Літературна година ." Літературна година, присвячена пам’яті жертв Голодомору: «СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ»

1. Голодомор, ой, як це страшно,

Це помирали люди із села.

Все це було на Східній Україні,

Де влада будує нове їм життя.

І люди вступали у їхні колгоспи,

А хто не вступив – виганяли із сіл,

В Сибір, до Уралу, геть на чужину,

Назавжди покинувши рідну Вкраїну.

2. Там люди гинули в нужді і злиднях

Мільйони із них не вернулись назад.

Ті люди страждали, ті люди вмирали:

І мати, і батько, і донька, і брат.

Вже багато років минуло відтоді

Та біль той не вщухне, і рани болять

Про це не забудьмо!

Про це пам’ятаймо!

Ми мусимо всі ті часи пам’ятать!

1. Радянський уряд вимагав від робочих все більше хліба, м’яса, молока. Бідні селяни перебивались з хліба на картоплю, але згодом і цього не стало. Люди ховали картоплю, зерно в ями, де тільки можна, та нічого не втаїли від ока збирача. Одного разу збирачі знайшли трішки картоплі в погребі однієї сім’ї. Ті якраз обідали. Збирач побачив у трьохлітньої малечі картоплинку, відібрав її, розтоптав ногою. Дитя заплакало і лишилося голодним. Наступив Голодомор...

2. Шановні друзі! Сьогодні ми зібралися в цій залі для того, щоб увіковічнити пам’ять по тих, хто прийняв мученицьку смерть – в 1932–1933 роках. І день проведення нашого вечора пам’яті вибраний не випадково, бо 26 листопада – День пам’яті жертв Голодомору.

1. Літа 7441 від сотворіння світу (літа 1933 від Різдва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.

2. Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутися – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми — єдині спадкоємці всього, що було.

1. То ж пом’янемо хоч сьогодні, із запізненням у декілька довгих десятиліть мовчання тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

Хвилина мовчання. Звучить музика.

2. Не звільняється пам’ять

Відлунює знову роками

Я зітхну. Запалю обгорілу свічу

Помічаю. Не замки-твердині, а храми

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись. Озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори.

Надійшли. Придивляюсь:

„Вкраїна. ХХ століття”.

І не рік, а криваве клеймо „33”.

1. Рік 33-й. Клятий холодний,

З голоду пухне село.

Вже чиясь мати встати не годна:

– Смерть опустила крило.

Була весна, був 33-й рік.

2. Хоч якою очевидною була умисність голоду 1932–1933 років, правду про нього більшовики ретельно приховувати. За часів, коли Україна входила до складу СРСР, тоді було почути бодай слово про найбільшу з несправдливостей, заподіяних нашому народові за всю історію. Застрашені українці, яким пощастило пережити голод, мовчали про нього, щоби вберегти себе і свої сім’ї. Та забути жахи голодомору люди не могли. Спогади сотень очевидців оприлюднені тільки зараз, коли Україна здобула незалежність.

1. Все таємне стає колись явним.

Як би вже і куди не ховав!

Тую істину знають спрадавна

Архіваріуси всіх держав.

Та і як заховати той голод?!

Не поміститься в жоден архів.

Він тече через страдницький жолоб.

І ні дна в нього, не берегів.

2. Та і як заглушити той стогін?

Його, врешті, почув цілий світ.

Ні зрівняння, і ні аналогій.

Втаємничений весь небозвід.

Не забути ні болю, ні гніву.

1. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, говорив: „Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади”. Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору.

 У жодних підручниках історії не можна було знайти жодного слова про голодомор.

2. Ось перед вами таке колись шановане видання „Історія Української РСР” 1981 року видання. На сторінках 329–329 читаємо: „В останні роки першої п’ятирічки внаслідок труднощів реконструктивного періоду стався тимчасовий спад рівня сільськогосподарського виробництва. Знизилися врожайність і валові збори сільськогосподарських культур, скоротилося поголів’я худоби, мали місця істотні продовольчі труднощі. Особливо ускладнилася господарська обстановка восени 1932 року у зв’язку з необґрунтованим завищенням хлібозаготівельних планів. Щоб виправити становище, з державних фондів колгоспам видали продовольчу, насіннєву і фуражну позики. Було скасовано попередню систему заготівлі зернових культур і встановлено для колгоспів і одноосібних господарств тверді зобов’язання перед державою. Заборонялося давати додаткові завдання колгоспникам і одноосібникам, які виконали обов’язкову поставку зерна державі. Лишки продукції вони могли реалізувати в колгоспній торгівлі за високими цінами, які складалися на ринку”. І все. За 1933 рік – ні слова. далі йде мова вже про другу п’ятирічку.

1. Ось бачите, як добре тоді було! Ніхто не забирав у селян останньої зернини, не було ніякого голоду, а ще й позику селянам давали, а лишки продуктів дозволили продавати за ринковими цінами.

Яке лицемірство! І написано це нашими шановними істориками-академіками через багато років після голодомору.  І найжахливіше в цій брехні було те, що всі щиро вірили в те, що їм „подавали” і не думали підозрювати радянський уряд у брехні.

Справді інформацію про голод 1933 року було віднесено до розряду державних таємниць особливої значущості.

2. У жовтні 1932 року в Україну було направлено з Москви комісію, яка мала надзвичайні повноваження. Вона перевела Україну на блокадне становище.

У поїздах і на станціях бригади ДПУ перевіряли багаж пасажирів, конфісковували продовольство, яке селяни купили за власні великі гроші, або обміняли на цінні речі за межами України, щоб врятувати сім’ї від голодної смерті. Деякі села заносилися в „чорну дошку”. У них селян позбавляли прав на виїзд, і якщо в селі не було запасів їжі, село вимирало.

1. Забирали із селянських господарств не тільки зерно, а й худобу, птицю, будь-які запаси їжі: картоплю, сухарі, буряки, сало, соління, сушки, квасолю та ін. Конфіскація подавалась як кара за „куркульський саботаж хлібозаготівель”.

Фактично ж це була дія, свідомо, спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин – кореня нації.

Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, „уму-розуму”, тобто сумлінній праці на державу в громадському господарстві колгоспів.

2. Те, що відбувалося в Україні в 1932–1933 роках, ніде в документах не зафіксовано, бо уряд наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. До загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення керівників відібрати в українських селян всі їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості (тобто милостиню нещасним прохачам давати було заборонено).

Щоб перешкодити втечам голодних людей за межі України, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ, які нікого не випускали.

1. Внаслідок цього вимирали цілі села, було зафіксовано випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати хоч дітей, селяни часто везли їх у місто і там залишали в установах, лікарнях, на вулиці.

У ці трагічні місяці небаченого в історії людства голодомору спромоглися визнати публічно лише „харчові труднощі в ряді колгоспів”.

19 лютого 1933 року відбувся організований з’їзд колгоспників-ударників, де прозвучало: „В усякому разі, порівняно з тими труднощами, які пережили робітники років 10–15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою забавкою”.

2. Знаючи про те, що від голоду вимруть цілі села, було організовано переселення цілих родин з російського нечорнозем’я та віддалених областей у порожні села в Україні. Приїжджали в готові хати, на оброблені землі російські переселенці, які заповнювали цілі села і об’єднувалися в колгоспи. Таке явище особливо було характерне для північних і східних областей України: Чернігівської, Сумської, Харківської, Луганської, Донецької, Кіровоградської, Херсонської областей.

1. Досліджуючи втрати від голодомору 1932–1933 років, було встановлено, що загинуло близько 12 млн.,  вивезено до Сибіру 3 млн. українців. Повні демографічні втрати, включаючи катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду сягають від 15до 18 млн. чоловік.

2. Нині кажуть, що село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, матеріальний відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором 1932–1933 років.

1. Що ж забрали з собою в могили ті 12 мільйонів великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони самі могли створити на цьому світі, а й те, чого вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 1933 року в демографічній структурі населення України. Це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям, яких давно вже забрала голодна смерть і дітям цих ненароджених.

2. А пішли ж найкращі , несли в могилу найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічний живий ланцюг поколінь. Українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано такого удару, якого ще не знав ні він, ні весь цивілізований світ.

1. Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна  зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду.

2. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну дорогу своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

1. О, як же ти не вмерла, Україно?!

Бо скільки ж то зловісницька мета.

Звела людей, приречених безвинно, –

Й ніхто за це ні в кого не спитав.