Краєзнавчо-дослідницька робота ""Вертеп на Донбасі"

Міністерство освіти і науки України

Донецька обласна державна адміністрація

Департамент освіти і науки

Сіверський професійний ліцей

Краєзнавчо-дослідницька робота

за напрямком "Із батьківської криниці"

на тему: "Вертеп на Донеччині"

2022 рік

Автор дослідження:  Шевченко Олексій Олексійович, учень 31 групи, ІІІ курсу, Сіверського професійного ліцею

Керівник: Махник Анастасія Сергіївна, викладач суспільних дисциплін, Сіверського професійного ліцею

ЗМІСТ

Вступ

1. Вирвані з коренем.

2. Вертепна традиція - від Закарпаття - до Донбасу.

3. Відродження традицій вертепу на прикладі діяльності "Лемкоцентру" у Званівці.

Висновок.

Список джерел та літератури.

Вступ

«Хто не знає свого минулого –

 той не вартий і майбутнього».

М.Рильський

В історії України чимало сумних сторінок. Однією з таких подій є примусова депортація українців із територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, на яких вони споконвіку проживали.    Дуже довго ці події замовчувались, науковці не мали інформації для висвітлення дій радянського керівництва. Тільки в роки незалежності започатковано видання збірників документів, матеріалів і спогадів про переселення українців із Закерзоння.  Саме тому тема життя та  побуту переселенців є актуальною сьогодні.

Велике значення для розвитку українських традицій в цьому краї  надає діяльність греко-католицької церкви. Вивченню розвитку релігійного життя на Донеччині  присвятили свої роботи Костенко Г.В, Луковенко І.Г. а ін. Та загалом тема становлення греко-католицької церкви в нашому краї мало розкрита.

Переселення мешканців  Західної Бойківщини до Званівки, Роздолівки та Верхньокамянського (нинішнього Бахмутського району, Донецької області) було трагедією тисяч бойків. Люди  залишили все, до чого приросли душею, забравши свої пожитки, поїхали в невідомий край з переселенськими квитками замість паспортів (Додаток 1). Та натомість жителі гір принесли з собою незвичні, або забуті для місцевого населення традиції та обряди, які роками популяризувались через засоби масової культури.

Давні українські традиції з роками набирають шаленої популярності. Вишиванка стала повсякденним одягом, українська пісня лунає з усіх радіостанцій, а вечорниці — це модна вечірка підлітків. Але чи поширюється цей тренд на традиційний український вертеп? Чи пам’ятаєте ви що це таке і коли востаннє ви його бачили на вулицях українського міста?

Разом з трагічною долею переселенці відродили давні забуті традиції українського народу. Це – незвичайні села, в яких звичаї бережуть віками: весільний коровай та гільця, коляда та маївка. Але найголовніше, що збережена любов до релігії. Жителі сіл зуміли вибороти право на молитву у власній греко-католицькій церкві, яка побудована  невдовзі після здобуття Україною незалежності. А сьогодні церква грає велику роль у розбудові суспільного життя краю.

1.                   Вирвані з коренем.

Для окремих громадян Донецької області події 1951- го року – це далеке минуле, що відійшло в історію. Дехто про цей рік і не знав, навіть не всі люди старшого покоління пам’ятають той тривожний час, а тільки знають про нього від своїх батьків, бабусь і дідусів. Знають і не можуть знайти відповіді на запитання: чому 48000 га землі, багатої на поклади нафти і газу, були віддані Польщі? Як могло статися, що 7167 українських сімей без їх згоди були депортовані з Карпат на південь та схід України? Та й взагалі, яке значення має вислів  «демаркація кордонів»?

На підставі Угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і  Польською Республікою №  121 від 15  лютого 1951  р. Радянський Союз та Польська Народна Республіка обмінялися територіями площею 480  кв.  км кожна (Додаток 2). Керівництво обох держав аргументувало цей обмін економічними інтересами. Так, до Польщі відійшли нафтоносні терени Дрогобицької області, в обмін на які Радянський Союз отримав вугільні родовища у Кристинополі  (Червонограді) Люблінського воєводства та зручне залізничне сполучення в районі Рави-Руської й Сокаля.  Депортації підлягали громади 45 сіл і містечка Нижні Устрики. Отже, із території колишнього Люблінського воєводства було примусово переселено 16,5  тис. поляків, а  з  колишніх земель Дрогобицької області, що відійшли до Польщі, – 32 тис. українців.

