лекції з юридичної психології

Психічні пізнавальні процеси

§ 1. Структура психічних пізнавальних процесів

Теоретичний фундамент юридичної психології утворюють філософські, природничі та правові основи. Юридична психологія використовує як природничо-наукову базу дані тієї частини фізіології, яка займається вивченням вищої нервової діяльності.

З фізіологічної точки зору внутрішній світ людини, що називається психікою, включає в себе три групи психічних явищ:

1) психічні пізнавальні процеси — найдинамічніші психічні акти, що є вихідними в душевній діяльності людини. Вони забезпечують відображення нею діяльності, служать первинними регуляторами людської поведінки. До цієї групи належать відчуття, сприйняття, увага, уява, пам´ять, мислення і мова, а також емоційні та вольові процеси.

Систему психічних процесів складають:

а) сенсорні (з лат. sensus — відчуття) процеси, які відображають окремі властивості предметів та явищ. Психічним результатом їхньої дії є відчуття;

б) перцептивні (з лат. percipere — сприймати) процеси, що відображають предмети і явища у їх цілісному виді. Їх психічні образи називаються сприйняттям;

в) мнемічні (з лат. — mneme) процеси, які зберігають образи об´єктів і подій;

г) інтелектуальні (з лат. intellectus — розум) процеси відображають істотні зв´язки між явищами.

2) психічні стани — відносно стійкі явища душевної діяльності, що характеризують психіку в цілому на більш тривалих відрізках часу. Психічні стани являють собою єдність психічних процесів, їх своєрідний підсумок, що зворотно діє на хід психічних процесів. Психічні стани викликаються значним або незначним, але тривалим впливом на особу.

До психічних станів відносять: а) стани, пов´язані з пізнавальною діяльністю (допитливість, зацікавленість, подив, зосередженість, неуважність, сумнів); б) емоційні стани (настрій, афекти, пристрасть); в) психічні стани у вольовій діяльності (активність, рішучість, впевненість, стриманість); г) стани в праці (готовність до роботи, втома, ентузіазм тощо).

3) психічні властивості — найстійкіші психічні явища. Окремі психічні властивості утворюють складні структури: темперамент, характер, спрямованість (інтереси, потреби, світогляд) та здібності (обдарованість, талант, геніальність, задатки). Психічні властивості визначають особливості психічних процесів та своєрідність психічних станів. Наявність певних психічних властивостей забезпечує незалежність поведінки людини від випадкових впливів, у них виражається зрілість людської особистості, її розумова та практична самостійність.

Деякі дослідники виділяють ще й четверту групу психічних явищ — психічні утворення, до яких відносять знання, вміння, навики та звички. Проте психічне життя призводить до утворення різних психічних властивостей, де поняття «утворення» швидше динамічна характеристика психічного розвитку, ніж його результат. Тому знання, вміння, навики та звички належать до психічних властивостей.

Психічні процеси, стани і властивості не залишаються незмінними, вони розвиваються і змінюються протягом життя та діяльності людини. Як і все в природі, ці зміни відбуваються за певними законами.

Закономірності психічних явищ, що вивчаються психологічною наукою, є основоположними для юридичної психології.

2. Відчуття: класифікація та властивості

Найпростішою формою психічного відображення дійсності є відчуття.

Відчуття— це елементарний психічний пізнавальний процес відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів та явищ, а також стану власного організму людиною при безпосередньому впливі матеріальних подразників на відповідні аналізатори.

Відчуття не лише пов´язують нас із зовнішнім світом, є основним джерелом пізнання, але є й основною умовою нашого психічного розвитку. Так, доведено, що у штучно створених умовах сенсорної ізоляції, що позбавляє людину відчуттів, її свідомість істотно порушується та виникають розлади психіки.

На людину діє безліч подразників, проте не всі вони викликають відчуття. Якщо для відображення окремого аспекту певного об´єкту в людини немає відповідного аналізатора, вона не може його відчувати. Так, людина не відчуває радіохвиль, рентгенівських променів.

Відчуття тісно пов´язані з емоціями. Для прикладу, відчуття болю впливає на зниження настрою. Червоний колір збуджує, зелений — заспокоює.

Особливості відчуттів у кожної людини генетично зумовлені. В одного — винятково гострий зір, в іншого — добре розвинутий слух. Небагато людей має природні дані, достатні для того, щоб стати дегустатором вин чи інших харчових продуктів.

У психологічній літературі відчуття зазвичай класифікують за наступними критеріями.

За модальністюаналізаторів:

а) зорові; б) слухові; в) нюхові; г) смакові; д) дотикові; е) температурні.

За об´єктом відображення:

а) екстероцептивні — відчуття, що відображають властивості предметів, явищ зовнішнього середовища в результаті дії подразника безпосередньо на аналізатор (контактні— дотикові, температурні, смакові) або на відстані від нього (дискантні— слухові, нюхові, зорові);

б) інтероцептивні — відчуття, що фіксують стан внутрішніх органів (органічні - відчуття голоду, спраги, болю, нудоти і т. п.);

в) пропріоцептивні — відчуття, що відображають положення нашого тіла (рівноваги) та характер його руху (кін естетичніабом´язево-рухові), а також спокою (статичні).

За силою дії:

а) слабі; б) середні; в) сильні.

За тривалістю дії:

а) короткочасні; б) довготривалі.

Значеннязорових відчуттівнастільки велике, що навіть раптове їх виключення сильно впливає на психіку, викликаючи почуття розгубленості, невпевненості та пригніченості.

Не меншим є значення іслухових відчуттів. Коли при значному послабленні слуху людина погано сприймає слова, це помітно впливає на її психіку та в деяких випадках може навіть спричинити «психоз туговухості» на грунті недовіри.

Нюхові відчуттяхоч і розвинені в людини менше, ніж у тварин, однак також зберігають важливе значення. Відомо, що вдихання парів нашатирного спирту сприяє виведенню із запаморочливого стану.

Відчуття смакутісно пов´язане із відчуттям запаху. Так, при нежиті їжа видається такою, що не має смаку.

Важливими є ібольові відчуття. При сильному емоційному збудженні біль притуплюється. Нерідко важко поранений боєць йде в атаку, не відчуваючи болю.

Для того, щоб правильно оцінювати відомості, одержані від учасників процесу, необхідно знати про деякі закономірності властивостей відчуттів.

До властивостей відчуттів належать: чутливість аналізатора, адаптація відчуттів, взаємодія відчуттів, послідовні образи та локалізація подразника. Зупинимось на їх аналізі.

Чутливість аналізатора— це здатність психіки відображати властивості предметів, явищ з більшою чи меншою точністю. Існує нижній та верхній абсолютний поріг чутливості, які утворюють зону чутливості аналізатора (зорового, слухового тощо). Крім того, є ще й поріг чутливості до розрізнення. У людей вказані пороги індивідуальні. Залежно від віку та інших обставин вони змінюються.

Верхній поріг відчуття — максимальна величина подразнення, подальше збільшення (посилення) якого призводить до зниження відчуття. Наприклад, для відчуття тиску достатньо впливу 2 мг на 1 мм поверхні шкіри.

Поряд з абсолютним відчуттям існує й відносне відчуття, тобто поріг розрізнення (ледь відчутна відмінність у силі двох однотипних подразників). Ця відносна величина завжди має вигляд дробу, що вказує, яку частину від початкової сили відповідного подразника треба додати (чи відняти — зменшити), щоби отримати ледь замітає відчуття у зміні в силі цих двох рівнів подразника. Так, якщо взяти вантаж в 1 кг, а потім збільшити його вагу ще на 10 г, то цього довантаження ніхто не відчуватиме; щоб відчути збільшення ваги треба долучити 1/30 частину початкової ваги, тобто 33 г. Отже відносний поріг розмежування сили тяжіння — 1/30 частини сили початкового подразника.

Відносний поріг розмежування яскравості світла дорівнює 1/100; сили звуку — 1/10; смакового впливу — 1/5. Ці закономірності виявлені німецькими вченими Бугером і Вебером (закон Бугера-Вебера). Але ця закономірність притаманна лише середній зоні інтенсивності подразників. За дуже сильних чи низьких подразників існує, дещо, інша залежність. Тобто пороги чутливості там інші.

Гострота чутливості досягає максимуму до 20—30 років. На тимчасові відхилення чутливості від звичайної норми впливають такі фактори, як час доби, сторонні подразники (алкоголь, наркотики), фізіологічний стан (втома, хвороба, вагітність жінки), характер діяльності людини тощо.

