лекції з юридичної психології

Психологічні засади адвокатської діяльності

• 1. Психологічна структура адвокатської діяльності.
• 2. Психологічна підготовленість адвоката.
• 3. Психологічні аспекти захисної промови адвоката.

Основною дійовою особою суспільства є конкретна людина. Громадянське суспільство визначають як "сукупність людських відносин і відповідних їм формальних та неформальних соціальних інститутів. Останні опосередковують приватне життя людини, допомагають їй задовольняти свої потреби та інтереси" (Л. Мацюк). Оскільки існує необхідність створення умов для нормальної життєдіяльності людини, захисту ЇЇ прав і свобод, то й відповідні інститути громадянського суспільства повинні виконувати свої функції на високому професійному рівні.

Виходячи з цього, можна говорити про виключне положення адвокатури у кримінальному процесі. Захисник-самостійна і незалежна процесуальна фігура. Законодавець визначає обов'язки захисника (використовувати всі зазначені у законі методи і засоби для з'ясування обставин, що виправдовують звинуваченого чи пом'якшують його відповідальність; надавати звинувачуваному необхідну юридичну допомогу) і визнає певну однобічність діяльності адвоката, звільняючи його від пошуку небажаних для підзахисного обставин. Разом із тим, значна кількість питань адвокатської діяльності і відносини, що при цьому виникають, не врегульовані нормами права. Це потребує цілеспрямованого і систематизованого підходу до формування психологічної культури захисника.

Формування професійної майстерності адвоката відбувається під впливом багатьох чинників (соціально-економічних, організаційних, соціально-психологічних та ін.), серед яких провідне місце належить професійному навчанню та психологічній підготовці. Результатом психологічної підготовки є психологічна підготовленість, що складається з: 1) загальної психологічної культури (знання психологічних законів і закономірностей, що можуть бути використані адвокатом; розвиток професійно-психологічної орієнтованості особистості); 2) спеціальної психологічної підготовленості (комунікативна майстерність, вміння та навички пошуку і цільового використання психологічної інформації в цілях захисту).

Психологічна структура адвокатської діяльності

Як раніше вже зазначалось, юридична діяльність має такі різновиди (структурні компоненти): 1) пізнавальна, 2) комунікативна, 3) організаційна, 4) конструктивна, 5) профілактична (виховна), 6) засвідчувальна.

У адвокатській діяльності кожен із зазначених різновидів (компонентів загальної структури) може виступати як самостійний елемент, в тісному взаємозв'язку з Іншими видами або як допоміжний, забезпечуючий. Кожен із них може бути складовою частиною психологічної структури будь-яких видів діяльності людини, специфіка ж адвокатської діяльності визначається саме змістовними її характеристиками.

Пізнавальна діяльність. У процесі здійснення захисту адвокату передусім необхідно пізнати значну кількість фактів і обставин, що стосуються минулого і теперішнього. Він повинен осмислити їх із позицій захисту, тобто проаналізувати зміст, можливість використання для виправдання підзахисного чи пом'якшення його вини. Особливості захисту, своєрідність його завдань надають пізнанню захисника специфічності, що, насамперед, полягає у певній його однобічності; відборі фактів, що виправдовують чи пом'якшують вину, при необхідності тримати у пам'яті всі інші обставини.

Беручи участь у процесі доказування, адвокат опирається на дані психології, що значно полегшує оцінку доказів, встановлення їх вірогідності. Правильно відібрати факти з великої кількості первісного матеріалу та оцінити їх - складне мистецтво, особливо у залі суду, де учасниками є живі люди з притаманними кожному індивідуально-психологічними особливостями. Разом Із тим, відсутність доказів ніякими психологічними знаннями замінити не можна. Цінність психологічного аналізу доказів, психіки звинувачуваного полягає не в абстрактному застосуванні психології, а в оцінці мотивів, емоцій і пристрастей, намірів і дій на основі матеріалів справи. "Закон вимагає, - зазначав А.Ф. Коні, - щоб поблажливість була заснована на обставинах справи... Але з усіх обставин справи найголовніша - сам підсудний. Тому, якщо в його житті, в його особистості, навіть у слаб-костях його характеру, що зумовлюються темпераментом і фізичною природою, ви знайдете матеріал для поблажливості, можете до суворого голосу засудження приєднати голос милосердя".

Важливим завданням адвоката є встановлення правильного співвідношення між доказовим і психологічним матеріалом, аналіз тих індивідуально-психологічних особливостей звинувачуваного, що визначають його позицію у справі (мотиви поведінки, визнання чи невизнання вини, ставлення до звинувачення тощо). При цьому слід обов'язково враховувати, що не властивості і якості людей (у тому числі психологічні), а об'єктивовані прояви особистості, зафіксовані у встановленій законом формі, можуть бути включені в сферу кримінального права і процесу, тобто впливати на рішення у справі. Саме тут проходить межа, що відділяє психологію від права.