У  1951  р. виселенню підлягали всі без винятку мешканці регіону. І,  на відміну від попередніх депортаційних акцій у межах України, їх позбавили права вільно обирати місце майбутнього перебування. Майже всі лемко-бойки хотіли оселитися в  Західній Україні. Однак їх розпорошили по малозаселених степах  південно-східних регіонів України: Миколаївської, Одеської, Донецької  та Херсонської областей. Переселяли переважно туди, де було скрутно: до знищених війною околиць, якнайдалі від адміністративних центрів.

Так, усю громаду Ліскуватого (а це 312 родин, близько 1400 осіб) виселили на Схід. Із 32 тис. депортованих у 1951 р. кожен 23-й був із Ліскуватого!

Звістка про переселення до мешканців с. Ліскувате дійшла у травні 1951 р., а вже 17 червня із залізничної ст. Коростенко вирушив перший ешелон. У ньому була переважно молодь та родини, де були представники робочих професій, які мали будувати помешкання на сході для всієї громади. На залізничному вокзалі їх проводжали всім селом.

Люди із смутком та болем у серці залишали віддавна обжиті землі. Раптова зміна місця проживання, звичного оточення, кліматичного середовища завжди є стресом для людини, а з урахуванням унеможливлення повернення додому, то була суцільна катастрофа.

Компактне розселення ліскуватців на Донбасі  (села Званівка, Роздолівка та Верхньокам’янське розташовані одне від одного на відстані 10–15 км) стало запорукою збереження самобутньої етнокультури лемко-бойків (Додаток 3). Насамперед було збережено релігію, наприкінці 1990-х років у  селах Бахмутського району були зведені греко-католицькі церкви. Збережений та активно нині популяризується пересувний український ляльковий театр – вертеп (Додаток 4), що був під забороною  за радянських часів і незрозумілим місцевому населенню, відірваному від біблійних традицій, зокрема: колядування, щедрування, ворожіння тощо. З особливою повагою з  покоління в  покоління передаються прадавні рецепти бойківських страв: підбиваний борщ, буляники, верхнина, киселиця, пинцяки, стиранка та багато інших смачних наїдків, які можна і сьогодні скуштувати за щедрим столом нащадків колишніх переселенців.

Компактне заселення переселенцями  (85  %) цих регіонів сприяло і  збереженню бойківсько лемківського діалекту та української мови загалом, адже лише в цих трьох селах Бахмутського району в школах викладали українською мовою з 1951 р.

Слід зазначити, що місцевому населенню було складно змиритися з такою кількістю прибулих людей із незрозумілими для них говором, традиціями, способом ведення господарства. Налякані, вони чекали «поляків», «бандерівців», «бабтистів» тощо.

 Переселенці із Карпат привезли на Донеччину не лише українську мову але й традиції побуту, а найголовніше - свої сімейні традиції та обряди, які популяризували та розповсюджували серед місцевого населення.               Віра в Бога допомогла людям пристосуватись в новому краї, подолати соціальні відмінності. Маючи при собі тільки необхідне вони змогли обжитись на нових місцях, завести господарство та сім’ї.

2.                        Вертепна традиція - від Закарпаття - до Донбасу.

Отже у повоєнний час Донеччина стала другою батьківщиною для багатьох вихідців із Західної України. Сповідуючи греко-католицьку віру, вони зазвичай задовольняли свої релігійні потреби в храмах російської Православної Церкви. З легалізацією УГКЦ відкрилася можливість створення греко-католицьких громад безпосередньо в місцях проживання переселенців. У 1990-х рр. свої зусилля церква головним чином направила на створення парафій у тих місцях, де проживали її вірні, переселенці із Західної України, – здебільшого в сільській місцевості.

Переселенці, як часто на Донеччині називають вихідців з західноукраїнських земель,  принесли на територію сходу не тільки самобутні звичаї, а й вертепну традицію (Додаток 4).

Вертеп — це мандрівний театр. Зазвичай учасники вертепу мандрують не країнами світу, а від хати до хати у своєму місті чи селищі. Не так масштабно, але не менш цікаво. Кожен з учасників такого театру може обрати для себе роль та показати в ній всю свою креативність та талант.

За спогадами старожилів, у довоєнні часи на західноукраїнських землях (з наближенням Різдва) у великих містах і містечках, у крамницях і на базарах з’являлося чимало товарів святкового призначення. Зокрема, покупцям пропонували різноманітний кольоровий папір, з якого селяни й міщани самотужки виготовляли різдвяні зірки, вертепні будиночки, «павуки», ялинкові прикраси тощо. Окремо продавали «пастирі»  – великі аркуші білого паперу, на які наносили кольорові зображення дійових осіб вертепного дійства. Їх вирізали ножицями і наклеювали на всі предмети святкової атрибутики.

Після входження західноукраїнських земель до складу СРСР суспільний статус різдвяного вертепу кардинально змінився.

У країні пролетарської диктатури і «масового атеїзму» релігійного життя і мистецтва виявилися небажаними й переслідуваними радянською владою. Проте, усупереч офіційним заборонам, народні звичаї та обряди відзначення Різдва та інших церковних свят і надалі побутували, хоча їх дотримувалися потайки чи напівлегально.

На Щедрий вечір подекуди відтворювали вертеп, коли навіть дорослі перевдягалися в різні персонажі: коза, чорт, баба та інші. У 60 роках минулого століття один зі своїх віршів з назвою «Вертеп» написав письменник Василь Стус, який жив у Донецьку в дитинстві. Останнім для нього став вертеп у 1972 році, коли Стус разом з іншими письменниками-дисидентами зібралися у Львові. За кілька днів його з іншими учасниками заарештували.

Для оцінки сучасних процесів трансформації вертепної традиції в Україні важливо враховувати й те, що нині, як і в минулому, на базовому рівні вона тісно пов’язана із церковним життям і є одним з виражень побутової релігійності місцевої громади вірних.

Головною ідеєю вертепу є прославлення Бога. Це роблять завдяки яскравому театральному дійству та комічному відображенню побутового життя. Вертеп завжди розказує один сюжет: цар Ірод дізнається від волхвів та трьох царів, що народився Христос, претендент на його престол. Він кличе воїнів і наказує вбити усіх дітей у Вифлеємі віком до 2 років. За такий страшний злочин Смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло. Після смерті Ірода у постановці, з піснями та танцями прославляють новонародженого Ісуса.

Найперші вертепи виглядали досить незвично — це був пересувний ляльковий театр. Він виглядав як дерев’яна коробка з кількома поверхами. На третьому та другому поверсі показували різдвяну драму, а на першому — короткі комедійні вставки, аби розважити авдиторію. Традиційно ці поверхи символізували “підземелля", "небо" і "земля". В одній виставі могло бути до 40 ляльок, а керувала ними лише одна людина, її називали вертипувальником. 

Сьогодні вертеп інший. Це яскравий та гучний театр. Тут актори проявляють свою фантазію та креативність, а ще взаємодіють з глядачами. Але ця інтерактивність та сучасність повинна поєднуватись з певними правилами:

- вертеп має прославляти народження Ісуса;

- сценарій та герої завжди є традиційними. Наприклад, Ангел, Пастушки, Три Царі, Жид, Чорт та інші.

- вертеп супроводжується піснями, зазвичай колядками.

12 січня 2019 р. у селі Званівка, Донецької області у рамках культурно-мистецької акції «Різдвяний передзвін» відбувся фестиваль вертепників та колядників. На свято приїхало понад 500 гостей. Крім представників усіх районів Донеччини у Званівці виступили вертепи й хорові колективи з Дніпропетровської та Львівської областей.

Отже радянська політика деструктивно вплинула на українські традиції на Донбасі. Переселення етнічних українців і заселення східних територій росіянами, штучний голод, переслідування українських діячів культури та віруючих суттєво вплинули на культурний код регіону.

Мешканці сходу поступово перестали дотримуватися українських традицій, щоб не наражатися на небезпеку. З часом місцевий фольклор майже забувся, а найочікуванішим зимовим святом став Новий рік.  Та переселенці завжди памятали свої сімейні традиції. І в незалежній Україні стали активно їх відроджувати.

3.                        Відродження традицій вертепу на прикладі діяльності "Лемкоцентру" у Званівці.

Якщо ми сьогодні спостерігаємо страшний занепад моралі, знищення духовності, збідніння культури, крайнє послаблення шлюбних і родинних зв’язків, зневагу людської особистості, то це тільки тому, що церква довгі роки була відторгнута від усіх сфер людського життя, їй була закрита дорога до будь-якої діяльності. В переселенських селах церква відігравала завжди велику роль в житті людей (Додаток 5). Саме вона дала змогу зберегти та відродити родинно-побутові традиції українців в незалежній Україні.

Та наразі велику роль у популяризації традиційного минулого народу  мають і громадські організації. Однією з таких є "Лемкоцентр" у с.Званівка (Додаток 6).

Засновником ЛЕМКО-Центру стала громадська організація «Чарівні руни», із залученням грантової допомоги.

Родина Тимчаків — переселенці з Лемківщини, з села Лісковате, це на сході нинішньої Польщі. Після Другої світової українців примусово виселяли з їхніх домівок поблизу з польсько-радянським кордоном.

Родина з Лісковатої потрапила на Донбас і живуть тут уже 68 років. В усьому іншому лемки такі самі, як і всі мешканці Донбасу, але тримаються своїх традицій на релігійні свята. Задля історичного, культурного виховання молоді і створили організацію створили громадську організацію.

«Слово «ЛЕМКО» в назві центру – це не тільки наше етнічне коріння, а перш за все абревіатура: Лемківський екологічний молодіжний культурно-освітній центр, - стверджує Юлія Тимчак, одна з організаторів об’єднання. – Це діти, які прагнуть займатися екологією, культурою, освітою, інноваціями в різних сферах життя».

Завдяки діяльності Лемкоцентру вдалося довести загалу самобутність села: 12 січня 2017 року тут відбувся обласний фестиваль  «Різдвяні передзвони» - з  вертепами та колядками у Званівку приїздили творчі колективи з усієї Донеччини (Додаток 7).

За словами громадської активістки, Україна – це не тільки віночки та червоні шаровари, але й багато цікавих родзинок, які треба показувати світові. Званівська громада, впевнена Юлія Тимчак, це саме та родзинка, яку треба пропагувати, а ЛЕМКО-Центр у цьому допомагатиме (Додаток 8).

Взагалі вертепи – це родзинка лемків та бойків, яку вони передавали з покоління в покоління навіть після переселення. Майже 20 років поспіль Андрій Тимчак, чиї батьки також були з числа переселенців, учить дітей та молодь грати вертеп на різдвяні світа. Наразі в Званівці вже шість вертепів, до яких залучені учасники різного віку, два з них – у Тимчаків.

«Ми не акцентуємо, що вертеп – лемківський, наша мета, щоб таке дійство прижилося на Донбасі, - розмірковує Андрій Тимчак. -  Для лемків цілком зрозуміле створення та утримання вертепу. А щоб він їздив до Краматорська, Бахмута, Костянтинівки, виступи мають бути нейтральними».

Родзинкою Званівки стане лемківський вертеп, який розповідає, що відбувалося на території України 2 тисячі років тому. Вже наступної зими в громаді планують провести Лемкофест та показати новий вертеп гостям.

«Десь далеко в горах темних

Нарождалася надія.

Серед лемків прозвучало

Слово дивнеє «месія»  - ось такі рядки є у вертепі. До речі, у виставі стверджується, що волхви, які несли щедрі дари, були саме з Закарпаття.

Готуємося до виступу ретельно. Репетиції почалися ще місяць тому.

— Різдво в нашій родині починається не 7 січня, а з 5 грудня. Тому що в нас є лемко-центр, ми самі — лемки, переселенці з Західної України. І назвались так — лемко-центр. Це ті, хто хочуть підтримувати традиції.

То чому ж з 5 грудня? Тому що перша коляда — 5 грудня. І ось тоді починаються тренування вертепів. Зазвичай ми тренуємо 2-3 вертепи. Це старші й маленькі. В цей час у нас уже пішов такий собі передріздвяний настрій, — розповів Андрій Тимчак.

Шукати учасників довго не доводилося. Багато з них — колядники з досвідом. Один із них — десятирічний Сашко. Він вже третій рік грає у вертепі. Цьогоріч обрав роль пастушка.

— По селу ходили, у Сіверськ їздили, і в інші міста. Трохи страшно, звісно. Але люди добре реагують, кажуть “Молодці” і дають багато цукерок, то не страшно

Спочатку після переселення вертепи водили лише лемки, але за кілька десятків років з ними почали ходити й інші мешканці. Адже різдвяні вертепи — це загальноукраїнська традиція, яку на решті України більшовики знищували, починаючи з 30-х років минулого століття. Лемки повернули Донбасу те, що радянська влада забрала у нього ще раніше.

Висновок

Історія рідного краю береже багато таємниць, дає цінний матеріал для роздумів про майбутнє, поповнює тонким життєдайним струмом наші душі..  Щоб мати майбутнє, треба звертатись до людської пам'яті - до тієї народної криниці, яка напуває нас неоціненним скарбом минулого.

Релігія була й залишається сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Церква зможе відкрити духовні очі людям, пробудити їхні душі, дати їм знання про Бога, роз’яснити, в чому полягає смисл нашого земного буття. Без авторитетного голосу Церкви неможливо встановити справедливі суспільно-економічні відносини, за яких кожний був би забезпечений і всі жили б у достатку.

Таким чином донбаські села стали рідною домівкою для бойків, які знайшли тут другу Батьківщину серед червоних тюльпанів, сивої  ковили та розкішних жовтогарячих соняшників, а під впливом християнської віри, яку проповідує Церква, відроджуються сімейні традиції, які з покоління до покоління зберігали і передавали українці.

Громадські організації  відіграють величезну роль в розбудові сучасного суспільства, розповсюджують розуміння моральних норм серед молоді, і це  вселяє віру у краще майбутнє, повчає жити з вірою у серці.

Список використаних джерел та літератури:

1. Адамовський В. І. Депортації населення України в першій половині ХХ століття: причини, наслідки, шляхи повернення на Батьківщину / Автореф. дис… канд. іст. наук. – Х., 2004. – 22 с.;

2. Алфьоров М. А. Міграційні та демографічні процеси у Донецькій області 1943–1951 рр.. Схід. – 2004. – № 1 (59). – С. 26–29;

3. Алфьоров М. А. Депортації українського населення у Донбас 1944 – 1949 рр.. Схід. – 2004. – № 3 (61). – С. 61 – 65;

4. «Бойківщина — Донбас» Н.Тутова. URL:    http://solerada.gov.ua/index.php/uk/novyny/811-prezentatsiia-knyhy-boikivshchyna-donbas-zberezhemo-pamiat;

5. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:Kiev.Globalinao.ua/cbiturf/etnograficheskejmuzej-ukrainskoe selo.htm.

6. «Нєту воїна храбрей, Чєм іспуганий єврей!» // Експрес. – 2014. – 16–23 січ. – С. 16.

7. Кобальчинська  Р. Мистецьке оздоблення різдвяних свят на Бойківщині / Р. Кобальчинська // Народна творчість та етнографія. – 1999. – № 1. – С. 115–116.

8. Курочкін О. Європейські мандри різдвяних «ясел» / О. Курочкін // Народна творчість та етнологія. – 2014. – № 2. – С. 39–45.

9. Військово-історичний меридіан. Електронний науковий фаховий журнал.  – Вип. 4 (22) / Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс, Ін-т історії України НАН України. – К., 2018. – 224 с.;

10. Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність (за ред. В.Наулка). – К., 2001. – 203 с.;

11. Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — С. 18.;

12. Кіцак В. М. Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944–1946 рр. та їх соціально-економічна адаптація /  Автореф. дис… канд. іст. наук. – Чернівці, 2003. – 20 с.;

13. Костенко Г.В. Релігійна карта Донецької області: історія і сучасність. –1997. – № 9–10. – С. 40–45;

14. Луковенко І.Г. Православна церква на Донеччині . - 2008. – С. 33–38.;

15. Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР: Статистико-картографічне дослідження. – К., 1965. – 113 с.;

16. Вертеп на Донбасі. URL: https://texty.org.ua/articles/99085/Vertep_na_Donbasi_Podyvytysa_jak_svatkujut_Rizdvo-99085/;

17. Конфесійна структура населення України і створення православної церкви України. URL: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat= reports&id=862&page=1;

18. У Званівці пройшов фестиваль вертепів.  URL:  https://dn.gov.ua/news/u-zvanivskij-gromadi-projshov-oblasnyj-festyval-vertepiv

19. Як переселені з Галичини бойки заснували греко-католицьку громаду на Донбасі. URL:  https://www.radiosvoboda.org/a/30424115.html

20. Традиції Різдва на Донбасі. URL: https://jfp.org.ua/blog/blog/blog_articles/42

21. Постанова Ради Народних Комісарів УРСР і Центрального Комітету КП/б/У від 15 листопада 1944 року № 1548 «Про контроль за ходом евакуації українського населення з території Польщі і польських громадян з території УСРС». Держархів Тернопільської області, ф.Р. 1833, оп. 4, спр. 20. URL: https://archives.gov.ua/Sections/Peremoga_65/fotos_07.php?11;

22. Лист голові Сталінського облвиконкому т. Струєву та секретарю обкому КП(б)У т. Мєльнікову з приводу переселення українців із Польщі. 17 вересня 1945 р. Держархів Донецької області, ф.Р-2794, оп. 1, спр. 158, арк. 109. URL: https://archives.gov.ua/Sections/Peremoga_65/fotos_07.php?21;

23. План розподілу в областях УРСР евакуйованого українського населення із Польщі на 01.11.1944 р. Із постанови РНК та ЦК КП(б)У. Листопад 1944 р. Держархіву Донецької області, ф.Р-2794, оп. 1, спр. 102, арк. 254. URL: https://archives.gov.ua/Sections/Peremoga_65/fotos_07.php?10;