Усе це необхідно враховувати при допитах, під час відтворення обстановки і обставин події, що проводиться з метою перевірки якості відчуттів. Наприклад, досліджуючи вібраційну чутливість у підозрюваного в симуляції глухоти, можна досить просто викрити його у неправді. Достатньо для цього за спиною у нього кинути на підлогу невеликий предмет, щоб перевірити його симулятивну поведінку. Людина зі справді ураженим слухом та з порушеною вібраційною чутливістю відповість на цей подразник. Симулянт, якщо він не знає про розвинуте вібраційне відчуття глухих, не зреагує на цей подразник. Після такої перевірки підозрюваний в симуляції глухоти повинен бути направлений на судово-психологічну або комплексну медико-психологічну експертизу.

Наведений приклад означає, що за відсутності одного аналізатора, чутливість інших аналізаторів зростає. При цьому у сліпих загострюється слух, дотик та нюх.

Адаптація відчуттіввиражається у зміні чутливості аналізатора під тривалим впливом подразника у вигляді пониження або підвищення порогу чутливості.

У результаті адаптації відчуття може повністю зникнути, особливо в процесі тривалої дії подразника (наприклад, адаптація до запаху нюхового аналізатора у людини, яка тривалий час працює з пахучими речовинами; слухова адаптація до постійно діючих шумів). У деяких випадках в результаті адаптації може настати притуплення відчуттів під впливом сильного подразника (наприклад, тимчасове зниження чутливості зорового аналізатора після того, як ми з напівтемного приміщення потрапляємо в умови яскравої освітленості). Це види негативної адаптації, оскільки призводять до пониження чутливості аналізаторів.

Однак прояв адаптації не завжди носить негативний характер. Нерідко чутливість аналізатора в результаті адаптації може не тільки знижуватися, але й значно підвищуватися. Відомо, що людина, яка знаходиться у темному приміщенні, через 3—5 хв. перебування там, починає розрізняти світло, яке туди проникає, бачити контури предметів. Через 20—30 хв. вона вже досить добре орієнтується в ньому. Встановлено, що перебування в абсолютній темноті підвищує чутливість зорового аналізатора за 40 хв. у 200 000 разів.

Ступінь адаптації аналізаторів різна. Висока адаптативність в нюхових, тактильних аналізаторів. Повільніше адаптуються смакові, зорові відчуття. Найменшою адаптацією відзначаються слухові відчуття.

Взаємодія відчуттів. У повсякденному житті на наші рецептори діє маса подразників під впливом яких ми зазнаємо різних відчуттів. У результаті взаємодії різних відчуттів чутливість аналізаторів змінюється: зростає або знижується. Такий процес впливає на повноту та об´єктивність показань, на якість відтворення обстановки і обставин події.

Проявом взаємодії відчуттів є контраст відчуттів.Контраст відчуттів— це підвищення чутливості до одних властивостей під впливом інших, які є протилежними за характером. Наприклад, одна й та ж фігура сірого кольору на білому фоні видається темною, а на чорному — світлою.

Контрастність має місце й тоді, коли один і той самий подразник відчувається аналізатором під впливом попереднього або супутнього подразника. Так, після холодного, навіть слабкий тепловий подразник буде відчуватись гарячим; відчуття квасного підвищує чутливість до солодкого. Подеколи контрастні відчуття можуть призвести до помилок у відчуттях, що, своєю чергою, може призвести до помилок у свідоцьких показаннях.

Так, в умовах впливу дуже сильного шуму авіаційного мотору світлова чутливість сутінкового зору падає до 20 % від свого попереднього рівня. Так само значно знижується зорова чутливість при впливі на нюховий рецептор неприємного запаху. Дану обставину слід враховувати при огляді трупа зі значними трупними змінами. Вищеназвані явища, за яких подразники однієї аналізаторної системи підвищують чутливість інших аналізаторів, а сильні знижують її при взаємодії відчуттів, називаютьсясенсибілізацією.

Іноді в процесі взаємодії відчуттів можуть з´являтися відчуття, характерні для іншого подразника, який в даний момент не діє на аналізатор. Це явище одержало назвусинестезія. Наприклад, в деяких людей під впливом звукових подразників можуть виникати яскраві зорові образи, різні смакові відчуття. Формою синестезії, яка доволі часто спостерігається, є так званийкольоровий слух. Звідси, очевидно, й походять словосполучення бархатистий голос, теплий звук (про тембр голосу), кричущий колір, теплий чи холодний колорит.

Послідовні образи. Нерідко при тривалому впливі на аналізатор подразник продовжує відчуватися навіть після того, як він припинив свою дію. Певний час людина все ще його «бачить», «чує» тощо. Зокрема, після ампутації хворої кінцівки людина може деякий час продовжувати відчувати біль, який йде від неї.

Закономірність людських відчуттів у вигляді послідовних зорових образів використана при створені кінематографічного ефекту, рухомого на екрані зображення. Критична частота миготінь, коли людина перестає помічати зміну кадрів відповідає 30 спалахам в секунду і більше. При кінопроекції зазвичай частота миготінь досягає 72 спалахів в секунду, і людина бачить об´єкти в русі, не зауважуючи послідовно змінюваних проекцій. При низькій частоті миготінь спалахів, наприклад, 5—10 разів в секунду, можлива поява світлових плям, нерухомих фігур, а це починає викликати неприємні відчуття, що призводять до головного болю та нудоти.

Просторова локалізація подразника. Просторова рецепція здійснюється за допомогою дистантних аналізаторів, що відчувають сигнал на відстані. У деяких випадках можливі спотворення в результаті взаємодії відчуттів, особливо під впливом аналізатора ведучої модальності (ведучої ролі). На точність просторової локалізації подразника значною мірою може впливати положення тіла, голови.

Іноді відчуття співвідносяться з тією частиною тіла, на яку діє подразник (смакові відчуття), а інколи вони більш поширені (больові відчуття).

3. Сприйняття, його види та закономірності

Завдяки відчуттям у свідомості відбиваються окремі властивості предметів та явищ. Однак у дійсності, що оточує людину, кожний предмет чи явище має цілий комплекс різних якостей. Для правильного їх відображення окремі відчуття об´єднуються й у людини створюється цілісний образ предмета або явища.

Сприйняття— це психічний процес відображення предметів та явищ у всій сукупності їх властивостей та ознак при безпосередньому їх впливі на органи відчуттів.

Залежно від ведучої ролі того чи іншого аналізатора існують такі види сприйняття: зорові, слухові, нюхові, смакові, кінестетичні. Виходячи з організації процесів сприйняття виділяютьнавмисне (заплановане)тавипадкове (довільне)сприйняття. Залежно від діяльності одного чи кількох аналізаторів сприйняття буваєпростиміскладним.

На відміну від відчуттів, у результаті сприйняття складається цілісний образ предмета, явища. В силу такої закономірності людина зазвичай при недостатній інформації прагне самостійно заповнити відсутні елементи сприйнятого об´єкта, що іноді приводить до помилкових тверджень. Тому при допиті свідків необхідно з´ясувати не лише те, що вони чули, бачили, але й те, на чому грунтуються їхні твердження про ті чи інші властивості сприйнятого ними предмету.

До загальних властивостей сприйняття у психології відносять — вибірковість, цілісність, константність, предметність, структурність та усвідомленість.

Вибірковістьсприйняття полягає у тому, що людина помічає в об´єкті те, що її найбільше цікавить.

Цілісністьпроявляється у тому, що сприйняття частини об´єкта залежить від того, в яке ціле дана частина включена (наприклад, людина середнього зросту здається вищою поряд з низькорослими людьми; місяць біля горизонту здається більшим, оскільки ми одержуємо можливість порівняти величину його диску з величиною будівель, дерев та ландшафтом місцевості).

Константністьвиражається у тому, що предмет сприймається людиною більш менш однаковим, незважаючи на те, що фізіологічні умови сприйняття змінюються. Для прикладу, книга зберігає для нас свій розмір на відстані як одного, так і трьох, п´яти метрів від неї, хоча в останніх випадках її відображення на сітківці ока має значно менші розміри. Це пояснюється тим, що на сприйняття предмета впливає уява про нього, що зберігається в пам´яті людини.

Предметність сприйняттяозначає, що відомості, які одержуються із зовнішнього середовища, відносяться до цього середовища.

