Літературно-музична композиція

«Народе мій, до тебе я ще верну…»

(Лунає дзвін)

В-1

Згадаймо всіх, хто вмер за Україну,
Всіх тих, хто не дожив, недокохав,
Кого везли в вагонах на чужину,
Хто в більшовицьких таборах конав.
Хто день у день ніс хрест важкий до скону,
Хто йшов і падав, але знов вставав,
Хто не вернувся й досі ще додому,
Хто край свій ні на мить не забував.
Згадаймо мертвих і живих ще нині,
Хто Україну над усе кохав,
Усіх, хто в дальній і близькій чужині
Про неньку пам’яті не розтоптав.

 

В-2

Всіх не злічити тих, що розстріляли!

Але за що? Не можу зрозуміти,

За те, що Україну звали мати,

Що не цуралися її рясних суцвіть?

Любили слово рідне до загину,

Не йшли в мовчальники, в юрбу глухоніму.

А боронили рідну Україну,

Немов мадонну - матінку святу.

 

В-1  Епоха не цінує геніїв за життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані і каятті.

 

В-2 Не можна не згадати трагедію знищеного таланту,  трагічну долю замордованого в концтаборах видатного нашого поета  Василя Стуса.

 

В-1  6 січня 2018 р. Україна відзначала 80-у річницю від дня народження великого поета, політв'язня Василя Стуса, який віддав життя за соціальну розкріпаченість людської особистості.

 

В-2  З-поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслі­дувала імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали за­слання із забороною творчої діяльності. В обох життя обірвалось на півдорозі (Т. Шевченко помер у 47 років, В. Стус — у 48). Водночас вони поціновуються не у своїй природній властивості як поети, яскраві творчі постаті, немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окреслюють­ся передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену наці­ональну гідність.

 

В- І  Ім'я Василя Стуса добре відоме за межами України, а до українського читача воно прийшло тільки на початку 90-х років. Він був справжнім поетом, а значить патріотом, який понад усе любив свій народ і боровся проти сваволі влади.

 

В- 2  Життя Василя Стуса – це дорога через терни до зірок. Це- посмертне повернення до рідного народу. Пророчими виявилися його слова: 

Народе мій, до тебе я ще верну. .. 
 

(Звучать різдвяні дзвіночки, тиха коляда).

В-1  А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час різдвяних свят 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині.

 

В-2. Він народився тоді, коли на небі сіяла Різдвяна зірка. З’явився на світ , аби згодом самому стати летючою зіркою на небосхилі України, яскравим спалахом у літературному житті світу.

 

В-1  Дата народження, яка збіглася з днем народжен­ня Ісуса Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в її шкільні роки, а в дорослі — стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7 січня, записала 6.

 

В-2  Василь питав глибоко віруючого теолога-самоука Се­мена Покутника, яке значення для людини має дата народження. "До­даткова благодать, щастя. А можливо, хай у меншому, не всекосмічному огромі, та ж спорідненість з Христовою долею, жертовність самого жит­тя і Голгофа ранньої смерті", — сказав Семен.

 

В-1 Народжений на велике свято, мав мати велике щастя. Хтозна, що думав Василь про своє щастя-нещастя… Але те, що він став зіркою для інших, те, що був чесним перед самим собою, – беззаперечно. Очевидно, це і є щастя, але щастя, здобуте стражданням, – тою Голгофою, якою, за словами Івана Багряного, мусять іти справжні поети, торуючи шлях наступним поколінням.

 

В-2  Батьки його, Семен Дем'янович та Їлина Яківна, були селянами, простими чесними людьми. Добру вдачу, людяність Василь, безперечно, перейняв від них.

 

В-1 Дитинство, яке сам він назвав "чорним", проходило в атмосфері добра і любові. А ще — народної пісні. В. Стус згадував: "Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати... Найбільший слід на душі — од маминої колискової "Ой люлі-люлі, моя дитино". Шевченко над колискою — це не забува­ється."

 

( Звучить колискова на слова Т.Шевченка « Ой люлі-люлі, моя дитино» )

 

( На сцену під ніжну веселу музику вибігають діти ( уособлення дитинства), виходить учень – В.Стус. Діти танцюють, взявшись за руки, творячи спіраль навколо виконавця ролі В.Стуса).

 

Учень-В.Стус.                              Мені здалося – я живу завжди.

Неначе в сні було моє дитинство.

Неначе в казці я пройшов цей вік,

і мій вінок, де квітло двадцять весен,

уже пожовк, осипався, опав.

( Музика стає тривожнішою. Діти по одному залишають сцену ).

 

В-2 (Читає не виходячи на сцену)

                              Прозора незглибимість пойняла,

Оплівши плеском лоскотним проміння

Дитинне серце. І забутим ранком човном

Безвесельним замрівся світ.

Вода застигла. Сонце відтремтіло.

Дитинство загубилось серед дня…

 

Учень-В.Стус      Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

 Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

В новому необжитому човні.

 

В-1. Раннє дитинство В.Стуса припало на роки війни. Незагойною раною стала для нього смерть 15-річного брата:

« Пам’ятаю, як 1944 року ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама і брат Іван копали…

В-2 Пам’ятаю, як поранило брата Івана. Як він лежав. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його.

« Це на мене зорі з неба посипались», - промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло їй серце ), розбудила його .Більше він не приходив до пам’яти».

 

На сцені - Василь Стус і його мати.

Василь: Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було дуже важким. Голодним часто був. Тяжко жили. Перша моя прочитана книга - „Кленові листи" Василя Стефаника.

 

Мати: Ще до шести років  пішов до школи. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна й питає: „Чому Василько ходить до школи босий, уже холодно?". Я ж здивувалася: „ Як? То він до школи ходить?  Не пущу!  - кажу. -Малий іще!" Я тоді на заводі працювала, його вдома лишу, якусь роботу загадаю, він зробить, та й до школи. Але вчителька каже, що хай ходить до школи, вона його за приклад іншим ставила. Тільки каже: „Сту-сик, ану, іди!", а воно вже тягнеться до дошки навдибки і пише. Отак ти до шести років став школярем, а до шістнадцяти - студентом.

 

Василь: Уже в 5-6 класах знав напам'ять майже весь „Кобзар". У цей час уперше я щось римував …про собаку. Жартівливе. Скоро минуло… Відродилось у старших класах, коли прийшла любов.

 

Читець :

 Струнка, білява, з синіми очима
неначе лебідь з хвилі вдалині
(В вечірній тиші ми лише одні), -
Мені вона привиділась вві сні.
І я завмер, милуючись плечима,
не бачачи обличчя. Раптом – крик,
Надтріснутий, і немічний і милий,
Мене ж покинули тоді останні сили,
А образ, образ, ніби привид, зник.

 

Василь.  Дуже полюбляв музику й рано навчився грати на гітарі. Перевагу завжди віддавав класиці: Бетховену, Бахові, особливо захоплювався Дев'ятою симфонією Бетховена, яка перевернула мою душу.

 

(Звучить Дев'ята симфонія Бетховена)(Мама гладить сина,встає і вихидить. Василь сідає за стіл і починає писати, болісно пригадуючи)
 

В-2. Із листів В.Стуса до сина про 1946-1947 рр.

(. Учні розповідають, підходячи до столу, стаючи навколо поета )

 

1 учень. Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4- клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися.  

 

2 учень. Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збираючи на териконі.

 

3 учень. Пам’ятаю, як 1946-1947 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше.

 

Учень  - В.Стус встає і говорить:

Пам’ятаю, як 1951 року я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його гидкі червоні руки. І таку злість мав , що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали.

(Сходять зі сцени. Виходять ведучі)

 

В-2 . Цей перший протест 13-літнього хлопця засвідчив, що навіть в атмосфері загального страху Василь не згинався, Про такий характер згодом писала його однодумниця  Ліна Костенко:

Якщо мене ви й зігнете в дугу,

То ця дуга, напевно, буде вольтова.

 

В-1   По закінченні школи Василь Стус поступив у Донецький  педінститут на історико-філологічний фа­культет. Потім були  літературна студія, вчителювання на Кіровоградщині. Із 1963 розпочинається київський період життя і творчості В.Стуса. Він вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Академії Наук  Української Радянської Соціалістичної  Республіки, працював над дисертацією.

 

В-2     Ці роки Стус називав «ча­сом поезії»: він захоплювався світовою літературою, чимало писав сам. У 1959 році на сторінках "Літературної газети" вперше побачили світ перша ґрунтовна добірка творів В. Стуса - поета з передмовою Андрія Малишка . Перші    вірші    Стуса   "полонили   тонким    ліризмом, сонцелюбством, чудовим відчуттям пейзажу", - писав Малишко. Поезія Василя не тільки гнівна, а й ніжна, сповнена ласкавого смутку, і якби були інші часи - це був би поет ніжності та краси. Світло Стусової душі яскраво проступає в його ранній ліриці:

 

Читець

 Мандри

Тікає далина...

Пливуть і думи, й хмари...

Кудись пливем з тобою.

(Так низько-низько над водою

Висить прозорий сум!...)

Краю! Мій добрий обрію!

У сизуватій млі,

Там, де розтав вишиваний рукав,

Лишилось серце.

І ось:

На розквітлому лузі

Стежка сміється.

Танцюють волошки

Під вітру спокійний прибій.

Спинися на хвилю.                          

Отут, де красується поле,

Де кульбаба мріє,

Спинись. На розквітлому лузі.

 

Читець

Тільки тобою

білий святиться світ,

тільки тобою

повняться брості віт,

запарувала

духом твоїм рілля,

тільки тобою

тішиться немовля.

Тільки тобою

білий святиться світ,

тільки тобою

повняться брості віт...

 

Спів калиновий

піниться над водою

тільки тобою,

тільки тобою.

Тільки тобою

серце кричить моє,

тільки тобою

сили мені стає.

Тільки тобою

серце кричить моє,

тільки тобою

сили мені стає...

 

Далі брести

хугою світовою –

тільки тобою,

тільки тобою.

 

В-1   60-і роки 20 століття - це справжній Ренесанс української літератури! Дмитро Павличко, Володимир Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Євген Гуцало були поко­лінням новаторів, яке будило національну самосвідомість народу.

 

В-2   Василь Стус дуже любив і поважав Ліну Василівну Костенко за її поезію і громадянську позицію.

(Декламується вірш Ліни Костенко «Доля».)

Читець    

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей, для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі — як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто — і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто — вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

 

Я глянула їй в обличчя смутне,

душею покликала очі.

—Ти все одно не візьмеш мене,—

сказала вона неохоче.

•                                                      А може, візьму?
•                                                      Ти собі затям,—
  скачала вона суворо.—

За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе.

—То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

 — Поезія — рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

 у мене жодних претензій нема

до Долі — моєї обраниці

 

В-1   Василь Стус свідомо виб­рав свою дорогу . Про це свідчать такі рядки:

Здрастуй, бідо моя чорна.

Здрастуй, страстна моя путь.

 

Читець/Стус:

 Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя - одне тернисте поле,

Але перейти - не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом - дарма,

Душу хай одшмульгаю об камінь –

Все одно милішої нема

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну, землю цю...

 

В-2   Після короткочасної політичної відлиги з другої половини шістдесятих років знову запрацювала репресивна машина.  Пе­реслідувалися всі, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами.

 

В-1    В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, тому у вересні 1965 року його виключають з аспіран­тури" за систематичне порушення норм поведінки ас­пірантів і працівників наукового закладу"..  На прем'єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забу­тих предків» після виступу Івана Дзюби, який повідомив про ареш­ти прогресивної української інтелігенції, Стус звернувся до гляда­чів і запропонував їм вставанням висловити протест проти незакон­них дій уряду .

 

Пісня « Хто як не ти»

 

В-2   Почалися для Стуса роки поневірянь, переслідувань, принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба для себе і для сім'ї (у цей час Василь Стус одружився з Валентиною Попелюх). Перебивається поет тимчасовою працею то вантажником, то кочегаром, то робітником на фабриці.  Своєю сім'єю Василь дуже дорожив: любив дружину, сина Дмитрика.

 

Василь: Прости мені, недільний мій Хрещатик,

Що сівши сидьма, ці котли топлю

В оглухлій кочегарці. Що терплю,

Коли вже ні терпіти, ні мовчати

Не можу, що, читаючи, люблю

Твоїх Орхана, Незвала і Данте...

 

В-1   Поета не друкували. Однак, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував поетичну творчість й вів активну громадську діяль­ність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й брежнєвського беззаконня. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не праг­нув "сховатися од долі".

 

Читець

Господи, гніву пречистого

Благаю — не май за зле.

 Де не стоятиму — вистою,

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки..

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи,

І добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

 

В-2   У середині 1971 року Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до центрально­го комітету комуністичної партії, в якому відстоював право "шістдесятників" на друк, наголошував на втратах, яких зазнає українська література через те, що справжні таланти не мають змоги видавати свої книги. Ці листи кваліфікували як антирадянську пропаганду.

 

В-1   Вирок — табір суворого режиму на 5 років і заслання на З роки.

 

Сховатися од долі — не судилось.

Ударив грім - і зразу шкереберть

Пішло життя. І ось ти - все, що снилось,

Як смертне існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

Коханих, рідних, друзів і дітей:

А чи підуть крізь сто твоїх смертей

Тобі услід? А чи твою подобу

Збагнуть - бодай в кінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

На цих всебідах? О, коли б знаття...

 

В-2.  Він повернувся до Киє­ва після ув'язнення в Мордовії і Колимського заслання.

Через вісім місяців — новий арешт і засудження на 15 років.

Він знав, що не винен, і вірив і не вірив у своє виправдан­ня.

 

Читець

Верни до мене, пам'яте моя! 
Нехай на серце ляже ваготою 
Моя земля з рахманною журбою. 
Хай сходить співом горло солов'я 
В гаю нічному. Пам'яте, верни 
Із чебреця, Із липня жаротою. 
Хай яблука осіннього достою 
В мої, червонобокі, виснуть сни. 
Нехай Дніпра уроча течія 
Бодай у сні. У маячій струмує. 
І я гукну. І край мене почує. 
Верни до мене, пам'яте моя 

 (Сцена в камері :виходить Стус, роздивляється, сідає за стіл).

Читець

Вже цілий місяць обживаю хату...

Стілець і ліжко, вільних три квадрати

в віконці — ґрати, у кутку — пара...

Напевне, приписали до майна

Тюремного уже й тебе самого.

Така хрустка, така гучна уся моя: кімната...

Шість з половиною — в один,

Чотири кроки — в другий...

 

В. СТУС (сидить за столом, перед ним – заґратоване вікно).

 О земле втрачена, явися –

                                               бодай у зболеному сні!

                                               І лазурово простелися,

                                               І душу порятуй мені.

(схиляє голову на стіл і засинає).

( На сцену виходять дівчата в яскравому вбранні, з калиною в руках (як уособлення втраченої землі).

Тривожна музика

 

ДІВЧИНА 1. Київ за ґратами. Київ

                        Весь у квадраті вікна.

                        Похід почався Батиїв

                        А чи орда навісна?

 

ДІВЧИНА 2. Пустіть мене до себе. Поможіть

                        мені востаннє розтроюдить рану,

                        побачити Дніпро; води востаннє

                        У пригірщ із криниці зачерпнуть…

Пустіть мене до мене. Поможіть

                        ввібрать в голодні очі край полинний…

 

ДІВЧИНА 3. Наснилося,  з розлуки наверзлося,

                        З мороку склякло, з туги – аж лящить:

                        Над Прип’яттю світання зайнялося –

                        І син біжить…

(На сцену виходить маленький хлопчик, підходить до тата, притуляється)

 

ДІВЧИНА 4. Синочку, чуєш, я тебе забув.

                        Неначе сонце, що в душі світило,

                        По довгих днях раптово відгоріло.

                        Хтось у мені помер а чи заснув.

 

 ДіВЧИНА 5. Синочку мій, ти ж мами не гніви

                        І не збавляй їй літа молодії.

                        Мене ж – не жди. Бо вже нема надії

                        Схилитись голова до голови

                        На щиру радість. Більше не чекай.

                        Я вже по той бік радісного світу.

                        Закрию скоро погляд сумовитий,

                        Хіба що з того світу виглядай – і я тебе почую.

 Синку мій,

                        Ти вже не йдеш мені в розкриті руки.

                        Не дай же, Боже, звідать тої муки,

                        Котра на мене дивиться з пітьми.

Тривожна музика

 

ДІВЧИНА 6. Ця ніч ночей, як паровоз зітхає

                        Ані в одному оці сну нема.

                        Маліє світ, планета сновигає,

                        І бродить Мефістофель крадькома.

(Входить учень-Мефістофель у чорному одязі).

 

МЕФІСТОФЕЛЬ.     Ти, янголе, закинутий у пекло,

                                   Настачене собі за власний гріх –

                                   Цю понадмірну відданість шляхам

                                   Будучих літ – уже спізнав чекання…

                                   Ти, янголе, спізнав

                                   Кінець путі? Збагнув свою конечність

                                   У передчассі радісної смерти?

Під музику ( «Янголе мій» у виконанні Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко) на сцену виходить янгол. Підходить до столу, за яким сидить учень-В Стус, стає навпроти Мефістофеля.

 

Янгол (звертаючись до Мефістофеля)

Тота сльоза тебе іспопелить…

Володарю своєї смерти, доля –

Всепам’ятна, всечула, всевидюща –

Нічого не забуде, не простить…

 І він цю чашу виповнить до краю.

Янгол стає біля учня-Стуса, обіймаючи своїм крилом.

 

УЧЕНЬ-В. СТУС.    

Як добре те, що смерті не боюсь я

            і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

            що перед вами, судді, не клонюся

            в передчутті недовідомих верст,

            що жив, любив і не набрався скверни,

            ненависті, прокльону, каяття.

            Народе мій, до тебе я ще верну,

            як в смерті обернуся до життя

            своїм стражденним і незлим обличчям.

            Як син, тобі доземно уклонюсь,

            і чесно гляну в чесні твої вічі,

            і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

                        Дівчата обступають В. Стуса

 

ДІВЧАТА разом.      Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

                                   У білій стужі сонце України.

                                   А ти шукай – червону тінь калини

                                   На чорних водах – тінь її шукай…

Залишають грона калини й гілку терну на столі, виходять

 

В. СТУС:

            Далека-далека весела земля,

            Раїнна твоя Україна

            З’являється в снах, визирає здаля

            Затятого блудного сина.

            …

            І Бог мені шепоче іздаля:

 

ГОЛОС ЗА КАДРОМ:   В-1     Мій гноме, рабе власної гордині,

                                               Ти макова зернинка в цих світах,

                                               Явись мені в промінному одінні

                                               Рукою пригорнувши сонця спах.

Стус стає на коліна, молиться. Звучить «Святий Боже» у виконанні октету «Орфей»

            Мій навіжений Боже,

            Та ж змилуйся над нами,

            Молюся ж нині й присно,

            Бо западеться світ,

            Де жити стало тісно

            Із щедрими серцями,

            А понад небесами

            Заказано політ.

(встає)

Ярій, душе, ярій а не ридай 
А ти шукай - червону тінь калини. 
На чорних водах - тінь її шукай. 
Бо - горстка нас. Малесенька шопта 
Лише для молитов і сподівання. 
Застерігає доля нас зарання. 
Що калинова кров -така густа. 
Така крута, як кров у наших жилах. 
У білій стужі наших голосінь. 
Це гроно болю, що впаде в глибінь, 
На нас своїм безсмертям окотилось. 
(Виходить)

 

В-2. Найстрашніше було для поета — заборона писати. З цього приводу він у листі до матері й сес­три відзначав:

...Недавно повідомили мене, що всі мої рукописи, забрані (там було 6 зо­шитів, де і виписки зі справи, і коло 150 віршів і конспекти з творів...) — все залишилося в КДБ, бо там, бач­те, наклепи... Так само не віддають мені ні звинувачення, ні так званого вироку. Я, звичайно, воюватиму — і за рукописи й за судові документи, бо це бозна-яке свавілля. З другого боку — раз не віддають, то знають самі, наскільки розправа наді мною була несправедливою...

...З віршами в мене зле, тільки поба­чать віршований текст — той заби­рають.

 

В-1. У вересні 1983 року йому офіційно оголосили заборону до кін­ця строку висилати в листах свої вір­ші й переклади. Щось схоже на Шевченкове «ні писать, ні рисовать».

 

В-2. Володіючи німецькою, французькою, англійською мовами,  В. Стус перекладав

твори Рембо, Поля Верлена, Шарля Бодлера, Редьярда Кіплінга. Проте поет не мав змоги передати жодного вірша на волю. Табірні охоронці повністю знищили збірку «Птах душі».

 

В-1. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув українського поета-політв’язня на здобуття Нобелівської премії.

 

В-2. На знак протесту проти жорстокого ставлення до нього В. Стус оголосив сухе голодування.

 

В-1. 3 вересня 1985 року зупинилося його нескорене серце.

 

В-2. Поховали поета в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Номер стовпчика, котрим позначено могилу, – 9.

Звучить «Реквієм» (на екраніні – стовпчики з номерами, імітація табірного цвинтаря)

 

Читець. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

            Уже немає місця для могил!

            Уже народ – одна суцільна рана,

            Уже від крові хижіє земля,

            І кожного катюгу і тирана

            Уже чекає кара неземна.

 

            Розтерзані, зацьковані, убиті

            Підводяться і йдуть чинити суд,

            І їх прокльони, злі й несамовиті,

            Впадуть на душі плісняві і ситі,

            І загойдають дерева на вітті

            Апостолів злочинства і облуд.

                       

 

В-1. У листопаді 1989 року тіла В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого перепоховали в Києві. Похорон перетворився на велелюдний мітинг, який став ще одним кроком до здобуття незалежності України. 

 

В-2. Збулася одна з мрій Василя Стуса:
Тож дай мені – дійти і не зотліти,
дійти – і не зотліти – дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.
 

(На сцену виходить В. Стус)

 Стус   Я, може, завтра пропаду,

            Та, може, з правнуків діждуся –

            Хтось піде й піде по сліду,

            І розпізнає серед снігу

            Серед глибокого мій хрест,

            І, може, зіб’є з нього кригу,

            Аби, померлий, я воскрес

            І пробудився жити знову,

            Щоб стати з Господом на прю,

            І не поранню – вечорову,

            Чіпляв над обрієм зорю.

(Коляда, яка звучала на початку заходу)

 

В-2. Та різдвяна зірка таки була його зіркою, вона зробила і його зорею – летючою, яскравою, непроминущою. Тією, яка запалила інші зірки.

 

Усі учасники виходять на сцену, поступово беруться за руки, почергово говорять.( за текстом В.Стуса):

1.                            Світ – це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами,
2.                            просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею
3.                            як степові жайворони, співом славлячи сонце і дощ, і сніг, і бурю.
4.                            і річку, і дерева, і птаство,
5.                            і метеликів, і тигрів,
6.                            і щедриків (сонечка), і вовків.
7.                            Бо все – живе і хоче жити
8.                            Тож хай живе – усе, що росте, цвіте,
9.                            пасеться, розриває зубами, кігтями.\
10.                       А ми, брати-люди, -

      Посеред квітів, птаства,

      І звірини, і дерев

11. Усе, що ми

      Зробили доброго, піднесе небо ще вище

      (всі піднімають руки)

12. Від нашої добрості

      Хмари стануть

      Біліші,

13. а небо – голубіше,

14. а сонце – ясніше.

                  (В. Стус)

(усі піднімають руки із запаленими свічками догори)

ХОРОМ. Тримай над головою свічку,

   Допоки стомиться рука –

           Ціле життя.

 

Читець

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій – допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях – до раю, пекла чи полону –

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки вік.

До нього змалку ти заповідався

до нього сам Господь тебе прирік.

 

На сцену виходить учень – В. Стус

     

І знов Господь тебе не остеріг,

І знову кров священну проливають

За тебе, мій народе, ті сини,

Які тебе понад усе кохають.

 

Пісня «Молитва за Україну»