Літературний вечір до Дня народження Т.Г.Шевченка "Кобзар у полоні жіночих чар

КОБЗАР у полоні жіночих чар

В часи занепаду України 9 березня 1814 року українському народу було послано Тараса Шевченка для воскресіння його національної самосвідомості. Як носій великого вільнолюбного духу, він був справжнім Чоловіком. Його висока чоловічість і шляхетність проявилися найперше у ставленні до Жінки.

Першим коханням Тараса Шевченка була подруга дитинства Оксана Коваленко. Дівчина, котра жила поряд із ним, з котрою він разом пас ягнят і котра своїми глибокими чорними очима пробудила уперше в дитячому серці незнану ніжність, несподіваний зблиск прекрасної мрії

У Вільно молодий Тарас познайомився з молоденькою швачкою Ядвігою Гусаковською. Ядвіга навчила Тараса польської мови, оточила його материнською увагою, відкрила не відомий досі світ нового життя. Завдяки їй полюбив місто, людей і природу, вірші Адама Міцкевича

У Петербурзі вісімнадцятилітньому Тарасу доля подарувала щось незрівнянно дорожче, ніж сорочку з рук закоханої дівчини. Вона подарувала йому свободу. Його земляк і друг Сошенко сприяв викупу Тараса з кріпацтва, опікувався його кроками в Академії, познайомив Тараса з багатьма молодими художниками та літераторами.

Дружба Шевченка і Амалії внесла у їхнє життя особливий аромат закоханості, відчуття глибокого сенсу у всіх речах, які вони відкривали для себе.

Сумне пророцтво Тараса щодо долі Оксани проявилося уже в поемі «Катерина», у котрій він, сам не відаючи того, відобразив трагічну долю своєї Оксани Коваленко. Цю поему Т.Г.Шевченко присвятив Василю Андрійовичу Жуковському «на пам'ять 22 квітня 1838 року» - дата звільнення Тараса з кріпацтва.

1843 рік. Квітень. Під час подорожі Україною Т. Г. Шевченко вирішив провідати Євгена Гребінку, який брав участь у викупі Тараса з кріпацтва. Гребінка запропонував йому поїздку до маєтку Тетяни Волховської – своєрідного українського Версалю.

Особливе враження на Шевченка справила дружина Закревського Ганна: серед аристократичного панства вирізнялася українською вродою і душею; любила носити український одяг і співати народні пісні. На балу вона була у білій сорочці, вишитій золотом і сріблом, в гаптованій запасці і червоних саф’янових чоботях зі срібними підківками. Вона так вогнисто витанцьовувала «горлицю», що Тарасове серце забилося від щастя. Тут, у цьому великопанському оточенні, він відчув живий подих України, за яким так стужилася його душа…

У липні його запросили в тихе містечко Яготин Полтавської губернії – в маєток князя М. Г. Рєпніна-Волконського.

У неї було бліде, аскетичне обличчя і вічна меланхолія в очах. Висока, худа, вона була схожа на черницю. І справді, весь свій час Варвара присвячувала молитві, турботі про убогих, немічних людей.

Тарас відразу полонив Яготин своєю незвичайною вродою і шляхетністю . Він носив модний на той час довгий сірий сюртук з оксамитовим коміром і зав’язану під самим підборіддям краватку. Обличчя було чисто поголене, волосся трішки розвихрене над високим відкритим чолом. Незважаючи на деяку вайлуватість, рухався дуже енергійно, завжди був уважним і дотепним, а коли читав свої вірші, то наче творив довкола себе якийсь магнетичний простір, у якому всі відчували себе єдиним цілим.

Влітку 1843 року Шевченко їде у рідну Кирилівку. Він думав про зустріч з братами, сестрами, а найніжніше бриніло серце при згадці про Оксану. Гіркими були розповіді рідних про своє життя. Тарас слухав, опустивши голову, і все не насмілювався задати одне-єдине болісне питання: що з Оксаною?

Тарас, тамуючи крик серця, слухав розповідь брата Микити про Оксану, а перед його очима пливли рядки з його «Катерини», «Мар'яни – черниці», поеми «Слепая», спливали зримі образи покривджених дівчат, чию долю він не раз гірко оплакав.

В салоні Рєпніних збиралося вишукане товариство, і Тарас відчув велику симпатію до Глафіри Псьол, талановитої художниці

Пізніше, перебуваючи на Кос - Аралі, Шевченко присвятить вірш Ганні Закревській, ідеалізуючи її

Княжна Рєпніна трохи згодом написала в листі до свого швейцарського друга Ш. Ейнара: «О, якби я могла висловити все, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя було все мокре від сліз, і це було щастям, - тому що я повинна була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло собі цього виходу… І яка тонка, яка приваблива манера читати! Це була чарівна музика, що співала мелодію віршів… … Лягаючи спати, я так гаряче молилась, я так пристрасно любила увесь світ, я була така добра, боюсь, чи не добріша, ніж я є насправді…» В кінці Варвара дописала: «Тепер я повинна вам сказати, що Капніст переконаний, що я кохаю Шевченка і що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього і не заперечую, що якби я бачила любов з його боку, я, можливо, відповіла б йому пристрастю…»

Варвара Рєпніна згадувала: «Він передав мені аркуш, я прочитала: чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати, щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхопилась з місця; він в цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: «Дайте мені свій лоб», — і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувалось в присутності Тані і Глафіри.

За десять днів Т.Г.Шевченко написав поему «Тризна», яку прочитав родині Рєпніних. «О який чудовий дар йому даровано!» - писала в листі до Ш. Ейнера Варвара Миколаївна.

Тарас ще раз побував на Україні в 1845 році . У вересні Шевченко приїхав у рідну Кирилівку. Старий лірник грав козачка, Тарас намовив декількох молодих дівчат піти у танець. Серед присутніх була Федося Кошиць, дочка священика. Юна Кошицівна видалася йому втіленням усіх тих якостей, які він мріяв бачити у жінці. Уперше, маючи відносно забезпечене життя, він подумав про можливість ще раз закорінитися в рідній землі, звити своє гніздо. Тарас бачив, що й дівчині він припав до серця.

Дуже скоро Тарас дізнався про існування таємного товариства. Він став душею Кирило – Мефодіївського братства. Як і всі члени братства Тарас був заарештований за доносом. Тараса Шевченка було заслано в солдати Оренбурзького окремого корпусу « під найсуворіший нагляд із забороною малювати і писати».

Навесні 1853 року Шевченко по приїзду на Мангишлак знайомиться з родиною коменданта Новопетровського укріплення Ускова. У того була двадцятип’ятирічна дружина Агафія і трирічний син Митя, а невдовзі народилась ще донька. З теплотою і пошаною відносилась подружня пара до поета. Агафію він боготворив : «Яке прекрасне і дивне створіння, непорочна жінка! Це найблискучіший перл у вінці створінь. Якби не це одне-єдине, споріднене моєму серцю, я б не знав, що з собою робити. Я полюбив її піднесено, чисто, всім серцем і всією вдячною моєю душею. Не допускай, друже мій, і тіні чогось порочного в непорочній любові своїй», «… я захоплююсь нею… до поезії». Достатньо було одного ласкавого погляду милої усмішки, якогось зовсім незнаного вияву приязні та уваги. Послане небом платонічна любов гоїла «біль, такий пекучий, отруйний»…

І коли за десять літ він нарешті вирушив до Петербурга, всі його думки були перейняті рішучим бажанням одружитися і облаштувати своє життя. Дорогою Тарас зупинився в Нижньому Новгороді. Особливою знахідкою його серця стала Катруся Піунова – шістнадцятилітня акторка, котра взялася зіграти у виставі «Москаль-чарівник». Вдивляючись у юні риси Катрусі, Тарас, можливо, знову повертався до образу своєї Оксани, котрій він так і не сказав про усе, що виспівувало його закохане серце. Зараз перед ним була провінційна дівчина, з котрої йому хотілося творити незбагненно прекрасне диво, він намагався вплинути на її обмежений провінційний світогляд.

