Краєзнавча робота «Село над Серетом»

Краєзнавча робота «Село над Серетом»

Вступ. 

   За декілька кілометрів на південь від Тернополя вниз по річці Серет , в петлі русла, розташоване с. Острів, яке адміністративно  входить до Тернопільського району , Тернопільської області . Свою назву село дістало від початкового положення села на острові  .

З часом населення почало селитися на лівому нижчому березі ріки і вийшло за межі острова ,але назва збереглася до цього часу.

Сучасне село Острів засноване на початку XVI століття.

В часи панування панської Польщі  село входило до Буцнівського староста і було власністю панів Коритовських . В середині XIХ ст. нащадок Коритовських Марія вийшла заміж за графа Баворовського, якому у спадок перейшло с. Острів.

В 1895 році  через село було побудовано залізницю Тернопіль –Бережани .

Після першої світової війни в Острові була проведена парцеляція. В зв’язку з чим Баворський і його сім’я змушені були переїхати і оселитися в Скоморохах.

Коли в 1920 році прийшла Червона Армія в село тоді було створено  Ревком і спеціальну комісію по наділенням землі селянам . Восени  цього ж року територію Тернопільщини знову захопили поляки , які  відібрали наділені землі в селян , а членів земельної комісії заарештували .

В вересні 1939 року на західноукраїнські землі  вступає Червона Армія, яка зразу  розпочинає радянізацію захоплених територій .

В липні 1941 року  с. Острів  було окуповано німецькими загарбниками.

У березні 1944 року в селі було відновлено радянську  владу , яка існувала до початку 90-х років.

В 1991 році с. Острів здобуло незалежність .

 

 

Сучасний стан.

Перша документальна згадка про с . Острів датується 1570 роком.

Острів має велику кількість історичних  пам’яток .

До них належать: пам’ятник про знесення панщини; пам’ятник героїчно загиблим воїнам Червоно Армії ; у 1995 р було створено могилу пресв’ячену  пам’яті Січових Стрільців .

В с . Острів побудовано церкву св. Михайла , яка зазнала пожежі і була відреставрована, також в селі було відкрито меморіальну дошку на честь пям’яті  професора Мирона  Кордуби . Авторами цієї  меморіальної дошки є  скульптори: Д. Пшин’як , О. Маляр , Я. Любий.

В Острівській школі ЗОШ  І-ІІІ ступенів знаходиться музей поета і письменника В.І. Ярмуша .

В селі Острів знаходиться також промислові об’єкти , це – цегельний завод , паркетний і дзеркальний цехи , ковбасний цех . Діють на території села сільськогосподарське фермерське господарство та орендаторське  господарство .

Відомі історичні факти ,що мали місце в історії села.

                        Острів 

На крила рад би я злетіти

У те село над Серетом ,

Де  Бог казав мені служити ,

Ще молодим мені священиком

Село обведене рікою

Мов півострів ,із трьох боків,

Розбудувалось над водою ,

Так і назвалося : Острів.

Поглянуть любо ,як рядами

Хати розклались тут і там ,

А на узгір’ю між соснами ,красується Господній храм.      о . І. Заверуха

 

Значні для села історичні події.

Село Острів лежить над Серетом ,який робить тут закрут на північ , а потім повертає на південь . У цьому закруті лежить Острів , оточений з трьох сторін рікою , і лише з півдня є поле . На сході закрутом є с. Березовиця Велика , а з другого боку , з заходу і півдня лежить с. Буцнів . залізничний шлях з Березовиці  проходить через терен Острова глибоким перекопом , а відтак на заході високим камінним мостом над Серетом , що пливе у цьому місці глибоким яром . Тут між Островом і Буцневою є ще другий невисокий дерев’яний міст для возів .

Село Острів під час повстання Хмельницького стануло по його боці і відтак зазнало переслідувань поляків .

