26 вересня о 18:00Вебінар: Особливості статевого виховання у школах України

Літературно-музична композиція "Перервана мелодія любові..." (Драма кохання Т.Шевченка)

Про матеріал
Літературно-музична композиція для учнів 10-11 класів допоможе ознайомити учнів із неймовірною драмою кохання Тараса Григоровича Шевченка; на прикладах поетичних шедеврів інтимної лірики Шевченка розглянути красу і складність людських почуттів; викликати в учнів бажання якомога більше дізнатися про Кобзаря; виховувати любов і повагу до спадщини, яку залишив поет, формувати віру в майбутнє України, відчуття краси українського художнього слова, представленого в поезії великого Кобзаря, утвердити переконання, що Т. Шевченко — гордість України.
Перегляд файлу

Рисунок1Рисунок1Запорізька гімназія № 93

Запорізької міської ради Запорізької області

Картинки по запросу драма кохання шевченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід

для учнів 10-11 класів

 

 

 

Літературно-музична композиція

"Перервана мелодія любові..."
(Драма кохання Т.Шевченка)

 

 

Автор розробки: Сисоєва Т.Ю., учитель української мови та літератури Запорізької гімназії № 93

 

 

 

Запоріжжя-2019


Літературно-музична композиція

"Перервана мелодія любові..." (Драма кохання Т.Шевченка)

 

Мета: ознайомити учнів із неймовірною драмою кохання Тараса Григоровича Шевченка; на прикладах поетичних шедеврів інтимної лірики Шевченка розглянути красу і складність людських почуттів; викликати в учнів бажання якомога більше дізнатися про Кобзаря; виховувати любов і повагу до спадщини, яку залишив поет, формувати віру в майбутнє України, відчуття краси українського художнього слова, представленого в поезії великого Кобзаря, утвердити переконання, що Т. Шевченко — гордість України.

Оформлення: портрети Т.Шевченка,. «Кобзар», репродукції картин Т.Шевченка; репродукції портретів В.Рєпніної, Г.Закревської, А.Ускової, К.Піунової, М.Максимович, Л.Полусмакової; аудіозаписи пісень.

 

 

«У серці твоєму, Тарасе, щира жила любов…»

«І серце, сповнене любові, зберіг Тарас на все життя…»

 

Ця казка днів – вона була недовгою,

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею –

Воно лишилось на усе життя.

Л.Костенко

 

Звучить запис "Думи мої...", поступово затихаючи.

І ведучий. Тарас Шевченко – нескорений бунтар, непохитний борець проти самодержавно-кріпосницької сваволі, захисник знедолених, визнаний за життя геній українського народу – був все життя самотнім.

ІІ ведучий. Проте ми погрішили б проти істини, якби сказали, що Кобзар не зазнав радощів та розчарувань у коханні. Любив він. Любили і його. Але створити сім'ю йому так і не пощастило.

І ведучий. Найсокровеннішою мрією поета було бажання знайти в коханні жіночий ідеал, відшукати таку супутницю життя, в якій поєдналися б зовнішня і духовна краса, працьовитість і відданість, любов до дітей і землі. Т.Шевченко неодмінно хотів, щоб його дружина була небагатою, незнатного роду, хай навіть кріпачкою, аби тільки змогла б зрозуміти, поділити долю, розрадити. (Звучить пісня "Садок вишневий коло хати")

ІІ ведучий. На життєвому шляху Кобзареві зустрічалося багато жінок – кріпачка Оксана Коваленко, полька Ядвіга Гусиковська, сирота Маша Європеус, німкеня Амалія Клоберг, Ганна Закревська, Софія Кейкуатова, княжна Варвара Рєпніна, Агата Ускова, акторка Катя Піунова, Марія Максимович, Харита Довгополенко, Ликера Полусмак.

І ведучий. Будучи людиною чуттєвою і вразливою, Т.Шевченко закохувався палко, пристрасно, самовіддано, з першої миті обожествляючи предмет свого захоплення. І любив він не заради натхнення, а в ім'я самого кохання... Воно – одна з найболючіших граней його життя, через що поет нечасто звертався до автобіографічної любовної лірики. Ще підлітком Тарас закохався в Окса­ну  Коваленко, зберіг її образ на все життя.

