Козеня (за Ю. Збанацьким) . Читання мовчки. Тест

1. Козеня

      Фашисти пішли на партизанів великими силами. Стріляли з гармат, повзли танками, бомбили з літаків. Але партизани не пропускали їх у ліс ні на крок.

     Тоді фашисти вилили на ліс із літаків горючу рідину. Відразу високі сосни спалахнули, як свічки. За якусь годину зайнявся величезний ліс. Треба було відходити.

     Кілька чоловік нас, партизанів, знайшли собі притулок на невеличкому болоті. Воно майже висохло від спеки, але все ж тут залишилося трохи води.

     Ми припали до землі. Із страшним тріском на нас насувалася лісова пожежа, навкруги лютував пекельний вогонь, на очах височезні дерева в одну мить охоплювалися червоним полум'ям, тремтіли і пручалися, немов жива людина. У повітрі стояв нестерпний сморід і жара – дихати було важко. Від густого, чорного диму стало аж темно.

 Звідкіля воно з'явилося – так ніхто з нас і не помітив. Ми очам своїм не повірили, коли побачили біля старого партизана Токаря маленьке, червоне, як жарина, дике козенятко. Воно довірливо підійшло до Токаря, а він неквапливо пригорнув його до грудей.

      Маленька кізонька на тонісіньких, як олівці, ніжках дрібно тремтіла всім тілом, сумовитими очима дивилася на ліс.

 «І тобі немає місця, бідненька», - промовив партизан, ніжно гладячи лискучу руду спинку.

 Лісова пожежа підійшла до самого болота. На очах згорталося листя вільхи і висихала, мов на велетенській черені, висока болотяна трава. Ось-ось і вона спалахне. Уважно придивившись, я помітив, що ліс у тому місці, звідки починалася пожежа, уже перегорів. Дерева стояли мертві, чорні від сажі та кіптяви. Тільки на землі ще палало суччя, догорала трава та окремі кущі.

      З одного краю враз спалахнуло болото. З гадючим сичанням і тріскотом насувався вогонь. Я наказав своїм товаришам викупатись у багнюці з голови до ніг.

      Старий Токар швиденько посадив козеня у свій речовий мішок, закинув його за плечі і тільки потім занурився у багно.

     Через хвилину один за одним ми бігли мертвим, вигорілим лісом, задихаючись від спеки і смороду. Пекло обличчя й руки, але нас рятував мокрий одяг. Його вогонь поки що не брав…

     Згодом просуватися стало легше… Ми пішли повільніше… Позаду всіх стомленою ходою просувався Токар. Із його речового мішка інколи виглядала маленька голівка, і перелякані очі козеняти хмурились від жаху.

                                                                                                                                 (За Ю. Збанацьким)