Лекція ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ В УКРАЇНІ. ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ ТА УТВОРЕННЯ УНР

ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ В УКРАЇНІ. ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ ТА УТВОРЕННЯ УНР.

 

План заняття:

1.                   I Всеукраїнський з'їзд рад у Києві. Ультиматум російського Раднаркому.
2.                   Проголошення в Харкові радянської влади. Початок війни радянської Росії проти УНР.
3.                   Передумови проголошення незалежності УНР. Прийняття IV Універсалу.
4.                   Подальший розвиток подій в Україні (січень-лютий 1918 р.):

4.1. Бій під Крутами;

4.2. Повстання на заводі «Арсенал»;

4.3. Вступ до Києва більшовицьких військ під командуванням М. Муравйова;

4.4. Брест-Литовський мирний договір.

 

1. I Всеукраїнський з'їзд рад у Києві. Ультиматум російського Раднаркому.

Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Україні та в росії. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо них ворожу позицію, наголошуючи, що влада повинна належати усій революційній демократії, а не лише більшовикам, що становлять її незначну частину.

За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність по державотворенню в Україні. Найбільш важливими в цьому напрямку кроками були:

• 31 жовтня 1917 року УЦР поширює свої повноваження на територію Харківщини, Катеринославщини, материкової Таврії, частини Курської та Воронезької губерній – етнічні українські території. Розширились структура і повноваження Генерального Секретаріату.
• 7 листопада 1917 року прийнято ІІІ Універсал, Утворено Українську Народну Республіку (УНР). ІІІ Універсал проголосив цілу низку реформ.
• Призначено Українські Установчі Збори на 9 січня 1918 року.

Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Керівництво більшовицького Раднаркому в росії усвідомлювало, що без матеріальних та людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні.  З цією метою було розгорнуто роботу зі створення більшовицьких рад по всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду Рад.

6 грудня об'єднаний виконком київських рад робітничих і солдатських депутатів офіційно оголосив про скликання Всеукраїнського з'їзду рад. На з'їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Представництво селян обмежувалося більшою мірою, ніж це робив царський уряд під час виборів до IV Державної Думи. Село підтримувало основну партію Центральної Ради — українських есерів.

Перед скликанням з'їзду більшовики утворили воєнно-революційний комітет, який став готувати збройне повстання в Києві. Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання, Раднарком Росії протиправно проголосив Україну в стані облоги і зобов'язав місцеві революційні гарнізони (55 запасних піхотних полків) діяти рішуче проти ворогів революції, не чекаючи вказівок згори.

Однак, Генеральний секретаріат своєчасно довідався про ці плани і дав наказ роззброїти більшовизовані військові частини, наказавши розрізненим українським частинам, що перебували за межами України, повернутися на батьківщину, а 30 листопада (12 грудня) 1917 р. обеззброїв і вислав із Києва більшовицькі частини. Провалом закінчилася і спроба більшовиків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебував під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, роззброїли і вислали за межі України.

Слід підкреслити, що на цей час більшовицька РСДРП(б) не користувалась підтримкою серед українського населення. Так, під час виборів до всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, а в деяких губерніях — ще менше: у Київській — 3%, у Волинській — 4%, у Полтавській — 6%. За більшовиків голосували переважно робітники, котрі були етнічними росіянами. Українські ж партії  мали 75% голосів виборців.

Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом росії вилилось в конфлікт. Спочатку конфлікти між українізованими й більшовизованими солдатами однієї армії обходилися без крові. Поступово, однак, протистояння переростало у справжні бої. І все-таки адміністрація УНР поводився з більшовиками підкреслено лояльно. У містах не чинилося перешкод діяльності організацій та установ, які перебували під більшовицьким контролем. Більшовики ж наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів, граючи на несправедливій виборчій квоті представництва.

Тим часом Центральна Рада готувала вибори до Всеукраїнських установчих зборів. Право участі у виборах надавалося всім, не виключаючи військових і біженців.

Спочатку УЦР ігнорувала Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві, але за тиждень до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист із вимогою направити на з'їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин.

