Лекція УКРАЇНА В 1919 – 1920 РР. ЗАВЕРШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

УКРАЇНА В 1919 – 1920 РР. ЗАВЕРШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ.

План.

1. Формування більшовицького радянського уряду. Х. Раковський.
2. Політичний курс більшовиків у 1919 р. «Воєнний комунізм». 
3. Антибільшовицький рух.
4. Перша Конституція УСРР.
5. Денікінський режим в Україні. Білий терор.
6. Перший зимовий похід армії УНР.

Формування більшовицького радянського уряду. Х. Раковський.

6 січня 1919 р. – встановлення радянським урядом офіційної назви України – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). В УСРР сформувався уряд – Рада народних комісарів на чолі з Х. Раковським, який також був наркомом іноземних справ. 

В УСРР було сформовано:

1. військово-революційні комітети (ревкоми);
2. комітети бідноти (комбіди);
3. органи придушення опору противників радянської влади - Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК);
4. народні суди;
5. революційні трибунали;
6. робітничо-селянська міліція.
 

Політичний курс більшовиків у 1919 р.

III з'їзд КП(б)У (березень 1919 р.), проголосив курс на «воєнний комунізм». 

"ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ" – здійснювані більшовиками з кінця 1917 до весни 1921 соціально-економічні перетворення на підконтрольній їм території колишньої Російської імперії.

Власне термін «воєнний комунізм» вперше з'явився тільки у березні 1921 р., коли В.Ленін заявив, що тогочасний "надто поспішний, прямолінійний, непідготовлений “комунізм” наш викликався до життя війною і неможливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики". Поряд із взяттям у лапки терміна "комунізм" Ленін запропонував і схему пояснення причин тогочасного катастрофічного стану економіки країни, говорилося про обумовлену війною господарську розруху. Насправді тогочасна розруха була не стільки наслідком війни, скільки результатом політики «воєнного комунізму». Пропагандисти взяли на озброєння запропоноване пояснення.

Насправді ж більшовики розпочали комуністичне будівництво відразу після захоплення влади. Воно здійснювалося за програмою, оприлюдненою Леніним у квітні 1918 р. у статті "Чергові завдання радянської влади". У сфері розподілу комуністи обіцяли в майбутньому матеріальні блага за потребами, однак насправді радянська влада була спроможна забезпечувати лише голодний мінімум продовольства за картками. У виробничій сфері головне завдання більшовиків полягало в суцільному одержавленні засобів виробництва, тобто в суто комуністичному заході – ліквідації приватної власності. Усі теоретичні й практичні суперечності розв'язувались досить просто: заявою про те, що першою фазою комунізму є соціалізм.

Другий крок у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини Ленін визначив у декреті Раднаркому РСФРР "Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання і домашнього господарства" від 21 листопада 1918 р. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, визначаючи їх за дворами, селами, волостями і повітами. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки. Декрет Раднаркому РСФРР про хлібну і фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 р. У цьому ж році розкладка поширилася майже на всі види продовольства і сільсько-господарської сировини.

Розкладка не була торговою операцією, хоча мала вигляд обміну товару на гроші: держава платила за вилучену продукцію, але платила стільки, скільки вважала за потрібне. Не була вона й податком, бо не прив'язувалася до обсягу вирощеної продукції через встановлений відсоток. Величина розкладки визначалася тільки двома чинниками: потребами держави у продовольстві та здатністю наркомпроду і його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Продрозкладка була, по суті, реквізицією.

У 2-й пол. 1920 стала зримою небезпека колапсу с.-г. вир-ва внаслідок величезного недосіву, що став безпосереднім результатом продрозкладки: розуміючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни починали сіяти тільки для власних потреб.

Щоб попередити таку небезпеку, російський уряд за дорученням Леніна вніс на VIII Всеросійському з'їзд Рад (22–29 грудня 1920 р.) законопроект "Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства". Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава доповнила розкладку селянської продукції розкладкою засіву й обробітку землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів 1921 р.

З'їзд затвердив законопроект 23 грудня 1920 р. Це означало, що селяни фактично поверталися у становище, в якому перебували до скасування кріпацтва.

В.Ленін відмовився від курсу на безпосереднє комуністичне будівництво тільки у березні 1921 р., коли цілком виявилася перспектива колапсу економіки і повномасштабної війни з селянством. У праці "Про продовольчий податок" він охарактеризував, по суті, політику "воєнного комунізму" як таку, що є "дурістю і самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурість, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху".

