Лекція СОЦІАЛЬНА ДЕВІАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

СОЦІАЛЬНА ДЕВІАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНИЙ

КОНТРОЛЬ

 

1.Сутність соціальної девіації.

2.Типологія девіантної поведінки.

3.Соціологічні теорії девіації.

4.Соціальний контроль. Його види та функції.

 

Сутність соціальної девіації 

 

У всі часи особистість перебуває під суспільним контролем, суспільство намагається примусити її демонструвати конформну поведінку. Відхилення від встановлених стандартів викликали осуд, покарання і загрожували дестабілізацією.

У перекладі з латинської «девіація» означає «відхилення». Початковим для розуміння сутності девіантної поведінки є поняття «норма».

Соціальні норми — це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи стабільність та єдність суспільства.

Норми втілюються в юридичних законах, моралі, моді, етикеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка. У більшості випадків вона засуджується суспільством: від осуду до кримінального покарання.

Девіація — це відхилення від прийнятих у суспільстві норм, починаючи від незначних і завершуючи найбільш суттєвими та серйозними, що загрожують життєдіяльності окремих груп, суспільству загалом.

Соціальні відхилення — це не випадкові факти, а процеси, що набули певного поширення в суспільстві.

Для того, щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:

•  однакова спрямованість таких відхилень у подібних груп людей в однакових умовах;

•  близькість причин, які викликають ці відхилення;  повторюваність, стійкість зазначених явищ.

Девіантність не слід розуміти як об’єктивну якість конкретної поведінки.

Це відносне оціночне поняття. Кожне суспільство виробляє свої уявлення про норми, а відповідно і про девіації. Більше того, соціальні норми відрізняються у різних класів та груп одного і того самого суспільства. Девіація відносна щодо: а) історичної епохи; 

б) культури суспільства.

Відносність у науці прийнято називати релятивізмом.

П. Сорокін дійшов висновку, що за змістом вчинку не можна сказати, злочинний він чи ні. Навіть вбивство, дітовбивство, батьковбивство у багатьох народів не вважалися злочинами. Крадіжка часто розглядалася як благодіяння.

Не вирішує проблеми і «небезпечність» вчинків для суспільства. Дуже часто злочином вважалося те, що суспільству ніякої шкоди не завдавало. У деяких народів злочином вважалося, коли хтось наступав на тінь іншої людини. В Індії злочином вважалася купівля молока браміном (представник вищої касти), за це він переводився до нижчої касти. Водночас вбивство людини тим самим браміном могло бути непокараним. П. Сорокін визначає злочинні чи заборонені акти як такі, що суперечать «дозволено-належному» шаблону поведінки.

Наприклад, в межах індійської кастової системи для брахманів вважалися нормою релігійні медитації та інтелектуальні заняття, фізична праця для них розглядалася як заняття нечисте з релігійної точки зору.

Критерії девіантності змінюються в часі, і навіть у межах однієї і тієї самої культури. Девіація — справа соціального визначення. Поняття девіації може мати сенс, коли соціальній ситуації притаманний консенсус у визначенні правил соціального життя. Стабільність такого консенсусу зумовлює чітке визначення «девіації» як того, що відхиляється, порушує визначені типові очікування щодо поведінки особистості. Коли таких типових очікувань немає, не можна бути девіантом. Оцінка девіантності поведінки тісно пов’язана із тим, хто висуває про неї судження. Залежно від «суддів» поведінка може вважатися девіантною або ні. Щоб визначити відхилення, потрібно знати норми, мати їх.

Інколи досить тяжко кваліфікувати той чи інший вчинок як девіацію: норми, стандарти в суспільстві рухливі, відносні, порізному сприймаються різними групами. Швидкі соціальні зміни та ситуації, яким притаманна плюралістичність та невизначеність стандартів, ускладнює орієнтацію людей: їм важко визначити, що є нормою, а що — ні. Відбувається швидка зміна у визначенні ситуації, і те, що вчора було девіантним, уже таким не вважається; і навпаки — нормальна в минулому поведінка сприймається як відхилення.

