Літературно-музична композиція "Славетні імена Слобожанщини"

 

 

        Літературно-музична композиція  «Славетні імена Слобожанщини»

 

Мета: познайомити учнів з відомими україномовними і російськомовними поетами Харківщини, їхнім життям і творчістю;  розвивати інтерес до літературної спадщини Слобожанщини, історії рідного краю; виховувати почуття любові до  свого міста, гідності за  земляків, почуття патріотизму. 

Літературно-музична композиція супроводжується електронною презентацією, піснями та музикою

За кулісами декламується епіграф заходу…

                       И будет мысль простою

    И нетленной,

                                 И будет вера чистой и святой.

                     Я буду первым в мире

               Мирно –пленным,

                              Связав свой город со своей

                                              Судьбой.

                                                                                          Валерий Малахов

 

1-й учень. Слобідська Україна – одна з частин нашого рідного краю України. Її історія є частиною загальної історії України, яку хоче знати український народ. Місцевою історією зараз цікавляться усі народи світу. Слобожанщина і Харків завжди відігравали і продовжують відігравати велику роль в національному відродженні України. Харківщина – земля особливої долі і особливих людей. Завдяки нашим предкам Харків з невеликої фортеці перетворився на великий промисловий та культурний центр. Харківщина подарувала людству багато постатей зі світовими іменами.

2-й учень. Сьогодні ми з вами спробуємо перегорнути сторінки життя людей, доля яких була тісно пов’язана з нашим всесвітньовідомим містом, імена яких, можливо, невідомі або маловідомі. Ми повинні пишатися своїм корінням, примножувати надбання знаменитих забутих Харків’ян, щоб наступні покоління пишались нами. Харків і Харківщина в усі часи своєї історії були багаті на літературні таланти. Тут народжувалися і утверджувалися у всій своїй творчості багато наших всесвітньо відомих земляків, які прославили Слобожанщину, Україну на весь світ.

В усі часи свого існування Харків жив активним творчим і духовним життям.

 

Читання вірша О.С.Пушкіна « Гнєдичу»                         

        С Гомером ты беседовал один,

Тебя мы долго ожидали,

И светел ты сошел с таинственных вершин

И вынес нам свои скрижали.

И что ж? Ты нас обрел в пустыне под шатром,

В безумстве суетного пира.

Поющих буйну песнь и скачущих кругом

От нас созданного кумира…

О, ты не проклял нас.

Ты любишь с высоты

Скрываться в тень долины малой,

Ты любишь гром небес,

Но также внемлешь ты

Жужжанью пчел над розой алой…

То Рим его зовет, то гордый Илион,

То скалы старца Оссиана,

И с дивной легкостью меж тем летает он

Во след Бовы иль Еруслана.

                                                                                                                                                                          

3-й учень. Цей вірш великий Пушкін присвятив нашому земляку Гнєдичу Миколі Івановичу.

 Гнедич Николай Иванович родился 2 февраля 1784 года в Полтаве. Поэт, переводчик, общественный и театральный деятель. Происходил из казачьего дворянского рода. Его отец был небогатым помещиком. Мать умерла при рождении сына. Образование он получил  в Полтавской «словесной семинарии», где заметили его способности и отправили для дальнейшего обучения в Харьковский коллегиум, который он окончил в 1800 г.                                                                                                     

4-й учень. После этого Гнедич приехал в Москву и поступил в университетский Благородный пансион. Здесь проявилось его театральное дарование и любовь к античности. Он прекрасно декламировал и недурно играл в студенческих спектаклях, отличался необыкновенным прилежанием и проводил много времени за изучением древнегреческого языка и чтением греческих авторов. Тогда же  испытывал живой интерес к просветительской философии.

5-йучень. В конце 1802 г., не кончив университетского курса, Гнедич уехал в      Петербург. Там он нашел более чем скромное место писца в департаменте народного просвещения, подружился в К.Н. Батюшковым и вошел в литературный круг северной столицы. К этому времени он уже приобрел некоторую известность. В стихотворениях Гнедича современников привлекал гражданский пафос и пылкая поэтичность.

                                                                                                                                             

Чтение стихотворения «Осень – 1819»

        Дубравы пышные, где ваше одеянье?