Успіх роботи захисника багато в чому визначається ефективністю комунікації: формування правильних стосунків із підзахисним, слідчим та іншими учасниками кримінального процесу, вміння встановлювати психологічний контакт, знаходити законні і реальні можливості для здійснення на підзахисного певного психологічного впливу. Все зазначене складає зміст комунікативного компоненту захисної діяльності. Комунікативність дозволяє більш глибоко аналізувати психологічні причини вчинення злочину, охарактеризувати особистість звинувачуваного, правильно побудувати відносини у кримінальному процесі, дослідити характер позитивних І негативних обставин і причин конфліктних ситуацій, що виникають у ході досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи.

Комунікативність у адвокатській діяльності передбачає наявність різних видів спілкування між процесуальними особами, формування у них єдиного погляду на оцінювані явища та факти. Це не означає повної гармонії інтересів учасників кримінального процесу. У конфліктних ситуаціях, а вони складають зміст більшості кримінальних справ, часто лише основна мета єдина - встановлення об'єктивної істини, а методи її досягнення у суб'єктів кримінального процесу різні.

Можна визначити ряд чинників, що сприяють ефективності комунікації в діяльності адвоката. Це, передусім, комплекс характерологічних, психодинамічних та Інших індивідуально-психологічних якостей; далі - професійні уміння захисника, що визначаються його знаннями та досвідом. Слід також назвати загальну та професійну культуру адвоката і правильне розуміння ним свого процесуального положення. Останнє має важливе значення тому, що при наявності односторонньої ролі захисника в кримінальному процесі необхідне вміння поєднувати захист законних прав звинувачуваного з інтересами правосуддя. Важливо знайти ту межу, що дозволяє встановити нормальні відносини у суді, уникнути чи мінімізувати протиріччя, що виникають при встановленні істини, І, в той же час, підтримувати психологічний контакт із підзахисним.

У захисній діяльності важливу роль відіграє організаційний компонент. Слідство та судовий розгляд як складові частини кримінально-процесуальної діяльності чітко регламентовані законом. Стосовно захисту такої регламентації немає: здійснення підготовки до процесу, складання плану захисту, послідовність реалізації його методів і прийомів залежать від професійного досвіду адвоката.

Можна погодитися з твердженням Г,М. Шафира: "якщо методика - це система правил і прийомів роботи захисника, обов'язкових для найбільш успішної діяльності, то тактика дій захисника- це значно більше, ніж просте застосування правил. Це мистецтво їх застосування, мистецтво такого поєднання і розміщення законних засобів захисту, що дозволяє захиснику найкращим чином вирішити свої завдання". Отже, формування індивідуального стилю діяльності є найважливішим компонентом організації захисту.

Конструктивний компонент наявний на всіх стадіях процесу, але найбільше - на стадії судового розгляду, де можливості захисту найбільш значні.

Так, сама послідовність судового процесу визначає і конструкцію захисту. Звичайно, не виключена поява нових обставин, про які захисник не знав і не міг знати. Але і в цих випадках він повинен добре орієнтуватись у справі, вносити зміни у плани і нотатки, складені раніш, визначитися, кого з викликаних осіб потрібно обов'язково допитати, чия неявка є підставою для відкладання розгляду справи. Своєчасна підготовка до захисту, продумана лінія її здійснення дають адвокату можливість швидко і чітко формулювати свою думку з питань, що виникають, вимагати їх вирішення у потрібному для себе напрямі.

Нарешті, конструктивний компонент адвокатської діяльності передбачає певну структуру промови захисника. Правильне побудування промови потребує вичерпного знання справи і глибокої переконаності у аргументованості висновків. Значне місце у ній належить психології поведінки підзахисного, відносин між ним і потерпілим, психологічним аспектам вчиненого злочину, психологічній характеристиці звинувачуваного, причому щодо останнього - у обсягах, ширших за вчинений злочин. Це дозволяє якнайвагоміше впливати на учасників судового розгляду та рішення суду.

Найбільш відповідальним, вирішальним розділом захисної промови є розгляд доказів. Саме тут реалізується логічність мислення 1 створюється ґрунт для переконливих психологічних висновків, для встановлення інколи майже невловимих зв'язків між поведінкою звинувачуваного та її злочинним результатом.

Захисна діяльність має також велике виховне (профілактичне) значення. Виховний компонент проявляється, передусім, у розумінні й здійсненні адвокатом своїх процесуальних обов'язків: вибираючи засоби для захисту, він не має права звинувачувати когось. Усі матеріали справи, зібрані докази повинні бути проаналізовані повно, об'єктивно і різносторонньо, подані суду спокійно й аргументовано.

Психологія виховно-попереджувальної діяльності засновується на тому, що судовий процес виховує всю аудиторію шляхом створення певної морально-психологічної атмосфери. Адвокат законною і тактично продуманою лінією захисту сприяє укріпленню такої атмосфери. Виховний ефект захисту залежить також від переконливості аргументації, від правильності обраної лінії поведінки, від Індивідуалізованого підходу до особистості.

Психологічна підготовленість адвоката

Як вже зазначалося, психологічна підготовленість адвоката має дві складові: 1) загальна психологічна культура, 2) спеціальна психологічна підготовленість.

Важливою складовою загальної психологічної культури адвоката-захисника є визначена особистісна позиція щодо основних соціально-психологічних проблем, що виникають при реалізації професійних завдань. Серед них слід особливо наголосити на:

• 1) відповідності особистості адвоката високим морально-психологічним вимогам;
• 2) умінні самостійно й бездоганно з позицій права та моралі вирішувати колізійні ситуації адвокатської практики.

