Іван Нечуй-Левицький. Життя і творчість письменника як новий імпульс української літератури

Іван Нечуй-Левицький. Життя і творчість письменника як новий імпульс української літератури («Колосальне всеобіймаюче око України» (І. Франко))

Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя! М. Коцюбинський

“Іван Нечуй-Левицький – се великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України”, – так написав Іван Франко, про видатного українського письменника, який увійшов в літературу, як автор неповторних та оригінальних перлин словесності, а ще відверто засуджував зросійщення України.

І. Баштовий, А. Глаголь, О. Криницький, Іван Нечуй – такими були літературні псевдоніми  Івана Левицького. Понад усе боявся, що батько дізнається про його літературну діяльність. Лише після смерті батька 37-літній письменник почав підписуватись подвійним прізвищем – Нечуй-Левицький.

1838, 25 листопада – у Стеблеві на Київщині (нині – Черкащина) народився Іван Левицький – письменник, автор «Кайдашевої сім’ї», перекладач –  разом з Пантлеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм здійснив перший україномовний переклад Біблії. Батько був парафіяльним священиком, освіченим та вимогливим. Заснував українську школу для дітей місцевих селян, яку утримував власним коштом. Проповіді виголошував українською. Батьківську школу Іван Левицький не закінчив, бо її закрив місцевий поміщик. Продовжувати освіту хлопця відправили до дядька в Богуслав, де той вчителював у духовному училищі і узявся готувати племінника до вступу в семінарію. 1865-го Левицький закінчив Київську духовну академію з дипломом магістра, але відмовився від духовної кар’єри. Вчителював у Полтаві, Польщі, з 1873-го у Кишиневі. Викладав російську мову. Гімназисти любили уроки свого словесника. «Пам’ятаю, – згадував учень Зубковський, – як Іван Семенович, висвітливши напрям творів Шевченка, почав читати нам його “Три літа”. Маленького росту, він сидів не на стільці, а на столі і з захопленням читав. Учні сиділи тихо й слухали». Він читав на уроках власну прозу, спілкувався українською мовою. Потрапив під жандармський нагляд. У доповідній начальника Бессарабського губернського жандармського управління його названо «завзятим хохломаном».

У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Іванові батьки жили спершу в тісному приміщенні, й діти спали на кухні разом із нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах.1885 року йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж ворогами» (1893). До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці.

1874 року вийшов у світ роман "Хмари", а наступного року — драматичні твори "Маруся Богуславка", "На Кожум’яках" та оповідання "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти". Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім’я" (1879), "Бурлачка" (1880), "Старосвітські батюшки та матушки" (1884). 1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. У Києві він написав оповідання "Пропащі" (1888) та "Афонський пройдисвіт" (1890), казку "Скривджені" (1892), повість "Поміж порогами" (1893).

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. Ще в Кишиневі він написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». У ній ішлося про те, що російська література потрібна для Росії, а українцям потрібна власна література. Гріх української інтелігенції, на думку Левицького, полягав саме у тому, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну. Він також був категоричним щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде «єресь»: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому "шпиталі для одиноких людей", де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі. Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози.

Нечуй-Левицький мав низку дивацтв, наприклад, завжди ходив з парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: після того як доводилося з кимось посваритися, хворів по два тижні. Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів.

Іван був дуже пунктуальною людиною, у нього був один графік на кожен день:прокидаєтьсяснідаєпрацює над творамиобідаєйде пішки до Дніпракілька годин сидить біля річкийде додомупрацює над творамивечеряєлягає спати. Навіть на його вечері пам'яті, на який його було покликано, він сидів у елітній компанії і коли йому вже було треба йти додому і лягати спати, до речі лягав він о десятій годині, то він зібрався і пішов додому спати

Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини ХIХ століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.

За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті "Причепа", "Гориславська ніч", "Дві московки", "Хмари", як згадував І. Франко, "читала вся Мала Русь з великою вподобою". А по-вісті "Кайдашева сім’я" та "Микола Джеря" й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. "Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі". Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім’я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі", "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти". У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів.

Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в "Афонському пройдисвіті", він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.

Список використаних джерел:novadoba.com.uaukrclassic.com.uahttps://www.ukrlib.com.ua/https://uk.wikipedia.org/