Літературне есе " Життя - це мить..."

Думки....Вголос..

******

Дощ...Тиша навкруги.. і спадають на думку слова Олександра Олеся: "Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла»...

Дійсно, мить... Комусь ця мить дається Богом довгою, комусь, дійсно, миттю..

Хтось встигає побути щасливим за цю мить, а комусь ця мить палючим болем була..

Мить...Життєва мить...Різна вона для кожного, хто має щастя її відчути.

Хоча розпочинається вона однаково : метушня у родовій залі, крик маленької дитинки, перший документ у вигляді прив'язаної бірочки до долоньки, радість батьків і вибір імені......

І все б, здавалося, нічого....Живемо!! Радіємо!! Насолоджуємося отією миттю....

Але... Якби ж не те "але"...

Коли вона у "вічність цілу" перетворюється....І залишається від "миті" , від життя тобто, невеличкий насип землі, погорбок, прикрашений ( якщо можна так висловитися взагалі в цьому контексті) квітами та вінками, і де з портрету дивиться на нас та людина, для якої вже "вічність ціла"...

"Чому??? Чому?- питаєш ти , - Боже, забрав ти цю мить у людини, яка так раділа життю?????"...

А Бог мовчить...І тиша навкруги...

І пронизує до кісток від тієї тиші, і тільки дощ....Моросить, накрапає..І теж тихо, щоб не порушити отієї вічності...

А з портрету ніби линуть слова:" Я ще хотів жити!! Я ще не встиг миттю тією насолодитися! Я до вас хочу, до живих! Заберіть мене....

Заберіть...Поверніть до миті..Не хочу у вічність.... Не хочу... Не хочу...."

І чуєш ти слова ці..І руками- долоньками обережно земельку мокру від дощу гладиш, розгрібаючи той погорбок сумний....І сльози так тихесенько спадають, доповнюючи сльозинки дощові...

І не вщухає той біль...

І голос із вічності не вщухає...

І навіщо та вічність людині, яка ще повна була сил і бажань життєвих, яка ще планувала тут, на землі, кохати сама і дарувати кохання це людям...

Яка ще була навіть за віком не задля вічності, а для миті життєвої.....

Озираюся навкруги: ціле містечко з вічності таких молодих і повних життєвої енергії людей... Іще вчора ти іх знав і бачив, спілкувався і наповнювався їхньою енергією, передавав їм вітання чи просто тримав за руку.....Це були для тебе близькі люди чи просто знайомі.... Люди, чия "вічність" шокувала....

Скільки їх останнім часом відійшли туди, звідки не повертаються....

Скільки болю додалося на цій землі...

І скільки сліз додалося до того дощу, який так і не вщухає....

"Життя- єдина мить, - пише поет. - Для смерті ж - вічність ціла.....".

Та скільки б не говорили і не стверджували, що ТАМ, У ВІЧНОСТІ Є МИТЬ, і що саме ТАМ найкраще з того, що може відчути людина, хотілося б подовше побути ТУТ....

Нехай вічність та зачекає...

Нехай не забирає дорогих серцю людей..

Нехай ЖИТТЯ триває довше ніж ВІЧНІСТЬ....

І єдине, що залишає нам та ВІЧНІСТЬ- це пам'ять..Гірку і щемну, сумну і болісну....

Пам'ять, залишену вчинками і словами, фотографіями і відео у сімейних архівах, добрим ставленням і просто навіть щирим поглядом...

Пам'ять.... Єдине, що єднає "тут" і "там".....

Пам'ять ...До того часу, коли ти і сам не потрапиш туди, у ВІЧНІСТЬ...

Там і зустрінешся з тими, хто вже там...

Там і скажеш усі слова, що не були сказані за життя...

Там і спочине душа....

Душа, що болить.....