Література рідного краю (Сумщина).

Краєзнавство у творах Якова Андрійовича МАМОНТОВА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Уроки рідної мови та літератури відкривають широкі можливості для ознайомлення школярів із творчою спадщиною майстрів художнього слова, які жили колись чи тепер мешкають у конкретному регіоні. Укладачі чинних програм із мови та літератури поділяють слушну думку сучасних методистів про те, що повноцінно осмислити свою роль на тлі світової культури неможливо без живого інтересу до літературної й історичної спадщини рідного краю.

Поглиблено досліджуючи літературно-мистецьку спадщину регіону, учитель формує етнокультурну компетенцію у своїх вихованців. Етнокультурна компетентність особи – це здатність людини вільно орієнтуватися у світі значень культури свого етносу, вільно розуміти мову цієї етнокультури й вільно творити цією мовою.

Формування етнокультурної компетенції в сучасного учня передбачає наповнення всіх ланок навчально-виховного процесу українознавчим змістом, який би відображав історію, мистецтво, культуру рідного краю усієї України.

Сучаснів педагоги, методисти (Б.Степанишин, О.Бандура, Н.Волошина, Є.Пасічник, В.Шуляр, О.Семеног) стверджують, що успішній реалізації ідеї формування етнокультурної компетенції у школярів такі шляхи і засоби: рідна мова, історія народу, краєзнавство, родовід, природа рідного краю, народна міфологія, фольклор, національне мистецтво, релігійні виховні традиції, родинно-побутова культура, національна символіка, традиції, звичаї, обряди. Отже, навчаючись у школі, дитина повинна здобути систему фундаментальних знань про духовну і матеріальну культуру українців, про мову як національній ший скарб народу, національний характер, психологію, істотко-культутнний досвід тощо. Роль уроків літературного краєзнавства для реалізації актуальних питань розвитку та виховання підростаючого покоління важлива і дієва.

Літературне краєзнавство – це специфічна галузь науки про літературу, предметом якої є вивчення фольклорної спадщини та літературних творів, художніх образів, навіяних природою, історичними подіями, традиціями, звичаями, побутом і людьми певного краю.

Шкільне літературне краєзнавство багатогранне. Важливе місце в ньому займають уроки літератури рідного краю, що мають свої особливості. По-перше, планувати їх треба, ураховуючи специфіку літератури як виду мистецтва; по-друге, добирати літературні твори й мистецький матеріал високої художньо-естетичної вартісності; по-третє, уміло поєднувати ознайомлення краєзнавчої літератури з використанням образотворчого мистецтва, музики, архітектури, історії, релігії, філософії свого краю; по-четверте, забезпечувати формування естетичних смаків, переконань, ідеалів школярів відповідно до людино- / народо-/ україно-/ знаючих традицій, по-п’яте, виробляти особистісне ставлення до художньої літератури рідного краю, щоб допомогти учневі – читачеві й людині самовиразитися, самоствердитися й усвідомити, що митці – земляки не тільки відображають своє сприйняття й розуміння світу, а й передають енергію власного бачення життя з його добром і злом, красою і потворністю і цим допомагають дитині творити своє Я в єдності з природою, людством, нацією, рідним краєм.

Тож мета уроків літературного краєзнавства – осягнення учнями глибинної сущності спадщини митців свого краю, космосу духу земляків, реалій дійсності, сприйняття й поціновування їхнього художнього набутку, плекання почуттів гордості за творчих людей, славних краян.

Література рідного краю – найефективніший засіб впливу на розвиток творчого мислення літературно обдарованих учнів. Відома теза Л.Виготського «Навчання веде за собою розвиток» реалізується в слушному висновку: літературна творчість стає доступною для дитини лише на високому рівні збагачення досвідом. Дослідження багатьох психологів довели, що під час навчання можна розвивати найвищі здібності – поетичні. Тут особливо важлива направленість творчої особистості на досягнення успішних результатів, потреба в естетичних враженнях. Жодна сфера людської діяльності не має такої глибини емоційного впливу на людину як мистецтво. Лише повторюючи шлях уяви, думки, почуття, пройдений автором твору мистецтва, хоча й не точно за авторським маршрутом, читач приходить до відчуття та осмислення власного творчого потенціалу та літературних можливостей, розвиває індивідуальне творче мислення.

Вивчення літератури рідного краю неможливе без пошуково-дослідницької діяльності учнів, яка сприяє росту їхнього творчого потенціалу, етнокультурної компетенції, формує високі інтелектуальні й моральні якості. На вступних уроках учитель має провести екскурсії, експедиції, походи до визначних місць, пам’ятників архітектури, які є в кожному регіоні, відвідати виставки, театральні вистави тощо. Особливу увагу слід акцентувати на ознайомленні учнів із сучасним літературним процесом, на зустрічах з місцевими постами та прозаїками. Адже безпосереднє спілкування з живим творцем допомагає яскравіше уявити описані події, пережити те, що відчуває письменник.

Сьогодні дуже важливо виховувати в учнів глибоку повагу до своєї малої батьківщини на основі знань, набутих про неї, включаючи школярів в активний пошук нового про своє місто чи село, селище чи хутір, у кінцевому результаті, – про Сумську область і свою державу.

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ УРОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРНОГО КРАЄЗНАВСТВА У ФОРМУВАННІ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ, ТВОРЧОГО МИСЛЕННЯ УЧНІВ

1.1 Яків Андрійович Мамонтов – видатний-діяч культурно-освітнього руху України

 

Серед славетних земляків, якими пишається Сумщина, чільне місце в культурно-освітньому русі 20-30х років XX століття посідає Яків Андрійович Мамонтов (псевдоніми – Яків Лірницький, Пан Яшко, Ясь М., М. Я., Я. М.-ов., 1888-1940). Це людина, яка завдяки своїм здібностям, наполегливій і творчій праці пройшла шлях від учня церковно-приходської школи до видатного драматурга й театрального критика, автора оперних лібрето і кіносценаріїв, педагога-дослідника й вихователя підростаючих митців, історика й теоретика театру.

1.2 Дитинство, юність Якова Мамонтова крізь призму спогадів та епістолярії (М.Ф. Герсман «Автор «Республіки на колесах». Сторінки спогадів».
«Листи з юності»)

 

Народився Яків Мамонтов 22 жовтня 1888 року на хуторі Стрілиця (нині село Шапошникове Садівської Сільської Ради) в родині селянина. Його батьки – Андрій Іванович і Єфросина Трохимівна, які за свого дитинства могли тільки мріяти про навчання, вирішили будь-що вивчити свого єдиного сина.

Дуже зворушливо описує сцену від’їзду з рідного хутора на навчання в трирічну церковно-приходську школу села Шпилівки Маргарита Гармсен – Мамонтова – дружина письменника в статті «Автор «Республіки на колесах.» Сторінки спогадів», розміщеної в 10 номері журналу прапор за 1969 рік. «Серпневий ранок 1896 року. Маленька сухорлява жінка вивела з хати восьмирічного сина Яшка Мамонтова – маленького кволого хлопчика. Його виряджають сьгодні з рідного хутора Стріличного до церковнопарафіальної школи села Шпилівки… Скоромовочкою, скоса поглядаючи на чоловіка, давала останні поради мати, Хросина Трохимівна:

– Ладанку, не загуби! Завжди носи на грудях, той хворіти не будеш!: батюшку поважай!

– А це тобі, онучку, від мене гостинець, – сказав, виходячи на ганок, старий дід Іван Васильович Мамонтов. – Ось тобі п’ятак. Сховай та гляди не витрачай одразу: на праздник купиш собі пряника, колись ще конфету, от гляди, й на рік вистачить та не забувай: батько платить за тебе аж 9 рублів на місяць! То не аби які гроші! То ж не пустуй, вчись добре, а поперед усього – молитви не забувай читати.

• Ну, з Богом,– нетерплячо гукнув батько і смикнув віжки…

… Підводе стиха піднімається вгору. Яшко оглядається назад – ген-ген на подвір’ї маячить біла материна хустина; хата трьома віконцями ніби сумно дивиться хлопцеві вслід; зграйка голубів над дахом; а он і дітлахи, з якими він ще вчора ловив метеликів по луках – щось защимило у ньго на серці, на очі набігає волога. Раптом погляд його падає на руку, що лежить на купці книжок, зав’язаних у білу хустину. «Книжки! Мої книжки! Буду вчитися, – і в пориванні:– Буду дуже вчитися!!» Очі в хлопчика яснішають, і вже він не оглядається назад. Підвода виїхала на гору, батько сів поруч, і вони звернули на ширикой битий шлях…

… А сонце підбивалось усе вище й вище, розвіявся туман на леваді, і настав погожий, ще зовсім по-літньому теплий серпневий день.

Так розпочався життьовий шлях Якова Андрійовича Мамонтова…»

Яків Андрійович Мамонтов через усе життя проніс любов до рідного краю й ніколи не поривав зв’язків із ним. Показово, що всі свої відпустки в період з 1918 по 1930 роки він проводив у рідний Стрілиці. Саме тут були здійснені перші поетичні, а згодом і драматичні спроби пера. З 1907 року Я. Мамонтов друкується як поет і прозаїк у місцевих газетах.

Свого часу Яків Мамонтов отримав грунтовну освіту. Закінчивши з відзнакої Шпилівську церковно-приходську, а потім Нижньосироватську земську школу, він навчався в сільськогосподарському училищі в с. Дергачах під Харковом. Після двох років роботи агрономом продовжує навчання в Київському, а згодом – у Московському комерційному інституті, який закінчив у 1914 році й був там залишений при кафедрі педагогічної психології для написання кандидатської дисертації. Потім служив у царській армії. З 1917 року по 1920 рік жив у рідному хуторі.