Старі люди переказували , що на полях званих «Гиновах» виорювали часом попіл , кухонний посуд і рештки   сільськогосподарського знаряддя . Можливо , що початкова оселя була зруйнована , бо 2 км на південь таборували татари і від цього пішла нова частина острівських піль «Караманда» , тобто чорний кінь .

З деяких документів виходить , що  село було відоме в XIV століття. Постало воно з так званого «містечка» , що було старше від Тернополя і лежало там , де річище Серета  заломлюється з півночі на південь . З південного боку був Перекоп , мабуть для води до млина.

В  містечку була дерев’яна  церква  і цвинтар , а сільські хати висувались й на південь поза Перекоп . З початку ХІХ століття пожежа , понесена вітром , знищила всі будинки , включно з церквою , з якої вдалося врятувати тільки образ  Матері божої . У першій половині ХІХ століття парохами були : о. Ігнатій  Жолкевич (1822) і о . Франц Веклі (1821) .

У тому часі граф  Бавороський ,  власник Острова й багатьох інших сіл , вибрав собі якраз  Острів на осідок  і почав будувати палац , заводити городи з  водограями , клумбами , квітниками , 2-моргову саджаву  з острівцями і містками . До своїх городів включав багато землі із спаленої оселі . Цвинтар перенесено 2 км . На південь так , що камеї з гробівців старого цвинтара з XVII  століття можна  було стрінути  на новім цвинтарі . Це місце називали «Валки» від валки возів , які за панщини збиралися там  , поки панські гайдуки назначували їм місце праці . На розі цвинтаря Баворський побудував капличку у виді малої церковці з льохами – гробівцями .  Він дозволив селу вживати капличку аж до часу , поки люди побудують нову церкву.

Площу під церкву вибрали гарну в південній частині села .За роботою наглядав парох о . Іван Любович , який душпастирював у селі 62 роки , а помер, маючи 87 літ,  і був похований у гробівці біля каплички  Баворовського . Церкву гарно розмальовано : царські врата , образ патрона арх.. Михаїла з мечем у руці і сцени життя святих . Ці малюнки виконав визнаний митець – маляр Корнило Устинович . Образ Матері  Божої  з погорілої церкви приміщено  в північнім крилі церкви , а головний престіл із східного боку  , згідно із звичаєм . Будову закінчено у 1880-их роках.

Старенький о. Любович мав своїх сотрудників : о. Кордубу і о. Чубатого . По смерті о . Любович парохами були о. Лопатинський і о. Іван Заверуха , який перебував у селі в час Першої світової війни й  заприсягнув селян не пити  горілки . Короткий час пастирював  о. Плакида, а від 1921 р. о . Василь Глуховецький , що залишився серед свого стада і вірний своєму  обрядові аж до кінця життя .

Перед Першою світовою війною в селі були два громадянські доми . В одній була читальня  Просвіти , а у другій крамниця  . Війт не погребував канцелярії , бо пересиджував у корчмі і печатку мав завжди зі собою за халявою.   Крім двох корчмів у селі було ще 10 жидівських родин , що мали свої крамнички  , купували худобу , збіжжя , яйця , прядиво . П’ять свідоміших  господарів склали по 200 корун купили в жида корчму і заснували кооперативу  до читальні купили інструменти для оркестри  і заснували товариство Сокіл , що брав участь у сокольськім з’їзді  в Тернополі .

Спочатку війни 1914 р. російські війська спалили село згоріли тоді громадянські доми , палац  Баворовського , дуже пошкоджено церкву , знищено каплицю  на цвинтарі й зруйновано гробівець о. Любовича . Були великі людські жертви на фронтах і  в селі . З часів української державності кількох хлопців з села брали участь у листопаді 1918 року в бою з поляками під Микулинцями  і боях під Львовом .

По війні почали відбудовувати  спалені будинки і відновлювати  і налагоджувати  працю кооперативи і культурно – освітні установи , а на місці корчми побудовано великий поверховий  дім  де примістилася кооператива , читальня і інші установи де була простора земля із сценою . Корчми і лихварів не стало на селі  .

При читальні організувались театральний гурток , оркестер  і хор ,  що взяв перше місце на крайовому конкурсі сільських хорів у Львові 1943 р. Добре розвивались товариство Сокіл і Луг до часу , коли польська влада їх розв’язала. Союз Українок провадив курси порадами , поліпшував спосіб раціонального господарювання .  Під його впливом приблизно половина господарств почала  вирощувати цукровий буряк та мала уділи в цукроварні ,а це давало добрі прибутки .

У 1935 році почали відновлювати ушкоджену у війні церкву . Побудовану головну баню відновлено стіни , відреставровано мальовання і образи .

Здавна у великих почестях була статуя Матері Божої в західній частині села , поблизу джерела . В посушливі літа приходили сюди процесії з Острова і Буцневи просити дощу для околиці  . Цю статую зруйнували більшовики в 1944 році .

У селі була   чотириклясова  школа  . Дехто з учнів продовжував науку у Тернопільській гімназії , а були й такі , що закінчили  університетську освіту (о. Манишівський , Кріса – учитель гімназії в Чорткові  , Антків – учитель на Скаладщині  , Дзюбановський – директор цукроварні «Поділля» та інші).

Острів був майже чистим українським селом . Українці працювали головному на ріллі , зимовому сезоні в цукроварні , а також у цигельні і крейдіені , яку побудував інженер Надольський .

 Михайло Лісевич . Степанія Ракуш.

 

1966р. – утворення Тернопільського району (с. Острів ввійшов межі Тернопільського району).

1969р . – газифікація  села .

1969р. – відкриття асфальтного заводу.

1973р. – водопостачання села .

1976р. – відкриття Ветсан заводу .

1981р. – створення в с . Острів господарства імені Ф. Енгельса.

1982р. – відкриття дзеркального цеху.

1982р. – відкриття Тернопільського м’ясокомбінату .

1985р. – відкриття пам’ятника героям Великої Вітчизняної війни .

1986р. – побудова адміністративного будинку .

1991р. – відкриття дитячого садочку  «Дзвіночок».

1991р. – реставрація географічної пам’ятки біля святого джерела.

1992р. – присвоєння хору «Журавка» звання народного .

1993р. – відкриття новозбудованої школи .

1993р. – відкриття автошколи.

1993р. – відкриття музичної школи.

1994р. – відкриття медпункту.

1994р. – відкриття відділення  зв’язку .

1996р. – закладено камін  на будівництво храму Святої Софії.

2001р. – відкриття перехідного мосту біля церкви .

2002р. – розпаювання колгоспної землі , утворення фермерських господарств.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    Спогади Йосафата Куриласа

  -  Не пам’ятаю , якому році вперше знищили ту маленьку святиню для нас, греко-католиків . Але до 1939 року , часу першої окупації совітами фігурка ще стояла . Часто туди ходили , церковні процесії з Острова і Буцнева , особливо коли була посуха . Віруючі ходили вимолювати у Господа Бога дощів на наші поля .

Па’мятаю , весна 1938 року була дуже спекотлива, у травні все сохло . Після маївки у вечері , церковна процесія з хоругвами та образами пішла до фігурки . Горіли свічки , у нічне небо злітали щирі молитви . У душі кожного западали слова церковної пісні : «Пресвятая Богородице , спаси нас …»

Бог  почув щирі молитви людей . Через деякий час зарясніли дощі , земля звеселіла . Це було ще одним чедом «Святої  Острівської водиці».

Спогади Манишівської Марії Володимирівни .

Народилася 1940 року . Після війни жила біля залізної дороги у господарів Станіславчуків . Ночами ми чули нелюдські ридання людей , котрих вивозили  на  Сибір . Їх везли в так званих «вагонах – телятниках»  в нелюдських умовах на стоячи . Через шпари між дошками вагону вони викидали записки , в яких  повідомляли про себе , звідки вони . Зранку ми збирали ті записки і читали їх .

