Літературний вечір "Мозаїка кохання"

Мозаїка кохання

 

(літературний вечір за інтимною лірикою українських поетів)

 

Мета: допомогти учням пізнати багатий різнобарвний світ інтимної лірики українських поетів; формувати високий естетичний смак, тонке сприйняття й розуміння поетичних текстів, виховувати шляхетність почуттів.

 

Ведучий 1.

Зустрічаймось. Вітаймося словом.

Погляд – в погляд, і в руку – рука.

Ми приходимо в світ для любові.

Все, що інше, - неправда гірка.

 

Ведучий 2.

Любов… Кохання… Такі зворушливі слова. Скільки навіюють вони думок, переживань І як би не змінювалося наше життя, кохання завжди  залишається коханням. Що ж означає любити? У вас усе попереду, і кожен із вас знайде свою відповідь у своєму серці.

А сьогодні ми звернемося до поезій наших відомих письменників.

 

Ведучий 1.

          Вимовте впівголоса: любов, кохання, закоханість…Схожі слова, але скільки  відмінностей заховано в них! І ми сьогодні будемо говорити про любов.

 

Ведучий 2.

          Любов всевладну,непоборну,

          Любов у ревнощах і муках.

 

         Ведучий 1.

         Любов у радості й зітханні,

         Любов у горі і розлуках.

 

Ведучий 2.

 Кожен вірш, який прозвучить сьогодні, ми вважатимемо частинкою мозаїки кохання, тобто шматочком умовної смальти, яка складається зі слова, барви, звука. Словом ми означимо суть почуття, одну з його граней; кожен поетичний твір дасть нам певний колір, бо поезія містить у собі барви; а мелодія, настрій і темп поезії – це вже із царства музики. Нашу умовну мозаїку ми будемо творити разом.

 

Пісня «Розпитаю про любов»

 

Дівчина. Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
В сімнадцять гарних, неповторних літ! 
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще,  завтра буде вищенька. 
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози - це квітуча вишенька,
що на світанні струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю: 
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину, 
а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять
                                             (Л.Костенко)

 

Юнак Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла,заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана -

Ну як мені за нею не піти?

  (Василь Симоненко)         

 

Дівчина. Стояла я і слухала весну.

Вона мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку,голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

  (Леся Українка)

 

Юнак Буду тебе ждати там, де вишня біла

Виглядає з саду тихо і несміло,

Де, здається, спокій і нема нікого,

Тільки завмирає, журиться дорога.

Може,ти не прийдеш, гарна й кароока,-

Буде мене пестить нічка одинока,

Буде мене тішить,лагідна та люба,

Цілувать у щоки, розвівати чуба.

Може, ти не прийдеш, лаяти не стану-

Буду сам гуляти з вечора до рану.

Бо й признатись щиро: не тебе я жду,

Жду свого кохання в білому саду.

                (Василь Симоненко)  

    

Пісня «Сміються, плачуть солов’ї»  (відеокліп)

 

Юнак Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..                   

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки... 

 (Володимир Сосюра)

 

Дівчина. Моя любове!Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!

Не допусти,щоб світ зійшовся клином,

І не приспи,для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

Не розміняй на спотички доріг,

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання,як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

Та що поробиш,-тільки до воріт.

А там,а там…Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове!Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

  (Ліна Костенко)

 

 

Юнак Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто - отак без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвених слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе. Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.     

                                    (Василь Симоненко)       

 

Пісня «Лебеді кохання» (на слова В.Крищенка)

 

Дівчина.Очима ти сказав мені: люблю. 
Душа складала свій тяжкий екзамен. 
Мов тихий дзвін гірського кришталю, 
несказане лишилось несказанним. 
Життя ішло, минуло той перон. 
Гукала тиша рупором вокзальним. 
Багато слів написано пером. 
Несказане лишилось несказанним. 
Світали ночі, вечоріли дні. 
Не раз хитнула доля терезами. 
Слова, як сонце, сходили в мені. 
Несказане лишилось несказанним.

(Ліна Костенко)

 

Юнак Я не заздрю уже нікому-

Де ще мудрих таких знайти?

Це ж мені стало вперше відомо:

Ікс плюс ігрек - це будеш ти.

І здається, що я володію

Віковічним секретом краси

Лиш тому, що я розумію

Загадкові твої ікси.

Розумію? Який там розум!

Просто здорово, що ти є!

Що вслухається в ніжні погрози

Збаламучене серце моє.

Я не заздрю уже нікому-

Де ще мудрих таких знайти?

Одному лиш мені відомо:

Ікс плюс ігрек - це будеш ти.

 (Василь Симоненко)

 

Ведучий 2.

         Любов таємнича й загадкова стояла й стоїть біля джерел тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненно цілюще, викликає подив, захоплення, уводить у світ краси й величі.

 

Сценка  « Лукаш і Мавка»

М а в к а Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько, що закрила ти моє личенько, і вам, стежечки, як мережечки, що вели мене до березочки! Ой сховай мене ти, сестриченько!

(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).

Л ук а ш (підходить до берези, нишком) Ти, Мавко?

М а в к а Я.                                                                                                                                       

Л у к а ш  Ти бігла?

М а в к а  Як білиця.

Л у к а ш  Втікала?

М а в к а  Так.

Л у к а ш  Від кого?

М а в к а Від такого, як сам вогонь.

Л у к а ш  А де ж він?

М а в к а   Цить!.. Бо знову прилетить.(Мовчання.)

Л у к а ш Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається і листом шелестить.

М а в к а  (відхиляється від берези) Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.

Л у к а ш  Притулись до мене.  Я дужий - здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі.

М а в к а  (скрикує з болем щастя)  Ох!.. Зірка в серце впала.  (жахнувшись)

М а в к а  Ти сам для мене світ, миліший, кращий,  ніж той, що досі знала я, а й той  покращав, відколи ми поєднались.

Л у к а ш  То ми вже поєднались?

М а в к а  Ти не чуєш, як солов'ї весільним співом дзвонять?

Л у к а ш Я чую... Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а співають: "Цілуй! цілуй! цілуй!"  Я зацілую  тебе на смерть!

М а в к а  Ні, я не можу вмерти... а шкода...

Л у к а ш  Що ти кажеш? Я не хочу! Навіщо я сказав?!.                                                                              

М а в к а  Ні, се так добре - умерти, як летюча зірка...

Л у к а ш   Годі!  (Говорить пестячи). Не хочу про таке! Не говори! Не говори нічого!.. Ні, кажи! Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати... Що ж ти мовчиш? Розгнівалась?

М а в к а  Я слухаю тебе...  твого кохання...

(Бере в руки голову його, обертає і пильно дивиться в вічі).

Л у к а ш  Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш...  Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся...

М а в к а У тебе голос чистий, як струмок, а очі - непрозорі.

Л у к а ш  Може, місяць неясно світить.

М а в к а   Може...

(Схиляється головою йому до серця і замирає).

Л у к а ш  Ти зомліла?

М а в к а Цить! Хай говорить серце... Невиразно воно говорить, як весняна нічка.

Л у к а ш Чого там прислухатися? Не треба!

М а в к а Не треба, кажеш? То не треба, милий!  Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший!  Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощів?

Л у к а ш  Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі! Мавка   пестить його.  Мавко! ти з мене душу виймеш!

М а в к а   Вийму, вийму!  Візьму собі твою співочу душу, а серденько словами зачарую...    Я цілуватиму вустонька гожі,щоб загорілись, щоб зашарілись, наче ті квітоньки з дикої рожі!  Я буду вабити очі блакитні, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогні самоцвітні! (Раптом сплескує руками) Та чим же я принаджу любі очі! Я ж досі не заквітчана!

Л у к а ш  Дарма!  Ти й без квіток хороша.

М а в к а  Ні, я хочу  для тебе так заквітчатися пишно,  як лісова царівна!

 (Біжить за сцену,а Лукаш за нею).

 

Дівчина. Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

(Ліна Костенко)

 

Юнак Говорю я з тобою мовчки,

Тиша хмарою проплива.

І вовтузиться думка, мов квочка,

В намаганні родить слова.

Тиша важчає. Терпнуть губи,

Тиша репне навпіл ось-ось.

Припаду я шалено й грубо

До безумства твоїх волось.

Упаде розідрана маска,

І сполохана вгледиш ти,

Скільки в тиші чаїлося ласки,

Скільки в грубості - теплоти.

Насміються з своєї беззубості

Прописні допотопні думки.

Джерелом вдарить ніжність із грубості,

Заворкують живі струмки.

Задихнеться від люті сірість-

Нам на щастя,а їй на зло.

Поміж нас підведеться щирість

І з’єднає наше тепло!

(Василь Симоненко)

 

Романс «Недумано,  негадано»  (на слова Л.Костенко)

 

Юнак Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

Над них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього вирвала одні

Оті ридання голосні-

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці - минаєш,

Вклонюся - навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль,свій жаль,свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -

Не жити.

Так най те серце,що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, -

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

(Іван Франко)

 

Романс «О панно Інно» (на слова П.Тичини)

 

Дівчина. Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею!-

воно лишилось на усе життя.

            (Ліна Костенко)

 

 

Юнак. Розвели нас дороги похмурі,

І немає жалю й гіркоти,

Тільки часом у тихій зажурі

Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки часом у многоголосі,

В суєті поїздів і авто

Спалахне твоє біле волосся,

Сірі очі і каре пальто…

(Василь Симоненко)

 

Дівчина. І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!..

Це, може,навіть і не вірші,

а квіти,кинуті тобі.

(Ліна Костенко)

 

Пісня «Я тобі галантно не вклонюся» (на слова В.Симоненка)

 

 Юнак. Рiчний пiсок слiдок ноги твоєï
I досi ще — для мене! — не занiс.
Тремтить рiка, i хилиться до неï
На тому березi рiденький лiс...
 