ІІ ведучий: У посвяті "Оксані Коваленко"(«Мар’яна-Черниця») поет уперше безпосередньо говорить про свої любовні страждання. Ці рядки на­писані під враженням звістки, що його дитяча любов вийш­ла заміж (1840) за кріпака із села Пединівка К.М.Сороку.

Читець:

Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано!  Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

І Ведучий: Інтимний характер присвяти створює особливий настрій всієї поеми "Мар'яна-черниця", а життєва трагедія оповідача-кобзаря сприймається як власний біль поета:

Укороти, Боже, молодого віку

Тому, хто не має талану любить.

ІІ Ведучий: Це враження підсилюють і численні автопортрети Шевченка на берегах рукопису "Мар'яни-черниці". Такі самі почуття пое­та відчутні в поемі "Гайдамаки". Як і в Мар'яні, так і в Яреминій Оксані юнак бачив рідний, не забутий після десятирічної розлуки образ коханої. І спогад першого, чистого почуття викликав болісну тугу за далеким і безповоротним:

Таким і я колись-то був

Минуло, дівчата...

Минулося, розійшлося, —

І сліду не стало. 

І Ведучий: Дитяче почуття до Оксани Коваленко залишило глибокий слід у поетовій душі. Інтимна мелодія, яка вперше зазвучала в посвяті, знову забриніла, як цілий пласт життя, як окрема поетична сторінка у "Трьох літах":

І Оксану, мою зорю,

Мою добру долю,

Щодень божий умивали...

Тії добрі сльози.

ІІ Ведучий: З Оксаною Коваленко пов'язані ще три вірші Шевченка, створені на засланні: "NN" ("Мені тринадцятий минало") (1848), "Ми вкупочці колись росли" (1849) та "Не молилася за мене" (1850). Вони, власне, не є суто любовною лірикою, але дають нам можливість доторкнутися до особис­то пережитого Шевченком. Перший, добре відомий нам хрестоматійний вірш-спо-гад про сирітські "тяжкі сльози", які утирала дівчина, що своїм поцілунком могла перетворити нужденний світ на рай (у Кирилівці пас ягнят, потоваришував з  подругою-сусідкою Оксаною Коваленко).

Читець

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога ...

Уже прикликали до паю;

А я собі у бур'яні

Молюся Богу... і не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та не довго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І раї запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати –

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!...

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води...

 

Інсценізація. Тарас-хлопчик та Оксана (в простому вбранні, босі. Спочатку танцюють та ганяються один за одним, потім сідають на вигоні та їдять чорний хліб.)

Т.: Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

О.: Срібними...

Т.: І золотими закаблуками...

О.: Ще ні в кого таких не було.

Т.: А в тебе будуть!

О.: За що ж справимо?

Т.: Одіб'ємось од злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.

О.: Я без тебе – нікуди!

Т.: А як до пана покличуть?

О.: Не піду, хоч убий, не піду!

Т.: Я не віддам тебе нікому. А коли що – рішу сокирою!

О.: А я втечу до тебе звідки завгодно!

Т.: а як закують?

О.: Не діждуться – мій вінок до тебе припливе.

Т.: Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде...

О.: Докотиться через гори, долини, байраки.

Ведучий: На далекому Кос-Аралі у важкій, відвертій, самокритичній розмові сам на сам, коли "печаль оступить душу", знову згадується чи не найдорожче, найболючіше — рідна домівка, сусідська хата Коваленків.

Читець

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали,

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

              «Чи жива

Ота Оксаночка?» - питаю

У брата тихо я . «Яка?»

«Отав маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись

Чого ж ти брате зажуривсь?»

      «Я не журюсь. Помандрувала

 Ота Оксаночка в похід

За москалями та й пропала,

Вернулась, правда через год,

Та що з того. З байстрям вернулась.

Острижена. Було вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає; або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла».  

А що за дівчина була,

Так так, що краля! і не вбога,

Та талану Господь не дав...

А може дав, та хтось украв

І одурив святого Бога.

Ведуча: І знову в Оренбурзі — прокльони без­таланній долі та пекучий біль за не­здійсненим щастям («Не молилася за мене…»).

Читець

А я так мало, небагато

Благав у Бога. Тільки хату,

Одну хатиночку в гаю.

Та дві тополі коло неї.

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;…

А потім би з гори зійшли ;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає,

Поки мир божий не засне,

поки з вечірньою зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І, розмовляючи, пішли б

Вечеряти в свою хатину.

І Ведучий: У 1843 році на Кос-Аралі Шевченко створив два шедеври любовної лірики: "Г.З." та "Якби зострілися ми знову". Деякі дослідники вважають, що безза­стережно до інтимної лірики поета можна віднести тільки ці два твори. Адресата цих віршів Ганну Закревську  - Марієтта Шагінян називає «єдиним великим коханням» Шевченка. А поезія "Г.З." "найліричніший з віршів поета, такий глибоко інтимний, що, здається, він вимовляє його пошеп­ки, не вустами, а серцем".

ІІ Ведучий: Ганна Іванівна Закревська була дружиною багатого поміщика, який був удвічі старший. У 17 років за віком стала господинею великого маєтку поблизу Пирятина. На час зустрічі з Шевченком у подружжя Закревських було 2 дітей.

І Ведучий: Вперше Шевченко побачив Ганну в с.Мойсівці на балу в Тетяни Волховської. 21-річна Ганна вирізнялася серед всіх вродою. Струнка, висока, з ніжним обличчям, в легкій ясно-блакитній сукні, оздобленій квітами. Тарас і Ганна кружляли в танці. Красуня не зводила зачарованого, виразного, здивованого погляду з Шевченка. А він жадібно ловив сяйво її темно-блакитних очей, її посмішку. Друзі та знайомі застерігали Кобзаря, що не варто бувати у Закревських, передбачаючи нове розчарування митця.

(Ведучі відходять. З'являється Ганна Закревська із запаленою свічкою у руці. Повільно, граціозно підходить до свого портрета, підносить до картини світло, потім – до себе, аби присутні могли роздивитися її вроду.)

Ганна Закревська. "Т.Шевченко. Портрет Г.Закревської. 1843 р..." Дійсно, я позувала художнику восени 1843 р. Тарас Григорович намалював мене молодою і красивою (я такою й була). Він зумів відчути і передати магнетизм моїх очей. То тільки на перший погляд вони здаються чорними. Якщо придивитися уважніше, то можна побачити, як старанно Шевченко відтворив справжній їхній колір, сяючу навколо зіниць глибоку синяву. Через ті мої очі мужчини стрілялися на дуелі, а жінки влаштовували скандали і заздрили. Пройти біля мене і залишитись байдужим не зміг жоден із мужчин. Але чи ж винна я у тому, що і Шевченко був зачарований моєю вродою?

(Підходить до столу і бере до рук "Кобзар")

Великим свідченням Шевченкової до мене симпатії є його вірш, написаний на засланні, "Немає гірше, як в неволі...". При переписуванні цієї поезії у "Більшу книжку" Шевченко дав йому назву "Г.З." – Ганні Закревській, тобто мені. Значить, думка про мене зігрівала поета в неволі...

(Ставить свічу і кладе книгу на стіл, сідає й мовчки читає. Звучать уривки із вірша "Г.З.")

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за...

І ти, моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману, слухняная

Рожевая зоре! 

І ти, моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодії,

І передо мною

Ніби море заступають

Широкії села

З вишневими садочками

І люде веселі.

І ті люде, і село те,

Де колись, мов брата,

Привітали мене. Мати!

Старесенька мати!

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому, по старому,

Од світу до світу?

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,

І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі між ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучій? Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе, доле,

Діточки-дівчата

Й защебечуть по-своєму

Доброму звичаю,

Може, й мене ненароком

Діточки згадають.

Може, яка і про мене

Скаже яке лихо.