Пам’ятаю як в народному домі судили громадським судом «злодіїв» народної власності  . Серед них Волинець Теклю , матір чотирьох дітей – інвалідів . Вона збирала колоски після обмолоту на полі . За те їй дали кілька років тюрми . Таких випадків було дуже багато . Радяньська влада хотіла знищити український народ український дух , але лунала в Острові україньська  пісня , а в народному домі показували виставу  Шевченка.

 

 

 

 

            

 

 Видатні постаті села.

Село Острів може пишатися своїми земляками , які залишили помітний слід в історії нашого краю – це М. Кордуба та В. Ярмуш.

2 березня 1876 року в селі Острів народився Мирон Кордуба – історик , етнограф , публіцист . Кордуба  наполегливо вивчав розвиток української і європейської історіографії .

Після закінчення Львівської академічної гімназії був прийнятий на факультет філософії Львівського університету . Щасливий збіг обставин : в 1894 році у Львів прибуває Михайло Грушевський , він очолює новостворений факультет історії України . Кордуба мав щастя бути свідком нової ери українській історіографії , що знаменувалась роботою у Льовові М . Грушевського .

В  1895 – 96 р .р. Кордуба навчається у Відні ,що був тоді відомим центром  вивчення  світової історії , особливо галузі дипломатичних відносин . Там він мав  можливість працювати з такими світовими вченими Макс Бідінгер , Енгельберт  Мільбахер , Освальд Редліх . Під керівництвом Макса Бідінгера  , спеціаліста середньовічної Австрійської історії , Кордуба написав дисертацію на тему «Історія і відносини в Галицькому князівстві ХІІІ ст.»

18 квітня 1898 рік М. Кордуба одержав у Віденському Університеті звання доктора філософії . 7 жовтня  1897 року його обрано президентом відомого академічного товариства «Січ» , яке відіграло  важливу роль в розвитку історії Західної України. 

Від червня 1898 року до жовтня 1900 року  М . Кордуба працював у Віденській Універсальній бібліотеці в той час він здійснив багато досліджень у Віденському державному архіві . В кінці 1900року М . Кордуба покидає відень посиляється в Чернівцях .

В 1903 році М . Кордубу вибрали повноправним членом Наукового товариства ім.  Т. Шевченка у Львові , М . Грушевський що очолював в той час товариство високо оцінив талант молодого колеги , направив М. Кордубу  вивчати архіви Москви  , Бухаресту .

Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року М. Кордуба став членом Буковинської делегації Крайового   комітету Західно – Українського посольства у Відні і одним з ведучих редакторів « Республіки» - офіційного  урядового органу ЗУНР.

В 1920 році йому було присвоєно звання почесного професора Українсь- кого університету державного університету в Камянці Подільському .

В 1928 році М. Кордуба представляв історико філософську секцію НТШ в Києві на ювілеї академіка М. Грушевського . У вересні 1937 року він став професором історії України в Варшавському університеті .

В Варшаві М. Кордуба був до 1940 року . Коли німці закрили університет покинув Варшаву з цілю повернутися до Львова . Від 1944 року до смерті був професором і головою історичного відділу північних та західних слов’ян Львівського університету .

Перші наукові праці М. Кордуби охоплювали 3 основні теми : історія Галичини , історія Західно – слов’янської  держави , українські писанки .

Значна частина наукових робіт М . Кордуби присвячена біографіям . Ціла серія його статей про українських наукових діячів поміщена в Польському біографічному словнику . Підчас роботи на кафедрі української історії Варшавського університету вивчав рані історичні періоди . Зайнявши посаду професора  Варшавського університету він використав зібрані матеріали як основу для біографії історії України . 

М.Кордуба займає значне місце і як публіцист його роботи дуже багатогранні . Він починав як кореспондент . Що давав  репортажі з Відня і з Москви  . Пізніше він став головним оглядачем новин з Буковини для Галицької газети .

Як учений і діяч М. Кордуба – свідок , що у нас була багата історія і багата історична наука.