В листі до Піунової Тарас писав: «Люба і щироповажна Катерино Борисівно! Я сам приніс вам книги, і приніс їх з тим, щоб ви прочитали. Але ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як пояснити мені ваш вчинок? Він ставить мене рішуче у безвихідь, особливо якщо взяти до уваги нашу сьогоднішню розмову. Чи не відповідь це на мою пропозицію одружитись? Якщо це так, то я прошу вас висловити її ясніше. Справа надто для мене важлива. Я вас люблю і кажу вам це просто, без усяких вигуків і захоплень…»

По дорозі в Петербург Тарас заїхав у Москву і зустрівся з Варварою Рєпніною. Таки ця жінка була йому особливо дорога: вона уміла полюбити і оцінити його душу, була йому добрим ангелом в часи довгої каторги, доклала чимало зусиль для його звільнення. Хворий, втомлений дорогою, Тарас постав перед Варварою зовсім не таким, яким вона бачила його востаннє в Яготині. Вона так перехвилювалася, чекаючи цієї зустрічі, що раптом розгубилася і почала з аристократичним ханжеством вичитувати Тарасові за його дешевий тютюн та неохайний вигляд…

А ще будучи проїздом у Москві, Шевченко навідався до старого приятеля Максимовича і охнув, побачивши його молоду дружину: « І де він… викопав таке свіже, чисте добро? І сумно, і заздрісно». Як грає на піаніно, як виводить мелодію « наших рідних задушевних пісень» - «сердечно – прекрасно»! А що вродлива - брови як намальовані, а очі – темна глибочінь, наче вир, манливий та небезпечний… Чужа дружина – і думати про неї гріховно. З якою любов'ю і навіть пристрастю написав Шевченко її портрет – граціозна жіноча голівка з чуттєвими рисами обличчя і замріяним поглядом, наче серпанкове покривало над головою… Ходили чутки, що Марія народила дитину рівно через дев'ять місяців після гостювання Тараса Григоровича.

У Петербурзі Тарас ще ревніше взявся втілювати свою мрію одружитися «бодай на чортовій сестрі, бо доведеться одуріть в самотині…» Кріпачка князя Лопухіна Христина, Довгополенко, за котру сватали Шевченка в час його короткого перебування в Україні, відмовилась стати дружиною підстаркуватого, як на її смак, поета і вийшла заміж за молодого канцеляриста.

Україна відкинула його самотнє серце в одиноку квартиру у Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв. На межі розпачу він зустрів Ликеру Полусмакову – кріпачку панів Карташевських. Діалог з нею нагадував діалог з далекою зіркою, котра почує голос поета через мільйони літ. Для Ликери, як і для Христини, кохання Шевченка не мало жодної ваги. Полусмакова Ликера Іванівна ( 1840-1917) родом з Чернігівщини (с. Липів Ріг Ніжинського повіту), кріпачка поміщиків Макарових, сирота, була привезена до Петербурга 1859 року і відпущена на волю. Слугувала в домі В. Я. Карташевської, де Шевченко познайомився з нею на початку 1860 року.

І шлюб таки розпався з ініціативи Ликери. Вона грубо образила поета. Розрив стався між 9 і 11 вересня 1860 року. Шевченку довелося визнати, що його друзі мали слушність, відмовляючи від невдалого одруження. 24 вересня цього ж року після розриву він написав вірша з присвятою Ликері.

Знову в перші дні весни , коли ластівки сповістили про відкриття небесних брам, душа поета легко злинула туди, звідки прийшла.

Після нещасливого одруження Ликера Полусмакова в 1904 р. переїхала до Канева, оселилася неподалік Тарасової могили, доглядала її, садила й поливала квіти. Люди називали її Шевченчихою. І якою ж великою мала бути сила любові Шевченка, коли Ликера після смерті свого чоловіка приїхала на могилу, щоби розкаятись у своїй колишній сліпоті…