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив...

Та й більше нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся богу.

І Ведучий: Ототожнення коханої жінки з найдорожчими понят­тями "доля", "воля" набувають у творі найтонших нюансів. Переписуючи вірш до "Більшої книжки", поет ретельно над ним працює, відтворює найтонші порухи серця.

ІІ Ведучий: Поет, очевидно, мав взаємність у своєму почутті, але своє кохання він ховає від стороннього ока. Саме рядок "Почервоній, моя люба. І більше нічо­го" (у першому варіанті тексту) поет змінює на "Щоб ніхто і не побачив... Та й більше нічого" (в останньому варіанті 1858 р.). Зауважимо, що в цьому рядку присутнє це загадкове і красномовне "мовчання", коли вже все мовлено. Можливо, поет уже знає, що Ганни немає серед живих (померла 1857 року), а їхні почут­тя належать тільки їм обом.

І Ведучий: Одне з найважливіших для Шевчен­ка означень жіночої привабливості "тиха" притаманне і Ганні вродливій "Тихо, пишно походжає", "Усміхни­ся, моє серце, тихесенько-тихо".

ІІ Ведучий: Справді, у цих інтимних віршах, таких відвертих і водночас таких цнот­ливих і щедрість серця поета, і шля­хетність його почуття, і новаторство зрілого майстра слова. Найтонша гама почуттів закоханих, легка велична хода, чарівне сяяння очей коханої, плин часу, невимовний біль розлуки, зрештою, саме таїнство кохання як найвище людське почуття все стає тканиною твору, матеріалізується у слові. Рядки любові стають болем самот­ності.

І Ведучий: Тільки заслання, час і відстань дозволили Шевченкові сповідатися у "Маленькій книжечці" про кохання до заміжньої жінки "Ганни вродливої". І хоч поетове:

... серце порване, побите,

І що хороше — дороге

Було в йому, то розлилося...

("Ну що б, здавалося слова". 1848).

Оте зболене тугою любові серце як­раз і зберегло те чарівне почуття до Ганни, "свята чорнобривого".

ІІ Ведучий: Нам, сучасникам, залишились лише спогади Афанасьєва-Чужбинського про те, як Шевченко довго зберігав блакитну квітку з сукні Ганни, чудовий олійний портрет синьоокої красуні та ці два вірші. Уява поета малює зустріч з коханою.

І Ведучий: Гранична щирість і простота, багат­ство і невимушеність інтонації, глибина ліричного переживання, повна розкутість поетичної форми безперечно це поезія XX століття. Тут і плин часу, кохання і розлука, широко вживана народнопісенна сим­воліка і чисто Шевченкове означення минулого почуття кохання: "Колиш­нєє святеє диво!".

ІІ ведучий. 1843 року доля познайомила великого Кобзаря з Варварою Рєпніною, дочкою губернатора Малоросії Миколи Рєпніна.

Кохання Шевченка  Варвара Рєпіна І ведучий. Княжна Варвара Рєпніна була душею старого гетьманського дому. Добра, дотепна, мила та ласкава до людей, вона допомагала вбогим і нещасливим, роздавала все, що мала, брала найактивнішу участь у житті тих, хто звертався до неї за порадою. Свої переконання, щирість вдачі та простоту вона успадкувала від батька, а від матері – палкість почувань і пристрасний темперамент.

(Звучить напам'ять поезія)

У княжім домі панночка бліда

Жар серця нишком в вірші вилива.

Листок долоньки свічку затуляє.

Про що вона? Чого їй так болить

Далекий хтось, "хто під ружжом гуляє"?

Їй, панночці, б та суджений панич!

Зітхання соловейка у альтанці,

У княжім домі, в домі Рєпніних,

Невже нікого, вартого в обранці?

І ведучий. З'явившись у Яготині, Т.Шевченко порушив сонну одноманітність життя родини Рєпніних.

ІІ ведучий. У серці княжни спалахнула любов. І хоч у її житті це було вже вдруге, та у стуженій за щастям душі почуття розцвіло всіма квітами перших палких переживань, коли закохане серце радісно молиться і хоче обійняти весь світ.

