Літературно- музична композиція до Дня народження Лесі Українки"Переможниця ночі"

Про матеріал
Літературно- музична композиція до Дня народження Лесі Українки"Переможниця ночі" . Сценарій виховного заходу.
Перегляд файлу

Переможниця ночі

(Літературно – музична композиція до дня народження Лесі Українки)

 

Сцена розділена на дві половини: з одного боку – кімната, стоїть стіл, застелений скатертиною,  на ньому – аркуші паперу, чорнильниця, свічка, біля столу – стілець. З іншого боку – дерева, одне із них – стара суха верба, серед них стоїть лавка.

 ( композиція супроводжується фортепіанною музикою)

 

 (Звучить мелодія сопілки)

На сцені із-за верби з'являється Мавка

Мавка: Ох, як я довго спала!

Лісовик: Довго, дочко!

              Вже й сон – трава перецвітати стала.

              От-от зозулька маслечко сколотить,

             В червоні черевички убереться

             І людям одмірятиме літа.

Мавка: А хто мене збудив?

Лісовик: Либонь, весна

Мавка: Весна ще так ніколи не співала,

              Як отепер. Чи то мені наснилось?

  (Чується мелодія вже ближче)

Ні…стій…Ба! Чуєш?.. То весна співає?

Лісовик: Та ні, то хлопець на сопілці грає.

Мавка: Хотіла б я побачити його.

Лісовик: Та нащо він тобі?

Мавка: Він, певне, гарний!

Лісовик: Не задивляйся ти на хлопців людських.

               Се лісовим дівчатам небезпечно.

Мавка: Який –бо ти, дідусю, став суворий

(Виходить Лукаш із сопілкою, Мавка і Лісовик ховаються. Лукаш іде до берези, хоче сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку)

Мавка: Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш: Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

             Я тільки хотів собі соку вточити з берези.

Мавка: Не точи! Це кров її!

             Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш: Березу ти сестрою називаєш?

              Хто ж ти така?

Мавка: Я – Мавка лісова.

Лукаш (не так здивовано як уважно придивляється до неї):

             А, от ти хто? Я від старих людей про Мавок чув не раз,

              але ще зроду не бачив сам

Мавка: А бачити хотів?

Лукаш: Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,

              Як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

              Бо й руки білі і сама тоненька,

               І якось так убрана не по – наськи…

Мавка: (усміхаючись) Чи ж гарна я тобі?

Лукаш: (соромлячись) Хіба я знаю?

Мавка: А хто ж те знає?

Лукаш: Ет, таке питаєш!..

Мавка: Чому ж сього не можна запитати?

              Он бачиш, там питає дика рожа:

                   "Чи я хороша?"

             А ясень їй киває в верховітті: "Найкраща в світі!"

Лукаш: Я й не знав, що в них така розмова.

               Я думав – дерево німе та й годі.

Мавка: Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш: Чи то ти все сидиш отак у лісі?

Мавка: Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш: А ти давно живеш на світі?

Мавка: Справді, ніколи я не думала про це…

              (задумується)

              Мені здається, що жила я завжди…

 Лукаш: І все така була, як отепер?

Мавка: Здається, все така…

Лукаш: А що ж ти робила цілу зиму?

Мавка: Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

             Спить озеро, спить ліс і очерет.

             Верба рипіла все: "Засни, засни…"

              І снилися мені все білі сни:

              На сріблі сяли ясні самоцвіти,

              Стелилися незнані трави, квіти,

             Блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

             Спадали з неба – білі, непрозорі-

             І клалися в намети… Біло, чисто

             Попід наметами. Ясне намисто

             З кришталю грає і ряхтить усюди…

             Я спала. Дихали так вільно груди.

              По білих снах рожевії гадки

              Легенькі гаптували мережки,

              І мрії ткались золото – блакитні,

              Спокійні, тихі, не такі, як літні…

Лукаш: (заслухавшись) Як ти говориш…

Мавка: Чи тобі так добре?

       (Лукаш потакує головою)

             Твоя сопілка має кращу мову.

