Літературно-музична композиція

Літературно-музична композиція «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній новій не забудьте пам’янути незлим тихим словом…»

Ведуча.

Щовесни, коли стануть сніги,

І на рясті просяє веселка

Повні сил і живої снаги

Ми вшануємо пам’ять Шевченка.

Тарасе, наш Кобзарю, всюди

Приходиш нині ти як свій

Тебе вітають щиро люди

На всій Україні моїй.

Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду

Кожен вірш свій і поему

Він причував народу.

В похилій хаті, край села,

Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).

Хлопчик: Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синку, правда.

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”)

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив.

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Марусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати: Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).

У старій хатині

Кріпака колись,

 В тихий день весінній

Хлопчик народивсь.

У тяжкій неволі

 Ріс малий Тарас.

 Він не вчився в школі,

 Він ягнята пас.

Вмерли мама й тато ...

Сирота – в дяка.

Тут була в хлоп’яти

Грамота гірка.

В пана – бусурмана

В Петербурзі – дім.

Кріпаком у пана

 Був Тарас у нім.

Хоче малювати

Прагне він до знань –

Та за це багато

Зазнає знущань.

За ясну свободу

 Й світло майбуття –

Він віддав народу,

 Все своє життя!

Читець читає « Садок вишневий коло хати...»

“Мені тринадцятий минало” Сценка (початок)

Оксанка: Чом же плачеш ти? Ох дурний Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй ти читаєш, найкраще за всіх Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас: Еге є малярем.

Оксанка: І ти розмалюєш нашу хату?

Тарас: Еге є. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні я не ледащо. Я буду таки малярем.

Оксанка: Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питоньки хочуть!

Вірш “Мені тринадцятий минало”

(Тарас – підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло типу. Поправив покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Виходить Яринка з клунком в руці. Сідає на лавку.)

Яринка: Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв’язую клунка). Ось твоя ситка, полатана вже.

Тарас: (бере свитку) О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).

Яринка: Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию...

Тарас: Не треба я сам.

Яринка: Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.

Тарас: Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюком). Ось наша хата.

Яринка: Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас: Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.

Яринка: Коли ж це буде?

Тарас: Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем... я б нічо не хотів більше.

Яринка: То вчись у нього.

Тарас: А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить щоб різками одшмагати...

Яринка: І зараз? (Тарас ствердно киває головою) Та хай йому грець! Вертайся додому.

Тарас: А там що? (розводять руками).

Учень: 

Тяжко-важко в світів жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитися, -

Хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом;

Утопився б, тяжко жити

І нема, де дітись.

В того доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому:

Його люди знають;

А зі силою зустрінуться –

Немов недобачать.

Багатого губатого

Дівчина шанує;

Наді мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Ведуча:  Уперше незбагненні почуття пробудила в хлоп’ячій незахищеній душі сусідська дівчина Оксана Коваленко. Він заплющував очі і бачив її, як живу, - чорнобриву, кучеряву, у вінку з волошок, коли вона витирала хусточкою його  дитячі сльози, які виступали на очах від щастя, що з ним поруч його Оксана.

Вона дарувала йому ласку, зігрівала осиротіле серце і вчила мови кохання, що не потребувала слів...

Тарас Шевченко: ( читає – на фоні музики Й.Баха):

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

ЩО в сірій свитині, бувало щасливий,

Як побачить диво-твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І хоч так, як жарти, колишнє згадай.

Оксана:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись,

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.

 

Шевченко:

А я так мало, небагато

Благав у Бога, тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку, щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золото полі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать,

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, знедавна,

Про лицаря того гетьмана,

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли.

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає

Поки мир божий не засне,

Поки з вечернею зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І розмовляючи пішли б

Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті,

На рай твій, господи, плюють

І нас дивитись не дають

З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

Ведуча. Навчаючись в Академії, вже прославленим автором “Кобзаря”, портретистом їде Шевченко в рідну Україну. Тут 29 червня 1843 року він зустрічає на балу Ганну Закревську, що, на жаль, була дружиною іншого. (Входить Ганна Закревська (одягнена у сукню тієї епохи чи, хоча б,  у розкішному намисті, з накинутою на плечі шалю). Ледь поправляє на дошці свій портрет, намальований Шевченком. Звучить “Місячна соната” Бетховена).

Закревська. Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття. Що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей.

Шевченко якимось невлаганно-тривожним поглядом пристрасно поглядом пристрасно дивився на мої очі, ніби казав: У чергуванні світла і тіней – краса життя”.

(Виходить Шевченко)

Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш “Якби зустрілися ми знову”, всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під вдома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

Тарас Шевченко “Г.З.”

Немає гірш, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе воленько моя

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою,

Так як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за...

І ти, моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману. Слухняная

Рожевая зоре!

І ти, моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодї,

І передо мною

Ніби море заступають

Широкії села

З вишневими садочками

І люде веселі

І ті люде, і село те,

Де колись, мов брата,

Привітали мене. Мати!

Старесенька мати!

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому, по-старому,

Од світу до світу?

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,

І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою.

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними – голубими

І досі гаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучкий? Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе, доле,

Діточки-дівчата

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може, й мене ненароком

Діточки згадають.

Може, яка і про мене

Скаже яке лихо.

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько – тихо,

Щоб ніхто і не побачив...

Тай більш нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся Богу.

 (Шевченко і Закревська стають поруч, але обернені спинами одне до одного, наче якась перешкода не дає їм бути разом).  Читають на фоні музики.

Шевченко.

Якби зустрілися ми знову,

Чи злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Закревська:  Ніякого.  І не пізнала б,

А може б, потім нагадала,

Сказавши “Снилося дурній”.

Шевченко:

А я зрадів би, моє диво!

Моя т доле чорнобрива.

Закревська.

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихе.

Шевченко.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми – водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Ведуча: У творчості Тараса Шевченка відведене значне місце дівчині, жінці, матері. З душевною  ніжністю поет наділяє своїх героїнь рисами справжньої українки.

Балада «Тополя».

  Ведуча: Учасники літературно-мистецької студії «Слово» читають власні поезії про Т. Шевченка

Заключне слово вчителя. Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень  просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

Уже достигли полуниці

Росу вечірню трави п’ють,

І в ароматі медуниці

Хрущі шевченківські гудуть.

 

Нема співця, о ні, він з нами,

Його пісні, його любов,

Його це місяць над садами

У сяйві тихому зійшов.

 

І все здається, я клянуся,

Крізь сяйво місячне бліде

До мене рідний добровусий

Тарас Григорович іде…