Где ваши прелести, о холмы и поля,

Журчание ключей, цветов благоуханье?

Где красота твоя, роскошная земля?...

На крыльях времени безмолвною летят

И старость и зима, гроза самой природы;

Они, нещадные и быстрые, умчат,

Как у весны цветы, у нас младые годы!...

Весна украсить мир ужель не возвратится?

И солнце пало ли на вечный свой закат?

Нет! Новым пурпуром восток воспламенится,

И новою весной дубравы зашумят.

 

3-йучень. С 1807 г. Гнедич приступил к переводу « Илиады». Интерес к высокой гражданской и героической поэзии соединился с интересом к народному искусству.  Однако болезнь помешала ему закончить научное дополнение и своему труду. Перевод же «Илиады» вышел 1829г. И сразу же стал крупнейшим событием литературной жизни. А.С. Пушкин в «Литературной    газете» откликнулся на него в следующих словах: «…с чувством глубоким уважения и благодарности взираем на поэта, посвятившего гордо лучшие годы жизни исключительному труду, совершению единого, высоко подвига. Русская Илиада перед нами». Перевод  «Илиады» соответствовал нуждам отечественной словесности, что сознавал и сам поэт и о чем он сказал в поэме « Рождение Гомера» .

4-учень. Его перу принадлежит «История Малороссии» и несколько стихотворений, написанных на украинском языке.  Печатался в харьковской периодике  начала XIX ст. Гнедич завещал Полтаве свою библиотеку в 1,5 тысячи  томов. Эта библиотека не сохранилась, но часть ее находится в коллекции отдела Харьковской библиотеки им. Короленко. После опубликования «Илиады» Гнедич выпустил подготовленный им сборник стихотворений (1832). В него вошли 77 произведений, написанных в последние годы жизни. В это время поэт был уже тяжело болен. Вскоре его не стало. Гнедич вошел в историю русской культуры своей гражданской лирикой и переводом «Илиады».

 

 Виконується українська пісня Олександра Олеся «Чари ночі» акапельно.

 

1-й учень. Українську літературу кінця ХІХ-початку ХХ століть, окрім відомих письменників, репрезентувало й чимало обдарованих, менш знаних сьогодні постатей. До них належить і талановита українська поетеса та педагог Христина Олексіївна Алчевська.

2-й учень. Народилася письменниця 16 березня 1882 року в Харкові в унікальній сім'ї. Батько її – Олексій Кирилович — громадський діяч, людина передових поглядів – брав участь в українських просвітницьких гуртках. На початку 60 –х років  організував й очолив гурток харківської «Громади». Олексій Кирилович був відомим меценатом, фінансував недільну школу в Харкові, створену його дружиною Христиною Данилівною. В Олексіївці на Донбасі Алчевський побудував українську школу для селянських дітей, в якій 7 років працював Б. Грінченко. На честь Алчевського названо засноване ним місто на Донбасі.

3-й учень. Мати – Христина Данилівна — була відомою діячкою народної освіти, організатором просвітницької праці серед селянства і робітників. Незвичайно талановитими виявилися й усі діти Олексія Кириловича і Христини Данилівни Алчевських.

4-й учень. Іван Алчевський – колишній  соліст Петербургського Маріїнського оперного театру. Здібного українського співака запрошували найпрестижніші оперні театри світу.

 Музично обдарованими були і брати : композитор Григорій Алчевський, Дмитро Алчевський, кандидат природничих наук, єдиний продовжувач справи батька .

 Сім’я Алчевських мала й своїх майстрів пензля. Ганна закінчила Харківську художню школу.

5-й учень. Наймолодша донька Христя була в сім`ї натурою чи не найгармонійнішою, бо не тільки співала й малювала , але мала й акторські здібності . Та залишилась на все життя вірною поетичній музі. Х.О. Алчевська навчалася в Харківській жіночій гімназії, а згодом пройшла педагогічну підготовку на вищих педагогічних курсах у Франції, в Сорбонні (1902).

6-й учень. Свої перші вірші та оповідання десятирічна Христя помістила в рукописному журналі «Товарищ». Незабутнім для молодої Алчевської стало особисте знайомство з українськими письменниками: М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, М. Старицьким на урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903).

