Квест "Українські народні ремесла та художні промисли"

Білим по білому

На берегах мальовничої річки Говтва, на Полтавщині, розташоване містечко

Решетилівка – один із найвідоміших сучасних центрів народних промислів України, що набув розквіту в ХІХ столітті.

Саме тут зародилася традиція вишивати білими нитками по білій тканині, відома як технологія виконання вишивки «білим по білому»,  або «біллю». Вважають, що й назва Решетилівки походить від вислову «решетити тканину». Щоб замаскувати шви при з’єднанні двох частин, тканину «решетили» (вишивали мережки). Настилування «біллю» існує відтоді, як існує тканина і полотняне переплетення.

Один з найдавніших зразків орнаменту білою лічильною гладдю, у поєднанні  з виколюванням та мережкою, маємо на чернігівському рушнику 1746 року, що зберігається в Чернігівському краєзнавчому музеї. З часом ця оригінальна вишивка поширилася в усіх етнографічних регіонах України, стала візитівкою Полтавщини та брендовою для української культури.

Традиційно «біллю» вишивали рушники, святкові, весільні чоловічі й  жіночі сорочки. Сьогодні їх продовжують виготовляти з тонких прозорих тканин – льону, маркізету, батисту, шовку.

Особливістю решетилівської вишивки є поєднання рослинного та геометричного орнаментів – «барвінок», «хмелик», «морока», «курячий брід», «зозулька», найулюбленіші – «гілка», «ламане дерево». Геометричний орнамент складають найпростіші фігури: скісний і прямий хрест, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви.

Вишивати білими нитками по білому полотну дуже складно, насамперед для очей, адже орнамент ніколи не наносять на тканину одразу. Спочатку майстриня малює свою «картинку» на папері, а потім, шляхом складного підрахунку, переносить малюнок на полотно. Через таку кропітку працю на один виріб витрачається від двох до шести місяців.

Ой букви мої букви, чого похилились? J J J 

Гуцульські ліжники

Карпатське село Яворів, що на Івано-Франківщині – відомий осередок гуцульського народного декоративно-прикладного мистецтва. Тут зберігаються історична спадщина та своєрідний народний побут. У Яворові століттями виготовляють ове(-1)чі пухнасті покривала – ліжники. Тому село вважають українською столицею цього древнього гуцульського промислу.

Ніхто з місцевих точно не скаже, коли ж почали робити ліжники. Займаються ліжникарством, відколи себе пам’ятають. Зародження традиції тісно пов’язане з вівчарством. Саме в цій місцевості колись були гарні умови для утримання овець, вов(-2)на яких і є основним матеріалом для ліжників. 

Сьогодні вовну возять із Закарпаття, але продовжують ремесло в Яворові. Зараз виготовляють ліжники на будь-який смак: двоспальні, зі складними візерунками, різнокольорові.

Та перші вироби відрізнялися від сучасних. Вони були переважно однотонні — сірі, білі, чорні або у смуги. Щоб зробити широкий ліжник, доводилось зшивати декілька менших, бо верстати, на яких їх пряли, були вдвічі вужчими за сучасні. Теперішній верстат має ширину від 1 метра і може служити 40–50 років.

Популярність ліжників нікуди не зникає, але все менше людей займаються їх виготовленням. В основному тчуть старші жінки. В Яворові працюють близько 60 майстринь, які постійно виготовляють ліжники для продажу. Щотижня везуть їх на базар або продають через інтернет.

Приємне тепло, відчуття затишку та спокою вам подарують гуцульські ліжники з овечої шерсті. Зроблені з д(+2)ушею, виключно руками та за спеціальною технологією гуцульські ліжники служать не одне десятиліття та дарують цілюще тепло кожної зими.

Аби забрати останній сувенір на згадку про Яворів, вам треба пригадати українську абетку. Все просто – рахуємо букви вперед-назад. Вийшло? Тоді переходимо до фінішного етапу.