Розглянемо ці позиції докладніше.

Специфічність функцій захисника у кримінальному процесі визначає його процесуальну самостійність при виборі методів та засобів збору значущої для захисту інформації, здійсненні психологічного впливу на учасників процесу та інших зацікавлених осіб, побудуванні стратегії і тактики захисту та ін. Він є виконавцем І контролюючою Інстанцією у одній особі. Тому морально-психологічні вимоги адвоката до себе та своїх вчинків повинні бути вищі, аніж у інших учасників кримінально-процесуальної діяльності. Як відзначав А.Ф. Коні, "кримінальний захист надає більше приводів для дотримання вимог із області моралі, ніж діяльність звинувачувальна, через складні і багатоманітні стосунки захисника з клієнтом - підсудним та з суспільством". Більш того, здійсненню обов'язків професійного захисту супутня значна кількість конфліктних ситуацій (внутрішньоособистісних конфліктів), не притаманних іншим процесуальним суб'єктам.

Самостійність адвоката у виборі методів і засобів захисту з позицій їх моральної бездоганності, неможливість всебічного нормативного врегулювання адвокатської діяльності і тим паче, відносин, що при цьому виникають, зокрема, стосунків адвоката з підзахисним, його родичами, свідками тощо, потребує також наявності морально-психологічних противаг і висуває до особистості підвищені психологічні вимоги.

Беручи участь у вирішенні питань правосуддя, оцінюючи вчинки людей та їх психологічний зміст, захисник повинен мати на це моральне право: бути чесним, принциповим, непримиренним до порушення прав і законних інтересів підзахисного. Для нього підзахисний - особа з притаманними їй позитивними і негативними рисами, яка має право на майбутнє. Всі матеріали справи оцінюються саме під цим кутом зору. При цьому реалізується також виховна функція, укріплюється законність у цілому, тобто діяльність адвоката має соціальний смисл і призначення. Як виправдання підсудного за рахунок применшення соціальної небезпечності злочину, так і передчасна здача позицій небажані і для злочинця, і для суспільства.

Про морально-професійні проблеми адвоката писав відомий захисник М.Г. Казаринов: "Поділ кримінальних справ на прийнятні для адвоката і неприйнятні неправильний. На суді ми почули від досвідчених представників адвокатури про справи симпатичні і несимпатичні. Таке сортування мені зрозуміле. Симпатичні справи - це такі, де громадська совість на боці підсудних. Прокурорське звинувачення за такими справами звучить як "глас вопіющого" у пустелі, не знаходить відгуку у серцях суддів, виправдання наперед забезпечене і захисник може більше хвилюватись про свої лаври, аніж про долю підсудного. Але бувають інші справи: звинувачуваний погруз у розпусті і злочинах, все чесне І порядне від нього відвернулося, серця суддів переповнені обуренням і обвинувачувальний вирок забезпечений. Такі справи, я згоден, несимпатичні для захисту, але вважати, що участь у них лягає тінню на захисника, що такі справи для адвоката неприйнятні-це означає не засвоїти перших літер адвокатського символу віри. Бо саме у таких справах і необхідна участь освіченого самовідданого захисту, завдання якого - поновити моральні зв'язки між звинувачуваним і суддями, показати, що звинувачуваний, як низько він не пав. все ж людина з печаттю божества і боговідступними рисами, збудити до нього співчуття і, навпаки, - запалити у ньому каяття, віру, любов до людей, вимолити для нього, як вінок для покійника, слова примиряючої поблажливості".

Аналіз резонансних кримінальних справ минулого свідчить, що сталість професійної етики адвоката може стати надійною перепоною при необхідності протистояти відомим (визнаним) фахівцям чи суспільній думці. Так, справа по звинуваченню Кро-неберга (захисник В.Д. Спасович) у знущанні над прийомною дочкою набула важливості через протистояння різних підходів до сімейної педагогіки та уваги до неї відомих громадських діячів, у тому числі - письменника Ф. Достоєвського. На його думку, захищаючи Кронеберга. В.Д. Спасович "пожертвував своєю совістю і талантом заради клієнта та підтримки свого реноме". Ф.М. Плевако, захищаючи Бакиханова у справі про вбивство присяжного повіреного Старосельского, так сформулював проблему морального обов'язку адвоката: "Убитий присяжний повірений - член сім'ї, до якої належу я. Чому ж я говорю на захист підсудного, заважаючи помсті за передчасну смерть? Тридцять років я з честю ношу свій значок і ніколи б не погодився знеславити його, якби не переконання у невинуватості підсудного. Якщо невинний, що довів свою правоту, вийде звідси виправданим, правда вироку буде найкращою тризною, кращим надмогильним словом, кращим пам'ятником - за честь!".

Головний суддя адвоката - його власна совість; саме вона повинна підказати захиснику допустимість тих методів і прийомів, які він використовує, виконуючи свої обов'язки. Саме совість є тим обмеженням, що відділяє, з одного боку, від перестраховки, з іншого - від цинізму та попирання норм моралі. Саме так слід розуміти слова А.Ф. Коні: "Кримінальний захисник повинен бути людиною доброю, досвідченою у слові, озброєний знаннями і глибокою чесністю, безкорисливий і незалежний у судженнях; він правозаступник, а не слуга свого клієнта, не пособник йому".