Суспільство визначає, яку поведінку вважати девіацією. Деякі види поведінки повсюдно вважаються девіаціями, оскільки завдають суспільству реальної шкоди і характеризуються високою мірою соціальної небезпеки. Визнаються як девіантні у більшості суспільств в різні історичні часи: вбивство, садизм, кровозмішення (інцест), сексуальне насилля.

Суспільство захищається від такої поведінки, тому що вона здатна викликати глибоку соціальну дисфункцію.

 

Завдання до пункту 1:

Чому, на вашу думку, люди поводять себе девіантно, навіть у випадку, коли їм відомо, що порушення норм жорстко карається?

 

 

Типологія девіантної поведінки

 

Девіації поділяють на індивідуальні та групові. 

Індивідуальне відхилення окремий індивід відкидає норми своєї субкультури.

Групове відхилення розглядається як конформна поведінка члена девіантної групи щодо її субкультури.

У реальному житті ці два типи відхилень найчастіше взаємно перетинаються. 

Виділяють також первинну і вторинну девіацію.

Первинна девіація — поведінка з відхиленням, яка загалом відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. Відхилення незначні і терпимі. Соціальним середовищем індивід не визначається як девіант і сам не вважає себе таким. Це відхилення сприймається як маленька витівка, ексцентричність чи помилка (незначна). Індивід продовжує жити колишнім життям, займати те саме місце в системі статусів і ролей, як і раніше взаємодіяти з членами групи. Девіанти залишаються первинними доти, поки їх дії укладаються в межах соціально прийнятої ролі.

Вторинна девіація — відхилення від існуючих у групі норм, яке соціально визначається як девіантне. Особа при цьому ідентифікується як девіант. Іноді у разі здійснення навіть однієї єдиної дії (злочин, вживання наркотиків і т.д.) або помилкового звинувачення, до індивіда приклеюється ярлик девіанта. Варто одержати ярлик девіанта, як одразу з’являється тенденція до переривання багатьох соціальних зв’язків із групою і навіть можлива ізоляція. Таким чином, вторинне відхилення може змінити все життя людини.

Концепція     первинного          і         вторинного          відхилення вперше була сформульована і детально розроблена Xовардом Полом Беккером.

Девіантна поведінка (в широкому значенні) має три більш конкретні форми порушення соціальних норм:

•  власне девіантна, або девіантна у вузькому значенні слова, тобто такі поведінкові відхилення (не значні), які не зумовлюють кримінального та адміністративного покарання;

•  делінквентна поведінка — протиправні вчинки, які не є у власному значенні слова злочином, вони караються в адміністративному порядку;

•  кримінальна, або злочинна поведінка — поведінка, вчинки, які можна класифікувати як злочин.

На думку Я. Гілінського, поведінка з відхиленням може бути як зі знаком «мінус» (негативна), так і зі знаком «плюс» (позитивна — соціальна, наукова, технічна, художня творчість).

Отже, поведінкою з відхиленням може бути і творчість, особливо її видатні форми, їх назвали — інваріантними.

По-перше, власне творчість є запереченням норми.

По-друге, творці принципово нового майже всі відрізняються відхиленням від прийнятих у суспільстві норм поведінки.

Класичними видами девіантної поведінки (негативної) визнані:

•      пияцтво, алкоголізм;

•      наркоманія;

•      злочинність;

•      суїцид;

•      проституція;

•      гомосексуалізм. 

Інколи до них додають:

•      азартні ігри;  психічні розлади;

•      кримінальні злочини.

Причину девіації визначають в протистоянні особи і суспільства, затяжному конфлікті очікувань і реальності. Р. Мертон зауважував, що суспільство і в інші часи проголошувало ідеалом багатство й добробут, проте не декларувало рівних можливостей для усіх. Сьогодні така можливість проголошується. В реальності досягнення усіма суспільного ідеалу не можливе, і це є підґрунтям для девіації.

Які бувають типи людей-девіантів?

•      Конформіст — лояльний член суспільства: приймає суспільно визнані культурні цілі та інституціональні засоби їх досягнення;

•      Новатор — досягає цілей, що схвалюються суспільством, не інституціональними засобами, у тому числі і незаконними;  Ритуаліст — особистість, що абсолютизує засоби та не визнає суспільно визнану ціль, задля яких здійснюється діяльність;

•      Ретритист (ізольований тип) — людина, яка відсторонюється як від культурних цілей, так і від інституціональних засобів;

•      Бунтар (заколотник) — особистість, що відступила від цілей і засобів, прийнятих у суспільстві, але натомість протиставила їм інші цінності й норми.

Найбільше девіація виявляється в періоди радикальних суспільних змін, коли руйнуються старі норми, цінності, стереотипи і люди втрачають орієнтири. 

Завдання соціології — встановлювати загальні причини тих чи інших видів девіації, щоб допомогти суспільству відновити контроль за поведінкою, запобігти розпаду суспільства.

 

Завдання до пункту 2:

Наведіть приклади девіантної, делінквентної та злочинної поведінки з життя, кіно, книг, історії.

 

 

Соціологічні теорії девіації

 

Загальноприйнятої точки зору на пояснення девіації немає. Є кілька теоретичних підходів у поясненні цього феномена.

Біологічний підхід. У ХІХ ст. велике значення у криміналістиці та соціології девіантної поведінки відіграла теорія італійського лікаря, вченого Чезаре Ломброзо (1835—1909). Він встановив зв’язок між кримінальною поведінкою і специфічними анатомо-фізіологічними ознаками злочинця. На основі антропологічних вимірювань засуджених він дійшов висновку щодо існування «природжених злочинців», які становлять до 40 % загальної кількості засуджених (інші — це випадкові злочинці). Їм властиві особливі фізичні риси: сплющений ніс, рідка борідка, низький лоб, великі щелепи, високі вилиці («атавістичні» риси особистості, повернення до більш ранньої стадії еволюції людини). Ця теорія була популярною на початку ХХ ст., але згодом її витіснили інші теорії (таблиці, складені Ломброзо, не підтвердилися подальшими дослідженнями).

Уільям Х. Шелдон (1940), відомий американський психолог і лікар, наголошував на важливості будови тіла. Він вважав, що у людей певна будова тіла означає наявність характерних особистісних рис:

•  ендоморфу (людині з округлими формами) притаманні товариськість, вміння знаходити спільну мову з людьми, потурання своїм бажанням;

•  мезоморф (чиє тіло відрізняється силою і стрункістю) виявляє схильність до неспокою, він активний і не занадто чутливий;

•  ектоморф (людина слабкої статури) характеризується здатністю і схильністю до самоаналізу, наділений підвищеною чутливістю, вразливістю.

Спираючись на дослідження поведінки двохсот юнаків у центрі реабілітації, Шелдон зробив висновок, що найбільш схильні до девіантної поведінки мезоформи, хоча вони не завжди стають злочинцями.

Девіації виконують роль факторів, що спричинюють людей підтвердити свою відданість моральному порядку суспільства.

Аномія — суспільний стан, який характеризується розладом системи цінностей, обумовлений кризою всього суспільства, його соціальних інститутів, протиріччям між проголошеними цілями та неможливістю їх реалізації для більшості.

Девіантну поведінку не слід змішувати з варіаціями норм як соціально прийнятних стилів поведінки, які входять у зону припустимої поведінки. Наприклад, спосіб життя у зразкового сім’янина та легковажного одинака, який веде вільний спосіб життя, вкладається у соціальні норми сучасного суспільства. Однак людина, яка обрала своїм стилем сексуальне насилля, — переходить межу між нормою та девіацією. Функції девіації:

♦ По-перше, виявлення девіацій та публічне оголошення їх такими сприяє укріпленню соціальної конформності — готовності підкорятися соціальним нормам (оголосити когось злочинцем).

♦ По-друге, засудження девіації дає суспільству змогу чіткіше побачити, що визнається в якості норм; (санкції показують, що така поведінка і в подальшому буде засуджуватися: ЗМІ — висвітлюють судові процеси).

♦ По-третє, колективно осуджуючи девіантів, група укріплює власну згуртованість та єдність, спрощується процес групової ідентифікації. Так пошук «ворогів народу» слугував засобом згуртування суспільства навколо керуючої «верхівки», яка може захистити.

Соціальні наслідки девіації негативні, особливо якщо вони поширені. Виникнення та широке розповсюдження девіацій сигналізує про неправильне функціонування соціальної системи у суспільстві (злочинність — низький рівень життя) та свідчить про потребу соціальних змін.

Більше того, девіації (флуктуації, мутації) — необхідні механізми зміни й розвитку, а, отже, самого існування системи (соціальної, фізичної або біологічної). Без девіацій «нічого ніколи породити не могла б природа», як помітив ще Лукрецій.

Негативні функції девіацій проявляються у тому, що вони вносять розлад у функціонування соціальних систем, порушують їх стабільність. Часто вони є небезпечними для соціального середовища — наприклад, злочинність, наркоманія. Інколи вони наносять шкоду людині, яка здійснює девіантну поведінку (девіація, спрямована проти себе: наркоманія, алкоголізм тощо). 

 

Завдання до пункту 3:

«Мартін Лютер Кінг-молодший та його прибічники прагнули, привернути увагу до недемократичного характеру сегрегаційних законів південних штатів США шляхом масової непокори цим законам; рух чорношкірих за громадянські права призвів до того, що ці закони були переглянуті».

 

На основі цього факту зробіть висновок про позитивну роль девіації в суспільстві. Аргументуйте своє твердження.

 

 

Соціальний контроль. Його види та функції

 

Соціальний контроль — це засоби переконання, навіювання, приписів та заборон; система примусу (аж до застосування фізичного насилля); система способів виразу визнання, відзначення, нагород, завдяки яким поведінка підгруп та індивідів приводиться у відповідність прийнятим зразкам, цінностям.

Соціальний контроль — механізм самоорганізації (саморегуляції) і самозбереження суспільства шляхом установлення й підтримки нормативного порядку, усунення, нейтралізації або мінімізації девіантної поведінки.

Соціальні норми є обов’язковим елементом соціального контролю. Соціальні норми — це приписи, вимоги, побажання та очікування відповідної суспільно ухваленої поведінки.

Соціальні норми — це деякі ідеальні зразки, шаблони, які вказують на те, що люди повинні говорити, думати, почувати і робити у конкретних ситуаціях.

Суспільство регулює поведінку індивіда, проте воно передбачає ієрархію: за одну й ту саму дію здійснюється різне покарання до людей різних соціальних статусів. Цей принцип зберігався в усі часи й в усіх народах, тією чи іншою мірою.

Механізми соціального контролю (за С. Фроловим)

•      соціальний контроль через соціалізацію (через соціалізацію суспільство формує наші звички, бажання, полегшує прийняття рішень, створює бажання діяти так, як вимагає суспільство); 

•      соціальний контроль через примус (він передбачає, що напрацьовуються відповідні формальні засоби контролю й покарання).

•      соціальний контроль через груповий тиск (забезпечує мала соціальна група, в якій функціонує індивід); Наприклад, Хоторнські експерименти (кінець 1930-х рр.) визначали, що соціальні відносини у колективі більше впливають на продуктивність праці, аніж покращення технічних умов праці. 

Були визначені правила поведінки, які функціонують у виробничому колективі як у малій соціальній групі:

1.   Тримайся зі «своїми».

2.   Не говори керівництву того, що може зашкодити групі. 

3.   Не спілкуйся з керівництвом частіше, ніж зі «своїми». 

4.   Не виробляй продукції більше, ніж інші.

Існують три основні типи процесів соціального контролю:

•      процеси, які мотивують (стимулюють) індивідів до інтерналізації нормативних основ;

•      процеси, які організовують соціальний досвід індивідів;

•      процеси, які застосовують різні формальні та неформальні соціальні санкції.

Механізм підтримки суспільного порядку — соціальний контроль, у т.ч.

норми та санкції.

Норма — існуючі в певному суспільстві та прийняті індивідом правила, стандарти, зразки поведінки, які визначають, як він повинен вести себе в конкретній ситуації.

Норма — соціально схвалені інваріанти поведінки. Норма — інтервал допустимих дій.

Норми бувають формальні та неформальні. Соціальні норми поділяють на:

1)             соціальні норми, що діють у малих (первинних) соціальних групах;

2)             соціальні норми, що діють у великих (вторинних) соціальних групах чи у суспільстві загалом.

До соціальних норм, які діють у межах вторинних соціальних груп, належать:

•         закони;

•         етикет;

•         традиції;  звичаї.

Ці норми можна класифікувати залежно від міри жорсткості покарання. Одні   з           них    передбачають      м’яке          покарання (несхвалення,       насмішка, недоброзичливість), інші — жорстке покарання (позбавлення волі, матеріальна компенсація абощо).

Ян Щепанський розрізняв такі елементи соціального контролю:

Звичка — установлений спосіб поведінки в певних ситуаціях, що не зустрічає негативної реакції групи. Звички виникають на основі навичок, традицій, їх або поважають, або терплять. Порушення звички не викликає зазвичай негативних санкцій (звичка рано вставати, робити гімнастику). Звичка менш жорстко регламентується соціальним середовищем.

Звичай — установлений спосіб поведінки, з яким група позв’язує певні моральні оцінки й недотримання якого викликає негативні санкції. (Звичай вимагає допомагати безпомічному, поводитися стосовно високо статусних осіб відповідно до етикету...).

Санкції — це покарання та заохочення, що сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система винагород за виконання норм (тобто за конформізм), а також система покарань за відхилення від них.

Санкціями називають не тільки покарання, але і заохочення, що сприяють дотриманню соціальних норм. Поряд із цінностями вони відповідальні за те, чому люди прагнуть виконувати норми. Норми захищені з двох боків — з боку цінностей і з боку санкцій. Соціальні санкції — розгалужена система винагород за виконання норм, тобто за конформізм, за згоду з ними, і покарань за відхилення від них, тобто за девіантність.

Розрізняють 4 типи санкцій: позитивні і негативні, формальні і неформальні. Вони дають 4 типи сполучень, які можна представити у вигляді логічного квадрата.

 

Формальні	публічне схвалення з боку офіційних організацій:
позитивні санкції	урядові нагороди, державні премії і стипендії,
(Ф+)	наукові ступені та вчені звання, вручення почесних грамот, допуск до високих посад і почесних функцій тощо.
Неформальні	публічне схвалення, що не виходить від офіційних організацій:
позитивні санкції	дружня похвала, компліменти,
(Н+)	мовчазне визнання, доброзичливе ставлення, оплески, слава, пошана, посмішка тощо.
Формальні	покарання, передбачені юридичними законами, урядовими указами, адміністративними інструкціями, розпорядженнями:
негативні санкції (Ф–)	позбавлення волі, звільнення, штраф, конфіскація майна, страта, відлучення від церкви тощо.
Неформальні	покарання, не передбачені офіційними інстанціями:
негативні санкції	осуд, зауваження, глузування, невтішна кличка,
(Н–)	зневага, відмова подати руку, наклеп, недоброзичливість, відкликання, скарга, фейлетон тощо.

 

Соціальний контроль можна поділити на зовнішній та внутрішній. 

Зовнішній контроль досягається за допомогою соціальних інституцій чи груп, тих санкцій, які застосовують інші учасники взаємодії. 

Внутрішнім контролем особистості є самоконтроль. У тоталітарній системі цей різновид контролю розвинутий слабко і побудова демократичного суспільства видається мало можливою саме через відсутність самоконтролю, який мав би бути притаманний індивідам.

 

Функції соціального контролю:  охоронна;

 стабілізуюча.

 

Завдання до пункту 4:

«…правила поведінки, які функціонують у виробничому колективі як у малій соціальній групі:

1.                      Тримайся зі «своїми».

2.                      Не говори керівництву того, що може зашкодити групі. 

3.                      Не спілкуйся з керівництвом частіше, ніж зі «своїми».  4. Не виробляй продукції більше, ніж інші».

 

Доповніть перелік правил поведінки у трудовому колективі, спираючись на власний досвід, чи досвід знайомих, розпитайте своїх батьків і зробіть висновок. Чи завжди ці правила доречні?