Листя стрілами посипалося вниз…

Листя стрілами посипалося вниз…

      Не диво, що уважні й спостережливі люди не перестають захоплюватися осінньою красою природи.  Ось тільки-но високий клен у самому центрі двору привертав увагу всіх жителів нашого дому. Жовтогаряче красиве листя весело тріпотіло на гіллях, приємно було чути спів радісних пташок. Навіть кучеряві хмаринки не обділяли своєю увагою такого дива, радісно вітали красу з небес. Це несподівано й  дуже приємно!

      Але проснувшись вранці й поглянувши у вікно, мешканці нашого двора були дуже здивовані: навколо стрункого клена лежав прекрасний осінній килим із жовтогарячого та барвистого  листя. Звичайно, не обійшлося без втручання веселого вітерця. На вітах клена погойдувалися лише поодинокі  маленькі листочки, котрі якимось   дивом втрималися на гілочках від  вітру. Листочки ніби прощалися з красунею осінню, шкодували, що вітер видався сильнішим за красу природи й своїми пустощами просто її знищив. Здивовано тріпотіли крильцями горобчики, своє незадоволення стрімкі ластівки щиро виражали, з тривогою споглядали на скоєне розчаровані дворові котики. А тим часом пустотливий вітер продовжував на всі боки розвіювати різнобарвні й такі чудові залишки осінньої краси…Саме вони стали іграшками для маленьких кошенят, які з таким великим задоволенням  доганяли  жовтенькі листочки, адже це їх вітер завзято котив  через усе подвіря, ніби маленькі  й  дуже  швидкі клубочки. Розваги не зайві нікому…

        Зненацька  клубочки з осіннього листя привернули увагу голубів, які сіли поважно на  жовтогарячому килимі  й  почали видзьобувати залишки зернят із майже сухої трави. Дивно, але поживу вони собі знайшли, не боячись ні вітру, ні кошенят, ні мешканців двору, тому що мали чудовий девіз: «Ми хочемо істи!» Смачного вам, наші пернаті друзі!!

        Іноді барвисте листя кленів, берізок, верби, навіть вишень, абрикос та слив прикрашає  автівки  деяких мешканців  наших будинків та квартир, надаючи їм шарму, можливості звернути увагу на неймовірну красу осені, милуватися нею…

Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осені такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї…

І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі журавлі;
І хтось останній на полі дооре
Вузеньку смужку вогкої землі…

Та, може, вітер, трубадур осінній,
Від поля співом мудрим пропливе –
Про те, що сховано в малім насінні
Життя нове!          Євген Плужник

***Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!  Ліна Костенко

Осінній клен  Знов   золоті листочки клена
летять на землю і на мене,
такі тендітні  та сумні. Летять, кружляючи крилато,
і, мов сліди качиних лапок,
лягають тихо  на землі…Анатолій Костецький

***  Що за диво — осіння палітра!
Сум і радість в пейзажі звучить.
Онде квітка остання розквітла,
Павутинка в повітрі летить.
Листя золотом щирим палає
Під промінням осіннім палким.
Вітерець між гілками зітхає,
Зачарований дивом таким.
Ну а небо — безмежне і синє
Заворожує серце умить.
Подих вітру — і листя осіннє
Все летить, все летить і летить… Надія Красоткіна

Коли надходить вересень злотавий
Повільною ходою і, йдучи,
Шовкові пестить вруна і отави,
І журавлі гуртуються в ключі,
    Вночі люблю дивитися, як креслять
Засинений осінній небосхил
Падучі зорі, – наче сіє тесля
Сріблясту тирсу з-під огнистих пил…
    Огню такого! Стомлена природа
Опочиває у красі такій,
Що, мабуть, справді вища нагорода
За пристрасть літа – тихий супокій! Євген Плужник

Уже вечірні довшають розмови,

Чутніше хід повільних дзиґарів...

Віщують тихий затишок зимовий

Сльота і сум осінніх вечорів.

І так приємно знову розгорнути,

Пурнувши весь у цигарковий дим,

Якийсь роман, давно напівзабутий,

І не читати, мріяти над ним!

І довго-довго в ліжко не лягати...

А над столом Некрасов і Барб’є...

...А дощ шумить, і вітер волохатий

У шиби б’є...                Євген Плужник

Вчора над містом летіли гуси.        Над камінним містом, вночі...

Стиснути серце мусив, —                  Мовчи, безглузде, мовчи!

Досить усяких і мрій, і болів...          Адже знають про все книжки.

Чуєш, — тополі голі:― Нишкни...   Дівчинко тиха, на мрії хвора!

Надвечірня мріє моя!                         Гуси над містом летіли вчора...А я?

                                                                                          Євген  Плужник

Елегія    Зіходить ніч на витишений сад…
Глибокий вересень шумить крилом качиним,
І за вікном, у листолет відчиненим, —
Червоних зір червоний зорепад.

В бентезі я!.. Душа моя живе
Твоїм печальним іменем прозорим.
Твій теплий голос кров мою зове,
І я освітлений твоїм осіннім зором.

Зійди мені!.. В цю ніч в своїм чутті
Я мов приймач!.. — в мені всі звуки світу!
Зіходить доля тихо на орбіту
Високоточних дум і почуттів.

Творись, мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем —
Проблема серця і чола народу.

Доволі вже! Стомивсь я від ганьби
За мавп, що, научившись говорити,
Повільно, тупо, глухо, пиховито
Ще спекулюють іменем доби.

Художник — це світогляд і талан!
Його духоозброєння — сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність!

Зійди мені!.. Ословсь до моїх слів!
Коли тебе торкавсь я лише тінню,
Коли сідала ти красиво на ослін
І я твоєму ніжному хотінню

Приносив дар фантазії і дум,
Що проживем красиво ми, як птиці…
Як час іде!.. Літа — як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду…

У гомоні суєт я не в потребі,
У вересневім полі — ні душі…
Ні вітру з гаю, ні хмарини в небі,
Лиш золота гроза в моїй душі.

Мені приснились ми… Схвильовано і тихо
Ми ідемо по губи у Дніпрі,
І погляд ваш мені любов’ю диха,
Веселі плечі ваші білим сміхом
Мені сміються в легітнім Дніпрі!.. Микола Вінграновський

*** Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль,
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі… І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай! —
І хитає над шляхом порожні гнізда грачині. Ліна Костенко

*** Водить осінь хороводи,
Під мелодію дощів.
На прогулянку виходять
Парасолі і плащі.
Там розмову парасолі
Із плащами завели:
«Ах, як довго у неволі,  У темниці ми були.
Та вернулися тумани, задощило в небесах, —
І ми знову у пошані,  Знов нас носять на руках…»
І прийшли тоді до згоди парасолі і плащі,
Що найбільша насолода — Це коли ідуть дощі.  Анатолій Качан
 

В осонні вересень так радісно сурмить
у розтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.

Збігаються вітри з усіх усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд
весни і літа – в тихім падоли́сті.

Вже починається, вже день – на волоску,
який узимку навпіл перерветься.
Час, мов мурашка в мокрому піску, –
не б’є, а шарудить шершавим серцем.

Ти, чий привіт, як вересневий сяйвося́й,
чиї щедроти, як ліщина повна,
не покидай мене, не полишай
так швидкохо́до, так безповоротно!

… Але не був помірним той відхід –
пручалася природа і зітхала,
з дерев, мов з таємничих пірамід,
година – за секунду в сніг сповзала.

У сніг не той, що холодом бере,
не той, з якого ліплять білу бабу,
а в той, що – сум, у той, що – нота “ре”
й передчуття кінцевого етапу.

Там листя стрілами посипалося враз,
земля жовтогарячим запалала,
з колиски випав ліс, чи сніг, чи час, –
коли тебе, осоннього, не стало. Сергій Губерначук