Здійснюючи захист прав та законних інтересів звинувачуваного в кримінальному судочинстві, адвокат забезпечує й специфічний контроль за застосуванням норм права. Специфічність ця полягає в тому, що адвокат не наділений контрольною функцією, але має право звертати увагу суду на порушення норм процесуального І матеріального права у процесі досудового слідства. В результаті це підвищує ефективність його діяльності, про що свідчить значна кількість змінених та відмінених вироків суду.

Адвокатська професія, як стверджував ще відомий дореволюційний адвокат П. Обнінський, має такі "підводні камені", яких не знає ніяка Інша діяльність; "у жодній професії немає так легко засвоюваних компромісів, такої невизначеної межі між дозволеним і недозволеним. Одного - слава, іншого - нажива, третього - азарт зіштовхують з прямої дороги і непомітно, мало-помалу ведуть зверху вниз".

У сучасній юридико-психологічній літературі зазначений феномен має назву "професійна деформація" - комплекс негативних змін, зрушень у структурі особистості, що виникають під впливом змісту, організації та умов виконання службової діяльності. Професійна деформація породжує специфічну активність, за якої професійні якості трансформуються у свою протилежність (уважність-у підозрілість, упевненість-у халатність, вимогливість-у дратівливість) і починають перешкоджати досягненню об'єктивно визначених цілей та завдань службової діяльності. Професійна деформація зумовлюється змістом та умовами діяльності, якостями особистості, а також деякими соціально-психологічними параметрами, і відносно адвокатської діяльності вона має свою специфіку.

Так, проведене нами опитування прокурорів і адвокатів (вибірка- відповідно 74 і 76 осіб) свідчить про відмінності в оцінюванні поведінки особи, у тому числі протиправної. Так, при оцінюванні певних діянь (недотримання слова, наклеп на знайомого з метою самозбереження, ушкодження телефонного апарату, неповідомлення про вбивство, полювання у заборонений період, невиплата боргу, крадіжка, вандалізм щодо пам'ятників культури, вбивство) оцінки адвокатів були завжди м'якшими, причому різниця за 10-бальною шкалою складала приблизно 3,7 бали.

Притуплення професійного самовідчуття і вторгнення "функціональної" психології притаманне будь-якому фахівцю, і в цьому смислі воно тотальне. У наші дні цьому сприяють швидкі зміни у суспільстві, його нестабільність, зменшення рівня формального і неформального контролю. У межах якості "екстерналізм - інтерналізм" адвокатам більшою мірою притаманне перше, тобто покладення відповідальності за свою поведінку і вчинки на зовнішні обставини, а не на себе. Світ звужується до інтересів "клану", а самі інтереси визначаються з корпоративних позицій: опитані не можуть відділити у собі адвоката від людини. Укорінення цінностей професії призводить до послаблення соціального контролю, наступний крок - професійний нігілізм.

Рівень психологічної культури адвоката визначається також здатністю самостійно і бездоганно з позицій права та моралі вирішувати колізійні ситуації адвокатської практики. Незважаючи на беззаперечність твердження, що адвокат повинен захищати права й інтереси підзахисного, використовуючи для цього всі вказані у законі засоби, воно містить у собі серйозну соціально-психологічну проблему. Ця проблема виникає кожного разу, коли позиція звинувачуваного і переконання адвоката не співпадають: звинувачуваний не вважає себе винним при наявності переконливих доказів вини, або ж вважає себе таким, але наполягає на повному виправданні. Саме в таких ситуаціях виникає питання: що вправі, а що не вправі захищати адвокат?

Існує дві протилежні позиції: 1) адвокат повинен захищати лише законні інтереси, тобто ті, що не суперечать інтересам правосуддя і суспільства; 2) адвокат повинен захищати підсудного, навіть ігноруючи суспільні інтереси (навіть незаконний інтерес підсудного повинен сприйматися адвокатом як обов'язковий для виконання, оскільки він є його представником).

Так, В.М. Кудрявцев зазначає: "Встановлено, що ціннісні орієнтації злочинця суттєво відрізняються від спрямованості законослухняних громадян. Тому, безсумнівно, що звинувачуваний особисто зацікавлений у тому, щоб держава не застосовувала до нього всієї повноти обмежень і репресій. Критерієм законності інтересів звинувачуваного повинен бути закон. Виходячи з цього, інтересами звинувачуваного є: 1) прагнення звинувачуваного, який не винен у вчиненні інкримінованого йому злочину, не бути засудженим за нього; 2) прагнення звинувачуваного не бути засудженим за більш тяжкий злочин, ніж він вчинив; 3) прагнення справедливого покарання з врахуванням усіх обставин, що пом'якшують чи обтяжують вину; 4) прагнення забезпечити дотримання усіх прав у процесі кримінального судочинства, у тому числі і не бути підданим мірам процесуального примусу без достатніх на те підстав". На думку автора, визначені таким чином законні інтереси підсудного не суперечать ні нормам закону, ні нормам моралі, ні інтересам суспільства.