              Заграй мені…

     (Лукаш грає і обоє йдуть зі сцени)

 Виходять ведучі

Ведучий:  Переможницею ночі назвав Лесю Українку Віталій Коротич. Поетеса рано подорослішала. Ті, хто знав Лесю Українку змолоду, одностайно пишуть про те, а ми навіть на фото не помічаємо дитячого виразу на обличчі поетеси. Вона рано подорослішала: у недовгім житті належало поспішати, бо стільки праці було попереду, стільки слів, а скільки днів…

Ведуча : Невиліковно хвора, Леся Українка дарувала снагу іншим, жила обличчям до сонця і повертала до нього свій народ.

Ведучий:  Передсмертними словами з недописаної книги були: "Навіть за одну хвилину перед навалом темряви не йметься віри в її неминучості…"

  ( Виходять)

 

Під звуки фортепіанної музики, сидячи за столом,  учениця у ролі Лесі Українки читає елегію "До мого фортеп'яно"

 

Ведуча: Не дивлячись на те, що сама була дуже хвора, Леся взяла на свої плечі страшний труд: доглядати вмираючого і надзвичайно дорогого для неї  друга – Сергія Мержинського. Він поводився далеко не по - джентельменськи , змушував Лесю писати листи його коханим, часто нервувався, дорікав, що Леся, нібито, не відіслала його послання…

Ведуча:  Платою за піклування і жертовну любов були безсердечні слова коханого: "І все одно, Ларисо, я тебе не любив". Про перебування поетеси в Мінську біля Мержинського існує багато легенд. Одна з них розповідає, що поему "Одержима" поетеса написала в ту ніч, коли помер Сергій і вона сама сиділа коло покійника до ранку.

 

 Учениця читає твір "Твої листи…"

 

Ведуча: Леся Українка не могла подолати все зло на землі, хоч як прагнула того. Але вона дарувала стільки віри у приреченість несправедливості

Ведучий: Як вона сподівалась! До останку без надії – від першого слова до передсмертного. Як вірила у вічність свого народу!

 (Уривок з драми «Бояриня»)

Оксана дрімає на лавці серед дерев. Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

О к с а н а

Се ти, Степане? Бач, мені приснилось,

що місяць ясно-ясно засвітив

у батьковім садочку...

С т е п а н (удавано веселим голосом)

Місяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

О к с а н а

Що ж, може, там ясніше світить місяць,

ніж тута сонце...

С т е п а н

Не журись, Оксано,

ось хутко знов побачим, як там світить

і сонечко, і місяць на Вкраїні.

О к с а н а

Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне

душа полине...

С т е п а н

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобі казав?

Надумав я поїхати з тобою

в гостину до твоїх.

О к с а н а (іронічно)

Велике діло,

що ти надумав! Цар думки заверне.

С т е п а н

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні

утихомирилося.

О к с а н а (гостро)

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

се мир по-твоєму — ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко

в труні.

С т е п а н

Ти одживешся на Вкраїні.

Москва ж не може заступити сонця,

зв'ялити гаю рідного, зсушити

річок веселих.

О к с а н а (понуро, уперто)

Годі, не кажи.

Нікуди я тепера не поїду.

С т е п а н

Чому ж?

О к с а н а

Не хочу!

С т е п а н

Що се ти, Оксано?

Мені аж дивно! Що се ти говориш?

О к с а н а (розпалившись, підводиться)

А я дивую, ти з яким лицем

збираєшся з'явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім,

поки лилася кров, поки змагання

велося за життя там, на Вкраїні, —

тепер, як "втихомирилось", ти їдеш

туди ясного сонця заживати,

що не дістали руки загребущі,

та гаєм недопаленим втішатись.

На пожарині хочеш подивитись,

чи там широко розлилися ріки

від сліз та крові?

С т е п а н

Ти тепер картаєш...

А як сама колись мені казала,

що ти прийняти можеш тільки руку,

від крові чисту?

О к с а н а

Правда, я казала...

Ми варті одне одного. Боялись

розливу крові, і татар, і диби,

і кривоприсяги, й шпигів московських,

а тільки не подумали, що буде,

як все утихомириться... Степане,

дай руку!

С т е п а н

Се навіщо?

О к с а н а

Ти не хочеш?

С т е п а н

Ні, чом же?

(Дає руку Оксані).

О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чисті,

проте, все мариться, що їх покрила

не кров, а так... немов якась іржа...

як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку і лягає знов Говорить повільніше,

млявіше, з перервами).

У батенька була така шаблюка...