Основні риси «воєнного комунізму»:

1. скасування товарно-грошових відносин;
2. державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну;
3. карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою (робітникам - більше);
4. націоналізація промисловості, фінансів, зв'язку; сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;
5. загальна трудова повинність;
6. запровадження продрозкладки (перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства);
7. «червоний терор» проти реальних і потенційних противників більшовизму.
 

Антибільшовицький рух:

У березні — квітні 1919 р. прорадянські настрої українського села швидко змінюються. Здійснення заходів політики «воєнного комунізму» (продовольча монополія, продрозкладка, насадження колективних форм землеробства — так званих «комун») призводить до швидкого поширення на селі антирадянських і радикально опозиційних настроїв. Тисячі селян загинули від рук безконтрольно діючих повітових і прифронтових ЧК, каральних загонів і Ревтрибуналів. Бюро українського радянського друку повідомляло про «непотрібну жорстокість ЧК в селах» — про пороття, грабунки, розстріли. Більшовики втрачають позиції в місцевих радах, селяни переходять до активних форм опору. 

Проти політики радянської влади в економічному, політичному, культурному житті, політики «воєнного комунізму» виступали всі соціалістичні партії, що діяли в Україні. Незадоволення охопило не лише заможні верстви, а й середняків, національну інтелігенцію. Антибільшовицькі настрої наростали і в місті, і в робітничих кварталах.

Проти політики продрозкладки повстало селянство. Для придушення заколотів і повстань більшовикам довелося використати армію. Проти "куркульського", або ж, як інакше вказували в офіційній документації, "політичного бандитизму" радянський уряд України кинув ⅔ регулярних військ. По суті, у країні розгорілася громадянська війна. Пізніше, коли підрахували втрати, то виявилося, що по всій Червоній армії за 1921—22 рр. вони становили 238 тисяч бійців.

Найбільшим було повстання проти більшовицької влади в Україні, що послідувало за виступом сформованих в Херсонській губернії полків 6-ї Української радянської дивізії під командуванням Григор'єва. Основні події повстання відбувалися з 7 по 31 травня 1919 року і, разом із діями повсталих військових частин, супроводжувалися низкою антибільшовицьких виступів населення. В кінцевому підсумку, це призвело до радикальної дестабілізації режиму в УСРР – «травневої військово-політичної кризи».

Лідери антибільшовицького руху:
1. отаман Зелений (Д. Терпило);
2. Нестор Махно;
3. отаман Григор’єв.

 
Перша Конституція УСРР

6 березня 1919 р. постановою III з’їзду КП(б)У ухвалено проект першої конституції УСРР. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР. Згідно з Конституцією найвища влада належала Всеукраїнському з’їздові рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК), голова – Г. Петровський.

В основу конституції УСРР покладено Конституцію Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки 1918 р. Складалася з 4-х розділів, що містили 35 статей. УСРР визнавалася в ній як держава диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства над їх віковими гнобителями й експлуататорами – капіталістами та поміщиками. 

До конституції входив пристосований до УСРР текст Декларації прав трудящого та експлуатованого народу, затверджений 3-м Всеросійським з'їздом рад 18 січня 1918 р.

Денікінський режим в Україні. Білий терор.

Навесні 1919 року білогвардійські війська генерала А. Денікіна прорвали фронт Червоної армії на півдні України й наприкінці літа встановили свій контроль над Кримом і Лівобережжям.

4 травня 1919 р. – захоплення Луганська білогвардійцями.

Червень 1919 р. – захоплення Харкова та Катеринослава.
Наступ Кавказької армії П. Врангеля вздовж Волги, Донської армії – на Воронезькому напрямі, Добровольчої армії – вздовж Дніпра. 
Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну.
На окупованій території білогвардійцями створені області:

• Харківська;
• Київська;
• Новоросійська.

Білогвардійці мали на меті "вєрнуть Кієв в состав єдіной і нєдєлімой Россіі". Для українофоба Антона Дєнікіна це була ідея фікс! Денікін втопив Київ в крові не гірше більшовицьких окупантів…

У Києві, щойно зайнятому Добровольчою армією Денікіна, розпочався кількаденний погром євреїв, звинувачених у пособництві більшовикам. Здирництво та реквізиції «на потреби Добровольчої армії» переросли в організовані пограбування сотень квартир і будинків, в яких мешкали євреї. Жертвами погрому стало близько 300 осіб. Пізніше в цьому погромі як більшовицькі агітатори, так і білогвардійська преса звинувачували армію УНР та особисто С Петлюру.