Не заблукають з хуторiв лелеки, -
Хiба що вiтер хмари нажене...
О друже мiй єдиний, а далекий.
Який тут спокiй стереже мене!
 
Немов поклала ти менi на груди
Долонi теплi, i спинилось все:
I почуття, i спогади, i люди,
I мертвий лист, що хвилями несе.
 
Немов ласкавi вересневi феï
Спинили час, — i всесвiт не тече...
I навiть цей слiдок ноги твоєï
Вже не хвилює серця i очей...
 
Бо я дивлюсь i бачу: все навiки
На цiй осiннiй лагiднiй землi,
I твiй слiдок малий — такий великий,
Що я тобi й сказати б не зумiв!
   (Євген Плужник)

Дівчина. Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись. 

               (Ліна Костенко)

 

Пісня на слова Б.Лепкого «Час рікою пливе»

 

        Ведучий 1.

         До кожного з нас рано чи пізно в душу заглядає кохання. Кохання — одне з піднесених, шляхетних і прекрасних почуттів! Кохання панує над світом. Воно поза віком і часом.

 

 

 

Мінісценка «Дві долі»

Автор:

В осіннім парку вальс танцює тиша,
Замріялося сонце золоте,
І вся природа як в останнє дише,
І п’є повітря хмільне і густе.
Коли ж на гіллях листя поріділо
І вітер мандрував туди-сюди,
Тоді якось на лавочці зустрілись
Два погляди, дві долі, два світи.

Молода жінка:
- Яка щаслива я була недавно!
Літня жінка: 
- Яка щаслива я була давно!
Молода жінка:
- Як шкода, що пройшло кохання марно!
Літня жінка:
- Як добре, що минулося воно!
Молода жінка:
- Воно було яскраве і жагуче,
Як опік, як зірок далеких дар!
Літня жінка:
- Воно було тужливе і тягуче,
Немов липкий і притомний нектар.
Молода жінка:
- Як він мене любив! Шалено, палко,
Немов збирався з кимось на війну,
І деколи було його аж жалко,
Але частіш я заздрила йому.
Літня жінка:
- А я його любила так печально,
Немовби знала – це не назавжди,
І прийде день, коли, на жаль, фатально
Розійдуться дороги і світи.
Молода жінка:
- І я гадала – все це від напасті,
Так не буває в справжньому житті…
Я так боялася повірить в щастя, 
Що вбила всі моменти золоті.
Літня жінка:
- А я хотіла вірить хоч хвилину
У те, що щастя все ж на світі є…
Та була я лише слабка людина,
Що не зуміла захистить своє…

Молода жінка:
- Коли скінчилось все – настала туга
Така німа, немов старе кіно,
І тільки серце билось глухо-глухо,
Немов вмирало з мрією воно…
Літня жінка:
- Коли скінчилось все – пітьма настала,
І не було із неї вороття…
Я остаточно вірить перестала
У щастя, у кохання, у життя…
І зараз дивно, що радіють люди,
Що сяє сонце і що вітер дме…
Молода жінка:
- І страшно, що кохання більш не буде,
Що щастя мою долю обмине…
Автор:
Проміння сонця в листі загуляло,
Ще мить – і світ опуститься в пітьму.
Дві долі одна одну утішали,
І дві дороги сплелися в одну.
***
Молода жінка:
- Яка щаслива я була недавно!
Літня жінка: 
- Яка щаслива я була давно!
Молода жінка:
- Як шкода, що пройшло кохання марно!
Літня жінка:
- Як шкода, що минулося воно!

                              (Роксана Лемберг)

 

Юнак. Люблю!  Як  в  перший  раз  люблю, 

Хоч  це  любов  моя  остання… 

Але  вона  -  як  день  в  маю, 

Як  пташки  перше  щебетання. 

Люблю! 

Люблю  для  сліз,  для  мук,  для  жалю… 

Але  коли  б,  коли  б  ти  знала, 

Як  квітне  серце,  як  люблю, 

Ти  б  на  устах  моїх  сказала: 

Люблю! 

                     (Олександр Олесь)

 

Ведучий 1.

Ось і закінчується наш вечір… Вечір кохання. Давайте ж поглянемо на нашу мозаїку. Ця квітка різнобарвна, як і світ, який оточує нас. Кожна її пелюстка пахне по-своєму: грозою, м’ятою, соснами, айстрами, небом, сонцем, весною… Любов у віршах наших поетів різна: ніжна й загадкова, сумна  й радісна, володарка сердець і дивна отрута, стихія й пристрасть.  Кохання – це наша доля. Яке суцвіття відтінків!

Ведучий 2.

Сподіваємося, вам запам’ятається ця розкішна квітка, грандіозна ода любові, коханню. Гадаємо, не востаннє торкаються рядки любовної лірики струн ваших сердець, ще не раз зазвучать вони в унісон: ваші почуття і ця поезія, бо у вас попереду – життя, кожного чекає це солодке випробування, ім’я якому – Любов.