Структурність сприйняттяодержує свій вираз у тому, що сприйняття не є простою сукупністю відчуттів. Людина сприймає абстраговану від цих відчуттів систему предмета, явища, події.

Усвідомленістьсприйняття означає, що людина розуміє суть предмета, явища, події, що нею сприймаються.

Залежність сприйняття від професійних знань та минулого досвіду називаєтьсяаперцепцією. Люди різних професій по-різному сприймають один і той же предмет. Так, розглядаючи зірвану в полі квітку, художник зверне увагу на поєднання в ній кольорів; ботанік подивиться на квітку як на представника певного класу рослин; агронома вона зацікавить з точки зору належності до кормових трав. Таким явищем пояснюються найповніші та найточніші показання свідків, що спостерігали подію.

Неправильні, помилкові сприйняття називаютьсяілюзіями.

Проаналізуємо деякі закономірності сприйняття предметів, простору, часу та руху.

Сприйняття предметів. 90 % інформації людина одержує за допомогою зору. Око може на зразок руки «ощупувати» предмет. Воно функціонує як вимірювальний пристрій. Не випадково наше ставлення до певних подій та вчинків називається «поглядом», а система наших уявлень про світ — «світоглядом».

Величина предметів, що сприймаються залежить від кута зору та відстані, з якої вони спостерігаються. Знаючи величину предмета, ми за цими даними визначаємо відстань, на якій він знаходиться; навпаки, знаючи, конкретну відстань, визначаємо величину предмета. Наприклад, коли ми дивимося у бінокль, то, знаючи величину предметів, бачимо їх наближеними, але не збільшеними. Дивлячись за допомогою лупи на друкований шрифт, ми бачимо букви збільшеними, але не наближеними. Сприйняттяформи предметівпередбачає чітке визначення їх обрисів та меж. Воно залежить від чіткості зображення, тобто від гостроти зору.

Одні люди краще помічають те, що стосується матеріальних предметів. Вони звертають увагу на якість речі, матеріалу, з якого вона виготовлена, помічають її недоліки і переваги. Це так званапредметна спостережливість. Інші добре помічають психічні властивості особистості, непогано знають внутрішній світ людини. У цих людей розвинутапсихологічна спостережливість. Деякі люди володіють обома видами спостережливості.

У процесі спостереження один звертає увагу на факти, добре описує їх, мало цікавлячись поясненням. Інші, навпаки, можуть не помітити дечого в предметах або явищах, але виявлені властивості вони прагнуть пояснити, витлумачити причини явища. Нарешті, деякі люди, вивчаючи який-небудь предмет, помічають передусім деталі і від них ідуть до пізнання цілого. Інші, навпаки, намагаються спочатку охопити предмет у цілому, а потім уже сприймають його окремі елементи.

Для сприйняття предметів важливу роль відіграє знання про предмет, що сприймається. Якщо людина має правильне уявлення про цей об´єкт, розуміє хід події, вона краще і більш осмислено сприймає його (хоча в цьому криється небезпека доповнення фактичних обставин уявою у зв´язку із звичним уявленням про подію, що спостерігається).

Наприклад, інженер-будівельник, який допитується як свідок-очевидець у справі про порушення правил техніки безпеки, результатом чого став обвал будівельних риштувань, може набагато точніше та правильніше розповісти про минулу подію, ніж, наприклад, водій або бухгалтер, оскільки інженер не лише бачив все, що відбувалося у момент обвалу, але й зрозумів хід подій, знає, з яких причин міг настати обвал. Або, наприклад, кравчиня повідомить про такі деталі одягу та особливості її пошиву, які залишаться непоміченими свідком, який не знайомий з кравецьким мистецтвом. Те саме можна сказати про будь-якого іншого фахівця, якщо він спостерігає добре знайомі йому предмети або явища.

Сприйняття предметів, осіб відбувається двояким чином. Прості, добре знайомі об´єкти сприймаються, як правило, відразу. Так буває, наприклад, при сприйнятті свідком різних предметів, які він добре запам´ятав (синтетичне сприйняття). В інших, більш складних випадках процес сприйняття предмета має розгорнутий, осмислений характер (аналітичне сприйняття). Іноді свідку вдається запам´ятати характерні ознаки предметів, людей, наприклад, особливі прикмети.

Сприйняття просторує складнішим видом перцептивної діяльності порівняно із сприйняттям предметів, оскільки включає в себе як відображення форми, величини, взаємного розташування предметів, їх рельєфу, так і віддаленості та напряму, в якому вони розташовані відносно один одного.

У сприйнятті простору певну роль відіграють різні відчуття, однак людина — істота переважно оптична, яка орієнтується в просторі в основному за допомогою зорових даних; сприйняття простору для людини є переважно функцією зору.

Відстань (у глибину) може визначатись і одним оком. Однак при такому монокулярному сприйнятті оцінка глибини простору стає менш точною.

Якщо об´єкт невідомої нам величини розташований поблизу відомих нам за величиною об´єктів, то віддаленість цього об´єкта оцінюється у сприйнятті опосередковано по відношенні до відомих нам за величиною об´єктів. У тому випадку, коли відстань до об´єкта значна, а його величина точно не відома, можливі чималі помилки в оцінці відстані. Для прикладу, в ясну погоду, коли повітря чисте, засніжені гори, що спостерігаються з вершини іншої гори, здаються значно ближчими, ніж вони є насправді, якщо між ними та глядачем немає проміжних обрисів гір.

Практично у нашому орієнтуванні в просторі певну роль відіграють і непросторові ознаки. На їх основі іноді орієнтується кожен з нас: ось ці двері зі стертою фарбою та пожовклим написом, в які я повинен увійти, праворуч повернути біля високого паркану, а потім перейти вулицю поблизу годинника.

Власне орієнтування у просторі може здійснюватись двома способами. Користуючись одним з них, людина мислено прослідковує пройдений або передбачуваний нею шлях, що пов´язує дані точки простору, і визначає своє положення щодо відправної точки свого шляху. Другий спосіб полягає в одночасному уявленні всіх просторових зв´язків даної місцевості.

Зазвичай ми використовуємо як один, так і другий спосіб залежно від ситуації. Однак в одних людей часто переважає перший, а в інших — другий спосіб орієнтації в просторі. При цьому слід мати на увазі, що відносно точне сприйняття відстані можливе в межах до 0,5 км, а загалом великі відстані недооцінюються, малі ж — переоцінюються.

На воді або через водну поверхню об´єкти здаються ближче їх справжньої віддаленості, оскільки вода своєю одноманітністю «скрадає» відстань.

Добре освітлені предмети, а також предмети білого, червоного, жовтого кольору, особливо у поєднанні з темним фоном, видно краще, а тому здаються ближчими. Усім відомо, що вогнище або освітлене вікно, світло фар і т. п. сприймаються як ближчі, ніж це є насправді.

Коли свідку важко визначити в цілому просторове поле, можна запропонувати йому послідовно визначити відстань до окремих точок, а вже потім, підсумувавши дані аналізу, спробувати визначити відповідну величину.

Якщо слідчий ставить під сумнів можливості свідка чи потерпілого бачити, впізнати що-небудь, він може скористатися довідниками, які містять дані про можливості людського зору, слуху, нюху і т. п. Для прикладу, дзвіниця, заводська труба, водонапірна башта видимі на відстані 15—20 км, багатоповерховий будинок — 8—10 км, вікно в будинку — 4 км, контур людини — 1 км, рух ніг та рук — 700 м, головний убір — 400 м, очі, ніс та пальці — 60 м, повіки — 20 м. Усі ці дані мають усереднений характер, враховують звичайний, нормальний стан органів відчуття.

Сприйняття часу— це відображення у свідомості людини послідовності, тривалості та швидкоплинності явищ дійсності.

У людини є певне безпосереднє переживання, «відчуття» часу. Воно зумовлене органічними відчуттями та пов´язане з ритмічністю основних процесів життєдіяльності — пульсу, дихання і т. п. Згідно даних найновіших досліджень, оцінка тривалості коротких часових інтервалів залежить також від внутрішньої температури тіла.

Наша уява про час пов´язана з враженням про хід події, послідовність її окремих моментів, що йдуть один за одним. Тому невипадково у сприйнятті часу розрізняють: а)сприйняття тривалості в часіта б)сприйняття послідовності в часі. Відповідаючи на запитання про відрізок часу, людина повинна уявити собі цей відрізок у вигляді своєрідної суми (початок події, проміжні етапи та кінець). Щоб визначити, скільки часу тривала кожна подія або її деталі, людині доводиться провести складну мислену роботу, відновивши у пам´яті перебіг події та оцінивши її у часі.