1-й учень. До участі в громадському й літературному житті Х. Алчевська прийшла вже в 20 річному віці. Вирішальний вплив на визначення життєвої позиції, за свідченням самої поетеси, на неї справили зустрічі з М. Міхновським – найпомітнішим на той час українським діячем Харкова, лідером УНП (Української партії самостійників-соціалістів), і творчість О. Кобилянської.

2-й учень. Сенс свого життя Христина вбачала у внесенні своєї частки в національно-визвольну боротьбу України передусім патріотичними літературними творами. Її вірші й публіцистичні твори видавались окремими збірками.  Популярним серед юнацтва й робітників маршем став вірш “Гей , на бій!”, написаний Х. Алчевською на замовлення лідера РУП Д. Антоновича і покладений на музику її братом Григорієм.

 

Читання вірша «Гей, на бій!»

Гей, на бій! За нами встануть

Всі зневоленії люди…

Забезпечен час свободи,                                                                                                                                                                        

Бо таких багато буде!

Ой, на те ви не вважайте,

Що проллються каплі крові:

Крізь горнило сліз гарячих

Ми простуєм до любові,

До братерства, до єднання,

Проти тьми й неволі злої –

В сяйво волі золотої.

Без рабів, без панування

                                                                                                                                                                                                                                                                     

3-й учень.  Із 1903 року Х. Алчевська працює в недільній школі, де, попри заборону, читала учням українські книжки. Водночас вона робила перші кроки в нелегальній діяльності, спробувала створити український жіночий гурток. 1905 р. Христина Олексіївна працювала викладачем української та французької мов у середніх і вищих навчальних закладах Харкова. Тоді ж написала ряд художніх творів, спочатку російською, потім українською мовами, в яких відбилися настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувалися соціальна нерівність й національний гніт.

4-й учень. У роки революції молода вчителька гімназії брала активну участь в організації й проведенні мітингів і страйків учнів середніх шкіл, мала зв'язки з підпіллям. Сплеск революційного ентузіазму у Х. Алчевської був нетривалим. Наступ реакції, розчарування незначними результатами боротьби і своїм харківським оточенням, особисті негаразди, тяжка хвороба знову породили зневір'я й апатію.

5-й учень. У тяжкі пореволюційні роки Х.Алчевська була серед ініціаторів створення в Харкові “Просвіти “,сама багато писала. Протягом 1907-1912р.р., к вийшли друком чотири збірки віршів поетеси , ряд нарисів  про діячів української культури. Головна тематика творів – заклик до боротьби проти національного гноблення. За книгу “Тогочасне і наше” (1911р) письменницю звинувачено в сепаратизмі й порушено судову справу.

6-й учень. Визволення народу Х.Алчевська пов'язувала з українізацією молоді. Отож відновила свою роботу в учнівських гуртках – 1915р. на її квартирі продовжилися регулярні зібрання гуртка української молоді. Протягом тривалого періоду ця робота була виключно культурницькою, спрямовувалася на формування знань з рідної мови, літератури, історії, прищеплення любові до України.

 Кульмінація активності  Х.Алчевської припадає на останні місяці існування самодержавства.

 

Читання вірша «Ніколи»        

Я знаю все і бачу смуток,

І бачу горе на землі,

І, може, душу положу

За рідний край, але нікому

Про це до віку не скажу

Ніколи в світі…

Без тих пісень – багато горя,

Без гірких сліз моїх – плачу,

Без мого жалю – дум сумних,

І тому я не заспіваю

Своєму краєві про них

Ніколи в світі…

 

1-й учень. З поваленням самодержавства політична активність Х. Алчевської різко знизилась. Зміни політичної ситуації в країні 1917р. спричинились до ізоляції й відходу Х. Алчевської від політичної діяльності, зосередження її на культурно-просвітницькій та творчій праці .

         Справжній спалах творчих сил Христі Алчевської припадає на другу половину 20-х років на час дружби з французьким письменником А. Барюсом.

1-й учень. У 1927 р. Христина Алчевська почала вивчати твори А. Барбюса про Першу світову війну. Під їхнім впливом вона створила драматичну поему про героїчний подвиг 26 бакинських комісарів «Загибель юнака» (1931) (з присвятою А. Барбюсу). 