вони її закинули... ми з братом

знайшли... в війну побавитись хотіли...

не витягли... до піхви прикипіла...

заржавіла. Отак і ми з тобою...

зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...

обоє ржаві...

С т е п а н

Ти, Оксано, вмієш

зарізати словами без ножа.

О к с а н а

Та тільки ж се я вмію, більш нічого.

Що-небудь же і я повинна вміти...

(Мовчання).

Як я умру, то не бери вже вдруге

українки, візьми московку ліпше...

С т е п а н

Оксано!

О к с а н а

Всі ми ріжемо словами,

а тут жінки плохі, вони бояться...

С т е п а н (з мукою)

Та пожалій себе й мене хоч трохи!

О к с а н а

Занадто я жаліла... В тім і горе...

Якби я мала сили не жаліти,

то вирвались би геть з сії кормиги —

і ти б ослобонився від іржі...

А так, вже чисто: ні собі, ні людям!

С т е п а н

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,

родина, приятелі, там ти з ними

розважишся.

О к с а н а (одвертається)

Я й в вічі не насмію

їм глянути...

С т е п а н

Ну, в Київ подамося,

помолимось, нехай нас бог простить,

нехай тобі здоров'я верне!

О к с а н а

Нащо?

Кому потрібне те моє здоров'я

та й я сама?

С т е п а н

Мені, моя єдина!

Я ж так тебе люблю!

О к с а н а

Т обі здається.

Ти жалуєш мене, але любити...

таки й нема за віщо... Я тепер

така недобра стала, вередлива...

С т е п а н

Ні, ні, моя хороша!

О к с а н а

Я — хороша?

Хоч би й була коли яка краса,

то вже давно вона з обличчя спала...

С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.

Не треба стільки говорити...

О к с а н а

Правда...

С т е п а н

Та й що картатися словами, люба?

Нас доля так уже скарала тяжко,

що, певне, й бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати...

О к с а н а (спокійніше й лагідніша, ніж досі)

Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє,

поки ми живі. Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —

до рук тобі свій заповіт віддам я,

а ти його передаси родині

і братчикам, хто ще живий лишився.

С т е п а н (з гострою тугою)

Ой, краще б я тобі таке казав!

О к с а н а (підводиться й прихиляє його до себе)

Ні, любий, ти на світі потрібніший,

тобі ще є про що й про кого дбати.

Борцем не вдався ти, та після бою

подоланим подати пільгу зможеш,

як ти не раз давав... На бойовиську

не всі ж померли, ранених багато...

поможеш їм одужати, то, може,

колись там... знов зібравшися до бою,

вони тебе згадають добрим словом...

а як і ні — не жалуй, що поміг.

Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.

С т е п а н (підводиться і подає Оксані руку)

Ходім, я заведу тебе до хати.

Бач, сонце вже навзаході.

О к с а н а

Ходім

(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.

Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну — привітай!

 

Учні-читці

(виходять із запаленими свічками, читають вірші у супроводі фортепіанної музики)

 

 І. Йти назустріч бурям і зливам,

 Буть одній – як велика рать,

 Жить в нещасті життям щасливим,

 Муку творчістю пермагать,-

 

ІІ. Хвора дівчина, бідна Леся!

    Де ще хворі такі були,

    Щоб літали у піднебесся,

   Що його не сягнуть і орли!

 

 ІІІ. Справді дівчина, справді хвора, -

      А душа – немов океан,

      Де сувора душа командора

      І привабливий Дон – Жуан,

 

 ІУ. Де в віки і в простори мандри,

        Де Вкраїна – Еллада і Рим,

        Де пророча журба Кассандри

         Як високий гриміла грім,

 

 У.  Де слова обертались у крицю,

        В кров живу – друкований знак,

      Де підносив з мечем правицю

       Вождь рабів – безстрашний Спартак.

 

 УІ. Ти себе Українкою звала, -

        І чи краще знайду ім'я

       Тій, що радістю в муках сіяла,

       Як отчизна - твоя і моя

 

Ведуча: Леся Українка не вдавала переможця, вона таки перемогла.

Ведучий: І світло її посмертної слави, засяявши з нашої землі, ще багато століть непоборно стоятиме над світом.

 

 

doc
Додано
17 березня
Переглядів
149
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку