Літературна світлиця В. Симоненка

Літературно-музична вітальня

МОЖНА ВСЕ НА СВІТІ ВИБИРАТИ, СИНУ,

ВИБРАТИ НЕ МОЖНА ТІЛЬКИ БАТЬКІВЩИНУ.

(Василь Симоненко)

Мета: Формувати художньо-естетичну культуру, мислення, почуття; виховати потреби у спілкуванні з мистецтвом; розвивати уміння давати оцінку творам мистецтва.

Очікувані результати: Володіння основами духовної та естетичної культури; прагнення до творчої діяльності; вміння милуватись творами мистецтва; шанобливе ставлення до культурно-мистецької спадщини рідного народу та людства.

Методичне забезпечення: добірка творів В. Симоненка.

Ведучий. З глибини народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його виспівалась вона.

Василь Симоненко був одержимий жагою любові до матері-України, любов цю він виповів у слові, пекучому і шаленому:

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра, '         

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

Серед літераторів трапляються й ті, без кого спокійно їхня доба могла обійтись. Є й такі, що стають речниками свого народу, свого часу, їхня творчість стає часткою нашого життя, часткою повітря, яким ми дихаємо і помислів, що ними живемо. Василь Симоненко — такий поет.

Для співу свого, для душі своєї в щасливу мить народила його Україна. Його поезія живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України. Так виразно чуємо сьогодні його свіжий, бадьорий голос, яким він вітає життя.

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

 Здрастуй свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

 Під шаленством весняних злив.

(Пісня «Виростеш ти, сину!», вірш «Я закоханий палко, без міри»)

Ведучий (читає):

«Що я можу сказати про себе? Що так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хо­четься писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.

Найбільше люблю землю, людей, поезію і ... село Біївці на Полтав­щині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої» (інтерв'ю В. Симоненка кореспондентові радіо після виходу збірки «Тиша і грім», 1962 p.).

(Вірш «Ти знаєш, що ти — людина?»)

Ведучий. Україна для Симоненка — мати, святиня... Нещадний він до її ворогів та відступників...

(Вірш «Де зараз ви, кати мого народу?», пісня «Чом, чом, чом, земле моя...»)

Ведучий. Поет безмежно любить життя! Він є людиною цільною, благородною у своїх пориваннях. Випоєний соками рідної землі, за щастя сприймає можливість страждати, любити і жити на цій землі.

(Вірш «Скільки б не судилося страждати...»)

Ведучий. Ніжною синівською любов'ю любить пост свою матір Ганну Федорівну Симоненко-Щербань. «Материнські листи-послання, — згадує близький друг Василя поет Микола Сом, — Вася читав і перечитував уголос для хлопців нашої гуртожитської кімнати». На ті листи він відповів віршем:

Знов листа мені прислала мати, Невеличкий лист — на кілька слів. Пише рідна, що навколо хати Наш садок вишневий забілів. Наче вчора бігав я до школи І садив ті вишеньки малі, А тепер гудуть над ними бджоли І поважні пустуни-джмелі Слів таких і треба небагато, Та вони як весняні пісні, Принесли в гуртожиток в кімнату Теплі-теплі спогади мені.

(Пісня «Мамина вишня»)

     Ведучий. «Зараз я стою перед трьома дорогами: Львів, Київ, Москва. І По першій підеш — юнкера зустрінеш, по другій — влучиш в обійми І редактора збірки, по третій — на всесоюзну нараду жовторотих піїтів улучиш. Дуже хочеться у Львів. Мов до чужої жінки. Але... якщо в травні І не потраплю туди, то візит відкладеться аж до осені. Ти, певне, чуєш мої зітхання» (з листа Василя Симоненка до Олексія Щербаня 9.05.1962 року).

Учень

Бубнявіють думки, проростають словами,

їх пагіння бринить у завихренні днів —

Цілий тиждень живу і ходжу між левами,

Недаремно ж і місто взивається — Львів.

Є міста-ренегати, є просто байстрята,

Є леви, що мурликають наче коти, —

Божевільно байдуже облизують грати,

 І пишаються з власної сліпоти.

Але думати про них я сьогодні не хочу,

Бо мені, видно, трішечки повезло —

Я побачив у Львові Міцкевича очі,

 Кривоносові плечі й Франкове чоло!

Сивий Львове! Столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радошів і надій!

Вибухає душа — я тебе розумію,

 Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина,

Од степів, де Славута легенди снує,

Щоби серце твоє одчайдушно левине .

Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

Ведучий. Його любили всі.

Мало хто міг вставити в розмову більш дотепне слово, ніж він.

Мало хто вмів і хотів так, як він, відкривати душу для чужого болю і людських турбот.

Мало хто був таким справедливим, щедрим і непідкупним, з гарячим серцем і ніжною душею.

(Вірші «Щедрість», «Старість», «Моралісти нас довго вчили»)

Ведучий. Симоненко нещадно вимогливий до себе й інших, він з тих натур, що не дають прощення нічому фальшивому, тупому, по­творному, слово його б'є з розмаху, висміює все негідне, принизливе для людини.

(Вірші «Найогидніші очі порожні», «Помилка», «Прирученим патріотам», «Як не крути...»)

Ведучий. Поет, обдираючи руки, кидався на скелю. Він вгризався

в неї, рвав її шматками.

Але скеля цупко тримала тіло того, хто був приречений на вічну бо­ротьбу з її важким, сірим спокоєм. Знесилившись украй, поет осягнув, що не зможе зробити більш нічого.

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь.