Літературно-музична композиція

Сценарій літературно – музичного свята,

присвяченого  200 річниці  з дня народження Т.Г.Шевченка

    На  слайди Звучить пісня  «Шлях до Тараса» на фоні пісні проектуються слайди про Т.Шевченка.  Є дні, що минають і непомітно  зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.    Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.

     З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День,  який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

 

На сцені – рушник і вислів “Не одцурайтесь своєї мови…”.

Біля сцени на столі рушник, портрет Шевченка, квіти, свічка.

Ведучий : Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

Запалює свічку.

Ведуча :  Хай палає свічка.

   Хай палає,

   Поєднає нас вона в цей час.

   Друзів голоси нехай лунають,

   Слово й музика нехай єднають нас.

Звучить мелодійна музика та вірш М.Бригільського.

Ведучий:     Мова українська – то Шевченка слово,

  Лесі  Українки і Марка Вовчка.

Ведуча:     Мова українська – то дарунок Бога,

  Це барвисте слово генія Франка.

Ведучий:     Мова українська – це і степ широкий,

  Це сади вишневі, і гаї, й ліси.

Ведуча:     Мова українська – океан глибокий

  Мудрості народу – вічної краси.

Ведучий:     Мова українська – берегиня наша,

  Пісня материнська, голос немовлят.

Ведуча:     Мова українська – це достатку чаша

  І найбільше свято із відомих свят.

Ведучий: Рідна мово! У тобі щедрість віків і пам’ять тисячоліть, неосяжна душа народу і безсмертя його.

Ведуча: Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.

То була дивовижна зоря.

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря.

Ведучий: Дякуємо Богу святому, що живемо не в такий вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня і всією громадою складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.

Ведуча:     Щовесни, коли тануть сніги

  І на рясті засяє веселка,

  Повні сил і живої снаги

  Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Ведучий:     Ти, Тарасе, сьогодні

  Нас зібрав докупи.

  І зійшлися у цій залі

  Шевченка онуки.

Пісня “Одна калина”.

Ведуча:     Хліб і сіль тобі, Тарасе,

  Сьогодні підносимо…

(Виносимо хліб-сіль, кладемо біля портрету)

  Вшанувати цю гостинність

                      Оплесками просимо.

Ведучий:    Ти зорею сіяєш у прийдешнім віку,

  Сходиш хлібом духовним на яр-рушнику.

  У розкриллі земних і заобрійних трас

  Височієш над світом, великий Тарас.

Ведуча:     Твій голос – повнить пшеничний колос,

  Бо те, за що ми жили й боролись,

  Твій сон щасливий, зоря твоя,

  Велика, вольна, нова сім’я…

Ведучий. Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що  ми думаємо ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія.

   Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі.

Ведуча.   І знову, як щорічно, у цю весняну пору починає Україна день новий із Шевченковим іменем.

  І наша літературно – музична композиція приурочена світлій памяті Тараса Шевченка .Тому потрібно памятати, що наше минуле , теперішнє і майбутнє – це Доля, Муза і Слава.Річниці від дня народження Великого Кобзаря України присвячується!

Ведуча: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.

Ведучий: Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти:

Ведуча:     …Не одцурайтесь своєї мови

  Ні в тихі дні, ні в дні громові,

  Ні в дні підступно мовчазні,

  Коли стоїш на крутизні

  Один, чолом сягнувши птаха,

  Й холодний вітер попід пахви

  Бере і забиває дих,

   Щоб ти скорився і притих.

   Не одцурайсь, мій сину,

   Мови. У тебе іншої нема.

   Ти плоть і дух – одне-єдине

   Зі словом батьківським – Людина,

   Без нього – просто плоть німа.

   Без мови в світі нас – нема!

Звучить пісня «Єсть на світі доля». На сцену виходять три дівчини – Доля, Муза, Слава.

 Під музику у залі інсцинізується триптих «Доля. Муза. Слава»

Доля

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

Муза

А ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила.

І колихала, і співала,

І чари діяла… І я…

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала,

Мене ти всюди доглядала.

В степу, безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полі!

Із казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадо мною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила…

Мов живущою водою

Душу окропила.

І я живу, і надо мною

З своєю божою красою

Гориш ти, зоренько моя,

Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Моя ти мамо! положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

Слава

А ти, задрипанко, шинкарко,

Перекупко п’яна!

Де ти в ката забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм

Набор розпустила?

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля.

Горнись лишень ти до мене,

Та витнемо з лиха;

Гарнесенько обіймемось

Та любо, та тихо

Пожартуєм, чмокнемося

Та й поберемося,

Моя крале мальована.

Бо я таки й досі

За тобою чимчикую:

Ти хоча й пишалась

І з п’яними кесарями

По шинках хилялась,

А надто з тим Миколою

У Севастополі, –

Та мені про те байдуже;

Мені, моя доле,

Дай на себе подивитись,

Дай і пригорнутись,

Під крилом твоїм любенько

В холодку заснути.

Шевченко.  У всякого  своя доля і свій шлях широкий.. (Сідає за стіл)

Давно те діялось...

(Виходить малий Тарас з мамою)

Малий Тарас

...Ще в школі,

Таки у вчителя –дяка,

Гарненько вкраду пятака,

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й  куплю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду

Або три царіє  со дари

Та сам собі у буряні,

Щоб не почув хто не побачив,

Виспівую та плачу..

Мати. Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати. Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

 Малий Тарас.   Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда.

Малий Тарас.  А  чому так багато на небі зірочок?

Мати.   Це коли людина на світ приходить,  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,  зірочка падає. Бачив?

Малий Тарас. Бачив,  матусю,  бачив… Матусенько, а чому одні  зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Малий Тарас .  Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)

Мати .

 Як гірко, як нестерпно жаль

 Що долі нам нема з тобою!

 Ми вбогі, змучені раби,

 Не знаєм  радісної днини.

 Нам вік доводиться терпіть,

 Не  розгинать своєї спини.

 Промовиш слово і нагай

 Над головою люто свисне.

 І так усюди з краю в край.

 Панує рабство ненависне.   (поцілувала і пішла, а він дивиться їй услід, потім у зал, сідає малювать)

Доля.  Із сирітської торбинки  Шевченка виглядала на рідкість щедра Доля. – Божий дар. А кому більше дається від Бога, з того більше і спитається!  Усе своє життя він кидав виклики долі, які були голосом чоловіка на межі почуттів, коли він один за всіх!

Ведуча. Пройшов час…

Тарас  (повільно підходить вперед і говорить)

Там матір добрую мою

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Як же важко сироті! Що робити? До кого прихилитись? Тільки 13-й минув, а світу Божого, світу красного, сонечка ясного не бачу.

(сідає на колодку)

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся; дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

(Входить Оксана у віночку, втирає Тарасові сльози).

Тарас. Оксаночко, ти у вінку – найкраща за всіх панянок  у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підковками.

Оксана. Справді, із срібними?

Тарас. Так, і ще й із золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана.  Ще ні в кого таких не було!

Тарас.  А в тебе – будуть!

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Одіб`ємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках вгадаю, що це ти ідеш, Оксаночко.

Оксана. Я без тебе, Тарасе, – нікуди не піду.

Тарас. А я втечу до тебе, Оксаночко, звідки завгодно.

Оксана. А як закують? А як у кайдани закують тебе, Тарасе? Мій вінок до тебе припливе. (Знімає вінок і дає Тарасові.)

Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана. Якщо річки не буде, все одно віночок цей докотиться до тебе через гори, байраки, долини.

(Тарас і Оксана  сідають на землю.)

                 Ми вкупочці колись росли,

                 Маленькими собі любились,

                 А матері на нас дивились

                Та говорили, що колись

                 Одружимо їх.

Тарас.      Не вгадали.

                 Старі зарані повмирали,

                А ми малими розійшлись.

Разом.    Та вже не сходились ніколи.

Ведучий. Пройшли роки, підріс Тарасик.

                 І врода вже не та.

                Помер татусь, і наш хлопчина –

                Вже круглий сирота.

Ведуча.   Сонце ще доволі височенько,

                Вітряки розіп’яті стоять.

               Он малий Григорія Шевченка

               За селом пасе чужих ягнят.

   (Інсценізація «Розрита могила»)

      Степ. Могила. На могилі сидять пастушки: Тарас і Степан. Вечоріє.

Тарас. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервонілось – як на пожар.

           Сонце заходить, гори чорніють,

         Пташечка тихне, поле німіє…

Степан. Так… Сонце заходить – то й час нам уже, Тарасе, гонити вівці додому.

Тарас. Гони, Степане, та займи і мої вівці, а я заночую тут у степу…

Степан. Не хочеш іти додому?

Тарас. Не хочу… Там мачуха бити мене буде…

Степан. А вечеря? Ти хіба не голодний?

Тарас. Ні, я ще не дуже зголоднів, та й маю ще ось шматок хліба за пазухою, що Оксана дала. А вранці скажем Оксані, то вона знову передасть…

Степан. А не будеш боятися? Це ж лячно самому ночувати в степу на могилі…

Тарас. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком байрак, а там (показує) степ та могила.

Степан. Ну, то добре! Ночуй, а я займу твої вівці (виходить).

   (Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець; поволі втихає все. Тарас лягає на могилу. Та враз блимнуло світло, а з могили виходить козак сивий, похилий. Тарас схоплюється).

Козак. А що – злякався, хлопче?

Тарас. (спокійно). Ні! Чого мені лякатися? Я здивувався лише.

Козак. А чи знаєш ти, хто я такий?

Тарас. Знаю! Як лиш вус та чуба твого побачив, то й пізнав, що ви козак запорозький…

Козак. Так, сину! А звідкіля ж ти знаєш про козаків?

Тарас. Мені дідусь розповідав. Оповідав не раз. Як-то козаки по морю гуляли, слави добували та з турецької неволі братів визволяли…

Козак. (оперся на списа, задумливо). Ой, так, сину!..

            Було колись на Вкраїні, ревіли гармати,

            Було колись, запорожці вміли панувати!

            Панували, добували і славу, і волю, -

            Минулося… (показує навкруг).

            Осталися могили по полю…

Тарас. Так, так, розповідав… За добро рідного краю, за Україну…

Козак. (радісно). А!.. Так, значить, не вмерла ще наша слава, та й не вмерла ще в народі пам'ять славної минувшини!.. Потішив ти мене трохи, хлопче! А подивлюся, бувало, як на наших могилах жита похилились, в степу німець картоплю садить, а внук косу несе в росу, замість гострого козацького списа, та тягнеться покірно в ярмі і лиш долю проклинає, - то розпука серце огортає… І я тоді чим мерщій тікав у темну могилу…

Тарас. (здивовано). Так ви не мертві там у могилі, а живете?

Козак. Не мертві, сину! Живемо і караємось там… та знай, що не один я!

            Ось хоч би в цій могилі

            Нас тут триста, як скло,

            Товариство лягло,

            І земля не приймає…

Тарас. За що ж ви отак караєтесь по могилах?

Козак. (сумно). За те, що не стали самі одностайно за козацьку волю, а шукали помочі у наших ворогів та й запродали Україну москалям…(Зітхає і ловиться за серце)

          …Дивися…  На всій Україні

         Високі могили! – Дивися, дитино:

         Усі ті могили – усі от такі –

         Начинені нашим благородним трупом,

         Начинені туго,

         Отсе воля спить!..

Тарас. (задумливо, тужно). Ох, як воно бувало по нашій славній Україні. А я й не знав…

Козак. (стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).

…Дивися: …На всій Україні

Високі могили! – Дивися, дитино:

Усі ті могили – усі отакі –

Начинені нашим благородним трупом.

Начинені туго.

От се воля спить!..

Пісня «Думи мої»

Шевченко. 

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині…

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі –

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинів?

 Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Доля. Духом і талантами він був обдарований настільки, щоб протистояти за всіх і за все!

(Гурт селян з граблями, косами)

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

 

 

Селянин. Пани – кати…

               Латану свитину з каліки знімають,

               З шкурою знімають, бо нічим обуть

               Княжат недорослих!

Дівчина. …А он розпинають

                 Вдову за подушне… А сина кують,

                Єдиного сина, єдину дитину,

                Єдину надію! В військо оддають!

Жінка. …А онде під тином

              Опухла дитина – голоднеє мре,

              А мати пшеницю на панщині жне…

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари

        Наші сльози, горе?

Дівчина. Чи довго ще на сім світі

               Катам панувати?

Шевченко.(задумливо) 

Пани! Пани!

Схаменіться! Будьте люде!

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…

(Зявляються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступово розходяться.)

Слідчий. У вірші під назвою «Сон» зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там… не можу пригадати… Смеркалося… Огонь… Огнем…

Шевченко. Я нагадаю!

Смеркалося… Огонь огнем

Кругом запалало, -

Аж злякавсь я… «Ура! Ура!

Ура!» - закричали.

Слідчий. Припинити!

(Чути барабанний дріб.)

Слідчий (читає вирок) Государ імператор височайше велів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд з забороною писати й малювати…       (барабанний дріб посилюється, стіл зі свічкою, Шевченко сидить, схилившись, піднімає голову, в очах – біль і сум.)

Шевченко. Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати.  (малий Тарасик подає йому малюнок) Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку. (починає писати і говорить до себе)

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа привуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро, і лихо.

Забирають, не вертають

Ніколи нічого.

(Шевченко замислюється. Тихо лунає пісня «Зоре моя вечірняя»)

 

Ведуча. Живими в пам’яті

Встають Ярема, Гонта, Гамалія,

І Катерина, Ганна, Лілея

В людські серця проклали путь.

(виходять герої Шевченківських творів)

Лілея.

— За що мене, як росла я,

 Люди не любили?

 За що мене, як виросла,

 Молодую вбили?

 За що вони тепер мене

 В палацах вітають,

 Царівною називають,

 Очей не спускають

 З мого цвіту? Дивуються,

 Не знають, де діти!

 Скажи мені, мій братику,

 Королевий цвіте!

 — Я не знаю, моя сестро,—

 І цвіт королевий

 Схилив свою головоньку

 Червоно-рожеву

 До білого пониклого

 Личенька Лілеї.

 І заплакала Лілея

 Росою-сльозою...

 Заплакала і сказала:

 — Брате мій, з тобою

 Ми давно вже кохаємось,

 А я й не сказала,

 Як була я людиною,

Як я мордувалась.

 

 Моя мати... чого вона,

 Вона все журилась

 І на мене, на дитину,

 Дивилась, дивилась

 І плакала. Я не знаю,

 Мій брате єдиний!

 Хто їй лихо заподіяв?

 Я була дитина,

 Я гралася, забавлялась,

 А вона все в'яла

 Та нашого злого пана

 Кляла-проклинала.

 Та й умерла...

А мене пан

 Взяв догодувати.

 Я виросла, викохалась

 У білих палатах.

 Я не знала, що байстря я,

 Що його дитина.

 Пан поїхав десь далеко,

 А мене покинув.

 І прокляли його люди,

 Будинок спалили...

 А мене, не знаю за що,

 Убити — не вбили,

 Тільки мої довгі коси

 Остригли, накрили

 Острижену ганчіркою.

 Та ще й реготались.

 Жиди навіть нечистії

 На мене плювали.

 Отаке-то, мій братику,

 Було мені в світі.

 Молодого, короткого

 Не дали дожити

 Люди віку. Я умерла

 Зимою під тином,

 А весною процвіла я

 Цвітом при долині,

 Цвітом білим, як сніг білим!

 Аж гай звеселила.

 Зимою люди... Боже мій!

 В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий цвіте:

Нащо мене бог поставив

Цвітом на сім світі?

 Щоб людей я веселила,

 Тих самих, що вбили

 Мене й матір?.. Милосердний,

 Святий боже, милий! —

 І заплакала Лілея,

 А цвіт королевий

 Схилив свою головоньку

 Червоно-рожеву

 На білеє пониклеє

 Личенько Лілеї.

(інсценізація з «Катерини»)

Наймичка (виходить)

А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілося на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися…

Так щось тяжко стало!

Заходить Марко.

Наймичка. …Марку! Прости мене! Я каралась!весь вік у чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… Я твоя мати…

Ведуча.  Та все ж не покидала висока доля Тараса за життя. Вже два роки після викупу з кріпацтва він, проживаючи вільним і забезпеченим художником , стає визнаним поетом і вже наступних сім років сягає вершин, яких сучасники не могли навіть цілком збагнути.

Ведучий. Не покидала його висока Доля і на засланні і після повернення: тримала його на вершині болю і страждань. Земна Доля не дала Шевченкові      й останньої мрії – родинного тепла і затишку, сімейного щастя і взаємної любові, хоча кохав він і його теж кохали,  та стати на рушник щастя не судилося.

 

 

 

Шевченко

А я так мало, небагато

Благав у Бога, тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать…

 

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

 

Дай же, боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах.     

Ведучий. Хатиночка в гаю – це була заповітна мрія Тараса. І, намагаючись відтворити її, Кобзареві нащадки продемонструють своє бачення сімейного затишку у маленькій хатинці на Дніпрі.

(демонструються макети хати Шевченка, виконані учнями)

Ведучий. Слово, яке лише плаче, в скорботі й зажурі колише спогади, а не окрилює дух, не наповнює людину і націю енергією самоздійснення, - для поета мертве.

 Шевченкове слово відтворює історичну подію, факт такими естетичними засобами, щоб спочатку зруйнувати стереотипи їхнього сприйняття, а потім цю подію чи факт подати в новій інтерпретації.

Шевченко

 На вас я кинув свого слова тінь -

  На вас і сотню ваших поколінь!

 Я вас навчив, де ваші шлях і ціль,

 Сказав, що людства ви не ржа – а сіль.

 Я мовив вам, що вічна боротьба

 Це – ваші доля, завдання й судьба.

 Я дав вам шал завзяття, блиск зіниць,

 Дав вашим воїнам відвагу й міць.

 В душі вщепив ненависть і любов,

 Розбурхав в жилах кров.

 Зітріть із душ до братовбивства гін,

 За це ж вам Божий суд і мій проклін!

 Вам спис і меч і ніж мій

 Ви викуйте новітню зброю з них!

 Сил не щадіть! Вперед все йдіть!

 З моїм йдіть словом у крутіж століть!

Ведуча. Шевченкове свято – то кришталево чисте свічадо. 200 років минуло від того дня, коли українка – кріпачка дала світові генія, але він не віддаляється, а наближається. Тож слухаймо Кобзареве слово!

( Звучить пісня « Садок вишневий коло хати»)

 

 

 

 

 

Ведуча Муза зігрівала змучене серце, дарувала радість творчості. Щасливий з цього Шевченко звертається до Пресвятої Богородиці.

                                   ...Ридаю,

   Молю,ридаючи:  пошли

   Подай душі убогій силу,

   Щоб огненно заговорила,

   Щоб словом пламенем взялось,

   Те слово Боже і кадило,

   Кадило істини.

Ведучий.  Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сімї,  хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувати

Та й заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу.

 

Я сам собі, самісінький, мов перст,

А смерть косою відчиняє двері.\на смерті рушники наперекрест

Й весільна хустка блудниці Ликері.

Я сам собі в своїй господі сам,

Востаннє ні з ким навіть хліба з’їсти .

І що мені до того, що десь там,

За Стінами шумлять академісти,

Що крушить кригу крижана Нева,

Якщо Дніпро у снах тече у вічі,

Коли німа світлиця і нема,

Нема гостей сповіваних із Січі.

І дум нема… Лишилася одна,

Єдина ще не витекла сльозою:

Що кривда ізо мною не скона,

Навічно повінчавшись із тобою.

Що ти в покорі  не зігнеш колін,

Мій змучений, мій праведний народе,

Воскресниш ти, прозрієш ти, коли

Моя зоря впаде на тихі води.

У німій холодній майстерні, в будинку Академії мистецтв він пішов із життя. Було це 10 березня 1861 р.  Але залишився його заповіт – мрії тобі, нам, українському народові. (звучить мелодія «Заповіту»)

Читець виконує « Заповіт ».

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Не злим тихим словом.

 

VERMÄCHTNIS німецькою мовою

Wenn ich sterbe, sollt zum Grab ihr

Den Kurgan mir bereiten

In der lieben Ukraine,

Auf der Steppe, der breiten,

Wo man hören kann sein Tosen,

Seine wilden Sänge.

Wenn aus unsrer Ukraine

Zum Meer dann, zum blauen,

Treibt der Feinde Blut, verlaß ich

Die Berge und Auen,

Alles laß ich dann und fliege

Empor selbst zum Herrgott,

Und ich bete… Doch bis dahin

Kenn’ ich keinen Herrgott!

So begrabt mich und erhebt euch!

Die Ketten zerfetzet!

Mit dem Blut der bösen Feinde

Die Freiheit benetzet!

Meiner sollt in der Familie,

In der großen, ihr gedenken,

Und sollt in der freien, neuen

Still ein gutes Wort mir schenken.

 

MY TESTAMENТ  англійською мовою

When I am dead, bury me

In my beloved Ukraine,

My tomb upon a grave mound high

Amid the spreading plain,

So that the fields, the boundless steppes,

The Dnieper's plunging shore

My eyes could see, my ears could hear

The mighty river roar.

When from Ukraine the Dnieper bears

Into the deep blue sea

The blood of foes ... then will I leave

These hills and fertile fields --

I'll leave them all and fly away

To the abode of God,

And then I'll pray .... But till that day

I nothing know of God.

Oh bury me, then rise ye up

And break your heavy chains

And water with the tyrants' blood

The freedom you have gained.

And in the great new family,

The family of the free,

With softly spoken, kindly word

Remember also me.

 

ЗАВЕЩАНИЕ

Как умру, похороните

На Украйне милой,

Посреди широкой степи

Выройте могилу,

Чтоб лежать мне на кургане,

Над рекой могучей,

Чтобы слышать, как бушует

Старый Днепр под кручей.

И когда с полей Украйны

Кровь врагов постылых

Понесет он... вот тогда я

Встану из могилы —

Подымусь я и достигну

Божьего порога,

Помолюся... А покуда

Я не знаю Бога.

Схороните и вставайте,

Цепи разорвите,

Злою вражескою кровью

Волю окропите.

И меня в семье великой,

В семье вольной, новой,

Не забудьте — помяните

Добрым тихим словом.

 

ЗАПАВЕДЗЬ білоруською мовою

Як памру я, похавайце

На Ўкрайне мілай,

Сярод стэпу на кургане,

Дзе продкаў магіла:

Каб нязмеранае поле,

Дняпро і абрывы

Было відна, было чутна,

Як раве бурлівы!

Як пагоняць з Украіны

У сіняе мора

Кроў варожжу... Во тады я

І нівы і горы

Ўсё пакіну й да самога

Бога палунаю

Маліціся... А да тых пор

Бога я не знаю!

Пахавайце ды ўставайце,

Кайданы парвіце

І варожай злой крывёю

Волю акрапіце!

І мяне у сям'і вялікай,

Ў сям'і новай, вольнай,

Не забудзьце памянуці

Добрым ціхім словам.

 

Ведуча  Багато чого змінилося з часу Шевченкового,  І тепер, у незалежній і вільній Україні, ми можемо припадати до Шевченкових цілющих джерел, до його вічного живого слова, над яким не зависає чорна тінь потрошителів з таємними інструкціями.

Ведучий. Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

 Свою Україну любіть,

 Любіть її... Во время люте,

 В остатню тяжкую минуту

 За неї Господа моліть.

Пісня  «Любіть Україну» 

Ведучий                         

 Уже достигли полуниці

Росу вечірню трави п’ють,

І в ароматі медуниці

Хрущі шевченківські гудуть.

Нема співця, о ні, він з нами,

Його пісні, його любов,

Його це місяць над садами

У сяйві тихому зійшов.

І все здається, я клянуся,

Крізь сяйво місячне бліде

До мене рідний добровусий

Тарас Григорович іде…

 

Ведуча. Творчість Великого генія не згасає вже декілька століть. І сьогодення поповнюється молодими талановитими продовжувачами літературної діяльності митця.

Ведучий. Пропонуємо вашій увазі прослухати вірші, написані учнями нашої школи.

• Камерда Алевтина
• Бойко Сергій
• Ізюмцева Аріна
• Вербицька Ксенія

Звучить « Молитва » Д. Павличка.

 Отче наш, Тарасе всемогущий,

 Що створив нас генієм своїм,

 На моїй землі, як правда, сущий,

 Бющий у неправду, наче грім.

 Ти, як небо, став широкоплечо

 Над літами, що упали в грузь;

 Віку двадцять першого предтечо,

 Я до тебе одного молюсь.

 Дай нам силу ідолів знімати,

 З пєдесталів чорної олжі,

 Бурити казарми й каземати,

 Де виймають душу із душі.

 Не введи у спокушення слави,

 Вкинь за те у хижу ненависть,

 Мудрості і знамено криваве

 Дай нам не соромлячись носить.

 Поклади нам зорі на зіниці-

 Променем туди,де непроглядь.

 Хай підносять очі люди ниці,

 Хай в незрячих більма погорять.

 Мислям нашим дай ясне поліття,

 А поетам- спину,що не гнесь.

 Дай нам память на тисячоліття,

 Непокору і любов на днесь.

 І не одпусти нам ні на йоту

 Борг, забутий в клекотах забав,

 Сплатимо його із крові й поту.

 Тільки од лукавства нас позбав.

 Да святиться слово блискавиця,

 Що несе у вічну далечінь

 Нашу думу й пісню. Де святиться

 Між народами твоє імя.

(учні читають вірші про Шевченка ) 

 Танок.

Усі виходять на сцену.                                         

Ведучий.   Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах.

Ведуча.  І на  оновленій землі, над ланами, широкими полями, вільними містами і селами як весняні води могутнього Дніпра лине вічно жива в народі  слава великого Кобзаря.