4(17) грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків у Києві було скликано I Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Більшовики сподівалися на мирне «поглинання» з'їздом рад УЦР і проголошення радянської влади. Але несподівано для більшовиків на Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів прибуло 2500 депутатів, замість очікуваних 500, які і висловилися за підтримку Центральної Ради та політики на незалежність.

Більшовики покладали на цей з’їзд величезні надії, вважаючи, що з його допомогою можна буде усунути від влади Центральну Раду мирним шляхом. Але, отакий несподіваний хід Генерального Секретаріату поставив під загрозу виконання плану Троцького з мирного захоплення влади в Україні.

Більшість делегатів становили представники українських партій, які підтримували Українську Центральну Раду. Делегати 49 більшовицьких рад (зо два десятки чоловік) на знак протесту проти «нерівного представництва» залишили з'їзд. Вони становили 5—6% делегатів від 49 рад, яких в Україні було створено три сотні. Об'єднавшись з делегатами з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну, який відбувався в Харкові, вони провели Всеукраїнський з'їзд рад. Учасники Київського з'їзду одностайно висловили довіру УЦР. Таким чином, з’їзд вирішив питання про владу на користь Центральної Ради й Українських установчих зборів. Більшовики змушені були визнати, що «...після провалу з’їзду — залишався один шлях — повалення Центральної Ради збройною силою»..

Під час відкриття I Всеукраїнського з'їзду рад 4 (17) грудня 1917 р. до Києва надійшла підписана В. Леніним і Л. Троцьким телеграма «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради».  Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В. Леніним та Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. У «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком зажадав:

1. Раднарком заявляв про визнання Української Народної Республіки, але більшовицької, а це означало, що Центральна Рада повинна визнати радянську владу і саморозпуститися.

2. Припинити роззброєння червоногвардійських загонів в Україні і повернути їм зброю.

3. Негайно припинити формування української армії. Відмовитися від спроб перетворити Південно-Західний фронт на Український з підпорядкуванням його Центральній Раді.

4. Не пропускати через Україну антибільшовицькі війська до росії.

5. Сприяти більшовицьким військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням на Дону.

6. Пропускати більшовицькі війська через Україну на Південний фронт.

Ультиматум закінчувався прямою погрозою: у разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні.

30 грудня 1917 р. Раднарком ухвалив резолюцію, у якій звинувачував УЦР у зриві мирних переговорів. Отже, не визнаючи УЦР як «повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки», Раднарком росії вимагав від неї визнання радянської влади. Як це могла зробити УЦР, не самоліквідуючись при цьому, Раднарком не пояснював.

Голова Генерального секретаріату В. Винниченко і генеральний секретар з національних справ О. Шульгін відповіли Раднаркому одразу: всі його вимоги відхилялися. Ультиматум кваліфікували як грубе втручання у внутрішні справи України. Було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри українських грошей.

Ультиматум став приводом для першої радянсько-української війни. Таким чином, саме більшовицький уряд росії спровокував війну між більшовицькою росією та Українською Народною Республікою.

 

2. Проголошення в Харкові радянської влади. Початок війни радянської Росії проти УНР

11-12 (24-25 за н. ст.) грудня 1917 р. після провалу більшовицької спроби взяти під свій контроль І з'їзд рад у Києві альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів відбувся в Харкові під захистом червоногвардійських загонів. У ньому брали участь 127 делегатів, які залишили Київський з'їзд рад і 73 делегата III Надзвичайного з'їзду Донецько-Криворізького басейну, що відбувався у Харкові, які представляли 89 рад з-понад наявних в Україні майже 300 рад. При цьому в офіційних документах харківського радянського уряду Україна спочатку також іменувалася Українською Народною Республікою.

Харківський з'їзд рад проголосив Україну радянською республікою, скасувавши всі розпорядження УЦР та її Генерального секретаріату. З'їзд прийняв рішення про установлення федеративних відносин з радянською росією, обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) рад України.