В юності найближчим другом Якова Мамонтова був василь Шерстюк. Вони разом навчалися в Нижній Сироватці, у Дергачивському училищи. З цього періоду збериглося кілька листів мамонтова до свого друга. Вони становлять певний інтерес для уяснення того, як формувалися життєві позиції, талант письменника. Ось уривок із листа від 6 березня 1910 року: «…Раніш, ніж говорити про себе, хочеться сказати кілька слів про тебе. Ти кажеш, Васю, що життя твоє не освітлене факелом мрії, що ти самотній. А я запитую: хто ж у цьму винен? Не соціальні ж умови. Я не від тебе першого чую такі нарікання на життя, і мені здається, що тут зло лежить у нас самих. І хочеться мені вибухнути тирадою: не збирайтесь жити, а живіть! Не переставайте бачити Ніщо, до якого ми наближаємося з кожною хвилиною! І дивіться на смерть не для того, щоб жахатися і живим хоронити себе, а для того, щоб душа ваша палала невситимою жагою життя. Якщо реальна дійсність в Бога – твори мрію; якщо життя розіб’є одну мрію – шукай іншу, але тільки «Вечно к иному, к новому, к сильному, к доброму, к злому будем идти по пути золотому» (цитата з Бальмонта). Це, Васю, і є те, до чого я останнім часом поступово приходив…». Звернемо увагу на початок листа від 12 березня 1910 року: «Останім часом я переконав себе, що я передусім поет. Чи створю я що-небудь значне чи ні думав я, всеодно я поет. І в житті буду шукати не добро чи зло, а повноту і райдужність переживань. Я говорив собі:

Радий я всьму на світі,

Любі грішні і святі,

Бо красою оповити

Звуки мідні й золоті…»

У навединих листах згадується сестра Василя – Ніна, перше кохання Якрва Мамонтова: «Багато думаю, ще більше мрію. Читаю по троху художнью літературу, критику й пописую вірші. Думаю про свої майбутні великі літературні твори. Повіть. Драма.

Майже кожну неділю пишу Ніні і одержую від неї листи…».

 

1.3 Визначний лірик, драматург, театральний публіцист
20-х – 30-х років ХХ ст..

 

У січні 1920 року Я.А. Мамонтов переїжджає до тодішньої столиці України – м. Харкова. Вже на весні починає читати курс педагогіки в Харківському інститкти народної освіти, на педагогічних курсах імені Г.С. Сковороди.

Парелельно з науковою роботою Яків Мамонтов не залишає літературну творчість, підтримує зв’язки з батьківщиною: постійно друкується в сумських газетах, читає лекції з питань трудової школи, естетичного виховання, практичної діяльності вчителя на педагогічних курсах при Сумській біржі праці.

Яків Андрійович бере найактивнішу участь у створенні Харьківської державної театральної студії, і в 1920 році стає її керівником. З 1920 року починається праця Мамонтова в управлінні головполітосвіти Наркомосу УРСР, яка полягала в рецензуванні драматичних творів початківців.

Ще в 1907 році на сторінках журналу «Рідний край» з’являються його перші твори, зокрема нарис «Під чорними хмарами» та вірш «Коли я дивлюся…». Уже в цій поезії автор торкається соціальної теми:

Коли я дивлюся: обідрана хата

Занесена снігом, немає воріт,

Обшарпані діти, бо хворая мати,

І сивіє батько від горя й клопіт,

Коли все те бачу, – тоді десь далеко,

Немовби на хмарах, хтось плаче й співа;

Бринять тії звуки, летять у серденько

І вилиться хочуть в яскраві слова.

У 1918 році Яків Мамонтов укладає збірку своїх віршів «Вінки за водою», яка побачила світ лише в 1924 році. Поезіям, що ввійшли до неї, притаманні теплі ліричні інтонації, щедрість барв. Починаючи з 20-х років, він плідно працює як драматург. У його творчому доробку понад 30 п’єс. Серед них – «Веселий хам» (1921), «Народ визволяється» (1922), «Батальйон мертвих», «До третіх півнів» (1924), «Рожеве павутиння» (1926), «Республіка на колесах» (1927), «Княжна Вікторія» (1929) та ін.. вони – актуальні, гостросюжетні, багатоконфліктні, розкривають психологію, вчинки й поведінку персонажів різного соціального стану. У них часто природжений гумор і коміхщм ситуації поєднуються з загостреним драматизмом характері.  Зокрема, «Республіка на колесах», «Княжна Вікторія», «Рожеве павутиння» народжувалися в нашому краї, у них авттор правдиво відтворив події громодянської війни і нижчівно висмиював міщантство. Як відзначала дружина письменника Маргарита Федорівна Гесман-Мамонтова: «Писав Мамонтов «Республіку на колесах» улітку 1927 року на селі у своїх ботьків. Писав лдегко й весело з насрлодою. Першу редакцію п’єси автор читав групі вчетелів та культпрацівників, що прибули на хутір з художником Онацьким та поетом-ліриком В. Алешком… Нову п’єсу читав сам автро, і треба сказати, був в ударі. Гучні вигуки та сміх лунали в садку під старою липою. Всі були веселі й збуджені…»

Ця трагікомедія принесла драматургу широке визнання. У 1927 році на Всеукраїнськосу конкурсі вона була удостоїна третьої премії. Після того, «Республіка на колесах» швидко набула поширення, «поїхала-покотилась по всіх провідних театрах України, а також з незмінним успіхом ішла на російській сцені в Москві, Петербурзі, в українських театрах Канади».

Яків Мамонтов – автор цілої низки оповідань, новел, ряду наукових праць з історії та теорій сценічного мистецтва. У співавторстві з О.І. Білецьким видав антологію «Український театр» у двох частинах (1941). У книзі Якова Мамонтова «Тетральна публіцистика», що вийшла у видавництві «Мистецтво» в 1967 році вміщено вибрані публіцистичні статті та розвідки Мамонтова, написані в різний час. За життя автор не встиг їх опублікувати. Виняток становить хіба що книга « На театральних роздоріжжях» (Харків, 1925), у якій зібрано його ранні театральні статті. В останні роки життя критик працював над виданням капітальної праці з теорії драми на основі розвідок, які він публікував. Та перчасна смерть Мамонтова перешкодила це зробити. Загинув під час війни й архів письменника. Але й те, що подано в даній публікації, свідчить про різносторонню діяльність Мамонтова-публіциста, його ерудицію та широке коло проблем театру, яке його цікавило.

Серед важливих питань, які становили інтерес для Мамонтова, були насамперед питання про шляхи розвитку українського театру, про тогочасну театральну політику. Слід сказати, що Мамонтов – театральний публіцист був справді натхнений великими зрушеннями нової доби. «Коли я думаю про сучасність, – писав Мамонтов у ранні роки, – мені здається, що земля зірвалася зі своєї одвічної орбіти і з войовничим галасом кинулася шукати у світових просторах нових шляхів: руйнуються вікові традиції, переглядаються всі культурні вартості, перебудовуються всі підвалини людського життя. Наша старенька планета зо всіх боків охоплюється полум’ям нових ідей, нових закликів, нових надій.» [       ]

Драматурги-професіонали, драматурги-початківці та любителі театру зхнайдуть у дослідженнях Мамонтова цінні думки і порадипро драму, про художній образ у драматургії, про техніку драматичного письментсва, про роль слова в художньому творі і т. ін..своїми теоретичними працями про драматургічну майстерність Мамонтов сприяв творчому зростанню молодого покоління драматургів 30-х років, активно вистіпав за створення повноційного репертуару для української сцени.

1.4 Соціальні драми Я.А. Мамонтова в сучасному прочитанні
(«Дівчина з арфою», «Коли народ визволяється», «Республіка на колесах»)

 

 

На якісно новий рівень підносили український театр, вириваючи його з рамок етнографічного побутовізму, вводячи в коло європейських тем та проблем, такі драматурги, як Леся Українка, В.Винниченко, С.Черкасенко, О.Олесь, І.Кочерга та інші. Примітне місце в цьому процесі займає і Яків Мамонтов (3.11.1888 – 31.01.1940).

Ще навчаючись у Дергачівському сільськогосподарському училищі поблизу Харкова, хлопець захопився сценічним мистецтвом. Юнацьке захоплення переросло в любов на все життя. Драматургічна творчість Я.Мамонтова зазнала відчутного впливу європейського та українського модерну, зокрема Г.Ібсена, М.Метерлінка, М.Вороного, О.Олеся, В.Винниченка тощо.

У творчості письменника можна умовно виділити три етапи:

– п'єси, створені до 1920 року, значною мірою «витримані в дусі ібсенівського психологізму» [ 1; 9], як зазначає Ю.Костюк, наслідувальні. Однак, попри ці недоліки, звернення до міфу, казки давало авторові можливість порушувати хай і не нові, та все ж цікаві філософські проблеми соціального й морального плану. Дійсність і мрія, творче покликання і родинний обов'язок, вірність і зрада, свобода і рабство – ось далеко не повний перелік тих питань, які хвилюють драматурга;

– другий етап охоплює 1920-1925 роки. Автор рухається по тій «висхідній» лінії, яка, за словами Ю.Костюка, згодом «твердо й безповоротно привела його на платформу Радянської влади» [2; 30]. Твори цього (перехідного!) етапу чи не найцікавіші. Вони засвідчують гострий конфлікт зрослої майстерності автора з підпорядкуванням тоталітарній психології системи. Нелегка боротьба естетичного начала із соціальною заанґажованістю зрештою закінчиться перемогою останньої. В 20-х роках письменника, як слушно зазначав Ю.Костюк, «хвилює проблема особи і революції» [1; 16], що й не дивно: після більшовицького перевороту 1917 року так гарно заповідалося на рівність братерство, свободу, і в що не міг та й не смів не вірити автор;

– третій етап (із 1926 року й до кінця життя) позначений послабленням оригінальності Якова Мамонтова-драматурга. Автор займається переробками творів інших майстрів слова, пише п'єси для юних глядачів, лібрето опер, виступає як теоретик драматургічного мистецтва.

Плідне засвоєння модерністських традицій засвідчує вже перша п'єса письменника (лірична драма на чотири акти, за авторським визначенням) «Дівчина з арфою», написана впродовж 1914-1918 років. В основу твору покладено характерний для того часу findesiecl’івський конфлікт: криза наукового світогляду, зневіра й розчарування у всесильності людського розуму.

Головний герой п'єси професор Будновський – натура романтична і небайдужа до краси. Здобувши визнання й авторитет у наукових колах, вчений-біолог досить швидко усвідомлює, що його душі хочеться чогось іншого. Поворотним моментом у житті вченого стає зустріч із дівчиною з арфою. Професор збирається покинути науку, повернутися до природи, оселившись на острові. Він розуміє, що технократична цивілізація, відриваючи людину від природного життя, механізує її і позбавляє щастя. П'єса Я.Мамонтова з позицій нашого сьогодення сприймається як сувора пересторога людству. «Ми стали напівлюдьми, напівмашинами! Ми вже не можемо ні думати, ні почувати, ні бажати без механіки! Ми стали жертвою власного розуму, що губить все «ди–тяче», природне в людині, на все наложили свою руку, до всього приліпили наші ярлики, все розміряли, вирахували, розставили в ряди і все своє життя втисли в один величезний механізм!» [3; 30] – виголошує професор Будновський.

Однак намірам ученого не судилося здійснитися. Конфлікт між мрією про життя у злагоді з собою і світом та дисгармонійною дійсністю професор вирішує пострілом за лаштунками. Проте, незважаючи на самогубство головного героя, п'єса закінчується світлим акордом: сяє весняне сонце, чується далека пісня дівчини з арфою. Твір щедро виповнений численними символічними образами: зустрічаються тут і феї, і статуя Науки, і персоніфіковані казки дитинства.

Рисами символізму позначена і лірична драма «Над безоднею» (1920). Любов, прагнення сімейного затишку на позвах із мистецьким покликанням – така тема цього твору. І хоч п'єса «хибує на деяку нарочитість сюжету, декларативність багатьох реплік персонажів», як слушно вказує А.Кравченко, що перешкоджає «органічній матеріалізації потужного задуму, втіленню морально-філософської проблематики» [4; 707-708], все ж звернення до одвічних екзистенційних проблем є вельми прикметним. Під впливом естетики символізму написані і драматичні етюди Я.Мамонтова «Dies irae» («День гніву»), «Третя ніч», «Захід».

У драматичному етюді «Dies irae» діє тільки троє персонажів: пані Марія, її син Ясь і пан Юрій. Виставлена в мистецькому салоні картина художника Юрія «Дорога в рай» розбудила від сну пані Марію, стала для жінки, як вона сама стверджує, «святим шляхом до визволу і до любові» [5; 7], з одного боку, і «тернистою дорогою до зради», за словами митця, з іншого. Ця любов подарувала закоханим сина – Яся. Хлопець не знає, хто його справжній батько, пишається древнім родом Ставроцьких. «Тягар нещирості, неправди», який змушений був нести Юрій задля благополуччя свого сина, виявився для митця непосильним, підрізав крила його творчості. Признання ж художника в батьківстві і стало отим «Dies irae», днем гніву. Ця правда виявилася дуже важкою для хлопця. Ясеві мариться, що його кличе тінь покійного зрадженого батька. І хлопець із «простягнутими вперед руками, як снохода, йде до моря, в прозору нічну далеч» [5; 15]. Гірка іронія долі: «Дорога в рай» мимоволі стала шляхом до пекла. Пан Юрій заходиться несамовитим, божевільним сміхом. «А над морем знов грізно і велично гуде суворий голос Часу...» [5; 15]

Етапними в творчості драматурга стали п'єси, створені на початку 20-х років: «Веселий Хам» (1921), «Коли народ визволяється» (1922), «Аve, Магіа» (1923).

Трагедія «Коли народ визволяється» написана Я.Мамонтовим влітку 1922 року на хуторі Стріличному. Твір, присвячений важливим питанням націософського та соціального плану, складається із 4 актів.

Дія першого акту відбувається сонячного ранку в широкому, з колонами вестибюлі комендатури. «На другому поверсі, перед плациком, – велике вікно, що виходить на міський майдан. Вхід – з обох боків» [1; 38]. На нижньому поверсі перебувають вартові та солдати. Кур'єри, а також старший над вартою та старший солдат в разі потреби піднімаються на горішній поверх до коменданта. У місті тривожно. «Комендант цілу ніч на ногах» [1; 38]. Вбито короля Завойовника. Переможці, щоб знайти винного у вбивстві, хапають заручників із «тубільців» і розміщують їх «на лавах, що під колонами і на сходах» [1; 40] комендатури. Серед заручників – люди різних професій та занять: будівничий і філософ, адміністратор і броварник, каменяр і мати двох дітей, комедіант і гетера тощо.

Поділ сцени на два поверхи, беручи свої витоки ще із вертепної драми, символізує розкол суспільства на переможців та переможених, указує на протилежність їх інтересів. Щоправда, і в таборі заручників немає єдності й одностайності. Автор майстерно подає своєрідний зріз суспільства у творі, змальовуючи, за словами діда Томаса, одного з героїв п'єси, «ніби цілий народ в мініатюрі» [1; 47].

Дійових осіб п'єси, згідно з жанровими особливостями проблемно-філософської драми, можна умовно поділити на «філософських» і «нефілософських». До першої групи належать дід-ментор Томас, який відзначається поміркованістю, здоровим скептицизмом, мудрою відстороненістю, філософ Адріан. Мудрі сентенції висловлює будівничий Альберт, почасти юнак Оскар. Патріотом рідного краю є й адміністратор Рішар. Однак йому часто доводиться йти на компроміси, що не тільки дає йому неоціненний життєвий досвід, а й боляче ранить душу. «Як тяжко годити двом богам: і переможцям, і переможеним, А я вже другий рік в такому становищі» [ 1; 41 ], – зізнається Рішар, марно намагаючись замирити переможців і переможених.

Що ж стосується акцидентних опозицій, то їх носіями є, скажімо, броварник Конрад, який нехтує громадянськими інтересами. «Я, крім своїх заводів і пивниць, нічого більш не відаю. І коли казати щиро, то зовсім байдуже мені, яких солдатів пивом напувати: аби платили, а нація тут ні до чого» [1; 41]. Вбивцю короля Конрад називає негідником і готовий його видати ворогам, щоб порятувати свою шкуру.

Трагедія «Коли народ визволяється» є різновидом проблемно-філософської драми, що виникає на стику двох метажанрів – філософського і типологічного, адже у творі, окрім проблем, що тяжіють до субстанційних (рабство – свобода, любов – ненависть, вірність – зрада), порушуються й питання акцидентного порядку – соціальні, ідеологічні тощо.

Трагедія, не маючи прив'язки до місця й часу, набуває всезагальності, підносить порушувані проблеми до рівня субстанційних, філософських. «Умовність форми дає свободу письменникові вкласти в уста персонажів найрізноманітніші міркування – філософські, соціологічні, публіцистичні» [6; 386], – слушно вказував М.Острик. Проте закидів ученого щодо ілюстративності, схематизму, наявності окремих «загальних» реплік [6; 386], безперечно, прийняти не можна. Йдеться радше бо не про недоліки твору, а про особливості проблемно-філософської драми.

Трагедія Якова Мамонтова «Коли народ визволяється» близька за колом порушуваних проблем до фантастичної драми Лесі Українки «Осіння казка». А мудра сентенція, почута Лицарем від чарівника-віщуна, –

«Хто визволиться сам, той буде вільний,

хто визволить кого, в неволю візьме» [7; 197] –

ніби знаходить свій подальший розвиток, «обростає» плоттю в трагедії Я.Мамонтова. І справді: народ, визволившись, скинувши ярмо іноземних поневолювачів, потрапив у іншу залежність – від своїх експлуататорів. Драматург не дає прямої відповіді на запитання «коли народ визволяється?»

Філософ Адріан, один із героїв п'єси, не обмежує визволення його соціальним чи національним аспектом. «Народ може бути вільним лише тоді, – говорить він, – коли він переможе в собі те, що робить кожного з нас рабом натури і життєвих обставин: свій долюдський образ» [1; 65]. Ці слова мають глибокий сенс. Мимоволі пригадується часто обігруваний казковий мотив: «Ти можеш убити дракона, але вбивши його, сам станеш драконом». Воістину, «святе» місце порожнім не буває. Подібна ситуація розгортається і в орвелівському романі-антиутопії «Скотоферма», в якому розповідається, як свині, позбувшись гніту людини, згодом знову, говорячи словами Адріана, повернулися в «свій долюдський образ», втрапивши в рабство «натури і життєвих обставин».

Навіть за відсутності прямої вказівки на місце й час дії, все ж окремі фрази викликають алюзії, пов'язані з українським психоповедінковим архетипом:

Чому інших городян не посадили в льох?

Коли карати, то всіх!

Хай ціле місто перевішають! [1; 56]

З цього приводу згадуються хіба що численні анекдоти, пов'язані з українським індивідуалізмом, небажанням об'єднуватися в ті чи інші спілки («моя хата скраю») та поєднанням його «з ідеєю рівності й неприпустимості насильства влади» [8; 32].

З іншого боку, погроза старшого солдата бранцям («разом будете на ліхтарях висіти!» [1; 43]) є прямим натяком на події французької революції, коли народ вішав контрреволюціонерів під вигуки «A la lanterne!» («На ліхтар!»)

У третьому акті змальовано вже «вільний» народ, який визволився від «поневолення ворожого» [1; 62]. Проте радості особливої люди не мають. Робітники тяжко працюють тепер уже на своїх експлуататорів і не можуть заробити навіть на прожиття. Робітничий молот асоціюється не з вільною працею, а з голодом. Посеред міського майдану «під керівництвом будівничого Альберта будується палац в пам'ять національного визволення» [1; 63]. Однак будова зводиться «під нещасливим знаком»: п'ять робітничих життів забрав новітній молох. Будівничий, який раніше був веселим, тепер ходить задумливим і мовчазним. По місту ширяться чутки, що уряд незадоволений Альбертом і хоче його ув'язнити, незважаючи на те, що будівничий – герой, чиє «ім'я золотими літерами пишеться на прапорах в День національного визволення» [1; 64].

Цікава, виповнена глибоким смислом розмова відбувається між філософом Адріаном й Альбертом. Будівничий цілком справедливо вважає, що «людина не може визволитися від свого натурального походження і всього того, що надається їй законом натури». Адріан же говорить, що до такого визволення, навіть якщо воно «є неможливим в повній мірі» [1; 66], потрібно наближатися.

Яків Мамонтов, як і Леся Українка, в центр своєї трагедії ставить героя з іманентним поєднанням віри, волі й обов 'язку. Що стосується віри, то тут опоненти, здається знаходять порозуміння:

Альберт. Тому народ повинен вірити в абсолютність перемоги, коли він бореться за своє визволення. Тільки ця віра може надати йому сили і робить його героєм.

А д р і а н. Так, ця віра в конечність боротьби і перемоги приводить до героїчних подій як окремих людей, так і цілі народи. І багато людей загинуло тільки через те, що не вірили разом з народом в його мрію. Дуже багато, будівничий Альберте!

Альберт. І хіба не правий був народ, коли губив таких маловірів? Таким чином він зарятовує себе самого від невіри і довічного поневолення!

Проте Альбертів протагоніст бачить ще й зворотний бік медалі.

А д р і а н. А хіба винні були ті маловіри, коли вони бачили більш за народ і ні перед ким не лукавили своїм розумом [1; 66].

Казковий мотив падіння жертвою переможеного дракона (чи, якщо говорити словами філософа Адріана, осягнення тої істини, що «кожна перемога мусить бути переможеною і з кожного визволення доводиться визволятися» [1; 65]) стає усвідомлюваним і будівничим Альбертом: <«...> каменяр, що будував пам'ятник волі, розбив об нього ж голову. <...> я ціле життя хотів би будувати пам'ятники волі і визволителям. Бо це той бог, на чий жертовник людність в найбільшій мірі офірувала і честь, і розум, і любов, і все, що є найкращого в людині. І хай цей бог – мара! Я радо кинуся в огонь і воду за кожним блиском її! А коли є такий фатальний закон, що будівничий волі мусить розбити череп об свій же твір, то я готовий і на це» [ 1; 67].

Знаменно, що попереджувати Альберта, щоб той покинув закликати народ до боротьби за соціальне визволення, доручено колишньому «чесному другові» будівничого адміністратору Рішарові й «добропорядному громадянинові» за всіх режимів броварнику Конрадові. І дарма, що перший вважає Альберта «фанатиком волі і рівності», а другий – «бунтарем по натурі» [1; 69]. Все ж догоджання переможцям і переможеним не минулося так просто адміністраторові. Союз Рішара й Конрада незаперечно доводить моральне переродження колишнього захисника народних прав.

Третій і четвертий акти п'єси позначені впливом марксистсько-ленінської фразеології. Тут є й «історична закономірність» [1; 70], й виразні алюзії до «Маніфесту комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енґельса, як-от: «нам нічого губити» [1; 69] (відразу пригадується пролетаріат, якому нічого втрачати, крім своїх кайданів) або «він (народ. –А.К.) сам повинен бути господарем всього виробництва і всіх національних багатств, а не купка його експлуататорів» [І; 69] тощо. Вчуваються й перегуки з «Інтернаціоналом» Ежена Потьє («Тепер наш час настав)) [1; 83]), та «Плугом» Павла Тичини (змалювання переляканих жителів міста, які втікають від революції, нагадує відомі тичинівські рядки про тих, що рятувалися втечею в «печери, озера, ліси» [9; 60]).

Автор не дає відповіді на поставлене в заголовку трагедії запитання. Хоча посеред міського майдану й височить величний «пам'ятник Перемоги: велетень-войовник з мечем в руках, а під ногами в нього – переможений дракон»
[1; 76], проте остаточної перемоги ще не здобуто. Яків Мамонтов залишає розімкнутим художній час п'єси, змалювавши в кінці твору революційний народ, який, штурмуючи арсенал, бореться тепер уже за своє соціальне визволення.

20-ті роки в історії української літератури позначилися унікальною тенденцією, яка обумовила появу художніх творів, спрямованих на дискредитацію національної ідеї. У світовій літературі неможливо знайти щось подібне. Парадоксальність даної ситуації в Україні не викликає сумніву, але подібних парадоксів українці назбирали чимало.

Демократичний українець, податливий і неспокійний за вдачею, часто захоплювався чужими експериментами навіть всупереч своїй природі, Але при цьому у найскрутніших  і найнесприятливіших  умовах з-' українського характеру не витравилися волелюбність, незалежність, і індивідуалістичне сприйняття навколишнього світу. Особливо відлякували його колективістські тенденції, які поступово вкорінювалися в український ґрунт за більшовизму. І коли для росіянина була характерна інша крайність – він не дуже прагнув особистої незалежності, не намагався виявляти власне "я", а беззастережно підкорявся духові колективізму і сприймав це  як належне,  то  насадження цих принципів впертому і непокірному українцю спричинило    до катастрофічних наслідків. І совєтська система не тільки викорінювала будь-який природний вияв незалежної вдачі розстрілами, голодоморами та депортаціями, а й намагалася засобами літератури і мистецтва спотворити історичну пам'ять українського народу, Оцей непогамований індивідуалізм, незалежність, ностальгічне прагнення до волі українця давно непокоїли ревнивих захисників Московської імперії. І особливо старалися ідеологи більшовицького режиму, оголосивши національних героїв – поборників і творців української державності – ворогами свого народу. Майстерно повішаний безглуздий і нищівний ярлик "націоналіста" спрацьовував блискавично, і не тільки окремі постаті, а цілі сфери мистецтва, культури, літератури та-науки опинилися поза сферою вжитку.

Після дискусії 1925-1928 рр., яка завершилася політичним і фактичним розгромом тих учасників, котрі відстоювали національні позиції в українській культурі, виразно проявилась московська нетерпимість до інших поглядів, якими заразились митці та критики. "А відповідно в художній творчості, в критиці, – підкреслює Віталій Дончик, – наступ вульгарного соціологізму, зневажливе ставлення до культурної спадщини, нехтування традиціями, національним і загальнолюдським началом, недооцінка світу краси, гармонії, любові, природи, що чимдалі призводило й до крайніх хворобливих виявів, – досить простежити, наприклад, як поступово поняття "психологізм1; "романтизм",  "лірика",  "національні святощі" і навіть "інтелігенція" вживалися не інакше, як з епітетами "реакційний" і "буржуазний".

Тобто, під шаленим тиском марксистсько-ленінської ідеології дуже швидко відбувалося переосмислення українських національних цінностей, і основна увага була зосереджена не на високій художності, а на "ідеологічній витриманості", що й породило "червоне графоманство".

В українській літературі започаткувалася тенденція зневажливого ! ставлення до української мови, звичаїв та традицій, культивувалося паплюження і окарикатурення українського національного характеру. Особливо нещадна класова ненависть була спрямована проти реформ УНР, 1 котрі цілком відповідали національним інтересам українського народу, і,але в умовах УРСР проголошувалися "антинародними" та "буржуазно-націоналістичними".

Ця тенденція позначилася на комедії Якова Мамонтова "Республіка ! на колесах" (1927), у якій, за словами Юрія Костюка, драматург створив і "гостру, нищівну сатиру на різні маріонеткові антинародні "уряди", що їх у роки громадянської війни міжнародна інтервентська зграя імперіалістів і внутрішньо-націоналістична, махновсько-анархічна та інша контрреволюція силкувалася посадити на шию трудящих України".

Неважко помітити, що в словах Юрія Костюка виразно помітне І бажання виступити в ролі більшовицького пропагандиста без об'єктивного аналізу художнього твору, який відображав складну революційну ситуацію в Україні.

П'єса "Республіка на колесах" створена автором на основі оповідання І О.Слісаренка "Президент Кислокапустенської республіки" і відбиває історичні події в Україні 1918-1920 рр. За ідейним задумом вона була спрямована проти української незалежності, бо в карикатурно-буфонадній формі зображує утворення окремої республіки. Сам автор визначив жанр твору як трагікомедія, і він наполегливо настоював на цьому та спробував обґрунтувати своє розуміння цього жанрового різновиду, виходячи з соціальних потреб епохи, у спеціальній статті "Трагікомедія – жанр нашого часу". "А по соціальній суті – що може більш відповідати гострій боротьбі двох антагоністичних світів (буржуазного та пролетарського), ніж рухлива, контрастова трагікомедія? Хіба ж не кожне явище цієї боротьби трагедійно сприймається на одному боці й комедійно на другому?"

Звичайно, справа не в тому, як сприймається художній твір з одного чи другого боку. Кожен витвір мистецтва є самостійною цінністю і має певні жанрові канони, без яких він неминуче втрачає свої естетичні якості. І жанрова ознака твору не може бути штучно прив'язана до потреб часу — вона виникає внаслідок творчих пошуків митця при відтворенні нових явищ суспільної діяльності. І треба зразу ж відзначити, що Яків Мамонтов не зумів показати гострої класової боротьби двох світів, якої в українському суспільстві фактично не існувало: "самостійники" показані в одному таборі, а пролетарі — в іншому. І більшовик Завірюха, який прийшов визволяти бузанівців, так і не зустрівся з бузанівським президентом Андрієм Дудкою. Так що гострого антагоністичного конфлікту Яків Мамонтов не зміг відшукати і змушений був вдатися до використання конфліктних ситуацій.

Образи в трагікомедії "Республіка на колесах" карикатурно-негативні. Це помітно вже при характеристиці дійового персоналу автором: "Андрій Кирилович Дудка – прапорщик армійський. Великий лицедій. Нащадок славетного лицедійського роду, що походить з давніх-давен і з блиском виступає на арені кожного століття. За революційно-бузанівських обставин з нього розкішний президент. Сенька Хапчук — чиновник військовий. Екземпляр тієї ж породи, що й Андрій Дудка, тільки нема в нього того розмаху, того "удару", що робить Дудку головним лицедієм. А проте цікавий парнишка. Фенька — попівна. Анархістка бузанівська. Ненавидить міщанство і вся горить: голова горить, серце горить і все горить. Аж страх бере за ту акторку, що гратиме цю роль: згорить, сердешна, на попіл".

Уже в характеристиці дійових осіб виразно помітна зневага до українського роду, який Мамонтов називає лицедійним, надаючи цьому слову негативного забарвлення, що й відбилося на трактуванні образів твору.

Революційні події в Україні на початку XX століття не тільки пробудили віковічні прагнення українців до волі, а й особливо загострили відчуття індивідуалізму, який в екстремальних умовах проявився в негативному плані. В Україні появилася отаманщина. Кожен менший чи більший вождь хотів перебудувати Україну на свій лад — замкнутися в маленькому просторі й владарювати по-своєму. "В нашій історії маємо, на жаль, аж надто багато прикладів того, як непогамований індивідуалізм великою мірою придушував утворення традицій як державотворчого чинника і тим самим обертав історичне існування цілої нації в гру нескоординованих відсередкових сил, що через брак поважніших змагань до скупчення ставали катастрофою для майбутнього цієї спільноти",— підкреслював Іван Мірчук.

Армійський прапорщик Андрій Дудка, який за грандіозними планами дорівнювався до Наполеона, відчув у собі силу державотворця. Докотившись зі своїм революційним авангардом до Бузанівки, вирішив утворити Бузанівську незалежну республіку. Там на установчих зборах кандидат у президенти викладає свою програму перед сільським людом: "ДУДКА (на трибуні, під чаркою). Так-от, товариші бузанівці! Без довгих балачок! Я — Андрій Дудка! Я бував на всіх фронтах: був на ' німецькому, на турецькому, на американському... Я своїми руками робив : революцію! Я своєю шаблею рубав голови царям та королям! От що значить Андрій Дудка! Ура!

ХАПЧУК І ІНШІ. Ура! Ура!

ДУДКА. Тепер далі! Ви, товариші селяни! Ви — народ темний і нічого І не понімающий! Ви ніде не бували і нічого не видали! Ми — революційний авангард — докотили до вас революцію! Ми зібрали для вас установчі збори. Нехай же однині буде Бузанівка самостійною і ні від кого не залежною республікою! Нехай вона буде ваша, а ви — наші! Ура! ХАПЧУК І ІНШІ. Ура! Ура!" (с.235).

І хоч Дудка не визнає більшовизму, але він оперує більшовицькою термінологією — називає селян товаришами, хвалиться, що рубав голови царям та королям. Отже, у трагікомедії виходить на поверхню те, що твір  надуманий,   бо   не   має  під  собою  реальної  основи. Якщо   й ; утворювалися такі республіки, то це був крайній вияв українського 1   індивідуалізму, а не бажання відокремитися від усього світу.

Андрій Дудка прийшов у Бузанівку як завойовник. Він абсолютно не цікавився, якого устрою бажає народ, а сам оголосив себе президентом. Як це збігається з віковічною ідеологією Московської імперії, котра на своїх штиках "приносила народам свободу та щастя". Він демонструє абсолютний диктат, який був притаманний більшовикам для прикриття злочинних дій так званими "народними інтересами".

"ДУДКА. Отже, товариші установчі збори, ми всім народом об'явили Бузанівську республіку. А тепер найрозумнішого з нас мусимо настановити народним президентом. Я чоловік бувалий! Я можу для всіх установити революційний закон і порядок! Виходить, по всіх правах мені бути вашим президентом! А коли об'явиться серед вас контрреволюція або які-небудь більшовики, то (жест до солдатів) — бачите моїх героїв? — вони зараз же хвоста укрутять! Тепер кажіть одверто: за мене ви чи ні?

ХАПЧУК. Хай живе народний президент Андрій Дудка! Ура! ІНШІ. Ура! Ура!

ДУДКА. Щира подяка вам, товариші! Я накажу сьогодні ж оповістить про це по всіх газетах! Нехай по всьому світу кричать: ура! А тепер, коли ви самі обрали мене за народного президента, кажіть: чого ви хочете? Я всіх задовольню!" (с.236).

Церемонія виборів президента Бузанівської республіки дуже подібна до актів встановлення совєтської влади в Україні і зовсім далека від демократичних принципів обрання людей на різні посади, якими з давніх-давен славилася Україна.

Навіть при певній умовності трагікомедії все це виглядає аж надто абсурдно з точки зору української ментальності. Занадто, на нашу думку, окарикатурено і державний апарат управління, який оперативно утворив новоспечений президент. Хапчука Андрій Дудка призначив міністром І революційних справ, телеграфіста Кудалова — міністром шляхів сполучення, селянина Печеного — міністром продовольчих справ, Максима — міністром земельних справ, Мерчика — міністром фінансових справ, а анархістку Феньку — секретарем особистих справ. Звичайно, тут є прозорий натяк на уряд УНР, який був сформований з урахуванням інтересів усіх національностей, які проживали в Україні. Але підбір міністрів більше відповідав більшовицьким критеріям. Тобто, на посади були призначені люди, які не мали для цього ні хисту, ні професійних навичок, ні бажання брати на себе відповідальність за важливі державні справи.

Отже, Яків Мамонтов постійно сплутував праведне з грішним — більшовицькі принципи підбору кадрів з демократичними підходами до формування уряду УНР, і внаслідок цього вийшла мішанина, яка не дозволила драматургу відтворити реальний стан українського суспільства в революційну епоху.

Оця фальшива ідейна спрямованість твору, націлена на дискредитацію української нації, позначилася на трактуванні образів-характерів. Андрій Дудка, коли його обрали президентом, пообіцяв задовольнити усі прохання населення. Але коли селянка Явдоха домагається прав у президента для жінок, то він зразу ж обурюється: "(пальнувши з револьвера в повітря). Назад! Назад! Дияволові душі. Що це за гармидер! Бунт? Контрреволюція! Та я вас, як мух, передушу! Та я вас на поррох перемелю! На вербах перевішаю! Закрить установчі збори! Народний президент сам бачить, чого народ хоче! Р-р-розійдись по домівках!" (с.236).

Ні поваги, ні пошани до людини, а тим більше до жінки, яка в українському укладі займає особливе місце, у цьому вчинку президента віднайти неможливо. Хоч прізвище у президента українське, але таке враження, що в російській армії з нього вихолостилося все українське єство. Та й принципи урядування були абсолютно далекими від того звичаєвого порядку, який складався віками в Україні.

Президентська адміністрація потребувала коштів, і президент дає розпорядження конфіскувати у людей самогон, борошно, курей та все, що попадає під руку. Панський палац Андрій Дудка перетворює у президентську резиденцію. Він видає розпорядження підготувати земельний закон, налагодити порядок на залізниці, наповнити державну казну золотим запасом за рахунок податків. А сам в цей час думає про розваги та забави.

"ДУДКА. ...Панове! Будемо веселитися! А годинник — к чортовій матері! (Стріляє з револьвера).

Годинник розбивається з жалібним дзвоном.

ХАПЧУК І ІНШІ. Ура! Ура!

АРХИП (з жахом кидається до Дудки). Що ви наробили?

ДУДКА. Геть к чортам!