(На сцену виходить задумлива Варвара і читає поезію)

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатись нам. Будень.

На білих вікнах замерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем!?

Такі вже рідні і такі чужі.

(Варвара стоїть біля вікна у задумі. Заходить Тарас.)

Т.: Вибачте, Варваро, я, здається невчасно.

В.: Що ви, Тарасе Григоровичу!.. Я якраз згадувала Вас... Тобто, як Ви читали поему "Слепая".

Т.: Я зрозумів, я відчув, що Ви не тільки перейнялися мукою головної героїні, а й зазирнули у мою душу.

В.: Ви вмієте розмовляти з ангелами! Розкажіть, що вони говорять?

(Тарас рвучко бере зі столу аркуш паперу і починає швидко писати напівстоячи. Варвара сідає і уважно, ніжно, лагідно дивиться на нього.)

Т. (читає):    

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать.

И дар господний, вдохновенье

Должно слезами поливать,

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил.

(Передає листок Варварі)

В.: Які чудові вірші!

Т.: Це про Вас, мій ангеле неземний!

В. (читає): "Напамять 9-го ноября 1843 г. Княжне Варваре Николаевне Репниной. Посвящение…" Дякую, Тарасе! (Обіймає його.) Я захоплююся Вами (знітилася), вашим талантом, вашою вірою в те, що цей світ треба зробити кращим. Я так мучусь!.. Я... я... люблю вас, Тарасе! Щиро, палко... Люблю... (Бере його за руку, але він злякано втікає від неї)

І ведучий. Шевченко не простягнув руку, не притулив її до серця. Княжна все зрозуміла. Вона опанувала себе, погодилась бути названою сестрою, говорила, як допомагає їй у житті віра.

ІІ ведучий. Княжна мучилась, переживала, і з туги та смутку навіть заслабла: вісім днів нічого не могла їсти та дуже змінилася після хвороби.

І ведучий. За порадою родичів Рєпніних Шевченкові довелося виїхати з Яготина. У княжни стиснулося серце...

 

Варвара:    

Вернути б час, і я – Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу казарму,

Як вірна подруга, прийшла,

Твоєю стала б я сестрою

І в Придніпровський рідний край

Листи б од тебе одсилала.

Я берегла б твої пісні,

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.

(Звучить пісня "Зоре моя вечірняя...")

(Виходить Шевченко, на задньому плані – Варвара)

Шевченко:   

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякала б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді промовила б мені?

Ніякого. І не пізнала б,

А може б потім нагадала,

Сказавши: "Снилося дурній".

А я зрадів би, моє диво,

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє.

 

Варвара:   

Я тебе чекала роки й роки,

Райдугу пускала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я б тобі схилилася на груди –

Замість терну розсівала б мак.

Та мені зв'язали руки люди:

"Хай страждає, - кажуть, -

Треба так".

Я тебе чекала роки й роки.

Шевченко:   

Я – поет,

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму,

Недоспівана пісня,

Що ляже у наші серця.

Що на гімн обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця...

...Покохайте її,

Ту, що я покохати не зміг,

Поцілуйте її,

Ту, яку я не зміг цілувати.

Я повіюся прахом,

Щоб впасти коханій до ніг,

Я совою злечу,

Аби пісню про біль проспівати.

Я не мав того часу,

У котрий кохають жінок,

Я не вмів цілувати,

Розмазавши вірші губами...

І немає коханої –

Десь вона там, межи тьми...

Я не маю дружини...

У мене немає синів...

А нащадки мої –

То пісні мої, тужні та дужі...

(Звучить фрагмент пісні "Думи мої..." або пісня "Тече вода в синє море...")

(Гасне світло. Ведучі виходять із запаленими свічками у руках)

І ведучий. Не хвилюйтеся, панове! Останнім часом вряди-годи вимикають світло. Отже, ми з вами перебуваємо в палаці останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Сьогодні тут тільки запустіння і привиди.

