Лі Бо (701–762). «Печаль на яшмовому ганку», «Призахідне сонце навіює думки про гори», «Сосна біля південної галереї» (1-2 за вибором учителя). Основні теми і мотиви лірики митця.

Лі Бо . «Печаль на яшмовому ганку», «Призахідне сонце навіює думки про гори», «Сосна біля південної галереї». Основні теми і мотиви лірики митця. Вплив даосизму на його світогляд. Своєрідність пейзажів Лі Бо, утілення в них краси природи і духовного життя.

Роки життя: 701-762 рр. Місце народження: місто Циньлянь провінції Сичуань. Родина: батько — заможний купець. Освіта: домашня. Заняття: мандри, відлюдництво, служба при дворі імператора, літературна творчість. Основні твори: «Розмірений, чистий наспів», «Віяння давнини», «Самотньо співаю під місяцем», «Бенкет весняної ночі в персиковому і сливовому саду», «Печаль на яшмовому ґанку», «Стародавнє» та ін., усього 900 віршів. Відомий китайський поет доби Тан Лі Бо народився та виріс у місті Циньлянь провінції Сичуань у сім’ї заможного купця. За легендою, незадовго до народження Лі Бо (це ім’я у перекладі з китайської означає «Біла Слива») його матері наснилась велика біла зірка. Саме тому хлопчикові дали друге ім’я Тай-Бо (Велика Білизна). Ще за життя Лі Бо удостоївся титулу «Шисянь» — «поетичний небожитель». За однією з легенд, поет народився на зірці Тайбо (у нас її називають Венерою) і туди ж повернувся, відбувши свій земний строк, призначений вищими силами за якусь провину.

У сімнадцять років, відмовившись складати іспит на здобуття посади чиновника, Лі Бо вирушив у гори до лаоських відлюдників — сянів, які вирізнялися незалежністю суджень і поведінки та прагнули пізнати таємниці природи, розкрити секрет безсмертя. Філософія даосизму захопила Лі Бо, згодом позначившись на його поезії. (Даосизм — філософське вчення про дао («шлях речей»), яке виникло в Китаї у VI-V ст. до н. е. Даоси вважали, що людина не повинна порушувати законів, яким підкоряється світквітів, дерев, трав і каміння, тобто не має заважати природному ходу речей.)Йому було понад сорок років, коли імператор покликав його до свого палацу і нагородив званням ханьлінь, що його нині ми б вважали академічним ступенем. Лі Бо залишався поетом, незалежним у переконаннях і вчинках, а це не збігалося з чиношануванням і придворними правилами. Через три роки Лі Бо залишив столицю заради нових подорожей і зустрічі з поетами Ду Фу, Гао Ші та іншими.

Помер Лі Бо у будинку свого родича Лі Ян-біна, якому залишилося у спадок близько 900 віршів поета. Смерть його оповита легендами. Одні кажуть, що поет потонув, намагаючись пройти по місячній доріжці на озеро, інші вважали, що він загинув, прагнучи спіймати відображення місяця в воді, а треті стверджували, що бачили, як, прийшовши до нього, місячною доріжкою на озеро спустився одноріг.

Лі Бо вирізнявся серед сучасників своєю незвичайністю. Він звеличував хоробрих мандрівників, захищав знедолених і відчував себе переможцем, який не знає перешкод. Інші поети засмучувалися невдачами, ремствували на буденні негаразди. Лі Бо ще в юнацькому віці відкинув від себе ці дріб'язкові тривоги й жив у безперервному поетичному горінні, опановував у самому собі цілий світ і тому не страшився самотності. Сила образів поезій Лі Бо вражала його сучасників. Як поет він перебуває в самій гущині, у найтіснішому скопищі народу, і його можна бачити звідусіль, і сам він бачить весь сучасний йому світ — ніщо не спроможне сховатися від його погляду. Лі Бо писав про все, що перебувало в колі танської поезії. У його "прикордонних" віршах ми знаходимо мужність, суворість і чарівний ліризм, відчуваємо романтику походу, але він пише сміливі вірші проти війн, що їх була велика кількість у 40-50-ті роки VIII століття.

Особливості лірики Лі Бо• Поезію Лі Бо називають «поезією гір та річок». Неприховане захоплення природою поєднується з філософськими роздумами митця.• Споглядальність і самозаглибленість: зміни у природі та зміни у власному внутрішньому світі цікавлять його однаково. «Він сам собі цікавий». (Гао Ші) • Ліричний герой Лі Бо — відлюдник, мандрівник, але він переймається переживаннями і тривогами людей.

«Печаль на яшмовому ганку»На яшмових сходах біліє холодна роса.—Промокли панчохи. Пливуть мовчазні небеса. Дивлюсь крізь фіранку на місяць осінній печальний,—На тихій воді він тремтитьі повільно згаса.

Жанр: філософська лірика. Тема «Печаль на яшмовому ґанку» – туга дівчини в розлуці з коханим, образи природи. Провідна думка вірша: автор показує страждання люблячої жінки, яка чекає коханого. Але її чекання марні, молодість пройшла швидко (як роса), кохання, як життя, швидкоплинне. За допомогою образів природи автор передає почуття жінки, її сум і печаль, адже вона залишилася самотньою.  Яшма (камінь) – за даоським уявленням вважалася «каменем життя», бо зміцнювала фізичне тіло і продовжувала життя, тобто це символ чогось надійного, саме з яшми будували сходи в імператорському палаці, ґанок (точний переклад — порог) — конфлікт, зіткнення «широкого світу» з «приватним світом»: моральних норм з почуттями, життєвих обставин з внутрішнім світом людини.

Образи-символи у назві вірша «Печаль на яшмовому ґанку»: Вірш «Печаль на яшмовому ґанку» складається лише з 20 ієрогліфів, схожий на малюнок. Тут немає описів кохання, є лише зримі образи, які передають почуття ліричних героїв. Внутрішній стан у поезії Лі Бо “Печаль на яшмовому ґанку”, тобто почуття смутку передається за допомогою конкретних, зримих образів:«яшмовий ганок» –  поетичний символ імператорського палацу;«мовчазні небеса» – символ чогось далекого, холодного;«місяць осінній печальний» – місяць в Китаї відображає сутність інь, жіночий природний принцип.«холодна роса»  – в китайській поезії досить ємний символ, з давнини з нею пов’язували уявлення про швидкоплинність людського життя, про осінь життям.

«Призахідне сонце навіює думки про гори»,Опісля дощузаяріла паруюча зелень. Західним рум'янцемвзялося розчахнуте небо. Весни будівничі —тепло і вітрець зі сходу —Пишаються квіттям,найкращим своїм творінням. Та квіт опадеі настане глибокий вечір. Це так зрозуміло! —І я не тамую зітхання. Одна тільки мрія —відвідать прославлені гори,Щоб там, окримівшись,пізнати Велике Дао!

У творі змальовано художню картину світу. Дерева, квіти, небо й гори-усе це єдиний природний простір. У ньому є місце  для людини, яка гармонійно входить у цей простір, коли долучається до його найбільшої таїни-дао. Поет уважав, що людина має відчувати єдність з усім, що є на землі.

«Сосна біля південної галереї». Поблизу галереїросте сосна-одиначка —В такої, природно,розкидисте гілля й густе. Вітрець навколишнійнавіть на хвильку не вщухне: Йому тут воля —тож дме він і вдень, і вночі. Затінений стовбурпокрився плямами моху. А в пишній хвоїповітря неначе мигтить. Чи вдасться їй досягтинадхмарної висі?Це ж треба ростиаж декілька тисяч чі*!* чі — приблизно 30 см.

У вірші Лі Бо «Сосна біля південної галереї» немає описів, є лише конкретні, зримі образи-символи, що передають почуття ліричного героя: холод вітру, нудьга й самотність душі, прагнення вищої досконалості. Сосну тут можна тлумачити як образ самого поета, що прагне віднайти вищий сенс або досягти вищих щаблів поетичної майстерності. Вітер асоціюється з бентежним і неспокійним світом, у якому живе людина. У такий спосіб утілено думку про необхідність духовного вдосконалення людини (про шлях до пізнання дао, що його, за висловом китайських мудреців, «не можна висловити ані в мовленні, ані в мовчанні»

Образи:сосна- нудьга й самотність душі, це сам поет, що прагне пізнати вищий сенс буття;вітер – холод байдужість оточуючих,бентежний всесвіт, у якому живе людина надхмарна висьнебо – прагнення вищої досконалості, прихований сенс усього сущого.

Ліричні мотиви Лі Бо властиві для всієї давньокитайської поезії. У поезії Лі Бо, видатного стиліста свого часу, це — оспівування вина, квітів, місяця, дружби, природи в цілому. Свої вірші він будував, вдало поширюючи межі правил, підказував новим поетам шляхи просування вперед, відновлюючи китайське віршування, наближаючи словник поезії до словника життя. Незалежність Лі Бо була логічною розбудовою ідеалу свободи, він був упевнений у своїй місії поета-пророка, поета-вчителя, і вона вимагала від нього повної самовідданості. Поет був величним, але в ставленні до людей не мав і тіні пихатості: його поглинають людські турботи, він дає людям втіху, освічує їх, вчить співчуттю.