Архип виходить.

Друзі! Пиймо, поки п'ється! Живімо, докіль живеться!

ХАПЧУК. Віват, Андрюшо! Люблю за удар!" (с.265).

Поведінка Андрія Дудки абсолютно не відповідає його посаді президента. П'янство, безділля, гульня — основні його заняття. І цілком справедливу характеристику дають йому солдати: "Ледащо! Офіцеришка паршивий, та ще до того п'яниця й шалапуга на цілий світ!" (с.267).

У вчинках та діях головного героя дуже чітко проглядається образ армійського прапорщика російської армії, "мочиморди", для якого характерні самодурство, диктат, безпечність і байдужість до інтересів простої людини. Це виявляється у ставленні президента до своїх підлеглих.

Неграмотний селянин Максим дуже стурбований великою відповідальністю, яка лягла на нього у зв'язку з призначенням на посаду міністра земельних справ, і викладає свої сумніви перед президентом, просячи звільнити його з посади:

"МАКСИМ. А чи не можна мені в одставку?

ДУДКА (з погрозою). Що? В одставку? А в тюрму не хочете? Це ж дув би злочин перед революцією! Кожен мусить бути на своєму місці!

МАКСИМ. От біда! Доведеться писареві пляшку самогону поставить!

ДУДКА. До речі! Реквізуйте і на республіку пляшок п'ять! Та про земельний закон не забувайте! Діло! Перш за все діло!" (с.243).

Отже, хоч президент Андрій Дудка веде розмову зі своїм міністром про державні справи, про велику відповідальність за справу революції, він у першу чергу думає про самогон, який є символічною ознакою його безпутного і авантюрного життя.

Таким   чином,   маючи   на   меті   дискредитувати   саму  ідею президентської республіки, Яків Мамонтов витворив карикатурно-негативний образ-характер авантюриста, п'яниці, волоцюги, мародера, моральні якості якого ніяк не вкладалися в уявлення українця про людину високого державного рангу.

У негативному світлі показані і бузанівські жінки: анархістка-попівна Фенька, народна учителька Люся Пазунок, солдатка-самогонщиця Явдоха, дочка бузанівського лавочника Оксюша та інші. Найбільш колоритною постаттю є анархістка Фенька, яка поєднує в собі і анархічну жіночу незалежність та більшовицьку революційність. "Ми, жіноцтво бузанівське, хочемо разом з вами бути в передових лавах людства. Ми пориваємося до вас з павутини міщанства! Нехай к чортам летять вікові горшки та миски! Анархія — матір порядку! Ми, передове жіноцтво, йдемо за вашим чорним прапором!" (с.232), — звертається вона до Дудки.

Але революційного запалу Феньки вистачило доти, поки вона була секретарем в особистих справах президента. А коли Андрій Дудка захопився народною вчителькою Люсею, анархістка-попівна кардинально змінює свою думку про народного президента. "...Ваш президент — мерзотник! Ваші міністри — йолопи й падлюки! Народ обдурено! Ми мусимо зірвати з негідників машкару! Розкрити облуду перед усім народом!" (с.256), — обурюється вона.

Єдиним спасінням для народу, вважає Фенька, є совєтська влада, яка позбавляла його від трутнів-президентів. І тому вона звертається за допомогою до більшовика Сашка Завірюхи, голови таранівського ревкому, який своїми вчинками та діями дуже подібний до Андрія Дудки.

Бузанівській народній республіці Яків Мамонтов намагається протиставити шарапівський ревком. А президентові Дудці — голову таранівського ревкому більшовика Сашка Завірюху. Сам автор дає йому таку характеристику: "Нещодавно він виступав на кону без м'яса й крові — з самим кістяком. А говорив, як справжній оратор! Тепер поволі почав обростати м'ясом і наливатися кров'ю, а говорить часом так виразно, що аж папір червоніє" (с.221).

Як бачимо, авторська характеристика голови ревкому не викликає позитивних емоцій. Та й вчинки його не надають йому авторитету. Сашко Завірюха — грубий, вульгарний цинік. Він побив міністра продовольства Печеного, до смерті налякав міністра фінансів Мерчика, грубо поводиться з міністром земельних справ Максимом.

Отже, запланованого протиставлення не вийшло. Складається таке враження, що обидва герої мали спільного прототипа. Але тут драматург

намагається протиставити президентському управлінню совєтську владу, яку уособлює Володимир Ілліч Ленін. Сашко Завірюха вихваляє Леніна як вождя світового пролетаріату:

"ЗАВІРЮХА. Це, браток, такий чоловік, що на цілому світі з ліхтарем пошукать — так другого такого не знайдеш)

МАКСИМ. Хе! А що ж він робить?

ЗАВІРЮХА. Що робить? Усе робить! Так от, як я в таранівському масштабі, так він — на цілий світ. Розумієш?

 МАКСИМ. Та хто ж його знає, як він для нашого брата, для хлібороба?

        ЗАВІРЮХА. Повір, браток, що для вас теж підходящий. От, приміром, — культура, прогрес: пари, лектричество, мікроби... Чув коли-небудь? МАКСИМ. Ні. А що воно таке? ЗАВІРЮХА. Це ... Це — всьо! Ну, от виїдеш ти поле ралить. Ходиш за плугом день, ходиш другий, третій... А раз прогрес — повернув ручку, зашуміло-загуркотіло — готово! Увесь лан твій ріллею укрився" (с.262). Діалог між Завірюхою і Максимом не має динамічної напруги. Він примітивний і непереконливий. Тим більше,   що   Завірюха розповідає селянинові про ті речі, які вже давно були доступні тому буржуазному світу, проти якого боролися більшовики зі своїм Леніним. Тут драматургу явно забракло  майстерності,  щоб  наповнити  діалог  емоційністю, динамічною напругою суперечки. І Сашко Завірюха під впливом російської казки про  Іванка-дурника  дуже легко переконує  практичного  і недовірливого селянина,  що все буде зроблено за велінням Леніна: "ЗАВІРЮХА. Або заходиться твоя баба сорочки прати... МАКСИМ. 1-і, то вже хоч безвісти тікай! З ранку до вечора як сатана ходить!

ЗАВІРЮХА. Ну от! А раз Ленін, нажав ґудзик, туди-сюди — готово! Сорочка біла, як сніг!

МАКСИМ. Хе! А де ж той ґудзик буде: у баби чи деінде? ЗАВІРЮХА. Де ґудзик? Ну це вже тобі баба сама покаже! Хе-хе-хе!.. МАКСИМ. Так он який ваш Ленін! Ну, куди ж там! ЗАВІРЮХА. То-то ж і єсть! А ви там якогось жулика президентом обрали! Ех ви, народ!..

   МАКСИМ. Та хіба то ми його обрали? Він сам об'явився! А ми... що — народ темний..." (с.262). Звичайно, пропаганда ленінських ідей навіть таким примітивним спо-ом була продиктована літературною ситуацією в Україні в другій половині 20-х років, коли особливо поширилася тенденція до приниження всього українського. І коли письменник був позбавлений можливості сказати всю правду, діалоги у п'єсі не могли бути щирими, їм явно бракує художньої переконливості і вірогідності.

Більшовики здобувають перемогу. Завірюха наступає на Бузанівку. Андрій Дудка втікає зі села. Так і не наважився Яків Мамонтов звести у двобої двох класових противників. А Максим, на диво, дуже скоро зрозумів, звідки можна чекати щастя для українського народу і ділиться своїми міркуваннями з дружиною."

"МАКСИМ. Будемо новий лад усьому давать! По-більшовицькому!

ХАРИТИНА (з одчаєм). Як? Знов міністром будеш?

МАКСИМ. Нє-нє, стара! Тепер бери вище! Це тобі не який-небудь

п'яниця Дудка! Тут сам Ленін порядок буде давать! А там же чоловік,

якби ти побачила! Голова гола, як коліно, а дивиться на партреті – аж

ніби говорить до тебе! й-бо!

ХАРИТИНА. Та хоч би вже бог поміг!

МАКСИМ. Поможе, поможе! Нехай тільки Ленін візьметься" (с.272). / Трагікомедія закінчується крахом ілюзій про незалежність навіть в маленькій Бузанівській республіці і надією на більшовицький порядок, який має принести селянам великий Ленін. Але це були нові ілюзії українського селянина-трудівника, якого соціалістичними експериментами довели до голоду і розрухи та винищували як запеклого ворога совєтської влади, бо він ніяк не хотів іти в колективні кошари, а прагнув залишатися господарем на своїй землі, берегти звичаї та традиції своїх предків, створювати блага для себе і свого народу. І йе бачити цього Яків Мамонтов не міг, але він обрав для своєї творчості інше спрямування – утвердження комуністичних ідеалів і возвеличення більшовицької диктатури в Україні. А цього можна було досягти тільки за рахунок приниження національної гідності українців.

Отже, в догоду більшовицькій ідеології Яків Мамонтов зробив спробу скомпрометувати ідею незалежності українського народу трагікомедією "Республіка на колесах". Але високого естетичного рівня п'єса не досягла, бо не можна побудувати художній твір на фальшивих і чужих ідеалах, котрі не сприймалися українцями з їх віковічними ностальгічними прагненнями до волі. І тому, не зважаючи на анекдотичність зображених подій, ефект анекдоту не спрацював, бо у трагікомедії Якова Мамонтова "Республіка на колесах" більше сатиричного висміювання, примітивного зубоскальства, ніж справжнього природного сміху. А внаслідок цього була порушена рівновага жанрової тональності твору, загублено мажорний оптимізм, так необхідний творові комедійного плану.

Образи-характери твору позбавлені національних ознак, надумані, схематичні і безбарвні. їм явно бракує живої художньої плоті, природності й індивідуальної виразності. А це ще раз дає підстави стверджувати, що без національної основи неможливо витворити справжнє художнє полотно.

 

1.5 Театральні імпровізації в спадщині Я.Мамонтова ( «Золотий обруч» і два його життя; двадцять сьома п’єса «Fata morgana» («Мужики»).
Над сторінками Михайла Коцюбинського.)

 

У жовтні 1929 року опера Бориса Лятошинського «Золотий обруч» за повістю Івана Франка «Захар Беркут» стала етапним твором у розвитку оперного мистецтва в Україні. Лібрето до цього музичного твору написав Яків Андрійович Мамонтов. Твір був сприйнятий як глибоко сучасний і за тематикою, і за стилістикою. Постановку «Золотого обруча» здійснив Харківський оперний театр, вслід за ним – Київський, Одеський. У Сумах свої гастролі пересувний оперний театр відкрив оперою на Франків сюжет. Зважаючу на ідейно-художню значимість твору видавництво «Рух» у 1930 році видає лібрето, написане Мамонтовим, окремою книжкою. Відкривалося воно теплою передмовою пилипа Козицького.

З плином років опера про Захара Беркута й тухольську громаду не згубилася на перехресних стежках часу. Друге життя «Золотий обруч» почав на весні 1970 року на сцені Львівського театру опери і балету ім. Івана Франка. Наступного року оперу було удостоїно Державної преммії України ім. Т.Г. Шевченка. Прикро, що ні лібретист, ні композитор не дожили до цього дня: Мамонтов помер в 1940 році,
а Лятошинський – 1968.

Коли його йм’я уже зовсім зійшло з театральних авіш, а книжки не видаваолися, один з найпопулярніших драматургів 20-х років Я. Мамонтов починає працю над своїм останнім драматичним твором, п’єсою «Fata morgana» («Мужики») за повістю Михайла Коцюбинського. У Якова Мамонтова вже був досвід створення драматичних творів за мотивами інших письменників (1924-1925 роках було створено цикл одноактівок на теми кобзаря: «У тієї Катерини», «Чернець», «Роковини»). Усі твори користували сценічним успіхом. Його найвідоміша п’єса «Республіка на колесах», якщо вірити авторській примітці, – теж інстинізація за оповіданням О. Слісаренка «Президент Кислокапустянської республіки» та з фактичних подій 1918 -1919 років. Але починаючи в 1937 році роботу над інсценізацією безсмертної повісті М. Коцюбинського, драматург відчув, що тут принцип вільного поводження  з класикою не допустимий. Навпаки, художній успіх п’єсі гарантуватиме лише адекватне відтворення епічного твору мовою драми. Але саме це завдання було найскладніше. Психологічна проза класика важко піддавалася перекладу на мову сцени. Як відомо, перша частина повісті становить ніби пролог до основних подій, являє собою експозицію, що передує головній дії. Тому драматург зосередився на відтворення другої частини, що відзначалася великою кільеістю подій, динамізмом їх розгортання.

Дійові особи п’єси відтворюють образну систему повісті «Fata morgana». Тут і Андрій Волик з цого мрією про фабрику й з невагою до землі, що вже не здатна прогодувати зубожілого селянина, і його дружина Маланка, яка єдиний шлях до порятунки голоти вбачає в справедливому переділі ланів, і панський наймит Хома Ґудзь, пройнятий ненавистю до нажитого визиском панського статку, з його відомим гаслом: «Бити й палити!»… Сумлінно відворив драматург у драматичній дії розвиток подій повісті. Прикметні епізоди смакування родиною Воликів юшки з линини, а решту Марка Гущі, каліцтва Андрія на фабриці, розгрому панського маєтку – усі ці ключові епізоди повісті ввійшли й у драматичний твір Я.Мамонтова. Завершувала п’єсу сцена куркульської розправи над голотою й активістами, надаючи творові ознак трагедії історично справедливого, але передчасно революційного повстання. Необійщлося в п’єсі без певного осучаснення класики, що йшло безперечно, не від бажання Я. Маонтова протиставити себе Коцюбинському чи підрихтувати концепцію Першої Російської революції, а від майже об’єктивної потреби відредагувати на вимоги офіційної вульгарно соціологічної критики.

І все ж справедливо буде сказати, що підправлення класика в драмі Мамонтова відносно не багато. Сам драматург залишився задоволений власною роботою, яка відбувалася в тісному союзі з коликтивом Ченігівського театру ім. Т.Г. Шевченка. Прем’ра відбулася в цьому театрі 2 лютого 1938 року й була приурочена до 25 річниці від дня смерті М.Коцюбинського. 25,26 і 28 квітня 1938 року вистава чернігівців була показана в столичному Київі і викликала схвальні відгуки в пресі. Нової п’єси Якову Мамонтові більше не судилося написати. Драма «Fata morgana» («Мужики») ще раз нагадала читачам і глядачам про великий самобутній талант видантого українського драматурга.

 

1.6 Педагогічна діяльність Я.А. Мамонтова і його книга нарисів «Сучасні проблеми педагогічної творчості. Частина перша. Педагог як мистець. Державне видавництво України. 1922»

 

 

У 1926 році на базі Харківської науково-дослідної кафедри педагогіки був створений науково-дослідний інститут педагогіки, завідувачем кафедри педагогіки якого став професор Я.А.Мамонтов. Тут він плідно займається науковою роботою, працює з молодими вченими.

Понад 20-ти років життя присвятив Я.А.Мамонтов педагогічній діяльності, дослідженню педагогіки, як науки, що має свою мету, завдання, категорійний апарат, систему та методи дослідження.

__ Я.А.Мамонтов належав до представників педоцентризму, що сприймали дитину, як самоцінну особистість, яка не може бути знаряддям ні в чиїх руках: "не діти мусять пристосовуватися до вимог педагога і навчальної програми, а навпаки, ці педагогічні фактори мусять бути принатурені до живих потреб дітей". Виходячи з цих положень, школа, по Мамонтову, повинна бути "не фабрикою знання, а тим розсадником, що в нім кожен індивід має до своїх послуг усі способи, щоб якнайшвидше-раніше розвинути свою індивідуальність". Школа має готувати дітей не до іспитів, а до життя, яскравого і багатого на фарби.

Великого значення в реалізації радісного виховання надавав Я.А.Мамонтов принципу естетичного виховання дитини через використання художньо-дидактичного методу. Цей метод, як зазначав педагог, якнайбільше відповідає дитячому світорозумінню, надає процесу засвоєння емоційного забарвлення, що сприяє кращому запам'ятовуванню та розвитку творчої уяви дітей.

Великого значення надавав Я.А.Мамонтов особі вчителя, яку розумів обов'язково творчою. Найголовніше і найпотрібніше в процесі виховання, підкреслював Мамонтов, є творча особистість педагога: "Не в тім сила, що викладають, а як викладають." Яків Андрійович охарактеризував ідеал вчителя як людину: 1) з широкою, волелюбною натурою; 2) як природженого новатора і ворога педантизму і рутинерства; 3) як "вічного студента", завжди незадоволеного собою.

Професор Мамонтов був засновником системного підходу аналізу педагогічних явищ, автором методики вивчення педагогічних систем, яку з успіхом застосував для класифікації вітчизняних і зарубіжних педагогічних течій 20-х-30-х рр. Ця класифікація і сьогодні є найбільш повною і ґрунтовною.

Період творчих досягнень і здобутків вченого завершився в кінці 30-х років, коли почалися службові неприємності і як наслідок-погіршення здоров'я. 31 січня 1940 року Якова Андрійовича Мамонтова не стало.

РОЗДІЛ 2. У ВДЯЧНІЙ ПАМ’ЯТІ НАЩАДКІВ

2.1 Сценічна історія п’єс нашого земляка

 

Сценічну історію п'єс Я. Мамонтова не написано. Цьому б добре міг прислужитися особистий архів драматурга. Він містив багато ретельно зібраного і дбайливо упорядкованого матеріалу. На жаль, війна все спопелила.

Напевне, найважче від творити історію постановки п'єс земляка за океаном. На. Україну звідти доходили лише поодинокі розрізнені звістки. А факт, безумовно, заслуговує на увагу. Бо Мамонтов – драматург здобув заслужену популярність як на Радянській Україні, так і серед прогресивної української трудової еміграції у Канаді і США.

Інтерес до мамонтовських п'єс серед трудової еміграції за океаном пробу див Жовтень. Соціалістична революція викликала по яву високохудожніх творів, в яких ставилися глибокі проблеми життя нового суспільства, які давали новий погляд на людину. Робітничі драмгуртки (без них не обходився жоден більш-менш значний осередок трудової еміграції) охоче брались за постановку творів М. Куліша, М. Ірчайа, І. Кочерги. Першою з п'єс Я. Мамонтова, яка здобула сценічне втілення за океаном. стала  драма

«Веселий хам». її відразу після появи в журналі «Шляхи мистецтва» передруку вала одна з робітничих га зет, в Нью-Йорку вона вийшла окремою книжкою, а драмгурток у Вінніпезі дав їй за океаном сценічне життя. Потім в Канаді й Америці з успіхом йшли трагедія «Батальйон мертвих», трагікомедії «Республіка на колесах» і «Княжна Вікторія», комедія «Рожеве павутиння», драма «Своя людина». Ставили, окрім Вінніпега, в канадському місті Торонто, в американських – Детройті, Нью-Йорку, Гемтремку.

Самодіяльних артистів І глядачів приваблювали високосценічна, майстерна розробка проблем революційного і громадського обов'язку, стосунків окремої особистості і суспільства, влучне, в'їдливе викриття міщанства. Викликав захоплення сатиричний хист автора, який блискуче виявив ся в обох згаданих трагікомедіях. Звичайно, реакція глядачів була не однозначна. Відомий радянський режисер Олександр Загаров, який ставив «Республіку на колесах» у Харкові, вважав її «надзвичайно талановитою сатирою на небіжчицю УНР», тобто на петлюрівську державу. Українські буржуазні націоналісти за океаном реагувала на мамонтовський твір вороже, постановки за цією п'єсою намагались зірвати Так, зокрема, сталося на одній із вистав у місті Ньюарку. З'явившись на неї. вони під час сцени «тріумфального» приїзду президента Дудки на станцію Бузанівха. почали кидати з галереї яйця на актора, який грав його. У залі виник шум, невдоволення. Але актор Михайло Шевців (він виконував роль президента) не розгубився І почав спокійно імпровізувати: «О, яка ганьба в Америції Отак само нас вітали робітники І селяни на Україні... Чи хотіли цього чи ні, який сором, ми були змушені зі своєю республікою на колесах втікати з рідної землі, так, що, про бачте, аж закурилося за на ми». На таку саркастичну репліку глядачі-робітники з піднесенням  зааплодували.

Матеріали про постановку мамонтовських п'єс за океаном мені допоміг зі брати письменник Микола Тарновський, який тривалий час жив у США, 40 літ був членом компартії цієї країни. Він же й повідомив, що ініціатором постановок в першу чергу слід назвати Михайла Шевці ва. уродженця Бродівського району на Львівщині, який в пошуках заробітку ще за Австро-Угорщини виїхав у Канаду і там пристав до прогресивного робітничого руху, брав активну участь в діяльності робітничих драмгуртків.

 

2.2 Пісні на його слова

 

Упродовж усього творчого життя Яків Мамонтов підтримував тісні зв’язки з композиторами. Вони знаходилися серед його найближчих друзів. Загальне визнання здобула опера Б. Лятошинського «Золотий обруч» на лібрето Я. Мамонтова. Менше відомо, що на музику покладено ряд віршів письменника, які згодом ввійшли до збірки «Вінки за водою». Твори молодого поета привабили композиторів П. Сеницю, С. Дремцова, В. Верховинця, М. Розенштейн. Як би добре було, коли б на самодіяльній та й професійній сцені знову зазвучали пісні на  слова земляка!

2.3 «Мій улюблений драматург». Рядки зі споминів про Я.Мамонтова

 

 

Заслужена артистка України Олександра Сокол писала: «Признаюсь: люблю драматургію Я. Мамонтова. У нашому театрі йшло дві його п’єси. До 50-річчя Жовтня була поставлена трагікомедія «Республіка на колесах», а через чотири роки — побутова комедія «Рожеве павутиння». У комедії мені пощастило грати самій. Виконувала роль баби Тетяни. Досі не забуду чудесні сцени, такі злободенні, актуальні. П'єса розвінчувала, викривала міщанство. Я б сказала: Мамонтов у ній показав себе великим пророком. У часи культу і застою ми розгубили внутрішню культуру. Драматургія Якова Мамонтова допомагає нам відновлювати її. А яким успіхом користувалося «Рожеве павутиння»! Не тільки на Сумщині. У Білорусії, коли гастролювали, в театрах, сільських клубах народу було напхом набито. Гру акторів сприймали тепло. Кожен іде і квітку несе. Шість сезонів грали комедію. Жаль, що тільки через двадцять років маємо право звернутися до поновлення її.

Мрію, що на нашій сцені будуть вистави за іншими п'єсами Якова Мамонтова – за драмою «Архітектор Шалько», трагікомедією «Княжна Вікторія». Одна з мамонтовських п'єс могла б слугувати за візитну  картку театру.»

Ветеран сцени, друг сім’ї Мамонтова Тано Бялодворець залишив теплі спогади про свого вчителя: « Уперше я познайомився з Яковом Андрійовичем у 1933 році, коли він прийшов до нас на перший курс Харківського музич но-драматичного інституту і почав читати курс «Драматургії».

Я з задоволенням згадую своїх вчителів тих років. Можна з упевненістю сказати, що біль шість з них дуже цікаво викладала свої предмети. Але, мабуть, жоден не робив цього так захоплююче, як Мамонтов. Його розповідь швидко перетворювалася на діалог між викладачем і студентами. їй була чужа суха лекторика і будь-яка театральність.

Яків Андрійович любив, коли студенти висловлювали сміливі, неординарні думки, які часом, бувало, суперечили його особистим твердженням, виникала дискусія, в ході якої встановлювалась істина. Єдине, чого він ніколи не вибачав – легко важного ставлення до майбутньої  професії, спроб «халтурити» у навчанні В такі хвилини його сірі очі, завжди такі доброзичливі, враз ставали колючими, пальці починали постукувати по столу, здебільшого спокійні інтонації ставали уривчастими і винуватець надовго, а може й назавжди, запам'ятовував цей урок учителя.»

ВИСНОВКИ

 

 

Отже, вивчаючи літературне краєзнавство, ми прилучаємо учнів до кращих надбань літератури рідного краю в контексті української класичної і сучасної, а також європейської літератури; пробуджуємо патріотичні почуття , плекаємо вільну розкріпачено особистість, яка вміє самовиражатися, шанує історичне минуле та сучасне регіону.

Співпраця учитель (методист) – митець (художній твір) – учень (читач) досягне органічної єдності, якщо, добираючи матеріал до уроків рідного краю, пам’ятатимемо таку думку Івана Франка: «Кожен чинний письменник – чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандинавець, – є наче дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше у свій рідний національний ґрунт ввіссати в себе і переварити в собі як найбільше його живих соків, а своїм пнем і коренем поринає в інтернаціональні атмосфері ідейних інтересів, наукових та суспільних, естетичних і моральних в змагань тільки той письменник може мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі.»

Учитель має широкі можливості відбору матеріалу й самостійно визначає те коло питань, на яких необхідно акцентувати увагу. Він має послуговуватися не лише збірниками творів сучасних письменників-земляків, а обов’язково звертатися до літературно-художніх та громадсько-політичних видань періодики, організовувати зустрічі з місцевими поетами та прозаїками. До роботи зі збирання та систематизації літературно-краєзнавчого матеріалу необхідно залучати самих вихованців. Вивчення літератури рідного краю в школі неможливе без пошуково-дослідницької діяльності учнів, яка сприяє росту їхнього творчого потенціалу, пробудження націанольної свідомості, формує високі інтелектуальні й моральні якості, розвиває естетичні смаки.

Як відомо, чинні програми не подають списку творів для текстуального вивчення літератури рідного краю, це зумовлено регіональними особливостями. Такий список учитель повинен скласти сам чи з допомогою методично-консультативної служби району, міста, області тощо. Керуємося при цьому загальноприйнятими критеріями добору творів для текстуального вивчення, яких додержуються укладачі програм, а саме:

• високохудожня цінність твору;
• велике суспільне й літературне значення його для тієї епохи, коли він був написаний і для сьогодення;
• доступність твору учням відповідно до їхніх вікових особливостей та розумового розвитку;
• зацікавленість школярів твором.

Визначаючись із змістом літературної освіти і виховання підростаючого покоління українців, учитель словесник повинен надати перевагу культурно-історичним традиціям народу, їх діалектичній єдності і загальнолюдськими цінностями.

Список літератури

 

1. Антологія літератури Сумщини / упор. О.П. Столбін. – Суми: Козацький вал, 1995.

2. Див.: Історія української літератури. Навчальний посібник: У 2 кн./За ред. В.Г.Дончика. – К., 1993. – Кн.1. – 784 с.

3. Зв’язки письменників з Сумщиною: Бібліографічний покажчик.– Суми 1991.

4. Костюк Юрій. Творча і громадська діяльність Якова Мамонтова // Мамонтов Яків. Твори. – К., 1988. – С. 5-35. Далі п'єса «Коли народ визволяється» цитується за цим виданням.

5. Костюк Юрій. Творчий шлях Якова Мамонтова // Мамонтов Яків. Твори / Упорядкування текстів та примітки Й.М.Куриленка і П.П.Перепелиці. – К.,
1962. –С. 3-31.

6. Література рідного краю: Посібник-хрестоматія у 2-ч частинах / Упор. О.М. Чхайло. – Суми 1993.

7. Мамонтов Я. Дівчина з арфою // Шлях. – 1918. – № 10-11. – С.7-38.

8. Мамонтов Я. Драматичні етюди. Біез ігае. Третя ніч. Захід. – Харків,
1922.–44 с.

9. Скакун В. Літературна Сумщина.– К.:Музична Україна 1995.

10. Тичина Павло. Десь на дні мого серця: Поезії. – К., 1991. – 221 с.

11. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К., 1975-1979.

12. Храмова Вікторія. До проблеми української ментальності: Замість передмови // Українська душа. – К., 1992. – С. 3-35.

13. Цит. за: Історія української літератури: У 8 т. / Відп. ред. С.А.Крижа-нівський. – К., 1970. – 515 с.