Харківський з’їзд рад:

1. Проголосив встановлення радянської влади в УНР.
2. Україну проголошено Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів із поширенням на неї чинності ленінських декретів.
3. Розпорядження Центральної Ради і Генерального секретаріату скасовувалися.
4. Обрав Центральний виконавчий комітет рад України у складі 41 особи (35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український есер, 1 меншовик-інтернаціоналіст).
5. Головою ЦВК обрано лівого українського соціал-демократа Ю. Медведева, якого з березня 1918 р. заступив В. Затонський.
6. ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат, до складу якого увійшли:

Сергій Бакинський (єврей) — міжнародні справи;

Євгенія Бош (німкеня) — внутрішні справи;

Володимир Затонський (українець) — освіта;

Федір Сергєєв (Артем) (росіянин) — торгівля і промисловість;

Микола Скрипник (українець) — праця;

Емануїл Лугановський (єврей) — продовольчі справи;

Володимир Ауссем (фламандець) — фінанси;

Євген Терлецький (українець) — земельні справи;

Василь Шахрай (українець) — військові справи;

Володимир Люксембург (німець) — юстиція;

Георгій Лапчинський (росіянин) — керівник справ Народного секретаріату.

Усі члени уряду — більшовики, лише Є. Терлецький — український лівий есер.

Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош. Згодом на чолі уряду став М. Скрипник (цю посаду він обіймав з березня по квітень 1918 p.).

7.                   Контроль за діяльністю уряду здійснював надзвичайний комісар України, призначений більшовиками з Петрограда, — Т. Орджонікідзе (Серго).

Новостворений більшовицький уряд негайно:

• поширив в Україні чинність декретів Раднаркому;
• скасував закони й розпорядження Центральної Ради;
• звинуватив Центральну Раду в антинародній, дрібнобуржуазній політиці;
• дозволив вивозити хліб з України до Росії.

Таким чином в Україні фактично існували два уряди:

- Генеральний секретаріат УЦР у Києві;

- Народний секретаріат (радянський уряд) у Харкові.

Харківський з’їзд не був правочинним: 200 його делегатів представляли лише 89 рад з 302 існуючих в Україні. Порушуючи правові норми, як і в Росії, більшовицька меншість проголосила владу над більшістю. Та це не завадило Раднаркому РСФРР негайно визнати радянський уряд України і надати йому всебічну збройну і грошову допомогу. У грудні 1917 - січні 1918 рр. радянська влада була встановлена в деяких промислових центрах України - Катеринославі, Одесі, Миколаєві, на Донбасі. До кінця січня 1918 р. за підтримки російських червоногвардійських загонів влада українського радянського уряду поширилася на все Лівобережжя, частину правобережних міст (Вінниця, Кам'янець-Подільський), Крим.

Після відхилення ультиматуму Раднаркому з 5 грудня 1917 р. Українська Народна Республіка фактично перебувала в стані війни з більшовицькою росією. Для керівництва воєнними діями Раднаркомом було створено комісію в складі В. Ульянова (Леніна), Й. Сталіна, Л. Троцького. 10 грудня 1917 р. за наказом більшовицького главковерха М. Криленка наступ на Україну розгорнули три групи радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна, І. Кудинського. Основну ударну силу більшовицьких збройних сил становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків і червоногвардійці промислових центрів України та Росії.

У Києві 15 грудня 1917 р. теж було утворено Особливий комітет з оборони України (Є. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). 18 грудня 1917 р. Полковника Ю. Капкана призначено командувачем усього українського війська. 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності й оплати.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня 1917 р., коли В. Антонов-Овсієнко видав наказ 60-тисячному радянському війську про наступ на УНР.

Більшовики йшли на розчленування України, щоб утримувати владу безпосередньо на місцях. Вони створювали не національні, а територіальні утворення, так звані «регіональні республіки».

• Народний Секретаріат УНР, утворений на Харківському з’їзді Рад, здійснював свій контроль над територією України, яка свого часу була окреслена «Тимчасовою інструкцією Тимчасового уряду», тобто на території «чотирьох з половиною» губерній України замість дев’яти.
• 17 січня 1918 р. Утворено Одеську радянську республіку.
• 30 січня. Проголошено Донецько-Криворізьку радянську республіку з центром у Харкові.
• 21 березня 1918 р. Утворено Радянську Соціалістичну Республіку Таврида.
• Створено Донську радянську республіку, до складу якої увійшла частина українських земель.

Сили сторін, що діяли в Україні:

Більшовики. Діяли регулярні військові частини (60 тис. матросів і червоногвардійців) під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Вони зосередилися на головних стратегічних напрямках, основним серед яких був київський. Більшовики діяли швидко і рішуче.

Центральна Рада. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по всій території України, у той час як більшовицькі сили діяли на головних стратегічних напрямках. Вони складались з таких загони: Український гайдамацький кіш Слобідської України (15 тис. вояків), яким командував С. Петлюра. Галицько-буковинський курінь Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Підрозділи генералів Удовиченка, Сільського, Ковенка та ін. А також воєнні сили УЦР поповнювали  підрозділи Вільного козацтва – добровольчі формування, які створювалися в ході війни.

 

3.                   Передумови проголошення незалежності УНР. Прийняття IV Універсалу.

За цих обставин для УЦР головними стали три завдання:

- мобілізувати й організувати український народ для відсічі агресора;

- формально відмежуватися від більшовицького режиму;

- створити умови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками.

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал, який було прийнято 11 січня 1918 р. хоча він був датований 9(22)січня. Цей документ було прийнято не Українською Центральною Радою (делегати якої вже давно не збиралися на засідання), а її постійно діючим комітетом - Малою Радою.

Незалежність і суверенітет УНР були проголошені Українською Центральною Радою в IV Універсалі. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Українська Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Остаточний текст було розроблено на основі проектів Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, М. Шаповала.

Основними передумовами проголошення незалежності УНР були:

- віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності;

- традиції національно-визвольної боротьби;

- довготривала антиукраїнська політика імперського центру;

- руйнівні наслідки Першої світової війни для України;

- наступ більшовицьких військ на Україну, якій розпочався в грудні 1917 р., позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичну федеративну республіку й автономії України у складі такої республіки;

- зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни; така участь ставала реальною тільки в тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави;

- тільки як незалежна держава, як суб'єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, у тому числі воєнну, для захисту від агресії ззовні, зокрема від московсько-більшовицької інтервенції.

Можна визначити такі основні положення IV Універсалу:

а) у зовнішньополітичній сфері:

- Універсал ставив за обов'язок уряду довести до кінця переговори з Центральними державами й укласти мир;

- декларував прагнення до дружніх стосунків із сусідами України - Росією, Австро-Угорщиною, Туреччиною та іншими країнами;

б) в аграрній сфері:

- проголошувалася націоналізація (перехід власності до рук держави) усіх природних ресурсів (лісів, вод, надр тощо), ліквідація права власності на землю;

- гарантувалася передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт;

в) у сфері промисловості:

- проголошувалася демілітаризація підприємств (переведення підприємств на мирні рейки, випуск мирної продукції);

- боротьба з безробіттям;

- надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни;

- проголошувалася монополія держави на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами;

г) у військовій сфері:

- проголошувався намір після закінчення війни демобілізувати армію і замінити її народною міліцією;

д) у сфері фінансів:

- проголошувалося встановлення державного контролю над банками;

е) у сфері міжнаціональних відносин:

- підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію.

Ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

У день проголошення IV Універсалу Мала Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію; право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками; білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли дістати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Історичне значення IV Універсалу Української Центральної Ради.

- IV Універсал став важливою віхою українського національно-визвольного руху. Він ознаменував відродження самостійної незалежної української національної держави. Вперше в новітній історії український народ дійшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва.

- з проголошенням IV Універсалу автономізм і федералізм у складі Росії остаточно йде в минуле української суспільно-політичної думки. Керівники Української революції відмовилися від автономістсько-федералістської позиції, позбулися ілюзорного сподівання на можливість існування української держави на засадах автономії та федералізму у процесі українського державотворення і перейшли на самостійницькі позиції.

