Лірична драма «Тричі мені являлася любов…»

Позакласний захід

 з української літератури

Лірична драма

 «Тричі мені являлася любов…»

(проведена з учнями 10-го класу  до 160 річниці

народження і 100 річниці смерті Івана Яковича Франка)

Вчитель 

.

Мета: розширити інтерес учнів до життєвого і творчого шляху І. Я. Франка;   розвивати  творчі здібності учнів, спонукати їх до власної творчості;   прищеплювати захоплення творчістю поета;    виховувати учнів свідомими громадянами й істинними патріотами.

Обладнання: святково прибрана зала, стіл Франка, його портрет та твори, портрети  коханих Франка:   О. Рошкевич, Ю. Дзвонковська, Ц. Зиґмунтовська, сухі листочки, аудіо записи.

Перебіг уроку

Ведуча 1. Осінь плаче листям, падають вони на мокру від дощу, а може від сліз землю, ніби хочуть її зігріти.

Ведуча 2. В тих листочках закарбоване найніжніше, найпотаємніше в поетовій душі (Входить Франко)

Ведуча 1. Мій любий поете ти знову страждаєш?

Ведуча 2. Скільки болі і туги у твоєму серці?

Ведуча 1. Воно знову побите жіночими підборами?

Ведуча 2. Мій самотній поете, я вилікую тебе. Я задмухаю твої рани.

Ведуча 1. Я нашепочу тобі на вухо стільки слів. Слухай, слухай.

Ведуча 2. Слухай як шепоче листя (дають поету листя)

Ведуча 1. Іван Франко… його поезія  - це бескиддя гір, скал, ущелин, уламків, могуття Карпат із дикою і вічною красою. Це плин потоків, що місцями ревучими водоспадами  зриваються з висот і скал. Понад усім цим – фігура Майстра.

Читець «Серце Каменяра»

Ведуча 2. Особисте життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ – лірична драма «Зівяле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою легкою гамою чуства і розумінням душі людської, що  читаючи їх,  не знаєш, кому оддати перевагу: чи  поетові боротьби, чи поетові лірикові, співцеві кохання і настроїв. Ми віддали перевагу  поетові – співцю кохання

Ведуча 1. Кохання! Скільки неосяжного в цім єдинім слові.  Який неосяжний океан в єдиній сльозі!. Яке небо в єдиному погляді! Яка буря в єдиному зітханні! Яка блискавка в єдиному дотику! Яка вічність в єдиній меті

Читці «Червона калино чого в лузі гнешся?»

Ведуча 2. Молодість весна і кохання! Три спокуси людського життя – три принадні сестри, прикрашені квітами,  вінчають молоде чоло людини… Де тільки з’являються вони разом, там відразу вже є четверта – поезія. Почуття кохання,  можливо, як ніяке інше прагне висловлення. Ось чому воно дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Скільки написано творів, у які поети намагалися вкласти  всю силу свого почуття.

Ведуча 1. «Зів’яле листя». Так сорокалітній Франко назвав збірку поезій, які оповиті смутком, жалем за навіки втраченим коханням, адже світ без кохання – колюча завія, серце без ласки та ще й доброти.

Ведуча 2. Світ без кохання – холодне обличчя, губи зів’ялі і кволість руки

Ведуча 1. Світ без кохання – піщана пустеля, небо без сонця, весна без тепла

Ведуча 2. Світ без кохання – нездійснена мрія. Птаха без крил, долі присмак гіркий…

Читець. У сні мені явились дві богині.
Лице одної — блиски променисті,
Безмірним щастям сяли очі сині,
І кучері вилися золотисті.

Лице другої чорний крив серпанок,
І чорні очі, наче перун з тучі,
Блищали, коси чорні та блискучі —
Була, немов літній, бурливий ранок.

«Не плач, дитя самотнє, цить, мій світку, —
Сказала перша (що за голос милий!), —
Ось на тобі мій дар, чудову квітку!»

І соняшник дала мені розцвілий.
А друга мовчки терн втиснула в руку, —
І враз я радість вчув і люту муку.

Ведуча 1. Ще в гімназії Франко закохався у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич… «Наша любов тяглася 10 літ, батьки у виду були прихильні мені, надіючись, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878-1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 р. просили панну вийти

замуж за іншого, попа Озаркевича. Це був для мене тяжкий удар…» Із листа І. Франка до А. Кримського з 16. 08. 1898р.

Франко. Не знаю… Ох, Ольго….

Ти ніби в душу глянула мені.

І то не примха, то не випадковість,

Що я твоїх думок читаю повість…

Ведуча 2. Блаженний місяць сходить  над садком

Погідна ніч. Спекотне літо. Олин.

Окрилений взаємністю Франко

Нотує в серці ніжний голос Олин.

 Отак удвох під зорями до рана.

Палке, як жар, "коханий мій", "кохана".

А потім невмолимий біль розлук,

Листи жадані й розпач білих рук,

І панночок примхливих шамотіння,

Глум пань, і гнів батьків, і це терпіння,

Яке тобі зіслав на долю Бог,

Воно ще рятувало вас обох.

Ти, молода, на все була готова

Заради безкорисної любові.

"Пройдисвіт", бунтівник і демократ —

Цей образ був святим тобі з-за ґрат.

 Ведуча 1. І він не спав. Він там від туги в'янув.

Він слав листи.

Ольга. Іване мій, Іване!

Чи ж винна я, що батькова рука

Така безжальна і тверда така?

Я вже від злих очей не мала спасу

І плакала з розпуки час від часу.

Ще хтось мене на світі пожалів,

Хтось руку дав — мені забракло слів,

І я пішла — на серці жмуток болю, —

Собі й тобі переламавши долю.

Та в тих душевних муках, далебі,

Я залишилась вірною тобі.

 Ведуча 2. А ти, що так обожнював мене,

Що вищим був за грішне і земне,

Що спив життя, немов гіркої трути,

Як ти тоді не зміг мене збагнути?

Твої листи, такі скупі й жадані,

І те надмірно офіційне "пані"

На груди впало каменем важким.

Ольга. Над ким, Іване, глумишся, над ким?!

Хіба не ти казав мені про те,

Що є кохання вічне і святе?

 А може, десь засяяла зорею

На небі інша, й ти пішов за нею?

А може, полонили очі сині

І врода пишна юної княгині?

Ведуча 1. Ох, Ольго, він не міг сказати "ні",

Бо й неземних приваблюють земні.

 Замкнулася в самотині глибокій.

А він в душі. Хіба він дасть їй спокій?

Боліло те високомірне "пані".

Спливли літа, як в сивому тумані.

Ота любов — гірка й принадна річ,

Коли її зустрінеш віч-на-віч.

Час карбував його падіння й злети —

Нема любові, то й нема поета.

І лиш, як зрада душу обпекла,

Йому забракло давнього тепла.

 Франко.  Ох, Ольго, муко моя рання,

 Моє найперше втрачене кохання,

Коли вже доля розлучила нас,

Прийди до мене в передсмертний час.

Ольга. Нізащо! Ні! Хто я тепер, Іване?

Безмовна тінь і невигойна рана.

Той жмуток листя, що-с лишив мені,

 Уже не буде зеленіти, ні.

Твої слова — давно побляклі перли.

Вони німі. Вони для мене вмерли.

 Перев'язала стрічкою листи

Й візьму в могилу. Їх писав не ти,

А той юнак, закоханий у мене,

Що весь тремтів у погляді шаленім.

Пробач мені, твою останню волю

Не сповню, не знесу гіркого болю...

Сльоза скотилась тихо на траву.

"А я жива. Чого я ще живу?"

 Ведуча 2.  Труна поплила тихо за вікном,

А в ньому, в горі заломивши руки,

Стояла та, котру любив давно,

Ота, котру прирік на вічні муки.

 Ведуча 1. Ох, Ольго, дощ ридає за вікном.

Твій біль, твій смуток — це було давно.

Прости мені, я так невипадково

Твоїх думок тепер гортаю повість:

Коли вже душу зрада обпече,

Нема кому схилитись на плече.

Пісня «Чого являєшся мені…»

Ведуча 2. Гілка торкнеться об шибку, вітер зітхне в саду, я бентежусь: може ти? Може холодної осінньої ночі стукаєш у віконце? Може, важкими дорогами стомлений, зітхаєш біля порогами? Я живу, житиму й віритиму: ми ще зустрінемось.

Ведуча 1. Станіславські друзі Франка згадують одне і те ж імя – Юзефи Дзвонковської, їхні розмови свідчать про те, що Юзефа надзвичайно вродлива,розумна дівчина з досить передовими і оригінальними поглядами. На Франка шляхтянка справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум. Після Оьги Рошкевич Юзефа була саме тією жінкою, яка могла б йти поруч, стати його дружиною

Франко Велике враження на мене справила знайомість з Юзефою Дзвонковською.

Юзефа. Він змучений душевним болем велет покохав. Мало того, він вирішив, що я та сама жінка, що  зможе стати його дружиною. В одному із листів він написав матері, просячи моєї руки. На лист-прохання відповіла мати.

Мати. Мені прикро відповідати на ваш лист негативно. Та уже саме становище моєї доньки противиться тому.

Ведуча 2. Вона юна і молода шляхтянка хворіла сухотами і життя її гасло, мов свічка. Відмова Юзефи вразила його. Юний Іван не знав гіркої правди Юзефи.

Франко Я забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара,

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід.

Я забув — ні, я думав, безумний,

Що засипана прірва стара,

Заповнили її трупи й трумни…

Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!

О, забув я про тин той спижевий,

Що між нами границею став,

І тебе я, мій цвіте рожевий,

Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже квіти пов'яли

І ні з чого віночка плести,

Що вони й не мені розцвітали, —

Я забув, і тяжкую нести

Доведесь мені кару за теє!

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти, —

Я забувся, прости!

Ведуча 1. Франко закохався втретє у Целіну Зиґмунтовську з першого погляду коли вона працювала на пошті у Львові. Щоб бачити кохану знову і знову, він сам пише собі листи і сам їх забирає.

На столі лежать нерозкриті листи, Целіна на них дивиться не відкриваючи. Входить тітка.

Тітка. Целіно, віддай мені ці всі листи, вони тобі зовсім непотрібні. Невже ти не бачиш, що цей Франко тобі зовсім не пара. Ти повинна вийти заміж за чоловіка із становищем, який забезпечить тебе і твоїх дітей. Крім того, ти на державній службі і сама прекрасно знаєш, що закони Австрії не дозволяють заміжнім жінкам працювати на державній службі. (тітка забирає листи і виходить. Із кишені витягає конверт і читає)

За що, красовице, я так тебе люблю,

Що серце треплеться в грудях несамовито,

коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Ведуча 2. Згодом Целіна згадувала…

Целіна. Іван часто приходив на пошту, передавав мені поручені листи для мене ж. Але я не відповідала на них. Він увечері, йдучи мовчки позаду, проводжав мене додому цілі місяці.

Ведуча 1. Ви ніколи не промовили до нього слова. Чому?

Целіна. У мене був тоді жених, хоч тітка й не погоджувалась на нього і таки нас розлучила. А втім, мені подобалися брюнети.

Ведуча 2.Так, врешті, хотілося згадати минуле, але правда сильніша за неї. Ясно і просто. Все міщанство цієї жінки, усе непорозуміння поета міститься в коротких словах… їй подобалися брюнети.

Читець «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»

Ведуча 1. І. Франко кохав жінок, захоплювався ними. Цінував у кожній риси: ніжність і теплоту, розум і відкрите сповідування передових демократичних ідей, таємничість і неприступність… але повною мірою жодному із чистих і відкритих почуттів було не суджено розвинутись. Щось-таки стояло на заваді. А загалом, це фрагмент однієї великої сповіді. Так, бо будь-яка сповідь знімає тягар із душі людини, звільняє від страждань.

Ведуча 2.Драма  була дуже проста, одна з тих, про які безсмертне слово сказав Гейне*: «Це стара історія, але ж вона вічно новою залишається. І вона кому втрапиться, того серце надвоє розривається»

Франко Тричі мені являлася любов. 

Ольга. Одна несміла, як лілея біла, 
З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла. 
Купав її в рожевих блисках май, 
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай! 
Вона була невинна, як дитина, 
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Франко. Розпука! Те, що я вважав
Святим і близьким ідеалу,
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу.
Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках у того муравля
Є іграшка, котру без шкоди
Зламати можна, попсувать
І в кут закинути по хвили.
А я гляджу на се – й ридать
Ні помогти не маю сили.
Гляджу, як квіточка моя
В руках нелюбих ув’ядає,
Як сіра, зимная змія
По моїм раю походжає.
Мене аж душить почуття,
Гірке, болюче і скажене...
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене!

Юзефа. Явилась друга — гордая княгиня, 
Бліда, мов місяць, тиха та сумна, 
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона 
Відсунула і шепнула таємно: 
"Мені не жить, тож най умру одна!"

Ведуча 1.І мовчки щезла там, де вічно темнно. 

Франко. Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!

Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.

Вона умерла! Мов тяжезний трам,

Мене цілого щось додолу клонить.

Щось горло душить. Чи моїм очам

Хтось видер світло? Хто се люто гонить

Думки з душі, що в собі біль заперла?

Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!

Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть

І на устах красніє ще малина…

Та цить! І подихом одним не труть

Її! Се твоїх бажань домовина.

Бам-бам! Бам-бам! Далеко, зично чуть

Сей дзвін… Припадь і плач, немов дитина!

Се ж твоїх мрій заслону смерть роздерла,

Розбила храм твій! Цить! Вона умерла!

І як се я ще досі не вдурів?

І як се я гляджу і не осліпну?

І як се досі все те я стерпів

І у петлю не кинувся коніпну!

Адже ж найкращий мій огонь згорів!

Адже ж тепер повік я не окріпну!

Повік каліка! Серце гать пожерла,

Сточила думи всі! Вона умерла.

Лиш біль страшний, пекучий в серці там

Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,

А сліз нема, ні крові, ані поту.

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! кричать! – та горло біль запер.

Вона умерла! – Ні, се я умер.

Целіна. Явилась третя — женщина чи звір? 
Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір. 
То разом страх бере, душа холоне 
І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне 
Десь в тіні, що на мене й не зирне — 
Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене, 
Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась 
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась, 
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма! 
Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма, 
Та кігтями не покида стискати; 
То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати, 
І око в око зазира мені. 
І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні, 
Жагою повні, що аж серце стине. 
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне, 
Що забуваю рани, біль і страх, 
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах, 
Тріпочеться! Я чую, ясно чую, 
Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Франко. І ти прощай! Твого ім'я 
Не вимовлю ніколи я, 
В лице твоє не гляну! 
Бодай не знала ти повік, 
Куди се я від тебе втік, 
Чим гою серця рану. 
  Мене забудь швиденько ти, 
Своїх діток люби, нести, 
Будь вірна свому мужу! 
І не читай моїх пісень, 
І не воруш ні вніч, ні вдень 
Сю тінь мою недужу. 
  А як де хтось мене згада, 
Най тінь найменша не сіда 
На вид твій, квітко зв'яла! 
І не блідній, і не дрожи, 
А спокійнісінько скажи: 
«Ні, я його не знала!» 

Виходять всі.

Ольга. Любов не залежить від нашої волі

Юзефа. Вона приходить без нашої заслуги.

Целіна. І щезає без нашої вини.

Франко. Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів'ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб бaгатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

Ведуча 2. Тричі йому являлася любов, тричі в руці від раю ключі держала і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі гіркий присмак.

Ведуча 1. У травні 1886 року І. Франко вдруге приїхав до Києва, маючи намір одружитися з Ольгою Хоружинською. Наприкінці травня відбулося вінчання у церкві колегії Галагана поета із українською дворянкою.

Ведуча 1. Ольга Федрівна була доброю матір’ю, вірною дружиною, невтомною помічницею Івана Яковича. Допомагала йому в літературній праці, видавала заснований письменником журнал «Життя і слово». На свій кошт вона опублікувала книжку І. Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин  і низин». Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Саме їй присвячені ці поетичні рядки «Моїй дружині».

Хоружинська. Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій — щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою йду тернистою;
Кого я любив, ті забулися,
А з ким я дружив — відвернулися.

Відвернулися та й цураються,
З труду мойого посміхаються,
В порох топчуть те, що мені святе, —
А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корнем вирвати,
Друга давнього з серця вигнати.
Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,
Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного
Шляху темного і безлюдного
Вгледіть — світиться десь оконечко!..
Так у горі нам — щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,
Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!

Ведуча 2. Наше свято завершується. Сподіваємося, що сьогодні ви відкрили для себе  іншого Франка. Не революціонера і борця за національний поступ. , а людину, що пережила багато страждань і болю через нерозділене кохання.

Ведуча 1. Людину, яка кохала, і серце якої розбивалося не раз. Та Франко знайшов своє кохання і щастя у шлюбі із Хоружинською.  Дякуємо за увагу

Пісня. «Як почуєш вночі край свойого вікна,»

Ольга Хоружинська

Юзефа Дзвонковська

Ольга Рошкевич

Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні, сумні,
Немов криниці дно студене?
Чого являєшся мені у сні?
Чому уста твої німі?
Чому уста твої німі?

Приспів:
Хоч знаєш, знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе, люблю без тями,
Як мучусь довгими ночами,
Знаєш, знаєш, знаєш, добре знаєш. (весь куплет – 2)

Чого являєшся мені у сні?
В житті ти мною згордувала
Моє, ти, серце надірвала,
Із нього визвала одні, оті пісні
Чого являєшся мені у сні?
Чому уста твої німі?
Чому уста твої німі?

Приспів (2)

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, |

Не дивися в той бік, моя пташко!         | (2)

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,         |

Се любов моя плаче так гірко.            | (2)

І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:

Відки взявся я — не знаю; чим прийдеться закінчить

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,

Мов диття, цікава, шепче і розпитує вона:

Приспів:

Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?

І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?

Біг мій вічний — тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,

Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.

Кажуть, що природа — мати держить нас, як їм там тре,

А в кінці мене цілого знов до себе відбере.

Приспів.

Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;

Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув

А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!

Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!

Приспів