Близьку позицію обіймали відомі дореволюційні російські адвокати. Виступаючи у справі Максименко, Ф. Плевако говорив: "Якщо ви запитаєте, чи впевнений я у її (підсудної) винності, я не скажу: так, я впевнений. Але я і не впевнений у її невинності. Не наша і не обвинувачення це вина. Не все доступне людським зусиллям. Якщо немає можливості заспокоїтись на якійсь одній відповіді,.. коли треба вибирати між життям і смертю, то всі сумніви повинні вирихтуватись на користь життя".

Друга група авторів вважає, що прагнення звинувачуваного захищатися завжди законне, незаконними можуть бути лише засоби захисту. На нашу думку, зазначені поняття взаємопов'язані, але не тотожні. Ігнорування цього призводить до стирання меж між близькими, але самостійними поняттями: "кого" та "як" захищати. Справедливо зазначав А.Ф. Коні, що при такому підході адвокат стає "на небезпечний шлях, на якому керівним питанням стає не питання, кого захищати, а лише - як захищати", наслідком чого стає не захист людини, яка вчинила злочин, а виправдання самого злочину.

Ще більш визначену позицію обіймають прибічники принципу "презумпції законності інтересів звинувачуваного", тобто для адвоката взагалі не повинне виникати питання про законність чи незаконність інтересів підзахисного. Тим самим адвокат ставиться у виключне положення: він не може самостійно визначати законність чи незаконність домагань звинувачуваного. Чому слідчий, прокурор, суддя мають право на внутрішнє переконання (вважати особу винуватою чи невинуватою) ще до рішення суду, а адвокат такого права не має? Звичайно ж, така оцінка носить попередній характер і не суперечить принципу презумпції невинуватості, оскільки суд завжди перевіряє її правильність.

Зазначені розходження зумовлюються не сутністю процесу захисту, а необхідністю диференціювання позиції адвоката залежно від стадії процесу: початкова (вихідна) та кінцева (заключна) позиція. Перша базується на презумпції невинуватості, оскільки доказів недостатньо; активність адвоката спрямована на встановлення всіх обставин, що виправдовують звинувачуваного чи пом'якшують його вину; перевірку доказів звинувачення та ін. Після ознайомлення з матеріалами він визначає первісну захисну позицію, що залишається незмінною до повної перевірки усіх доказів.

Безсумнівно, що при будь-яких сумнівах у винуватості підзахисного адвокат повинен застосувати всі законні засоби для його захисту. Але слід зазначити, що він не завжди має достатньо даних для оцінки інтересу підсудного як законного чи незаконного. Це можна визначити лише шляхом співставлення власних доказів із сторони обвинувачення та формування внутрішнього переконання. Тому не виключено, що суб'єктивно незаконний інтерес підсудного буде сприйнятий адвокатом як законний, і захист такого Інтересу слід визнати правомірним.

Таким чином, загальна психологічна культура адвоката - це знання психологічних законів і закономірностей, що можуть бути використані у професійній діяльності: розвинена професійно-психологічна орієнтованість особистості, тобто вміння вбачати психологічні аспекти у складних ситуаціях реального життя, вирішувати професійні завдання з урахуванням їх психологічних аспектів, повага до людини, орієнтація на розуміння її психології. Вона повинна цілеспрямовано розвиватися в процесі навчання та первісної професійної адаптації фахівця з тим, щоб у подальшому він мав змогу співвідносити свої професійні дії та поведінку з реальними ситуаціями розслідуваної кримінальної справи, формувати внутрішнє переконання та здійснювати відповідний вплив на учасників кримінального процесу.

Спеціальна психологічна підготовленість. Раніше вже зазначалося, що соціально-психологічна роль адвоката у правоохоронній діяльності специфічна. Адвокат - захисник прав та інтересів підсудного, і виконує місію, що покладена на нього законом. Успіх адвокатської діяльності залежить від багатьох чинників психологічної природи, зокрема: вмінь встановлення психологічного контакту і професійного спілкування з людьми; вмінь налагоджування взаємодії з судом, слідчим, прокурором; здійснення методів і засобів психологічного впливу, напрацьованих у результаті накопичення професійного досвіду та Ін. Своєчасна підготовка до захисту, осмислена лінія його здійснення дають можливості чітко формулювати свою думку на судовому процесі, правильно орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, вносити поправки при виявленні нових обставин у раніше складений план. Перераховані вміння і навички набуваються адвокатом, як правило, стихійно, методом "спроб і помилок" чи запозичення досвіду колег у процесі накопичення професійного досвіду. Між іншим, більш доцільним шляхом тут є спеціальна психологічна підготовка.

У діяльності адвоката можна виділити три основних етапи: 1) формування загальної концепції; 2) розробка тактики захисту; 3) застосування (реалізація) захисту.

На першому та другому етапі домінують гностична, реконструктивна та організаційна активність. На третьому етапі приєднується також комунікативна діяльність, що складається з наступних напрямів: встановлення та підтримання психологічного контакту з підзахисним; встановлення психологічного контакту зі складом суду та іншими учасниками судового процесу, здійснення на них психологічного впливу.

Адвокат повинен уміти досконально продумувати всі ті питання, що слід з'ясувати як у підготовчій частині судового засідання, так і в ході проведення судового розгляду кримінальної справи. Тільки проаналізувавши особливості особистості підзахисного, мотиви злочину, причини та умови, що йому сприяли, 1 логічно побудувавши лінію захисту, він може розраховувати на успіх.

Успіх адвокатської діяльності залежить також від уміння серед великої кількості доказів знаходити ті, що виправдовують підзахисного чи зменшують його вину. Але цього недостатньо: матеріал повинен бути поданий обґрунтовано і аргументовано. Непереконлива форма його доведення може звести нанівець усі зусилля з пошуку та добору. Це потребує орієнтації у обставинах справи, творчого пошуку, нестандартного мислення. Виступаючи у кримінальному процесі, адвокат-захисник дотримується раніше продуманої лінії, для чого необхідні здібності до оперативного прийняття рішення, вміння тактовно протистояти іншим учасникам, самостійність та наполегливість. Адвокат не може дозволити собі бути навіюваним, конформним, слідувати чужій думці. Інертність і пасивність спричиняють низький рівень захисту.

Один із найважливіших проявів професійної майстерності адвоката - уміння поєднувати у захисті інтереси суспільства і підзахисного, не протиставляючи їх, уміння підняти соціальне значення захисту при відстоюванні часткового інтересу громадянина. Тому особливу значимість у діяльності захисника має проблема професійної спрямованості та моральності: як узгодити внутрішні переконання та професійний обов'язок надавати допомогу підзахисному, який шлях захисту вибрати у випадку повної доведеності злочину чи тоді, коли у довірчій бесіді підзахисний зізнається у його вчиненні, а на суді починає стверджувати протилежне.

Виходячи з важливості опосередкування ефективності професійної діяльності наявністю та рівнем сформованості конкретних професійно важливих якостей, вони спеціально досліджені нами за допомогою методики експертної оцінки професійно важливих якостей. Виявлено 29 таких базових якостей, причому найбільшу кількісну оцінку одержали: здатність до комунікативної взаємодії з соціальним оточенням (встановлення контакту з різними категоріями осіб, розуміння людей, узгодження станів та взаємодія, інформаційний обмін та проведення переговорів.

здійснення психологічного впливу); професійна спостережливість; наявність розвиненої професійної пам'яті (наочно-образної, логічної, оперативної, зорової, слухової, рухової тощо); розвиненість навичок мислительної діяльності при відборі та селекції Інформації, обґрунтуванні та прийнятті рішень; емоційна та психофізична стійкість; здатність до саморегуляції та самоконтролю власної поведінки; вольові якості (сміливість, принциповість, виправданий ризик).

Психологічні аспекти захисної промови адвоката

Отже, комунікативні уміння є найважливішою складовою професійної майстерності адвоката-захисника, у діяльності якого значна питома вага належить переконуючому впливу. Виступ у суді-один із найбільш складних і відповідальних моментів участі у кримінальному судочинстві, але уміння виступати не приходить саме по собі. На жаль, актуальними залишаються слова А.П. Чехова. сказані понад сто років тому: "Можливо, ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі посадові особи, які за обов'язками служби мають говорити не лише вчено, але й зрозуміло і гарно, не будуть виправдовуватися тим, що вони "не вміють говорити". Адже в принципі для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати і писати, і у справі освіти й виховання навчання красномовству слід було б вважати неминучим".

Можна звернутися до праць видатних юристів того часу, що підтверджують та доповнюють цю думку: "Мистецтво виступу на суді є уміння думати, а, отже, говорити образами. Найкращі виступи прості, зрозумілі, наповнені глибинним змістом" (А.Ф. Коні).

Таким чином, спеціальна психологічна підготовка адвокатів повинна передбачати формування вмінь професійної комунікації. Слід при цьому враховувати, що вихідним протиріччям у проблемі майстерності професійного спілкування є загальна для всіх фахівців проблема: повсякденне спілкування у побуті, з товаришами, з колегами повинне було б формувати комунікабельність природнім шляхом, без спеціальних зусиль. Але при вирішенні професійних завдань багато хто починає відчувати брак саме комунікативних навичок І вмінь. Чому? Бо побутове спілкування не дає розвиваючого ефекту. Звичні контакти в колі знайомих формують вибірковість щодо певних варіантів поведінки І певного типу співбесідника за принципом "приємно - неприємно". Між іншим забезпечення взаємодії у професійному спілкуванні потребує спеціально організованих зусиль суб'єкта.

Центральну роль у захисті відіграє захисна промова. На її якість впливає не тільки наявність фахових знань 1 умінь, загальна психологічна культура адвоката, але і його психологічна підготовленість. Виконуючи покладену законом функцію захисту, адвокат домагається встановлення істини: висловлює свою думку про значення доказів у справі, про наявність пом'якшуючих чи обтяжуючих для підзахисного обставин, а також свої міркування з приводу застосування кримінального закону та міри покарання. Тому одним Із напрямів спеціальної психологічної підготовки адвоката повинно бути формування комплексного уміння - виголошення захисної промови.