- IV Універсал надав нового якісного статусу Українській державі; державна влада стала єдиною в межах своєї території, незалежною від інших держав. Рішуче заявлено, що метою боротьби українського народу є незалежна держава, яка. стоїть на сторожі інтересів народу.

- Україна могла самостійно вести переговори з іншими державами, зокрема й про припинення війни та допомогу в боротьбі з більшовиками. Тепер молода українська держава виступила як самостійна сторона під час мирних переговорів у Брест-Литовську з Німеччиною та її союзниками.

- Українська Центральна Рада нарешті відкинула коливання і пішла на радикальне вирішення земельного питання - головного для країни, у якій переважало сільське населення.

- Український національний рух знову підтвердив свій демократичний характер: у найважчі для революції дні Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі - росіян).

- IV Універсал містив конституційні засади державного будівництва, став значним кроком на шляху побудови української державності: 15 січня 1918 р. було прийнято Закон про національно-персональну автономію, в якому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має право на самостійну організацію свого національного життя. Люди однієї національності могли об’єднуватися у спілки, які мали право законодавчої ініціативи і користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби.

Цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли Центральна Рада втратила значні свої позиції, коли в країні відбувалася глибока економічна й політична криза, коли доля українського демократичного уряду була уже вирішена.

 

4.                   Подальший розвиток подій в Україні (січень-лютий 1918 р.).

Але цей важливий документ (IV Універсал) було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. УЦР втрачала позицію за позицією - у середині січня радянську владу було встановлено в багатьох містах України. Посилювалася зневіра народу щодо здатності УЦР розв'язати нагальні державні питання, соціальні проблеми брали гору над національними.

А тим часом, просуваючись прискореними темпами, російські війська, очолювані М. Муравйовим, швидко окуповували українські землі. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вуздами - Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати калединські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР. Досить швидко більшовики оволоділи Олександрівськом (Запоріжжя), Катеринославом (Дніпро), Полтавою, Лубнами та іншими містами; перед ними відкривався шлях на Київ.

1.          Бій під Крутами. В умовах деморалізованості й дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кількохсот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком. Нерішучість і непослідовність УЦР призвели до того, що в кульмінаційний момент 16 (29) січня 1918 р. в бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, яких  С. Петлюра надіслав щоб затримати наступ військ Муравйова на ділянці залізниці Гребінка-Крути. Цей підрозділ складався з юнкерів військової школи ім. Б. Хмельницького, підрозділу гайдамаків і куреня, сформований із студентів Університету св. Володимира (нині ім. Т. Шевченка), Українського народного університету та старшокласників Кирило-Мефодіївської гімназії. Загалом під Крутами зосередилося до 420 осіб, озброєних рушницями, десятком кулеметів і гарматою на залізничній платформі. На них наступали загони чисельністю 5600 осіб.

Деякі історичні джерела свідчать, що:

• 260 київських студентів і гімназистів загинули;
• 28 потрапили в полон та були закатовані;
• 4 вивезли на допити до Харкова, і доля їх невідома.

Захисники Крут трималися кілька годин. Потім вони забрали вбитих та поранених і відступили в напрямі до Києва, руйнуючи за собою залізничну колію. Однак невеликий загін студентів та гімназистів відірвався від своїх і потрапив у полон. Єгоров наказав розстріляти полонених.

4.2. Повстання на заводі «Арсенал». 5 (18 січня) 1918 р. більшовицькі війська почали наступ на Київ. Для підтримання цього наступу 15 (28) січня Київська рада робітничих і солдатських депутатів, у складі якої домінували більшовики, вирішила почати повстання в місті. Повстання, очолюване спеціально створеним ревкомом, почалося 16 (29) січня. Опорним пунктом його був завод «Арсенал». Повстання охопило весь Київ.

Але 21 січня (3 лютого) до міста вступили перекинуті Симоном Петлюрою з фронту «курені смерті», які підсилили загони «вільних козаків» і гайдамаків. Становище повсталих різко погіршилося; «Арсенал» був відрізаний від міста та піддавався сильному артилерійському обстрілу. Після безперервних боїв за рішенням ревкому арсенальці припинили боротьбу. Частина з них таємними шляхами пішла з території заводу на з'єднання з радянськими військами, які наступали на Київ. Гайдамаки, ввірвавшись на завод, жорстоко розправилися з повсталими, розстріляли більше 300 червоногвардійців.

4.3. Вступ до Києва більшовицьких військ під командуванням М. Муравйова. Після придушення повстання на заводі «Арсенал» втримати Київ військам УЦР не вдалося. Використовуючи перевагу в кількості й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони М. Муравйова швидко просувалися до столиці України. Сили під Київом були занадто нерівними: російські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів; в  озброєнні – в 40 разів. Становище УЦР ставало критичним.

Заволодівши лівобережним передмістям столиці – Дарницею, Муравйов зазнав невдачі після першого штурму. Тоді він дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло.  Центральна Рада та всі її заклади переїхали до Житомира, а потім - до Сарн, Коростеня.

7 лютого (26 січня) радянські війська увірвалися в місто. На вулицях почався «червоний терор» - розгорнулося полювання на гайдамаків, офіцерів, монархістів і всіх, хто був зовнішньо схожий на «ворога революції». Кількість жертв сягала 5 тисяч.

Після захоплення Києва М. Муравйов наказав «знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». «Війська Муравйова справили Києву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського», - так характеризував ці події Д. Дорошенко. Називали різні цифри жертв: 5000 чи більше, близько 3000 було розстріляно тільки першого дня. Розстрілювали переважно російських та українських старшин - тих, хто мав посвідчення УЦР, і декого з громадських діячів. Були випадки знищення людей тільки за те, що вони говорили українською мовою.

Розпочалося масове вивезення продовольчих товарів до Росії. Лише з 19 по 26 січня вивезено до Росії 363 вагони з продовольством, багато ешелонів з вугіллям, милом тощо. Грабували банки, продовольчі та промислові магазини, склади.

Місто було залите кров’ю. Пресу заборонено, українські друкарні конфісковано, книгарні й школи зачинено. Під час бомбування в Києві згорів будинок М. Грушевського з його унікальною бібліотекою та колекціями.

Військові дії перемістились на Волинь та Поділля.

Центральна Рада тепер могла сподіватись лише на зовнішню допомогу.

В умовах відкритої війни проти національних сил України з боку більшовиків Росії Центральна Рада вдалася до відчайдушного кроку пошуку союзника у цій кривавій боротьбі і звернула свій погляд до країн Троїстого союзу – Німеччини та Австро-Угорщини. Зрештою владу більшовиків в Україні було повалено (весна 1918 р.).

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: 

• ослаблення соціальної опори УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, у той час як більшість робітників підтримувала більшовиків);
• відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії;
• високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу;
• уміла соціальна демагогія рад.

 

4.4. Брест-Литовський мирний договір. 9 грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією і Німеччиною та її союзниками у Бересті (Бресті-Литовському). Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Спочатку серед членів Ради переважала проантантівська орієнтація. Та надії на допомогу Антанти були марні. Водночас воєнна загроза з боку Радянської Росії швидко зростала. Крім того, існувала реальна загроза окупації України арміями Німеччини та Австро-Угорщини. Ці держави здавна зазіхали на Україну і мали всі шанси дістати згоду на її окупацію у ході переговорів з делегацією Радянської Росії. Ніким не визнана Україна могла стати звичайним трофеєм переможців з необмеженим правом поділяти її і управляти нею як колонією.

За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх воюючих і нейтральних держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права Раднаркому виступати на переговорах від імені народів усієї Росії і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно.

Представники німецького командування схвально сприйняли цю заяву і разом із союзниками - Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — повідомили Центральну Раду, що чекають її делегацію у Бресті-Литовському. 19 грудня делегація УНР у складі С. Голубовича (голова), М. Левитського, М. Любинського, М. Полоза, О. Севрюка та С. Остапенка прибула в Брест-Литовський. Відкрився новий фронт боротьби за незалежність — дипломатичний.

30 грудня 1917 р. на пленарному засіданні міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін від імені союзних держав визнав повноправним учасником переговорів присутню делегацію України. Керівник делегації Радянської Росії на переговорах Л. Троцький змушений був зважати на реалії і, не знайшовши жодних аргументів проти, також визнав право делегації Центральної Ради виступати від імені УНР як самостійної держави.

У січні 1918 р. делегація Росії зробила спробу замінити на переговорах представників Центральної Ради делегатами радянського уряду України. Підставою для цього стало те, що більша частина території УНР опинилася під контролем більшовиків. Але спроба російської делегації була відкинута як представниками Центральної Ради, так і союзними дипломатами. Виконувач обов'язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив учасників переговорів з прийнятим на цей час Четвертим універсалом, згідно з яким УНР оголошувала про своє відокремлення від Росії. Беручи це до уваги, держави німецько-австрійського блоку визнали очолювану Центральною Радою Українську Народну Республіку незалежною державою, правомочною вступати у міжнародні відносини.

27 січня (9 лютого) у Бресті між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між державами німецько-австрійського блоку і Україною припинився.

Країни цього блоку визнали державну незалежність і самостійність УНР, а її кордони з Aвcmpo-Угорщиною встановлювалися за довоєнним розмежуванням між Росією та Австро-Угорщиною. Згідно з договором майже вся Холмщина і Підляшшя мали повернутися УНР. Остаточний кордон з Польщею пізніше мала визначити спеціальна змішана комісія з урахуванням етнічного складу населення прикордонних районів і його бажань.

Підписаний договір також передбачав:

• відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

• взаємний обмін військовополоненими;
• взаємний обмін надлишками промислових і продовольчих товарів;
• встановлення взаємних митних пільг і режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;
• налагодження дипломатичних відносин.

Німеччина й Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися:

• допомогти їй відновити контроль над усією територією держави.

Зі свого боку, уряд УНР узяв зобов'язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 млн 750 тис. пудів худоби живою вагою, багато картоплі, цукру, сала, іншої сільськогосподарської продукції.

У свою чергу, Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари.

Радянська Росія мала негайно укласти мирну угоду з УНР, вивести звідси червоногвардійські війська і не втручатися у внутрішнє житія України.

Для відновлення влади УНР на територію України вступила 450-тисячна окупаційна австро-німецька армія, якій не могла протистояти 25-тисячна більшовицька армія України разом із загонами добровольців із Петрограда і Москви.

Берестейський договір був великим успіхом української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави.

Таким чином, альтернативою Берестейському договору була не Українська Радянська Республіка, в чому намагалися переконати населення більшовики, а перетворена на колонію Німеччини та Австро-Угорщини розшматована Україна.

Уже на початку березня 1918 р. німецькі, австро-угорські та петлюрівські війська зайняли Київ і сюди повернулася Українська Центральна Рада, уряд УНР та інші урядові установи. До кінця квітня Червона армія була витіснена майже з усієї території східної України і Криму.

Та союзники українців швидко показали своє справжнє обличчя. Вигнавши більшовиків, вони самі стали поводитись як окупанти: самочинно вилучали в населення продовольство, грабували, відновлювали порядки, що існували ще за царя. Все це не сприяло зміцненню авторитету Центральної Ради, котра в очах народу виглядала як зрадниця його інтересів. Тим часом і німці прагнули замінити УЦР на більш поступливу владу.

Отже, доба Центральної Ради продемонструвала гаму сильних і слабких сторін української демократичної революції.

До сильних слід віднести:

• відродження нації,
• її швидку, хоч і недостатню політизацію,
• проголошення Української Народної Республіки.

До слабких:

• відсутність боєздатної армії, адміністративного апарату, необхідного політичного, державного досвіду в керівників Центральної Ради,
• не були реалізовані соціальна і аграрна програма;
• широким масам бракувало розвиненої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності побудови власної держави.