2-й учень. Х. Алчевська була талановитою перекладачкою. Особливу цінність серед них мають у перекладі російською мовою: збірка «З галицької і нашої літератури» (1915), ліричні вірші та поема «Мойсей» І. Франка; українською мовою: вірші О. Пушкіна, К. Рилєєва (уривок з поеми «Войнаровський»), І. Нікітіна, О. Толстого, Я. Полонського, М. Огарьова. Переклади Христиною Алчевською романів В. Гюго. Французькою мовою письменниця переклала вірші Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини.

3-й учень. Померла Х.О. Алчевська 27 жовтня 1931 р. в Харкові, але до останніх днів життя невтомно втілювала все нові й нові задуми, друкувалася у харківських газетах і журналах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів, готувала двотомне видання «Вибраних творів», яке після її смерті з різних причин не побачило світ. Вона залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.

 

Читання вірша «Люби життя»

    Люби життя

Люби життя: в нім є краса,

Хоч люди й журяться похилі,

Хоч горе бачать небеса

І тане мрія в небосхилі…

Люби життя за боротьбу,

Люби його у громі бурі,

Люби відродження добу

І хмари гніву, й роки хмурні!

Люби надії золоті,

І ясну ніжність вечорову,

Та пісню нені колискову,

І хати вбогі та прості,

І люд без сонця і знаття,

І край без радощів життя!

 

4-й учень. На схилі життя, в 1929р.   вже відчуваючи утиски з боку радянської системи, поетеса твердо промовила слова : “мене не викреслити при всьому бажанні з історії  ніяк”. Отже, добре розуміла ціну здобутого, дбала про багатство духовного потенціалу свого народу. І справді, «пісня життя» Х. Алчевської не змовкла, не загубилась у плині часу.

 

Читання вірша « С Украиной в крови я живу на земле Украины» 

 С Украиной в крови я живу на земле Украины,
и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,
на лугах доброты, что ее тополями хранимы,
место есть моему шалашу.
Что мне север с тайгой, что мне юг с наготою нагорий?
Помолюсь облакам, чтобы дождик прошел полосой.
Одуванчик мне брат, а еще молочай и цикорий,
сердце радо ромашке простой.
На исходе тропы, в чернокнижье болот проторенной,
древокрылое диво увидеть очам довелось:
Богом по лугу плыл, окрыленный могучей короной,
впопыхах не осознанный лось.
А когда, утомленный, просил: приласкай и порадуй,
обнимала зарей, и к ногам простирала пруды,
и ложилась травой, и дарила блаженной прохладой
от источника Сковороды.
Вся б история наша сложилась мудрей и бескровней,
если б город престольный, лучась красотой и добром,
не на севере хмуром возвел золоченые кровли,
а над вольным и щедрым Днепром.
О земля Кобзаря, я в закате твоем, как в оправе,
с тополиных страниц на степную полынь обронен.
Пойте всю мою ночь, пойте весело, пойте о славе,
соловьи запорожских времен.

1973 г.

 

1-й учень.  Цей вірш про любов до України був написаний відомим поетом харків’янином Борисом Чичибабіним.

2-й учень. Борис Алексеевич Чичибабин родился 9 января 1923года в Кременчуге. Настоящая фамилия –Полушин. Русский поэт, лауреат Государственной премии СССР (1990), которого иногда относят к так называемым "шестидесятникам". Жил в Харькове, на протяжение трёх десятилетий,  был одним из самых известных и любимых представителей творческой интеллигенции города (1950-е - 1980-е годы). С конца 50-х годов его стихотворения в рукописях широко распространялись по всей России. Официальное признание пришло к поэту только в конце жизни, в годы перестройки. Б. А. Чичибабин воспитывался в семье офицера, окончил школу на родине Репина - в Чугуеве Харьковской области.  Его псевдоним взят в честь двоюродного деда со стороны матери, академика Алексея Евгеньевича Чичибабина, выдающегося учёного в области органической. В 1940 г. Борис начал учёбу на историческом факультете Харьковского университета, но в начале войны был призван в армию .
В 1945г. поступил на филологический факультет ХГУ, но уже в июне 1946 г.
был арестован и осуждён на 5 лет лагерей "за антисоветскую агитацию".

3-й учень. Уже в 50-е годы, после возвращения из лагерей, намечаются основные темы поэзии Чичибабина. Это, прежде всего, гражданская лирика.
К ней примыкает редкая в послевоенной поэзии тема сочувствия угнетённым народам советской империи - крымским татарам, евреям, "попранной вольности Прибалтики». Эти мотивы сочетаются у Чичибабина с любовью к России и русском языку, преклонением перед Пушкиным и Толстым.

4-учень. В начале 60-х, на волне массового увлечения поэзией, Чичибабин с успехом читает стихи на поэтических вечерах, ведёт литературную студию. Из печати выходят четыре сборника с его стихами .В это же время поэт встретил свою настоящую любовь ("Сонеты к Лиле"). Чичибабин возвращается к работе экономистом "в трамвайном управлении", пишет для себя и  друзей. Его темами остаются любовь, природа, книги. В начале 70-х Чичибабин мучительно переживал эмиграцию своих друзей, благословляя их, а не осуждая:

Дай вам Бог с корней до крон
без беды в отрыв собраться.
Уходящему - поклон.
Остающемуся - братство.

5-й учень. В 1973 г., после появления сборника в самиздате и публичного чтения резкого стихотворения о «воровских похоронах» Твардовского, Чичибабина исключают из Союза писателей. Его ответ таков: 
    Нехорошо быть профессионалом: 
    Стихи живут, как небо и листва. 
    Что мастера? — Они довольны малым. 
    А мне, как ветру, мало мастерства. 
 Благодаря прямоте и отсутствию фальши, поэзия Чичибабина в 70— 80-е годы становится известна интеллигенции и за пределами Харькова. В годы перестройки его стихи зазвучали злободневно, насущно, их активно печатают газеты и журналы, выходят итоговые неподцензурные сборники. В 1990 г. за книгу «Колокол» поэт удостоен Государственной премии СССР. Чичибабин участвует в работе общества «Мемориал», даёт интервью, выезжает в Италию,  Израиль. Но принять результаты перестройки поэту оказалось непросто.  Чичибабин, которому были «думами близки» и «Россия с Украиной», и «прибалтийской троицы земля», и «Армения — Божья любовь», не смог смириться с распадом Советского Союза, отозвавшись на него исполненным боли «Плачем по утраченной родине». 

  «Борис давно понял своё предназначение поэта и следовал ему до конца дней», - сказал о нем Булат Окуджава.

 
 Чтение стихотворения « И опять – тишина, тишина, тишина.»   

И опять — тишина, тишина, тишина.
Я лежу, изнемогший, счастливый и кроткий.
Солнце лоб мой печет, моя грудь сожжена,
и почиет пчела на моем подбородке.
Я блаженствую молча. Никто не придет.
Я хмелею от запахов нежных, не зная,
то трава, или хвои целительный мед,
или в небо роса испарилась лесная.
Все, что вижу вокруг, беспредельно любя,
как я рад, как печально и горестно рад я,
что могу хоть на миг отдохнуть от себя,
полежать на траве с нераскрытой тетрадью.
Это самое лучшее, что мне дано:
так лежать без движений, без жажды, без цели,
чтобы мысли бродили, как бродит вино,
в моем теплом, усталом, задумчивом теле.
И не страшно душе — хорошо и легко
слиться с листьями леса, с растительным соком,
с золотыми цветами в тени облаков,
с муравьиной землею и с небом .

6-й учень. Похороны Бориса Чичибабина в декабре 1994 г. в Харькове были многолюдны. На улице в центре города, названной в его честь, сооружена мемориальная доска со скульптурным портретом.

1-й учень. Сьогодні ми познайомилися з видатними поетами , нашими земляками. Вони жили в різні часи, говорили і писали різними мовами, але їх об’єднувала любов до рідного міста, України, літератури. Ми можемо пишатися цими іменами і  продовжувати культурні традиції Слобожанщини.

 

Виконується пісня Наталі Могилевської  «Гимн Харькову», яка супроводжується показом відеоролика про Харків.