На сприйняття часу впливають різні фактори, в тому числістимули. Якщо на людину одночасно діють два стимули, то той з них, до сприйняття якого вона приготувалася, буде сприйматися як попередній стимул.

Значний вплив на сприйняття тривалості події в часі також може матиступінь зайнятості особи в даний часовий інтервал. Час, заповнений активною діяльністю, здається таким, що спливає набагато швидше, порівняно з часом, не заповненим цікавими справами, проведеним в очікуванні неприємних подій, зайнятим одноманітними діями.

Особливу роль в оцінці часу відіграємотивація. Час, насичений діяльністю, спрямованою на задоволення особистісно значимих мотивів, сприймається більш коротким.

Змінюється сприйняття тривалості часу залежно відвіку. Для людей похилого віку час тече швидше, ніж для дитини. За даними ряду досліджень, у дорослих переоцінка часових інтервалів може сягати 133 %, а у дітей, підлітків та юнаків у віці від 7 до 19 років — аж 175 %.

Сприйняття послідовності явищ, як правило, відзначається більшою точністю, ніж сприйняття їх тривалості.

Іноді при розслідуванні та судовому розгляді справ про злочини, пов´язані із застосуванням вогнепальної зброї, виникає необхідність оцінити інтервали між почутими пострілами. Короткі інтервали, що не перевищують 0,5 с, майже не сприймаються. При інтервалах в 0,5—1 с межі пострілів та інтервал утворюють єдність. І лише при інтервалах більше 1 с переважаючим залишається сприйняття інтервала.

Короткі інтервали переоцінюються, а довгі — недооцінюються. Інтервал здається більш коротким, якщо перший постріл був голоснішим. І навпаки, він здається більш довгим, якщо другий постріл було чути сильніше за перший. Це пояснюється тим, що за однакової тривалості голосний звук здається довгочаснішим. Інтервали, обмежені високими звуками, здаються більш довгими, ніж інтервали, обмежені низькими звуками. Для того, щоб встановити тривалість інтервалів між пострілами свідку необхідно запропонувати постукуванням позначити межі інтервалу, в той час як слідчий хронометрує його дії.

Сприйняття рухує дуже складним процесом, природа якого ще не до кінця з´ясована. Якщо предмет об´єктивно рухається у просторі, то ми сприймаємо його рух внаслідок того, що він виходить із сфери найкращого бачення і цим змушує нас рухати очима або головою, щоб знову зафіксувати на ньому погляд. Зміщення ж точки по відношенню до положення нашого тіла вказує нам на її пересування у просторі.

Сприйняття руху залежить від швидкості об´єкта, що рухається, і відстані між ним та суб´єктом, який його сприймає: чим більша дана відстань, тим більша неточність сприйняття, при цьому швидкість руху сприймається як повільніша.

Точність сприйняття швидкості залежить від кута зору, а також відстані до об´єкта, що рухається: чим більший вказаний кут та чим ближче об´єкт, що рухається, тим більшою видається швидкість руху.

Умовно, ознаки відчуття швидкості руху можна поділити на три групи, залежно від того органу відчуття, який відображає цю ознаку:

1) вестибулярний апараті все тіло людини сприймає такі ознаки, як прискорення, уповільнення, зміна напряму руху та вібрація;

2) зоровий орган сприймає рух за наявності орієнтирів залежно від їх розташування (віддаленості від спостерігача);

3) слухові органи сприймають роботу механізмів.

Швидкість руху сприймається людиною на основі логічних висновків, коли конкретна швидкість руху сприйматися не може, а про її параметри можна судити лише за результатами руху об´єкта та супутніми руху ознаками. Тобто сприймається не сама швидкість, а результат руху і по ньому вже дається оцінка швидкості. Трупи, кров, деформований транспорт, звук гальмування автомобіля, сильні удари, зміна напряму руху, вібрація можуть значно спотворити сприйняття людиною швидкості, повністю підпорядкувати її оцінку помилковим висновкам.

У сприйнятті руху певну роль відіграють і опосередковані ознаки, що створюють враження руху. Таке враження руху може викликати незвичне для статичного тіла положення частин фігури (піднята нога, відведена рука, яка начебто замахується).

При розслідуванні злочинів, пов´язаних з порушенням правил дорожнього руху, основним джерелом одержання необхідних відомостей про напрям, швидкість, траєкторію руху автомобіля є водій, оскільки більша частина інформації, що стосується транспортного засобу, сприймається саме ним. У випадку добросовісності водія, його показання будуть цінними й тим, що є більш точними, оскільки грунтуються на показниках приладів, технічному стані автомобіля, водійському стажі та досвіді керування транспортним засобом.

Але тут необхідно враховувати й той факт, що дорожньо-транспортна подія у часі триває в основному не більше 3 с. А сама подія є доволі насиченою різними обставинами, що значно впливає на картину сприйнятої інформації та ускладнює розслідування.

4. Увага

Будь-які процеси пізнання, спрямовані на той чи інший об´єкт, який у них відображається: ми сприймаємо щось, думаємо про щось, що-небудь уявляємо. Тому у кожному психічному процесі завжди є певне ставлення особистості до світу, суб´єкта до об´єкта, свідомості до предмету. Таке відношення знаходить вираз в увазі.

Людина уважна, коли не тільки чує, але слухає чи навіть прислухається, не тільки бачить, але й дивиться чи навіть вглядається, тобто коли підкреслена або підвищена активність нашої пізнавальної діяльності. Інакше кажучи, увага — це, насамперед, динамічна характеристика протікання пізнавальної діяльності: вона виражає переважний зв´язок психічної діяльності з певним об´єктом, на якому вона зосереджена.

Водночас, мозок людини не здатний відразу переробити всі сигнали, що одночасно надходять від багаточислених рецепторів. Такі сигнали не можуть одночасно відобразитись у свідомості. Звідси увага — це вибіркова спрямованість на той чи інший об´єкт та зосередженість на ньому.

Увага— це психічний процес, який полягає у спрямованості та зосередженості свідомості, інших психічних процесів на певному об´єкті, явищі чи діяльності.

Завдяки увазі людина вибирає необхідну інформацію, забезпечує вибірковість різних програм своєї діяльності, зберігає належний контроль над своїми діями. Проте увага — не самостійний психічний процес, бо не може виявлятися поза іншими процесами. Людина уважно чи неуважно дивиться, слухає (тобто сприймає), думає (тобто мислить) або щось робить. Тож увага — лише сторона різних психічних процесів.

Увага зазвичай виражена у міміці, поставі, рухах. За увагою завжди стоять інтереси та потреби, настанови та спрямованість особистості. Вони викликають зміну відношення до об´єкта. А зміна ставлення до об´єкта виражається в увазі — у зміні ясності та чіткості змісту, на якому зосереджена пізнавальна діяльність.

Вести мову про увагу, її наявність або відсутність можна лише стосовно певної діяльності — практичної або теоретичної. Людина уважна, коли спрямованість її думок регулюється спрямованістю її діяльності, і обидва напрямки, у такий спосіб, співпадають.

У психології розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна увагавиникає незаплановано під впливом зовнішніх подразників та не вимагає вольових зусиль, триває доти, поки діє зовнішній подразник. Тому цей вид уваги називають такожненавмисним. Вона спостерігається вже у новонароджених.

Довільна увагавиникає і розвивається в результаті вольового зусилля та напруги людини і характеризується цілеспрямованістю, організованістю, підвищеною стійкістю. Цей вид уваги ще називаютьнавмисним.

Післядовільна увагавиникає з довільної і спрямовує пізнавальні процеси людини в особисто значимій для неї діяльності. Вона виникає після певних вольових зусиль, але коли людина немовби «входить» у роботу, починає легко зосереджуватися на ній. Післядовільна увага привертається значно меншими труднощами, тут часто допомагає ще й звичка. Тому таку увагу іноді називають вторинною.

Існують зовнішні та внутрішні фактори, що визначають спрямованість уваги.