Встановися диктаторський режим, який послуговувався методами «білого терору».

Риси «Білого терору»:

1. Захист інтересів поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації імперських порядків. 
2. Прагнення знищення української державності та культури:

А. Українська мова дозволялася лише у приватних навчальних закладах. 
Б. Деякі українські газети і журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, вводилася цензура. 
В. Видано наказ про зняття портретів Т.Шевченка в установах. 
Г. Зняття написаних українською мовою вивісок. 
Д. Припинення діяльності Української академії наук.

3. Культивування національного розбрату, ворожнечі, ненависті до національних меншин (єврейські погроми тощо).
4. Встановлення на захопленій території режиму терористичної диктатури. 
5. Аграрна політика передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. 
6. У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку.

«Білий терор» - репресивна політика «Добровольчої армії» генерала А.Денікіна проти противників режиму; уведення смертної кари за участь у бунтах, більшовицьких організаціях та за дезертирство в армії

Чому ж не захищала Україну її армія? А вона в цей час билась а три фронти, так званий «Трикутник смерті».

«Трикутник смерті» — історичний термін, яким характеризують ситуацію, що склалася навколо українських національних сил у 1919 р., коли Українська Народна Республіка опинилася в оточенні більшовицьких, білогвардійських та польських військ.

У серпні 1919 р. почався спільний похід Армій УНР і УГА проти більшовиків під командуванням генерала М. Юнакова і В. Курмановича. Спочатку Український наступ був досить успішним. Протягом перших днів було звільнено ряд важливих міст і господарчих центрів України — 9.VIII.1919 р. — Жмеринку, 12.VIII.1919 р. — Вінницю.

29.VIII.1919 р. у Миронівці між 3-м Корпусом УГА Антіна Кравса та 2-ю Теркською бригадою Добровольчої армії розпочалися перемовини, що завершилися підписанням угоди, ратифікованої Мироном Тарнавським, про розмежування та сфери інтересів військ, опісля чого галичани полишили Білу Церкву.

31.VIII.1919 за наказом командувача Української Галицької Армії (УГА) Мирона Тарнавського українські війська, що напередодні, 30.VIII.1919, визволили Київ від більшовицьких окупантів, мали без бою здати Київ денікінцям.

У цих умовах командувач УГА генерал М. Тарнавський, щоб зберегти свою армію, у складі якої залишалося лише 10 тис. боєздатних солдатів, пішов на порозуміння з А. Денікіним. Згідно з угодою Галицька армія припиняла боротьбу проти денікінської Добрармії.

Оцінивши важке положення, в якому опинилися українські війська, командувач УГА генерал Мирон Тарнавський віддав наказ залишити Київ і негайно відступити до Фастова.

В результаті подій 30-31.VIII.1919 перемога українських військ над більшовиками під Києвом і звільнення столиці від другої більшовицької окупації відразу обернулася поразкою. Українські війська відступили до Васильківа. Київські події засвідчили цілковиту неготовність вищого галицького командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з російськими "бєлоґвардєйцами-дєнікінцамі".

Дії М. Тарнавського поставили Українську Народну Республіку перед катастрофою. Один із командувачів армії УНР змушений був констатувати: «Ми переможені ворогами, а вороги ті: тиф, голод, незабезпеченість армії, без якої ніяка армія не в силі боротися...».

Диктатор Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва. Слідча комісія у складі начальника опервідділу штабу підполковника К. Долежаля та генерал-інспектора УГА В. Гембачіва визнала командування Галицької Армії й зокрема генерала Мирона Тарнавського, винним.

В історіоґрафії ці події отримали назву — Київська катастрофа 1919-го… Київська катастрофа — події серпня 1919 року в Україні, похід Дієвої армії УНР (ДА УНР) та Української Галицької Армії (УГА) на Київ. Вперше спробу зайняти Київ "катастрофою" назвав Симон Петлюра, надалі цю назву використовують в українській історіоґрафії. Ця подія пришвидчила поразку УНР і втрату Державності…

Політика денікінщини викликала обурення найширших мас населення України. Найактивніше проти денікінців діяв «батько» Нестор Махно. У його Революційно-повстанській армії, що базувалася навколо Гуляйполя, у кращі часи налічувалося до 40 тисяч війська. Махновці взяли під контроль значну територію Півдня України, зокрема місто Катеринослав. Не в останню чергу завдяки активній діяльності Махна в тилу білих, більшовикам вдалося перейти в контрнаступ на початку грудня 1919 року.