 

Василь Ількович Ярмуш народився 15 вересня 1940 року в с. Острів на Тернопільщині , в селянській родині . Коли хлопцеві  виповнилося дев’ять років – помер батько . Осиротіли залишилися і троє сестер . Весь тягар домашніх турбот ліг на плечі матері.

Після Острівської семінарії продовжує навчання у Тернопільській СШ №8. Після закінчення школи працював у колгоспі комбайнером , згодом помічником машиніста ескалатора в Тернопільському кар’єроуправлінні . В 1959 році його призивають до військової служби в Заполяр’ї.

Того ж року він і двоє товаришів по службі попали в пургу , заблукали і згодом опинилися на крижині у Баренцевому морі . На пошуки відправився вертоліт  . Знайшли їх вже обмерзлих , напівживих . Далі – госпіталь . Боротьба за життя …

Його демобілізують за станом здоров’я . В дома на Василя знову чекав госпіталь …

Є підстави гадати , що Ярмуша , перші поезії якого вже  були пройняті нескореним  духом і синівською любов’ю до свого стражденного народу , відправили служити на «Північ дику» , аби в суворих умовах служби зламати гординю поета .

Коли стає легше – працює робітником на цукровому заводі , де сирість і важка праця знову погіршують його стан . Підлікувавшись , Василь влаштувався на роботу завідуючим клубом у рідному селі і вступив на заочне відділення  факультету журналістики Львівського університету .

Створює району літературну студію «Розмай» . Першу поетичну збірку В. Ярмуша – «Казка про тебе» - видало львівське видавництво «Каменяр» у 1972 році , підготував до друку другу збірку  - «Граніт і полум’я» , яку прийняв «Радянський письменник» (побачила світ уже після смерті поета у 1977 рік).

У рідному Острові Василь стає шанованим і як театральний режисер – аматор . Вистави , які він ставить на сільській сцені , мали величезний успіх у глядача . 

Василь Ярмуш в останні роки життя плідно працює в царині прози і драматургії . Написав драматичну поему «Соломія Крушельницька» , п’єсу «Олесина любов» , чи мало новел гуморесок , повістей , нарисів , які досьгодні невідомі широкому загалові , бо ніде не упобліковані .

Пристрасні сповнені патріотичною любов’ю до рідного народу , літературні твори Ярмуша привернули «пильну увагу» тодішніх церберів з КДБ, куди його запрошують для делікатних бесід . За свідченням сестри поета в архівах цього відомства зберігаються окремі рукописи письменника , які були в нього вилучені .

Прихильники Василевого  таланту з любов’ю називали його тернопільським Франком – за всі ті , споріднені з Каменяревими , риси характеру .

Недуга прогресувала , але він продовжував працювати . В останні роки  переважно у лікарняних палатах . У вересні 1976 року поета не стало . Залишилися вдома на робочому столі  недочитані книги і недописані рукописи.  Залишилися вдома усамітнена молода дружина з малими дітьми : донечкою Мирославою і синком Тарасом .

Пішов поет у вічність , щоб стати безсмертною піснею свого народу.        

У вересні вродився я на світ ,

Напоєний щедротами земними ,

Дзвінкими мріями , думками вогняними

За всіх за все,

За прикрощі століть !

У вересні я вгледів сонця зблиск ,

Що пробивалось із провалля тучі…

І тому восени

Я так душею мучусь ,

Тамую в серці

Розпачливий крик …

В. Ярмуш

                                 

 Література. 

Енциклопедія Українознавства . – Львів , 1993 – ТIV.

Журнали :

Тернопіль  №3.1993.

Газети:

Галицька брама .           Львів №9 . 1995.

Розмай .                          Тернопіль . Вересень 1990.

Вільне життя.                Тернопіль №176. 1990.

Дзвін .                            Тернопіль . Січень1990.

Жіночий голос .            Тернопіль . Червень 1991.

Основа .                         Львів №4 . 1992.

Просвіта .                      Тернопіль . Лютий . 1996.

Подільське слово.        Тернопіль №11. 1996.