С.О. Маслей

В.А. Алексюк

ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ

«90 РОКІВ ПІД ВІТРИЛАМИ ДОЛІ…»

 

Мета:

–                    ознайомити старшокласників з багатогранним світом поезії Ліни Костенко, особливостями її поетичної мови, у якій поєднується високий інтелект, глибинний патріотизм, жіноче серце, поетичний темперамент;

–                    формувати життєві компетентності особистості, яка має громадянську позицію, почуття гідності, багатий духовний світ;

–                    розвивати вміння відчувати поезію, висловлювати думки про неї, навички виразного читання поетичних творів, акторські вміння учнів.

Обладнання: мультимедійна дошка, відеозаписи віршів, пісень на вірші

Л. Костенко, підготовлена учнями презентація біографії Л. Костенко, видання творів Л. Костенко, картки з крилатими висловами.

 

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ:

 

(святково прибраний клас, на дошці – плакат-малюнок вітрильникома, фотографії Л. Костенко, членів її сім'ї, виставка творів Л  Костенко; учні 10-11 класів об'єднані в

4 групи)

 

1-ий учитель: Добрий день, шановні старшокласники! Запрошуємо вас у літературно-музичний круїз «90 років під вітрилами долі…» з Ліною Костенко, яка 19 березня святкуватиме ювілей. 90 перлин, що старанно, не завжди легко, нанизувала доля у найдорожче намисто – життя!

 

2-ий учитель: Для кожної людини важливо залишити після себе слід на землі. Для письменника таким «слідом» є його твори. Саме тому митець має писати так, щоб не залишити байдужими серця не тільки сучасників, а й майбутніх поколінь. Ліна Костенко – тонкий лірик, автор ніжних віршів, оригінальної прози та пристрасної публіцистики. Її твори важко розмежувати на інтимну, громадянську: настільки тісно переплелося особисте й суспільне.

Безкомпромісність – ось пароль її поезії, де звучать мотиви історії народу, єднання людини з природою, філософія буття, тема поета й поезії, кохання, духовності. Читача вражає щирість, емоційність, афористичність та оригінальність вислову. Поетшістдесятник Володимир Базилевський сказав так: «Це ім'я вивищується як прапор нашої поезії... це більше, ніж поезія. Тут наша історія й філософія, наш спосіб думання, героїка, наші марноти й глупота. Тут минуле й сучасне просвічене рентгеном мислі, але мислі художньої, емоційно наснаженої, пристрасної. Це зміст на високих регістрах мовлення». Доторкнімося сьогодні серцем і душею до прекрасного поетичного слова

Ліни Костенко – і ми в цьому переконаємося.

 

1-ий учитель: А почнемо зі спогадів. Пригадаємо сторінки життєпису.

 

1-ий та2-ий учні презентують мініпроект (презентація й виступ).

 

1-ий учитель: Щойно хтось пригадав (11 клас), а хтось познайомився (10 клас) з біографією поетеси – живого класика літератури. У збірці «Над берегами вічної ріки» авторка об'єднала твори за трьома тематичними циклами: «Пам’яті безсмертна дорога», «Руки на клавіші слова кладу» та «Тихе сяйво над моєю долею». «Пам’ять» «Творчість», «Любов». Проте ті, хто знає творчість поетеси глибше, виділять ще один розділ – «Природа». От і вирушимо ми сьогодні в мандрівку серця між берегів вічної ріки під вітрилами долі – перегорнемо сторінки поетичних книг Ліни Костенко, зануримося у світ її віршів – побуваємо на чотирьох пристанях – «Пам’ять» «Творчість», «Любов», «Природа». І перша пристань – «Пам'ять»

Категорія «Пам'ять» у Ліни Костенко пов’язана з категоріями «батьківщина»,

«духовність», вони є органічно поєднаними в її поезії.

 

2-ий учитель читає вірш «Життя іде і все без коректур».

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, — пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навіки.

 

1-ий учитель: Про що ці рядки? Що найважливіше для ліричного героя? Чесність. Незрадливість. Правда. Сила волі, яка не раз допомагала долати перешкоди, а ще – крила. А з чого ж ті крила в поета?

 

Демонстрація відеоролика «Вірш «Крила» читає Б. Ступка».

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина… А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має! Вони, ті крила, не з пуху-пір'я, А з правди, чесноти і довір'я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи. У кого – з пісні, або з надії, Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

 

1-ий учитель: Що дає ліричної героїні крила? Правда, чесність, довір'я, вірність у коханні, вічне поривання до краси, працьовитість, турботливість, пісня, надія, поезія, мрія А ще – Батьківщина.

 

3-ій учень читає уривок «Буває часом сліпну од краси…» Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,– оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори,  усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.

 

1-ий учитель: На столах у вас знаходяться картки з рядками Ліни Костенко, що стали крилатими виразами. Знайдіть і зачитайте ті, що стосуються теми історичної пам'яті, батьківщини, духовності, мови, філософського осмислення життя.

Учні з кожної групи почергово зачитують вирази.

 

Відеоролик: пісня «Вечірнє сонце, дякую за день!» у виконанні гурту «BRUTTO».

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви.

 

1-ий учитель: З останніми словами поезії про «потребу слова як молитви» прибуваємо до пристані «Творчість».

 

4-ий учень читає вірш «Мій перший вірш написаний в окопі».Мій перший вірш написаний в окопі,  на тій сипкій од вибухів стіні,  коли згубило зорі в гороскопі  моє дитинство, вбите на війні. 

 

Лилась пожежі вулканічна лава. 

Горіла хата. Ніч здавалась днем.  І захлиналась наша переправа  через Дніпро – водою і вогнем. 

 

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. 

Хрестилась баба, і кінчався хліб.  Двигтів отой вузесенький окопчик,  де дві сім'ї тулились кілька діб. 

 

О перший біль тих не дитячих вражень,  який він слід на серці залиша!  Як невимовне віршами не скажеш,  чи не німою зробиться душа?! 

 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –  кривавий світ, обвуглена зоря! –  а я писала мало не осколком 

великі букви, щойно з букваря, – 

 

той перший віршик, притулившись скраю,  щоб присвітила поночі війна. 

Який він був, я вже не пам'ятаю. 

Снаряд упав – осипалась стіна.   

 

1-ий учитель: Так народжуються поети. Чи ж легко бути творцем?  Адже траплялося не раз стояти перед вибором…

 

5-ий учень читає вірш Мимовільний парафраз. Поет, не дорожи любовію народной, бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини. Пиши про честь і совість, а при етом вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом. Тобі за ето ордена дадуть.

 

6-ий учень читає вірш «Шукайте цензора в собі».

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління. Він там сидить, як чортик у трубі, і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас–- із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.

 

1-ий учитель: А проте, та людина, що обирає долю собі сама, про свій вибір не жалкує.

 

Відеоролик: пісня «Небачене побачено» у виконанні В. Козловського. І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

 

Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть.

 

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить...

 

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

 

Отак як є.  А може бути й гірше, А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле!

 

Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть.

 

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

 

7-ий учень читає вірш «Доля». Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі, для різних людей, для щедрих і скнар, продавалися різні Долі.

 

Одні були царівен не гірш, а другі — як бідні Міньйони. Хто купляв собі Долю за гріш*

А хто — і за мільйони.

 

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто — вельми сумнівним.

 

Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

 

Я глянула їй в обличчя смутне, душею покликала очі. — Ти все одно не візьмеш мене,— сказала вона неохоче.

 

— А може, візьму? — Ти собі затям,— сказала вона суворо.— За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе.

 

— То хто ж ти така?

Як твое ім'я?

Чи варта такої плати?

— Поезія — рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

 

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась.

 

Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться — у мене жодних претензій нема: до Долі — моєї обраниці.

 

1-ий учитель: Перед таким вибором стояли і Василь Стус, і Валерій Марченко, й Іван Миколайчук…

 

Відеоролик: вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» у виконанні Павла Костіцина.

Його в обличчя знали вже мільйони.

Екран приносить славу світову.

Чекали зйомки, зали, павільйони,— чекало все! Іван косив траву.

 

О, як натхненно вміє він не грати!

Як мимоволі творить він красу! Бур’ян глушив жоржини біля хати, і в генах щось взялося за косу.

 

Чорніли вікна долями чужими.

Іван косив аж ген десь по корчі. Хрести, лелеки, мальви і жоржини були його єдині глядачі.

 

І не було на вербах телефону.

Русалки виглядали із річок. Щоденні старти кіномарафону несли на грудях фініші стрічок.

 

Десь блискавки — як бліци репортера, проекція на хмару грозову.

На плечі стрибне слава, як пантера,—

він не помітив, бо косив траву.

 

Іваночку! Чекає кіноплівка.

Лишай косу в сусіда на тину. Іди у кадр, екран — твоя домівка, два виміри, і третій — в глибину.

 

Тебе чекають різні дивовижі.

Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.

Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!.. Іван косив у Халеп’ї траву.

 

1-ий учитель: Знайдіть серед афоризмів вислови про творчість й озвучте їх.

 

Учні зачитують крилаті вирази.

 

1-ий учитель: Наступна наша пристань – «Любов».

Кажуть, здатність любити є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання. Це почуття дає поштовх до творчості, до самовираження… Любов'ю осяяне життя Ліни Костенко Звернімося до фотоальбому (коротка розповідь учителя про сторінки з особистого життя поетеси)

 

8-ий учень читає вірш «Світлий сонет». Як пощастило дівчині в сімнадцять, в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю: хлопчина їй не відповів взаємністю. І то чому: бо любить іншу дівчину, а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

 

9-й учень читає вірш «Спини мене, отямся і отям». Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум'ям згорю

 

10-й учень читає вірш «І як тепер тебе забути?» І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила. Такої чистої печалі, такої спраглої жаги, такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші, такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі.

 

Відеоролик: романс «І як тепер тебе забути?» у виконанні О. Богомолець.

 

11-й учень читає вірш «Моя любове! Я перед тобою» Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,— тільки до воріт. А там, а там... Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни... Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 

12-й учень читає вірш «Очима ти сказав мені: люблю».

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним.

 

Життя ішло, минуло той перон, гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

 

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова, як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

 

13-й учень читає вірш «Я дуже тяжко вами відболіла».

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, А розум спав, довірливий Самсон.

 

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі.

 

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

 

1-ий учитель: Любов. Вона така різна… Зачитайте висловлювання Ліни Костенко про любов, про жінку, що стали крилатими.  Учні зачитують крилаті вирази.

 

1-ий учитель: Так, кохання – це тихе сяйво над долею поета. Але Ліна Костенко – один із тих митців, в якого нерозривно з темою кохання пов'язана тема природи. І нехай вона в нас теж сьогодні прозвучить. Отож пристань «Природа».

 

14-ий учень читає вірш «Я вранці голос горлиці люблю».

Я вранці голос горлиці люблю. Скрипучі гальма першого трамваю я забуваю, зовсім забуваю.

 

Я вранці голос горлиці люблю.

 

Чи, може, це ввижається мені той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? —

 

Я вранці голос горлиці люблю!

 

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

 

Я вранці голос горлиці люблю...

 

15-ий учень читає вірш «Осінній день».

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

 

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче кошик серед трав – нема мелодій

 

16-ий учень читає вірш «Шипшина важко віддає плоди».

Шипшина важко віддає плоди.

Вона людей хапає за рукава.

Вона кричить: – Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. І просто осінь щоб була красива.

 

17-ий учень читає вірш «Послухаю цей дощ».

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

 

А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди — я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих, і згадую про мертвих.

 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутніть.

 

1-ий учитель:

Є вірші – квіти.

Вірші – дуби.

Є іграшки вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є – каторжани. Крізь мури в'язниць, по тернах лихоліть –

  ідуть, ідуть   по етапу століть.

 

2-ий учитель: Ми подорожували з вами вічною рікою поезії. Залиште свої враження (проводить методичний прийом «Мікрофон»):

–        Мене вразила громадянська позиція Л. Костенко…

–        Я дізнався (лась) факти біографії митця, які викликають бажання брати з неї приклад. Це…

–        Я думаю, що Ліна Василівна є людиною, яка…

–        Справжнім відкриттям для мене стало…

–        Я обов'язково вивчу напам'ять вірш…

–        Коли я покохаю, то…

–        Для мене відкрилася ще одна грань таланту Ліни Костенко…

–        Творчість поетеси заслуговує ретельного вивчення, бо…

–        Для мене урок літератури став уроком життя, бо…

 

Наша зустріч закінчена. Дякуємо за увагу!

 

Додаток

Любов, жінка

 

Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.

 

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

 

Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

 

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі

 

Скільки років кохаю, а закохуюсь у тебе щодня.

 

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук – обнімемось крильми...

 

Жінка – як музика, її можна любити навіть не дуже розуміючи.

 

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана, так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.

 

І хто ми є? Усі усім мільйони.

А хтось комусь однісінький один.

Історія, Батьківщина, духовність

 

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І наше діло праведне й святе

Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те.

 

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

 

Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

 

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.

А я кажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа – то тихе море сліз.

Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

 

Душа — єдина на землі держава, де є свобода чиста, як озон. Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон.

 

Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.

 

Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.

 

Скажи, навіщо людству розум,

щоб так цей світ занапастить

 

Творчість, мова

 

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду. Не спокушайте мене гласністю Я вдруге в пастку не піду.

Працюю в кратерах вулканів.

Я завелика для капканів

 

Гей, писарю, неси мою печатку.

Життя пропало. Почнемо спочатку.

 

Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.

 

Не любить слово стимулів плечистих,

бо б'є натхнення із джерел пречистих

 

У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження.

 

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

 

Ще не було епохи для поетів, Але були поети для епох.

 

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

 

Шукайте посмішку Джоконди,

Вона ніколи не мине…

Віддай людині крихітку себе.

За це душа наповнюється світлом.

 

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

 

Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

 

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі

 

Скільки років кохаю, а закохуюсь у тебе щодня.

 

Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук – обнімемось крильми...

 

Жінка – як музика, її можна любити навіть не дуже розуміючи.

 

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана, так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.

 

І хто ми є? Усі усім мільйони.

А хтось комусь однісінький один.

 

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

 

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

 

Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

 

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.

А я кажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

 

Душа — єдина на землі держава, де є свобода чиста, як озон.

Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон.

 

Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.

 

Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.

 

Скажи, навіщо людству розум, щоб так цей світ занапастить

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду. Не спокушайте мене гласністю Я вдруге в пастку не піду.

Працюю в кратерах вулканів.

Я завелика для капканів

 

Гей, писарю, неси мою печатку.

Життя пропало. Почнемо спочатку.

 

Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.

 

Не любить слово стимулів плечистих,

бо б'є натхнення із джерел пречистих

 

У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження.

 

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

 

Ще не було епохи для поетів, Але були поети для епох.

 

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

 

Шукайте посмішку Джоконди,

Вона ніколи не мине…