У боротьбу з білогвардійським режимом включилися ліві есери, анархісти, представники інших соціалістичних партій.

11 жовтня 1919 року радянські війська Південного фронту під командуванням О. Єгорова перейшли в контрнаступ і до кінця березня 1920 року розгромили основні сили Денікіна, відкинувши їх у Крим.

16 грудня 1919 р. – захоплення Києва радянською армією.

Перший зимовий похід армії УНР

Перший зимовий похід – похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.).

Головне завдання Зимового походу – збереження армії на українській території шляхом партизанських дій. 

У листопаді 1919 знекровлена попередніми боями та пошестю тифу (залишилося 8–10 тисяч вояків) Армія УНР виявилася затиснутою у "трикутнику смерті" в районі Старокостянтинова. На півдні та сході України діяла Добровольча армія, на заході – польська армія, на півночі – Червона армія. Під тиском переважаючих сил противника Армія УНР змушена була відійти на північ, під її контролем залишалася невелика територія в районі м. Любар Волинської губернії.

У таких умовах продовжувати боротьбу регулярними військ. силами було неможливо. 4–6 грудня 1919 в Новій Чорториї відбулася нарада представників уряду та вищого командування армії за участю С.Петлюри, В.Тютюнника, Ю.Тютюнника, М.Омеляновича-Павленка, Є.Коновальця та ін. Вона ухвалила ліквідувати регулярний фронт, вийти у ворожий тил і розпочати партизанську війну разом із повстанськими загонами. Уряд прийняв рішення про від'їзд С.Петлюри до Варшави.

1-й Зимовий похід розпочався 6 грудня 1919. Боєздатні частини були зведені в 4 групи: Запорізьку (командувач – генерал-хорунжий М.Омелянович-Павленко, згодом – полковник А.Гулий-Гуленко), Київську (командувач – полковник Ю.Тютюнник), Волинську (командувач – полковник О.Загродський) та 3-ю стрілецьку дивізію зі Спільною юнацькою школою (командувач – полковник В.Трутенко). Командуючий армією – генерал-хорунжий М.Омелянович-Павленко, начальник штабу – полковник А.Долуд. Загальна чисельність армії становила близько 10 тисяч вояків (з них боєздатних 3–3,5 тисячі) при 2 тисячах шабель та 12 гарматах. Січові стрільці під командою Є.Коновальця відмовилися брати участь у рейді, оскільки не бачили сенсу в партизанських діях. Частина їх самодемобілізувалася, решта приєдналася до інших підрозділів Армії УНР.

У грудні 1919 – березні 1920 українські війська, у тяжких боях знищуючи ворожі гарнізони й окремі військові формування білогвардійців та червоних, пройшли по Єлизаветградщині, форсували Дніпро, зайняли Умань, Черкаси, Канів, Смілу та ін. населені пункти. Під час походу командування підтримувало постійний зв'язок з урядом і С.Петлюрою. У квітні 1920 за наказом Головного отамана Армії УНР С.Петлюри війська почали пробиватися на захід, щоб об'єднатися з українськими частинами на польсько-радянському фронті.

6 травня 1920 в районі Ямполя відбулося з'єднання частин Армії УНР. За 180 днів Зимового походу армія пройшла 2500 км, захопила значні трофеї та полонених. 1-й Зимовий похід сприяв поширенню селянських повстань в Україні, показав силу духу і жертовність вояків Армії УНР в боротьбі за державність. Усіх учасників походу було нагороджено орденом Залізного Хреста. Пізніше в еміграції була створена Орденська рада рицарів Зимового походу.

ПІДСУМКИ:

• У другій половині 1919 р. ситуація в Україні відзначалася запеклою збройною боротьбою.

• Спільний похід армії УНР та УГА на Київ завершився «Київською катастрофою». Біла армія генерала А. Денікіна під гаслом відновлення «єдиної й неподільної Росії», поряд із боротьбою проти більшовиків розгорнула боротьбу проти УНР, завдавши її військам поразки.

• На захопленій території України денікінці намагалися відродити старі порядки, які викликали зрив невдоволення. Цим невдоволенням уміло скористався Н. Махно, який своїми діями зруйнував запілля білих.

• Розпорошивши свої сили, борючись проти селянського повстанського руху й армії УHP, А. Денікін сам зазнав поразки від більшовиків. В Україні втретє запанували більшовики.