Це уміння має наступні складові: 1) пошук, аналіз та узагальнення значимої для захисту інформації; 2) визначення змістовних характеристик та особливостей захисної промови; 3) відбір та використання невербальних (експресивних) засобів підсилення змісту промови. Захищати важче, аніж обвинувачувати, тим більше, що адвокат виступає у судовому засіданні після прокурора, який викладає свої аргументи. Адвокат пропонує розглянути справу під іншим кутом зору, тому для переконання суддів його виступ повинен бути вагомішим за змістом і яскравішим за формою.

Зміст захисної промови визначається темою виступу, матеріалами кримінальної справи, позицією адвоката у конкретній справі. Він залежить від двох елементів - наявних фактів та оціночних міркувань.

Виходячи з конкретних обставин справи, адвокат може: заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невинуватість підзахисного за відсутністю у його діях складу злочину, за відсутністю самої події злочину або недоведеності участі підзахисного у вчиненні злочину;

заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин;

заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи необхідність зміни пред'явленого обвинувачення на статтю КК України, що передбачає більш м'яке покарання;

обґрунтовувати менший ступінь вини і відповідальності підзахисного;

доказувати неосудність підзахисного.

Вагомість захисної промови визначається вже її першими фразами, оскільки вступна частина готує учасників судового розгляду до подальшого сприймання й оцінки фактичного матеріалу. Тут неприпустима будь-яка трафаретність: переказ фабули кримінальної події (вона вже неодноразово виголошувалася); характеристика злочинів даного виду (убивства, крадіжки, хуліганства), бо вони відомі іншим учасникам кримінального судочинства і сприймаються як повчання; застосування шаблонів ("я не затримаю довго вашу увагу", "я захищаю сьогодні підсудного...", "нинішня справа дуже складна (або проста)". Стереотипність вступної частини згубно діє на подальшу аргументацію, а сам адвокат ще до її початку оцінюється як некваліфікований або несумлінний.

Вступна частина захисної промови може бути присвячена:

• - оцінці злочину у контексті загальних проблем (суспільно-політичних, суспільно-економічних, соціокультурних тощо) та їх впливу на поведінку підзахисного;
• - аналізу специфічності (виключності) даної кримінальної справи у порівнянні з аналогічними;
• - характеристиці особистості підзахисного та його місця у злочинній групі (без негативної оцінки дій Інших учасників);
• - визначенню власної позиції у порівнянні з позицією прокурора.

Класичною у адвокатській практиці можна вважати вступну частину промови Я.С. Кисельова: "секрет перетворення справи, у якій на кожному кроці виникають психологічні загадки, в справу найпростішу, ... розкритий надзвичайно відверто: для цього необхідно не поскупитися чорною фарбою, малюючи образ обвинуваченого. Але вже давно відомо, що однією фарбою, навіть найгустішою, дуже тяжко надати портрету життєвої достовірності. Мені не здається достовірною та характеристика, яка дана у промові прокурора. Між обвинуваченням і захистом тут неминуча суперечка, суперечка велика і серйозна".

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів - основна частина захисної промови. Адвокату, як правило, немає необхідності повторювати фабулу кримінальної справи. Він висловлює свою версію, аналізує та оцінює процесуальні докази і обґрунтовує свої міркування про те, чому одні докази слід вважати достовірними. Інші - суперечливими, сумнівними. Так, якщо адвокат стверджує, що підзахисний діяв у стані необхідної оборони, він повинен переконати суд, що вона дійсно мала місце; спростовуючи звинувачення в умисному вбивстві, потрібно навести докази того, що підсудний не прагнув смерті потерпілого; якщо він доводить, що злочин вчинений у стані сильного душевного хвилювання внаслідок насильства чи тяжкої образи, це слід обґрунтувати.

Згадаємо захисну промову С. Андрієвського: "Що відбулося у його душі? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були покорені, тому що Андреєв міг діловито перемовлятись зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в'яжуться зі справою, тому що Андреєв був добрий і терплячий до останньої можливості. Якщо хочете, тут був жах і відчай перед раптово відкритими жорстокістю і байдужістю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. У ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Я назву душевний стан Андреєва "несамовитістю" - не тією несамовитістю, про яку говорить формальний закон, але несамовитістю у загальножиттєвому смислі цього слова. Людина "зійшла з розуму", була "у нестямі". Його руки працювали без його участі.

Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреєва, коли він говорить: "Крик дружини повернув мені розум". Значить, до цього крику він був у стані божевілля... Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий - не по-людськи, та й непотрібно".

Як свідчить адвокатська практика, темою захисної промови найчастіше є доказування обставин, що пом'якшують відповідальність підсудного. Захисна промова виглядає найбільш переконливо, коли необхідні факти та обставини раніше вже досліджувалися у процесі судового розгляду, причому для учасників суду буде більш зрозумілим, якщо спочатку адвокат зазначить беззаперечні обставини, а потім аналізує ті, щодо яких є заперечення.

Молодими адвокатами найчастіше допускаються наступні помилки: підміна аналізу доказів їх перерахуванням, перерахування прізвищ свідків та сказаного ними. Потрібно ж, навпаки, співставляти їх, демонструючи протиріччя (показання особи на попередньому слідстві і в суді, показання різних свідків, показання учасників процесу і документи, показання потерпілого і незаперечні факти, вільна розповідь на попередніх допитах та свідчення на попередньому слідстві і в суді).

Особливе значення мають тут висновки експертів, що вимагає від адвоката серйозної підготовки і наявності спеціальних, у тому числі - психологічних знань. Знанням можна протиставляти лише знання, а не емоції чи декларативні заяви.

Найбільш широке поле для застосування психологічних знань у захисній промові - характеристика особи підзахисного. Важливість цього питання підкреслюється в ст.ст. 324, 334 КПК України. Завдання адвоката - розкрити внутрішній світ підзахисного, зрозуміти його думки й переживання, спонукання й мотиви поведінки і пояснити їх суддям; він доводить до суду все, що говорить на користь захисту. "Закон вимагає, щоб поблажливість базувалася на обставинах справи. Але з усіх обставин справи, звичайно, найголовніша - сам підсудний. Тому, якщо в його житті, в його особі, навіть у слабкостях його характеру, які випливають із його темпераменту і його фізичної природи, ви знайдете підстави для поблажливості чи милості, - ви можете до суворого голосу засудження приєднати голос милосердя". Ці слова А.Ф. Коні не втратили актуальності і сьогодні.

На користь підзахисного можуть свідчити:

• - відвернення можливих шкідливих наслідків вчиненого злочину (повернення майна, надання допомоги при нанесенні тілесних ушкоджень);
• - вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих чи сімейних обставин (значні матеріальні труднощі, жорстоке поводження батьків із дітьми);
• - вчинення злочину під впливом погрози (примусу) або через матеріальну чи іншу залежність (прагнення відвернути несприятливі для близьких тяжкі наслідки, залежність боржника від кредитора);
• - вчинення злочину під впливом неправомірних дій потерпілого;
• - вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони;
• - вчинення злочину неповнолітнім, жінкою у стані вагітності (психофізіологічні особливості названих категорій осіб спричиняють до звуження здатності свідомого контролю за поведінкою);
• - щире каяття (явка з повинною, сприяння правоохоронним органам у розкритті та розслідуванні злочину, викриття співучасників).

Звичайно, при висвітлення особливостей особистості підзахисного чи обставин, що пом'якшують його вину, потрібно зважати на почуття міри (не змальовувати клієнта як втілення невинності, а потерпілого - невиправдано чорнити) або ж використовувати неморальні аргументи ("Всі так роблять, але не всі попадаються", "Всі п'ють" тощо). Це створює у членів суду негативне враження. Не слід також бути багатослівним чи, навпаки, "економити" слова, характеризуючи обвинувачуваного (зачитувати характеристики, особливо стандартні виробничі, без відповідних коментарів; стандартно перераховувати мотиви І пом'якшуючі обставини вчиненого діяння тощо).

Відомі адвокати минулого нерідко у захисній промові лише називали подію злочину, зосереджуючи всю увагу на психологічних аспектах кримінальної справи; вони знаходили надзвичайно сильні епітети, щоб охарактеризувати підзахисного І викликати сильне враження. Так, М.П. Карабчевський називав свою підзахисну Ольгу Палем (кримінальна справа про вбивство О. Довнара) "надзвичайно брехливою", "безалаберним жмутком нервів", але при цьому побудував захисну промову таким чином, що вона була виправдана судом.

Висновки захисника у судовій промові повинні бути обґрунтованими, послідовними, чітко сформульованими. Всі наведені

докази підводять до прохання про міру покарання, до формулювання остаточних висновків у справі. Якщо в результаті належного аналізу доказів захисник приходить до висновку, що подія злочину відсутня, в діянні підзахисного немає складу злочину - він просить у суду виправдувального вироку; коли факт здійснення злочину не заперечується, він висловлює свої міркування щодо міри покарання. Найскладніша ситуація - прийняття судом рішення за наявності лише непрямих доказів та запереченні підсудним своєї вини. Заключна частина повинна звучати таким чином, щоб суду стало очевидним, що виправдання - єдино правильний шлях правосуддя. Наведемо закінчення захисної промови М. Карабчевським (справа братів Скитських): "Закон не вимагає від нас неможливого. Сумніви - супутник розуму. Сказати, що в цій справі все для нас зрозуміле і немає сумнівів, ви не можете... Тому я прошу виправдального вироку".

Таким чином, аналіз минулого і сучасного стану нормативного регулювання, юридичної і психологічної літератури з проблеми використання психологічних знань у юрисдикційній діяльності дають підстави стверджувати, що діяльність із розслідування злочинів потребує від захисника не тільки юридичних знань, умінь і навичок, що формуються при їх вивченні, але й знання та застосування законів психології. Це зумовлене тим, що адвокатська практика здійснюється в умовах безпосереднього спілкування та взаємодії з людьми, отже, вимагає розуміння особливостей особистості підзахисного та інших процесуальних осіб, мотивів та змісту їх поведінки, взаємовідносин, що виникають у процесі життєдіяльності тощо. Тільки за допомогою психологічної науки адвокат-захисник може реалізувати заходи по встановленню контакту та здійсненню психологічного впливу, нейтралізувати дію негативних чинників при пошуку та оцінці процесуально значущих фактів, розробити стратегію і тактику їх пред'явлення та викладення при судовому розгляді кримінальної справи.