ІІ ведучий. Слідкуйте за нами! У ролі жіночого привида тут здебільшого виступає онука гетьмана княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. (Ведучі гасять свічки і виходять непомітно)

(Зі свічкою в руках з'являється Варвара-привид)

Варвара: Я єдина з жінок, які кохали Шевченка, належу до княжеського роду. Але це не дало мені переваги. Я лише жінка, яку він не любив.

Я померла у 1891 р. і похована у Москві. Але душа моя тут, в Яготині, у старому замку над Супоєм. Хочу зізнатися, чому і звідколи я з'являюсь на цих руїнах. Це триває з 1885 р. Тоді я прочитала в "Киевской старине", що у нас із Тарасом було "німе кохання". У мої 77 тодішніх годочків я всю ніч проплакала, як молода дівка, згадуючи далеке вже і давнє кохання.

І звідтоді я бодай раз на рік блукаю вночі старим гетьманським палацом. Екскурсоводи називають мене привидом. Вигадають таке. І тільки один із дослідників моїх взаємин із Шевченком так почав свою працю: "І ще одне світле видіння встає із минулого – образ княжни Варвари Миколаївни Рєпніної...".

Туристи кажуть, що привидів немає, а проте йдуть на них дивитися.

Люди думають, що душі колись сущих - або на небесах, або в пеклі. А душа моя тут, і душа Тараса тут, в Україні. Хто ж душу Тарасову обігріє, як не я, "світле видіння"? І зовсім я не привид. Це любов моя жива по землі іде. Шевченко безсмертний, бо він – національний геній і пророк України. І я безсмертна, бо єдина з усіх жінок любила, любила... люблю його... його одного...

(Гасне свічка в руках Варвари. Вона йде за куліси.)

І Ведучий: Всі поезії Т.Шевченка присвячені колись коханим жінкам неначе коштовні перлини. Вони стали новим словом в українській ліриці. Беручи до уваги, що любовна лірика в українській поезії ще не була розвинена, що її шлях від перших несміливих кроків у другій половині XVI ст. до таких шедеврів XIX ст., як пісні і романси на слова І.Котляревського, Є.Гребінки, В.Забіли, був довгий і суперечливий, Шевченко, безперечно, виступає новатором.

 ІІ Ведучий: Його поезія дихає вільно й невимушено. Дум­ка стає емоцією. Саме любовна лірика Шевченка чи не найяскравіше ілюструє, що поезію слід сприймати насамперед як естетичну категорію. Униканням суто формальних оздоб, умінням надати по­етичного звучання звичайним словам і поняттям Шевченко саме життя у своїй багато­гранності перетворює на поезією.

І Ведучий: З ге­ніальною простотою Шевченко говорить про найтонші почуття людського серця. В його любовній ліриці вперше в ук­раїнській поезії відбилася повнота людської індивідуальності. І це є одним з переконливих аргументів Шевченкової тези про те, що людина створена для щастя, що осяяне щасливою усмішкою її обличчя є найвищою цінністю на землі.

ІІ Ведучий: Але, як часто буває з геніями, осо­бистого щастя не мав поет. Його любовні поезії сумні, а подекуди й трагічні, як і доля самого автора. Як і кожна  людина, він прагне особистого щастя, любові. Але розуміє, що не належить собі. Адже навіть коли поет говорить про інтимне, про особисте щастя, таке важливе для нього, любов до України в Шевченка понад усе.

І Ведучий: У знаменитому "антизаповіті" "Хіба самому написать", у цьому дивовижному переплетінні моління й прокльону, священного і нікчемного, в словах муки і любові поет признається:

А все-таки її люблю.

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий,

(Бо, бачте, пари не найшов)…

ІІ Ведучий: Тарас Шевченко живе в серцях українців як поет із незмірно глибокою й прекрасною душею, чулим серцем, сповненим любові.

Читець: С.Усович „Пам'яті Тараса Шевченка”

Виходять ведучі, говорять слова подяки та представляють організаторів та учасників концерту.

doc
До підручника
Українська література 10 клас (Міщенко О.І.)
Додано
7 вересня
Переглядів
29
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку