Літературно- музична композиція до Дня народження Лесі Українки"Переможниця ночі"

Переможниця ночі

(Літературно – музична композиція до дня народження Лесі Українки)

 

Сцена розділена на дві половини: з одного боку – кімната, стоїть стіл, застелений скатертиною,  на ньому – аркуші паперу, чорнильниця, свічка, біля столу – стілець. З іншого боку – дерева, одне із них – стара суха верба, серед них стоїть лавка.

 ( композиція супроводжується фортепіанною музикою)

 

 (Звучить мелодія сопілки)

На сцені із-за верби з'являється Мавка

Мавка: Ох, як я довго спала!

Лісовик: Довго, дочко!

              Вже й сон – трава перецвітати стала.

              От-от зозулька маслечко сколотить,

             В червоні черевички убереться

             І людям одмірятиме літа.

Мавка: А хто мене збудив?

Лісовик: Либонь, весна

Мавка: Весна ще так ніколи не співала,

              Як отепер. Чи то мені наснилось?

  (Чується мелодія вже ближче)

Ні…стій…Ба! Чуєш?.. То весна співає?

Лісовик: Та ні, то хлопець на сопілці грає.

Мавка: Хотіла б я побачити його.

Лісовик: Та нащо він тобі?

Мавка: Він, певне, гарний!

Лісовик: Не задивляйся ти на хлопців людських.

               Се лісовим дівчатам небезпечно.

Мавка: Який –бо ти, дідусю, став суворий

(Виходить Лукаш із сопілкою, Мавка і Лісовик ховаються. Лукаш іде до берези, хоче сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку)

Мавка: Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш: Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

             Я тільки хотів собі соку вточити з берези.

Мавка: Не точи! Це кров її!

             Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш: Березу ти сестрою називаєш?

              Хто ж ти така?

Мавка: Я – Мавка лісова.

Лукаш (не так здивовано як уважно придивляється до неї):

             А, от ти хто? Я від старих людей про Мавок чув не раз,

              але ще зроду не бачив сам

Мавка: А бачити хотів?

Лукаш: Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,

              Як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

              Бо й руки білі і сама тоненька,

               І якось так убрана не по – наськи…

Мавка: (усміхаючись) Чи ж гарна я тобі?

Лукаш: (соромлячись) Хіба я знаю?

Мавка: А хто ж те знає?

Лукаш: Ет, таке питаєш!..

Мавка: Чому ж сього не можна запитати?

              Он бачиш, там питає дика рожа:

                   "Чи я хороша?"

             А ясень їй киває в верховітті: "Найкраща в світі!"

Лукаш: Я й не знав, що в них така розмова.

               Я думав – дерево німе та й годі.

Мавка: Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш: Чи то ти все сидиш отак у лісі?

Мавка: Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш: А ти давно живеш на світі?

Мавка: Справді, ніколи я не думала про це…

              (задумується)

              Мені здається, що жила я завжди…

 Лукаш: І все така була, як отепер?

Мавка: Здається, все така…

Лукаш: А що ж ти робила цілу зиму?

Мавка: Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

             Спить озеро, спить ліс і очерет.

             Верба рипіла все: "Засни, засни…"

              І снилися мені все білі сни:

              На сріблі сяли ясні самоцвіти,

              Стелилися незнані трави, квіти,

             Блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

             Спадали з неба – білі, непрозорі-

             І клалися в намети… Біло, чисто

             Попід наметами. Ясне намисто

             З кришталю грає і ряхтить усюди…

             Я спала. Дихали так вільно груди.

              По білих снах рожевії гадки

              Легенькі гаптували мережки,

              І мрії ткались золото – блакитні,

              Спокійні, тихі, не такі, як літні…

Лукаш: (заслухавшись) Як ти говориш…

Мавка: Чи тобі так добре?

       (Лукаш потакує головою)

             Твоя сопілка має кращу мову.

              Заграй мені…

     (Лукаш грає і обоє йдуть зі сцени)

 Виходять ведучі

Ведучий:  Переможницею ночі назвав Лесю Українку Віталій Коротич. Поетеса рано подорослішала. Ті, хто знав Лесю Українку змолоду, одностайно пишуть про те, а ми навіть на фото не помічаємо дитячого виразу на обличчі поетеси. Вона рано подорослішала: у недовгім житті належало поспішати, бо стільки праці було попереду, стільки слів, а скільки днів…

Ведуча : Невиліковно хвора, Леся Українка дарувала снагу іншим, жила обличчям до сонця і повертала до нього свій народ.

Ведучий:  Передсмертними словами з недописаної книги були: "Навіть за одну хвилину перед навалом темряви не йметься віри в її неминучості…"

  ( Виходять)

 

Під звуки фортепіанної музики, сидячи за столом,  учениця у ролі Лесі Українки читає елегію "До мого фортеп'яно"

 

Ведуча: Не дивлячись на те, що сама була дуже хвора, Леся взяла на свої плечі страшний труд: доглядати вмираючого і надзвичайно дорогого для неї  друга – Сергія Мержинського. Він поводився далеко не по - джентельменськи , змушував Лесю писати листи його коханим, часто нервувався, дорікав, що Леся, нібито, не відіслала його послання…

Ведуча:  Платою за піклування і жертовну любов були безсердечні слова коханого: "І все одно, Ларисо, я тебе не любив". Про перебування поетеси в Мінську біля Мержинського існує багато легенд. Одна з них розповідає, що поему "Одержима" поетеса написала в ту ніч, коли помер Сергій і вона сама сиділа коло покійника до ранку.

 

 Учениця читає твір "Твої листи…"

 

Ведуча: Леся Українка не могла подолати все зло на землі, хоч як прагнула того. Але вона дарувала стільки віри у приреченість несправедливості

Ведучий: Як вона сподівалась! До останку без надії – від першого слова до передсмертного. Як вірила у вічність свого народу!

 (Уривок з драми «Бояриня»)

Оксана дрімає на лавці серед дерев. Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

О к с а н а

Се ти, Степане? Бач, мені приснилось,

що місяць ясно-ясно засвітив

у батьковім садочку...

С т е п а н (удавано веселим голосом)

Місяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

О к с а н а

Що ж, може, там ясніше світить місяць,

ніж тута сонце...

С т е п а н

Не журись, Оксано,

ось хутко знов побачим, як там світить

і сонечко, і місяць на Вкраїні.

О к с а н а

Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне

душа полине...

С т е п а н

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобі казав?

Надумав я поїхати з тобою

в гостину до твоїх.

О к с а н а (іронічно)

Велике діло,

що ти надумав! Цар думки заверне.

С т е п а н

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні

утихомирилося.

О к с а н а (гостро)

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

се мир по-твоєму — ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко

в труні.

С т е п а н

Ти одживешся на Вкраїні.

Москва ж не може заступити сонця,

зв'ялити гаю рідного, зсушити

річок веселих.

О к с а н а (понуро, уперто)

Годі, не кажи.

Нікуди я тепера не поїду.

С т е п а н

Чому ж?

О к с а н а

Не хочу!

С т е п а н

Що се ти, Оксано?

Мені аж дивно! Що се ти говориш?

О к с а н а (розпалившись, підводиться)

А я дивую, ти з яким лицем

збираєшся з'явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім,

поки лилася кров, поки змагання

велося за життя там, на Вкраїні, —

тепер, як "втихомирилось", ти їдеш

туди ясного сонця заживати,

що не дістали руки загребущі,

та гаєм недопаленим втішатись.

На пожарині хочеш подивитись,

чи там широко розлилися ріки

від сліз та крові?

С т е п а н

Ти тепер картаєш...

А як сама колись мені казала,

що ти прийняти можеш тільки руку,

від крові чисту?

О к с а н а

Правда, я казала...

Ми варті одне одного. Боялись

розливу крові, і татар, і диби,

і кривоприсяги, й шпигів московських,

а тільки не подумали, що буде,

як все утихомириться... Степане,

дай руку!

С т е п а н

Се навіщо?

О к с а н а

Ти не хочеш?

С т е п а н

Ні, чом же?

(Дає руку Оксані).

О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чисті,

проте, все мариться, що їх покрила

не кров, а так... немов якась іржа...

як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку і лягає знов Говорить повільніше,

млявіше, з перервами).

У батенька була така шаблюка...

