Літературно-музина композиція "Такий знайомий незнайомий Шевченко"

 

                                                                                   Міщук  Валентина Миколаївна,

                                                                                   вчитель української мови та

                                                                                   літератури Суразького ЗЗСО І-ІІІст.

                                                                                   Кременецього району

                                                                                   Тернопільської області                                  

                         Літературно-музична композиція                                                           

          «Такий знайомий незнайомий Шевченко»

                                         (9-11класи)                                                          

Мета.  Ознайомити  учнів з маловідомими сторінками життя  Т.Г. Шевченка, 

викликати бажання якомога  більше дізнатися про Кобзаря , розглянути красу  і

складність людських почуттів.

Оформлення.  Портрет Т.Г. Шевченка,  прикрашений  вишитим  рушником, 

«Кобзар»,  репродукції  портретів   В. Рєпніної,  К. Піунової,  Г. Закревської,    

      Л. Полусмакової,   А. Ускової.

Учитель.  Що ми знаємо про Шевченка?  Дуже  багато.  І, повірте,  дуже мало. 

Віддаючи належне  Кобзарю,  якнайменше  хочеться  говорити  про нього  як

про генія.  Насамперед  він був  і залишається людиною,  з усіма її

достоїнствами  і слабкостями,  простим селянським сином, мужиком,  з такою 

тільки  різницею,  що  мав  від  Бога  величезний  дар.  Саме  своєю простотою 

він і  близький,  дорогий і  зрозумілий  нам.  І ще довго-довго -вічність – і нам,  і

тим, хто буде після нас,  його відкривати і пізнавати . І дивуватися:  який же  все-

таки  незнайомий  такий, здавалося б, знайомий Шевченко.    Давайте  нині 

разом  перегорнемо  кілька  сторінок  його особистого  інтимного  життя, 

  (Входять ведучі. На фоні ліричної мелодії читають)

 

1 вед.                       Життя  без  кохання,

                                  Життя  без  любові –

                                  То  небо  без сонця,

                                  То  небо  беззоре! 

2 вед.                          Життя  неможливе,

                                  Воно  не  існує,

                                  Коли  наше серце

                                  Любові  не  чує!

1 вед                           Кохання – це велике почуття.                             

                               Не кожному дано його пізнати,

                               Від  нього іноді  залежить  сенс життя,

                               Хоча цього не хочеш  визнавати,

2 вед.                   Очима ти сказав  мені: люблю.

                               Душа  складала  свій  тяжкий  екзамен,

                               Мов  тихий  дзвін  гірського  кришталю,

                               Несказане  лишилось  несказанним.

3 вед,   Йому  не  раз  являлася  любов.  Десь  на  дні  серця,  не  дивлячись на 

те,  що  усе  єство  поета  клекотіло  від  бід  покріпаченої,  поневоленої  неньки 

України,  вона  розпускала  ніжні,  тремтливі пелюстки.  Та  чомусь  так  здавна 

повелося:  когось  вона  осіняє  своїм  крилом,  від  когось  тікає.

4 вед.   Перед  з’явою кохання людина  безпорадна. Безпорадна і тоді,  коли

воно приходить і забирає її до себе. Безпорадна,  коли воно,  не сказавши  й

слова,  відходить.   Безпорадна молитва  і безпорадні  муки  задля  нього.

3 вед.   Він усе це пережив, перестраждав.  Серцю поета  природою  дано

відчути  більше,  глибше  цієї  дивної  таємничої  спокуси ,  А  він був  ще й

художником.  Тож  кохання  для  нього було  удвічі солодшим,  удвічі  гіркішим.

 

    (Виходить Тарасик-хлопчик з Оксаною Коваленко)

Тарас.  Ти у вінку найкраща за всіх панянок у світі.  А  я тобі ще й чобітки

справлю зі срібними підківками.

Оксана.  Срібними!

Тарас.  І золотими дзвіночками у закаблуках.

Оксана.  Ще ні в кого таких не було.

Тарас.  А в тебе будуть.

Оксана.  За що ж справимо!

Тарас.  Одібємося від злиднів. Тоді  й усе буде.  І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.

 Оксана    Я без  тебе нікуди.

Тарас.  А як до пана покличуть!

Оксана.  НЕ піду!  Хоч убий – не піду!

Тарас.  І я не віддам тебе нікому.

Оксана.  А коли що – рішу сокирою!

Тарас.  А я втечу до тебе звідки завгодно.

Оксана.  А як закують?  Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.

Тарас.  Оксано,  не кажи цього.  Може, й  річки туди не буде.

 

Оксана.  Докотиться через гори, байраки, долини.

 

         (Діти виходять. На сцені хлопець і дівчина)

Дівчина.                  Ми вкупочці колись росли,

                                   Маленькими собі любились,

                                   А матері на нас дивились

                                   Та говорили, що колись

                                   Одружимо їх.  Не вгадали.

                                   Старі зарані повмирали,

                                   А ми малими розійшлись

                                  Та вже не сходились ніколи.

Хлопець.                Помандрувала ота Оксаночка в поход

                                  За москалями тай пропала.

                                  Вернулась,правда,через год

                                  Та що з того. З байстрям вернулась

                                  Острижена.

                                  Було, вночі сидить під тином, мов зозуля,

                                  Та кукає: або кричить,

                                  Або тихесенько співає

                                  Та ніби коси розплітає.

                                  А потім знов кудись пішла,

                                  Ніхто не знає,  де поділась,

                                 Занапастилась,  одуріла.

 

                     (Пісня «Летить галка через балку»)

 

1 вед.   Навчаючись у художника у Вільно,  Тарас познайомився зі швачкою-

полькою Ядвігою (Дунею) Гусиковською.  Перший раз зблизька він пізнав не

кріпачку, а вільну жінку.  Це знайомство залишило надовго слід  у свідомості

Шевченка.

2 вед.  На засланні  він занотував  у щоденнику:  «Уві сні бачив церкву святої

Анни  у  Вільно та любу  Дуню,  чорнобриву  Гусиковську,  яка молилась у цій церкві.»

Учениця (Дуня)    Я навчила дворового козачка пана  Енгельгардта  польської

мови, по-сестринськи жаліла  його,  перша  дала  йому гостро відчути різницю

між вільним і кріпаком,  між долями хоч і бідної, але вільної людини і раба.

3 вед.   У 1843 р. Шевченко на деякий час опинився в Яготині,  де працював над

копіями портрета князя  М.Г Рєпніна.  Дочка його, Варвара Миколаївна,

подружилася із Тарасом.  Було їй тоді 35р., на 6р. більше,  ніж Шевченкові.

Після невдалого кохання вона почувала себе самотньою і полюбила хлопця.

4 ведучий.   Та Шевченко  не поділяв її почуття,  хоч давно ставився до неї з

повагою, називав своєю сестрою.  Але коли почуття Варвари почало заходити

надто  далеко,  Тарасові  дали  зрозуміти,  що йому потрібно поїхати і не жити в

Яготині.  Так розійшлися долі княжни і поета.

 

(Під ліричну мелодію входить Варвара, сідає за стіл, запалює свічку і пише. Під музичний супровід входять читці)

 

1.                   У княжім домі панночка бліда

                 Жар серця нишком в вірші вилива,

                 Листок долоньки свічку затуляє,

                 Про що вона? Чого їй так болить

                 Далекий хтось, «хто під ружжом гуляє»

 

2.                   Їй,  панночці б, - та суджений панич!

                  Зітхання соловейка у альтанці…

                  У княжім домі, домі Рєпніних,

                 Невже нікого,  вартого в обранці?

 

3.                  Нащо тобі за стіни кам`яні,

                 По вікнах тюрем лячно заглядати?

                 До Бога правди криком день при дні

                 За Україну в*ярмлену волати?

                 Молилася. При свічці. При сльозі.

(Читці сходять, а Варвара встає з-за столу, складає лист, вкладає в конверт)

Варвара.

                             Вернути б час, і я – Варвара,

                             Сумна,задумана княжна,      

                             Я б утекла з Ягтина

                             Аж за Урал, де наче хмара,

                            Пісок підводивсь над тобою,

                            Де цар кривавою рукою

                            Вершив безбожнії діла.

                            Я б у задушливу казарму,

                            Як вірна подруга прийшла...

                            Твоєю стала б я сестрою,

                            І в Придніпровський рідний край

                            Листи б од тебе одсилала,

                            Я берегла б твої пісні…

                            Щоб чорний вітер Кос-Аралу

                            Не спопеляв даремно дні.

 

                   (Виходить, входять ведучі)

 

1 ведучий.   Під час першої подорожі в Україну (1843р.) Тарас вперше серйозно задумується над створенням своєї родини,  надійного захисту.

2 ведучий.  Тільки одна особа привертала його увагу,  лиш на Ганну Закревську дивився,  мов зачарований,

1 ведучий.  Тарас не любив  друкувати на віршах посвят жінкам. До заслання це зробив, як виняток,  для Оксани Коваленко,  та й то залишив крапки в її прізвищі,  для Варвари Рєпніної, присвятивши її «Тризну»,  і для маленької дівчинки Мар*яни.

2 ведучий.  Лише на засланні   Шевченко стає відвертішим у віршах, пише про своє кохання. Вірш « Якби зустрілися ми знову» адресований конкретній особі, схованій під двома літерами Г.З.,  тобто Ганні Закревській.

( Звучить «Місячна соната»  Бетховена. Входять Закревська і Шевченко, стають поруч, але обернені спинами одне до одного. На фоні музики читають)

Шевченко.

                                         Якби зустрілися ми знову,

                                         Чи ти злякалася б чи ні,

                                         Якеє  тихеє ти слово

                                         Тоді б промовила мені?

Ганна:

                                          Ніякого. І не пізнала б.

                                          А може б, потім нагадала,

                                          Сказавши: «Снилося дурній».

Шевченко:

                                          А я зрадів би, моє диво!

                                          Моя ти доле чорнобрива,

Ганна:

                                         Якби побачив, нагадав

                                         Веселеє та молодеє

                                         Колишнє лишенько лихеє.

Шевченко:

                                          Я заридав би, заридав!

                                          І помоливсь, що не правдивим,

                                         А сном лукавим розійшлось,

                                         Слізьми-водою розлилось

                                         Колишнєє  святеє  диво!

 

                    (Ганна і Тарас виходять у різні сторони).

 

3 ведучий:   Доля ніби знущалася над поетом, коли познайомився з Марією Максимович,  Агатою  Усковою,  вони уже  були  заміжні,  тому  ці стосунки були    приречені,

                                                                                                                                               Шевченко.

                              Якби з ким сісти хліба з*їсти,

                              Промовить слово, то воно б,

                              Хоч і як-небудь на сім світі,

                              А все б таки якось жилось.

                              Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

                              Людей чимало на землі…

                              А доведеться одиноким

                              В холодній хаті кривобокій

                              Або під тином простягтись.

                              Або… ні. Треба одружитись…

                              Бо доведеться одуріть

                              В самотині…

4 ведучий.  Заслання змінило зовнішність Шевченка,  але після звільнення він продовжував думати про створення сім*ї. Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Тарасові припала до душі молода акторка Катерина Піунова.

                 (Входить Катерина і Тарас)

Катерина.  Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, приходив до нас. Одного разу заявив,  що йому потрібно сказати щось важливе.  Коли всі зібралися, сказав…

Тарас.  «Слухайте, батьку і матко.  І ти, Катрусю, слухай.  Ви давно мене знаєте, бачите , який я є – такий і буду.  У вас є товар,  а я – купець.  Віддайте за мене Катрусю.»

Катерина:   «Я вся горіла,  думки плуталися.  Мені хотілося кинутися до нього, обняти,  але грізні очі моєї матері показували мені на двері, і я вийшла з кімнати».

                   ( Тарас і Катерина виходять)

3 ведучий.   Після кожної поразки і відчаю знову у поета з*являється надія на одруження, але вже зі своєю,  з кріпачкою.

4 ведучий.  «Я по духу і плоті, - говорив Тарас, - син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же себе поєднати з панською кров*ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті?

3 ведучий.   У будинку поміщиць Карташевських поет зустрічає Ликеру Полусмакову  і закохується.  Вона була  служницею дружини Пантелеймона Куліша.  І Тарас вирішив викупити її з кріпацтва . Ликеру відпустили на волю.

 

Читець.                   Моя ти любо! Мій ти друже!

                                 Не ймуть нам віри без христа,

                                 Не ймуть нам віри без попа

                                 Раби, невольники недужі!..

                                 Моя ти любо! Усміхнись,

                                 І вольную  святую  душу,

                                 І руку вольную,  мій друже,

                                Подай мені…

4 ведучий.  Проте поетові не щастило в одруженні . Ликері наговорювали про Шевченка, та й Тарасові вносили у вуха недобре про дівчину. У їхніх стосунках сталося непоправне.  За словами поета,  він «зі своєю молодою, не побравшись, розійшовся».

3 ведучий.  Розрив з Ликерою Тарас Григорович переживав болісно і тяжко. Мрії про сімейне життя були зруйновані.

                       (Входять читці)

 

1.                 Барвінок цвів і зеленів,

                Слався, розстилався,

                Та недосвіт перед світом

                В садочок укрався.

                Потоптав веселі квіти,

                Побив… поморозив…

                Шкода того барвіночка

                Й недосвіта шкода.  

 

2.                 Минулися молодії

                Веселії літа.

                Немає з ким остиглого

                Серденька нагріти.

                Нема кому зустріти,

                Затопити хату,

                Нема кому води тії

                Каліці подати

 

( Звучить пісня «Ой одна я, одна». Наприкінці – голос із мікрофона)

 

          Я – поет, я – Шевченко.

          Є пісня у серці моєму,

          Недоспівана пісня,

 Що ляже у інші серця,

          Що на гімни обернеться,

          Стане рядками в поеми,

          Що ніколи не згине,

          Ніколи не дійде кінця…

          Покохайте її,

          Ту, що я покохати не зміг,

          Поцілуйте її,

          Ту,  яку я не зміг цілувати.

          Я  повіявся  прахом,

          Щоб впасти коханій до ніг

          Я совою злечу,

          Аби пісню про біль проспівати.

          Я не  мав того часу,

          У  котрий  кохають жінок,

          Я  не  вмів  цілувати,

          Розмазавши  вірші  губами…

          І  немає  коханої –

          Десь  вона  там межи тьми…

          Я  не  маю дружини…

          У  мене  немає синів…

          А  нащадки  мої – то пісні  мої,

          То пісні мої, тужні та дужі.

 

                                  (   Завіса  )