Дозовнішніх факторівналежитьабсолютнасила подразників. Так, приголомшливі розкоти грому в небі, салют чи постріл з вогнепальної зброї неподалік змушують людину звернути увагу на ці звуки. Важливе значення має івідноснасила подразника. Серед тихої ночі навіть слабкий шурхіт буде чутним. Тому, якщо особа стверджує, що вона не звернула увагу на який-небудь сильний подразник, то це може свідчити про те, що або вона знаходилась в якому-небудь психофізіологічному стані, або просто не бажає з якоїсь причини говорити правду.

Для привертання уваги має значення іраптовістьподразника, навіть коли він і не дуже сильний.Рухоміпредмети, а такожновизна, змінау звичному не залишаються непоміченими. Так само на увагу впливаютьконтрастніпредмети чи явища. Наприклад, на високу людину швидше звернуть увагу, коли поруч з нею перебувають люди низького зросту.

Довнутрішніх факторів, що визначають спрямованість уваги, належать відповідність зовнішніх подразників потребам людини, значимість, яку вона надає цим подразникам, а також відчуття та емоції. Зголодніла людина відчує запах їжі, що долітає з кухні, тоді як ситий може не звернути на це уваги. Все, що викликає у нас інтерес, відповідає схильностям і смакам, діє на почуття, привертає нашу увагу. Крім того, важливе значення для привертання уваги має минулий довід людини.

До критеріїв оцінки або властивостей уваги відносять: обсяг уваги, сконцентрованість та розподіл уваги, стійкість уваги, перемикання уваги та уважність.

Обсягом увагиє кількість предметів, що сприймаються одночасно. Зазвичай людина сприймає 5—9 об´єктів з 12. В середньому — 7 об´єктів. Недарма цифра 7 з давніх-давен вважається магічною («сім чудес світу»). Коли об´єкти, які сприймаються, якось пов´язані один з одним, то число об´єктів, що людина помітить, буде більшим.

Сконцентрованість увагиполягає у виділенні чогось, на що спрямована увага, у зосередженості на чомусь. Інколи людина настільки заглиблюється в діяльність чи спостереження, що не помічає навколо нічого іншого.

Розподілом увагиє вміння одночасно слідкувати за кількома об´єктами, явищами чи за виконанням різних дій. Деякі шахісти можуть вести одночасно з неослабленою увагою декілька партій. Розподіл уваги є професійно важливою ознакою для представників деяких професій, наприклад, працівників текстильної промисловості, яким доводиться одночасно слідкувати за кількома верстатами. Розподіл уваги надзвичайно важливий і для педагога, якому необхідно тримати у полі свого зору всіх присутніх в класі, аудиторії. При розподілі уваги важливе значення має добра обізнаність хоча б з однією з тих дій, які доводиться виконувати одночасно. Як правило, на одній з них людина зосереджує свою увагу, інші ж виконує майже автоматично.

Стійкість увагипозначає велику опірність відволіканням, завдяки чому людина може довго зосереджуватись на певному предметі чи дії. Дана властивість уваги залежить від ряду факторів: особливості матеріалу, ступеня його складності, знайомості, зрозумілості, ступеня інтересу суб´єкта до нього, індивідуальних особливостей особистості. Серед останніх важливою є здатність шляхом свідомого вольового зусилля тривалий час підтримувати свою увагу на певному рівні, навіть, якщо той зміст, на який вона спрямована, не становить безпосереднього інтересу, і збереження його в центрі уваги.

Перемиканням увагиє її свідоме та осмислене переміщення на новий об´єкт чи явище.

Уважністьє рисою особистості, яка наділяє людину спостережливістю, здатністю краще сприймати навколишній світ. Уважна людина реагує на події швидше й переживає їх часто глибше. Маючи цю рису, людина легко зосереджується, у неї добре розвинута мимовільна увага. Навіть за браком інтересу до роботи уважна людина може швидко мобілізувати довільну увагу, змусити себе зосередитися на складному й нецікавому занятті.

Слідчий, проводячи обшук, вивчає обстановку приміщення, досліджує окремі предмети, спостерігає за поведінкою присутніх, керує діями своїх помічників та працівників органів дізнання, відчуває при цьому безліч сторонніх впливів, значна частина яких заважає його роботі. Тому він повинен відкинути все, що стоїть на заваді його діяльності. Поряд з цим, пізнавальна суть обшуку зумовлює необхідність слідчого протягом певного часу, зберігаючи стійкість уваги на одному об´єкті, одночасно розподіляти увагу на інші, швидко перемикатись з одного об´єкту на інший.

При допиті на перший план виступають вже не перемикання та розподільність уваги, скільки її сконцентрованість, стійкість та обсяг.

Ще більш сконцентрованою повинна бути увага при огляді предметів, речових доказів, вивченні документів, кореспонденції.

5. Уява

Предмети та явища навколишнього світу, що ми сприймаємо, не зникають безслідно з нашої свідомості, а зберігаються у вигляді образів, які ми можемо подумки відтворювати в той час, коли самих предметів чи явищ уже немає перед нами. Образи тих предметів і явищ, які ми сприймали раніше, а тепер відтворюємо у думках, називаютьсяуявленнями.

Водночас, образи, якими оперує людина, не обмежуються відтворенням безпосередньо сприйнятого. Перед людиною в образах може постати й те, чого вона безпосередньо і не сприймала, і те, чого взагалі не було, і, навіть, те, чого у саме такій конкретній формі насправді бути не може. Таким чином, кожен образ певною мірою є відтворенням і перетворенням дійсності. І якщо відтворення є основною характеристикою пам´яті, то перетворення стає основною характеристикою уяви.

Людина не тільки сприймає і пізнає, але й змінює світ, перетворює його. Для того, щоб перетворити дійсність на практиці, необхідно вміти перетворити її мислено. Цю потребу і задовольняє уява. Уява нероздільно пов´язана з нашою здатністю змінювати світ, дієво перетворювати дійсність і творити щось нове.

Тож уява— це психічний процес, який полягає в утворенні у свідомості нових образів об´єктів, явищ на основі наявних знань та уявлень.

Уява займає проміжне місце між сприйняттям, мисленням і пам´яттю. Вона завжди сприяє творчій, пошуковій мисленій діяльності слідчого, судді.

Уява неоднаково розвинута в різні періоди життя. Твердження про добру уяву в дітей не може бути прийняте беззастережно. Річ у тім, що у дітей ще недостатньо сформовані уявлення, адже уява — це нове поєднання наявних уявлень. Крім того, уява у дітей ще не повністю контролюється мисленням. Утім, головними рисами дитячої уяви є її яскравість та жвавість.

Як й інші психічні процеси, уява буває довільною (навмисною) та мимовільною (ненавмисною).Довільна уявамає місце, коли людина зайнята якою-небудь творчою працею. Це відбувається в процесі створення літературних творів, у діяльності винахідника, конструктора і, навіть, у звичайній праці, коли треба обміркувати й добре уявити те, що будеш робити.Мимовільна уявавиявляється тоді, коли ніякого завдання перед людиною не стоїть, проте вона мимоволі починає мріяти, фантазувати. До мимовільної уваги відносяться і сновидіння, в яких образи дійсності нерідко бувають дуже спотвореними.

Залежно від самостійності та оригінальності образів, уява буває відтворювальною (її називають також відновлювальною або репродуктивною) та творчою (креативною).Відтворювальна уявавиникає на основі описань чи зображень, виконаних іншими людьми. Якби людина не могла досить чітко викликати в своїй уяві образи предметів, явищ та подій, про які повідомляють інші люди, вона б мало їх розуміла і зовсім не змогла б перейняти чужий досвід.

Коли слідчий знайомиться з кримінальною справою, яку прийняв до свого провадження, він уявляє собі, про що йдеться у досліджуваних матеріалах. Складаючи план розслідування, слідчий передбачає уявний хід подій, у нього виникають підозри, версії, що також є продуктами уяви.

Оглядаючи місце події слідчий повинен уявити собі, що тут могло відбутися, як вели себе учасники події. Якщо не відома особа винного, то за окремими слідами слідчий намагається уявити собі його образ для того, щоб згодом цілеспрямованіше провести його розшук.

Значно полегшують слідчо-судову уяву різного роду малюнки, фотографії, креслення, схеми, зліпки, макети моделі.

Творча уяваполягає в самостійному творенні нових образів (зазвичай, теж на основі минулого сприйняття). Вона пов´язана з діяльністю людини і є більш складною, ніж відтворювальна уява.

Готуючись до допиту особи, слідчий може уявити, як вона буде реагувати на підготовлені ним запитання, які заперечення буде висловлювати.

Також активно проявляє себе уява при підготовці до проведення обшуку та в ході його проведення, коли слідчий намагається створити для себе загальну картину обшукуваного приміщення.

За характером образів, якими оперує уява, розрізняютьконкретнутаабстрактнууяву. Уява слідчого, прокурора, адвоката, судді оперує образами та уявленнями, які з великою повнотою та конкретністю відображають певні властивості, деталі, на відміну від узагальнених схем, символів, що притаманні абстрактній уяві математиків, фізиків.

Також уява буваєпасивноютаактивною. Відмінність між «пасивністю» та «активністю» полягає у ступені наміру та свідомості. Іноді уява буває настільки активною, що в людини починає проявлятися якість, відома яксхильність до фантазування. Тому показання таких людей слід ретельно перевіряти.

Найпоширенішою формою спотворення уяви в людей, які пережили страх, афект, знаходяться у стані посттравматичного стресового розладу, єгіперболізація сприйнятого, що виражається у перебільшенні, зміні розміру, форми та інших якостей об´єкта. Так, потерпілі, які зазнали нападу, нерідко перебільшують зріст, силу, кількість злочинців тощо.

6. Память

Особистість визначається цілісністю, єдністю та неповторністю. Ці якості зумовлюються не стільки біологічною, природною організацією, скільки унікальністю життєдіяльності, яка визначається індивідуальним досвідом людини. Якщо б людська психіка не мала здатності до накопичення досвіду, то людина, за висловом І. Сеченова, «залишалася б завжди у стані новонародженого». Своєрідним інтегратором особистості, механізмом формування досвіду та цілісної діяльності є такий пізнавальний процес, як пам'ять.

Пам'ять — це складноорганізований процес запам'ятання, збереження, відтворення та забування індивідуального досвіду особистості. Пам'ять є наскрізним (через усю особистість) процесом. Вона зв'язує всі образи чуттєвого (відчуття та сприймання) та позачуттєвого (мислення, уявлення) пізнання, механізми формування цих образів; саме за допомогою пам'яті здійснюється перехід від конкретного живого споглядання (сприймання) до абстрактного мислення та зворотне сходження до безпосередньої чуттєвої діяльності. Інакше кажучи, пам'ять формує та зберігає цілісність особистості.

Загальним пояснюючим принципом запам'ятання образів, думок, дій та інших відображень дійсності є принцип асоціативності, тобто виникнення та зміцнення тимчасових зв'язків між відображуваним матеріалом. Людина ніколи не запам'ятовує окремий образ, а лише у взаємозв'язку його з суміжними образами реальності або з тим, що вже є у пам'яті. Формування асоціацій відбувається на основі суміжності, контрасту або подібності.

Тобто запам'ятання образу об'єкта здійснюється шляхом зв'язування його зоб'єктами чи явищами, що знаходяться або в одному просторі та часі з подібними предметами, або в порівнянні з відмінними предметами чи явищами. Наприклад, закріплення в пам'яті оперативного працівника зовнішності розшукуваного злочинця здійснюється за суміжністю з його небезпечними діями, за контрастом або подібністю з образами інших осіб, які вже є в пам'яті.

Фізіологічною основою виникнення зв'язків та 'їх зміцнення є формування та зміцнення рефлексів (нервових зв'язків) у головному мозку. Міцність зв'язків, отже, й запам'ятання залежить не тільки від якості самого матеріалу, а й від того, яке значення воно має для особистості. Разом з тим, якість відображуваного об'єкта впливає на те, які зони головного мозку стають центрами цих нервових зв'язків (ансамблів нейронів). Так, при запам'ятанні зорової інформації (зовнішність злочинця, обставини місця події) головне навантаження припадає на зони зорової проекції кори великих півкуль. Запам'ятання дій (прийоми затримання або захисту) локалізуються у підкоркових відділах мозку.

У зв'язку з тим, що пам'ять інтегрує всю різнобарвність людської діяльності, форми її виявлення такі ж різнобічні. Окремі різновиди пам'яті групуються за такими критеріями:

а) за характерам психічної активності:

— рухова;

— емоційна;

— образна;

— вербально-логічна;

б) за характером цілей діяльності:

— мимовільна;

— довільна;

— довільна;

— позадовільна;

в) за міцністю закріплення та зберігання образів:

— короткочасна;

— довгочасна;

— оперативна.

В основі першого критерію — провідна функція працівника правохоронних органів в певній діяльності, зокрема, при огляді місця події провідною функцією є безпосереднє сприймання обстановки; при плануванні розслідування основу складає розумова діяльність; при здійсненні затримання злочинця провідною функцією є рухова активність.

Рухова пам'ять — це запам'ятання, збереження і відтворення рухів та їх систем. Значення її в тому, що вона є основою для розвитку конкретних практичних, фізичних дій, фізичного розвитку особистості.

Емоційна пам'ять — це пам'ять на переживання, емоції та почуття, що супроводжують життєдіяльність людини. Вона свідчить про реалізацію взаємин людини з навколишньою дійсністю — людьми, подіями, явищами.

Образна пам'ять — це запам'ятання відповідних образів сприймань (зорових, слухових, тактильних тощо). Найчастіше використовується зорова та слухова пам'ять, рідше — інші її різновиди.

Вербально-логічна пам'ять — це запам'ятання думок, логіки взаємозв'язку між елементами інформації. Найчастіше виявляється у відтворенні понять у мовній формі.

В основі другого критерію диференціації видів пам'яті лежить усвідомлення мети конкретної діяльності людини. У тому випадку, коли актуальною стає сама пам'ять, тобто людина свідомо намагається дещо запам'ятати, — цей вид пам'яті визначається як довільна пам'ять. Якщо ж спеціальної мети запам'ятати немає — ми говоримо про мимовільну пам'ять.

Проте поділ цей досить умовний. По суті мимовільна, довільна та позадовільна пам'ять є ступенями загальної динаміки пам'яті. Зокрема, практика свідчень у кримінальних справах доводить, що значний обсяг інформації може бути одержаний саме шляхом актуалізації незадовільного запам'ятовування.

Незважаючи на те, що в основі третього критерію видів пам'яті лежить часовий параметр, це не зовсім так. Річ у тім, що цей поділ грунтується на синтезі тривалості запам'ятання та значущості самої інформації.

Образи сприймань, мислення, дій не з'являються миттєво і миттєво не зникають. Для того, щоб пройти стадію усвідомлення, сліди впливів переробляються, закріплюються протягом певного часу (навіть після події людина деякий час начебто бачить її, чує, переживає дії та думки). Саме ця післядія і складає короткочасну пам'ять.

Неодноразово сприйняті, дуже важливі події формують надовго збережені образи довгочасної пам'яті. Функціонування цієї пам'яті зумовлене необхідністю використання інформації в подальшій діяльності людини.

Поняттям «оперативна пам'ять» обмежують процеси, які обслуговують конкретні дії, окремі операції. Це своєрідна службова пам'ять.

Динаміка цих різновидів пам'яті полягає в тому, шо первинна інформація у формі оперативних одиниць пам'яті оцінюється свідомістю (або підсвідомістю). За умов можливого термінового використання інформації вона закладається в короткочасну пам'ять; якщо ж інформація важлива для подальшої роботи, вона закріплюється в довгочасній пам'яті. Наприклад, , вона закріплюється в довгочасній пам'яті. Наприклад, при огляді місця події здійснюється надходження значної кількості недиференційованої інформації, яка утримується оперативною пам'яттю. Особливо важлива інформація (наявність трупа, знаряддя вбивства, наявність свідків) відкладається в довгочасній пам'яті співробітника. Менш важлива інформація, яка, звичайно, відображується в протоколі (розташування, кліматичні умови, слідові відбитки), зберігається в короткочасовій пам'яті.

При виконанні будь-якої діяльності або цілеспрямованого пригадування образи, які зберігаються в довго- або короткочасній пам'яті, актуалізуються в оперативну пам'ять, яка й обслуговує діяльність. Наприклад, на початковому етапі допиту слідчий відновлює (переводить до оперативної пам'яті) інформацію по кримінальній справі та оперує нею в процесі допиту. Після нього переструктурована інформація знову передається до коротко- або довгочасної пам'яті.

Головними процесами пам'яті є:

— запам'ятовування — фіксація у свідомості особистості одержаної

інформації;

— зберігання — утримання в пам'яті інформації протягом певного часу;

— відтворення — актуалізація зафіксованої у психіці інформації;

— забування — утруднення або неможливість актуалізації.

Інтегративною якістю, якою визначається ефективність усієї пам'яті особистості, є продуктивність. Вона визначається:

— обсягом пам'яті — кількістю матеріалу, який може бути безпосередньо відтворений після одноразового його сприймання. У середньому для різного матеріалу цей обсяг становить 7±2 одиниці інформації (від 5 до 9). Тому можна передбачити, що працівник без додаткових засобів фіксації інформації в ситуації обшуку або огляду запам'ятає лише від 5 до 9 предметів, явищ, цифр, облич тощо. Обсяг пам'яті — поняття індивідуальне, яке залежить від особистості та динаміки мнемічних процесів і, головним чином, від важливості діяльності та інформації. Закономірно, що обсяг інформації щодо важливих та складних справ значно збільшується. Тренування та використання спеціальних прийомів запам'ятовування може збільшити обсяг пам'яті до 50-60 одиниць;

— швидкістю запам'ятовування — проміжком часу, необхідним для повного запам'ятання інформації, ефективного переведення її до коротко- та довгочасної пам'яті. Особливого значення цей чинник набуває у складних та швидкоплинних ситуаціях;

— точністю відтворення — ступенем відповідності між сприйнятим та відтвореним матеріалом. Цей чинник підпорядкований сильному особистісному впливу, оскільки запам'ятовуваний матеріал практично ніколи не лишається незмінним — мислення, уява, емоції вносять певні корективи, уточнення, переструктурування, внаслідок чого виникає безліч нових тимчасових нервових зв'язків. Саме ця обставина призводить до неадекватності, змін у свідченнях;

— тривалістю зберігання — максимальним строком, до закінчення якого інформація може бути адекватно відтворена. Це значною мірою залежить від того, з якої пам'яті (довго- чи короткочасної) актуалізується інформація;

— готовністю пам'яті — здатністю людини швидко та ефективно віднаходити ю пам'яті — здатністю людини швидко та ефективно віднаходити у пам'яті необхідну інформацію. Цей чинник важливий, оскільки він охоплює практично всі мнемічні процеси. Звичайні посилання на погану пам'ять мають своєю причиною саме послаблену мнемічну готовність.

Загалом можна окреслити перелік причин, які впливають на продуктивність пам'яті. Усі вони поділяються на дві великі групи — об'єктивні та суб'єктивні. Серед об'єктивних причин чільне місце займають такі:

1. Обстановка запам'ятовування та відтворення. Спокійні, нормальні умови сприяють роботі пам'яті; несприятливі, напружені, конфліктні ситуації суттєво знижують продуктивність пам'яті, можуть створювати ілюзії запам'ятання через гіпертрофію Окремих елементів інформації.

2. Кількість запам'ятовуваної інформації. За інших однакових умов збільшення кількості інформації послаблює ефективність пам'яті за рахунок зменшення її обсягу та підвищеної вибірковості. Зокрема, під час огляду місця події при надлишку інформації пам'ять слідчого починає переробляти її та засвоювати певними інформаційними блоками, що призводить до втрати при запам'ятовуванні багатьох окремих деталей цієї інформації.

7. Мислення та його класифікація, інтуїція

Наше пізнання об´єктивної дійсності розпочинається з відчуттів та сприйняття. Однак, розпочинаючись з відчуттів та сприйняття, пізнання дійсності не завершується ними. Від відчуттів та сприяння воно переходить до мислення.

Увесь світ — матеріал для мислення, тобто мислена діяльність отримує цей матеріал тільки з одного джерела — чуттєвого пізнання. Через відчуття й сприйняття мислення безпосередньо пов´язане із зовнішнім світом та є його відображенням. Правильність (адекватність) цього відображення безпосередньо перевіряється практикою.

У процесі мислення людина, використовуючи інформацію з відчуттів, сприйняття та уявлень, водночас, виходить за межі чуттєвого пізнання. Вона починає пізнавати такі явища зовнішнього світу, їх властивості та відносини, які безпосередньо взагалі не піддаються чуттєвому сприйняттю. Отже, мислення бере початок там, де чуттєве пізнання виявляється недостатнім або, навіть, безсилим.

Мислення продовжує й розвиває пізнавальну роботу відчуттів, сприйняття, уявлень, виходячи далеко за їх межі.

Мислення— це опосередковане відображення у свідомості людини істотних властивостей, зв´язків та відносин предметів і явищ навколишнього світу.

Це найскладніший пізнавальний процес, завдяки якому в свідомості людини відображаються не тільки форма, але й суть тих чи інших об´єктів, їх внутрішні зв´язки та закономірності розвитку. Завдяки мисленню ми судимо про предмети, явища за їх зовнішніми проявами (наприклад, не знаючи хто вчинив злочин, слідчий при огляді місця події за результатами злочинної діяльності опосередковано окреслює можливі ознаки особи злочинця, визначає коло підозрюваних).

Водночас, людське мислення, в яких би формах воно не відбувалось, неможливе без мови.

Мова— це суспільно зумовлена система словесних (вербальних) знаків, що служить засобом спілкування у конкретно взятому суспільстві.

Будь-яка думка виникає й розвивається у нерозривному зв´язку з мовою — системою слів, тобто знаків, що становлять суспільно-зумовлену єдність значення й звучання, якою забезпечується для людини класифікація та узагальнення образів реально існуючих предметів, явищ, ознак, відношень тощо. Наскільки глибше і ґрунтовно продумана та чи інша думка, настільки чіткіше і зрозуміліше вона виражається в словах, усній та письмовій мові. І, навпаки, вдосконалення, відшліфовування словесного формулювання певної думки призводить до чіткості й зрозумілості самої думки. Отже, мислення обумовлено необхідно існує у матеріальній, словесній оболонці.

У загальній психології прийнята наступна класифікація мислення: наглядно-дієве (предметне), наглядно-образне та вербально-логічне.

Наглядно-дієве мисленнянайчастіше проявляється в практичній діяльності людини. Даний вид мислення лежить в основі багатьох репродуктивних дій, що вчиняє людина, яка одержала певний соціальний та професійний досвід (наприклад, досвід вчинення дій слідчим, який відшуковує за допомогою різних технічних засобів сліди на місці події).

Принаглядно-образному мисленнісуб´єкт пізнання найчастіше вдається до образного уявлення оточуючого світу, мислить образами (для прикладу, проводячи огляд місця події, слідчий в наглядних образах уявляє собі можливі способи проникнення злочинців у дане приміщення). Важливу роль наглядно-образне мислення відіграє і в процесі навчання.

Більш складним видом мислення, порівняно з наглядно-дієвим та наглядно-образним, євербально-логічне мислення, за допомогою якого людина здатна виходити за межі безпосереднього чуттєвого сприйняття зовнішнього світу, відображати складні зв´язки та відносини, формувати поняття, робити висновки та вирішувати складні теоретичні завдання. Даний вид мислення завжди пов´язаний з мовою, поняттями, які мають різні смислові зв´язки, приховані за кожним нашим словом. Ось чому, проаналізувавши розмову людини, у нас нерідко складається враження про характер її мисленої діяльності, оцінка рівня розвитку її інтелекту в цілому. Особливо важливе значення такого виду мислення в доказуванні вини особи у вчиненні злочину, у встановленні причин вчинення злочину, у з´ясуванні внутрішніх зв´язків та суперечностей в досліджених явищах, фактах, при вирішенні інших питань, що вимагають глибокого аналізу.

За змістом мисленої діяльності мислення поділяється на практичне, художнє та наукове (теоретичне).

Структурною одиницеюпрактичного мисленняє дія, а комунікативною — сигнал (тобто для передачі конкретної чи узагальненої інформації слугує умовний знак, яким може бути або певне явище, або фізичний процес).

Ухудожньому мисленніструктурною одиницею є образ (загально-психологічна категорія: результат відображення об´єктивного світу в мозку людини), а комунікативною — символ (знак, прикмета, тобто цілісно ідейно-образна структура, що узагальнено відображає реальні предмети і явища). Унауковому мисленні, відповідно, — поняття і знак.

У залежності від характеру мислених операцій, які є переважаючими в тому чи іншому виді мисленої діяльності, мислення також можна поділяти на: алгоритмічне, евристичне та дискурсивне.

Алгоритмічне мисленняздійснюється у відповідності із встановленою послідовністю елементарних та елементних операцій, що необхідні для вирішення завдань відповідного класу.