вони її закинули... ми з братом

знайшли... в війну побавитись хотіли...

не витягли... до піхви прикипіла...

заржавіла. Отак і ми з тобою...

зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...

обоє ржаві...

С т е п а н

Ти, Оксано, вмієш

зарізати словами без ножа.

О к с а н а

Та тільки ж се я вмію, більш нічого.

Що-небудь же і я повинна вміти...

(Мовчання).

Як я умру, то не бери вже вдруге

українки, візьми московку ліпше...

С т е п а н

Оксано!

О к с а н а

Всі ми ріжемо словами,

а тут жінки плохі, вони бояться...

С т е п а н (з мукою)

Та пожалій себе й мене хоч трохи!

О к с а н а

Занадто я жаліла... В тім і горе...

Якби я мала сили не жаліти,

то вирвались би геть з сії кормиги —

і ти б ослобонився від іржі...

А так, вже чисто: ні собі, ні людям!

С т е п а н

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,

родина, приятелі, там ти з ними

розважишся.

О к с а н а (одвертається)

Я й в вічі не насмію

їм глянути...

С т е п а н

Ну, в Київ подамося,

помолимось, нехай нас бог простить,

нехай тобі здоров'я верне!

О к с а н а

Нащо?

Кому потрібне те моє здоров'я

та й я сама?

С т е п а н

Мені, моя єдина!

Я ж так тебе люблю!

О к с а н а

Т обі здається.

Ти жалуєш мене, але любити...

таки й нема за віщо... Я тепер

така недобра стала, вередлива...

С т е п а н

Ні, ні, моя хороша!

О к с а н а

Я — хороша?

Хоч би й була коли яка краса,

то вже давно вона з обличчя спала...

С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.

Не треба стільки говорити...

О к с а н а

Правда...

С т е п а н

Та й що картатися словами, люба?

Нас доля так уже скарала тяжко,

що, певне, й бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати...

О к с а н а (спокійніше й лагідніша, ніж досі)

Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє,

поки ми живі. Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —

до рук тобі свій заповіт віддам я,

а ти його передаси родині

і братчикам, хто ще живий лишився.

С т е п а н (з гострою тугою)

Ой, краще б я тобі таке казав!

О к с а н а (підводиться й прихиляє його до себе)

Ні, любий, ти на світі потрібніший,

тобі ще є про що й про кого дбати.

Борцем не вдався ти, та після бою

подоланим подати пільгу зможеш,

як ти не раз давав... На бойовиську

не всі ж померли, ранених багато...

поможеш їм одужати, то, може,

колись там... знов зібравшися до бою,

вони тебе згадають добрим словом...

а як і ні — не жалуй, що поміг.

Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.

С т е п а н (підводиться і подає Оксані руку)

Ходім, я заведу тебе до хати.

Бач, сонце вже навзаході.

О к с а н а

Ходім

(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.

Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну — привітай!

 

Учні-читці

(виходять із запаленими свічками, читають вірші у супроводі фортепіанної музики)

 

 І. Йти назустріч бурям і зливам,

 Буть одній – як велика рать,

 Жить в нещасті життям щасливим,

 Муку творчістю пермагать,-

 

ІІ. Хвора дівчина, бідна Леся!

    Де ще хворі такі були,

    Щоб літали у піднебесся,

   Що його не сягнуть і орли!

 

 ІІІ. Справді дівчина, справді хвора, -

      А душа – немов океан,

      Де сувора душа командора

      І привабливий Дон – Жуан,

 

 ІУ. Де в віки і в простори мандри,

        Де Вкраїна – Еллада і Рим,

        Де пророча журба Кассандри

         Як високий гриміла грім,

 

 У.  Де слова обертались у крицю,

        В кров живу – друкований знак,

      Де підносив з мечем правицю

       Вождь рабів – безстрашний Спартак.

 

 УІ. Ти себе Українкою звала, -

        І чи краще знайду ім'я

       Тій, що радістю в муках сіяла,

       Як отчизна - твоя і моя

 

Ведуча: Леся Українка не вдавала переможця, вона таки перемогла.

Ведучий: І світло її посмертної слави, засяявши з нашої землі, ще багато століть непоборно стоятиме над світом.