вирощуючи і доглядаючи свої плоди, щоб увосени облетіти листом і віддати ті плоди землі, людям, птахам, звірам.

 Квітка навесні зацвітає, являє всім красу пелюсток і барв, неповторність запахів і ароматів; улітку дозріває насіння квітки, щоб увосени вона зів’яла й відійшла в небуття, зоставивши по собі дозріле насіння, своє безсмертя не тільки на наступний рік, а й на багато подальших років.

 А пташка? Хіба пташка, повернувшись із вирію на рідну землю або навіть не відлітаючи з рідної землі до вирію, навесні не зацвітає – так самою, як дерево, як квітка, - дивовижним цвітом співу? Хіба той спів не кличе її мостити гніздечко, висиджувати пташенят, щоб у пташенятах знайти смисл свого буття на цій землі, своє безсмертя?

 А людина? Хіба людина, належачи цьому світу, не схожа на дерево, на квітку, на пташку? Хіба ранньої весни людина не прокидається так, як дерево, не розцвітає так, як квітка, не співає так, як пташка?

(174 слова)               (За Є. Гуцалом)

 Коли доводиться йти левадою, парубок часто підходить до тополь, що з верху до низу обросли вінками гнучкого гілля, і не раз згадує, як тут, між корінням, він кошиком упіймав свою першу золоту рибку. Вона вмістилася в його дитячій долоньці, переливаючись яскравою, наче з сонця відлитою лускою. Він опустив руку у воду. Рибка, почувши волю, стрепенулася, завмерла, підвівши червоні плавники під самий верх води, і зникла в глибині.

 Якось він побачив, як веселка мостом лягла на тополі, а за ними зеленіло свіже, вимите дощем село. Ніколи не були такими привабливими для нього звичайні хати.

 Недалеко від тополь, на кладці стояли дві дівчини і виводили стару сумовиту пісню. І ця пісня, і дві тополі, і веселка над селом, і золотий туман сонця на заході, і дощик, що насправді йшов стороною, - перевернули душу парубкові. Усе, що було навколо нього, стало часткою його душі, хоча й не знав він, що не просто йшов лугами, а вже зачерпнув юним серцем красу своєї землі. Не від мудрих, недоступних йому книжок передалася вона хлопцеві, а від простих двох тополь, біля коріння яких він спіймав свою першу золоту рибку…

(181 слово)                (За М. Стельмахом)

 Чорна нічна вись, означена зірками, така ж сама бездонна, як і вдень. Вона потонула поміж зоряного ластовиння, серед нечутного звучання, яким долинають до твого слуху місячні промені.

 Повітря туге, мало не порипує.Тиша навколо іскриться чи то морозними іскрами, чи то місячним промінням, але варто тобі ступити крок, як вона сахається по боках, відскакує в  гущавину. Станеш – і тиша теж зупиниться, повернеться до тебе й стоятиме поруч настороженою, чутливою сарною. Здається, варто простягнути руку, й ти погладиш її ніжну тремтячу шкіру.

 Чорний ліс, біла дорога, жовтий місяць. Хтось, либонь, іде слідом за тобою, і ти виразно чуєш якийсь кістлявий звук ходи, од якого починає тупо ломити в зубах, од якого болісно судомить душу.

 А може, то лише ввижається? Ні, таки йде! Можна не тільки почути, а й побачити, як воно непевно біліє ззаду на дорозі. Це – зима. І стає спокійніше, що в місячному лісі ти не сам, а наодинці з зимою; тобі спокійніше від того, що ти йдеш, не криючись ні від кого, а зима ховається, ніби злякавшись лісової тиші.

(170 слів)               (За Є. Гуцалом)

 Бігли навперегони степом тополі. Байраки поховалися за обрієм і, притаївши в своїх нетрях вологу й прохолоду, визирали з-за нього то тут, то там вершечками осокорів, що мліли на сонці і, зрештою, зникали за горизонтом. А тополі, немов апостоли, йшли і йшли по розпашілому степу., беззвучно протинали дзвінку тишу й зупинялися біля могил.

 Звідусіль йшли тополі до найвищої могили, йшли й подорожні спочити біля її підніжжя. А вона, скільки не наближайся, віддалялась, наче боялася зустрічі з людиною, яка може посягнути на її відвічну таємницю, і воліла розмовляти з німими тополями: пожуряться вони над нею, вивідають тайну і промовчать.

 Що тих могил в Україні! І хто їх висипав – скіфи, анти, русичі, козаки? Хто похований у них – оборонці краю чи завойовники-ординці? Славою чи ганьбою покриті їхні голови, волю чи ярмо несли вони на цю благословенну землю?

 Ніхто не знає, тільки тополям, що йдуть, мов посланці історії, відомо все, та мовчать вони, співаючи над могилами свій тихий реквієм.

 Усіх прихистила Україна – господарів і заброд, для всіх однаково легка або важка її земля – хто має право судити мертвих? На сторожі мертвих стоїть сам Бог.

(179 слів)           (За Р. Іваничуком)