Коли фахівець вирішує нестандартні завдання найкоротшим та найраціональнішим способом за наявності інших можливих варіантів, говорять про виражене у ньогоевристичне (творче) мислення. Це найскладніший вид мисленої діяльності. Існує самостійний напрям в науці —евристикаяк сукупність знань про творчі здібності людини, які допомагають їй знаходити істину не шляхом простого перебору різних варіантів рішення, а рухаючись до неї найкоротшим шляхом.

Деякі дослідники стверджують, що думка слідчого, судді в процесі пізнання повинна не лише заглиблюватися в предмет пізнання, але й ніби-то ковзати по його поверхні, затримуючись не тільки на ньому, але й біля нього. У подібних випадках ведуть мову про так званебокове мислення, як різновид творчого мислення. Дане мислення звільняє нас від звичних, шаблонних, раніше засвоєних суджень, а вивільняє з пам´яті різні асоціації, які ведуть нашу думку в зовсім іншому напрямі, несподівано підказуючи правильне рішення.

Дискурсивне (розмірковане) мислення, що носить розсудливий характер, засноване на системі умовиводів, має послідовний ряд логічних ланок, кожна з яких визначається попередньою і обумовлює наступну. Цей різновид мислення призводить до обґрунтованих, доведених знань.

У діяльності юриста важливу роль відіграє ірефлексивне мислення, що забезпечує вирішення найскладніших в інтелектуальному відношенні завдань. Специфіка рефлексивного мислення істотно відрізняється від звичайних логічних суджень та найбільше відображена у формулі «Я думаю, що він думає, що я думаю». Рефлексивне мислення використовується не лише при розкритті і розслідуванні злочинів. Його застосування дозволяє будувати мислену модель поведінки кожного з учасників в ході минулої пізнаваної події; планувати власну пізнавальну діяльність; прогнозувати поведінку учасників процесу в процесі запланованих процесуальних дій; розробляти систему впливу на окремих учасників, що є джерелами одержання необхідної інформації.

Використання рефлексивного мислення передбачає три основні прийоми.

Прийом входу в рефлексивну позицію. Даний прийом полягає у зміні точки зору на ситуацію, що викликає труднощі, мислений вихід за межі ситуації, що дозволяє розібратись у ній та знайти спосіб її вирішення. Він досягається шляхом: усвідомлення складності в діяльності і фіксації ситуації, в якій вона виникла (наприклад, яким способом діяти далі); вибору точки зору на розглядувану ситуацію (наприклад, поглянути на ситуацію очима незаінтересованого свідка); самовизначення та рефлексивного налаштування (наприклад, з цієї позиції, оцінюючи дану ситуацію, варто врахувати наступне).

Прийом рефлексивного відображення ситуації передбачає організацію осмислення труднощів, що виникли шляхом рефлексивних суджень. Рефлексивні судження ґрунтуються на аналізі слідчим власних думок та супроводжуються імітацією міркувань та дій учасника процесу (якщо б я був на місці злочинця, то я б). Так, слідчий відображає в динамічній моделі конфліктної ситуації і самого себе, і підслідного, імітує хід його думок, поведінку, і оперуючи цим, приймає рішення. Однак при цьому не слід забувати, що до рефлексивних роздумів вдається не лише слідчий, але й підозрюваний та обвинувачений. Тому слідчий за допомогою свого дискурсивного мислення повинен стати вище у рангах рефлексії.

Прийом рефлексивного обґрунтування діяльності полягає в трансформації рефлексивної картини ситуації у підставу для діяльності, що виправляє становище. Щоб картина ситуації могла бути прийнята як підстава для прийняття рішення, вона повинна стати прийнятною для особи, яка приймає рішення з урахуванням відповідних правових та етичних норм.

У юридичній психології зазвичай говорять про професійне, юридичне, правове мислення або про мислення слідчого, прокурора, адвоката, судді та інших суб´єктів процесу. Таке мислення має багатогранну характеристику: 1) як вирішення слідчим, прокурором, адвокатом, суддею мислених завдань; 2) як мислене моделювання з розглядом версії як специфічної моделі, ролі аналізу та синтезу в моделюванні і мисленні в цілому; 3) як планування — мислений процес, що визначає порядок, послідовність і очікувані результати майбутніх дій; 4) як рефлексивне мислення; 5) як інтуїтивне мислення, що доповнює дискурсивне; 6) як мислення, що формує і реалізує внутрішнє переконання, якості розуму та особи слідчого, прокурора, адвоката, судді.

Істотну роль в процесі творчого мислення відіграєінтуїція. У повсякденному житті ми нерідко стикаємось з такими явищами, коли за незначних ознак і при дуже малому вихідному матеріалі виникають правильні здогадки, наступною перевіркою яких встановлюється їх достовірність. У такому явищі зазвичай приваблює увагу недостатність даних для точного судження.

Розумові операції в результаті багаторазового повторення набувають властивості скорочуватися, згортатися, автоматизуватися, причому така властивість іноді вислизує від самоспостереження. На цій основі і виробляється інтуїція.

Згортання та автоматизація мислених процесів породжують другу властивість інтуїції — швидкість. Зовні інтуїтивний процес відбувається так швидко, що окремі його етапи зливаються в єдиний, безперервно триваючий пізнавальний акт, в якому неможливо виділити перехід від одного етапу до іншого. Тому інтуїцію ще називаютьінсайт(з англ. insight — осяяння).

Інтуїція дозволяє мислено «побачити» відразу серію дій, образів, ситуацій, навантажених великим смислом та значенням. Спалахуючи у свідомості як готове положення, інтуїтивна здогадка перестрибує через ряд ланок усвідомленого логічного судження і відкриває ознаки та зв´язки подій, явищ перед тим, як розгорнуте логічне мислення встигне довести їх відповідність дійсності. Однак це не остаточне вирішення питання, а лише передбачення мисленої роботи, яку необхідно провести в ході доказування у справі. Відповідно, інтуїція не включає, а передбачає дискурсивне мислення, здатність розгорнути здогадку в системі доказів, знайти її фактичні підстави, пояснити процес її формування та виявити її правильність чи помилковість.

Тож інтуїція взагалі, тобто не лише у слідчій чи судовій діяльності, може проявлятись у: 1) миттєвому віднайдені оптимального вирішення завдання, яке тривалий час не піддавалось логічним зусиллям; 2) майже неусвідомленому, але своєчасному уникненні людиною небезпеки; 3) швидкому і правильному передбаченні поведінки окремих людей; 4) вгадуванні чуттям майбутніх дій людей на основі ледь помітних ознак тощо.

В. Л. Васильєв виділив наступні умови, за яких проявляється інтуїтивне мислення:

1) якщо наявна ситуація напружених пошуків. Така ситуація виражається в двох сферах — емоційній та мисленній. Слідчий під час пошуку злегка збуджений (емоційна сфера). Він прагне зняти збудження за допомогою мисленого процесу, спрямованого на вирішення проблемної ситуації (мислена сфера);

2) інтуїтивне рішення тим ймовірнісне, чим менш змістовна безпосередня мета дії, в якій слідчий наштовхується на неусвідомлений продукт, що об´єктивно містить ключ до вирішення завдань;

3) наштовхнутися на інтуїтивне рішення є більше шансів, коли робити щось незвичне;

4) попереднє спрощення проблеми.

Опис багатьох кримінальних справ рясніє прикладами блискучих слідчих здогадок. Звичайно, подібного роду здогадки не безпідставні. Вони мають під собою певні, хоча й малопомітні підстави. Здогадки, позбавлені яких-небудь підстав, можуть виявитись правильними тільки випадково і тому не заслуговують розгляду.

Утім, коли ведуть мову про слідчу інтуїцію, часто забувають про фактичні обставини справи, що стали поштовхом для вирішення потрібного питання, або не вміють їх розпізнати.

Основне призначення інтуїції в процесі розслідування полягає в тому, що вона створює версії. Інтуїція відіграє важливу роль в процесі доказування, але зовсім не береться до уваги з точки зору кінцевих результатів цього процесу для прийняття процесуального рішення.

Сотня оригінальних здогадок не підтверджених реальними фактами, залишаються не більше, ніж грою розуму і не можуть служити підставою для вирішення завдань кримінального судочинства, в основі якого завжди лежить достовірність, бездоганна обгрунтованість і мотивованість рішень. Тому в процесі доказування інтуїтивне знання має бути перетворене в логічно та фактично обгрунтоване, достовірне знання.